ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ВІЙСЬКОВОГО ФОРМУВАННЯ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ В УКРАЇНІ 1917–1920 РОКІВ

brief description

ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1. Суспільно-політичні і політико-правові передумови
створення військового формування Січових Стрільців та правове
регулювання організації і діяльності українського війська
на початковому етапі визвольних змагань 1917–1920 років
1.1. Суспільно-політична обстановка в Україні у 1917 році
та політико-правові підходи держави до творення національних
Збройних Сил. Розгортання національного військового руху 17
1.2. Вироблення організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил
України у 1917 році – на початку 1918 року 27
Розділ 2. Організація та діяльність військового формування Січових
Стрільців за доби Центральної Ради та за Гетьманату
2.1. Галицько-Буковинський комітет і його роль у створенні
Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців 35
2.2. Організація, діяльність та реорганізація Галицько-Буковинського
куреня Січових Стрільців 48
2.3. Військове формування Січових Стрільців після повернення до Києва:
організація, діяльність, роззброєння (2 березня – 30 квітня 1918 р.) 57
2.4. Відновлення військового формування січового стрілецтва
за доби Української Держави 70
Розділ 3. Організація та діяльність військового формування
Січових Стрільців за доби Директорії
Української Народної Республіки
3.1. Роль військового формування січового стрілецтва у боротьбі
проти правління гетьмана П. Скоропадського 83
3.2. Військове формування Січових Стрільців у визвольних змаганнях
доби Директорії (січень–грудень 1919 року) 95
3.3. Участь військового формування Січових Стрільців в охороні
правопорядку 117
3.4. Військове формування січового стрілецтва на завершальному етапі
свого існування 127
Розділ 4. Правові засади організації та діяльності
військового формування Січових Стрільців 132
4.1. Правові засади організації та діяльності Армії УНР і військового
формування Січових Стрільців за доби Центральної Ради:
порівняльна характеристика 132
4.2. Правові засади організації та діяльності військового формування
Січових Стрільців у період протигетьманського повстання
та доби Директорії 142
4.3. Політико-правове становище військовослужбовців української армії
та січових стрільців за доби визвольних змагань в Україні 163
4.4. Правове регулювання фінансування військових потреб
українськими урядами 171
4.5. Військове судочинство в українській армії доби визвольних змагань
та судочинство у військовому формуванні Січових Стрільців:
порівняльний аналіз 187
Висновки 195
Список використаних джерел 202
Додатки 220

ВСТУП
З метою охорони свого суверенітету, забезпечення власної воєнної безпеки і оборони, недоторканності своєї території від будь-яких посягань із зовні держава значної уваги приділяє розбудові власних Збройних Сил та виробленню відповідної нормативно-правової бази, що визначає організаційно-правові засади їх нормального функціонування. Про це свідчить і досвід сучасної незалежної України, вищий орган законодавчої влади якої, проголосивши у липні 1990 року Декларацію про державний суверенітет України [ ] і прийнявши у серпні 1991 року Акт проголошення незалежності України [ ], невдовзі ухвалив низку законодавчих актів з питань військового будівництва, які стали правовими засадами організації та діяльності Збройних Сил нашої суверенної держави. Серед них слід назвати постанову Верховної Ради України “Про Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України” [ ], Закони України “Про оборону України” [ ], “Про Збройні Сили України” [ ], “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” [ ], “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [ ] та ряд інших законодавчих актів, слідом за якими органами виконавчої влади прийнято низку підзаконних нормативних актів, що визначають організаційно-правові засади організації та діяльності Збройних Сил України і складають галузь військового законодавства України.
Аналогічні проблеми побудови власних Збройних Сил та розробки власного військового законодавства постали й перед українськими національними урядами періоду визвольних змагань, або як його ще називають сучасні історики – періоду української революції, в Україні 1917–1921 років, за доби творення самостій¬ної української держави та її захисту від зовнішніх посягань.
З урахуванням подібності обставин, за яких в Україні йшов процес становлення законодавства, що регулювало відносини в галузі оборони держави у 1917–1921 роках, та відбувається реформування сучасного українського військового законодавства, історія розбудови Збройних Сил в Україні, у тому числі й окремих вій¬ськових формувань, і становлення організаційно-правових засад їх діяльності має неабиякий теоретичний і практичний інтерес, ос¬кільки є підстави провести певні паралелі між тодішніми і сучасними умовами й цілями розбудови Збройних Сил і правового регулювання їх організації й діяльності та виявити загальні закономірності й відмінності цих процесів.
Вивчення й аналіз організаційно-правових засад, на яких будувалася діяльність збройних формувань в Україні доби визвольних змагань, дозволить виявити допущені окремими політиками помилки і свідомі перекоси у галузі військового будівництва та правового забезпечення збройного захисту інтересів української революції, з одного боку, показати шляхи розвитку і надбання тогочасної нормотворчої діяльності, спрямованої на створення та вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної регулювати право¬відносини у військовій галузі й визначати порядок організації та діяльності військових формувань, з другого.
