Панкевич Олег Зіновійович. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характеристика

brief description

Панкевич Олег Зіновійович. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характеристика: дисертація канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2003

Панкевич О.З. Соціальна держава: поняття та загальнотеоретична характеристика.- Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 — теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. — Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2003.
Дисертація присвячена дослідженню сутності, завдань, ознак та різновидів соціальної держави.
У роботі аналізується співвідношення властивостей правової держави і соціальної держави; проводиться порівняльне дослідження основних моделей останньої.
Дається характеристика предмета, метода регулювання та системно-структурного статусу соціального права як самостійної галузі права.
Значна увага приділена сучасним тенденціям розвитку та діяльності соціальної держави, зокрема розширенню участі приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій у виконанні її функцій у гуманітарній сфері й розгортанню її діяльності щодо забезпечення соціального партнерства.

У дисертації представлено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, яка полягає у тому, щоб подати комплексну характеристику феномена соціальної держави, і тим самим, зробити певний внесок у створення цілісної загальнотеоретичної концепції такої держави.
Виконане дисертаційне дослідження дозволяє зробити наступні головні висновки.
Проведений аналіз сучасної наукової літератури з проблематики соціальної держави та вивчення відповідної державно-юридичної практики дає підстави виділити три основні, системно взаємопов’язані «блоки» завдань такої держави.
Першийіз них полягає у створенні необхідних юридичних та фактичних умов для самостійного забезпечення працездатною людиною гідного життя для себе та для своїх близьких, а також у здійсненні державою заходів щодо підтримки непрацездатних груп населення, принаймні, на рівні прожиткового мінімуму.
Сутьдругого«блоку» завдань — у забезпеченні реальних гарантій здійснення економічних, соціальних і культурних прав громадян.
Третій— це вжиття заходів, спрямованих на мінімізацію невиправданих соціально-економічних відмінностей між членами суспільства, між різними соціальними спільнотами, на зміцнення соціальної злагоди та єдності народу.
На підставі аналізу вказаних «блоків» завдань соціальної держави видається можливим стверджувати, що найважливішим у їх системі є забезпечення реальних гарантій для використання людиною її економічних, соціальних і культурних прав. Без виконання цього завдання неможливі ані зміцнення соціального миру в суспільстві, ані сприяння особі у самостійному досягненні нею власного матеріального добробуту. Тому здійсненність таких прав можна вважати визначальною рисою соціальної держави тим «лакмусовим папірцем», за допомогою котрого чітко виявляються усі успіхи та прорахунки її розбудови.
Фактичні дії держави з реального розв’язання — у певних, конкретно-історичних умовах — зазначених «блоків» завдань єсуттєвими ознакамиїї як держави соціальної. А відтак — ці ознаки повинні бути відображені у загальній дефініції такої держави:соціальна держава це держава, яка, маючи за економічну основу соціально орієнтоване ринкове господарство, створює всі можливі умови для реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини, для самостійного забезпечення ініціативною та соціально відповідальною особою необхідного рівня матеріального добробуту собі та членам своєї сім’ї; гарантує кожному прожитковий мінімум задля гідного людини існування й сприяє зміцненню соціальної злагоди в суспільстві.
Концепція і реальне становлення соціальної держави жодною мірою не заперечують найважливіших принципів держави правової, існування котрої невід’ємно пов’язане із утвердженням «першого покоління» прав людини — громадянських і політичних. Соціальна держава є новим, прогресивним етапом розвитку правової держави.
Між поняттями «правова держава» і «соціальна держава», між принципами свободи та матеріальної рівності, між двома «поколіннями» прав людини існують як діалектична єдність, так і — в «рамках» цієї єдності — певні колізії, суперечності.
Формування соціальної держави в Україні, порівняно із розвинутими індустріальними країнами Заходу, має своєю особливістю те, що відбувається воно водночас із становленням держави правової. А це вимагає ще більшої уваги до проблеми рівноваги між складовими соціальної правової держави — зокрема між її соціально-інтервенціоністськими і правовими засадами.
Обов’язковим елементом формування науково-теоретичної концепції соціальної держави в Україні є конструювання власної моделі такої держави з урахуванням національних історико-політичних, соціально-економічних та ментально-психологічних особливостей.
Вагомим чинником процесу розбудови соціальної держави є законодавче опосередкування «соціальності» такої держави шляхом формування особливої «ділянки» об’єктивного юридичного права — соціального права — і відповідної галузі законодавства (соціального законодавства).
Методологічно спираючись на дослідницький підхід, який у літературі названо «потребовим», поняття вказаного права можна визначити наступним чином:соціальне право— це комплексна інтегрована галузь об’єктивного юридичного права, котра являє собою систему юридичних норм, спрямованих на регулювання таких суспільних відносин, якими опосередковується соціальний захист людини, здійснюваний соціально-аліментарним методом.
Неодмінною передумовою формування соціальної держави та одним із важливих її атрибутів є ефективна система соціального партнерства. Процеси приватизації в Україні закономірно послаблюють прямий вплив держави на регулювання соціально-трудових відносин саме як власника засобів виробництва (роботодавця). Відтак, держава повинна посилити свою роль як законодавця й гаранта соціального партнерства.
У діяльності соціальної держави в гуманітарній сфері дедалі виразнішою стає тенденція до зміщення «центра ваги» при виконанні соціальних функцій від власне державних установ до інституцій приватного бізнесу та недержавних неприбуткових організацій. Попри це держава й надалі має залишатися головним суб’єктом соціальної політики, відіграючи чільну роль у забезпеченні гарантій здійсненності економічних, соціальних і культурних прав своїх громадян