ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ ПРО ЗЛОЧИНИ НЕПОВНОЛІТНІХ

brief description

З М І С Т

Вступ....................................................................................................... 3
Розділ 1. Вікові особливості неповнолітніх та їх значення для кримінального судочинства.........................................................................
13
1.1. Особливості вікового розвитку неповнолітніх........................... 13
1.2. Історичні аспекти теорії і практики кримінального процесу щодо провадження у справах про злочини неповнолітніх........
36
Розділ 2. Кримінально-процесуальне доказування у справах про злочини неповнолітніх.................................................................................
60
2.1. Предмет доказування й обсяг його дослідження у справах про злочини неповнолітніх..................................................................
60
2.2. Встановлення обставин, які стосуються особистості неповнолітнього обвинуваченого................................................
94
2.3. Встановлення обставин, що утворюють кримінологічну характеристику злочинів, вчинених неповнолітніми.................
121
2.4. Особливості доказування під час застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх..........................................................
137
2.5. Доказування цивільного позову у справах про злочини неповнолітніх.................................................................................
166
Висновки................................................................................................. 187
Список використаних джерел.............................................................. 197
Додатки................................................................................................... 216

ВСТУП

Актуальність теми. З прийняттям нової Конституції Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави. Закріплення в ч. 2 ст. 3 Конституції України положення, що “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” [1], для кримінально-процесуального законодавства означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав та додержання законності під час його відправлення (п. 1 ч. 3 ст. 129 Конституції).
Однією з необхідних умов реалізації конституційного принципу законності в процесі кримінального судочинства і досягнення поставлених перед ним завдань є повне, всебічне та об’єктивне встановлення обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх (ст. 433 КПК України) [2].
Знання цих обставин дозволяє правильно, з максимально можливим дотриманням інтересів суспільства, прав та законних інтересів неповнолітніх розслідувати та розглядати конкретні кримінальні справи, послідовно та цілеспрямовано здійснювати боротьбу зі злочинністю неповнолітніх кримінально-процесуальними засобами, вести ефективну профілактичну роботу серед підлітків-правопорушників. Поміж тим, проведені наукові дослідження свідчать про недооцінку багатьма практичними працівниками вимог кримінально-процесуального закону щодо необхідності ретельного дослідження даних, які стосуються особистості неповнолітніх обвинувачених (підсудних). У процесі доказування допускається ряд помилок, пов’язаних зі встановленням ролі неповнолітнього у вчиненні злочину, обставин, які можуть вплинути на визначення його осудності, тяжкість покарання тощо.
Працівниками органів досудового розслідування та суду не завжди повно досліджуються обставини, які складають кримінологічну характеристику злочинів, вчинених підлітками. Часто вказані обставини не враховуються, зокрема під час вирішення питання про застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх, що іноді веде як до необґрунтованого застосування конкретного виду запобіжного заходу взагалі, так і до порушення процедурних вимог, встановлених законом. Практичними працівниками іноді допускаються помилки і в ході доказування цивільного позову у справах цієї категорії. Все це призводить, з одного боку, до необґрунтованого звільнення частини неповнолітніх від кримінальної відповідальності, а з іншого – до призначення необґрунтовано суворого покарання.
Не можна стверджувати, що ця проблема не привертала уваги науковців. Різні її аспекти висвітлювались у роботах С.І. Вікторського, В.К. Вуколова, Ю.М. Грошового, Н.І. Гуковської, А.І. Долгової, А.Я. Дубинського, К.Є. Ігошева, В.С. Зеленецького, Є.Д. Лук’янчикова, Г.М. Міньковського, В.Т. Нора, Л.Б. Обіді¬ної, Г.О. Омельченка, Д.П. Письменного, Є.В. Ремізової, В.Я. Рибальської та інших вчених. Однак питання, пов’язані з особливостями процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх, досліджувались або у зв’язку з вирішенням більш широких проблем, або під кутом зору окремих їх аспектів. До того ж продовжує залишатись дискусійним ряд положень, що стосуються співвідношення обставин, які підлягають встановленню у справах цієї категорії, і компонентів загального предмета кримінально-процесуального доказування, кола обставин, на які у справах про злочини неповнолітніх необхідно звернути особливу увагу, способів та обсягу дослідження вказаних обставин та цілої низки інших питань.
Необхідність їх комплексного вирішення обумовлюється не тільки потребами науково-дослідної, а й правотворчої та правозастосовної діяльності. Вирішення багатьох питань, пов’язаних з темою даного дисертаційного дослідження, складає особливу актуальність у зв’язку з необхідністю внесення радикальних змін до кримінально-процесуального законодавства в процесі здійснення правової реформи в Україні.
Цими міркуваннями пояснюється вибір автором теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Донецького інституту внутрішніх справ МВС України 29 грудня 1999 року (протокол № 5). Дисертація виконана відповідно до Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів науково-дослідних установ МВС України на 1995-2000 роки (додаток № 2 рішення колегії МВС України від 28.02.95 р.), а також відповідно до Наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період із 2001 до 2005 року” від 11.05.01 р. № 356.

Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає у теоретичному аналізі комплексу проблем, пов’язаних з процесом доказування у кримінальному судочинстві України та його особливостей у справах про злочини неповнолітніх з позицій теорії пізнання та досягнень світової правової науки, розробка на підґрунті цього пропозицій щодо подальшого вдосконалення кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування з метою забезпечення успішної боротьби зі злочинністю неповнолітніх.
Виходячи із загальної мети дослідження в дисертації вирішувались такі завдання:
- розглянути соціально-правову обумовленість процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх, яка ґрунтується на особливостях вікового розвитку підлітків;
- дослідити історичні аспекти кримінального судочинства у справах цієї категорії з метою використання його позитивного досвіду;
- розкрити зміст, правову природу та значення обставин, на встановлення яких слід звертати особливу увагу під час провадження у справах про злочини неповнолітніх. Визначити їх співвідношення з компонентами загального предмета доказування;
- визначити роль прокурора, судів та захисника в дослідженні обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх;
- обґрунтувати обов’язковість використання окремих способів встановлення обставин, передбачених ст. 433 КПК України, як умови забезпечення їх всебічного, повного та об’єктивного дослідження;
- довести, що доцільність застосування до неповнолітніх запобіжних заходів визначається насамперед вимогою якісного дослідження обставин, які складають особливості предмета доказування у справах цієї категорії;
- розкрити особливості доказування цивільного позову у справах про злочини неповнолітніх;
- проаналізувати правові та організаційні заходи, спрямовані на підвищення якості досудового слідства та судового розгляду у справах цієї категорії, зокрема на підвищення ефективності доведення обставин, передбачених ст. 433 КПК України.
Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, які виникають у процесі доказування у справах про злочини неповнолітніх.
Предметом дисертаційного дослідження є теоретичні та методологічні проблеми встановлення обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації складає система загальнонаукових і спеціальних галузевих методів пізнання об’єктивної дійсності, а саме: історико-правовий (дослідження історичного розвитку теорії і практики кримінального судочинства у справах неповнолітніх); логіко-юридичний (визначення юридичної природи обставин, які складають особливості предмета доказування у справах про злочини неповнолітніх); статистичного аналізу (аналіз показників роботи органів досудового розслідування, прокурорів, захисників, суду); узагальнення (точок зору, результатів дослідження); порівняльно-правовий (для подолання існуючих проблем системи права України за допомогою адаптації досвіду інших держав у їх ефективному вирішенні); конкретно-соціологічних досліджень (вивчення кримінальних справ, анкетування та опитування слідчих та суддів) тощо.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення 375 кримінальних справ, 100 матеріалів перевірки заяв і повідомлень про злочини, за якими було відмовлено в порушенні кримінальної справи, та опитування й анкетування 150 суддів та слідчих органів внутрішніх справ. Використано аналітичні та статистичні матеріали Генеральної прокуратури України, Головного слідчого управління МВС України. Враховувався також особистий досвід роботи дисертанта в підрозділах кримінальної міліції у справах неповнолітніх.
Науково-теоретичною основою дисертації стали роботи в галузі кримінального процесу вітчизняних та зарубіжних країн, наукові праці з питань теорії держави і права, кримінального права, криміналістики, кримінології, психології, цивільного права, цивільного процесу та інших наук.
Правовою базою дисертаційного дослідження є Конституція України, Кримінальний, Кримінально-процесуальний, Цивільний, Цивільно-процесуальний кодекси України та інші закони України, постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, постанови Пленуму Верховного Суду України та міжнародні документи: Конвенція про права дитини, “Пекінські правила”, кримінально-процесуальні кодекси Чехії, ФРН, Польщі, Румунії тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше в Україні зроблено спробу комплексного, системного дослідження особливостей процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх. Розгляд цієї проблеми в комплексі правових, соціально-психологічних та організаційних питань дозволив сформулювати низку висновків: про соціально-правову обумовленість обставин, передбачених ст. 433 КПК України; про співвідношення вказаних обставин з компонентами загального предмета доказування; про значимість встановлення обставин, які стосуються особистості неповнолітнього правопорушника, та обставин, які утворюють кримінологічну характеристику злочинів, вчинених підлітками, під час прийнятті рішення про покарання неповнолітніх. У дисертації вперше розглянута система організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення ефективності встановлення цих обставин, а також тих обставин, які підлягають встановленню в процесі доказування цивільного позову у справах цієї категорії, і, як наслідок, на підвищення якості судочинства в цілому та посилення профілактики правопорушень серед неповнолітніх.
Цю новизну конкретизують, зокрема, такі положення і висновки дисертаційного дослідження:
- особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх обмовлені віковими ознаками суб’єкта злочину, а також тією роллю, яку неповнолітні відіграють у здійсненні кримінальної політики як частини соціальної політики держави стосовно підлітків;
- принцип спеціалізації органів судової влади за цією категорією справ повинен бути закріплений законодавчо. Його послідовним вирішенням має стати створення судів у справах неповнолітніх;
- у справах про злочини неповнолітніх не існує спеціального предмета доказування. Обставини, що підлягають встановленню у справах цієї категорії (ст. 433 КПК України), повністю охоплюються положеннями ст.ст. 23, 64 КПК України (загальний предмет доказування) і за своєю правовою природою лише конкретизують останні, являють собою їх своєрідне розшифрування;
- неповне дослідження в ході досудового слідства та судового розгляду обставин, передбачених ст. 433 КПК України, повинно стати підставою до скасування або зміни вироку в апеляційному та касаційному порядку. На конкретизацію вимог ст.ст. 367, 398 КПК України, підставами для скасування вироку повинні стати:
а) відсутність у матеріалах справи доказів, що підтверджують точний вік засудженого, або коли їх недостатньо для безперечного встановлення цієї обставини;
б) відсутність протоколів допитів батьків, вчителів, вихователів підлітка та інших осіб, чиї показання мають суттєве значення для встановлення обставин ст. 433 КПК України;
в) недослідження обставин, які вказують на наявність чи відсутність дорослого підмовника або інших співучасників злочину;
г) невстановлення здатності неповнолітнього повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними за наявності даних про його розумову відсталість, не пов’язану з душевною хворобою;
- підвищення якості встановлення обставин, які складають особливості предмета доказування, вимагає активізації участі в цьому захисника. Це, у свою чергу, робить необхідним його допуск до участі в справі на більш ранніх етапах досудового розслідування, встановлення в законі гарантій права захисника на участь у слідчих діях, а також професійний та психологічний відбір захисників для роботи у справах неповнолітніх (їх спеціалізація);
- встановлення у неповнолітнього підсудного розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою, але яка не дозволяє йому повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними, вимагає іншого підходу до призначення йому міри покарання, робить необхідним доповнити чинний кримінальний закон України формулою “вікової осудності” та правових наслідків її встановлення;
- значимість встановлення ступеня розумового розвитку підлітків, притягнутих до кримінальної відповідальності, робить необхідним доповнити положення закону про випадки обов’язкового проведення експертиз (ст. 76 КПК України) ще одним пунктом: для встановлення здатності неповнолітнього повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними в тих випадках, коли є дані про його розумову відсталість, не пов’язану з душевною хворобою;
- для забезпечення реальної можливості слідчому та суду дослідити психологічні особливості особистості неповнолітнього правопорушника і рівень його інтелектуального розвитку необхідно вирішити питання про створення експертних установ на місцях, які б узяли на себе науково-організаційний бік проведення судово-психологічних експертиз;
- для встановлення несприятливих умов морального формування особистості неповнолітнього правопорушника, коли нормальна поведінка для нього стає “важкою” та свідчить певною мірою про його “соціальну невинуватість”, слід проводити так звані соціальні дослідження особистості неповнолітніх. Такі дослідження повинні проводити не тільки органи, які ведуть процес, а й спеціально створені для цього соціальні служби;
- скоєння неповнолітнім злочину під впливом загрози, примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності від дорослої особи повинно стати підставою для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. Втягнення ж підлітка у злочин будь-яким іншим способом у сукупності з іншими обставинами (малозначущість злочину, щиросердечне розкаяння тощо) може виключати діяння підлітка як злочинне або обґрунтувати заміну кримінальної відповідальності заходами виховного чи громадського впливу;
- доцільність застосування щодо неповнолітніх запобіжних заходів за участю третіх осіб (віддання під нагляд батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи та особиста порука) залежить від бажання цих осіб взяти на себе відповідальність за виконання підлітком обов’язків, покладених на нього законом, та їх здатності забезпечити належну поведінку неповнолітнього;
- правильне розуміння поняття “винятковість” у разі застосування щодо неповнолітніх таких запобіжних заходів, як взяття під варту та затримання за підозрою у скоєнні злочину, залежить від правильного тлумачення поняття “тяжкість” скоєного злочину, який відповідно до кримінального закону України охоплює тяжкі та особливо тяжкі злочини;
- для прийняття справедливого рішення про майнову відповідальність неповнолітнього заподіювача шкоди законодавець повинен враховувати ступінь вини підлітка в заподіянні шкоди, тобто роль неповнолітнього у завданні матеріальних збитків.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження мають прикладне і науково-практичне значення. Застосовані в дисертації підходи і висновки щодо особливостей процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх можуть бути використані як науковими, так і практичними працівниками. Доцільним є використання матеріалів дослідження та висновків, що містяться в дисертації, для дослідження проблем особливостей провадження у справах про злочини неповнолітніх, під час розробки навчальних курсів магістерських програм, для підготовки навчальної літератури із зазначених дисциплін, формування й оновлення навчальних планів, програм, підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації слідчих та суддів, під час написання підручників та методичних посібників із кримінального процесу України.