Причому дослідити ці питання автор має намір переважно на прикладі окремого військового формування, створеного у Києві у листопаді 1917 року, яке протягом періоду, що досліджується, неодноразово міняло свої організацію та статус, а з ними і свою назву – Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (з листопада 1917 року), 1-й курінь Січових Стрільців (з січня 1918 року), 1-й полк Січових Стрільців (з березня 1918 року), Окремий загін Січових Стрільців (з серпня 1918 року), 1-ша дивізія Січових Стрільців (з кінця листопада 1918 року), Осадний Корпус (грудень 1918 року), Корпус Січових Стрільців (з січня 1919 року), Група Січових Стрільців (з травня 1919 року) – але за своїм характером залишалося військовою формацією Українських Січових Стріль¬ців.
Одразу зауважимо, що у досліджуваний період, а саме 1917–1920 рр., тобто у період від початку і до завершення існування військового формування Січових Стрільців, найменування “Січові Стрільці” мали декілька військових формувань, але не всі вони мали відношення до українського січового стрілецтва. До військових формувань українського січового стрілецтва належать:
1) Легіон Українських Січових Стрільців, сформований у серп¬ні 1914 року в складі Австро-Угорської армії;
2) створена на його основі у січні 1919 року 1-ша бригада Українських Січових Стрільців (УСС) у складі Української Галицької Армії Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР);
3) створене у листопаді 1917 року у Києві військове формування (київське формування), про яке йдеться в цій роботі, що спочатку отримало назву Галицько-Буковинський курінь Січових Стріль¬ців, а згодом, внаслідок реорганізацій, неодноразово міняло свою назву.
До військових формувань, які не мали відношення до україн¬ського січового стрілецтва, але містили у своїй назві словосполучення “Січові Стрільці”, слід віднести: 1) військовий підрозділ Січових Стрільців, створений у Німеччині у лютому 1918 року з числа військовополонених українців колишньої царської армії, та 2) Студентський курінь Українських Січових Стрільців, який обрав собі назву як наслідувач славних традицій українського січового стрілецтва.
У цій науковій роботі ми детально розглянемо організаційно-правові засади діяльності одного з військових формувань українського січового стрілецтва – Січових Стрільців київського формування – за період його перебування у складі армій УНР (доби Центральної Ради та Директорії) та Української Держави.
Зазначимо, що питання утворення, організації та діяльності Збройних Сил і окремих військових формувань національних урядів України досліджуваного періоду, законодавчої розробки ними організаційно-правових засад їх функціонування в історич¬ному та історико-правовому аспектах привертали увагу ряду сучас¬них українських вчених.
Наукову розробку питань військового будівництва в Україні в історичному та історико-правовому аспектах та в певних історич¬них рамках, тематичних напрямах, політико-правових ракурсах вели такі сучасні дослідники – історики та юристи – як В. Верстюк [ ], Л. Гарчева [ ], В. Голубко [ ], В. Задунайський [ ], М. Кравчук [ ],В. Солдатенко [ ], О. Тимощук [ ], Я. Тинченко [ ] та ін. Над тематикою, присвяченою питанням організації та дія¬льності військових формувань українського січового стрілецтва, працювали такі дослідники, як В. Гордієнко [ ], А. Каляєв [ ], М. Лазарович [ ], М. Литвин і К. Науменко [ ] та ін.
Поза межами України свого часу з’явилась значна кількість іс-торичних та мемуарних праць, у яких йшлося про створення укра-їнських військових формувань, у тому числі формувань українсь¬кого січового стрілецтва. Серед яких можна назвати праці М. Без¬ручка [ ], Н. Гірняка [ ], О. Думіна [ ], І. Мазепи [ ], С. Ріпе¬цького [ ], З. Стефаніва [ ], О. Удовиченка [ ] та інших, які ми згадуватимемо у подальшому викладі. Окремі аспекти цих питань висвітлені в роботах, присвячених створенню Збройних Сил в Україні в цілому, наприклад, колективна праця “Історія українського війська” [ ], та військових формувань січового стрілецтва зокрема, таких як “Українські Січові Стрільці. 1914–1920” [ ], “Історія Січових Стрільців” [ ], “Корпус Січових Стрільців” [ ].
Віддаючи належне науковому внеску всіх цих авторів у висвітлення питань становлення Збройних Сил в Україні доби визвольних змагань, можна проте констатувати, що грунтовного історико-правового аналізу проблеми організаційно-правових засад діяльності окремих військових формувань, проведеного на підставі архівних документів, більшість яких ще не була опублікована, та документів, оприлюднених у газетах того часу, і особливо проблеми організаційно-правових засад діяльності військового форму¬вання січового стрілецтва, створеного у листопаді 1917 року в Києві, в українській історико-правовій науковій літературі ще не давалось.
