Ономастикон у поетичному ідіолекті Яра Славутича

brief description

Ономастикон у поетичному
ідіолекті Яра Славутича

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, професор
Калашник Володимир Семенович

Харків 2002

Зміст

Вступ

4

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження поетичного ономастикону

1.1. Власна назва як складник поетичної мови

15

1.2. Ідіолект письменника як мовознавча категорія

27

Розділ 2. Склад поетичного ономастикону Яра Славутича

2.1. Антропоніми

40

2.1.1. Імена представників світових релігій

45

2.1.2. Міфоніми

49

2.1.3. Імена літературних героїв

57

2.1.4. Імена історичних осіб доби Київської Русі

60

2.1.5. Імена історичних осіб доби козацтва

62

2.1.6.Імена історичних осіб державних керівників, лідерів

66

2.1.7. Імена культурних діячів України

68

2.1.8. Імена діячів української культури в екзилі

71

2.1.9. Імена митців світової культури

73

2.1.10. Імена сучасників із оточення Яра Славутича

75

2.2. Топоніми

80

2.2.1. Макротопоніми

85

2.2.2. Хороніми

89

2.2.3. Ойконіми

91

2.2.4. Гідроніми

102

2.2.5. Урбаноніми

105

2.2.6. Ороніми

107

2.2.7. Дримоніми

107

2.2.8. Інсулоніми

108

2.3. Астроніми

109

2.4. Ергоніми

109

2.5. Фразеологізми з власними назвами

110

2.6 Ад’єктоніми

114

Розділ 3. Власні назви як засіб поетики Яра Славутича

3.1. Загальні особливості використання власних назв у
поетичній мові Яра Славутича

119

3.1.1. Морфологічні різновиди поетонімів

128

3.1.2. Синтаксичні особливості поетики власних назв

130

3.1.3. Особливості семантичної актуалізації власних назв

132

3.2. Антропоніми й топоніми як назви творів

149

Розділ 4. Культурно-історична самобутність ономастичного
тезаурусу Яра Славутича

153

4.1. Поетоніми авторської картини світу "Віки Олега"

155

4.2. Поетоніми авторської картини світу "Віки Богдана"

158

4.3. Поетоніми авторської картини світу "Вік Тараса і Франка"

161

4.4. Поетоніми авторської картини світу "Революція 1917 р."

163

4.5. Поетоніми авторської картини світу "Велика Вітчизняна
війна"

163

4.6. Поетоніми авторської картини світу "Сталінська епоха"

166

4.7. Поетоніми авторської картини світу "Радянська і
пострадянська епоха"

169

4.8. Поетоніми авторської картини світу "Подорожі"

171

4.9. Поетоніми авторської картини світу "Українська
батьківщина"

174

4.10. Поетоніми авторської картини світу "Канадська
батьківщина"

