Погребняк, Станіслав Петрович. Основоположні принципи права

brief description

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

УДК 340.114

Погребняк Станіслав петрович

ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ ПРАВА

Спеціальність 12.00.01 — теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант — Цвік Марко Веніамінович,
доктор юридичних наук, професор,
академік АПрН України

Харків 2009

ЗМІСТ

ВСТУП........................................................................................................ 4

РОЗДІЛ 1. ОСНОВОПОЛОЖНІ ПРИНЦИПИ
................ ЯК ЕЛЕМЕНТ ПРАВА......................................................... 18
1.1. Поняття права................................................................... 18
1.2. Поняття основоположних принципів права.................... 40
1.3. Роль основоположних принципів у реалізації права..... 64
Висновки до розділу 1............................................................ 88

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ОСНОВОПОЛОЖНИХ
ПРИНЦИПІВ ПРАВА.......................................................... 98
2.1. Справедливість................................................................. 98
2.2. Рівність............................................................................ 142
2.3. Свобода........................................................................... 177
2.4. Гуманізм......................................................................... 215
Висновки до розділу 2.......................................................... 232

РОЗДІЛ 3. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ПОХІДНА
ОСНОВОПОЛОЖНИХ ПРИНЦИПІВ ПРАВА.............. 248
3.1. Ідейні витоки верховенства права................................. 248
3.2. Принцип верховенства права:
загальна характеристика................................................ 264
3.3. Формальний та матеріальний аспекти
верховенства права........................................................ 271
Висновки до розділу 3.......................................................... 291

РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИПИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ
ДІЮ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА ...................................... 297
4.1. Принцип правової визначеності.................................... 297
4.2. Принцип пропорційності............................................... 317
4.3. Принцип добросовісності.............................................. 333
Висновки до розділу 4.......................................................... 351