Вивчаючи історичні та мемуарні праці, присвячені військовому формуванню Січових Стрільців, написані представниками україн¬ської діаспори, серед яких і безпосередні учасники подій доби ви¬звольних змагань українського народу за незалежність, доходимо висновку, що найбільші труднощі у своїй роботі вони бачили у відсутності доступу до архівних документів і матеріалів, з приводу чого бідкувалися у своїх книгах (зокрема, В. Кучабський [29, 13], А. Крезуб (псевдонім О. Думіна) [ , 19], Є. Коновалець [ , 5]).
Не мали доступу до архівних документів, що зберігалися у закритих фондах, і радянські науковці. Але із здобуттям Україною незалежності та побудовою українським народом правової держави сучасні дослідники отримали таку можливість. Тому, розглядаючи організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, автор даного дослідження передусім намагався використати архівні документи, багато з яких взагалі ніколи не публікувалися, та документи і матеріали, опубліковані в офіційній пресі того часу. Ці документи зберігаються, насамперед, у справах таких фондів Центрального державного архіву вищих органів вла¬ди та управління України, як 1074 (фонд Міністерства військових справ Української Держави), 1075 (фонд Військового міністерства УНР), 1076 (фонд Генерального Секретарства по справах війсь¬кових), 1078 (фонд Головного Управління Генерального штабу УНР), 2266 (фонд Штабу Корпусу Січових Стрільців), 2268 (фонд 2-го полку при Коші Окремого загону Січових Стрільців), 2269 (фонд збірного полку Січових Стрільців) та деяких інших.
Актуальність теми дисертації. В умовах розбудови суверенної української держави великої суспільної ваги набуває проблема збройної охорони її суверенітету і територіальної недоторканності від зовнішніх посягань. У процесі переходу України від обов’язко¬вої військової служби до служби на контрактних засадах важливого значення набувають питання правового забезпечення, матері¬ального забезпечення, соціального захисту, бойового та стройово¬го вишколу (підготовки), виховання військовослужбовців з ураху¬ванням минулого досвіду військового будівництва та військових традицій української армії, у тому числі військового формування січового стрілецтва. У цей перехідний період різко зростає потреба у вивченні та науковому узагальненні цього досвіду, з тим щоб використати його у практичній роботі та законотворчості. Сучасні проблеми мають багато спільних ознак з тими, з якими зустрілося українське суспільство у період становлення й розбудови української національної держави на початку ХХ століття. Відносини у галузі військового будівництва в сучасній українській державі мають бути такими, щоб наша держава могла називатися правовою.
За умов, коли має місце розбудова Збройних Сил на нових засадах, є необхідним історичний науковий підхід до вивчення організаційно-правових засад діяльності військових формувань доби визвольних змагань та їх можливе застосування в сучасних умовах. З огляду на це, значним теоретичним потенціалом щодо вироблення доцільних організаційно-правових засад володіє наука історії держави та права, а саме історія становлення та розвитку Збройних Сил держави. Оскільки сучасний стан розбудови Збройних Сил має багато спільних рис із тим, який спостерігався у досліджуваний період, та оскільки українська держава стоїть на порозі реформування своїх Збройних Сил і створення нового військового законодавства в умовах зміни суспільної формації, як це було на початку ХХ століття, вивчення законодавчої практики того часу та врахування позитивних її надбань при розробці нового військового законодавства становить практичний інтерес, а виявлення помилок минулого убезпечить від їх повторення сьогодні.
Загальна актуальність проблеми вдосконалення організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил і підвищена складність законотворення у сучасних умовах, а також необхідність удосконалення існуючих і можливість використання відомих з історії під¬ходів до розбудови армії, засобів і методів такої розбудови, і визначили вибір теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами i темами. Дане дослідження передбачено Планом науково-дослідних і дослід¬но-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001 рік (п. 31), схваленим Вченою радою НАВСУ 29 грудня 2000 р. (протокол № 19), і на 2002 рік (п. 33), схваленим Вченою радою НАВСУ 25 грудня 2001 р. (протокол № 14).
Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного до-слідження полягає в тому, щоб на підставі грунтовного аналізу нормативно-правових документів досліджуваного періоду вперше у вітчизняній історико-правовій науці визначити організаційно-правові засади діяльності військового формування Січових Стрільців, його місце як складової частини українського війська та особливості його правового забезпечення порівняно з тим, що існувало в Армії УНР, заповнити, таким чином, існуючу прогалину в історії держави та права України з ціллю запозичення історичного досвіду та можливого його використання у реформуванні сучасних Збройних Сил України. При цьому автор мав на меті глибше проникнути в історію проблеми і прослідкувати генезис нормативно-правового забезпечення діяльності Збройних Сил в розрізі історії української держави та права.