175

Висновки

178

Список використаної наукової літератури

188

Список використаних джерел

209

Словники

209

Додаток

213

Вступ

У сучасній мовознавчій науці значна увага надається питанням ономастики. Власні назви становлять науковий інтерес як об’єкт дослідження в різноманітних лінгвістичних аспектах загальнотеоретичному, історико-етимологічному, стилістичному, лексикографічному, словотворчому. Вивчення ономастики має свою історію та завдання, і на сучасному етапі є одним із актуальних питань лінгвістики як в Україні, так і за її межами [183, 184, 192]. Відомо, що прикладні антропоніміка, топоніміка, етноніміка в наш час чітко структуровані галузі ономастичних студій з добре апробованим комплексом методів дослідження, що дозволяють виявляти закономірності становлення та функціонування відповідних онімічних підсистем. Відомі дослідження історичної та сучасної антропонімії різних регіонів України: Закарпаття (П.Чучка), Бойківщини (Д.Бучко), давньої Лемківщини (С.Панцьо), Буковинської Наддністрянщини (Л.Тарновецька), Гуцульщини (Б.Близнюк), Верхньої Наддністрянщини (І.Фаріон), Опілля (Г.Панчук). Прізвища українців-переселенців з Польщі на територію України стали об’єктом студій Г.Бачинської. Список періодично поповнюється новими дослідженнями.
Розділ української художньої ономастики відокремився в самостійну науку в останні десятиліття XX століття. Основний внесок у розробку загальних принципів і методів дослідження онімів, у тому числі вживаних у художній літературі, зробили Ю.Карпенко, О.Білецький, В.Бондалетов, В.Горпинич, Є.Отін та інші представники вітчизняного й зарубіжного мовознавства. У 2000 р. представник Донецького ономастичного центру В.Калінкін захистив докторську дисертацію "Теоретичні основи поетичної ономастики" як результат багаторічного дослідження та підсумок роботи ономастів. Питання художньої ономастики порушували, крім названих авторів, І.Сухомлин, П.Чучка, С.Бевзенко, Т.Немировська, О.Немировська, Н.Дзятківська, І.Черновалюк, О.Іванова та ін. Професійно у цьому напрямку працює Одеська школа, представники якої не обмежуються лише аналізом художньої ономастики окремих письменників, а й досліджують теоретичні проблеми художнього ономастикону: значущість, джерела експресії, специфічні риси трансонімізації та апелятивації, особливості фоносемантики тощо.
Центральною проблемою художньої ономастики є власне ім’я у художньому тексті. Поетичне мовлення стало об’єктом уваги вчених як функціональна система, в якій інтенсифікуються живі, реальні процеси існування та розвитку мови, зокрема процеси стилістичного маркування, нормування, де важливу роль відіграє художня ономастика. Представники Одеського центру (Ю.Карпенко, М.Зубов, О.Немировська, Т.Немировська, Т.Крупеньова, О.Кресан, О.Порпуліт та ін.) розглядають теоретичні питання літературної ономастики, проблеми ономастичної поетики, різні аспекти літературного використання імені як прийому мовленнєвого впливу, проблеми фольклорної ономастики, питання українсько-російської міжмовної взаємодії ономастичного матеріалу у творчості письменника, особливості використання української топонімії та антропонімії в російськомовних творах, здійснюють типологічне зіставлення ономастичних систем української та російської літератур. Ономастичні дослідження проводяться на матеріалі мови творів відомих українських і російських письменників: Т.Шевченка, Лесі Українки, П.Куліша, М.Гоголя, М.Коцюбинського, І.Карпенка-Карого, О.Гончара, Ліни Костенко, В.Винниченка, М.Зерова, О.Олеся, М.Рильського, А.Бєлого, А.Чехова, Белли Ахмадуліної, М.Булгакова, М.Горького, І.Ільфа і Є.Петрова та ін. Дослідження науковців в основному спрямовані на вивчення типових явищ художньої ономастики, наприклад, "вічних образів", "символів".
Чимало аспектів означеної проблеми потребують подальшого спеціального аналізу. Наприклад, Л.Масенко [152, с.72] на цій ділянці мовознавчої науки визначає недостатній рівень наукового опрацювання ономастичної поетики, а також незначну кількість конкретних досліджень ономастикону творів українських письменників. Через такі причини критик вважає передчасною спробу узагальнення типових рис національної літературної ономастики, зроблену О.Немировською і Т.Немировською.
Значним внеском у дослідження поетичної ономастики, переважно на матеріалі антропонімів є праці Л.Белея, М.Карпенка, І.Сухомлина, Б.Магазаника, Т.Крупеньової. Вивченням топонімів у художньому тексті займаються С.Перкас, І.Марунич, К.Ірисханова.
Інтенсивно розвивається ця галузь лінгвостилістики в інших слов’янських країнах, зокрема Росії та Польщі. Плідно працює у галузі теорії власного імені О.Суперанська [238-241], В.Никонов [174], В.Михайлов [159], стилістику "значущих імен" та інших власних назв досліджують Р.Агєєва [1], К.Зайцева [71], Р.Таїч [246], О.Фонякова [267], С.Зінін [74], Т.Кондратьєва [121], М.Рут [215]; питання ономастичної лексикографії вирішує В.Сталтмане [233]. Проблема теорії поетичної ономастики та лексикографії детально розроблена в українському мовознавстві В.Калінкіним [88-91], у російському А.Пузирьовим [207].
Про значну увагу дослідників до проблем літературної ономастики свідчать періодичні міжнародні ономастичні конгреси, конференції, здобутки яких відображені в численних статтях [3, 6, 8, 9, 15, 20, 22, 23, 28, 30, 44 та ін.], дисертаційних роботах [4, 5, 12, 13, 18, 21, 29, 58, 59 та ін.] і монографіях [16, 24, 48, 52, 71, 78, 88 та ін.] та ономастичних словниках [Словники: 1, 17]. Ще в 1966 році у Мюнхені вийшла з друку монографія І.Герус-Тарнавецької Назовництво в поетичному творі”, де авторка розглядає поетичний ономастикон Т.Г.Шевченка. В огляді праць з літературної ономастики в Україні за 1970-76 р.р. фігурують 14 досліджень українських авторів. Об’єктом досліджень були фольклорні, фразеологічні матеріали та художні твори Т.Шевченка, І. Франка, О. Гончара, М. Бажана, О. Вишні, Л. Мартовича. На YIРеспубліканській ономастичній конференції [Одеса, 4-6 грудня 1990 р.] було 60 доповідей із літературної ономастики. Матеріали YII Всеукраїнської ономастичної конференції [Дніпропетровськ, 1-3 жовтня 1997 р.] показують активну роботу українських дослідників у галузі художньої ономастики.
