ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИСТЕМА ТУРЕЧЧИНИ В ПЕРІОД 1918-1945 РОКІВ.

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І
Політико-правова характеристика Туреччини в перехідний період від Османської імперії до Республіки (1918-1922 роки)
1.1. Політико-правові наслідки першої світової війни для Туреччини
1.2.Політичні та правові аспекти виникнення руху опору. Характеристика “періоду конгресів місцевих організацій захисту прав населення“.
1.3. Державне будівництво в період 1919-1922 років.
1.3.1.Скликання Великих національних зборів – парламенту нової Туреччини. Загальні риси перших реформ та змін у державно-політичному устрою
1.3.2.Підготовка та прийняття першої кемалістської Конституції 1921 року
1.3.3. Зовнішньополітична діяльність уряду Великих національних зборів Туреччини.

РОЗДІЛ ІІ
Утворення Турецької Республіки (1922-1924рр)
2.1. Скасування султанату
2.2. Нові вибори в парламент. Проголошення Республіки
2.3. Підготовка та прийняття Закону № 431 “Про скасування халіфату і вислання за межі Турецької республіки нащадків османської династії”. Його наслідки та значення
2.4 Характеристика Конституції 1924 року
2.4.1. Законодавча влада - Великі національні збори Туреччини
2.4.2. Структура і повноваження виконавчої влади
2.4.3. Судова влада

РОЗДІЛ ІІІ
Характеристика Турецької республіки в період однопартійного режиму (1925 – 1945 роки)
3.1. Внутрішньополітична боротьба серед членів Народної партії. Створення опозиційної Прогресивно-республіканської партії
3.2. Прийняття 4 березня 1925 року Закону № 578 “Про забезпечення порядку” в якості правової бази для знищення опозиції
3.3. Основні риси правових реформ в період 1925-1935 років
3.3.1. Реформування системи законодавства
3.3.2. Запровадження інших реформ, які забезпечували світську основу турецької держави
3.4 Остаточне закріплення однопартійного режиму.
3.4.1. Створення Президентом Туреччини – Мустафою Кемалем Вільної республіканської партії в якості символічної опозиції існуючому однопартійному режиму
3.4.2. Турецька республіка під керівництвом Народно-республіканської партії в період 1930-1945років

ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
1.текст Конституції 1921 року
2.текст Закону № 364 “Про внесення змін і доповнень до деяких статей Конституції 1921 року”
3.текст Конституції 1924 року
4