Для реалізації поставленої мети були визначені такі задачі:
– проаналізувати політико-правові підходи держави до проблеми розбудови власних Збройних Сил на теренах України у період діяльності Української Центральної Ради, за доби Української Держави гетьмана П. Скоропадського та Директорії УНР. Головну ж увагу приділити розгляду проблеми, пов’язаної із зародженням та формуванням власного військового законодавства в Україні;
– здійснити грунтовне дослідження правових актів українських урядів, нормативно-правових актів їх військових відомств і розпорядчих документів військових формувань, що регламентували організацію і діяльність Збройних Сил України доби визвольних змагань на різних етапах державотворення і військового будівництва, провести їх порівняльний аналіз;
– висвітлити процес становлення українських Збройних Сил у досліджуваний період, показати місце і роль військового формування Січових Стрільців у забезпеченні охорони надбань української революції від зовнішніх посягань;
– дослідити систему правових норм, спрямованих на забезпечення організації та діяльності формування Січових Стрільців, та виявити окремі відмінності від правових норм, що діяли в українській армії;
– спеціальну увагу приділити питанням можливості урахування у сучасному військовому законодавстві, практиці навчальної підго¬товки та виховної роботи у військах України того позитивного у військовому будівництві, що було напрацьовано у досліджуваний період.
Об’єктом дослідження є процес становлення, розвитку, трансформації правовідносин у військовій галузі, державна політика щодо проблеми військового будівництва, генезис військового законодавства Української Народної Республіки доби Центральної Ради і Директорії та Української Держави доби Гетьманату.
Предметом дослідження стала діяльність органів державної влади України у сфері нормативно-правового забезпечення функці¬онування Збройних Сил, становлення організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців, його участі у захисті надбань української революції, основні напрями розвитку і вдосконалення правових норм, якими регулювалася його діяль¬ність у досліджуваний період.
Методи дослідження. При підготовці дисертації автор застосував філософський (діалектичний), загально-наукові та спеціаль¬но-наукові методи дослідження. Зокрема, із застосуванням методу пізнання, згідно з яким всі явища (предмети) вивчаються в єдності та суперечності їх протилежностей, досліджувалося співвідношен¬ня позиції вищих органів держави доби Центральної Ради, які вважали недоцільним створювати в Україні регулярну армію, і позиції національно свідомої політичної та військової еліти, що зоргані¬зувала український військовий рух за створення національних Збройних Сил, як двох протилежних і, в той же час, односпрямованих суспільно-політичних і політико-правових явищ, які зумовили прийняття правових актів про утворення вищих національних військових інституцій та розбудову Армії УНР для протидії зовнішнім посяганням. Те саме – щодо спротиву владних структур створювати національні військові частини і руху за створення військової частини з числа західноукраїнських січових стрільців, що зрештою призвело до прийняття рішення про створення військового формування Січових Стрільців. Широкого застосування отримав формально-логічний метод, за допомогою якого здійснено наукову обробку правового матеріалу: показано місце аналізованих організаційно-правових засад діяльності військового формування Січових Стрільців у їх системі, досліджено їх передумови і підстави тощо. Із застосуванням методу системного аналізу визначено місце організаційно-правових засад діяльності цього формування у сукупності організаційно-правових засад функціону¬вання української армії. Застосування порівняльно-правового та порівняльно-історичного методів дозволило порівняти норми війсь¬кового законодавства з регулювання правових засад організації та діяльності військових формувань у різні історичні періоди визвольних змагань в Україні досліджуваного періоду, виявити від¬мінності у правовому регулюванні цих засад в українській армії в цілому та у військовому формуванні Січових Стрільців зокрема.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дослідником вперше в українській історико-правовій літературі зроблено спробу, використовуючи архівні документи і матеріали, публікації в офіційній пресі, комплексно проаналізувати нормотворчу та організаційну діяльність української держави щодо проблеми створення з числа військовополонених українців національ¬ного збройного формування Січових Стрільців та нормативно-правового забезпечення його діяльності. Конкретизовано наукова новизна основних положень дисертації полягає в тому, що в ній:
– вперше досліджено і введено в науковий обіг архівні матеріали та нормативно-правові акти, якими регламентувалась організація та діяльність військового формування Січових Стрільців;
– розглянуто як цілісну систему законодавчі та підзаконні акти, якими регламентувалися питання військового будівництва в Україні в досліджуваний період;
– комплексно висвітлено передумови створення, процес становлення, розвитку та правові засади функціонування військового формування Січових Стрільців, визначено його місце у системі військових формувань тогочасної української держави, розкрито особливості його організації та правових засад діяльності;
– вперше виявлено і проаналізовано позитивні сторони та недоліки правових норм, що регулювали питання організації та діяльності військового формування Січових Стрільців;
– дістала подальший розвиток теза про те, що державний суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність держави можливо забезпечити лише за наявності сильних, добре зорганізованих регулярних Збройних Сил, а для досягнення високої організо¬ваності та боєздатності армії необхідне відповідне правове забезпечення її організації та діяльності, що і було підтверджено досвідом військового формування Січових Стрільців;