У новітніх монографіях В.Калінкіна на підставі досліджень художньої ономастики розроблена теорія поетики оніма. Автор з’ясовує перетворення власного імені у засіб поетики, підсумовує історію наукового вивчення онімії художніх творів, визначає статус поетики оніма, пропонує методи дослідження поетичної ономастики, показує зв’язок поетики оніма з іншими мовознавчими дисциплінами лінгвістичною поетикою; ономастикою; іншими розділами мовознавства. Основою його дослідження є: знаковість поетоніма, взаємне самовідбиття поетоніма і "фіктивного" денотата, контекст як широкий принцип, безкінечна смислова валентність поетоніма. У роботах науковця визначено особливості взаємозв’язків між ім’ям, образом і денотатом у поетонімах (термін В.Калінкіна на позначення художнього оніма); схарактеризовано конотативні властивості поетонімів (алюзії, асоціації, власне конотації), контекстні синоніми, дескрипції, ономастичні перифрази; описано особливості художньої реалізації поетонімів у мікро- та макроконтексті.
У теорії і практиці лексикографування поетонімів В.Калінкін подає свої міркування щодо складу словника поетонімів, структури й компонентів словникової статті. Він пропонує спрямувати зусилля дослідників на вивчення ще не описаних літературних творів, творчої спадщини окремих авторів, літературних шкіл, течій, напрямків. "Словники поетики власних назв це та лексикографічна лакуна, заповнення якої нагальна необхідність як ономастики в цілому, так і її розділу "поетика онімів" [91, с. 11].
Художня ономастика оформилася в самостійну наукову дисципліну, тому що має власний об’єкт і предмет, власні методи дослідження, здатна пояснювати, описувати і прогнозувати процеси та явища, пов’язані з використанням власних назв із художньою метою, на підставі закономірностей, які вже виявлені і постійно відкриваються самою дисципліною. Поетика оніма як автономна наукова дисципліна є складовою частиною ономастики і лінгвістичної поетики.
Проблемами художнього ономастикону на даному етапі розвитку є різнобічне вивчення його функціонально-стилістичних можливостей, виявлення загального й індивідуального у принципах поетичної номінації, систематизація індивідуальних ономастиконів. Поетичне мовлення стає об’єктом уваги вчених як функціональна система, в якій інтенсифікуються живі, реальні процеси існування та розвитку мови, зокрема процеси стилістичного маркування, нормування. Вивчення поетичного мовлення як особливої форми комунікації дедалі зміщується до лінгвістичної проблематики, де актуалізуються не тільки стилістичні дослідження або функціональні аспекти основного засобу людського спілкування, а й розвідки загальномовного характеру, пов’язані з питанням становлення й розвитку національних і літературних мов, соціолінгвістичними проблемами. Розв’язання зазначених проблем допоможе з’ясувати роль художньої ономастики у формуванні ідіолекту письменника. "Ідіолект у сучасному мовознавстві це індивідуальна мова, а ідіолексика світ сприймань дійсності, тям, відчувань, світ, що існує в умі одиниць і їхньому мововжитку" [211, с.3].
Проблема ідіолекту письменника розглядається у плані висвітлення різнобічних аспектів його творчості. Поезія Яра Славутича письменника, відомого і в Україні, і за кордоном, - привертає увагу багатьох дослідників-мовознавців. І.Боднарук назвав його носієм української правди в чужому світі” [250, с.279]. Поетичній творчості Яра Славутича присвячено чимало досліджень [40, 42, 73, 124, 135, 170, 229, 231, 232, 250, 270, 272]. Такі праці підготували ґрунт для вивчення ідіолекту письменника. Відомо, що Яр Славутич прославився ще і як назвознавець, має наукові праці з ономастичних досліджень, був президентом Канадського Інституту Назвознавства. Тому важливо, на наш погляд, дослідити, якою мірою літературний ономастикон, використаний у поезії Яра Славутича, визначає його ідіолект.
Поетичне мовлення автора являє собою цікавий матеріал для вагомих теоретичних узагальнень і наукових спостережень. Ідіолект Яра Славутича характеризується високим рівнем мовної компетенції письменника, філософсько-світоглядними позиціями, етнонаціональними, соціальними та історико-культурними особливостями, що значною мірою відображаються в ономастичній лексиці.
Яр Славутич належить до послідовників нового творчого еміґраційного покоління, що голосно й потужно заявило про себе (С.Городинський, Ю.Дараган, Ю.Липа, О.Лятуринська, Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Теліга, У.Самчук та ін.) Творчість письменників можна об’єднати поняттям жанрової специфіки. На поч. ХХ ст. сформувалась публіцистична поезія, яка виокремлюється з громадянської лірики [279]. Важливою ознакою публіцистичної поезії є історичність, емоційність, пафосність. Емоційний темпоритм посилює виразний перехід накладання авторської свідомості на певну ідейну одиницю, яка особисте переживання виводить на рівень колективно-загального. Яр Славутич продовжує традиції славетних українських поетів-романтиків. Громадянська лірика посідає одне з важливих місць у його творчості. Свідомість автора віддзеркалюється в оригінальних конотатах власних назв, які в поезії перетворюються на ідейні одиниці.