ВИСНОВКИ........................................................................................... 359

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................ 3

ВСТУП

Актуальність теми. Основоположні принципи права одна з найважливіших проблем юриспруденції. Саме ці принципи лежать в основі права, утворюють його фундамент; на них ґрунтується право як загальнообов’язковий соціальний регулятор. Основоположні принципи права мають безпосередній зв'язок з переважною більшістю стрижневих загальнотеоретичних понять; вони є виразом найважливіших цінностей, що притаманні системі права. На підставі та з урахуванням принципів формуються норми, інститути й галузі права, видаються юридичні акти, здійснюється весь процес правового регулювання. Вони є втіленням нерозривних зв'язків між минулим, сьогоденням і майбутнім правової системи. Основоположні принципи так чи інакше відбиваються в засадах правотворчості, правозастосування, тлумачення права та ін. Вони символізують дух права. Тому вони мають бути об’єктом особливої уваги правознавців.
На превеликий жаль, сучасний рівень розробки даної проблеми не відповідає потребам юридичної теорії та практики. Свою стурбованість з приводу невизначеності природи принципів права висловлюють представники як західної, так і пострадянської юридичної науки. Недостатньо прозорою виглядає також ситуація з переліком основоположних принципів права й методикою їх відбору.
Урешті-решт, немає достатньої ясності в питанні щодо конкретного змісту більшості принципів, що потрапили до тих чи інших переліків. Деякі вчені, підкреслюючи занадто абстрактний характер принципів, взагалі висловлюють сумнів з приводу можливості в умовах ідеологічного плюралізму досягти успіху в цьому напрямку. Неоднозначність змістовної характеристики справедливості, рівності, свободи, гуманізму, верховенства права та ін. відбивається в юридичній практиці, обумовлює численні проблеми при функціонуванні правової системи.
Усе це визначає необхідність загальнотеоретичного аналізу широкого кола питань, пов’язаних з основоположними принципами права. При цьому акцент буде зроблено на їх змістовній характеристиці, внаслідок чого кожний принцип буде представлений як сукупність конкретних вимог, що повинні знайти практичне втілення під час правотворчості і правозастосування. На нашу думку, саме цей напрямок дослідження є особливо актуальним на тлі тих кардинальних ціннісних змін, що протягом останніх десятиліть відбуваються в українській правовій системі.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідних робіт кафедри теорії держави і права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (державна реєстрація №0106u002283).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування природи основоположних принципів права в контексті сучасного праворозуміння й розкриття їх нормативного змісту.
Для досягнення цієї мети автор ставить перед собою такі завдання, що розкривають спрямованість дослідження:
визначити особливості сучасного праворозуміння;
сформулювати ознаки основоположних принципів права;
обґрунтувати належність певних принципів до системи основоположних принципів права;
продемонструвати вплив основоположних принципів на процес формування та реалізації права;
виявити ідейні витоки основоположних принципів права;
розкрити вимоги, що утворюють нормативний зміст кожного з основоположних принципів права, звернути увагу на особливості їх утілення в праві;
показати зв'язок між основоположними принципами права і принципом верховенства права;
з’ясувати зміст принципу верховенства права й визначити основні засоби, що забезпечують його дію.
Об’єктом дослідження є процес формування, розвитку й функціонування основоположних принципів права.
Предметом дослідження є основоположні принципи права, їх нормативний зміст, а також засоби, що забезпечують їх інкорпорацію в правову систему й утілення в ній.
Методи дослідження. Для одержання достовірних наукових результатів у дисертації застосовувалась система філософсько-світоглядних, загально-наукових та спеціально-наукових методів. Їх використання дозволило розкрити сутність основоположних принципів права, встановити вимоги, що утворюють зміст цих принципів.