– аргументовано висновок, що політизація армії, тобто створення в ній партійних осередків і поширення на неї впливу різних політичних партій та їх ідеологічних постулатів, не сприяє забезпеченню її боєздатності, боєготовності, дисциплінованості, що одним з перших зрозуміло командування військового формування Січових Стрільців, вживши відповідних заходів;
– доведено, що ефективність організації та діяльності Збройних Сил перебуває у прямій залежності від того, чи відповідає стан законодавства суспільним відносинам у сфері військового будів¬ництва;
– з’ясовано, що державні органи України доби визвольних змагань після проголошення самостійності УНР приділяли достатню увагу розробці військового законодавства та виробленню органі¬заційно-правових засад діяльності Збройних Сил, але, в силу воєн¬ної обстановки, забезпечити їх практичне застосування у повному обсязі не завжди було можливо;
– обгрунтовано висновок, що організаційно-правові засади ді-яльності військового формування Січових Стрільців, хоч воно і входило до складу української армії, мали свої особливості й відмінності порівняно з тими, які існували в українській армії, проте доведено, що це не було порушенням законності, а зумовлювалося необхідністю термінового заповнення прогалин, які мали місце у тогочасному військовому законодавстві.
Висновки і положення дисертації у своїй сукупності дозволили дисертанту розв’язати важливе для науки історії держави і права наукове завдання – визначити організаційно-правові засади діяль¬ності військового формування Січових Стрільців у період україн¬ської революції як складової частини українського війська, показавши відмінності правового забезпечення організації та діяльності цього формування у порівнянні з правовим забезпеченням Армії УНР, з усіма позитивними сторонами і недоліками, та з урахуванням цього висловити конкретні міркування щодо вдосконалення окремих напрямів реформування сучасних Збройних Сил України.
Практичне значення одержаних результатів. Положення, ви-сновки та пропозиції, викладені в дисертаційному дослідженні, становлять певний внесок у розвиток історії держави і права України та історії військового законодавства України. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:
– при розробці заходів військової реформи в Україні, зокрема в частині визначення політико-правового статусу військовослужбов¬ців Збройних Сил України;
– при психолого-виховній роботі з військовослужбовцями Збройних Сил України, Внутрішніх військ МВС України, особовим складом міліції та інших воєнізованих формувань;
– у навчальному процесі вищих юридичних навчальних закладів при вивченні навчальної дисципліни “Історія держави і права України” та спеціальних курсів з цієї дисципліни, а також у навчальному процесі військових навчальних закладів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії держави та права Національної академії внутрішніх справ України, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної правової держави Україна” (Львів, 4–5 травня 2001 р.), на ІІІ звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національного університету внутрішніх справ (Сімферополь, 19 травня 2001 р.).
Публікації. Основні теоретичні положення і наукові висновки викладено у монографії та шести наукових публікаціях.

bibliography

В И С Н О В К И
У проведеному дисертаційному дослідженні з історико-правових позицій здійснено спробу розглянути питання військового будівництва доби визвольних змагань за незалежну українську державу та його нормативно-правового забезпечення, патріотичні мотиви та правові підстави створення військового формування Січових Стрільців, заходи щодо його зміцнення, удосконалення його організації та діяльності. Результати дослідження знайшли своє втілення в узагальнених висновках (крім тих, більш конкретизованих, що були викладені в попередніх розділах), які виносяться на захист.
1. Держава для забезпечення свого існування, відстоювання державного суверенітету, територіальної недоторканності і цілісності повинна мати сильні, добре зорганізовані Збройні Сили. Особливо важливо це в часи революційних перетворень, боротьби за самовизначення і незалежність. Доводиться констатувати, що на початковій стадії визвольних змагань керівні сили, що стояли на чолі української демократії в особі Української Центральної Ради, тривалий час не приділяли належної уваги створенню національної української армії, додержуючись помилкової точки зору, що Україні потрібна не регулярна армія, а армія, побудована на міліційних засадах. Незважаючи на потужний військовий рух за українізацію армії, що розгорнувся у війську колишньої Російської імперії, Центральна Рада на початковому етапі визвольних змагань не стала на його чолі, не використала його для розбудови українських Збройних Сил. Центральна Рада не була керівником військового руху, ініціатором створення національної української армії, а змушена була йти слідом за поступом демократичних сил в армії, які ініціативно стали створювати українське військо, готове боронити українську революцію, і під їх тиском вживати організаційних заходів до створення військових інституцій, необхідних для нормального функціонування Збройних Сил – Українського генерального військового комітету, Всеукраїнської Ради військових депутатів, Українського Генерального штабу. Внаслідок такої позиції Центральної Ради розбудову регулярної української армії почали із значним запізненням, що негативно позначилось на збройному захисті Української Народної Республіки від зовнішніх посягань після проголошення її суверенітету в січні 1918 року.