Р.Якобсон, досліджуючи поетичну мову в діахронічному й синхронічному аспектах, у статті "Новітня російська поезія" порушував проблему вивчення поетичної мови сучасників. Він зауважував, що наука "трактує лише про поетів, які пішли з життя", і дослідники нав’язують минулому свої естетичні навички, "перекидають у минуле поточні справи поетичного виробництва". Автор наголосив, що "свідчення сучасників єдині цінні показання свідків". Підтримуючи думку Р. Якобсона, що "розвиток теорії поетичної мови буде можливим лише тоді, коли поезія буде трактуватися як соціальний факт, коли буде створена свого роду поетична діалектологія" [293, с. 237], вважаємо актуальним дослідження художньої ономастики в ідіолекті Яра Славутича, сучасного українського поета.
Кожна з націй створює власну літературну модель із певним набором архетипів, монотипів, стереотипів. Емоційне передає ментальну ознаку духовного життя народу, який має традицію висловлювати почуття в певній формі, певними мовними, ритмомелодійними засобами. Митець звичайно стає виразником народної свідомості, але обов’язково має індивідуальну схильність до почуттів, власне сприйняття фактів та створюваних ними асоціацій. Поезія Яра Славутича насичена ономастичною лексикою, що функціонує як художній засіб. Поетичний ономастикон невід’ємна частина ідіолекту письменника мотивована й зумовлена авторським світобаченням і концепцією.
У функціонуванні власні назви (далі ВН) тлумачаться з точки зору лексики мови як семантичні знаки, або лексики мовлення - як знаки з обсягом семантики, що практично дорівнює екстралінгвальній інформації про денотат. Увага дослідників зосереджена переважно на функціях ВН у зв’язку з проблемою їх семантики, а також на цілеспрямованому доборі та використанні їх у художній літературі взагалі і поетичних творах зокрема. Незважаючи на сталий інтерес науковців до ВН як одного з важливих структурних елементів поетичного твору, відчутною є недостатність досліджень емпіричної бази ономастики української поезії, переважання принагідних зауважень над цілісним аналізом художнього ономастикону в ідіолекті письменника. Не здійснено зіставного аналізу поетичних ономастиконів різних авторів, близьких за тематикою чи жанровою особливістю. Недостатність досліджень з української літературної ономастики, зокрема праць на основі української поезії, необхідність висвітлення системи ономастичних одиниць у творчості письменника як однієї з ознак його ідіолекту зумовлюють актуальність обраної теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Тема дисертації відповідає науковій проблемі кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна "Аналіз системи рівнів української мови у XYII-XXI ст.".
Мета дисертації: зробити комплексний структурно-семантичний аналіз літературної ономастики у поетичних творах Яра Славутича; виявити лінгвальні та екстралінгвальні особливості використання поетом художнього ономастикону як особливого структурно-функціонального класу поетичного мовлення; визначити типологічні риси їх використання; окреслити ономастичний тезаурус як елемент авторської картини світу; скласифікувати літературний ономастикон поета як чинник формування його ідіолекту.
Завдання дисертаційного дослідження:
· визначити провідні лінії і особливості поетичного мовлення Яра Славутича, що створюють ідіолект поета;
· описати склад художнього ономастикону автора;
· з’ясувати роль ономастичних одиниць у структурі поетичного тексту як важливого чинника формування індивідуально-авторського стилю Яра Славутича, його ідіолекту;
· дослідити художній ономастикон з погляду лінгвістичної поетики, розглянути перетворення ВН на поетоніми, визначити методи, способи семантичного перетворення онімів;
· описати принципи ономастичної мовотворчості в поетичному мовленні Яра Славутича і виділити шляхом аналізу ВН у складі тропів і стилістичних фігур;
· виділити антропоніми й топоніми у поетичному мовленні Яра Славутича в певні групи як форманти ономастичного тезаурусу;
· виявити відбиття мовної особистості автора в його художньому ономастиконі, що створює національну та культурно-історичну самобутність останнього.
Об’єкт дослідження: поетичний ідіолект Яра Славутича.
Предмет дослідження: власні назви в поетичному ідіолекті Яра Славутича.
Джерелами дослідження послужили поетичні твори Яра Славутича [10, 11], на базі яких укладено нами словник ономастичної лексики, що налічує понад тисячу ВН і понад дві тисячі їх уживань. Крім того, у роботі використано твори відомих українських поетів, які проживали в Україні Т.Шевченка [9], М.Рильського [4], П.Тичини [7], В.Сосюри [6], а також тих поетів, які проживали за її межами М.Ореста [3], М.Мандрики [2], Б.Кравцева [1], О.Черненко [8], що допомогло визначити традиції і новаторство використання поетонімів Яром Славутичем.
Методологічну основу дисертації становлять положення про єдність і своєрідність відношень між суб’єктивним і об’єктивним, емоційним і раціональним, статичним і динамічним, загальним і частковим. Визначення різних стилістичних типів у художньо-поетичному ономастиконі здійснюється за допомогою методики контекстуального, мовностилістичного, компонентного та структурного аналізу. Для виділення специфіки літературної ономастики письменника використовуємо порівняльний метод. Частотність вживання власних назв у поетичних творах визначається на основі елементів статистичного методу.
Досліджуючи ВН в ідіолекті Яра Славутича, керуємося загальними принципами вивчення ВН у художніх творах: історизму; принципом розмежування синхронії та діахронії; принципом дослідження поетики онімів у двох напрямках символічному (що йде від традицій ономастичних досліджень) і композиційному (який іде від