За результатами вивчення слідчої та судової практики у справах про злочини неповнолітніх автором підготовлені та надіслані методичні рекомендації у Головне слідче управління МВС України для поширення серед працівників слідчого апарату республіки. Автором до Верховної Ради України внесені пропозиції щодо удосконалення Кримінально-процесуального кодексу України з питань доказування у справах про злочини неповнолітніх. Матеріали дисертації використовуються під час проведення занять з дисципліни “Кримінальний процес” у Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювались на Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми взаємопорозуміння, співпраці та взаємодії органів охорони правопорядку з населенням” (м. Донецьк, 20-22 червня 2000 р.), на обласній науково-практичній конференції “Закон і підліток” (м. Донецьк, 27 жовтня 2000 р.), на міжвузівській науково-практичній конференції “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (м. Донецьк, 27 квітня 2001 р.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані у семи збірниках наукових праць (без співавторів), у тому числі шість статей – у фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертаційного дослідження обумовлюється поставленою метою та завданнями, що з неї випливають. Робота складається зі вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.
Повний обсяг дисертації становить 229 сторінок, у тому числі на 19 сторінках список використаних джерел (210 назв) та додатки на 14 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

З прийняттям нової Конституції Україна вступила у новий етап розбудови демократичної правової держави. Основним завданням суспільства і держави є впровадження конституційних положень в життя. Конституція України, увібравши в себе основні засади міжнародних норм, зокрема Загальної декларації прав людини, проголошує утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов'язком держави та визначальним принципом її діяльності. Особливу увагу держава приділяє захисту прав і свобод незахищених верств населення, до яких, зокрема, відносяться й неповнолітні правопорушники.
У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного міжнародного та національного законодавства та практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць учених, сформульовані положення та рекомендації, спрямовані на удосконалення кримінально-процесуальної діяльності правоохоронних та судових органів по встановленню обставин ст. 433 КПК України. Основні з них такі:
1. Особливості процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх обумовлені віковими ознаками суб’єкта злочину, а також тією роллю, яку неповнолітні відіграють у здійсненні кримінальної політики як частини соціальної політики нашої держави стосовно підлітків.
2. Підкреслюючи позитивний історичний досвід судочинства у справах неповнолітніх на різних етапах його розвитку, потрібно відзначити, що повнота та всебічність встановлення обставин, передбачених ст. 433 КПК України, певною мірою залежить від дотримання принципу спеціалізації органів, які ведуть процес у справах цієї категорії: професійного відбору слідчих та суддів для такої роботи та їх відповідної підготовки. Принцип спеціалізації органів судової влади за цією категорією справ повинен бути закріплений законодавчо. Його послідовним вирішенням має стати створення судів у справах неповнолітніх.
3. Предмет доказування – це поняття, що охоплює усі факти та обставини, дослідження яких необхідно для досягнення об’єктивної істини у справі. Передбачений законом предмет доказування є загальним для усіх кримінальних справ, єдиним як для стадії досудового розслідування, так і судового розгляду. Заперечення родового характеру предмета доказування та спроба деяких авторів сконструювати різноманітні предмети кримінально-процесуального доказування в залежності від специфіки справ та стадій кримінального судочинства є непереконливими. У змісті предмета доказування кожна обставина (факт) відзначена не як одинична, а як загальна категорія, що здатна охопити будь-які прояви відповідного явища. Під час провадження по окремих категоріях справ та по конкретних кримінальних справах конкретизація обставин, що входять до предмета процесуального доказування, відбувається в межах загального предмета і не означає його зміни. Тому доцільним вбачається не конструювання особливих предметів доказування залежно від різного роду категорій справ, а вдосконалення єдиної формули родового поняття предмета доказування в законі.
В роботі пропонується така структура предмета кримінально-процесуального доказування:
1) обставини, що підлягають доказуванню в усіх кримінальних справах (ст.ст.23, 64 КПК України);
2) обставини, які деталізуються в інших статтях кримінально-процесуального закону (ст.ст. 417, 433 КПК України) і підлягають доказуванню в окремих категоріях справ;
3) обставини, що мають юридично значимі якості, які безпосередньо впливають на вирішення питання про наявність необхідних передумов про кримінальну відповідальність та покарання винуватої особи: а) обставини, які за чинним законодавством дають підстави для звільнення винуватця від кримінальної відповідальності та покарання (ст.ст. 44-49, 74-87 КК України, 6-111 КПК України), б) процесуальні обставини, що виключають провадження у справі: необхідність їх віднесення до предмета доказування випливає з вимог ст.5 КПК України;
4) інші обставини, встановлення яких має доказове значення у справі. Ці обставини можуть бути найрізноманітнішими, однак усі вони, будучи встановленими, набувають однакової природи – стають доказовими фактами, які необхідні для встановлення юридично значимих обставин. Будь-який доказовий факт повинен бути встановлений точно та безперечно, а це можливе лише за умови віднесення його до предмета доказування у справі.