За допомогою діалектичного методу проаналізована послідовна зміна ідей, що лежать в основі принципів права. Одним з найважливіших прийомів при використанні цього методу було уникання протиставлення ідеалістичного і матеріалістичного підходів: з одного боку, право розглядалося як результат первинної правової угоди людей, як практична реалізація ідеї справедливості, з іншого демонструвалась залежність змісту права від потреб суспільства, повторення суспільних відносин.
Історико-правовий метод використовувався насамперед для демонстрації ідейних витоків основоположних принципів права, зв'язку права з культурою та цінностями європейської цивілізації. Методом порівняльно-правового аналізу встановлювалось спільне і особливе в нормативному змісті основоположних принципів права у різних правових системах. Систематичне поєднання цих двох методів дозволило вибудувати інтегративне бачення принципів права, вийти за національні межі тлумачення права, знайти давні традиції визначення змісту принципів та відстежити нові тенденції їх розвитку.
Метод експерименту, в сенсі запропонованого Дж. Ролзом інтелектуального конструювання, застосовувався при обґрунтуванні переліку основоположних принципів права. Урахування результатів подібного експерименту дозволило звернутися до методу прогнозування й на його підставі визначити вплив основоположних принципів на подальший розвиток українського права.
Системний підхід, зокрема, полягав у залученні категоріального апарату теорії систем при аналізі понять («право», «принцип» тощо), дозволив дослідити зв'язок між різними принципами як елементами права і його загальними функціями. Також системний підхід допомагав у з’ясуванні та послідовному неконфліктному викладенні тих вимог, що утворюють зміст основоположних принципів права.
Широке застосування в роботі знайшли категорії та засоби формальної логіки: поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, аналогія, узагальнення тощо. Для одержання достовірних наукових результатів використовувались каузальні, телеологічні, функціональні й генетичні роз’яснення фактів, подій і закономірностей, пов’язаних з утіленням у праві певних фундаментальних ідей. Для дослідження використовувалися й інші традиційні для юриспруденції методи.
Дисертант прагнув вести дослідження основоположних принципів права, враховуючи різні концептуальні підходи, що склалися в сучасній філософії. Дослідження побудовано на засадах аналітичної філософії, феноменології, герменевтики, комунікативної філософії. Використання ідей аналітичної філософії дозволило зосередитися на раціональному сенсі принципів права й показати, що ясність та очевидність їхнього змісту становить важливу умову набуття ними ідеального та регулятивного значення. Феноменологічний підхід дав можливість пов'язати зміст принципів права з активністю правосвідомості, що розкриває та втілює принципи в конкретних правових нормах. Герменевтика дозволила здійснити інтерпретацію принципів у спосіб, що демонструє їх глибинну єдність із нормативним дискурсом і забезпечує вплив етичної та політичної думки на розуміння права. Нарешті, комунікативний підхід надав підстави розглянути принципи права як складові універсального та інтерсуб'єктивного праворозуміння, що можуть бути відкриті шляхом дискусії, спрямованої на досягнення консенсусу.
У роботі враховано існування різних напрямків та шкіл філософії права (школа природного права, юридичний позитивізм, правовий реалізм та ін.), політичної філософії (лібералізм, лібертаріанство, комунітаризм, соціалізм та ін.), етики (утилітаризм, деонтологічна етика) тощо.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській юридичній науці загальнотеоретичним монографічним дослідженням основоположних принципів права, їх нормативного змісту, а також засобів, що забезпечують їх втілення в правову систему.
Дослідивши обрану тему, здобувач особисто отримав низку нових результатів, які виносяться на захист. Так, вперше в українській юридичній науці:
1) доведено, що прихильники юридичного позитивізму і прихильники природного права, незважаючи на використання різних підстав для легітимації, можуть дійти згоди щодо переліку основоположних принципів сучасного права. Це пов’язано з тим, що починаючи з другої половини ХХ ст. формується стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним моральним стандартам справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходять своє відображення в конституціях і міжнародних актах, що свідчить про своєрідну «конвергенцію» природного і позитивного права. Завдяки цьому зникає підґрунтя для гострого конфлікту між цими школами праворозуміння при оцінці правового характеру тих чи інших норм;
