ОРГАНІЗАЦІЙНІ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………….………3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУТНОСТІ ДІЗНАННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ТА СИСТЕМИ ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ
1.1. Поняття і сутність дізнання в науці кримінального процесу
та законодавстві………………………..…………………………...……………...…12
1.2. Поняття і система органів дізнання, їх функціональне призначення
та компетенція……………………………………………………………………..…30
РОЗДІЛ 2. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ОСОБИ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНАМИ ДІЗНАННЯ
2.1. Дотримання прав і законних інтересів особи при прийнятті,
реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини
в стадії порушення кримінальної справи………………………………………….....69
2.2. Права і законні інтереси особи при провадженні
за протокольною формою досудової підготовки матеріалів…………………….......89
2.3. Забезпечення дотримання прав і законних інтересів особи
при провадженні дізнання та при застосуванні заходів процесуального примусу…95
2.4. Взаємодія органу дізнання зі слідчим в процесі провадження
досудового розслідування……………..............................................................................129
РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ, ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ ПОБУДОВИ ОРГАНІВ ДІЗНАННЯ
3.1. Напрямки раціоналізації процесуальної діяльності органів дізнання…….148
3.2. Шляхи вдосконалення організаційної побудови органів дізнання,
принципи формування кадрів, матеріально-технічне і наукове забезпечення
діяльності підрозділів дізнання……………………………………………………..167
ВИСНОВКИ……………………………………………………………….…....188
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………198
ДОДАТКИ……………………………………………………………………....224

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В умовах формування України як правової держави, одним з найважливіших питань, що потребує невідкладного вирішення при проведенні судово-правової реформи, є забезпечення ефективності та вдосконалення провадження досудового розслідування в кримінальних справах, яке згідно з чинним законодавством здійснюється в двох формах: дізнання та досудового слідства. Однак, якщо досудове слідство традиційно перебуває в центрі уваги вчених, як процесуалістів, так і криміналістів, то цього, на жаль, не можна сказати про дізнання. Деякі проблемні аспекти процесуальної діяльності органів дізнання в різний час були об’єктом дослідження вітчизняних процесуалістів (О. В. Бауліна, В. В. Вапнярчука, Ю. М. Грошевого, О. О. Зархіна, В. С. Зеленецького, Т. В. Каткової, Г. К. Кожевникова, В. О. Коновалової, Л. М. Лобойка, М. М. Михеєнка, Д. П. Письменного, М. А. Погорецького, З. Д. Смітієнко, С. М. Стахівського, В. М. Сущенка, Л. В. Юрченко, Ю. П. Яновича та ін.), так і вчених країн співдружності незалежних держав (О.І.Бастрикіна, С.В.Болотіна, Ю.М.Бєлозєрова, О. М. Донцова, І. М. Гуткіна, В. О. Іванова, А. П. Круглікова, Л. В. Павлухіна, А. П. Рижакова, В. М. Савицького, О. О. Чувільова, В. М. Шпільова та ін.). Але ряд питань залишилось поза спеціальним дослідженням, інші не одержали в теорії та на практиці переконливого вирішення і мають дискусійний характер.
Актуальність і необхідність дослідження процесуальних аспектів дізнання зумовлена тим, що робота органів дізнання характеризується значними порушеннями прав громадян при прийняті процесуальних рішень у стадії порушення кримінальної справи; при провадженні досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, при взаємодії слідчого з органом дізнання, а також при провадженні дізнання, зокрема, широким і не завжди виправданим застосуванням заходів процесуального примусу. Порушення прав людини при провадженні кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання як негативне соціальне явище зберігається внаслідок обмеженості можливостей, які є в держави і суспільства, для забезпечення цих прав у повному обсязі. Так, недостатньо чітко розроблений механізм правового регулювання правовідносин, які виникають під час цієї діяльності; нормативні акти, які приймаються в рамках правової реформи, не завжди враховують пріоритет прав людини в сфері кримінального судочинства.
Зазначені обставини, на думку дисертанта, свідчать про необхідність ґрунтовного, комплексного дослідження питань реформування кримінально-процесуального законодавства України, що й обумовлює актуальність теми дисертації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом наукових досліджень кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого і є складо¬вою частиною цільової комплексної програми “Проблеми вдосконалення орга¬нізації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави” (номер держреєстрації 0186.0.099031).
Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є аналіз чинного законодавства, яке регулює процесуальні та організаційні аспекти діяльності органів дізнання, та визначення і наукове обґрунтування комплексу пропозицій, спрямованих на вдосконалення кримі¬нально-процесуального законодавства України і правозастосувальної практики з цього питання.
Для досягнення цієї мети в процесі дослідження ставилися такі основні за¬дачі:
- на основі історико-правового дослідження розвитку кримінально-процесуального законодавства виявити тенденції і перспективи розвитку інституту дізнання, його місце в системі кримінального процесу України;
- уточнити поняття та правову сутність дізнання, розкрити правове положення органу дізнання, його функціональне призначення та компетенцію;
- вивчити практику провадження різних видів кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання в аспекті дотримання прав і законних інтересів особи (зокрема, при прийнятті, реєстрації, перевірці та вирішенні заяв і повідомлень про злочини в стадії порушення кримінальної справи; при здійсненні провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів; при провадженні власне дізнання та при застосуванні заходів процесуального примусу; при взаємодії органу дізнання зі слідчим при провадженні в кримінальних справах);
- дослідити основні напрямки раціоналізації процесуальної діяльності органів дізнання в світлі вирішення проблем диференціації форм досудового провадження в новому Кримінально-процесуальному кодексі; визначити шляхи вдосконалення організаційної побудови органів дізнання, принципи формування кадрів, матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання;
- на базі проведеного дослідження сформулювати основні положення і пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства та правозастосувальної діяльності органів дізнання.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які виникають під час провадження різних видів кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання.
Предметом дисертаційного дослідження є вивчення процесуальних та організаційних проблем діяльності органів дізнання, результати теоретичних розробок з цього питання, а також норми чинного законодавства, які її регулюють.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а та¬кож окремі наукові методи: системно-структурний (визначено місце дізнання в системі кримінального процесу; функціональне призначення органів дізнання, їх процесуальне положення, види кримінально-процесуальної діяльності, яку вони здійснюють); історичний (проаналізовано становлення і розвиток інституту дізнання в Україні); порівняльно-правовий (розглянуто окремі особливості провадження дізнання в країнах близького та далекого зарубіжжя); статистичний (використовувались статистичні показники діяльності органів дізнання); соціологічний (проводилось опитування співробітників органів дізнання, слідчих) та ін.
