Опрітова Кристіна Анатоліївна. Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури

brief description

Опрітова Кристіна Анатоліївна. Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури : Дис... канд. наук: 08.02.03 2005

Опрітова К.А. Державне регулювання розвитку соціальної інфраструктури. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.02.03 організація управління, планування і регулювання економікою. Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2005.
Дисертаційне дослідження присвячено розробці пропозицій і рекомендацій концептуального характеру щодо удосконалення державного регулювання розвитку соціальної інфраструктури. У роботі досліджено теоретико-методологічні та практичні основи управління галузями соціальної інфраструктури як на регіональному рівні, так і в Україні в цілому.
Розглянуто зміст понятійного апарату, методологію, робочу гіпотезу дослідження. Визначено класифікаційну структуру галузей невиробничої сфери. Запропоновано індикативну схему планування розвитку соціальної інфраструктури України та Автономної Республіки Крим.
У дисертаційному дослідженні вивчено типи та особливості соціальних моделей країн Європейського Союзу. Розширено розуміння особливостей Третьої хвилі Е. Тоффлера стосовно України в умовах глобалізації. Запропоновано класифікацію макроекономічних факторів, які стримують розвиток соціальної інфраструктури, в контексті підсилення соціальної спрямованості ринкових перетворень у країні.

1. Виконане автором дослідження показало, що ефективний розвиток соціальної інфраструктури України в умовах ринкової трансформації вимагає розробки функцій і механізмів державного регулювання економічних процесів в основних галузях невиробничої сфери.
2. В умовах європейської інтеграції країни проаналізовано розвиток основних складових соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура складається з відособлених вузькоспецифічних функціональних структурних складових галузей соціальної сфери: охорони здоров'я, освіти, культури, соціальної допомоги, науки і технологій, житлово-комунального господарства тощо.
3. На підставі комплексного аналізу соціально-економічних моделей розвинутих та країн, що розвиваються, з використанням індикаторів ООН запропоновані концептуальні підходи щодо удосконалення системи державного регулювання галузей соціальної інфраструктури в Україні. Це дозволяє покращити рівень професійних знань та навичок управлінської структури організації невиробничої сфери із врахуванням галузевої специфіки регіонів, місцевих органів влади, організацій різних форм власності та діяльності.
4. Різноманітність соціально-економічних моделей ЄС та США визначає роль України в європейському економічному просторі. В постіндустріальному суспільстві об’єктивно Україна незалежно від обраної соціальної моделі вступає в Третю хвилю Е. Тоффлера, яка базується на новій технологічній базі. При цьому соціальна інфраструктура як матеріальна основа реалізації соціальних функцій (охорони здоров'я, освіти, науки і технологій, культури тощо) може успішно використовувати якісно відмінні альтернативні варіанти тих моделей, які вже реалізовано. Зараз для України найбільш перспективною є фінська модель соціально-економічного розвитку. Фінська модель у порівнянні з американською показала, що фінське суспільство робить стабілізуючий соціальний вплив, в основі якого лежать взаємовідносини між бізнесом і суспільством за посередництвом держави.
5. Синтетичним найбільш містким показником виступає коефіцієнт Джині, що характеризує економічний і соціальний розвиток країни, який поряд з рівнем розвитку соціальної інфраструктури відбиває і рівень соціальної несправедливості в сучасних умовах трансформації ринкової економіки.
6. У ХХІ столітті безальтернативною для України є орієнтація на систему показників, які сумірні в межах міжнародного порівняння ООН. Розкрито розбіжність у часі змісту інтегрального показника індексу людського розвитку (ІЛР) для прогнозування та стратегічного планування розвитку основних галузей соціальної інфраструктури АР Крим та України в цілому.
7. Автором обґрунтована й запропонована загальна схема удосконалювання індикативного планування розвитку соціальної інфраструктури. ЇЇ відмінність полягає в тому, що вона включає широкий спектр залучення інвестиційних коштів зі змішаним характером інвестування об’єктів соціальної інфраструктури, що будуються або знаходяться на реконструкції. Припускає дольову участь суб’єктів господарювання різних форм власності та господарювання, а також залучення профспілок і суспільних організацій. Це дозволяє зробити два підсумкові висновки концептуального характеру.
Перший полягає в тому, що звуження основних галузей соціальної інфраструктури за чисельністю об’єктів віддаляє нашу країну від європейських стандартів та рекомендацій ООН, а не наближує до них. Це припускає пошук більш широкого спектру фінансових джерел для розвитку досліджуваної сфери.
Другий висновок полягає в тому, що зниження будівництва за досліджуваний період відбувається нерівномірно, що є результатом недостатніх фінансових коштів бюджету різних рівнів (місцевого, регіонального, центрального).
8. Виконане дослідження дозволило виявити економічні протиріччя між стратегічними цілями ринкової реформи в країні, сутність яких зводиться до підвищення життєвого рівня населення на основі використання переваг ринкових механізмів саморегулювання, саморозвитку та результатів цієї реформи. Це обмежує інвестування соціальної інфраструктури, що призводить до зниження її функціональних можливостей щодо забезпечення зростаючих потреб населення в послугах її галузей (освіти, охорони здоров’я, житла, культури тощо).
9. У контексті підсилення соціальної спрямованості ринкових перетворень у країні автором розроблена класифікаційна таблиця економічних факторів, які стримують розвиток галузей соціальної інфраструктури. Характеристика кожної класифікаційної ознаки відображає розуміння автором взаємозв’язку державного регулювання різних областей соціальної інфраструктури з проявом специфіки функціонування різних складових соціальної сфери нинішньої економіки України. Як системоутворювальні ознаки цієї класифікації розглянуті об’єктивні потреби людини в спеціальних послугах, які надають суб’єкти соціальної інфраструктури.