2) наведені підтвердження формування в сучасній українській правовій системі «правового ґрунту» для сприйняття дуалізму розуміння основоположних принципів права (одночасного розуміння їх як змісту і як джерела права);
3) питання про безпосереднє застосування принципів права пов’язане з проблемою добудови (розвитку) права. Цей зв'язок обумовлений тим, що право має орієнтуватися на ті цінності, що втілені в його принципах, а однією з цілей застосування права є прийняття рішення, узгодженого з принципами права. Суд повинен забезпечити дію принципу верховенства права, що легітимує судовий пошук (добудову, розвиток) права за межами буквального змісту закону. Здійснюючи добудову права, суд зобов’язаний спиратися на принципи права обґрунтовувати свої рішення, безпосередньо посилаючись на них;
4) систематизовані підстави для обов’язкового звернення до принципів права при правозастосуванні (при тлумаченні права, подоланні прогалин у праві, виправленні закону, а також при здійсненні контролю за нормативно-правовими та індивідуально-правовими актами);
5) проводиться аналогія між несправедливими нормативно-правовими актами і недійсними правочинами. Несправедливі акти, так само як правочини, можуть вважатися як нікчемними, так і оспорюваними. Явно несумісний зі справедливістю нормативний акт є нікчемним і не повинен застосовуватися в будь-якому випадку. Водночас інші несправедливі нормативні акти є оспорюваними й мають застосовуватись до прийняття відповідного рішення компетентним судом. Визначено критерії розмежування нікчемних і оспорюваних актів;
6) верховенство права розглядається як похідна основоположних принципів права. Висловлюється припущення, що у випадку якщо право буде засновано на засадах справедливості, рівності, свободи і гуманізму, розумні та добре інформовані люди погодяться з пріоритетом цього соціального регулятора над будь-якими рішеннями та діями окремих суб’єктів. Як ціннісний сплав цих ідей верховенство права формує відповідний образ правової системи й визначає ті умови, що дозволяють перетворити цей образ на реальність;
7) принципи правової визначеності й пропорційності висвітлюються як об’єктивні гарантії існування верховенства права, а принцип добросовісності як його суб’єктивна умова. Правова визначеність відповідає за додержання вимог, що утворюють формальний аспект верховенства права, пропорційність за його матеріальний аспект.
Удосконалено:
1) зміст поняття основоположних принципів права. Запропоновані такі ознаки основоположних принципів, як: втілення найважливіших цінностей, притаманних певній системі права; концентроване відображення результату розвитку права та визначення напрямків його подальшого розвитку; найбільш загальний характер; пріоритет перед нормами права; підвищена стійкість; самодостатній характер (з точки зору формальної визначеності) та ін.;
2) розуміння природи основоположних принципів права. Доведено, що принципи «живуть» не тільки в текстах законів, а насамперед в свідомості суб’єктів права; вони фактично проявляють себе через юридичну діяльність, а в юридичних актах лише знаходять своє підтвердження. Основоположні принципи це радше неписане, ніж писане право; навіть після їх закріплення в юридичних актах вони стають лише записаним правом. Початок розуміння певних ідей як принципів права йде не від конкретного юридичного акта, а від почуття правомірності, яке поступово розвивається в суб’єктів права. Це підсилює аргументацію на користь визнання основоположних принципів самостійним джерелом права;
3) розуміння зв’язків між державою, суспільством і правом. Звернено увагу на те, що держава отримує від суспільства «генеральну ліцензію» на адміністрування правової системи, а відповідні «ліцензійні умови» на правотворчість і судочинство забороняють державі самостійне встановлення, перегляд та скасування фундаментальних принципів права й основоположних прав людини, ігнорування нормативів, що складаються внаслідок постійного повторення суспільних відносин;
4) аргументацію щодо визнання аналогії права й безпосереднього застосування загальних (основоположних) принципів права різними за своєю сутністю зас