Теоретичною основою дисертації є наукові праці вітчизняних і за-кордонних учених у галузі загальної теорії права, історії держави і права, кримінального та кримінально-процесуального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а та¬кож в інших галузях наукових знань, що стосуються питань боротьби зі зло¬чинністю та діяльності органів та посадових осіб, які її ведуть. В аспекті проб¬леми, що розглядається в роботі, досліджені: законодавство Російської імперії, колишнього Союзу РСР і союзних республік, проекти Кримінально-процесуального кодексу України.
Нормативно-правова основа дисертації - Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, зарубіжне законодавство (зокрема, нові КПК Російської Федерації, Республіки Білорусь та Республіки Казахстан, КПК ФРН), відомчі акти правоохоронних органів, в яких розглядається природа та сутність правозастосувальної діяльності органів дізнання, повноваження посадових осіб і органів на початкових стадіях кримінального процесу тощо.
Емпірична база дослідження. В дисертації узагальнений досвід роботи міськрайорганів внутрішніх справ по організації і провадженню дізнання в Дніпропетровській області в 2000-2005 рр. Вибірково проаналізована також практика діяльності інших органів дізнання, оперативно-розшукова, слідча, прокурорська і судова практика. Вивчено 256 кримі¬нальних справ, у яких провадилось дізнання, більше 100 матеріалів досудової підготовки в протокольній формі і 160 матеріалів, по яких приймались рішення міліцією в порядку статей 94-100 КПК України. Проведено анкетування по спеціально розробленій дисертантом анкеті 44 штатних дізнавачів і начальників спеціалізованих підрозділів дізнання, 80 опера¬тивних співробітників, а також опитування 132 співробітників міліції, окремих інших органів дізнання, слідчих, співробітників прокуратури та суду. Результати анкетування і опитувань проаналізовані та зведені в аналітичні таблиці. Проаналізовані статистичні дані та інші показники практичної діяльності міськрайорганів внутрішніх справ по лінії дізнання.
У дисертаційній роботі відбився також 19-річний досвід служби автора в органах внутрішніх справ.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є самостійним монографічним дослідженням організаційних і процесуальних проблем досудового розслідування кримінальних справ органами дізнання, а також провадження інших видів кримінально-процесуальної діяльності. На відміну від досліджень, присвячених проблемам діяльності органів дізнання, дисертантом вперше розглянуті актуальні питання забезпечення прав і законних інтересів особи при провадженні різних видів кримінально-процесуальної діяльності органами дізнання.
На захист висуваються такі положення:
- з’ясовується сутність дізнання, яка є однією з форм досудового розслідування, уточнюється його поняття, обґрунтовується думка, що в зміст дізнання не входить оперативно-розшукова діяльність, досудова підготовка матеріалів у протоколь¬ній формі, перевірка заяв і повідомлень про вчинений злочин, виконання доручень і вказівок слідчого;
- пропонується під “органом дізнання” розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і посадові особи, управомочені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування та проводити іншу діяльність (зокрема, інші види кримінально-процесуальної діяльності, а також оперативно-розшукову діяльність), що виникають у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками;
- дістало подальшого розвитку положення, що провадження оперативно-розшукових заходів покладається тільки на відповідні підрозділи тих органів дізнання, яким це право надано ст.5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, виходячи з чого обґрунтовується доцільність внесення відповідних змін до ст.103 чинного КПК України, згідно з якою правом провадження цієї діяльності наділені всі органи дізнання;
- пропонується врегулювати порядок подання результатів, отриманих органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органу дізнання, слідчому, прокурору чи в суд; надати дізнавачу, який виконує доручення слідчого в порядку ч.3 ст.114 КПК України, право у випадках, що не терплять зволікання, самостійно виходити за межі доручення і виконувати необхідні слідчі дії з невідкладним повідомленням ініціатора доручення; доповнити ч.3 ст.114 КПК України положенням, що доручення і вказівки слідчого для органів дізнання є обов’язковими та підлягають виконанню в десятиденний строк; нормативно регламентувати в рамках кримінально-процесуального права процес формування та функціонування слідчо-оперативних груп;
- наведено додаткову аргументацію щодо необхідності відновлення дізнання як форми досудового розслідування кримінальних справ, по яких провадження досудового слідства є не обов’язковим, і матеріали якого є підставою для розгляду справи в суді. Воно повинно провадитись за правилами досудового слідства, а особа, яка провадить дізнання, за своїм процесуальним положенням повинна бути прирівняна до слідчого, за винятком підслідності та строків дії повноважень;
- робиться висновок про необхідність детальної регламентації відповідних процесуальних дій, що здійснюються органом дізнання при перевірці заяв і повідомлень про злочини, та надання їх результатам статусу повноцінних доказів. Крім того, обґрунтовується пропозиція про необхідність передбачити в законі можливість продовження прокурором, у виняткових випадках, строку розгляду заяв і повідомень про злочини;
- дістала подальшого розвитку точка зору, що строк кримінально-процесуального затримання особи в порядку ст.106 КПК України повинен обчислюватися з моменту фактичного обмеження особистої свободи, а в зв’язку з цим необхідно в кримінально-процесуальному законодавстві закріпити правила “фізичного затримання” особи у зв’язку з розслідуванням злочину;
- обґрунтовується погляд про створення в складі органів дізнання, де це можливо і доцільно, підрозділів, які будуть спеціалізуватися на провадженні дізнання та інших видів кримінально-процесуальної діяльності, в інших же органах дізнання пропонується поширити практику попереднього призначення на посади дізнавачів з числа найбільш підготовлених співробітників;
- висловлюється думка, що вдосконалення (оптимізацію) діяльності підрозділів дізнаня в ОВС (а також і в інших відомствах) необхідно розглядати, в першу чергу, з точки зору вдосконалення та підготовки кадрів, на підставі відповідної нормативної бази й згідно з розробленою системою професійної підготовки, а також підвищення їх матеріально-фінансового забезпечення, зокрема, техніко-криміналістичного забезпечення розслідування злочинів: автоматизації методик розслідування окремих видів злочинів; організації автоматизованого обміну нормативно-правовою інформацією; введення автоматизованих інформаційних систем для розслідування; створення автоматизованих робочих місць для дізнавача і керівника підрозділу дізнання.
Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження має теоретичне та прикладне значення. Теоретичне зна¬чення його результатів полягає у тому, що окремі положення роботи, підходи та висновки можуть бути використані як інформаційний або відправний матеріал для подальших досліджень організаційних та процесуальних проблеми вдосконалення діяльності органів дізнання. Приклад¬не значення можуть мати ті результати дослідження, що стосуються подальшого вдосконалення КПК України та організаційної будови органів дізнання, принципів формування кадрів, матеріально-технічного і наукового забезпечення діяльності підрозділів дізнання. Окремі положення роботи можуть бути використані під час підготовки науко¬вих посібників, методичних вказівок, у навчальному процесі при вивченні від¬повідних розділів кримінально-процесуального права та спецкурсів.
Особистий внесок дисертанта в статті “Взаємодія органу дізнання зі слідчим при провадженні в кримінальних справах” полягає у висвітленні особливостей окремих форм взаємодії, зокрема організаційних та процесуальних проблем, які виникають при виконанні доручень і вказівок слідчого, при наданні допомоги органами дізнання слідчому під час провадження окремих слідчих дій, при взаємодії в складі слідчо-оперативної групи.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярос¬лава Мудрого, представлена й обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Результати наукових досліджень, висновки та пропозиції доповідалися авто¬ром на спільних координаційно-практичних нарадах співробітників органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, виконавчих органів влади, які проводились у Дніпропетровській області, на науковому міжнародному семінарі-тренінгу “Професійна підготовка та організація роботи дільничних інспекторів міліції (поліції) в Україні та Франції: сучасний стан і напрями вдосконалення” (м. Дніпропетровськ, лютий 2004 р.), на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.
Результати дослідження використовуються автором у навчальному процесі Дніпропетровського інституту МВС України, де здобувач працює заступником начальника філії кафедри адміністративного права та адміністративної діяльності на громадських засадах.
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано чотири статті у фахових наукових виданнях ВАК України та тези наукової доповіді.
Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, що містять вісім підрозділів, висновків (до кожного розділу та загальних висновків до всієї роботи), списку використаних джерел (296 найменувань) та додатків. Загальний обсяг рукопису дисертації становить 230 аркушів, список використаних джерел викладений на 26 аркушах, дода¬тки складають 7 аркушів.

bibliography

ВИСНОВКИ

Резюмуючи все вищевикладене, можна сформулювати низку концептуальних положень щодо процесуального та організаційного забезпечення діяльності органів дізнання, в кримінальному судочинстві.
1. В процесуальному плані:
а) в теоретичному аспекті:
- доцільно розуміти під дізнанням - початкову форму досудового розслідування, яка представляє собою врегульовану кримінально-процесуальним законодавством діяльність уповноважених законом державних органів і посадових осіб, що зв’язана з їх функціональним призначенням, і яка виражається в провадженні слідчих дій до встанов¬лення особи, яка вчинила злочин, що не є тяжким чи особливо тяжким, та по провадженню невід¬кладних слідчих дій при розслідуванні тяжких чи особливо тяжких злочинів з метою досягнення загальних завдань кримінального судочинства, і зокрема забезпе¬чення всебічності, повноти, об’єктивності досудового слідства, з наступним направленням матеріалів справи слідчому в строк встановлений законом або її закриттям.
В зміст дізнання не входять такі види кримінально-процесуальної діяльності органу дізнання як: досудова підготовка матеріалів у протоколь¬ній формі, перевірка заяв і повідомлень про вчинений злочин, виконання доручень і вказівок слідчого, а також не входить і оперативно-розшукова діяльність. Остання та дізнання, як виключно процесуальна діяльність – є самостійними видами державно-правової діяльності, що здійснюються в різних правових режимах;
- під органом дізнання слід розуміти передбачені кримінально-процесуальним законом державні органи (установи) і посадові особи, управомочені здійснювати в межах своєї компетенції досудове розслідування та виконувати іншу діяльність (зокрема, інші види кримінально-процесуальної діяльнсті, а також оперативно-розшукову), що виникають у зв’язку з їх безпосередніми функціональними обов’язками.
- необхідно розділяти компетенцію вказаних у законі посадових осіб і установ як органів дізнання, незважаючи на те, що згідно криміально-процесуального законодавства вони наділені рівними правами і обов’язками. Для органів дізнання – установ ознаками (критеріями), що визначають їх компетенцію, є: категорії злочинів; адміністративна та інша територія їх діяльності; об’єкт юрисдикції, а в деяких випадках і коло осіб. Однак останння ознака не зв’язана службовою підлеглістю з органом дізнання. Для посадових осіб, як органів дізнання, при визначенні їх кримінально-процесуальної компетенції характерні наступні ознаки (критерії): коло осіб, які знаходяться в службовій підлеглості з керівником органу дізнання або містяться у ВТУ; територія об’єкта; категорія злочинів і умови функціонування. Однак для названих органів дізнання категорія злочину не завжди має домінуюче значення;
- розділення процесуальних функцій між співробітниками органу дізнання –необхідно встановлювати у відомчому порядку. Зокрема, вимога про затвердження начальником органу дізнання - установи рішень дізнавача, що приймаються при провадженні в кримінальній справі, є мірою організаційною (тому розділення процесуальних функцій між співробітниками цього органу дізнання необхідно встановлювати у відомчому порядку) і може стосуватися тільки тих рішень, прийняття яких законом надано органу дізнання. Коли ж закон наділяє процесуальними повноваженнями особу, яка провадить дізнання, - вимога про затвердження процесуальних рішень начальником органу дізнання, - означатиме обмеження наданого їй законом права. У зв’язку з цим, під особою, яка провадить дізнання, в органі дізнання – установі, слід розуміти посадову особу цієї установи, наділену повноваженнями по здійсненню кримінально-процесуальних функцій за своїм призначенням, або якій начальником органу дізнання доручено провести дізнання чи інші процесуальні дії.
- коли ж керівник установи є органом дізнання, то він не розприділяє повноваження органу дізнання (що має місце в органі дізнання – установі), а – делегує частину своїх повноважень особі, призначеній ним для провадження дізнання в конкретній справі (на нашу думку, тільки ті, до здійснення яких закон допускає особу, яка провадить дізнання (наприклад, провадження слідчих дій)). І саме ці процесуальні постанови повинні бути подані йому для затвердження. Із врахуванням вищевикладеного особа, яка провадить дізнання може бути визначена як співробітник відомства, який органом дізнання – посадовою особою наділений повноваженнями провадити дізнання та іншу процесуальну діяльність у зв’язку з його призначенням на певний строк або на здійснення одноразових процесуальних дій (виконання окремих доручень, допомога слідчому в проведені слідчих дій та ін.).