11

19
49

49

65

80

88
93

105
113
117
121
124

128

133
144
144

153
158

158

166

182
188
193
193

197
198

ВСТУП

Актуальність теми. В останні роки в Україні відчутно зростає інтерес до вивчення історії держави і права країн, сучасна історія яких охоплює значні трансформації в політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах суспільного життя. Для молодої Української держави вивчення відповідного історичного досвіду є надзвичайно важливим і корисним, що обумовлено, насамперед, нагальними і надзвичайно складними завданнями, які їй доводиться вирішувати на сьогоднішній день (розбудова основ незалежної державності, реформування правової й політичної систем, реалізація курса на євроінтеграцію). Саме з цієї причини вивчення держави і права Туреччини в історичний період, пов’язаний з поваленням імперії, встановленням засад республіканського ладу, будівництвом правових основ нової державності, становить предмет особливого інтересу, а динаміка розширення й активізації політичних та економічних зв”язків між нашими країнами лише підсилює актуальність обраної теми.
В дисертації досліджується еволюція політико-правової системи Туреччини в період з 1918 по 1945 роки. Події, які відбулися в Туреччині після першої світової війни, кардинально змінили основу турецької держави і призвели до виникнення республіки на уламках Османської імперії. Цьому історичному періоду у вітчизняній науці приділено значну увагу, проте дослідження політико-правової системи навіть у недавньому минулому проводилися на базі методології матеріалістичної діалектики або офіційної ідеології сучасної Туреччини, пов’язаної з утвердженням образу Мустафи Кемаля Ататюрка як одноосібного вождя нації, що забезпечив перемогу Туреччини над військами іноземних окупантів (Антанти) та заклав основи республіканської форми правління.
Вивчаючи сучасну історію держави і права Туреччини, автор приділив особливу увагу дослідженню періоду 1918-1920 років, який у дисертації умовно названо “періодом конгресів”. Мається на увазі організація і проведення в 1918-1919 роках низки конгресів місцевих організацій захисту прав населення, які стали дієвою формою виявлення реальних настроїв найбільш активних елементів політичної системи тогочасної Туреччини. Цей невеликий відрізок часу має надзвичайно важливе значення для розуміння як дійсних джерел так званої “кемалістської революції”, так і подальшого процесу розвитку політико-правової системи турецької держави. Поки що діяльність зазначених регіональних організацій захисту прав населення не була належним чином досліджена ні в українських політичній та правовій науках, ні в російських і навіть турецьких.
В умовах, коли в Україні відбувається активний процес творення національної законодавчої бази, тривають дискусії щодо вдосконалення чинної Конституції, особливої актуальності набуває вивчення досвіду прийняття першої кемалістської Конституції 1921 року, подальший еволюційний розвиток конституційного устрою Туреччини, практика реформування системи законодавства шляхом імплементації основних положень законодавчих актів інших держав (Швейцарії, Італії, Німеччини, Франції).
Значна увага в дисертації звернена також на вивчення відносно маловідомого для української науки періоду однопартійного правління в Туреччині у 1925-1945 роках. Порівняльний аналіз однопартійних режимів в Туреччині, Радянському Союзі, фашистській Німеччині дає додаткові підстави для висновку про подібність державних режимів різних за своїм геополітичним положенням та культурою країн, коли ці режими побудовані на абсолютному домінуванні однієї політичної партії, лідери яких є одночасно керівниками держав з по суті необмеженими повноваженнями. Крім цього, дослідження, здійснені дисертантом на основі численних архівних матеріалів, праць турецьких та іноземних науковців, допомагають точніше розуміти суть еволюції політико-правової системи Туреччини за період понад два десятиріччя. Потреба в коректних уявленнях про політичну історію сусідньої з Україною держави також є моментом, що пояснює актуальність обраної теми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка “Актуальні проблеми історії держави і права України та зарубіжних країн” (затверджено наказом Ректора ЛНУ№ Н-164 від 28.03.1996).
Об’єктом дослідження є загальні риси і особливості державно-правового розвитку країн в умовах радикальних соціальних перетворень, в даному випадку - революційних змін в Туреччині в першій половині ХХ сторіччя. Предметом дослідження є з’ясування основних чинників революційних перетворень в турецькому суспільстві зазначеного періоду, а також аналіз конкретних державно-правових форм, що супроводжували ці зміни і до певної міри стали передумовою їх здійснення.
Мета й завдання дослідження. Дисертант ставив перед собою мету дослідити загальні і особливі риси політико-правових перетворень в Туреччині в період, який є найбільш важливим в історії держави і права сучасної Туреччини. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:
- дослідити вплив режиму молодотурків та результатів першої світової війни на формування політико-правових засад виникнення та розвитку національно-визвольного руху на території Туреччини;
- виявити особливу роль періоду конгресів місцевих організацій захисту прав населення у формуванні основ республіканської Туреччини;
- неупереджено дослідити особисту роль і місце в історії Туреччини її першого президента – Мустафи Кемаля Ататюрка;
- розкрити специфіку конституційного розвитку нової турецької держави;
- висвітлити роль України в наданні військо-політичної допомоги Туреччині в найбільш важливий період її становлення як незалежної держави;
- дослідити історію розвитку держави і права Туреччини в період однопартійного режиму;
- розкрити специфіку правової реформи в Туреччині, пов’язаної з реалізацією курсу на побудову світської держави.
Методологічна й теоретична основа досліджень.
Автор прагнув до повного і коректного використання методу єдності історичного і логічного, покладеного в основу дослідження. Оскільки дисертація є роботою історико-правового профілю, природньо, що при її підготовці активно використовувались традиційні і надійні методи історичних досліджень (описово-хронологічний, порівняльно-історичний та ін.), а також догматично-правовий, формально-логічний, статистичний метод, метод семантичного аналізу тощо. Еволюція державно-правових форм, а також однотипні явища та інститути (конституції, закони конституційного значення, основні складові форми держави та ін.) вивчалися шляхом синхронного та діасинхронного порівнянь, а також за допомогою таких наукових прийомів, як аналогія та екстраполяція. Дисертант прагнув дотримуватись вимог діалектичного методу, вивчаючи суспільні явища у їх історичному розвитку, протиріччях та системних взаємовідносинах.
Суттєву частину джерельної бази роботи складають нормативні акти Туреччини, зокрема, Конституції 1921, 1924 років, а також більш ніж 30 найважливіших законів та інших нормативно-правових документів. Інформаційною базою стали архівні матеріали, історичні документи, статистичні дані, мемуарні твори видатних державних діячів Туреччини революційного періоду тощо.