bibliography

Висновки
Ідіолект Яра Славутича формувався на ґрунті української, античної та західноєвропейської літературних традицій. Власні назви найпотужніші трансформатори культури та історії народів, що увібрали традиції багатьох поколінь і утримують цю інформацію в конотативних нашаруваннях. Перетворюючись на поетоніми, ВН стають визначними елементами поетичної творчості письменника. Добір ономастичного матеріалу зумовлений головним чином ідейно-художніми настановами автора. Важливим чинником постійного звертання до ономастики стали також ситуативні обставини життя Яра Славутича. Підгрунтям авторської ономастики є власні назви з традиційної української (фольклор, біблійні твори, твори Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, М.Зерова, М.Рильського), а також античної літератури. Письменник займається перекладами поетичних творів відомих авторів, активно вивчає західноєвропейську літературу і залучає її найкращі досягнення. Індивідуалізовані українські поетоніми і ВН, в яких сконцентровано здобутки світової літератури, стали особливістю ідіолекту Яра Славутича.
У поетичному ономастиконі Яра Славутича вбачаємо кілька культурологічних джерел: фольклорне, міфологічне, античне. Авторська ономастика виділяє українську й світову, західну і східну. Публіцистичний напрям частини поетичної творчості автора зумовлює використання у його творах реально існуючих антропонімів і топонімів.
До екстралінгвальних факторів процесу поетизації власних назв у Яра Славутича відносимо частоту їх образного вживання та різноманітність індивідуально-авторського використання, а також історичні умови створення поетичного твору та ідеологічні й соціально-естетичні позиції автора.
Уживані Яром Славутичем оніми здебільшого набувають семантичних змін або перетворень у художніх контекстах, де реалізують свої потенційні можливості і набувають статусу поетонімів. Динаміка семантики поетоніма зумовлена особливим співвідношенням денотативного і конотативного компонентів. Образно-почуттєвий елемент виступає одним із головних чинників створення поетоніма у творчості Яра Славутича. Художня релевантність онімів у його поезії зумовлена своєрідністю їх народнопоетичної, національної, тропеїчної, символічної та ідеологічної маркованості.
У семантичній структурі авторських поетонімів іноді можлива повна втрата денотата, коли значення створюється асоціативно-образним і чуттєво-емоційним уявленням письменника зі збереженням необхідного для асоціації сигніфікативного зв’язку. Найбільш суттєвим для функціональних особливостей поетоніма в ідіолекті Яра Славутича є взаємодія емоційно-експресивного та образно-асоціативного компонентів.
До складу проаналізованих поетонімів входять антропоніми, топоніми, астроніми, ергоніми, а також ад’єктоніми, що походять із власних назв. Виявлення найпродуктивніших ключових онімів, з’ясування індивідуального характеру визначених поетонімів дає інформацію про джерела аналогій у письменника, його індивідуальність, специфіку поетичного образотворення, авторську ономастичну поетику.
Значне місце в художньому ономастиконі Яра Славутича належить ВН-символам. Бібліоніми з групи імен представників світових релігій та міфоніми в поетичній мові мають сталу конотацію і вживаються як символи у світовій літературі. Найуживаніші антропоніми з групи імен представників світових релігій: Бог, Христос, Будда, Аллах. Найуживаніші в поезії Яра Славутича міфоніми: Дажбог, Кассандра, Лада, Муза, Прометей, Фенікс. Традиційні поетичні символи, що відображають новий час, нові соціально-історичні умови, в новому лексичному оточенні іноді набувають авторської семантики.
Поетоніми імена літературних героїв, широковідомі "готові форми", що належать до ірреальної антропонімії, набувають у повторному використанні символічних ознак. Вживаючи такі антропоніми в поетичних творах, автор використовує первинну експресію оніма і тим самим естетизує твір. Найпопулярнішими з цієї групи назв у поетичній мові Яра Славутича є Данте та Еней.
Імена історичних осіб доби Київської Русі в поезії Яра Славутича стали поетонімами з позитивним значенням, так само, як і імена історичних осіб доби козацтва. Ці антропоніми символізують переважно славне історичне минуле України, а також деталізують історичні події певного часу. За їх допомогою розкриваються явища дійсності або вчинки героїв, що декодуються в контексті поетичного твору. Найуживанішими іменами історичних осіб доби козацтва в аналізованій поезії виступають: Богдан Хмельницький, Тимош, Мазепа, Петлюра, Іван Сірко. Використання антропонімів доби козацтва у творчому переосмисленні автора спрямоване на образне втілення національного начала, ідеї духовного відродження сучасної української нації.
Імена на позначення історичних осіб державних керівників, лідерів мають широкий екстенсіонал (поле конотативного значення), що зумовлюється насамперед авторським світобаченням. Особливістю поетичного ідіолекту Яра Славутича є "літописна" точність у використанні імен державних керівників. Ономастичне поле цієї групи окреслює всі періоди існування України від Київської Русі до сьогодні. У конотатах домінують внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, національні і соціальні характеристики відповідних антропонімів, що різною мірою виявляються в конкретному поетичному творі. Найуживаніші з поетонімів цього типу Петро перший і Сталін. Саме з цими іменами автор пов’язує знищення української нації. У поезії Яра Славутича антропонім Сталін виступає символом найзапеклішого ворога українського народу. Численність утворених від імені Сталін ад’єктонімів указує на сталу конотацію поетоніма: сталінська епоха, сталінська людва, сталінська Москва, сталінська тюрма, сталінське підніжжя.
В ідіолекті Яра Славутича наявні імена майже всіх відомих українських письменників. В авторському вживанні такі номінації здебільшого є ідеологемами. На перший план семантичної структури подібних ВН висуваються семи "патріотизм", "національність", "культурна значущість". Іноді автор використовує такі антропоніми з характеристичною метою. Часто згадуваними іменами названої групи є Тарас Шевченко, Максим Рильський. У цих іменах поет уособлює національну літературу, зараховуючи цих поетів до найвидатніших світових талантів.