- обгрунтовується погляд, що органи дізнання є носіями двох функцій: основної – розслідування кримінальних справ у формі дізнання та допоміжної – сприяння суб’єктам, уповноваженим на провадження в кримінальній справі;
- наводяться аргументи, що під протокольною формою досудової підготовки матеріалів слід розуміти особливе спрощене кримінально-процесуальне провадження, яке здійснюється органами дізнання, спрямоване на встановлення обставин вчиненого очевидного злочину невеликої тяжкості, якому властива низка інших ознак, особливостей, що визначають її самостійне значення й особливе місце в кримінальному процесі.
- у справах про злочини, які не є тяжкими, після встановлення особи, яка вчинила злочин, протягом визначеного законом десятиденного строку (ч.1 ст.108 КПК) повинні провадитись, як правило, лише невідкладні слідчі дії, які у випадку зволікання з їх проведен¬ням можуть призвести до втрати доказів. Якщо ж такої необхідності не ви¬никло, то справа повинна бути передана слідчому для провадження досудового слідства відразу ж, не чекаючи закінчення визначеного терміну;
- після передачі справи про тяжкий чи особиво тяжкий злочин слідчому, орган дізнання вправі продовжувати за власною ініціативою проводити оперативно-розшукові заходи не тільки з метою встановлення особи, яка вчинила злочин (ч.3 ст.104 КПК), а також і з метою виявлення нових епізодів злочинної діяльності вже встановленої ним особи, так як це є одним із завдань, передбачених ст.1 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”;
- з урахуванням положень Конституції України, а також виходячи з того, що примус необхідно розглядати через міру наданої особистої свободи поведінки, волевиявлення, пропонується наступна класифікація заходів процесуального примусу: 1) заходи кримінально-процесуального примусу, які встановлють обмежений правовий статус особи в галузі політичних, соціально-економічних, культурних і особистих прав; 2) заходи процесуального примусу, які регламентують обмежений правовий статус в галузі особистих прав: а) права на недоторканість житла та майна; б) права на тілесну недоторканість; в) права свободи пересування і вибору місця проживання;
- в основі рішень органів дізнання про застосування заходів кримінально-процесуального примусу (в тому числі й обшуку, виїмки, огляду) повинні лежати докази. В противному випадку, досить важко буде переконатися в законності застосування до особи конкретного примусового заходу або оспорити його правомірність;
- обгрунтовується необхідність диференціації форм кримінального процесу, в тому числі й досудового провадження, впершу чергу на кримінально-правовій підставі (тобто, залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки злочину). Зокрема, пропонується:
а) провадження дізнання в формі невідкладних слідчих дій у справах про тяжкі злочини матимеме місце лише у випадках, коли неможливе своєчасне прибуття слідчого на місце події і є небезпека втрати слідів злочину. У разі виявлення таких злочинів органами дізнання вони повинні негайно повідомляти про це слідчого, що дасть змогу останньому в коротший строк після виявлення вчиненого злочину приймати справу до свого провадження і сприятиме більш швидкому, якісному і повному її розслідуванню;
б) прискорене провадження здійснюватиметься у справах про злочини невеликої та середньої тяжкості, перелік яких повинен бути закріплений у КПК, і в яких встановлена особа, яка вчинила злочин;
в) дізнання ж (як самостійна форма розслідування, що завершуватиметься передачею справи до суду), повинно провадитися в інших справах про злочини невеликої та середньої тяжкості.
Однак, враховуючи кримінально-процесуальні критерії (складність встановлення фактичних обставин справи, особливу суспільну значущість конкретного злочину, а також позицію особи, щодо якої ведеться провадження, і потерпілої від злочину), в законі необхідно вказати, що в справах про злочини невеликої або середньої тяжкості, коли на момент порушення справи невідома особа, яка вчинила злочин, а також з інших підстав коли це визнає за необхідне прокурор чи суд повинно провадитися досудове слідство.
б) в порядку законодавчого врегулювання діяльності органів дізнання пропонується передбачити такі нормативні новели:
- необхідно відновити дізнання як форму досудового розслідування кримінальних справ, по яких провадження досудового слідства є не обов’язковим, і матеріали якого є підставою для розгляду справи в суді. Воно повинно провадитись за правилами досудового слідства, а особа, яка провадить дізнання, за своїм процесуальним становищем повинна бути прирівнена до слідчого, за винятком підслідності та строків дії повноважень;
- доцільно передбачити в новому КПК норми, що розкривають поняття «дізнання», «орган дізнання», «начальник органу дізнання», «дізнавач», застосувавши в законі останній термін замість «особи, яка провадить дізнання», оскільки він повніше відображає процесуальне становище цього суб’єкта кримінального процесу;
- в законодавчому порядку варто встановити компетенцію всіх органів дізнання, в тому числі й міліції та капітанів морських суден, що перебувають в далкому плаванні. Так, компетенцію міліції доцільно сформулювати таким чином – “у справах віднесених законом до їх відання, а також у справах про всі злочини, за відсутності інших органів досудового слідства чи дізнання”;
- в новому КПК стосовно такого органу дізнання, як капітан морського судна, необхідно замінити термін “в далекому плаванні” на термін “за межами територіальних вод України”, який більш чіткіше визначає умову, коли капітан судна володіє статусом органу дізнання;
- необхідно усунути колізію між ст.103 чинного КПК зі ст.5 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, закріпивши в новому КПК положення, що провадження оперативно-розшукових заходів покладається тільки на відповідні підрозділи тих органів дізнання, яким це право надано Законом про оперативно-розшукову діяльність;
- законодавчо закріпити, що строки розгляду заяв і повідомень про злочини повинні рахуватися з моменту фактичного отримання інформації про вчинений злочин і у виключних випадках можуть продовжуватися прокурором;
- детально регламентувати відповідні процесуальні дії, які здійснюються органом дізнання при перевірці заяв і повідомлень про злочини, та надати їх результатам статусу повноцінних доказів. Зокрема, пропонується розробити чіткі правила отримання пояснень, закріпити в КПК (ст.65) таке джерело доказів, як пояснення, встановити відповідальність (адміністративну чи кримінальну) за дачу завідомо неправдивих пояснень і за неявку для дачі пояснень, регламентувати і закріпити кримінально-процесуальним законодавством порядок проведення дослідження речовин і об’єктів, судово-медичного освідування, а також розробити порядок витребування та прийняття представлених предметів і документів і т.п.;
- закріпити в законі коло обставин, які повинні бути встановленні при прийняті рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, визначивши вимоги до змісту відповідної постанови;
- врегулювати правове положеня особи, щодо якої порушена кримінальна справа, надавши їй процесуального статусу підозрюваного;
- з метою забезпечення можливості оскарження до суду рішення про порушення кримінальної справи щодо певної особи, а тим самим і повноцінного права на захист, необхідно закріпити в ч.2 ст.98 чинного КПК положення, що “особі, стосовно якої порушено кримінальну справу, на протязі доби направляється копія постанови про порушення кримінальної справи”;
- пропонується внести зміни і доповнення до чинного КПК, що регламентують порядок досудової підготовки матеріалів в протокольній формі, зокрема, перейменувати її в “прискорене провадження”, а правопорушника наділити процесуальним статусом підозрюваного, надаваши йому всі права останнього. Особи ж, які зазнали шкоди від злочинів, передбачених в ст.425 КПК, повинні під такого прискореного провадження визнаватись потерпілими та цивільними позивачами, мати можливість брати участь у справі, й зокрема, знайомитися зі всіма матеріалами, заявляти клопотання, оскаржувати дії органів дізнання. Вважається за доцільне залишити це провадження і в новому КПК України.