Аналізуючи розвиток політико-правової системи Туреччини у визначений темою дисертації період, дисертант використовував роботи радянських, турецьких та інших зарубіжних вчених, які вивчають питання, пов’язані з розвитком держави і права Туреччини, еволюцією державного будівництва, а також історією цієї країни. Використано, зокрема, роботи відомих радянських тюркологів О.І.Ганусця, Е.А.Георгіяна, А.М.Шамсуддінова, Н.Г.Кірєєва, Р.І.Керім-Заде, М.А.Гаспаряна, Р.П.Корнієнка, В.І.Данілова.
Поряд з архівними матеріалами при підготовці дисертації використовувалися роботи турецьких науковців Самета Агаоглу, Сіна Акшина, Ісмаіла Арара, Ільхана Арселя, Ріфкі Фаліха Атая, Тевфіка Бийиклиоглу, Махмуда Гологлу, Тевфіка Чавдара, Зії Гьокальпа, Шерефа Гьозюбуюка, Ахмада Фероза, Кемаля Карпата, Ергуна Озбудуна, Казіма Озтюрка, Тансу Саміха, Бюлента Таньора, Мете Тунчая, Йілмаза Четінера. Використано також наукові праці учених інших країн (Патрік Кінрос, Бернард Левіс, Філіпп Мансел, Стенфорд Шоу, Єжель Шоу, Ерік Зюрхер, Дюмонт Паула).
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим у вітчизняній юридичній науці монографічним дослідженням, в якому комплексно охарактеризовано політико-правову систему Туреччини в найбільш складний і важливий в її сучасній історії період розвитку, висвітлено соціально-правові передумови формування нової державності на уламках Османської імперії. Без впливу офіційної ідеології сучасної Туреччини проаналізовано реальну роль Мустафи Кемаля Ататюрка та інших видатних політичних діячів національного руху опору в процесі боротьби за незалежність і відповідно в будівництві правових засад нової турецької держави.
Наукова новизна результатів, одержаних здобувачем самостійно в ході проведення дослідження, визначається зокрема:
- висновком про те, що період боротьби за незалежність, який офіційною ідеологією Туреччини в її історії вважається окремим періодом кемалістської революції, фактично є продовженням і, в певній мірі, результатом попереднього періоду однопартійного правління молодотурків при обмеженій владі султана, в основу якого було покладено ідеологію європеізації (вестернізації) турецького суспільства;
- висновком про те, що діяльність конгресів місцевих організацій захисту прав населення, які виникли в період розпаду імперії в умовах окупації Стамбула і інших регіонів Анатолії іноземними інтервентами за згодою султанської влади, мала визначальну роль у становленні політико-правової системи сучасної Туреччини;
- висновком про необхідність дотримання принципу об’єктивності у визначенні місця і ролі в історії сучасної Туреччини її першого президента Мустафи Кемаля Ататюрка;
- висновком про еволюційний характер конституційного розвитку республіканської Туреччини;
- положенням про те, що однопартійний режим кемалістів здійснив суттєвий вплив на формування і розвиток державно-правових інститутів турецької держави;
- висновком про те, що для ісламської країни, в якій основою законодавства були закони шаріату, рішення про імплементацію в системі національного законодавства кодексів і законів інших європейських країн мало надзвичайно прогресивне значення, оскільки дозволило за короткий період часу створити правову основу для подальшого еволюційного розвитку світських інститутів влади Турецької республіки;
- висновком про те, що прояви певного ренесансу політичного ісламу, який спостерігався одразу ж після падіння однопартійного режиму кемалістів, є прямим наслідком жорсткої політики секуляризації та етатизму, яка проводилася Народно-республіканською партією під керівництвом Мустафи Кемаля.
Наукова новизна дисертації полягає також у тому, що в ній критично проаналізовано численні наукові праці турецьких юристів, невідомі або мало відомі вітчизняним правникам. Аналізуючи і узагальнюючи різні погляди й концепції турецьких юристів, дисертант мав можливість зважено висвітлити процес еволюції основних інститутів влади Туреччини і в цілому розвиток політико-правової системи турецької держави в період з 1918 по 1945 рік.
Практичне значення одержаних результатів. Дисертація має значення для більш повного і коректного осмислення політико-правових аспектів процесу побудови нової держави, розвитку і становлення законодавчої системи, закономірностей формування політичної надбудови та діалектики політичної боротьби, а також інших процесів, які відбуваються в сучасному світі й особливо в країнах, які нещодавно здобули незалежність. В Туреччині процес побудови нової держави пройшов надзвичайно складний шлях і характеризується відчутною суперечливістю. Зрозуміти це і допомагає комплексний аналіз політико-правової системи Туреччини в найбільш складний період її розвитку.
Практичне значення дисертації полягає також в тому, що дослідження досвіду і закономірностей політичної боротьби в Туреччині дає об’єктивну можливість прогнозувати зовнішньополітичний курс сусідньої для України держави та до певної міри - перспективу українсько-турецьких відносин.
Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки аналітичних документів, наукових, довідкових, інформаційних матеріалів, пов’язаних з різними аспектами українсько-турецьких відносин..
Апробація результатів дослідження. Різни аспекти дисертаційного дослідження висвітлювалися автором під час наукових конференцій: у Стамбульському університеті присвяченій 75 річниці утворення Турецької республіки (Туреччина, м. Стамбул, 1998 рік); звітно-науковій конференції Львівського університету за 2000 рік (підсекція теоретичних та історико-правових наук); конференції в Краківській педагогічній академії імені Комісії народної освіти на тему “Опозиція в системах демократичних і недемократичних” (Польща, м. Краків, 2001 рік).
У вигляді окремих лекцій матеріал дисертації викладався автором в Дипломатичній академії при Міністерстві закордонних справ України, на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та Національній академії внутрішніх справ України.
Наукові результати дисертації викладені автором у п’яти наукових статтях.
Основні положення дисертації відображено у таких публікаціях:
Міщенко О.П. Мустафа Кемаль і перша конституція Туреччини // Право України. - 1998. -№11. –С.119-123.
Міщенко О.П. Політико-правова характеристика утворення Турецької Республіки // Право України. - 1999. -№2. –С.113-114.
Міщенко О.П. Основні риси періоду правових реформ Туреччини (1925-1935рр) // Держава і право. –2000. –випуск 7. –С.99-106.
Міщенко О.П. Запровадження в Туреччині реформ, які забезпечили світську основу нової турецької держави // Держава і право. –2000. –випуск 8. –С.445-451.
Міщенко О.П. Характеристика Конституції Туреччини 1924р. // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Випуск 2. – Львів, 2000. – С.242-252.
Окрім зазначених наукових публікацій розширений матеріал дисертації було опубліковано дисертантом у вигляді монографії “Туреччина. Від імперії до республіки (1914-1945)”, яка була надрукована у 2000 році видавництвом ПП “Сіріус” – м. Херсон, тираж 500 прим., ум. друк. арк. 17.
Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів та висновків. Обсяг дисертації – 187 сторінок. До дисертації додано тексти двох конституцій (1921, 1924 роки) та список використаних джерел –111 найменувань (українською мовою – 2, російською – 8, турецькою – 90, англійською – 10, французькою – 1).