У дослідженій групі імен діячів української культури в екзилі фігурують нові для загального українського читача антропоніми. Автор, залучаючи ці імена, відкриває нову сторінку в українській поезії. Просвітництво і культурні надбання численної української діаспори добре відомі в Канаді, а на материковій Україні етап знайомства з ними розпочався не так давно. Яр Славутич, як палкий патріот своєї країни, закарбував у поезії образи талановитих співвітчизників. Особливістю описуваних тут поетонімів є авторська конотація, яка не є стійкою і може бути змінена різними авторами залежно від їхнього ставлення до ономаоб’єкта. Новаторство поета полягає в тому, що до загальновідомого ономастичного словника додаються імена талановитих українців, які широко відомі за кордоном і були мало відомі в Україні.
Традиційними елементами поетичної мови є імена митців світової культури. Відмінність їх використання різними авторами виявляється у виборі кількості та їх конотативних полів. У поезії Яра Славутича ця група поетонімів є однією з найбільших. Автором широко використано відомі прізвища представників культури Заходу і Сходу імена письменників, художників, скульпторів. У контекстах окремих поетичних творів вони виконують інформаційну, характеристичну, естетичну, текстотвірну функції. Остання виявляється як наслідок дії в контексті попередніх, в активному використанні антропонімів як засобів когезії (пов’язування структурних елементів тексту), а також у тому, що поетоніми стають домінантами, які організують текст поетичного твору. Конотації поетонімів мають широкий асоціативний спектр, де на першому плані виділяються національні риси, культурні цінності. Найуживанішим із виділених імен митців світової культури став антропонім Шекспір. Для автора Шекспір один із взірців світової літератури. В одному з творів поет символічно показує зустріч Шевченка й Шекспіра, вбачаючи багато спільного в долі видатних митців різних культур.
Особливістю ідіолекту Яра Славутича є вживання антропонімів на позначення сучасників із оточення поета. До цієї групи ввійшли імена людей, мало відомих або й зовсім не відомих читачам. Яр Славутич сучасний поет, і нові імена в його творах можна вважати поетонімними неологізмами, бо кожне виступає з авторською конотацією. Читач стає свідком народження нових символів нашого часу, але стійкість конотата назви перевіряється тільки в діахронічному плані.
Кожна група антропонімів у поезії Яра Славутича має свою мету використання та лінгвостилістичні особливості. Визначено основні функції антропонімів: 1) ім’я на позначення центрального героя твору, створення цілісного образу; 2) ім’я як допоміжний елемент для розкриття образу або ідеї твору; 3) ім’я, використане для відтворення колориту епохи; 4) ім’я з етимологічною інформацією; 5) ім’я для поширення семантичного поля контексту; 6) ім’я для оцінки автором різних понять, подій; 7) ім’я для узагальнення ознак одним представником або для індивідуалізації особливостей певної категорії представників; 8) ім’я для передавання асоціацій, викликаних ним. Вживаючи антропоніми, Яр Славутич часто стирає межі між реальним і фігуральним їх значенням, що є характерним явищем поетичної мови. Він оперує реальними образами як словесними фігурами. У поетичній мові це прийом зворотньої реалізації.
Явища природи, часу і простору передаються в мовленні поета через художню топоніміку. Аналіз ідіолекту письменника дозволяє визначити такі тематичні групи топонімів: макротопоніми, хороніми, ойконіми, гідроніми, урбаноніми, ороніми, дримоніми, інсулоніми. Поет використовує реальні давні й сучасні топоніми.
За кількістю вживання топонімів, за їх функцією у контекстах можна говорити про їх неоднорідний склад. Традиційною функцією топонімів у поетичних творах Славутича вважаємо хронотопну. Топоніми не тільки вказують на час або якусь подію, а й виступають виразниками ідей автора, мають більш широкий екстенсіонал, часто є ідеологемами (Москва, Сахалін, Соловки, Байкал, Винниця, Биківня, Харків, Рим, Ватикан). Москва в поезії Славутича генератор загарбницької щодо України політики. Топоніми Сахалін, Соловки, Байкал символізують жахи заслання, насильницького відчуження українців від Батьківщини. Винниця, Биківня, Харків нагадують про масові знищення людей під час війни. Рим, Ватикан символізують напрями сучасної світової політики, якій автор намагається дати власну оцінку. Топоніми виконують функцію історизмів (Батурин, Београд, Каяла, Трипіль, Посулля) чи стають символами історичних подій (Полтава, Жовті Води). Такі топоніми зберігають конотацію, на формування якої вплинули зміни, пов’язані з долею Української держави в далекому минулому. У творах вони мають художньо-естетичну значущість.
Поетоніми цього класу поліфункціональні. У різних поетичних контекстах автор висуває на перший план один з конотатів топоніма, часто не заперечуючи при цьому інші. Іноді він використовує топоніми в локально-топографічній функції з метою надання зображуваному реалістичної точності. Найуживанішими топонімами стали: макротопоніми Україна, Росія, Канада, Візантія, Ватикан; хороніми Галичина, Херсонщина, Карпати, Крим, Донбас, Кубань, Сибір; ойконіми Київ, Москва, Запоріжжя, Львів, Рим, Винниця, Січеслав, Одеса, Херсон, Банкок, Едмонтон, Манітоба, Благодатне, Великий Луг, Гурівка; гідроніми Дніпро, Дінець, Дін, Чорне море; урбанонім Хрещатик; оронім Парнас.
Поетоніми Україна, Канада, Херсонщина, Крим, Київ, Запоріжжя, Херсон, Едмонтон, Манітоба, Благодатне, Великий Луг, Гурівка, Дніпро, Чорне море асоціюються у творчості письменника із його "подвійною" батьківщиною. Українська Батьківщина й Канадська Україна неподільний світ поета. Зазначені поетоніми у лексико-семантичному полі художніх творів Яра Славутича виступають контекстуальними синонімами.
Особливістю використання топонімів у поезії Яра Славутича, крім кількісного показника, є топонімна "насиченість" творів відношення кількості топонімів до кількості лексичних одиниць в одному творі. У назвознавчому вірші (за словами автора) "Канадська географія" використано 22 топоніми на 60 лексем, що складає 37 відсотків. Частотність слововживання топонімів у поезії більша, ніж частотність уживання антропонімів. Найбільш уживаними є топоніми: Україна 60 ужитків, Дніпро 43 вжитки, Москва 37 позицій, Київ 28 позицій, Запоріжжя 12, Львів 11, Рим 11, Січеслав 10, Винниця 9, Дін 8, Дінець 7, Чорне море 7. Тоді як у антропонімів активність спостерігається до 6 вжитків (крім назв: Бог 25 позицій і Христос 11 позицій).