- недоцільно обмежувати в законодавчому порядку коло невідкладних слідчих дій, провадження яких закон передбачає на протязі 10-денного терміну в справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини. Доцільніше буде закріпити в за¬коні (ст.104 КПК (ст.227 проекту КПК)) коло процесуальних дій, які проводити органам дізнання забороняється. До таких слід віднести: притягнення особи як обвинуваченого і допит останнього, застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, ознайомлення учасників процесу з матеріалами справи, прийняття рішення про закінчення досудового розслідування;
- враховуючи велику суспільну небезпеку тяжких чи особливо тяжких злочинів правом закриття кримінальних справ за наявності обставин, передбачених ст.6 КПК, повинен бути наділений не орган дізнання, а слідчий чи прокурор. У зв’язку з цим до¬цільно закріпити в законі положення про обов’язок органу дізнання при порушенні кримінальних справ доводити до відома про це не тільки прокурора, а й слідчого або начальника слідчого підрозділу;
- робиться висновок, що криміально-процесуальне затримання в порядку ст.106 КПК у будь-якому випадку починається з моменту фізичного затримання особи органом дізнання, і саме з цього моменту в неї виникає право відстоювання своїх інтересів. Звідси необхідно в кримінально-процесуальному законодавстві закріпити правила “фізичного затримання” особи у зв’язку з розслідуванням злочину, а також підкреслити можливу відповідальність посадових осіб, які допустили завідомо незаконне або необгрунтоване затримання;
- виходячи з аналізу міжнародного (п.3 ст.5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини) та зарубіжного (КПК ФРН) кримінально-процесуального законодавства, робиться висновок, що в ст.106 КПК більш правильніше було б закріпити положення, що не затримання не може продовжуватися більше 72 годин, а розгляд судом питання про обгрунтованість затримання повинен розпочатится не пізніше цього строку з моменту затримання;
- в новому КПК доцільно надати дізнавачу такі ж повноваження, як і слідчому, зокрема: закріпивши в ст.44 проекту КПК, за аналогією зі ст.66 чинного КПК України, наступну норму: “Дізнавач по розслідуваних ним справах має право давати іншим органам дізнання доручення і вказівки про провадження слідчих та розшукових дій, а також оперативно-розшукових заходів і вимагати від них допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки дізнавача даються в письмовій формі і є обов’язковими для виконання”, а також за аналогією зі ст.114 КПК надати дізнавачу право оскаржувати вказівки начальника органу дізнання та прокурора;
- доцільно ввести у закон положення, яке дозволяло б органу дізнання, як виконавцю доручення слідчого, даного в порядку ч.3 ст.114 КПК, у випадках, що не терплять зволікання (наприклад, коли це може призвести до втрати доказів), виходити за рамки такого доручення і виконувати інші необхідні слідчі дії, зв’язані з цим дорученням, з негайним повідомленням слідчого;
- необхідно доповнити ч.3 ст.114 КПК положенням, що доручення і вказівки слідчого для органів дізнання є обов’язковими та підлягають виконанню в десятиденний строк. У разі неможливості своєчасного їх виконання, питання про продовження строку слід погоджувати зі слідчим шляхом направлення через начальника органу дізнання клопотання слідчому;
- доцільно включити до КПК України ст.1191, в якій передбачити, що для розслідування особливо складних справ створюються слідчо-оперативні групи, порядок їх формування та діяльності.

2. В порядку організаційного вдосконалення практичної діяльності органу дізнання і його відомчого забезпечення можна рекомендувати:
- прийняти відомчі нормативні акти, якими створити в структурі окремих органів дізнання, де це можливо і доцільно, самостійно функціонуючі підрозділи, які будуть спеціалізуватися на провадженні дізнання та інших видів кримінально-процесуальної діяльності (за прикладом штатних підрозділів дізнання в ОВС). В інших же органах дізнання пропонується поширити практику попереднього призначення на посади дізнавачів з числа найбільш підготовлених співробітників органу дізнання (як це має місце у військових частинах);
- відмовитись від практики доручення виконання кримінально-процесуальних дій (зокрема, провадження власне дізнання) співробітникам, для яких їх виконання не є постійною головною функцією, в першу чергу оперативним уповноваженим відповідних підрозділів органу дізнання (наприклад, карного розшуку, державної служби боротьби з економічними злочинами), що досить часто має місце на практиці. Це перешкоджатиме поширенню такого негативного в кримінальному процесі явища, як суміщення процесуальної і оперативно-розшукової функцій, а також сприятиме спеціалізації осіб, які залучаються до провадження дізнання, та зміцненню гарантій їх незалежності і самостійності;
- врегулювати у відповідному відомчому акті, який повинен бути затверджений керівниками всіх відомств, що мають право провадити ОРД, порядок подання результатів оперативно-розшукової діяльності слідчому, прокурору та суду;
- висловлюється думка, що вдосконалення ефективності досудового розслідування діяльності (в тому числі й дізнання, яке провадиться штатними підрозділами дізнання в ОВС (а також і в інших відомствах)) в основному зводиться до проблеми вдосконалення та підготовки кадрів, які б успішно провадили кримінально-процесуальну діяльність, розуміли роль і місце своєї служби. Така підготовка повинна відбуватися на підставі відповідної нормативної бази й згідно з розробленою системою професійної підготовки, що включає такі основні організаційні види навчання, як: початкова підготовка, підвищення кваліфікації, перепідготовка, стажування, службова підготовка, навчання в аспірантурі, ад’юнктурі та докторантурі, самостійна підготовка.
