ПРАВОТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ»

На правах рукопису

Ященко Роман Юрійович
УДК 340.114:130.13

ПРАВОТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Д И С Е Р ТА Ц І Я
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник :
академік НАПрН України,
доктор юридичних наук, професор,
Скрипнюк Олександр Васильович

Острог – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЗМІСТУ ПОНЯТТЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ І РОЛІ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
1.1. Теоретико-історичні джерела визначення сутності та специфіки
правотворчості………………………………………………………………16
1.2. Поняття правотворчості в сучасній теорії держави і права………….28
1.3. Правотворча діяльність в умовах перехідних суспільств……………58
Висновки до Розділу 1……………………………………………………...76

РОЗДІЛ 2. ПРАВОТВОРЧІСТЬ В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТИЧНОЇ, ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
2.1. Вплив демократизації суспільних відносин на правотворчий
процес…………………………………………………………………………81
2.2. Види і принципи правотворчості в демократичній, правовій
державі………………………………………………………………………..102
2.3. Пряма правотворчість в контексті демократизації державної
влади………………………………………………………………………….123
Висновки до Розділу 2………………………………………………………132

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВОТВОРЧОСТІ І ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ
3.1. Функції правотворчості в умовах трансформації політичної
і правової системи…………………………………………………………..137
3.2. Теоретичні і практичні проблеми забезпечення правотворчості в
перехідній державі…………………………………………………………155
Висновки до Розділу 3……………………………………………………165