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Аналізуючи викладене, автором дисертації робиться узагальнюючий висновок, який полягає в тому, що найбільш важливим підсумком розвитку політико-правової системи Туреччини в період після повалення імперії була заміна релігійних правових основ існування держави, суспільства і особи на світські. Ісламізм перестав бути ідеологічною основою нової держави і що саме головне, шаріат не був джерелом права в країні.
Розвал імперії в результаті першої світової війни, окупація Стамбула і інших регіонів Анатолії, яка відбулася за згодою султанської влади, а також національно-визвольна боротьба проти іноземних інтервентів, що завершилася перемогою кемалістів – все це обумовило якісно нове продовження тієї реформації турецького суспільства і держави в цілому, початок якої було закладено в середині ХІХ ст. періодом танзимату. В той час імперія, продовжуючи скорочуватись в розмірах, все більш дрейфувала в сторону європейського шляху розвитку. В період національно-визвольної боротьби, ідеї європеїзації синтезувалися з націоналістичною, антиімперіалістичною та антиклерикальною ідеологією. В цілому, “турецький шлях в Європу” був послідовний і незмінний в головному – в збереженні стратегії європеїзації, яка сприймалася в Туреччині як модернізація усього суспільства. Якщо сама ця стратегія не є унікальною, то унікальними слід вважати способи її досягнення – через подолання традиційного східного авторитаризму та релігійного фанатизму. При цьому одним із головних ідеологічних напрямків зазначеної стратегії була політика секуляризації та державне втручання в економіку та інші сфери життя суспільства.
Безумовно, науковці ще мають визначити ту ціну, якою було сплачено здійснений кемалістами ривок турецького суспільства із середньовіччя в сучасність, але ж із викладених в дисертації матеріалів стає очевидним, що ця плата була надзвичайно високою.
2. Проведені дослідження, вивчення архівних та інших маловідомих в Україні матеріалів, дають підстави стверджувати, що період боротьби за незалежність, який офіційною ідеологією Туреччини та багатьма радянськими тюркологами визначається як окремий революційний період в історії Туреччини, фактично є логічним продовженням попереднього періоду однопартійного правління молодотурків при обмеженій владі султана, основою якого також була європеїзація (вестернізація) турецького суспільства. На заміну лідерів партії “Єднання і прогрес” тріумвірату у складі Енвер-паші, Талаат-паші та Джемаль-паші, які внаслідок поразки Османської імперії у першій світовій війні скомпрометували себе перед політичною елітою та в цілому перед населенням країни, прийшла нова хвиля лідерів, які продовжили втілювати у життя ідеологію молодотурків, але вже з урахуванням історичної ситуації, яка склалася на той час.
Незважаючи на явну революційність поглядів Мустафи Кемаля, що в кінцевому результаті призвело до скасування султанату та утворення республіки, по своїй суті він був і залишався прихильником ідеології молодотурків, яка базувалася на ідеях турецького націоналізму.
Подальший розвиток історії держави і права Туреччини, який вже відбувається під впливом ідеології кемалізму (т. зв. ататюркізму), в цілому двічі повторює політичні цикли розвитку, що відбулися за період правління молодотурків. Вперше, країна була під владою партії “Єднання і прогрес” в період з 1908 по 1918 роки. Вдруге, під владою молодотурків-кемалістів Туреччина перебувала в період з 1918 по 1945 роки. В обох випадках зазначені політичні цикли мають дві стадії: ліберальну, яка передбачала можливість політичного плюралізму в 1908-1913 роках і 1918-1924 роках та авторитарну (репресивну), яка складається з однопартійної системи, політичного, економічного та культурного націоналізму, силової “вестернізації та секуляризації” суспільства, проведення правових реформ, що мало місце в 1913-1918 та відповідно у 1925-1945 роках. Таким чином, період, який досліджується автором в дисертації є складовою, найбільш важливою частиною так званої “ери молодотурків”, яка тривала з 1908 по 1945 роки.
Цей висновок має практичне значення і на сучасному етапі, оскільки дає можливість більш об’єктивно визначати джерела, природу та характерні особливості ідеології кемалізму, яка і на даний час залишається основою політико-правової системи Турецької Республіки.
3.Вивчення періоду конгресів місцевих організацій захисту прав населення дає підстави вважати, що влада цих конгресів була початком зародження в глибині Анатолії такої політичної влади, яка незабаром стала альтернативою центральному султанському уряду.