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, яка пов’язана із з’ясуванням природи основоположних принципів права в контексті сучасного праворозуміння й розкриттям їх нормативного змісту.
Головні наукові й практичні результати дослідження є такими:
1. Прихильники юридичного позитивізму і прихильники природного права, незважаючи на використання різних підстав для легітимації, можуть дійти згоди щодо переліку основоположних принципів сучасного права. Це пов’язано з тим, що починаючи з другої половини ХХ ст. формується стійке переконання, що позитивне право має відповідати певним моральним стандартам справедливості, рівності, свободі, гуманізму та ін. Ці засади знаходять своє відображення в конституціях і міжнародних актах, що свідчить про своєрідну «конвергенцію» природного і позитивного права. Завдяки цьому зникає підґрунтя для гострого конфлікту між цими школами праворозуміння при оцінці правового характеру тих чи інших норм.
2. Зв’язок між державою, суспільством і правом, на думку дисертанта, виглядає таким чином: держава отримує від суспільства «генеральну ліцензію» на адміністрування правової системи, а відповідні «ліцензійні умови» на правотворчість і судочинство забороняють державі самостійне встановлення, перегляд та скасування фундаментальних принципів права й основоположних прав людини, ігнорування нормативів, що складаються внаслідок постійного повторення суспільних відносин.
3. Ознаками основоположних принципів права є втілення в них найважливіших цінностей, притаманних певній системі права, концентроване відображення результату розвитку права та визначення напрямків його подальшого розвитку, найбільш загальний характер, пріоритет перед нормами права, підвищена стійкість, самодостатній характер (з точки зору формальної визначеності) та ін.
4. Важливу роль у наповненні принципів як загальних ідей нормативним змістом відіграють суди. Питання про зміст принципу зазвичай вирішується судами в ході обережного, але безперервного правового розвитку і лише в тій мірі, в якій це є необхідним при вирішенні конкретної справи (шлях «inter alia» «від справи до справи»).
5. Враховуючи, що принципи мають вимір ваги (чи важливості), чого позбавлені норми, при вирішенні справи можуть братися до уваги кілька принципів, що суперечать один одному. На нашу думку, ця особливість принципів права вимушує відмовитись від спроби розташувати в ієрархічному порядку принципи одного рівня (наприклад, здійснити ранжування основоположних принципів).
6. Основоположні принципи права відображаються у засадах правотворчості, правозастосування, тлумачення права та ін., завдяки чому створюється можливість їхнього втілення у правову реальність.
7. Особливість природи основоположних принципів права полягає в тому, що принципи «живуть» не тільки в текстах законів, а насамперед у свідомості суб’єктів права; вони фактично проявляють себе через юридичну діяльність, а в юридичних актах лише знаходять своє підтвердження. Початок розуміння певних ідей як принципів права йде не від конкретного юридичного акта, а від почуття правомірності, яке поступово розвивається в суб’єктів права. Це підсилює аргументацію на користь визнання основоположних принципів самостійним джерелом права. Завдяки такому визнанню можна уникнути небажаного протиставлення позитивних і надпозитивних принципів права.
8. Право слід розуміти як загальнообов’язковий соціальний регулятор, спрямований на забезпечення свободи шляхом визначення справедливої, рівної й гуманної міри належної і можливої поведінки, ефективна дія якого гарантується державою.
9. Питання про безпосереднє застосування принципів права пов’язане з проблемою добудови (розвитку) права. Цей зв'язок обумовлений тим, що право має орієнтуватися на ті цінності, що втілені в принципах права, а однією з цілей застосування права є прийняття рішення, узгодженого з принципами права. Суд повинен забезпечити дію принципу верховенства права, що легітимує судовий пошук (добудову, розвиток) права за межами буквального змісту закону. Здійснюючи добудову права, суд зобов'язаний спиратися на принципи права обґрунтовувати свої рішення, безпосередньо посилаючись на них.
10. Добудова права secundum legem, яка відбувається в процесі тлумачення права, передбачає обов’язкове звернення до принципів права. Так, принципи права використовуються при: 1) застосуванні системного й телеологічного способів тлумачення (особливо при вирішенні «важких справ»); 2) тлумаченні оціночних понять; 3) обґрунтуванні необхідності відхилення від буквального тлумачення на користь поширювального й обмежувального тлумачення; 4) здійсненні модернового тлумачення, що має на меті «осучаснення» змісту закону; 5) проведенні так званої глобальної контрольної перевірки, що дозволяє попередити ситуацію, при якій результат тлумачення суперечитиме основним соціальним цінностям і внаслідок цього не отримає суспільного визнання.
11. Проблема доповнення закону (добудова praeter legem) найчастіше розглядається в контексті подолання прогалин у праві. Аналогія права і безпосереднє застосування загальних (основоположних) принципів права мають бути визнані різними за своєю сутністю засобами подолання прогалин. Так, якщо аналогія права спирається на схожість, подібність відносин, які врегульовані законом, і тих, що не врегульовані законом, то при використанні загальних принципів права йдеться про створення правила для регулювання відносин, які по суті не є подібними до тих, що правом уже внормовані.