За таких умов тривалий час не вирішувалося питання про створення за ініціативою Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни окремої військової частини з числа військовополонених українців-галичан – військового формування Січових Стрільців, згоду на що довго не давали ні голова Української Центральної Ради М. Грушевський, ні голова Генерального Секретаріату УЦР В. Винниченко.
За доби Української Держави гетьмана П. Скоропадського керів-ництво держави добре розуміло необхідність мати у своєму розпорядженні добре вимуштрувані, боєздатні регулярні військові частини, і гетьман дав згоду на відновлення військового формування Січових Стрільців, незважаючи на те, що воно не підтримало його під час державного перевороту 29 квітня 1918 р.
За доби Директорії Української Народної Республіки у керівництва держави взагалі не було сумнівів щодо необхідності мати регулярну Українську Армію, і в той час було здійснено цілу низку організаційних заходів щодо її розбудови, зміцнення, структурної реорганізації, фінансового і матеріального забезпечення, соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей. Військо Директорії, і в його лавах – військове формування Січових Стрільців, самовіддано боронило завоювання української революції, і лише необхідність вести бої на кількох фронтах одночасно проти двох супротивників – як проти більшовицьких військ, так і проти військ Добровольчої армії, і понесені в їх ході значні втрати завадили йому відстояти державну незалежність України.
Отже досвід визвольних змагань в Україні переконливо засвідчив, що державний суверенітет, територіальну недоторканність держави можливо забезпечити лише за наявності сильних, добре зорганізованих Збройних Сил.
2. Наука історії держави і права засвідчує, що із зміною державного правління в окремо взятій країні відбувалися зміни (реформування) її законодавства, у тому числі військового законодавства, з тим щоб закласти в нього ті засади, які б відповідали інтересам нової влади. У період, що досліджується, вироблення державно-політичним керівництвом України державної політики у галузі військового будівництва і створення військового законодавства мали певні специфіку і ускладнення.
На початковому етапі визвольних змагань Українська Центральна Рада не переймалася питаннями військового будівництва і розробки військового законодавства. До розуміння необхідності вироблення правових засад організації та діяльності національної армії, прийняття законів та інших нормативно-правових актів з питань військового будів¬ництва керівництво Центральної Ради прийшло під тиском національного військового руху. Змушені взяти на себе керівництво цим рухом, надати йому легітимного характеру, Центральна Рада, Генеральний секретаріат та Генеральне секретарство з військових справ взялися за розробку відповідних законопроектів, постанов уряду та наказів військового відомства з питань розбудови армії. Їх вже можна розглядати як нормативно-правову базу, в якій втілювалася військова політика УНР та закладалися основи національного військового законодавства, розвинуті пізніше в нових нормативних актах. Проте декілька законопроектів з військового будівництва залишились не ухваленими Центральною Радою через державний переворот 29 квітня 1918 р.
Низку законодавчих актів, присвячених питанням військового будів¬ництва, у тому числі щодо визначення політико-правового становища військовослужбовців, було прийнято за доби Української Держави.
Особливо напруженою і плідною була законотворча робота в галузі військового будівництва за доби Директорії Української Народної Республіки. Політичне і військове керівництво держави добре розуміли значення законодавчого закріплення організаційно-правових засад діяль¬ності Збройних Сил. Прийняті у цей період закони та інші нормативно-правові акти за напрямами регулювання можна згрупувати таким чином: реорганізація структурної побудови армії в цілому та її військових частин; врегулювання організації та діяльності армії військовими статутами; впорядкування системи військових рангів та посад; нормативно-правове врегулювання правил носіння військової форми; фінансове та матеріальне забезпечення потреб армії; визначення політико-правового становища військовослужбовців; задоволення духовних потреб військо¬вослужбовців; проведення мобілізаційної роботи та інші. Ці законодавчі заходи справили позитивний вплив на військовослужбовців, на їх моральний стан, зорганізованість і дисципліну, зміцнили їх непохитність боротися за справу української революції. Проте не всі нормативно-правові приписи були реалізовані у зв’язку із складним військово-політичним становищем держави.
Аналіз і оцінка стану військового законодавства доби визвольних змагань дає підстави констатувати: а) для досягнення високої організо-ваності, дисциплінованості та боєздатності Збройних Сил необхідне від¬повідне правове забезпечення їх організації та діяльності; б) ефек-тивність організації та діяльності Збройних Сил України доби визвольних змагань перебувала у прямій залежності від того, наскільки відповідав стан законодавства тогочасним суспільним відносинам у сфері військового будівництва; в) правове забезпечення діяльності Зройних Сил України періоду визвольних змагань, крім його початкового етапу, якщо враховувати тогочасні політико-правові орієнтації держави, в основному відповідало потребам військового будівництва. І Українська Центральна Рада та її уряд, і уряд Української Держави, і Директорія Української Народної Республіки приділяли достатню увагу розробці військового законодавства та виробленню організаційно-правових засад діяльності Збройних Сил, але через складну воєнно-політичну обстановку не все було доведено до логічного завершення і впровадження у практику військового будівництва.
