ПЕТРЕЧЕНКО СВІТЛАНА АНАТОЛІЇВНА РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ

brief description

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, висвітлено зв’язок
роботи з науковими програмами, планами і темами досліджень, визначено
мету і задачі, предмет і об’єкт, методологічну базу дослідження,
сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних
результатів, вказано відомості про апробацію результатів наукової роботи,
публікації автором основних положень дисертації, її структуру та обсяг.
Розділ 1 «Джерельна база дослідження та стан наукової розробки
проблеми права власності» складається з трьох підрозділів і містить
характеристику джерельної бази дослідження, історіографії, географічних меж
та теоретико-методологічних принципів дослідження.
У підрозділі 1.1 «Джерела інституту права власності на українських
землях у складі Російської імперії наприкінці XVІІІ – на початку XІX
6
століття» в хронологічній послідовності визначено основні нормативні
першоджерела, за допомогою яких вирішуються науково-дослідні проблеми,
розкрито особливості, що сприяли процесу становлення та розвитку інституту
права власності на українських землях у складі Російської імперії наприкінці
XVІІІ – на початку XІX ст.
Проведено дослідження змісту документів, що забезпечили законодавче
закріплення права на землю як головного об’єкта права власності: Урядовий
маніфест «Про проведення генерального межування», опублікований 19
вересня 1765 р., Інструкція Межовим губернським канцеляріям та
провінційним конторам від 25 травня 1767 р. Особливу увагу приділено
аналізу генерал-прокурорського наказу при Комісії про створення проекту
нового Уложення, в якому вперше в законодавстві Російської імперії
закріплено термін «власність», а також проекту «Екстракту малоросійських
прав» 1767 р.
Особливості суб’єктно-об’єктного складу та змісту правовідносин
власності наприкінці XVІІІ ст. чітко розкрито на прикладі Маніфесту
Катерини ІІ від 28 червня 1782 р. «О распространении права собственности
владельцев на все произведения земли на поверхности и в недрах ее
содержащиеся», Жалуваної грамоти дворянству від 21 квітня 1785 р. та
Жалуваної грамоти містам від 21 квітня 1785 р.
Досліджено укази «О предоставлении купечеству, мещанству и
казенным поселянам права приобретать покупкою земли» 1801 р. та «О
вольных хлебопашцах» 1803 р., що розширювали коло суб’єктів права на
землю та наділяли їх новим обсягом прав та обов’язків. Головним
джерелом дисертаційного дослідження стало «Зібрання малоросійських
прав» 1807 р., – перший кодифікований акт, який регулював саме
відносини приватної власності, тобто майнові відносини. Вплив
європейських правових традицій на становлення інституту права власності
досліджено на прикладі проектів Цивільного уложення 1809, 1812 рр.,
Литовського Статуту в редакції 1811 р. – перекладеного російською мовою
кодексу феодального права, який через досконалість структури став
незамінним джерелом права власності на українських землях у складі
Російської імперії наприкінці XVІІІ – на початку XІX ст. Повне зібрання
законів Російської імперії за період 1649–1825 рр., оприлюднене 1830 р., та
Звід законів Російської імперії 1832 р. стали нормативно-правовими
актами, якими закінчилася майже столітня робота над систематизацією
чинного права, у тому числі й права власності.
Таким чином, джерельна база в цілому дозволила повною мірою
вирішити основні наукові задачі, поставлені в роботі.
У підрозділі 1.2 «Історіографія інституту права власності» проведено
узагальнюючий аналіз історичної, історико-правової літератури з питань
проблематики дослідження.
Достовірність, повнота і всебічне висвітлення окреслених питань
забезпечуються шляхом дослідження та критичного аналізу наукових праць,
мемуарів, спогадів учених-правників та істориків з їх власними, часто
7
нетиповими та революційними поглядами на розвиток юридичної науки того
часу, які так чи інакше стосувалися питання становлення та розвитку інституту
права власності на українських землях. Це спостерігалося, зокрема, у роботах
П. І. Симоновського, С. В. Лукомського, С. Е Десницького, І. А. Третякова,
В. Н. Татищева.