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………180-209

ВСТУП
Актуальність теми. Розвиток держави і права є діалектично взаємопов’язаними процесами, що активно вивчаються сучасною правовою теорією. Визнаючи факт взаємної зумовленості розвитку держави і правової системи, не можна заперечувати, що загальний стан держави, визначені для неї цілі державотворення мають істотний вплив на становлення і розвиток правової системи, а також на всі дії держави в правовій сфері. Аналізуючи конкретні процеси розвитку права, насамперед в частині правотворчості і подальшого нормативно-правового регулювання, можна твердити, що вони відбивають загальні тенденції державного розвитку і одночасно зазнають на собі істотного впливу тієї політико-правової ситуації, яка складається в суспільстві.
Процес правотворчості являє собою один з найважливіших елементів розвитку як права в цілому, так і безпосередньо правової системи тієї чи іншої країни. Характеризуючи процес розвитку права, з необхідністю вказуємо, що його поступовість та неперервність забезпечується саме завдяки правотворчій діяльності та її основним суб’єктам. З цього погляду, аналіз правотворчої діяльності та її різновидів становить одне з найважливіших теоретичних завдань сучасної правової науки. Водночас проблема правотворчості набуває важливості не лише з огляду на загальнотеоретичні причини, коли виникає потреба в побудові тих чи інших теоретичних моделей розвитку і вдосконалення правових норм, але й в контексті аналізу питань взаємодії держави і права, адже характер правотворчого процесу, його властивості, а також рівень його забезпеченості формують об’єктивні підстави для того, щоби робити висновок про характер самої держави, про визначення рівня її демократизму, про те, наскільки вона відповідає вимогам правової держави. Тому, наголошуючи на актуальності і важливості дослідження проблем правотворчості та складових елементів правотворчого процесу в сучасній Україні, слід усвідомлювати, що ця проблематика має одночасно як суто науково-теоретичну, так і практичну значущість. Більше того, в умовах перехідних суспільств та активного розвитку правової системи, питання правотворчості стають одними з найбільш важливих й актуальних.
Правотворча діяльність є одним з визначальних напрямів функціонування держави, в результаті якої відбувається вплив на розвиток правової системи (насамперед системи законодавства), а також встановлюються нові норми в сфері правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. Таким чином, розвиток правової системи України, прийняття нових нормативно-правових актів, правове забезпечення і необхідне регулювання суспільних відносин тісно пов’язані з реалізацією правотворчої діяльності. Будь-які практичні дії в частині реформування правової і політичної системи України, вдосконалення механізмів правового регулювання, правове сприяння розвиткові громадянського суспільства та його інститутів завжди пов’язані з правотворчою діяльністю та якістю її забезпечення. З огляду на це, виняткової теоретичної актуальності та значущості набуває проблема правотворчості, її наукового обґрунтування. Навіть абстрагуючись від питань, що стосуються розвитку права і правової системи й концентруючи увагу виключно на питаннях теорії держави, ми стикатимемося з необхідністю наукового пояснення й вивчення такого специфічного напрямку діяльності держави, як робота щодо прийняття нових або зміни вже існуючих нормативно-правових актів. Тому питання правотворчості, а також аналіз процесів формування права є актуальною проблемою сучасної науки теорії держави і права.
Проблеми правотворчості ставали предметом уваги вітчизняних юристів ще за радянських часів. В цей період було видано цілий ряд наукових досліджень, де було обґрунтовано базові дефініції правотворчості, які визначили загальні параметри її наукового вивчення. Але, далеко не всі запропоновані в той час методологічні підходи можуть бути перенесені на сучасність. Зокрема, одним з принципових недоліків, що властивий цій групі джерел, є чітко виражена класова орієнтація при характеристиці правотворчості. Критика цього вузькокласового тлумачення правотворчості з’явилась ще наприкінці 80-х років минулого століття. Це роботи А. Піголкіна, Т. Рахманіної, С. Поленіної, Н. Міхалєвої, І. Котелевської. Головним аргументом стало те, що таке розуміння правотворчої діяльності не дозволяє адекватно описати взаємозв’язок різних елементів правотворчої діяльності, сприяє появі ознак механістичності в її дослідженні, а також розриває зв’язок між правом і суспільством в цілому. Серед сучасних дослідників, які займались проблемами правотворчості, слід назвати праці таких українських вчених-правознавців як: К. Бабенко, Ю. Барабаш, С. Бобровник, О. Богініч, Л. Герасіна, А. Гетьман, Р. Гринюк, А. Заєць, М. Козюбра, А. Колодій, В. Ладиченко, С. Максимов, Н.Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Петришин, С. Погребняк, Д. Прокопов, О. Пушкіна, П. Рабінович, В. Селіванов, О. Скакун, В. Скрипнюк, О. Скрипнюк, В. Тацій, Ю. Тодика, М. Цвік, С. Шевчук, Ю. Шемшученко, О. Ющик, І. Яковюк, О. Ярмиш. З-поміж зарубіжних вчених слід згадати як класичні, так і сучасні дослідження: Г. Радбруха, Г. Кельзена, Л. Дюгі, Г. Еллінека, Б. Леоні, А. Барака, Г. Л. Харта, Л. Фуллера, С. Гантінгтона, Дж. Кіна, Б. Крилова, А. Піголкіна, М. Баглая, С. Алексєєва, С. Бошно, А. Венгерова, Н. Вітрука, Б. Топорніна, М. Марченка, Л. Батієва, І. Царькова, П. Оля, С. Комарова, В. Червонюка, В. Бабєва, В. Туманова, В. Сальникова. Окремим джерелом можна виділити дослідження російських та українських юристів кінця ХІХ – початку ХХ століття: М. Алексєєва, М. Палієнка, М. Ковалевського, Н. Ренненкампфа, Б. Чичерина, Б. Кістяківського, П. Новгородцева, Є. Трубецького, С. Котляревського, В. Гессена, Н. Гредескула, М. Капустіна. Утім, як один з процесів розвитку правової системи, правотворчість не лише сама впливає на конкретні суспільні відносини, але й зазнає відповідного впливу з боку суспільства. В цьому контексті специфіка перехідного суспільства, яка досліджувалась у працях С. Гантінгтона та інших науковців, визначає специфіку правотворчості в умовах становлення демократії і праводержавності, впливає на її функції та основоположні принципи. За цієї причини, необхідно дослідити специфіку правотворчості в умовах перехідних суспільств, а також роль правотворчості як одного з найважливіших елементів в системі правового регулювання суспільних відносин.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана як частина науково-дослідної роботи Національного університету «Острозька Академія» за темою «Права людини: досвід комплексного аналізу» (реєстраційний номер 2201020). Тема дисертації складає частину загального плану наукової роботи кафедри теорії і історії держави і права, була затверджена вченою радою Національного університету «Острозька Академія» 23.02.2008 р., протокол № 11. Дисертаційна робота виконана в рамках «Програми пріоритетних напрямів розвитку української правової науки на 2010–2015 рр.», затвердженої постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 24 вересня 2010 року № 14-10.
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі сучасного рівня розвитку науки теорії держави і права встановити основні властивості та ознаки правотворчості в умовах перехідних суспільств, визначити основні детермінанти, які зумовлюють специфіку протікання цього процесу в контексті утвердження демократії і правової державності.
Для досягнення поставленої мети в дисертації основна увага була сконцентрована навколо послідовного вирішення таких задач:
– проаналізувати теоретико-історичні джерела визначення сутності та специфіки правотворчості;
– сформулювати та уточнити поняття правотворчості в сучасній теорії держави і права;
– розкрити сутність і специфіку правотворчої діяльності в умовах перехідних суспільств;
– проаналізувати вплив демократизації суспільних відносин на правотворчий процес;
– окреслити та охарактеризувати види і принципи правотворчості в демократичній, правовій державі;
– визначити тенденції посилення ролі прямої правотворчості в контексті демократизації державної влади;
– дослідити взаємозв’язок між функціями правотворчості і процесом трансформації політичної і правової системи;
– окреслити шляхи та напрями вдосконалення правотворчості в перехідній державі.
Об’єктом дослідження є суспільно-правові відносини, що виникають в процесі правотворчості суб’єктів правотворчої діяльності.
Предметом дослідження є загальні закономірності правотворчості в умовах перехідних суспільств.
Методи дослідження. В основу роботи було покладено систему загальнонаукових та спеціальних методів, кожен з яких застосовувався з метою повнішого та всебічного висвітлення дисертаційної теми, а також адекватного вирішення тих конкретних завдань, що ставились в роботі. Автором було використано загальнонаукові методи, серед яких головну роль відіграв діалектичний метод дослідження, який передбачає розгляд явищ у їх взаємозв’язку та єдності, розвитку та взаємному впливі. Це дозволило представити та всебічно дослідити взаємозв’язок між процесом правотворчої діяльності та трансформацією суспільних відносин, яка відбувається в умовах становлення демократичної і правової держави. Історико-правовий метод використовувався у процесі аналізу представлених в історії правової думки підходів до аналізу сутності та змісту правотворчої діяльності, а також узагальнення доктринальних поглядів щодо визначення поняття правотворчості. Метод юридичного позитивізму використовувався для аналізу різних поглядів на роль правотворчості у процесі регулювання суспільних відносин, при аналізі специфіки впливу різних органів державної влади та громадянського суспільства на зміст правотворчої діяльності. Формально-догматичний метод використовувався при аналізі відповідних видів правотворчої діяльності, а також її основних принципів, які закріплюються в національному законодавстві, нормативно-правових актів національного та зарубіжного законодавства щодо регламентації і впорядкування правотворчості. Функціональний метод використовувався при аналізі діяльності суб’єктів правотворчості, їх повноважень і компетенції в цій сфері, а також при систематизації функцій правотворчості в процесі розвитку перехідного суспільства. Аксіологічний метод дозволив встановити посилення впливу універсальних