3. Армії УНР доби Центральної Ради був притаманний високий ступінь політизації, коли військовослужбовці перебували під впливом різних політичних партій та їх ідеологічних постулатів, коли прийняття важливих оперативно-тактичних, кадрових та інших рішень покладалося на введену в армії політичну систему рад. Шкідливий вплив такого становища на боєздатність, організованість та дисципліну першими в Українській Армії зрозуміли у військовому формуванні Січових Стрільців, скасувавши систему солдатських рад і заборонивши у своїй частині діяльність агітаторів будь-яких політичних партій задовго до прийняття аналогічних заходів Міністерством військових справ УНР доби Центральної Ради. Таку позицію щодо політизації армії займало й політичне та військове керівництво Української Держави та Директорії УНР.
Отже можна констатувати, що політизація армії, тобто поширення на неї впливу політичних партій та їх ідеологічних постулатів, введення в армії політичної системи рад не сприяли забезпеченню її боєздатності, боєготовності, дисциплінованості, що добре розуміли українські націо¬нальні уряди доби визвольних змагань і прийняли щодо цього нормативно-правові акти, окремі положення яких можуть бути враховані і в сучасному законодавстві, що визначає політико-правове становище війсь¬ковослужбовців Збройних Сил України, зокрема щодо неучасті їх у політичному протистоянні будь-яких партій, політичних блоків або інших політичних структур і гілок влади.
4. Військове формування Січових Стрільців у своїй діяльності керувалося загальними організаційно-правовими засадами, які поширювалися на Українську Армію, що діяли протягом усього періоду визвольних зма¬гань – і Української Народної Республіки доби Центральної Ради, і Української Держави гетьмана П. Скоропадського, і Директорії УНР. Проте у цьому військовому формуванні діяли і свої, закріплені внутрішніми нормативними документами, правила і порядки, відмінні від тих, якими керувалися в інших військових частинах. До них можна віднести: скасування заполітизованих виборних рад; залишення рангово-посадової системи; запровадження власної системи принципів службової діяльності та відносин між військовослужбовцями – свого роду внутрішнього статуту; застосування у військовій підготовці Муштрового статуту Січових Стрільців; відмова від централізованого постачання і використання внутрішніх можливостей для забезпечення особового складу військовою формою; провадження судочинства неправовим “стрілецьким судом”; застосування смертної кари за правопорушення, за які чинне законо¬давство не передбачало такої міри покарання. Не вважаючи за пору¬шення законності всіх інших відмінностей організації та діяльності військового формування Січових Стрільців, застосування смертної кари, яка була заборонена законодавством УНР доби Центральної Ради і Директорії, слід визнати як порушення законності.
Отже, організаційно-правові засади діяльності військового форму¬вання січового стрілецтва мали свої особливості і відмінності порівняно з тими, які існували в Збройних Силах України доби визвольних змагань, але це не було порушенням законності (за винятком засто¬сування смертної кари), а викликалося недостатністю правового регулювання окремих аспектів організації та діяльності тогочасної української армії.
5. В умовах розбудови суверенної правової української держави великої суспільної ваги набуває проблема збройної охорони її суверенітету і територіальної недоторканності від зовнішніх посягань. У процесі переходу України від обов’язкової військової служби до служби на контрактних засадах важливе значення має виховання військовослужбовців з урахуванням минулого досвіду військового будівництва та військових традицій української армії, у тому числі військового формування Січових Стрільців. У наш час особливого інтересу набуває вивчення та наукове узагальнення цього досвіду, з тим щоб використати його у практичній роботі, зокрема у практиці виховної роботи у військах України та військових навчальних закладах.
6. Викладені в дисертації відомості можуть становити певний інтерес з точки зору їх практичного використання, а саме: при розробці заходів військової реформи в Україні, зокрема в частині визначення політико-правового статусу військовослужбовців Збройних Сил України, впровадження найменувань військових підрозділів, що використовувались у національних Збройних Силах України доби визвольних змагань; при психолого-виховній роботі з військовослужбовцями Збройних Сил України, Внутрішніх військ МВС України, особовим складом міліції та інших воєнізованих формувань; у навчальному процесі юридичних вищих навчальних закладів при вивченні навчальної дисципліни “Історія держави і права України” та спеціальних курсів з цієї дисципліни, а також у навчальному процесі військових навчальних закладів.