4. У справах неповнолітніх не існує спеціального предмета доказування. Обставини, що підлягають встановленню у справах цієї категорії, повністю охоплюються положеннями ст.ст. 23, 64 КПК України і за своєю правовою природою лише конкретизують останні, являють собою їх своєрідне розшифрування. Враховуючи юридичну природу обставин ст. 433 КПК України автор пропонує викласти ч. 1 цієї норми у такій редакції: “У процесі провадження досудового слідства та судового розгляду у справах про злочини неповнолітніх підлягають встановленню всі обставини, передбачені ст.ст. 23, 64 цього Кодексу. При цьому особливу увагу необхідно звернути на встановлення...”.
5. Неповне дослідження в ході досудового слідства та судового розгляду обставин, які складають особливості предмета доказування у справах неповнолітніх повинно стати підставою до скасування вироку в апеляційному та касаційному порядку. На конкретизацію вимог ст.ст. 367, 398 КПК України, підставами для скасування вироку у справах неповнолітніх повинні стати:
а) відсутність у матеріалах справи доказів, що підтверджують точний вік засудженого, або коли їх недостатньо для безперечного встановлення цієї обставини;
б) відсутність протоколів допитів батьків, вчителів, вихователів підлітка та інших осіб, чиї показання мають суттєве значення для встановлення обставин ст.433 КПК України;
в) недослідження обставин, які вказують на наявність чи відсутність дорослого підмовника або інших співучасників злочину;
г) невстановлення здатності неповнолітнього повною мірою розуміти значення своїх дій та керувати ними за наявності у нього розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою.
6. Важливим засобом підвищення якості судочинства у справах неповнолітніх, а відповідно і якості встановлення обставин ст.433 КПК України, є активізація захисту. Повне та вірогідне знання захисником усіх обставин, які складають особливості предмета доказування у справах цієї категорії, дозволить йому обґрунтовано ставити перед судом питання про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності і застосування щодо нього примусових заходів виховного характеру або заходів суспільного впливу. Це, в свою чергу, робить необхідним допуск захисника до участі в справі на більш ранніх етапах досудового розслідування, встановлення в законі гарантій права захисника на участь у слідчих діях, а також професійний та психологічний відбір захисників для роботи у справах неповнолітніх (їх спеціалізація).
7. Розгляд особливостей провадження у справах про суспільно небезпечні діяння осіб від одинадцяти років і до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, дозволив автору наголосити на необхідності повного та всебічного дослідження у справах цієї категорії усіх обставин ст.433 КПК України. Пропонується доповнити ч.1 ст.73 КПК України вказівкою на це та викласти її у такій редакції:
“Слідчий, встановивши у кримінальній справі, що суспільно небезпечне діяння вчинено особою у віці від одинадцяти років і до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, з’ясовує всі обставини, передбачені ст.ст. 23, 64, 433 цього Кодексу, після чого виносить мотивовану постанову про закриття справи і застосування до малолітнього примусових заходів виховного характеру. Справа разом з постановою направляється прокурору”.
8. Висловлюється думка про значимість встановлення обставин, передбачених ст.433 КПК України також у справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли одинадцятирічного віку. Однак враховуючи, що у справах цієї категорії приймається рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, і в термін, встановлений ч.4 ст.97 КПК України, з’ясувати усі обставини, які складають особливості предмета доказування, є неможливим, пропонується доповнити ст.6 КПК України вказівкою на обов’язкове дослідження у таких справах обставин кримінологічного характеру, зокрема, наявності чи відсутності дорослих підмовників та інших співучасників злочину та викласти її в частині шостій цієї норми у такій редакції:
“Якщо в ході дізнання, досудового та судового слідства або перевірки, передбаченої частиною 4 статті 97 цього Кодексу, буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння вчинене особою, яка не досягла 11-річного віку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя повинні встановити обставини, передбачені ст.23 та п.6 ст.433 цього Кодексу, після чого винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.
У разі закриття справи виконуються вимоги частини 2 статті 73 цього Кодексу, про що сповіщається прокурор, служба та кримінальна міліція у справах неповнолітніх за місцем мешкання малолітнього”.
Відповідно частину 5 статті 6 КПК України слід вважати частиною 6, а частину 4 статті 73 КПК України необхідно скасувати.
Встановлення ж інших обставин ст. 433 КПК України – обов’язок кримінальної міліції у справах неповнолітніх.
9. У разі встановлення неможливості підлітка повністю віддавати звіт своїм діям та керувати ними за наявності у нього розумової відсталості, не пов’язаної з душевною хворобою, мова повинна йти про обмежену відповідальність, а тому повністю поділяються пропозиції про доповнення чинного кримінального закону України формулою “вікової осудності” та наслідків її встановлення. До таких неповнолітніх повинні застосовуватись рекомендовані експертами-психологами заходи медичного та медико-педагогічного впливу.
10. Важливість встановлення цієї обставини також робить необхідним доповнити положення закону про випадки обов’язкового проведення експертиз (ст.76 КПК України) пунктом шостим і викласти його в такій редакції:
“Для з’ясування питання, чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними за наявності даних про його розумову відсталість, не пов’язану з душевною хворобою”.
Відповідно пропонується виділити частину 3 статті 433 КПК України в окрему норму – статтю 4331 і викласти її у такій редакції:
“Встановлення вікових особливостей психіки неповнолітнього
Для встановлення стану загального розвитку неповнолітнього, рівня його розумової відсталості, обов’язково – у випадку, передбаченому пунктом шостим статті 76 цього Кодексу, повинна бути проведена експертиза спеціалістами у галузі дитячої та юнацької психології (психолог, педагог) або вказані питання можуть бути поставлені на розв’язання експерта-психіатра. У висновку експерта, окрім передбачених ст.200 цього Кодексу даних, повинні вказуватись конкретні причини відставання неповнолітнього та шляхи його корекції”.
11. Забезпечення реальної можливості слідчому та суду використовувати допомогу експерта-психолога для встановлення обставин, передбачених ст.433 КПК України, потребує створення на місцях груп фахівців-психологів, чиєю допомогою мали б користуватися практичні працівники.