Головним є те, що місцеві конгреси товариств захисту прав населення не сприйняли факт капітуляції і не підкорилися вимогам іноземних окупантів. Вони довели, що шлях опору є єдино можливим для збереження незалежності держави. Вперше, в умовах наростаючої кризи, в єдиний політичний союз (конгрес) об’єдналися різні верстви населення: знать, військова аристократія, землевласники, релігійні діячі, прості селяни, ремісники тощо. Влада місцевих конгресів сприяла не тільки перенесенню політики в провінції, але й політизації середнього класу на периферії.
Період місцевих конгресів накреслив шлях вирішення кризи в державі демократичним шляхом, у той час як традиційна центральна влада розгубилася перед окупантами і прийняла рішення існувати без парламенту, тобто повернулася до абсолютної монархії палацу.
Іншим важливим перетворенням, яке відбулося в період влади місцевих конгресів, було зародження тенденцій секуляризації Туреччини. Разом з розширенням політизації суспільства, зміщенням політичної активності із центру до провінцій, від пануючого класу до середніх верств та у зв’язку з не визначенням майбутнього країни вплив на населення релігійної ідеології поступово втрачає свою силу. Отримує розвиток ідея панування нації і народу.
4.Аналіз ситуації в Туреччині, пов’язаною з національно-визвольною війною, дає підстави зробити висновок, що поняття демократизації суспільства не тільки напряму пов’язано з війною, але й є результатом цієї війни. До цього часу в Османській імперії народні маси взагалі були відірвані від політики, яка була зосереджена в руках правлячої верхівки. В умовах нової Туреччини теза “війна породжує демократію” має конкретне обгрунтування. Вперше в історії своєї держави населення країни брало безпосередню участь у політичній діяльності, пов’язаній з організацією захисту прав своїх територій. Безперечною ознакою демократії був процес прямих виборів делегатів із числа населення регіонів для участі в конгресах організацій захисту прав населення. Тобто мав місце елемент представницької демократії, народжений визвольною війною.
Проте, всебічне вивчення цього питання не дозволяє вважати, що демократія, яка стала результатом визвольної війни, а також діяльності Великих національних зборів Туреччини, була бездоганною і ліберальною. Політичний режим, який базувався на демократичній участі національних сил в державному управлінні, був нетерпимим до своїх опонентів. Правовою базою знищення політичної опозиції були положення законів, прийнятих меджлісом. Ці закони, які класифікували будь-який прояв опозиції як зраду батьківщині і, які наділяли суди незалежності надзвичайними повноваженнями – є типовими ознаками революційних перетворень, що зокрема мали місце в радянській Росії після жовтневого перевороту в 1917 році. Оскільки ворогом націоналістів вважалися не тільки іноземні окупанти, але й представники султанської влади в середині країни, рух опору мав характер не тільки визвольної, але й громадянської війни. Поняття “воєнної демократії”, яке уособлює в собі визначення, що демократія з’явилася в результаті визвольної війни, поряд з цією головною ознакою має ще одну реальну і неминучу ознаку, яка полягає в тому, що війна за будь-яких умов також призводить і до обмеження демократії народу. Таким чином, теза, що “війна породжує демократію” має подвійне трактування і значення. Мається на увазі одночасне зміцнення влади народу завдяки визвольній війні і в той же час констатація факту значного обмеження його прав в результаті діяльності органів влади, які з’явилися внаслідок цієї ж визвольної війни.
5.Головною ознакою кемалістського режиму було те, що в теоретичному аспекті турецька революція мала демократичний характер, оскільки забезпечила перехід від військово-деспотичної монархії до республіки, основними рисами якої були секулярність, рівність політичних прав жінок і чоловіків, та проголошення верховенства законів. Проте методи, якими були забезпечені ці реформи, були безперечно антидемократичними.