7. Доброю справою з огляду на необхідність увічнення пам’яті борців за незалежну Україну було б присвоєння одному з військових формувань сучасної української армії або військовому навчальному закладу, дислокованому в Києві, імені Січових Стрільців.
8. Свідченням того, що в сучасній незалежній Україні дбають про своє історичне минуле, зокрема про увічнення пам’яті вояків військового формування Січових Стрільців, стало урочисте відкриття у січні 2001 року в Києві меморіальної дошки на честь Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців, яку було встановлено на головному корпусі Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова.

Список використаних джерел
. Про державний суверенітет України : Декларація Верховної Ради УРСР від 16 липня 1990 р. № 55-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 429.
. Акт проголошення незалежності України : Об’явлений постановою Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 р. № 1427-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
. Про Концепцію оборони та будівництва Збройних Сил України : Постанова Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 р. № 1659-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 51. – Ст. 729.
. Про оборону України : Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1932-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 106.
. Про Збройні Сили України : Закон України від 6 грудня 1991 р. № 1934-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 108.
. Про загальний військовий обов’язок і військову службу : Закон України від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 385.
. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей : Закон України від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 15. – Ст. 190.
. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради // Україн-ський історичний журнал. – 1995. – № 2. – С. 42–51; № 5. – С. 79–88; № 6. – С. 66–78; Його ж. Симон Петлюра і Директорія // Сучасність. – К., 1997. – Ч. 6. – С. 55–64; Його ж. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наукова думка, 1991. – 368 с.
. Гарчева Л. П. Політична конфронтація та збройна боротьба Росії з Україною (1917 – початок 1918 рр.) : Автореф. дис. … док. іст. наук. – Львів, 1995. – 54 с.; Її ж. Збройні Сили Центральної Ради у лютому – квітні 1918 року // Військо України. – 1993. – № 8. – С. 102–107.
. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917–1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів: Кальварія, 1997. – 275 с.
. Задунайський В. Збройні сили УНР (1917–1920 рр.) : Дис. ... канд. іст. наук. – Донецьк, 1995. – 198 с.
. Кравчук М. Правові основи будівництва національних Збройних Сил України в 1914–1993 рр. (Організаційна структура, штати) : Іст.-правове дослідження. – Івано-Франківськ: Плай, 1997. – 292 с.
. Солдатенко В.Ф. Центральна Рада та українізація армії // Український історичний журнал. – 1992. – № 6. – С. 26–39; Його ж. Запровадження автономії України і збройні сили республіки в 1917 році // Там само. – № 7–8. – С. 24–38; Його ж. Збройні сили в Україні (грудень 1917 – квітень 1918 рр.) // Там само. – № 12.– С. 26–39.
. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) : Монографія. – Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. – 460 с.
. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – Ч. 1. Біографічно-довідкова. – К., 1995. – 256 с.
. Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. – Львів, 1990. – 40 с.
. Каляєв А.О. Українські січові стрільці у боротьбі за створення і захист ЗУНР : Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1997. – 19 с.
. Лазарович М.В. Українське січове стрілецтво: формування, ідея, чин : Автореф. дис. ... канд. іст. наук. – Львів, 1996. – 20 с.
. Литвин М.Р., Науменко К.Е. Історія галицького стрілецтва. – Львів: Каменяр, 1990. – 200 с.
. Безручко М. Січові стрільці в боротьбі за державність. – Каліш, 1932. – 82 с.
. Гірняк Н. Організація і духовний ріст Українських Січових Стрільців. – Філадельфія, 1955. – 84 с.
. Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914–1918. – Львів, 1936. – 375 с.
. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції (1917–1921). – У 3-х т. – Т. 1. Центральна Рада. Гетьманщина. Директорія. – Прага: Вид-во “Пробоєм”, 1942. – 212 с.
. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк, 1956. – 367 с.
. Стефанів З. Українські збройні сили в 1917–1921 рр. Воєнно-історичний нарис. – Ч. 1. – Коломия, 1935. – 123 с.
. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія організації і бо¬йових дій українських збройних сил 1917–1921. – К., 1995. – 206 с.
. Історія українського війська / І. Крип’якевич, Б. Гнаткевич, З. Стефанів та ін. – У 2-х т. – Вид. 5-те, змін. і доп. – К.: Ватра, 1995. – Т. 2. – 464 с.
. Українські січові стрільці. 1914–1920 / За ред. Б. Ганткевича та ін.– Репринт. відтвор. з вид. 1935 р. – Львів: Слово, 1991. – 160 с.
. Історія Січових Стрільців : Воєнно-історичний нарис. – К., 1992. – 347 с.
. Корпус Січових Стрільців : Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання. 1917–1969. – Чікаго, 1969. – 664 с.
. Крезуб А. Кіш Січових Стрільців (Причинки до історії) // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 11. – С. 19–21.
. Коновалець Є. Причинки до історії української революції. – Прага, 1928. – 48 с.