Уся документально-джерельна база причин, передумов, розвитку та
трансформації відносин власності у XІX ст. розглядалася у трьох основних
історико-правових напрямах через: 1) діяльність прихильників принципу
«народності історії», який був методологічною основою історико-правових
робіт 40-х–50-х рр. XІX ст.; 2) діяльність школи «юридичного історизму» –
специфічна рання форма юридичного світогляду буржуазії, що народжується;
3) «суспільний напрям» історико-юридичної школи. Представники вказаних
течій (І. А. Ємельянова, М. І. Хлебніков, К. Д. Кавелін, І. Б. Забелін,
О. М. Лазаревський та інші) давали неоднозначні відповіді на питання про
походження норм інституту права власності. Предметом дискусії в роботах
М. П. Погодіна, М. Т. Каченовського, Н. А. Полевого були як загальні
проблеми походження права і правових норм, так і питання виникнення
правових норм, якими регулюються відносини власності.
Особливу увагу зосереджено на аналізі праць істориків та юристів ХІХ –
початку ХХ ст. До таких, зокрема, належать: Л. Т. Ганновер, А. В. Соколов,
С. М. Барац, О. Ф. Ланге, М. М. Ковалевський, І. Д. Бєляєв,
М. М. Сперанський, Ф. І. Давидович, І. Н. Данилович, С. В. Пахман,
В. І. Сергеєвич, Д. Я. Самоквасов, А. Н. Лонгінов, Г. Ф. Шершеневич,
В. І. Екземплярський тощо.
Післяреволюційний та радянський період в історіографії питання права
власності характеризувався великою кількістю загальних і спеціальних робіт,
присвячених проблематиці власності й особливостям права власності в
радянській правовій системі. У зв’язку з цим було проведено аналіз наукових
робіт таких учених, як: М. А. Барг, М. П. Василенко, Д. М. Генкин,
A. M. Глучовський, А. Б. Дубровіна, В. Д. Котенко, В. С. Кульчицький,
Д. С. Лихачов, В. В. Мавродін, В. Д. Мєсяц, І. Б. Новіцький, А. Й. Пашук,
С. А. Покровський, К. В. Рабінович та С. В. Юшко.
В дисертації досліджено сучасні правові позиції щодо становлення та
розвитку інституту права власності, напрацьовані у період після проголошення
Україною незалежності, які відстоювали українські вчені: Ю. М. Бисага,
М. В. Гримич, І. В. Жилінкова, П. П. Захарченко, І. І. Кириленко,
В. О. Мандибура, В. М. Самойленко, І. В. Спасибо-Фатєєва, Г. М. Федущак-
Паславська, М. І. Хавронюк російські дослідники: О. В. Жаров,
А. М. Соловйов. Визначальною є робота українського вченого-правника
В. Є. Рубаника «Собственность в истории российской и украинской систем
права: общее и особенное. (Отношения собственности в восточнославянской
традиции правового регулирования: историко-правовое исследование)».
Значущою працею стала робота колективу учених Київського національного
університету імені Тараса Шевченка «Право власності в Україні» за загальною
редакцією О. В. Дзери та Н. С. Кузнецової.
8
Таким чином, досліджена історіографія інституту права власності є
досить великою для виконання визначених задач і поставлених цілей, проте
вузькоспрямованою, тобто автори аналізують окремі елементи складу
правовідносин власності (набуття, реалізація, захист), дослідження мають
регіональний характер або, навпаки, узагальнюють розвиток права власності в
межах усієї Російської імперії, не акцентуючи увагу на особливостях права і
законодавства її західних губерній.
У підрозділі 1.3 «Географічні межі та теоретико-методологічні
принципи дослідження» визначено географічні межі та методологічну основу
дисертаційного дослідження.
Установлено, що географічні кордони українських земель у складі
Російської імперії, від 1765 по 1842 р., суттєво змінювалися. З 1765 р. до цих
земель входили Слобожанщина, Чернігово-Сіверщина, Лівобережна
Гетьманщина та землі Запоріжжя, а до кінця 1812 р. Російська імперія
розширила свої кордони землями Волині, Поділля, Київщини та Херсонщини.
Саме ці території й визначили географічні межі даного дисертаційного
дослідження. Водночас протягом зазначеного періоду до складу Російської
імперії були включені додатково землі, що нині перебувають у складі України,
але через певні релігійні чинники, міграційні процеси та постійні військові
конфлікти не розглянуті в даному дослідженні: це землі колишнього
Кримського ханства, Бессарабії та Буджаку.