12. Розглядаючи особливості встановлення характеристики неповнолітніх правопорушників, уявляється, що якість з’ясування цієї обставини певною мірою залежить від редакції норм, які містять параметри вивчення особистості правопорушника. Редакційні недоліки чинного кримінально-процесуального закону України щодо встановлення характеристики неповнолітнього часто стають причиною незадовільного дослідження вказаної обставини. Ми пропонуємо доповнити КПК України деталізованою нормою – статтею 4332 та викласти її у такій редакції:
“Встановлення характеристики неповнолітнього
У справах про злочини неповнолітніх встановленню підлягають:
1. Соціально-побутова характеристика особистості: ставлення до навчання, праці, поведінка у побуті, судимість, застосування заходів адміністративного стягнення, суспільного впливу, примусових заходів виховного характеру тощо.
2. Морально-психологічна характеристика: спрямованість особистості (переконання, погляди, ідеали, інтереси, потреби), світогляд (система поглядів на світ), характер і темперамент тощо”.
У новій редакції запропоновано також частину 2 статті 433 КПК України із більш розширеним переліком способів отримання доказів про особистість підлітків:
“Для встановлення вказаних обставин повинні бути допитані батьки неповнолітнього, вчителі, вихователі, друзі, сусіди, наставники та інші особи, які можуть надати потрібні дані, а також повинні бути витребувані необхідні документи та проведені інші слідчі дії”.
13. Встановлення несприятливих умов морального формування особистості неповнолітнього (тяжкий стан у родині, зловживання батьками спиртним та ін.), коли підліток опиняється під негативним впливом і нормальна поведінка для нього стає “важкою”, повинно враховуватись судом при визначенні ступеня вини та відповідальності підлітка за вчинене. Такі обставини слід розглядати як свідчення його “соціальної невинуватості”, а тому іншим повинен бути й підхід до вирішення питання про притягнення його до кримінальної відповідальності та покарання.
Для встановлення “соціальної невинуватості” неповнолітнього правопорушника слід проводити соціальні обстеження його умов життя і виховання. Причому окрім органів, які ведуть процес, такі обстеження повинні проводити і спеціально створені для цього соціальні служби, оскільки це пов’язано з вихованням майбутнього покоління Українського народу. У зв’язку з цим пропонується доповнити чинний КПК України відповідною нормою – статтею 4333 і викласти її у такій редакції:
“Встановлення умов життя і виховання неповнолітнього
Досліджуючи причини і умови вчинення злочину неповнолітнім, орган дізнання, слідчий, прокурор та суд зобов’язані дослідити умови життя і виховання неповнолітнього, в процесі чого з’ясуванню підлягають: 1) наявність обставин та осіб, які негативно або позитивно впливали на неповнолітнього; 2) побутовий та матеріальний стан сім’ї; 3) характеристика батьків неповнолітнього; 4) умови навчання або роботи тощо”.
14. Вчинення неповнолітнім злочину під впливом загрози, примусу або в силу матеріальної чи іншої залежності від дорослої особи повинно стати підставою для звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності. Втягнення ж підлітка у злочин будь-яким іншим способом у сукупності з іншими обставинами (малозначущість злочину, щиросердечне каяття та ін.) може виключати діяння неповнолітнього як злочинне або обґрунтувати заміну кримінальної відповідальності заходами виховного чи суспільного впливу. При такому підході закону до неповнолітніх правопорушників підлітки будуть просто зацікавлені давати правдиві показання, оскільки це позитивно відобразиться на їх становищі під час прийняття рішення про покарання за вчинене. Відповідно такі новели дозволять суттєво змінити картину злочинності неповнолітніх разом з дорослими у майбутньому.
15. У справах про злочини неповнолітніх у разі застосування запобіжних заходів повинні враховуватись усі обставини, передбачені ст. 433 КПК України. У зв’язку з цим пропонується доповнити главу 36 КПК України відповідною вказівкою (статтею 4341) і викласти її у такій редакції:
“Обставини, що враховуються під час обрання запобіжних заходів у справах про злочини неповнолітніх
На конкретизацію вимог статті 150 цього Кодексу у разі застосування запобіжних заходів щодо неповнолітніх обов’язковому врахуванню підлягають усі обставини, передбачені ст.433 цього Кодексу, що неодмінно повинно відображатися в постанові про обрання запобіжного заходу”.
16. Доцільність застосування щодо неповнолітніх запобіжних заходів за участю третіх осіб (віддання під нагляд та особиста порука) певною мірою залежить від бажання цих осіб взяти на себе відповідальність за виконання підлітком обов’язків, покладених на них законом, тобто від ініціативи останніх, а також їх здатності забезпечити належну поведінку неповнолітніх правопорушників.
17. Аналіз практики застосування щодо неповнолітніх такого запобіжного заходу, як взяття під варту, свідчить, що правильність застосування вказаного запобіжного заходу залежить від правильного тлумачення таких понять, як “винятковий випадок” та “ тяжкість”, вказаних у ст.434 КПК України. Поняття “тяжкість” охоплює тяжкі злочини, за які кримінальний закон України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років, але не більше десяти років (п.4 ст.12 КК України) та особливо тяжкі злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі (п.5 ст.12 КК України). За змістом же ст.12 КК України злочини невеликої та середньої тяжкості (п.п. 2, 3) не відносяться до категорії тяжких. Тому для правильного тлумачення поняття “винятковий випадок” у застосуванні щодо підлітків взяття під варту, необхідно виправити редакційні помилки, допущені в чинному КПК України. Якщо законодавець наказує органам, що ведуть процес, застосовувати до неповнолітніх вказаний запобіжний захід лише за злочини, які вважаються тяжкими (п.п.4,5 ст.12 КК України), про це слід конкретно вказати в законі. Що ж стосується “виняткових випадків”, то вони повинні мати місце у практиці, але за вчинення злочинів, які законодавець відносить до невеликої та середньої тяжкості за наявності для цього певних умов (скоєння злочину повторно, систематичність антигромадської поведінки неповнолітнього та ін.). У зв’язку з цим пропонується сформулювати ст.434 КПК України у такій редакції:
“Затримання і взяття під варту неповнолітнього
Затримання і взяття під варту як запобіжний захід можуть застосовуватись до неповнолітніх у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років. У виняткових випадках вказані запобіжні заходи можуть бути застосовані у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі й на строк не більше п’яти років, за наявності підстав та в порядку, передбаченому статтями 106, 148, 150, 4341, ч.ч. 3-6 ст. 155 та ст. 157 цього Кодексу”.