В ідіолекті Яра Славутича знаходять відображення архаїзми (Русь-Україна, Царгород, Лтава, Січеслав, Яр-Бористен, Хвалинське море); стилізовані топоніми (Куява, Магілеу); топонімні перифрази (Хрещатик Володимира хрещата криця; Луб’янка Йвана Лютого коморя); нетранслітеровані топоніми (Магілёў, Дняпро, Pacific Grove), які надають поетонімам особливої експресії. Автор майстерно використовує географічні назви для висвітлення певних елементів соціальної культури та підкреслення певних звичаїв (Свята Софія Царгородська, Британський музей, Єгипетський обеліск, вежі Віндзору, Кельнський собор, Спарта, Таж Магал). У поетичному мовленні Яра Славутича через топоніми сполучуються протилежні тенденції абстрагування і конкретизація.
Астроніми ВН планет, сузір’їв, а також ергоніми ВН на позначення об’єднань людей у поезії Славутича виконують функції поетонімів із різною конотацією. Астроніми автор уживає як традиційні художньо-естетичні елементи поетичних творів. Використання ергонімів стає особливістю поезії політичного спрямування.
Фразеологізми, структурним елементом яких виступають антропоніми або топоніми, є засобом вираження настрою ліричного героя, передавання колориту народної мови або національно-мовної своєрідності. Фразеологічно зв’язане значення оніма розширює свій асоціативно-конотативний план за рахунок поетичного контексту. Найактивнішими онімами у складі фразем виступають імена Прометей і Шевченко або Тарас (Прометеїв дар, смолоскип брат Прометея, вогонь брат Прометея, снага Прометея; заповіт Шевченка, тополі Шевченка, Тараса слово). Убачається символічний зв’язок між антропонімами Прометей і Шевченко в ролі поетонімів.
Одним із способів відображення ідіолекту Яра Славутича є застосування власних назв як засобу поетики. У морфологічних різновидах спостерігається вживання різних форм антропонімів: гіпокористики, пейоративи, демінутиви, аугментативи, а також різні формули онімів: ім’я, ім’я по батькові, прізвище, прізвисько, а також їх поєднання. У топонімах відзначено часткову зміну (деформацію) назви. Зі стилістичною настановою автор вживає нетранслітеровані оніми та архаїчні форми топонімів. Явища варіативності й синонімії онімів у поетичній мові дають можливість побачити різну конотацію ВН.
До синтаксичних особливостей поетики ВН у творах Яра Славутича відносимо зміну порядку слів у реченні, домінантою якого виступають поетоніми, а також пропуск назви об’єкта сприйняття; ампліфікацію; сілепсис; паралелізм. Виділяється лексико-синтаксичний спосіб, коли залучено препозитивні (постпозитивні) означення оніма (поет, зв’язківець Іван Ірлявський; Гітлер-маніяк; вікопомна Лтава), як засоби конкретизації стилістичного відтінку поетоніма.
Особливості семантичної актуалізації ВН виражаються в тропах, що є основою художнього мовлення автора. Поетоніми вживаються у складі синекдохи (розширеної та звуженої); антономазії; метафори (символу, алегорії, персоніфікації, гіперболи); порівняння, метонімії, епітета, а також у складі стилістичних фігур: повтору, ономастичної анафори, епіфори, анепіфори. Звертання, структурним елементом якого виступає онім, визначено як типологічний чинник формування поетики Яра Славутича. ВН актуалізують образні структури художніх тропів.
Значення оніма в ідентифікаційній функції більш-менш статичне, а значення поетоніма може бути динамічним і в значній мірі визначається контекстом твору, наставляючи читача до етимологічного мислення. ВН як назва твору виступає в тимчасовій ідентифікаційній функції поетоніма, у чому й виявляється її особливість.
Слововживання одного оніма в різних контекстах показує виділення автором у кожному з ужитків іншого конотату. Керуючись поняттям тезаурусу особистості як системою знань і понять, а також лексем, через які вони виражені, приходимо до висновку, що в ідіолекті письменника виділяються внутрішньо сформовані ономастичні тезауруси, тобто окремі авторські картини світу, виражені через поняття онімів, конотат яких розкривається в контексті твору. Десять рубрик: віки Олега; віки Богдана; вік Тараса і Франка; Революція 1917 р.; Велика Вітчизняна війна; сталінська епоха; радянська і пострадянська епоха; подорожі; Українська батьківщина; Канадська батьківщина становлять семантичні поля функціонування поетонімів в ідіолекті Яра Славутича.
Індивідуальне світосприйняття автора фільтрує реальний ономастикон і відбирає не лише широковідовідомі оніми, що є символами у художньому мовленні, а й інші ВН, здатні до полярних понятійних значень у сучасному світі. Виділення ономастичних тезаурусів дає можливість унести певний онім до асоціативних зв’язків визначеного художнього цілого і простежити семантичні зрушення поетоніма в авторській свідомості. У дослідженому ономастичному тезаурусі, де відображено авторські картини світу, є такі ВН, які здатні створювати кілька семантичних полів, що свідчить про динамічне ціле ономастичної системи ідіолекту письменника.
У порівнянні ономастикону Яра Славутича із найбагатшим поетичним ономастиконом Т.Шевченка, який досліджено І.Герус-Тарнавецькою (понад 1000 ВН) простежуються спільні та відмінні риси. У Шевченка переважають, на думку дослідниці, назви з історії України (Конашевич, Наливайко, Гонта, Залізняк, Палій, Дорошенко, Мазепа, Полтава, Жовті Води, Корсунь, Берестечко та ін.) та назви, пов’язані з історією світу (Конєцпольський, Пац, Чернецький, Петро I, Катерина II, Наполеон III, Нерон, Декій, Сарданапал, Сіракузи, Альбано, Сибір та ін.). Яр Славутич також приділяє велику увагу історичній ономастиці, але їх ономастикони різні. На дослідженому матеріалі можна спостерігати зміни використання ВН різними авторами, зміни власне ономастиконів у синхронічному або діахронічному планах. Це перспектива майбутніх ономастичних розвідок.
Культурно-історична самобутність поетонімів не тільки проходить через усю систему художньої ономастики письменника, але й досить чітко характеризує автора з погляду його національної приналежності, сприйняття ним культурно-історичного надбання свого народу й усього світу. Неповторні риси епохи, конкретного історичного періоду найвиразніше в Яра Славутича відображаються в авторській "ономастичній" картині світу, якій віддає перевагу автор у процесі відбору оптимальних засобів для створення художнього цілого. Поетичний ономастикон митця вбирає і концентрує риси світогляду, національної ментальності, психології поета як представника української діаспори.
Дослідження художньої ономастики в ідіолекті Яра Славутича дає право говорити про неї як про виражальний засіб автора, як про певну розвинену систему, динамізм якої базується на взаємозв’язку інтралінгвальних та екстралінгвальних чинників і відбиває процес індивідуально-авторського пізнання дійсності.