- виходячи із значимості служби дізнання в боротьбі зі злочинністю, і особливо перспектив розвитку їх діяльності, потрібно підвищити їх матеріально-фінансове забезпечення, зокрема, це стосується техніко-криміналістичного забезпечення розслідування злочинів, тобто впровадження обчислювальної техніки в їх діяльність. Основними кроками в цьому напрямку можуть бути: автоматизація методик розслідування окремих видів злочинів; організація автоматизованого обміну нормативно-правовою інформацією; введення автоматизованих інформаційних систем для розслідування; створення автоматизованих робочих місць для дізнавача і керівника підрозділу дізнання.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдумаджидов Г. А. Расследование преступлений (процессуаль¬но-правовое исследование). Ташкент: Узбекистан, 1986. – 191с.
2. Адфельдт Н.В. Предмет и проблемы науки управления производством. – В кн.: Организация и управление. – М., 1968.
3. Алексеев Н.С., Лукашевич В.З. О единстве системы уголовно-процесуального кодекса // Вопросы кодификации советского права. Вып.2. – Л., 1958. – 84с.
4. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, сис¬тема, суб`єкти. – Х.: НЮАУ, 1995. – 28с.
5. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Х.: НЮАУ, 1997. – 60с.
6. Арсеньев В.Д. О едином порядке производства по уголовным делам и пределах его дифференциации // Вопросы борьбы с преступностью. – Иркутск, 1970. – С.68-73.
7. Ахпанов А.Н. Проблемы уголовно-процессуального принуждения в стадии предварительного расследования: Дис. … докт. юрид. наук. – Караганда, 1997. – С.61.
8. Базылев Б.Т. К вопросу об определении понятия государственного принуждения // Труды Томского ун-та, - Томск, 1968. – С.17-24.
9. Балашов А.И. Взаимодействие следователя и органа дознания при расследованиии преступлений. – М.: Юрид. лит., 1979. – 110с.
10. Басков В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. – М.: Юрид. лит., 1989. – 176с.
11. Бегунц О.Г. Полномочия начальника органа дознания при производстве протокольной формы досудебной подготовки материалов: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09. – Х., 1989. – 228с.
12. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений. – М.: Юрид. лит., 1991. – 208с.
13. Бекешко С.П., Матвиенко Е.А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. – Минск, 1969.
14. Белозеров Ю.Н., Карнеева Л.М. Протокольная форма досудебной подготовки материлов, производимая органами дознания в советском уголовном процессе. – М., 1987. – 53с.
15. Белозеров Ю.Н., Марфицин П.Г. Обеспечение прав и законных интересов личности в стадии возбуждения уголовного дела. – М.: Юрид. лит., 1994. – 94с.
16. Белозеров Ю.Н., Чугунов В.Е., Чувилев А.А. Дознание в органах милиции и его проблемы. – М.: Юрид. лит., 1972. – 89с.
17. Белозеров Ю.Н., Гуткин И.М., Чувилев А.А., Чугунов В.Е. Органы дознания и предварительного следствия системы МВД и их взаимодействие. – М.: Юрид. лит., 1973. – 194с.
18. Быкова Е.В. Судебный контроль за предварительным расследованием преступлений во Франции. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – М., 1996. – 18с.
19. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юрид. лит., 1975. – 176с.
20. Божьев В.П. Основные вопросы советского уголовного процесса. – М., 1978.
21. Болотин С.В. Орган дознания в системе уголовно-процессуальных правоотношений: Автореф. дис…. канд. юрид. наук: 12.00.09. – М., 1990. – 24с.
22. Бондаренко О.О. Функції слідчого в кримінальному судочинстві // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. №8. – С.141-147.
23. Борико С.В., Дергай Б.И., Митрохин Н.П. Обеспечение законности при производстве дознания: Учеб. пособие. - Минск: ВШ МВД СССР, 1990. – 90с.
24. Бородин С.В. Разрешение вопроса о возбуждении уголовного дела. – М.: Изд-во ВНИИ МВД СССР, 1970. – 117с.
25. Вапнярчук В.В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. – Х.: Торсінг, 2001, – 220с.
26. Вульферт А.К. Реформа предварительного следствия. – М., 1881. – С.29.
27. Галкин И.С., Кочетков В.Г. Процессуальное положение подозреваемого. – М.: Юрид. лит, 1968.
28. Гапанович Н.И., Мартинович И.И. Основы взаимодействия следователя и органа дознания при расследовании преступлений. - Минск.: БГУ, 1983. – 104с.
29. Гисси С.А. и Соколовский Д.Д. Дознание, его цели и способы производства. Руководство для чинов полиции, волостного и сельского начальства. – Ч.1. – Казань, 1879. – С.9.
30. Гисси С.А., Соколовский Д.А. Руководство для чинов полиции, волостного и сельского начальства. – Казань, 1978. – С.2.
31. Головко Л.В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. – М., 1995. – 130с.
32. Горбачов О.В. Кримінально-процесуальне доказування та оперативно-розшукова діяльність. – Х.: НЮАУ, 1996. – 68с.
33. Грищенко О.В. Автоматизація балістичних обліків // Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Харків) 25-26 верес. 2003р. – Х.: Гриф, 2003. – С.234-235.
34. Грицаченко В.В. Історія становлення та розвитку органів дізнання та попереднього слідства в судочинстві України // Вісник Запорізького юридичного інституту. - №3. – 1999. – С.199-211.
35. Грошевий Ю.М. Поняття і класифікація засобів доказування в кримінальному процесі // Вісник Академії правових наук України. - Х.: Право. - 1997. - №3 (10). – С.69-76.
36. Гуляев А.П. Дифференциация уголовных деяний и уголовно-процессуальное право // Сов. государство и право. 1986. №7. – С.86-91.