18. Вивчення особливостей доказування цивільного позову у справах про злочини неповнолітніх свідчить, що чинне законодавство України не враховує ступеня вини неповнолітнього заподіювача шкоди під час прийняття рішення про майнову відповідальність останнього. Уявляється, що у разі втягнення підлітка у злочинне діяння, в результаті чого було заподіяно матеріальну шкоду, неповнолітній повинен нести не солідарну, а часткову цивільно-правову відповідальність, що буде більш відповідати інтересам осіб, які не досягли 18-річного віку. Заміну солідарної відповідальності на часткову необхідно передбачити і у разі завдання матеріальної шкоди неповнолітніми, які не досягли 15-річного віку, якщо вони діяли за підмовою дорослої особи. Таку відповідальність будуть нести батьки підлітка. У зв’язку з цим пропонується доповнити ст. 433 КПК України пунктом 7 і викласти його у такій редакції:
“Роль неповнолітнього у заподіянні шкоди”.
Доповнення чинного КПК України даною новелою дозволить у кожному випадку завдання матеріальної шкоди неповнолітнім разом з дорослими співучасниками злочину, встановлювати ступінь вини підлітка у цьому та в залежності від цієї обставини приймати справедливе рішення про цивільно-правову відповідальність останнього.
Таким чином, пропозиції, викладені в даному дисертаційному дослідженні, являють собою спробу знайти нові підходи до вирішення комплексу проблем процесу доказування у справах про злочини неповнолітніх, які тісно пов’язані з підвищенням ефективності діяльності правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх та захисту прав і законних інтересів підлітків в кримінальному судочинстві. Результати даного дослідження мають допомогти слідчим та суддям по іншому глянути на проблеми, які виникають при провадженні у кримінальних справах про злочини неповнолітніх, запобігти допущенню помилок в ході кримінально-процесуального доказування, забезпечити більш повне, об’єктивне дослідження усіх обставин справи, а отже і ефективність правосуддя по даній категорії справ. Основні положення дисертації можуть бути використані при викладанні таких дисциплін, як кримінальний процес, кримінальне та цивільне право, юридична психологія.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії ВРУ 28 черв.1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.
2. Уголовно-процессуальный кодекс Украины // Право и практика. - № 7-8. – К.: Юридическая компания БЕСТ и Ко, 2002. – 208 с.
3. Інформаційна довідка про роботу слідчих апаратів ОВС по розслідуванню справ про злочини неповнолітніх або за їх співучастю на території України (за 1999-2001 рр.). – К.: УОІ МВС України, 2001.
4. Оржеховська В.М. Профілактика правопорушень серед неповнолітніх: Навчально-методичний посібник. – Київ, 1996. – 352 с.
5. Уголовно-процессуальный кодекс ГДР // Уголовный и Уголовно-процессуальный кодекс Германской Демократической Республики. – М.: Юрид. лит., 1972. – С. 117-264.
6. Омельяненко Г.М. Провадження у справах про злочини неповнолітніх як диференціація кримінально-процесуальної форми: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – 127 с.
7. Леоненко В.В. Специализация суда по делам о преступлениях несовершеннолетних // Актуальные проблемы юридической науки на этапе развитого социализма. – Харьков: Изд-во юрид.ин-та, 1985. – С. 246-247.
8. Выготский Л.С. Проблемы возрастной периодизации детского развития // Вопросы психологии, 1972. - № 2. – С. 111-113.
9. Лукьянчиков Е.Д., Письменный Д.П. Разрешение органами внутренних дел заявлений и сообщений о преступлениях несовершеннолетних: Учебное пособие. – К.: НИиРИО КВШ МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, 1987. – 67 с.
10. Лукин Н.С. Психология подростка. – М.: Учпедгиз, 1959. – 240 с.
11. Орлов В.С. Подросток и преступление: Основные пути предупреждения преступлений несовершеннолетних. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1969. – 202 с.
12. Божович Л.И. Личность и ее формирование в детском возрасте: Психологические исследования. – М.: Просвещение, 1968. – 464 с.
13. Петрунек В.П., Таран Л.Н. Возраст тревог (заметки врачей-психоневрологов). – М.: Знание, 1973. – 96 с.
14. Шахвердов Г.Г. О возрастных особенностях физического и психического развития детей школьного возраста. – Л ., 1958. – 35 с.
15. Шахвердов Г.Г. Подросток (о психико-физических особенностях в воспитании подростка) // Классный руководитель / Под ред. Раскина Л.Е. – Л., 1939. – С. 52-53.
16. Краковский А.П. О подростках (содержание возрастного, полового и типологического в личности младшего и старшего подростка). – М.: Педагогика, 1970. – 272 с.
17. Люблинский П.И. Особые суды для юношества в Северной Америке и Западной Европе. – СПб.: Сенатская типография, 1908. – 84 с.
18. Джемига І.В., Шляпников Є.В. Довідник з позитивного досвіду країн членів Інтерполу для працівників підрозділів МВС, що ведуть боротьбу із злочинністю серед неповнолітніх. – К.: Головне слідче управління МВС України, 1998. – 83 с.
19. Мороз В.Ф. Делінквентність дітей до чотирнадцятирічного віку (кримінологічні проблеми): Автореф.дис...канд.юрид.наук: 12.00.08 / Національний університет внутрішніх справ МВС України. – Х., 1999. – 20 с.
20. Мороз В. Про юридичну оцінку суспільно-небезпечних вчинків, скоєних підлітками віком від 11 до 14 років // Право України, 1999. - № 9. - С. 72- 75.
21. Флейвелл, Джон Х. Генетическая психология Жана Пиаже. – М.: Просвещение, 1967. – 623 с.
22. Игошев К.Е. Правонарушения и ответственность несовершеннолетних: Социально-психологический очерк. – Свердловск: Сред. Уральское кн. изд-во, 1973. – 160 с.
23. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства: в 2 т. – СПб., 1915. – т. 2. – 608 с.
24. Крутецкий В.А., Лукин Н.С. Психология подростка. – М.: Просвещение, 1965. – 316 с.
25. Васильев В.Л. Юридическая психология. – СПб.; М.; Харьков; Минск: Питер Пресс, 1997 – 652 с.
26. Гурьева В.А. Социально-психиатрический анализ трудного детства // Дети с отклонением в поведении. – М.: Просвещение, 1968. – С. 17-25.
27. Тарарухин С.А. Преступное поведение. Социальные и психологические черты. – М.: Юрид.лит., 1974. – 221 с.
28. Алемаскин М.А. О психологической характеристике трудновоспитуемых подростков // О некоторых вопросах нравственного воспитания детей и подростков / Под ред. Благонадежной. – М.: Просвещение, 1970. – С. 41-52.
29. Яницька Н.В. Групова корисливо-насильницька злочинність молоді та її попередження: Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2000. – 20 с.