В цілому, на відміну від фашистського та комуністичного режимів, однопартійне правління в Туреччині в більшій мірі мало авторитарний, а не тоталітарний характер. Народно-республіканська партія не мала подібних структур таких, як КДБ, Гестапо, концентраційні табори тощо. Тиск, який здійснювався режимом правлячої партії, був направлений не на маси взагалі, а на етнічні і, переважно, на релігійні елементи. Методами тиску був не масовий терор, а політичні погрози, хоча мали місце політичні репресії по відношенню до противників кемалістської революції. У зв’язку з цим, показовим є той факт, що султан, халіф та інші представники османської династії після скасування султанату-халіфату, на відміну від ситуації в Росії, не були знищені, а на підставі положень відповідних законодавчих актів були вислані за межі Турецької Республіки.
6. Проведені дослідження також підтверджують, що Україна ще в часи національно-визвольної боротьби турецького народу за незалежність надала сусідній Туреччині значну політичну, військову та фінансову допомогу. В той час ця допомога суттєво сприяла виходу турецької держави з дипломатичної ізоляції. Вірогідно, цей факт також брався до уваги урядом Турецької Республіки при прийнятті рішення щодо визнання незалежності України 16 грудня 1991 року.
7. В історії Османсько-турецької держави і права Конституція 1921 року на відміну від інших конституцій була найбільш демократичною з точки зору процесу її підготовки і порядку прийняття.
Конституції Туреччини 1924, 1961 та 1982 років за рівнем демократії в плані процесу підготовки і порядку затвердження не можна ставити на один щабель з першою кемалістською конституцією лише тому, що Основний Закон 1924 року був затверджений депутатами парламенту, які своїми місцями в меджлісі були зобов’язані особисто Мустафі Кемалю, а Конституції 1961 і 1982 років були результатами військового втручання та режиму, який базувався на військовій силі.
Разом з тим, Основний Закон 1924 року має важливе політичне значення, оскільки юридично відмінив Конституцію 1876 року з поправками 1909 року, та тимчасову Конституцію 1921 року. Таким чином, юридично було ліквідовано “період двоконституційності”, який фактично існував після прийняття першої кемалістської конституції в 1921 році.
8. Правова реформа в Туреччині має багатогранне значення. Найбільш важливим результатом реформи є остаточний “відрив” нової держави від мусульманського правового режиму. Встановлення республіканської форми правління, ліквідація халіфату, заборона діяльності мусульманських орденів, які проповідували політичний іслам, запровадження європейського цивільного кодексу, скасування шаріатських судів, введення європейського літочислення, прийняття латинського алфавіту та зміна форми одягу з традиційної на європейську – все це свідчило про безумовний та свідомий вибір нової влади європейського шляху розвитку. Туреччина в цьому відношенні була першою країною з мусульманського світу, яка перейшла до світської форми правління. Іншим важливим результатом реформ було скасування режиму капітуляцій і запровадження для всього населення турецької країни рівноправного принципу верховенства права. В результаті правової реформи суттєві зміни відбулися в сфері надання жінкам політичних прав. За всю попередню історію Туреччини вперше в 1935 році жінки взяли участь у парламентських виборах.
Вихід Туреччини з мусульманського правового режиму продовжився реформуванням її законодавчої бази, шляхом запозичення окремих положень правової системи Європейського континенту.
Для ісламської країни, в якій основою законодавства були закони шаріату, рішення про імплементацію в системі національного законодавства, кодексів і законів інших європейських держав мало надзвичайно прогресивне значення і дозволило за короткий період часу створити правову основу для подальшого еволюційного розвитку світських інститутів влади Турецької Республіки.
Успішне запровадження правової реформи сприяло зміцненню режиму однопартійного правління в Туреччині. Разом з цим, логічним є висновок, що здійснення реформ, які отримали назву “революційних”, стало можливим лише завдяки існуючому в Турецькій Республіці авторитарному режиму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ганусець О. Державний устрій Туреччини в період республіки. Вид. АН УРСР. Київ. 1961;
2. Георгиян Э.А. Турецкая Республика. Изд. ''Наука''. Москва. 1975;
3. “Документи внешней политики СССР”, т.3. Москва. 1959;
4. “Документи внешней политики СССР”, т.4. Москва. 1960;
5. “Документи внешней политики СССР”, т.5. Москва. 1961;
6. Дюрозель Жан-Батіс. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. Основи. Київ. 1995;
7. История дипломатии. Т.2 /Под редакцией В.Потемкина/. ОГИЗ. Москва. Ленинград. 1945;
8. Мустафа Кемаль. Путь новой Турции. Т.3. Москва.1934;