Методологічний інструментарій дисертаційного дослідження
спрямований на визначення найважливіших засад розуміння поняття, змісту,
сутності інституту права власності на українських землях у складі Російської
імперії наприкінці ХVІІІ – на початку XІX ст. У роботі широко використано
діалектичний метод пізнання та характерний для нього гносеологічний підхід,
завдяки якому процес розвитку відносин власності досліджено всебічно й
об’єктивно як динамічну систему, що перебуває у стані постійного руху,
трансформації та розвитку. Закон єдності й боротьби протилежностей
знаходить свій вияв у збігу наприкінці XVІІІ ст. інтересів російського
дворянства та козацької старшини під час зрівняння їх у «правах і
вольностях», зокрема у можливості набувати у власність землю, отримувати її
у пожалування та «на ранги за службу», заповідати після смерті.
Матеріалістичний метод реалізується шляхом втілення норм інституту права
власності у матеріальну форму через отримання земель на ранги за службу,
спадкування, укладення договорів купівлі-продажу тощо.
Метод герменевтики сприяв пізнанню текстів нормативних актів,
архівних матеріалів, інших документів, аналізу й оцінці змісту монографічних
праць, наукових публікацій, що дало змогу узагальнити політико-правові
явища та здійснити характеристику предмета дослідження.
Комплексність, усебічність і послідовність дослідження забезпечували
структурний, системний, історико-філософський та логіко-філософський
методи.
9
Розділ 2 «Генезис інституту права власності на українських землях у
складі Російської імперії наприкінці XVІІІ – на початку XІX століття»
складається з трьох підрозділів і містить характеристику формування та
розвитку інституту права власності, а також рецепції норм звичаєвого права та
права польсько-литовського періоду в законодавстві Російської імперії
наприкінці XVІІІ – на початку ХІХ ст.
У підрозділі 2.1 «Формування інституту права власності на українських
землях у складі Російської імперії наприкінці XVІІІ століття як об’єктивна
закономірність історичного розвитку її економічної та правової системи»
досліджено взаємозумовлений вплив нормативно-правових актів Російської
імперії кінця XVІІІ ст. та доробок українських та російських теоретиків та
істориків права на формування правової системи Російської імперії та, як
наслідок, правової системи, що сформувалася на українських землях.
У підрозділі досліджено ґенезу юридичного терміну «власність» та його
застосування як елемента юридичної техніки в правовій системі Російської
імперії, виходячи з аналізу таких нормативно-правових актів, як Указ від
25 серпня 1680 р. «Про межування земель», Наказ від 5 жовтня 1686 р. «О
напечатании листов жалованных грамот на вотчины, розданные по случаю
заключения с Польшею мира», Інструкція межовим губернським канцеляріям
та провінційним конторам від 25 травня 1767 р., Наказ генерал-прокурору від
30 липня 1767 р., сенаторський Наказ від 11 квітня 1776 р. «О продаже
казенных болотных земель и об отдаче оных частным владельцам безденежно,
с обязанностью осушить их и обработать», а також створений у результаті
систематизації зазначених документів та інших актів законодавства «Екстракт
малоросійських прав» 1767 р., виданий імператрицею Катериною ІІ з приводу
формування і затвердження Комісії по роботі над новим Уложенням, Маніфест
від 28 червня 1782 р. «О распространении права собственности владельцев на
все произведения земли на поверхности и в недрах ее содержащиеся»,
Жалувана грамота дворянству від 21 квітня 1785 р., Жалувана грамота містам
від 21 квітня 1785 р.
У підрозділі 2.2 «Розвиток інституту права власності на початку ХІХ
століття» розкрито особливості становлення та розвитку інституту права
власності в процесі уніфікації права різних правових систем, що діяли на
українських землях, які були частиною Російської імперії.