12. Діяльність сontra legem в умовах демократичної правової держави має виключний характер. Вона розглядається як аналог інституту крайньої необхідності й захищає максиму «право не має поступатися неправу».
13. Право повинне розглядатись як засіб забезпечення справедливості. Виокремлення у філософії кількох аспектів справедливості створює передумови для розрізнення об’єктивної і суб’єктивної справедливості, а також виокремлення формальної, змістовної і процедурної справедливості. Усі ці аспекти справедливості знаходять свій прояв у праві й тісно пов’язані між собою. Врахування вимог формальної, змістовної і процедурної справедливості в процесі правотворчості приводить до появи легітимного права, а їх одночасна реалізація в процесі судочинства свідчить про здійснення правосуддя. Принцип справедливості знаходить свій розвиток в інших принципах. Так, існує зв'язок ідеї формальної справедливості з формальним аспектом верховенства права й принципом правової визначеності, а ідеї змістовної справедливості з принципом пропорційності, який по-різному реалізується в сфері обміну і в сфері розподілу.
14. Принцип рівності в сучасному праві може бути описаний за допомогою формули «диференційована рівність з можливістю позитивних дій». Це означає, що (1) всі, хто знаходиться в однаковому становищі, мають рівні права, свободи та обов’язки й є рівними перед законом і судом; (2) але права, свободи та обов’язки є різними, коли право (2.1) враховує розумні й об’єктивні відмінності між особами або (2.2) створює тимчасові сприятливі умови для певної категорії осіб з метою компенсації існуючої фактичної нерівності.
15. Існує тісний зв'язок між правом і свободою в її негативному і позитивному аспектах. Право (1) ґрунтується на визнанні свободи беззаперечною соціальною цінністю, (2) послідовно втілює її ідею у своїх принципах та інститутах, (3) закріплює легітимовану міру свободи, (4) за допомогою різноманітних юридичних засобів захищає її від будь-яких порушень. Усе це дає підстави розглядати право як головну інституцію, що забезпечує індивідуальну свободу, а свободу як одну з основних ідей, що надихають право.
16. У сучасному праві збільшується значення такого основоположного принципу, як гуманізм. У своїх найкращих європейських зразках право ніби концентрується навколо людини, її цінностей і інтересів, забезпечує їх захист, створює умови для реалізації потенціалу людини, хоча й не гарантуючи цю реалізацію без її власних зусиль. Ця тенденція пов’язується з визнанням особливого значення ідеї гідності людини, яка легітимує й визначає юридичний зміст таких стандартів, як свобода, рівність і справедливість, основоположні права людини. Саме в цьому напрямку має розвиватися українська правова система виходячи з її євроінтеграційних сподівань.
17. Верховенство права слід розглядати як похідну основоположних принципів права. На думку дисертанта, у разі якщо право буде засноване на засадах справедливості, рівності, свободи й гуманізму, розумні та добре інформовані люди погодяться з пріоритетом цього соціального регулятора над будь-якими рішеннями та діями окремих суб’єктів. Як ціннісний сплав цих ідей верховенство права формує відповідний образ правової системи і визначає ті умови, що дозволяють перетворити цей образ на реальність.
18. У структурі принципу верховенства права доцільно виокремлювати два аспекти верховенства права: формальний і матеріальний. Формальний аспект, який традиційно асоціюється з принципом законності, є лише першим рівнем ідеї верховенства права. У більш широкому розумінні ідея верховенства права враховує, що право має відповідати певним змістовним (матеріальним) критеріям насамперед правам людини.
19. Принципи правової визначеності й пропорційності слід розуміти як об’єктивні гарантії існування верховенства права, а принцип добросовісності як його суб’єктивну умову. Якщо правова визначеність відповідає за додержання вимог, що утворюють формальний аспект верховенства права, то пропорційність за його матеріальний аспект.
20. Основні вимоги, що складають зміст принципу правової визначеності, випливають з ідей передбачуваності права, легкого його з’ясування і користування ним. Оскільки згадані ідеї мають втілюватися як в процесі правотворчості, так і в процесі реалізації права (правозастосування), це обумовлює дві групи відповідних вимог: 1) вимоги до норм права (нормативно-правових актів); 2) вимоги до їх застосування. У свою чергу вимоги до норм права (нормативно-правових актів) можуть бути розподілені на вимоги змістовні і процедурні.
21. Принцип пропорційності слід розуміти як загальний принцип права, спрямований на забезпечення у правовому регулюванні розумного балансу інтересів, відповідно до якого цілі обмеження прав повинні бути істотними, а засоби їх досягнення обґрунтованими й мінімально обтяжливими для осіб, чиї права обмежуються.
22. У структурі принципу добросовісності необхідно виокремлювати два аспекти: 1) добросовісність при реалізації прав та повноважень; 2) добросовісність при виконанні юридичних обов’язків. При реалізації прав та повноважень вимога добросовісності втілюється в концепціях неприпустимості зловживання правом, заборони обходу закону, добросовісної помилки, а при виконанні юридичних обов’язків pacta sunt servanda. Добросовісність є засобом, що допомагає зняти або пом'якшити недоліки абстрактної та формальної природи права, наблизити його до відповідності основоположним принципам.