9. Турция между Европой и Азией./Под ред. Н.Киреева. Изд. Крафт ИВ РАН. Москва. 2001.
10. Шамсутдинов А. Национально-освободительная борьба в Турции. Изд.”Наука”. Москва 1966.
11. Ağaoğlu Samet. Kuvayı Milliye Ruhu. Kaynak yayınları. İstanbul. 1999;
12. Ağaoğlu, Samet. Kuvva-i Milliye Ruhu. Ağaoğlu yay. Ankara. 1964, s.267;
13. Akşin Sina. Ana Çizgileriyle Türkiye’nin Yakın Tarihi, İstanbul;
14. Aldıkaçtı. Anayasa Hukukumuzun gelişmesi ve 1961 anayasası. Cilt 1, İstanbul, 1966. S.67;
15. Aldıkaçtı. Modern Demokrasilerde ve Türkiye’de Devlet Başkanlığı, Istanbul Üniversitesi – Hukuk Fakültesi Yayınları, 1970, s.210 ;
16. Altuğ Yılmaz. Türk inkılap tarihi (1919-1938). Çağlayan kitabevi. İstanbul. 1997;
17. Arar İsmail. Atatürk’ün Basın Toplantası. Burçak yay. İstanbul. 1969, s.40;
18. Arar Ismail. Atatürk’ün Halkçılık Programı. Baha Mat 8, İstanbul. 1963, s.13;
19. Arıburnu Kemal. Milli Mücadele ve Inkılaplarla Ilgili Kanunlar… Ankara, 1957;
20. Arsel Ilhan. Türk Anayasa Hukukunun Umumi Esasları. T.1. Ankara, 1965. S.64, 66;
21. Aşkun Vehli Cem. Sivas Kongresi. 2.baskı, İnkılap ve Aka Ktb Istanbul. 1963;
22. Atatürk M.Kemal. Söylev. Cilt: I-II Çağdaş. Yay. İstanbul. 1998;
23. Atatürk ‘ün Hukuk Devrimi. Mukayeseli Hukuk Araştırma ve uygulama merkezi (MHAUM) İstanbul. 1983;
24. Atatürk ‘ün söylev ve demeçleri. Cilt I-II (1906-1938) 3.baskı. Ankara. 1981;
25. Atatürk’ün Tamim, Telgraf ve Bey annameleri, VI (1917-1938). Ankara. 1964;
26. Atay Falih Rifki, Çankaya, Atatürk'un doğumundan ölümüne kadar. C.II İstanbul. 1980, s.333;
27. Atay Falih Rifkı. Çankaya. 1. Baskı, 1953, c.II. S.645;
28. Atay Falih Rifki. The Atatürk I Knew. Binbirdirek Matbaacılık Sanaii A.Ş. İstanbul. 1982;
29. Ateş Nevin Y. Türkiye Cumhıriyeti’nin kuruluşu ve terakkiperver cumhuriyet fırkası. Der yay. İstanbul. 1998;
30. Avcıoğlu D.Milli Kurtuluş Tarihi. C.4. Tekin yay. İstanbul. 1976. S.1314;
31. Aybars Ergün, İstiklal Mahkemeleri, 1923-1927. Kültür ve Turizm Bakanlığı. Ankara, 1982;
32. Aydemir Ş.Süreyya. tek adam Mustafa Kemal (1922-1938) c.1. Remzi Kitabevi. İstanbul. 1965, s.78;
33. Balta T.B. Türkiye’de Yasame Münasebeti. AÜSBF yay. Ankara. 1960. S.15;
34. Baykal B.S. Heyet-i Temsiliye Kararları. TTK yay. Ankara. 1974. S.1-3;
35. Berkes, Niyazi. Türkiye'de Çağdaşlaşma. İstanbul. 1963, s.451;
36. Bıyıklıoğlu Tevfik. Birinci Türkiye Büyük Millet Meclisi’nin Hukukı Yapısı. Ankara. 1950, s.13-15;
37. Bıyıklıoğlu Tevfik, Atatürk Anadolu’da (1919-1921), c.I, 2.basım, Kent Basımevi, İstanbul, 1981, s.9;
38. Bozkurt Gülmihal, Batı Hukukunun Türkiye’de Benimsenmesi (Çoğaltma), Ankara 1993, s.285;
39. Bozkurt Gülnihal. Batlı Hukukunun Türkiye’de Benimsenmesi. Türk Tarihi Enstitüsü yay. Ankara. 1996;
40. Cebesoy Ali Fuat. Siyasi Hatıralar. C.II, İstanbul. 1960, s.203-206;
41. Cemil Bilsel M. Lozan, cilt 2, Ankara, 1933, s.44,45;
42. Cumhuriyet, september 3, 1929;
43. Çavdar Tevfik. Türkiye’nin demokrasi tarihi (1839-1950). İmge Kitabevi. Ankara.1995;
44. Çelik E. Milletlerası Hukuk 1 cilt Iühf yay. İstanbul. 1965 s.145-147;
45. Çetiner Yılmaz. Son Padişah Vahidettin. Milliyet Yayınları. İstanbul 1998;
46. Dursunoğlu Cevat. Milli mücadelede Erzuzum. Istanbul. 1946;
47. Emini E. 1924 Anayasasında yargı organınin yeri. ATA DERGİSİ, Selçuk üniv.yay. sayı 2, 1992, s.105-113;
48. Goloğlu Mahmut. Demokrasiye Geçiş, 1946-1950, Kaynak yay. İstanbul. 1982, s.27-28;
49. Goloğlu Mahmut . Sivas Kongresi. Ankara. 1969;
50. Goloğlu Mahmut. Türkiye Cumhuriyeti 1923 (Milli Mücadele Tarihi Beşinci Kitap). Başnur Matbaasu. Ankara. 1971, s.318-326;
51. Gökalp Ziya. Türkçülüğün Esasları. Varlık yay. İstanbul. 1952, s.128;
52. Gökbilgin M.Tayyib. Milli Mücadele başlarken. Mondros mütarekesinden Sivas Kongresine. Ankara. 1959;
53. Gönlübol Mehmet, Sar Cem. 1919-1938 Yilları arasında Türk dış politikası // Türk dış politikfsı (1919-1995). Siyasal kitabevi. Ankara. 1996;
54. Göze Ayferı. Türk kurtuluş savaşı ve Devrimi tarihi.Beta yay. İstanbul. 1993;
55. Gözübüyük Şeref A. Açıklamalı Türk Anayasaları. Turhan Kitabevi. Ankara.1995;
56. Gözübüyük Şeref, Kili Suna. Türk Anayasa Metinleri, Ankara, Türkiye iş bankası Kültür Yayınları, 1985, s.109;
57. Gözübüyük Ş., Sezgin Z. 1924 Anayasası Hakkındaki Meclis Görüşmeleri. AÜSBF yay. Ankara. 1957. S.368;
58. Gözübüyük Ş., Sezgin Z. 1924 Anayasası Hakkındaki Meclis Görüşmeleri. AÜSBFyay. Ankara, 1957;
59. Hahimiyet-i Milliye, 14 Temmuz. 1926;
60. Hahimiyet-i Milliye. 26-27 Ağustos. 1925. M.S. imce, s.13-54;