Встановлено, що систематизація права, яку почали проводити на
українських землях у першій половині ХІХ ст., відрізнялася низкою своїх
особливостей, які пояснювалися різною історичною долею окремих частин
українських земель: на території південних губерній діяла система російського
права, на розвиток права Правобережної України впливала правова система
Речі Посполитої, а на Лівобережжі, що ввійшло до складу Російської імперії
1654 р., діяла система місцевого права. Водночас, завдяки плідним роботам
десятої кодифікаційної комісії, в 1807 р. з’явилася законодавча доробка, яка
закріпилася в юридичній науці та історії за своєю робочою назвою – «Зібрання
малоросійських прав». Проаналізувавши її зміст, встановлено, що низка норм
цього акта регулювала широке коло правовідносин та забезпечувала законні
10
інтереси дворянства, купців, міського населення, тобто станових прошарків
населення. Право власності у тексті документа розглядалося як сукупність
правових відносин у системі тісного зв’язку з іншими інститутами цивільного
права. Здобутком проаналізованого документа в процесі розвитку інституту
права власності є поділ власності на правомочності користування, володіння
та розпорядження як вічно, так і на засадах спадковості. Саме в даному аспекті
право власності тісно перепліталося із зобов’язальним і спадковим.
Наступний історичний період позначений постійною роботою
державних діячів, практиків та науковців-правників, яка завершилася
виданням 1830 р. Повного зібрання законів Російської імперії за період 1649–
1825 рр. та Зводу законів Російської імперії 1832 р. Ці документи стали
основними нормативними актами, що діяли на українських землях, які були
частиною Російської імперії до початку ХХ ст.
Було досліджено й текст проекту «Зводу місцевих законів західних
губерній» 1837 р., який побудовано так, що російське законодавство виступає
в ньому джерелом права, яке регулює найбільш важливі суспільні відносини
(визначення поняття «право власності», виокремлення правомочностей
«володіння», «користування», «розпорядження»), а місцеве право – як
регулятор окремих правовідносин (окремі положення, що регулюють майнові
відносини, мають відмінний порядок свого застосування залежно від губернії,
де ці положення можуть бути застосовані). Саме цю особливість визначено
головним недоліком документа, адже замість цілісної системи правових норм
можемо спостерігати набір клаптикових положень з неймовірною кількістю
посилань на загальноімперське законодавство і ті нормативно-правові акти,
котрі діяли локально, тобто в межах західних губерній (литовські статути,
сеймові постанови).
У підрозділі 2.3 «Рецепція норм звичаєвого права та права польсько-
литовського періоду в законодавство Російської імперії наприкінці XVІІІ – на
початку ХІХ століття» розкрито особливості регулювання інституту права
власності нормами звичаєвого, магдебурзького права та Литовського Статуту
1811 р.
Установлено, що народна правова свідомість кінця XVІІІ – першої
половини ХІХ ст. не розрізняла понять «власність – володіння – користування
– розпорядження майном», тому ці поняття завжди ототожнювалися.
Найбільш регульованим звичаєвими нормами було земельне право. Звичаєве
право вирізняло також і поняття «спільна власність», виділяючи такі її форми:
«вольниця», «гуртова» власність, громадська власність.
Виявлено, що на українських землях поряд із проаналізованими
джерелами права широко застосовувалися норми права магдебурзького. Так,
було відомо декілька збірників магдебурзького права: «Speculum Saxоnum»
Ейке фон Репкова та його переклад М. Яскера і П. Щербича, «Порядок прав
цивільних магдебурзьких» В. Гроїцького і «Право цивільне хелмінське»
П. Кушевича. Особливості регулювання інституту права власності «міським
правом» розкривалися у питаннях існування спільної власності, в першу чергу,
на землю, водойми, лісові угіддя та пасовища, а також у питаннях захисту
11
порушеного права через існування особливих судово-адміністративних органів
– рад і лав.
Відзначено, що норми ІІІ Литовського статуту в редакції 1811 р. чітко
закріплюють феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї
селян. Право володіння землею як загальне правило супроводжується
обов’язком для власника відбувати військову повинність. Земельне право
також охороняє монополію власності шляхти. Значущість ІІІ Литовського
Статуту доводять тези й про те, що основний його текст ліг в основу збірки
«Права, за якими судиться малоросійський народ», а частину цивільних і
цивільно-процесуальних норм, узятих із Литовського Статуту в редакції
1811 р., було введено до Х тому Зводу законів Російської імперії як виняток із
загальних російських законів для Чернігівської та Полтавської губерній.
Розділ 3 «Характеристика порядку набуття, реалізації та захисту
суб’єктивного права власності на українських землях у складі Російської
імперії наприкінці XVІІІ – на початку XІX століття» складається з трьох
підрозділів і містить характеристику способів набуття права власності,
юридичного захисту права власності та розвитку сервітутних відносин.