30. Яницька Н. Сучасні тенденції злочинності серед молоді // Право України, 1998. - № 12. – С. 86-88.
31. Кон И.С. Психология юношеского возраста: Проблемы формирования личности: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1979. – 175 с.
32. Крутецкий В.А., Лукин Н.С. Очерки психологии старшего школьника. – М.: Учпедгиз, 1963. – 198 с.
33. Левитов Н.Д. Детская и педагогическая психология: Учебное пособие. – М.: Просвещение, 1964. – 478 с.
34. Личко А.Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. – Л.: Медицина, 1983. – 255 с.
35. Психологические проблемы предупреждения педагогической запущенности и правонарушений несовершеннолетних. – Воронеж: ВГПИ, 1982. – 175 с.
36. Вітенко І.С. Загальна та медична психологія. – К.: Здоров’я, 1994. – 295 с.
37. Мельникова Э.Б. Правосудне по делам несовершеннолетних: история и современность: Критический анализ механизма судебной охраны. – М.: Наука, 1990. – 120 с.
38. Каролина. Уголовно-судебное уложение Карла 5-го. – Алма-Ата: Наука, 1967. – 152 с.
39. Веселуха В. Соціальний і правовий статус неповнолітніх і його вплив на віктимну поведінку // Право України, 1999. - № 7. – С. 93-97.
40. Мельникова Э.Б. Буржуазная юстиция и права человека. – М.: Наука, 1987. – 174 с.
41. Николюк В.В. Суды для несовершеннолетних: история и опыт их организации // Советское государство и право, 1991. - № 5. – С. 77-83.
42. Закон от 2 июля 1897 г. “О малолетних и несовершеннолетних преступниках”. – СПб., 1899. – 18 с.
43. Викторский С.И. Русский уголовный процесс: Учебное пособие. – М.: Юридическое бюро “Городец”, 1997. – 448 с.
44. Статистика детской преступности // Известия. – Киев, 04.04.1919. – № 12.
45. Декрет СНК РСФСР “Об учреждении комиссии о несовершеннолетних, обвиняемых в общественно-опасных действиях” от 17.01.1917 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1918. - № 16. – Ст. 227.
46. Инструкция СНК РСФСР “О деятельности комиссий по делам несовершеннолетних” от 30.07.1920 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1920. - № 1-100.
47. Остюченко С.М. Формування системи профілактики правопорушень неповнолітніх (історичний аспект) // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 1999. - № 2. – С. 84-88.
48. Декрет СНК РСФСР “О делах о несовершеннолетних, обвиняемых в общественно-опасных действиях” от 04.03.1920 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1920. - № 13. – Ст. 83.
49. Уголовно-процессуальный кодекс УССР // Собрание узаконений УССР. – 1922. – № 41. – Ст. 598.
50. Декрет СНК СССР “Об ответственности несовершеннолетних” от 12.06.1920 г. // Сборник законов СССР. – 1920. - № 15. – Ст. 281.
51. Положение СНК РСФСР “О детской социальной инспекции” от 23.09.1921 г. // Собрание узаконений РСФСР. – 1921. - № 66. – Ст. 506.
52. Постановление СНК УССР “О внесении изменений в Декрет СНК СССР “Об ответственности несовершеннолетних” от 21.06.1921 г. // Вісті ВУЦВК. – 1921. - № 123.
53. Постановление ВУЦИК УССР “О неприменении к несовершеннолетним ареста как меры дисциплинарного и административного взыскания” от 04.01.1922 г. // Собрание узаконений УССР. – 1922. - № 1. – Ст. 9.
54. История милиции Украинской ССР / Под. ред. П.П. Михайленко: в 2 т. – К., 1969. – т. 1. – 884 с.
55. Постановление ВУЦИК и СНК УССР “О дополнении и изменении раздела шестого главы 4 части второй книги второй Кодекса законов о народном просвещении” от 27.03.1925 г. // Собрание узаконений УССР. – 1925. - № 16. – Ст. 118.
56. Постановление ВУЦИК и СНК УССР “О комиссиях по делам несовершеннолетних” от 25.03.1931 г. // Собрание узаконений УССР. – 1931. - № 10. – Ст. 85.
57. Постановление ЦИК и СНК СССР “О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних” от 07.04.1935 г. // Сборник законов СССР. Отд. 1. - № 19. – Ст. 34.
58. Постановление ЦИК и СНК УССР “О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних” от 09.04.1935 г. // Собрание узаконений УССР. – 1935. - № 11-12. – Ст. 49.
59. Постановление СНК СССР и ЦК ВКП(б) “О ликвидации детской беспризорности и безнадзорности” от 20.06.1935 г. // Сборник законов СССР. – 1935. - № 32. – Ст. 252.
60. Постановление ЦИК и СНК УССР “Об изменениях в законодательстве УССР в связи с мерами по ликвидации детской беспризорности и безнадзорности” от 04.08.1935 г. // Собрание узаконений УССР. – 1935. - № 22. – Ст. 126.
61. Директивное письмо Верховного Суда СССР и Прокуратуры СССР “О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних” от 21.06.1935 г. // Сборник циркуляров и разъяснений Прокуратуры союза ССР, действующий на 1 сентября 1936 г. – М.: ОГИЗ, 1936. – п. 104.
62. Приказ НКЮ и Прокурора СССР “О порядке расследования и судебного рассмотрения дел о преступлениях несовершеннолетних” № 67/110 от 11.06.1940 г. // Сборник приказов и инструкций Министерства юстиции СССР, 1936-1948. – М.: Юриздат, 1949. – С. 33-35.
63. Закон Украинской ССР “Об утверждении Уголовно-процессуального кодекса Украинской ССР” от 28 декабря 1960 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1961. - № 2. – Ст. 15.
64. Проблемы борьбы с преступностью несовершеннолетних и задачи органов охраны общественного порядка СССР (материалы научно-практической конференции). М.: МООП СССР. – 1967. – 343 с.
65. Указ Президиума Верховного Совета Украинской ССР “О внесении дополнений и изменений в Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР” // Ведомости ВС УССР, 1971. - № 36. – Ст. 278.
66. Постановление Пленума Верховного Суда СССР “О практике применения судами законодательства по делам о преступлениях несовершеннолетних и вовлечение их в преступную и иную антиобщественную деятельность” № 16 от 03.12.1976 г. // Сборник Постановлений Пленума Верховного Суда СССР (1924-1986 гг.) / Под ред. В.И. Тербилова. – М.: Изд-во СНД СССР, 1987. - С. 736-750.