37. Гуляев А.П. К вопросу о процессуальной экономии в совестком уголовом процессе и рационализации предварительного расследования // Тр. ВНИИ МВД СССР. №47. – М., 1978. – С.7-13.
38. Гуткин И.М. Органы дознания и предварительного следствия и их взаимодействие. – Волгоград: ВШ МВД СССР. – 1975. – 237с.
39. Гуткин И.М. Вопросы совершенствования процессуального и орга-низационного руководства в сфере дознания // Совершенствование уголовно-процессуальной деятельности органов внутренних дел: Тр. Академии МВД СССР. - М., 1984. – С.3-17.
40. Гуткин И.М. Развитие законодательства, регламентирующего дея¬тельность органов следствия и дознания в свете Конституции СССР: Учеб. пособие. - М.: Академия МВД СССР, 1986. – С.18-19.
41. Давлетов А., Подлесная И. С какого момента возникает право задержанного на защитника? // Российская юстиция. - №11. – 1998. – С.26-31.
42. Денежкин Б.А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. – Саратов, 1982. – С.86.
43. Дербенев А.П. Процессуальные, психологические и этические аспекты взаимодействия следователя и органов дознания МВД. – М.: Юрид. лит., 1980. – 186с.
44. Джига М.В., Баулін О.В., Лук’янець С.І., Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні: Навч.-практ. посібн. – К.: Друкарня МВС України, 1999. – 155с.
45. Довідка Відділу дізнання УМВС України в Дніпропетровській області станом на 1 квітня 2004 року.
46. Довідка Управління дізнання МВС України станом на 1 квітня 2004 року.
47. Дознание в органах внутренних дел: Учеб. пособие / Под ред. Чу¬вилёва А.А. - М.: МВШМ МВД СССР, 1986. – 148с.
48. Долопчев В.Р. Участие полиции в производстве дознаний. Руководство для чинов полиции. – Варшава, 1901.
49. Донцов А.М. Проблема соотношения дознания и предварительного следствия в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.77.15 / ЛГУ. – Л., 1971. – 19с.
50. Дроздов О.М. Джерела кримінально-процесуального права України: Автореф. дис. …канд. юрид. наук: 12.00.09 / НЮАУ ім. Я. Мудрого. – Х., 2004. – 19с.
51. Дроздов Г. Дифференциация формы досудебного производства // Соц. законность. 1990. №4. – С.50-55.
52. Дубинский А.Я. Взаимодействие следователя с органом дознания. – К.: КВШ МВД СССР, 1970. – 134с.
53. Дубинский А.Я. Исполнение процессуальных решений следователя. Правовые и организационные проблемы. – К.: Наукова думка, 1984. – 182с.
54. Дубинский А.Я. Производство предварительного расследования органами внутренних дел: Учеб. пособие. – Киев: НИ и РИО КВШ МВД СССР. 1987. – 84с.
55. Дьяченко В.И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов. – М.: МВШМ МВД СССР, 1985. – 30с.
56. Эйсман А.А. Логика доказывания. – М.: Наука, 1971. – 256с.
57. Элькинд П.С. Толкование и применение норм уголовно-процессуального права. – М.: Юрид. лит., 1967. – 192с.
58. Элькинд П.С. Цели и средства их достижения в советском уголовно-процессуальном праве. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 143с.
59. Ефимичев С.П. Содержание и структура стадии предварительного расследования // Уголовно-процессуальная деятельность и правоотношения в стадии предварительного расследования. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1981. – С.3-11.
60. Желєзов Є.О. До питання про правове регулювання взаємодії слідчого та органу дізнання при розкритті злочинів // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Вип.2. – Х.: Університет внутр. справ.–1997. – С.32-38.
61. Жогин Н.В., Фаткулин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367с.
62. Загальна декларація прав людини (прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року) // Бюллетень законодавства і юрид. практики України. –1997. - №5. – стр. 19.
63. Закон РФ “О милиции” от 18 апреля 1991г. // Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР, 1991, №16, ст.503.
64. Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990р. №565-12 // Відомості Верховної Ради України, 1991, №4, ст.20.
65. Закон України “Про власність» від 7 лютого 1991 р. №697-12 // Відомості Верховної Ради, 1991, №20, ст.249.
66. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України, 1991, №2, cт.382.
67. Закон України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991р., №1777-ХІІ // Відомості Верховної Ради, 1992, №2, ст.5.
68. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лю¬того 1992 р. №2135-12 // Відомості Верховної Ради України, 1992, №22, ст.303.
69. Закон України “Про Службу безпеки України” від 25 березня 1992 р. №2229-12 // Відомості Верховної Ради України, 1992, №27, ст.382.
70. Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з ор¬ганізованою злочинністю» від 30 червня 1993 р. №3341-12 // Відомості Верховної Ради України, 1993, №35, ст.358.
71. Закон України “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р. №3352-12 // Відомості Верховної Ради України, 1993, №35, ст.360.
72. Закон України “Про пожежну безпеку” від 17 грудня 1993 р. №3745-12 // Відомості Верховної Ради України, 1994, №5, ст.21.
73. Закон України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції” від 5 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України, 1998, №6, ст.215.
74. Закон України “Про Державну податкову службу в Україні” від 4 грудня 1990 р. №509-12 // Відомості Верховної Ради України, 1991, №6, ст.37. В редакції закону “Про внесення змін до закону “Про Державну податкову службу в Україні” від 24.12.93 р. // Відомості Верховної Ради України, 1994, №15, ст.84.
75. Закон України “Про внесення змін до закону “Про Державну податкову службу в Україні” від 5 лютого 1998 р. // Офіційний вісник України, 1998, №6, ст.210.
76. Закон України від 21 червня 2001 року «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України» // Офіційний вісник України, 2001, №25 (спецвипуск), ст.1142.
77. Закон України «Про військову службу правопорядку у Збройних Силах України» від 7 березня 2002 р. // Відомості Верховної Ради, 2002, N 32, ст.225.
78. Закон України «Про Державну прикордонну службу України” від 3 квітня 2003 року №661-IV // Відомості Верховної Ради, 2003, N 27, ст.208.
79. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 15 травня 2003 року №743-IV // Відомості Верховної Ради, 2003, N 29, ст.233.
80. Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року // Відомості Верховної Ради України, 1993, №52, ст.490.
81. Закон України «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України, 2002, №20, ст.134.