У підрозділі 3.1 «Способи набуття права власності» проаналізовано
основні способи набуття права власності, досліджуючи їх регіональні
особливості.
Доведено, що основними способами набуття права власності були:
заволодіння або «займанщина», природне створення об’єкта права, знахідка
(скарб). Похідними способами визнавали державні акти (отримання землі «на
ранги за службу», як «пожалування»), а головними похідними способами
визначали договір (міна, дарування, купівля-продаж, майновий найм тощо) та
заповіт (як ототожнення з інститутом спадкування). Допускали запродаж
майна – як прототип угоди про наміри. До засобів забезпечення виконання
зобов’язань закон відносив: поруку, неустойку й заставу як нерухомого, так і
рухомого майна.
Розвиток права власності першої половини XІX ст., виходячи з джерел
його набуття, характеризується низкою особливостей, що мали регіональний
характер. Передусім, особливості виявляли себе у сфері регулювання
цивільно-правових відносин на Лівобережній та, частково, Правобережній
Україні. Так, на Лівобережжі особливості виявлялися в більш обмежених
правах жінки, порівняно з правами чоловіка; у більшій свободі розпорядження
своїм майном учасниками цивільних правовідносин; у встановленні більшої
залежності дітей від батьків; у більш суворому забезпеченні цілісності майна,
доки воно перебуває в управлінні опікуна.
У підрозділі 3.2 «Юридичний захист права власності» реалізовано задачі
дослідження у визначенні механізмів захисту порушеного права власності в
адміністративному та судовому порядку.
У ході дисертаційного дослідження встановлено, що всі наявні в період
кінця XVІІІ – початку XІX ст. способи захисту прав власника досить
неоднорідні за своїм змістом та умовами застосування. Одні з них
безпосередньо спрямовані на захист права власності чи права користування,
12
інші – опосередковано. Тому всі зазначені способи захисту права власності
можна класифікувати на окремі відносно самостійні групи: речові,
зобов’язальні та спеціально-правові. До речово-правових способів захисту
належали: витребування майна із чужого незаконного володіння, визнання
права власності, відновлення стану майна, який існував до порушення прав,
вимога власника майна усунути порушення у здійсненні його прав, які не
пов’язані з позбавленням володіння майном. Зобов’язально-правові
застосовувалися при поверненні речей, які були надані у володіння (за
договором зберігання, застави), визнанні правочинів недійсними, захисті права
власності в деліктних (позадоговірних) зобов’язаннях, поверненні
безпідставно набутого чи збереженого майна тощо. Крім того, до спеціальних
способів належали: позови про захист прав співвласників у разі виділу, поділу
та продажу спільного майна; засоби захисту права власності померлих та інші.
Особливості застосування вказаних способів захисту права власності розкрито
під час аналізу правових документів, які лягли в його основу.
У підрозділі 3.3 «Розвиток сервітутних відносин» досліджено питання
особливостей становлення та розвитку сервітутних відносин.
На основі аналізу положень нормативно-правових актів досліджуваного
періоду виокремлено характерні риси розвитку сервітутних прав на
українських землях у складі Російської імперії наприкінці XVІІІ – на початку
XІX ст.: а) плутанина в термінології – відсутність єдиного визначення поняття
«сервітут», наявність інших термінів («право угідь у чужому майні», «право
приватної участі в користуванні та вигодах чужого майна»), що не мали
конкретного трактування; б) відсутність у цивільному законодавстві
Російської імперії початку XІX ст. загальних положень про сервітути;
в) обмежений перелік прав на чужі речі, визначений у нормативно-правових
актах Російської імперії. Так, перелік сервітутних прав, наведений у Зводі
законів західних губерній 1837 р., був значно ширшим і налічував близько 30
сервітутних прав, що свідчило про досить високий рівень розвитку прав на
чужі речі у західних губерніях Російської імперії та їх реальне закріплення в
місцевому цивільному законодавстві. Наявність таких особливостей
підтверджує думку автора про те, що проблема сервітутів наприкінці XVІІІ –
на початку XІX ст. набула неоднозначного характеру: з одного боку, сервітути
були перешкодою інтенсивному розвитку сільського господарства українських
земель у складі Російської імперії, з другого – проста заборона наявних
сервітутів могла завдати непоправної шкоди всій селянській громаді.