61. İz Mahir. Yılların İzi. İrfan yay. İstanbul. 1975, s.76;
62. Jaeschke. G. Kurtuluş savaşı ile Ilgili Ingiliz Belgeleri (çev. G.Köprülü), TTK yay. 1971, s.4-8
63. Jaeschke G. Yeni Türkiye'de İslamcilik. EK 1: ''1922' deki sözde Halifelik''. Bilgi yay., Ankara. 1972, s.115-125;
64. Jevakhoff Alexandre. Kemal Atatürk. Batı ’nın yolu. Inkılap Yay. Ankara.1989;
65. Karabekir Kazim. İstiklal Harbimiz. İstanbul. 1960, s.978.dn.1, 1058, dn.1, 1137;
66. Karabekir Kazim. İstiklal Harbimiz, İstanbul, 1960;
67. Karabekir Kazim. İstaklal Harbimiz. 2 baskı. Türkiye yay. İstanbul, s.917-920;
68. Kazgan H., Ateş T., Tekin O., Koraltürk M. Turkish Financial History. Creative Yayıncılık ve Tanıtım Ltd. Şti. İstanbul, 1999;
69. Kemal Mustafa. Eskişehir – İzmit konuşmaları. Ankara, 1975, s.68-70, 142;
70. Mehmed Önder, Atatürk’ün Yurt Gezileri, Türkiye iş bankası – Kültür Yayınları, Ankara, 1975. Eskişehir – 151, İzmit, s.199 Kemal Mustafa. Eskişehir – İzmit Konuşmaları, s.162-164;
71. Kemal S. Ticaret Hukuku. Ankara, 1970, c.I, s.206
72. Kırzıoğlu M. Fahrettin. Milli Mücadelede Kars. I kıtap. Hamle matb. İstanbul. 1960;
73. Köseoğlu, Seleheddin: “B.M.M.’inde ikinci Grup”. Mesuliyet dergisi. 1946, N 2, s.12;
74. Kubalı H. Nail. Türk Esas Teşkilat Hukuku. Tan.mat. İstanbul. 1960, s.158;
75. Milliyet Gazetesi. 9 Aralık 1979 tarihli Eki. S.3;
76. Nutuk. Gazi Mustafa Kemal. 1-3 cilt, 2. Fasılış Devlet matb. İstanbul. 1934;
77. Ökte Faik. Varlık Vergisi Faciacı. İstanbul. 1951;
78. Özbudun Ergun. 1921 Anayasası. Atatürk Araştırma Merkezi yay. Ankara, 1992;
79. Öztürk Kazim. Türk Parlamento tarihi. T.B.M.M. – II devre, 1923-1927, I cilt, Türk Parlamento tarihi Araştırma Grubu, T.B.M.M. Vakfı yay. Ankara, 1994, s.191;
80. Parmer A. Osmanlı İmperatorluğu. Bir Çöküşün Yeni Tarihi (çev. B.Ç. Dişbudak). Yeni yüzyil Tarihi Dizisi. İstanbul 1995, s.414-415;
81. Soysal M. Anayasası Giriş, 2 yayınlanış. AÜSBF yay. Ankara. 1969. S.161,163;
82. Tanör Bülent. Kurtuluş Kuruluş. Çağdaş Yayınları. İstanbul. 1998;
83. Tanör Bülent. Osmanlı – Türk Anayasal Gelişmeleri (1789-1980). AFA Yayıncılık. İstanbul. 1998;
84. Tanör Bülent. Türkiye ’de kongre ikidarları (1918-1920) YKY. İstanbul. 1998;
85. T.B.M.M. Arşivi. C-3. Dosya 316 (İzmir seyahatı zamanı muhabere dosyası). Hakimiyet-i. Milliye, 21 Haziran 1926. Kiliç Ali. İstiklal Mahkemesi Hatıralar, s.43-46. Fahrettin Altay, Onyıl Savaş ve sonrası, s.418-419;
86. T.B.M.M. Zabit Ceridesi. II/23. S.356;
87. T.B.M.M. Zabit Ceridesi. III/26. S.106;
88. T.B.M.M. Zabit Ceridesi IV/25; Hakimiyet-i Milliye, 24 Ekim 1933;
89. T.B.M.M. Zabit Ceridesi C.15;
90. T.B.M.M. Zabit Ceridesi N 23 i 64 s.18-19 ;
91. Tunçay Mete. Türkiye Cumhuriyeti’nde Tek Parti Yönetiminin Kurulması (1923-1931). Yurt yay. Ankara. 1981, s.50;
92. Turan I. Cumhuriyet Tarihimiz, Çağlayan Ktb. İstanbul 1969, s.73;
93. Turan Şerafettin. Türk Devrim Tarihi, c II. Bilgi yay. Ankara, 1992. S.137-138;
94. Tutanak Derdesi, c.24. s.173-175 TA 22.04.1926;
95. Türk istiklal Harbi hülasası (1919-1922). İstanbul. 1937;
96. Türkiye tarihi. Çağdaş Türkiye ( 1908-1980). CEM. Yayınevi. İstanbul. 1995;
97. Ülkütaşır M.Şakir. Atatürk ve Harf Devrimi. Ankara. 1981.s.64-65;
98. Yalman, A.Emin. yakın Tarihte Gördüklerim ve Geçirdiklerim. C.III. Red yay. 1970, S.82;
99. Yeni Türk Ansiklopedisi. 1-12 cilt. Ötuken. İstanbul. 1985;
100. ZC, Devre I, c.24, I, 129,30.10.1922. celse 3;
101. Ahmad Feroz. The Making of Modern Turkey. Routledge. London. New York. 1993;
102. Bozarslan H. ‘’Au dela’ l’abolition du califat’’, La Question du Califat. Erısm, Paris. 1944, p.233;
103. Karpat K.H. Turkey's Politics; The Transition to a Multi-Party system. Princetor. 1959;
104. Kınross Patrıck. Atatürk. The rebirth of a nation. Proenix giant. London. Third impression. 1998;
105. Lewis Bernard. The emergence of Modern Turkey. Oxford University PRESS. London.Oxford. New York. 1968;
106. Mansel Philip. Constantinopole. City of the world’s desire, 1453-1924. Penguin books. London. 1997;
107. Paul Dumont. Mustafa Kemal. Brussels. 1983, p.27;
108. Shaw Stanford J., Shaw Ezel Kural. History of the Ottoman Empire and Modern Turkey. Cambridge University PRESS. 1995;
109. Turkish Daily News, November 10.1999, s.B.8;
110. Zurcher Erik J. Turkey. A modern History. I. B. TURIS PUBLISHERS. London. New York. 1997;
111. Zurscher Erik J. The Unionist Factor: the Role of the Committee of Union and Progress in the Turkish movement 1905-1926. Leider. 1984, 81, 132;