82. Зархін О.О. Проблеми нагляду військового прокурора за розслідуванням злочинів: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.10. – Х, 2002. –195с.
83. Захожий Л.А. Производство дознания на морских судах, находящихся вне пределов СССР. – Владивосток: Изд-во Дальневосточного ун-та, 1989. – 197с.
84. Зеленецький В.С. Взаємодія слідчого з органом дізнання у боротьбі з організованою злочинністю // Вісник Академії прав. наук України. – Х.: Право. – 1997. - №1. – С.180-185.
85. Зеленецкий В.С. Виды уголовно-правовых отношений // Информацинный бюллетень УВД Харьковского облисполкома. – Х.: Изд-во Штаба УВД, 1981. – С.10-18.
86. Зеленецкий В.С. Возбуждение уголовного дела. – Х.: «КримАрт», 1998. – 340с.
87. Зеленецький В.С. Поняття дізнання і його види // Вісник Академії прав. наук України. – Х.: Право. - 1997. - №4.– С.106-110.
88. Зеленецкий В.С. Проблемы инициации юридического процесса // Сб. Проблемы социалистической законности. Вып.22. – Х.: «Вища школа», 1988. – С.91-94.
89. Зеленецький В.С. Структура дослідчого кримінального процесу // Вісник Академії правових наук України. – Х.: Право. - 1996. - №7. – С.126-134.
90. Землянська В. Судове законодавство Директорії // Право України. – 2000. - №1. – С.125-128.
91. Зинатуллин З., Хамидуллин И. Прокурорский надзор за соблюдением законов при применении мер уголовно-процессуального принуждения // Соц. законность. 1983, №3. – С.57-58.
92. Иванов В.А. Дознание в советском уголовном процессе: Учеб. пособие. – Л.: ЛГУ, 1966. – 36с.
93. Иванов В.В. Проблемы эффективности взаимодействия следственных аппаратов с оперативными службами в системе горрайорганов внутренних дел // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженях молодих вчених: Сб. ст. - Вип.3-4. – Х.: Основа, 1997. – С.125-129.
94. Інструкція про оперативне інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ, внутрішніх військах та навчальних закладах МВС України: Затв. нака¬зом МВС України від 04.10.2003 №1155. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 1 березня 2004р. за №260/8859.
95. Інструкція про порядок приймання, реєстрації, обліку та розгляду заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини: Затв. наказом Державної Податкової Адміністрації України від 24 червня 1998 р. №304. «Про затвердження деяких нормативних актів з питань прий¬мання, реєстрації, обліку та розгляду в підрозділах податкової міліції заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини».
96. Інструкція про порядок приймання, реєстрації та розгляду в ор¬ганах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються: Затв. нака¬зом МВС України від 14 квітня 2004р. №400. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 травня 2004р. за №571/9170.
97. Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в установах кримінально-виконавчої системи заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди: Затв. нака¬зом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 5 червня 2000 р. №117.
98. Інструкція про проведення дізнання у Збройних Силах України: Затв. наказом Міністра оборони України від 28 серпня 1995 р. №235. Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20 листопада 1995р. за №413/949.
99. Инструкция о выполнении функций органа дознания на морских су¬дах, находящихся в плавании: Утвержд. Ген. прокурором СССР по согласованию с Министром морского флота СССР и Министром рыбного хозяйства СССР 7 августа 1974 г. // Бюллетень текущего законодательства, 1974, №12, - С.7-22.
100. Инструкция о порядке представления результатов оперативно-розыскной деятельности органу дознания, следователю, прокурору или в суд: Согласована с Генеральным прокурором РФ и утверждена совместным приказом Федеральной службы налоговой полиции РФ, Федеральной службы безопасности РФ, Министерства внутренних дел РФ, Федеральной службы охраны РФ, Федеральной пограничной службы РФ, Государственного таможенного комитета РФ, Службы внешней разведки РФ от 13 мая 1998 года №175/226/336/201/286/410/56. Зарегистр. Министерством юстиции РФ 3 сентября 1998 г. Регистр. №1603.
101. Капліна О.В., Шило О.Г. Проблеми забезпечення права на судовий захист особи, щодо якої порушено кримінальну справу // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права: Науковий часопис. - 2003. - №3-4 (7-8). – С.236-241.
102. Каткова Т.В. Проблеми реалізації слідчим принципу безпосередності дослідження доказів кримінальних справ, отриманих від органів дізнання // Актуальні проблеми сучасної науки у дослідженнях молодих вчених. – Х. – Вип.3-4. – 1997. – С.133-140.
103. Клименко В. Дізнання у Збройних Силах України // Право України. – 1999. - №11. – С.100-104.
104. Клименко В. Взаємодія органів дізнання зі слідчими військових прокуратур при провадженні розслідування // Право України. - 2000. - №3. - С.60-64.
105. Киндиров К.А. Правовое положение начальника органа дознания и лица, производящего дознание (дознавателя) // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 2000. - №3. – С.158-167.
106. Кобзарь С.И. Основные направления оптимизации деятельности по использованию следов папиллярных узоров в раскрытии и расследовании преступлений // Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали міжнар. Наук.-практ. Конф. (Харків) 25-26 верес. 2003р. – Х.: Гриф, 2003. – 312с.
107. Кобликов А.С. Задачи уголовного судопроизводства и проблемы дифференциации // Соц. законность. 1975. №4. – С.70-76.
108. Коврига З.Ф. Уголовно-процессуальное принуждение. – Воронеж: ВГУ, 1975.
109. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР, 1984, додаток до №51, ст.1122.
110. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України, 1995, №47-52, ст.349.
111. Кожевніков Г.К., Давиденко Л.М., Коновалова В.О., Хотенець В.М., Янович Ю.П. Науково обгрунтовані норми навантаження та належні умови праці слідчих підрозділів як важливий чинник їх якісної діяльності // Питання боротьби зі злочинністю. Зб. наук. праць. – Х.: Право. - 1997. – С.7-45.
112. Кожевніков Г.К. Кримінальне судочинство України: нерозв’язані проблеми // Суд в Україні: боротьба з корупцією, організованою злочинністю і захист прав людини. – К. – Т.12. – С.87-88.
113. Коломеец В.К. Особенности производства дознания и производства следственных действий в местах заключения. – Свердловск, 1969. – 188с.
114. Коломеец В.К. Особенности расследования преступлений в исправительно-трудовых учреждениях. – Автореф