Бібліографія
1. Агеева Р.А., Бахнян К.В. Социолингвистический аспект имени собственного: (к ХY Международному конгрессу по ономастике, 13 17 авг. 1984 г., Лейпциг) М., 1984. 60с.
2. Адрианова-Перетц В.П. Фразеология и лексика "Слова о полку Игореве". / "Слово о полку Игореве" и памятники куликовского цикла. - М.; Л., 1966. - С.113.
3. Алефиренко Н.Ф. Имена собственные в составе фразеологических оборотов русского и украинского языков. // Шоста респ. оном. конф. 4-6 грудня 1990р. Тези доп. і пов., - Одеса, 1990. С. 5-7.
4. Андреева Л.Н. Лингвистическая природа и стилистическая функция "значащих имен": Дис... канд. филол. наук. М., 1965. 194 с.
5. Андреенко Е.Ю. Коммуникативно-прагматический потенциал имени собственного в научно-фантастическом тексте: Дис канд. филол. наук. Одесса, 1992. 214 с.
6. Андрієнко О.Ю., Карпенко Ю.О. Нотатки про ономастику Миколи Куліша // Мова та стиль творів І.О. Буніна, М.Г. Куліша, Ю.І. Яновського. К.: ІСДУ, 1994. С.81-94.
7. Антропонимика. - М.: Наука, 1970. 360с.
8. Бакастова Т.В. Имя собственное в художественном тексте // Русская ономастика: Сб. науч. трудов. Одесса: ОГУ, 1984. С. 157-160.
9. Басова Г.К. Київська топонімічна лексика у творах Т. Шевченка // Культура слова. Вип. 37. К., 1989. С. 61-63.
10. Бахтин М.М. Собрание сочинений: В 7-и т. Т.5. М.: Рус. Словари, 1997. 731 с.
11. Бачинська Г.В. Антропонімікон переселенців з Польщі на Тернопільщину: Автореф. дис канд. філол. наук. Івано-Франківськ, 2001. 17 с.
12. Белей Л.Е. Вариантность антропонимов на разных уровнях украинского языка: Автореф. дис канд. филол. наук. Ужгород, 1986. 24 с.
13. Белей Л.О. Українська літературно-художня антропоніміка кінця ХYIII XX ст.: Автореф. дис д-ра. філол. наук. Ужгород, 1997. 39 с.
14. Белей Л.О. Функціонально-стильові можливості української літературно-художньої антропонімії ХIX-XX ст. Ужгород, 1995. 120с.
15. Беленькая В.Д. Топонимическая стилистика // Питання стилістики української мови в її взаємозв’язку з іншими слов’янськими мовами. Чернівці: ЧДУ, 1963. С. 16-17.
16. Белецкий А.А. Лексикология и теория языкознания (Ономастика). К.: КГУ, 1972. 209 с.
17. Бендзар Б.П., Бобинець С.С. Українська фонографічна передача антропонімів античної, англо-, німецько- і франкомовної літератур. Ужгород: Закарпаття, 2000. 172 с.
18. Бєліцька Є.М. Конотонімізація онімів як лексико-семантичний процес: Автореф. дис канд. філол. наук. Горлівка, 2000. 17 с.
19. Білодід І.К. Вибрані праці: В 3 т. Т.1. К.: Наук. думка, 1986. 446 с.
20. Богословская Л.М. Работа Цветаевой с ономастическим материалом. // Русская ономастика. Одесса, 1984. С.136-140.
21. Боєва Е.В. Антропонімія повістей М.В.Гоголя: Автореф. дис канд. філол. наук. Одеса, 1993. 18 с.
22. Болотов В.И. К вопросу о значении имен собственных. / Восточнославянская ономастика. М, 1972. С. 333.
23. Бондалетов В.Д. Ономастика и социолингвистика. // Антропонимика. М.: Наука, 1970 С. 17-24.
24. Бондалетов В.Д. Русская ономастика: учебное пособие для студентов пед. институтов. М.: Просвещение, 1983. 224 с.
25. Булаховський Л.А. Вибрані праці: В 5-ти т. Т.1. К.: Наук. думка, 1975. 495 с.
26. Булаховський Л.А. Вибрані праці: В 5-ти т. Т.2. К.: Наук. думка, 1977. 631 с.
27. Бучко Д.Г. походження назв населених пунктів Покуття. Львів: Світ, 1990. 143 с.
28. Буштян Л.М. К проблеме фонетической конотации собственных имен в поэзии // Русская ономастика: Сб. науч. тр. Одесса: ОГУ, 1984. С.118-124.
29. Валеев Г.К. Антропонимия "Повести временных лет": Автореф. дис канд. филол. наук. М., 1982. 16 с.
30. Вартанова О.В. Топонимы в структурировании художественного хронотопа (на материале английской поэзии). // Шоста респ. ономастична конференція: Тези допов. і повід. Т. 1. Одеса, 1990. С. 107-109.
31. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 406 с.
32. Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища и фамилии. М.: Наука, 1974. 383с.
33. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240 с.
34. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Госиздат, 1959. 654 с.
35. Виноградов В.В. Проблема авторства и теория стилей. М.: Гослитиздат, 1961. 614 с.
36. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255 с.
37. Винокур Г.О. О понятии поэтического языка. // Винокур Г.О. Избранные работы по русскому языку. М.: Наука, 1959. С.246-250
38. Винокур Г.О. Биография и культура. М.: Наука, 1959. С.81-82
39. Винокур Т.Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. М.: Наука, 1980. 238 с.
40. Висоцький А. Вагота пізнання. Харків-Херсон: Каравела, 2002. 104 с.
41. Вишневська О.А. Рецепція античності у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів: Автореф. дис канд. філол. наук. Тернопіль, 2001. 17 с.
42. Волинський К. Яр Славутич: літературний портрет. К.: Наук.думка, 1994. 116 с.
43. Волков А.В. и др. Анализ поэтического текста. К.: УМКВО, 1992. 279 с.
44. Воробйова И. К вопросу о лексическом значении имен собственных // Актуальные проблемы лексикологии: Доклады лингвистической конференции. Ч.1. Томск, 1971. С.1-9.
45. Галас Б.К. Український ономастичний матеріал у рукописних словниках XIX ст.: Автореф. дис. канд. філол.наук. К., 1998. С.12-13.
46. Галич М.В. Антропонімія О.Гончара.: Автореф. дисканд. філол. наук. К., 1993. 18 с.
47. Гетман И.М. Тезаурус как инструмент современного языкознания (на материале русистики).: Автореф. дис.д-ра. Филол. наук К., 1991. 34 с.
48. Герус-Тарнавецька Іраїда. Назовництво в поетичному творі. Мюнхен; Вінніпег, 1966. - 144 с.
49. Гинзбург Л.Я. О лирике. М.: Интрада, 1997. 415 с.
50. Гончарова І.М. Проблема міфологічного символізму в контексті культури.: Автореф. дис канд. філол. наук К., 1998. 17 с.
51. Горбаневский М.В. Из опыта культурно-исторического анализа топонимии: русские ойконимы и православие // Топонимия и общество. М.: АН СССР, МФГО, 1989. 123 с.
52. Горбаневский М.В. Ономастика в художественной литературе. М.: Изд-во Ин-та дружбы народов, 1988. 88 с.
53. Григорук О.П. Антропонімія художніх творів Л.Мартовича // Питання сучасної ономастики. К.: Наук. думка, 1976. С.159-162.
54. Григорьев В.П. Грамматика идиостиля: В.Хлебников М.: Наука, 1983. 225 с.
55. Григорьев В.П. Поэтика слова. На материале русской советской поэзии. - М.: Наука, 1979. 343 с.
56. Григорьєв В.П. Ономастика Велемира Хлебникова: Индивидуальная поэтическая норма. // Ономастика и норма. М: Наука, 1976. С. 181-200.
57. Грицюк Л.Ф. До питання про лінгвістичний статус заголовка // Мовознавство. 1985. - № 5. С.55-58.
58. Гриценко Т.Б. Власні назви як засіб стилетворення в українській історичній прозі другої половини ХХ ст. (на матеріалі романів про Б.Хмельницького).: Дис канд. філол. наук К., 1998. 291 с.
59. Гудманян А.Г. Відтворення власних назв у перекладі: Автореф. дис д-ра філол. наук. К., 2000. 40 с.
60. Гусев В.И. Герой и стиль. М.: Худ. лит., 1983. 286 с.
61. Гусев В.И. Память и стиль. - М.: Сов. писатель, 1981. 352 с.
62. Давньоруська ономастична спадщина в східнослов’янських мовах.: Зб. наук. праць. К.: Наук. думка, 1986. 162с.
63. Дука Л.І. Прагматичний потенціал онімів та способи його актуалізації в тексті: Автореф. дис канд. філол. наук. Дніпропетровськ, 2002. 18 с.
64. Ефимов А.И. Об изучении языка художественных произведений. М.: Учпедгиз. 1952. 142 с.
65. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи. М.: МГУ, 1961. 517 с.
66. Єфименко І.В. Українські прізвищеві назви ХYIст.: Автореф. дисканд. філол. наук. К., 2001. 18 с.
67. Желєзняк І.М. Рось і етнолінгвістичні процеси середньонаддніпрянського Правобережжя. К.: Наук. думка, 1987. 202 с.
68. Жирмунский В.М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Л.: Худ. лит., 1977. 227с.
69. Жучкевич В.А. Общая топонимика. Минск: В. шк., 1980. 287с.
70. Зайцева И.П. Функционально-семантические характеристики имен собственных в поэтическом тексте // Язык и композиция художественного текста. М.: МГПИ, 1983 С. 68 87.
71. Зайцева К.Б. Английская стилистическая ономастика. Одесса: ОГУ, 1973. 67 с.
72. Записки з ономастики: Збірник наук. праць/ Одеський держ. університет. За ред. Ю.Карпенка. Одеса, 1999-2001 р. 246 с.
73. Запорізький збірник. До 80-річчя Я.Славутича. К.: Дніпро, 1998. 224 с.
74. Зинин С.И., Степанова А.Г. Имена персонажей в художественной литературе. Библиография // Антропонимика. М.: Наука, 1970. С. 330-335.
75. Золян С.Т. От описания идиолекта к грамматике идиостиля // Язык русской поэзии ХХ в. М., 1990. С. 46-54.
76. Золян С.Т. Семантика и структура поэтического текста. Ереван: Изд-во Ереван. Ун-та, 1991. 314с.
77. Зубов Н.И. Ономастическое травестирование как стилистический прием: к вопросу о значимости имени собственного в художественной литературе // Шоста респ. ономастична конференція 4-6 грудня 1990 р.: Тези доп. і пов. О., 1990. С.115-116.