67. Постановление Пленума Верховного Суда СССР “О практике применения судами законодательства по делам о преступлениях несовершеннолетних и вовлечение их в преступную и иную антиобщественную деятельность” № 16 от 03.12.1976 г. // Бюллетень Верховного Суда СССР, 1977. - № 1. – С.19-24.
68. Постановление Пленума Верховного Суда СССР “О практике применения судами законов, которые обеспечивают обвиняемому право на защиту” // Советская юстиция, 1978. - № 15. – С. 17-19.
69. Постановление Пленума Верховного Суда СССР “Об исполнении судами законодательства и руководящих разъяснений Пленума Верховного Суда СССР при рассмотрении дел о преступлениях несовершеннолетних” № 5 от 09.07.1982 г. // Бюллетень Верховного суда СССР, 1982. - № 4-5.
70. Постановление Пленума Верховного Суда УССР “О практике применения судами Украинской ССР законодательства об ответственности за вовлечение несовершеннолетних в преступную и иную антиобщественную деятельность” № 6 от 23.12.1983 г. // Сборник Постановлений Пленума Верховного Суда Украинской СССР (1962-1984). – К., 1985. – С. 256-261.
71. Положение о комиссиях по делам несовершеннолетних в Украинской ССР // Ведомости Верховного Совета УССР, 1967. - № 34. – Ст. 242; 1975. - № 5. – Ст. 53; 1977. - № 17. – Ст. 180; 1985. - № 44. – Ст. 1055.
72. Положение об общественных воспитателях Украинской СССР // Ведомости Верховного Совета УССР, 1967. - № 37. – Ст. 243; 1978. - № 19. – Ст. 284; 1985. - № 44. – Ст. 1055.
73. Барило Т.С. Комиссии по делам несовершеннолетних. – К.: Наукова думка, 1976. – 90 с.
74. Профилактика правонарушений несовершеннолетних / Под. ред. Ф.А. Лопушинского. – К.: Наукова думка, 1983. – 110 с.
75. Семенова Н.К., Щедрина А.К. Правовые формы общественного воспитания несовершеннолетних. – М.: Юрид.лит., 1980. – 96 с.
76. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 6. – Ст. 35.
77. Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М.: ЮНИСЕФ. – 1998. – С. 23-50.
78. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – К.: Изд-во при КГУ, 1984. – 134 с.
79. Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе. – М.: Изд-во НАН СССР, 1955. – 383 с.
80. Шифман М.Л. Основные вопросы теории советского доказательственного права. – М.: МГУ, 1956. – 39 с.
81. Ларин А.М. Предмет доказывания как объект правовой регламентации // Советский уголовно-процессуальный закон и проблемы его эффективности. – М.: Наука, 1979. – 319 с.
82. Попелюшко В.А. Уголовно-процессуальные и уголовно-правовые аспекты предмета доказывания: Автореф.дис…канд. юрид.наук: 12.00.08 / Институт государства и права АН СССР. – М., 1983. – 26 с.
83. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – Казань: Изд-во Казанского ун-та, 1976. – 207 с.
84. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1973. – 736 с.
85. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебник. – 3-е изд. перераб. и доп. – Харьков: Арис, 2000. – 576 с.
86. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса: в 2 т. – М.: Наука, 1968. – Т. 1. – 470 с.
87. Шаламов М.П. Теория улик. – М.: Госюриздат, 1960. – 182 с.
88. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. – М.: Наука, 1966. – 295 с.
89. Нокербеков М.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе: Автореф.дис…канд.юрид.наук: 12.00.09 / АГУ. – Алма-Ата, 1964. – 19 с.
90. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. – Минск: Из-во БГУ, 1969. – 204 с.
91. Алексеев Н.С., Даев В.П., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1980. – 252 с.
92. Хмыров А.А. Косвенные доказательства. – М.: Юрид. лит., 1979. – 183 с.
93. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – 156 с.
94. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1978. – 304 с.
95. Философский энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.
96. Кримінальний Кодекс України. – К.: Парламентське вид-во, 2001. – 143 с.
97. Зеленецкий В.С. Предупреждение преступлений следователем. – Харьков, 1975. – 172 с.
98. Банин В.А. Предмет доказывания в советском уголовном процессе (гнесеологическая и правовая природа). – Саратов: СГУ, 1981. – 159 с.
99. Леоненко В.В. Рассмотрение дел о преступлениях несовершеннолетних в стадии предания суду: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09 / АН УССР. – Киев, 1970. – 29 с.
100. Саарсо Х. О роли советского уголовного процесса на предварительном расследовании в борьбе с преступностью несовершеннолетних: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09 / ТГУ. – Тарту, 1972. – 35 с.
101. Обидина Л.Б. Обеспечение прав несовершеннолетнего обвиняемого на предварительном следствии: Автореф. дис…канд. юрид. наук: 12.00.09 / ВЮЗИ. – М., 1983. – 26 с.
102. Шепітько В.Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник (українсько-російський і російсько-український) / За ред. акад. НАН України В.Я. Тація. – Харків: Право, 2001. – 560 с.
103. Лобойко Л.М. Актуальні проблеми дослідчого кримінального процесу: Автореф.дис...канд.юрид.наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1997. – 18 с.
104. Вуколов В.К. Производство по делам несовершеннолетних. – Ростов-на-Дону, 1982. – 130 с.
105. Гуковская Н.И., Долгова А.И., Миньковский Г.М. Расследование и судебное разбирательство дел о преступлениях несовершеннолетних. – М.: Юрид.лит., 1974. – 208 с.
106. Рахунов Р.Д. О понятии доказательства и главном факте доказывания // Сов. государство и право, 1965. - № 12. – С. 96-101.
107. Миньковський Г.М. Особенности расследования и судебного разбирательства дел о несовершеннолетних. – М.: Госюриздат, 1959. – 206 с.
108. Карнеева Л.М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обоснованность. – М.: Юрид. лит., 1971. – 132 с.
109. Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування судами України законодавства в справах про злочини неповнолітніх і про втягнення їх у злочинну діяльність” № 5 від 26 червня 1981р. // Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України (1963-1997 роки). Із змінами і доповнення за станом на 8 лютого 1998 року. – Сімферополь: “Таврія”, 1998. – С. 287-291.
110. Гуковская Н. Обстоятельства, требующие выяснения при рассмотрении дел несовершеннолетних // Сов. юстиция, 1964. - № 24. – С. 21-22.
111. Резникова Е.Э. Особенности пределов доказывания по делам несовершеннолетних // Проблемы борьбы с преступностью / Материалы VI конференции аспирантов и соискателей / – М.: Всесоюзный ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, 19