правових цінностей на процес правотворчості, а також виявити роль правотворчості у процесі утвердження цінностей правової системи. Метод структурно-системного аналізу застосовувався при наданні загальної характеристики видів і принципів правотворчості, а також встановленні зв’язків між ними, що дозволило зробити висновок про наявність чіткої системи принципів і функцій правотворчості в умовах перехідного суспільства. Порівняльно-правовий метод використовувався при вивченні законодавства інших країн щодо питання впорядкування правотворчої діяльності та визначення суб’єктів правотворчості та її основних видів. Серед спеціально наукових методів, які застосовуються сучасною юридичною наукою, і які було залучено до процесу дисертаційного дослідження, необхідно назвати метод формально-логічного аналізу юридичних норм та методи теоретичного тлумачення положень чинного законодавства. Дисертаційне дослідження ґрунтувалось на сучасних здобутках науки теорії держави і права, на аналізі та узагальненні тих основних теоретико-методологічних підходів, які дозволяють сформувати цілісну модель правотворчості в умовах перехідних суспільств, які супроводжуються демократизацією системи державної влади і становленням громадянського суспільства.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у комплексному дослідженні теоретико-правових аспектів правотворчості в умовах перехідних суспільств. В роботі розроблена і обґрунтована теоретична модель взаємозв’язку правотворчості з процесом становлення правової і демократичної держави, яка містить у собі базові визначення поняття правотворчості, принципів і функцій правотворчості, аналіз їх системи, а також пояснення причин виникнення теоретичних і практичних проблем в процесі правотворчості в умовах перехідних суспільств. Наукова новизна роботи обумовлюється сучасною постановкою проблеми, що досліджує правотворчість в більш широкому контексті трансформації суспільних відносин в Україні.
Автором запропоновано ряд теоретичних висновків, які характеризуються науковою новизною в досліджуваній сфері науки теорії держави і права, що дозволяє сформулювати наступні положення:
вперше:
– обґрунтовано авторську дефініцію правотворчості як суспільнозначимої, стадіальної, цілеспрямованої діяльності уповноважених органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства щодо ініціювання, розробки, прийняття нових нормативно-правових актів (юридичних норм), зміни або відміни вже існуючих нормативно-правових актів (юридичних норм), яка засновується на пізнанні та оцінці державних і суспільних потреб щодо нормативно-правового регулювання тих чи інших суспільних відносин;
– доведено, що одним з критеріїв дослідження правотворчої діяльності є визначення типу суспільства і домінуючих суспільних відносин, що є необхідною підставою для визначення такого типу правотворчості, як правотворчість в умовах перехідних суспільств;
– проведено аналіз правотворчості в умовах усталених і перехідних суспільств, що дало підстави зробити висновок про те, що на відміну від класичної моделі правотворчості в умовах усталених суспільств, яка передбачає, що правотворчі дії реалізуються виключно в залежності від того, наскільки швидко і ґрунтовно вдається забезпечити процес підготовки та розробки того чи іншого нормативно-правового акта, в умовах перехідних суспільств процес правотворчості отримує додаткову детермінанту, якою є політична доцільність або політичні інтереси тих груп, які можуть істотно впливати на нормотворчий процес, а також на процес прийняття тих чи інших нормативно-правових актів;
– розроблена система принципів правотворчості які розподіляються на дві групи: базові та спеціальні; до базових принципів правотворчості відносяться принципи гуманізму, демократизму, верховенства права, гласності і законності, тоді як спеціальні принципи правотворчості включають в себе дві підгрупи: а) формально-спеціальні принципи, до яких відносяться принципи оперативності, динамізму, системності, плановості, стадіальності та застосування прийомів та засобів юридичної техніки; б) змістовно-спеціальні, до яких відносяться принципи науковості, зумовленості правотворчої діяльності практичними потребами держави і суспільства, професіоналізму, пріоритету прав і свобод людини і громадянина;
удосконалено:
– визначення прямої правотворчості як діяльності народу (або його частини) як суб’єкта-ініціатора і єдиного правоутворюючого джерела зазначеної діяльності щодо прийняття, зміни чи відміни нормативних правових актів, яка процесуально, матеріально-фінансово і технічно забезпечується органами державної влади і місцевого самоврядування, результати якої не потребують додаткового затвердження органами державної влади;
– аргументацію положення, що витоки сучасного науково-теоретичного визначення таких принципів правотворчої діяльності, як професіоналізм, гуманізм, відповідність суспільним запитам і потребам тощо, можна знайти ще на ранніх етапах розвитку європейської правової думки, оскільки в європейській правовій традиції правотворчість досліджувалась в контексті забезпечення цілеспрямованого розвитку суспільства в напрямі втілення певних ідеалів та досягнення загальнозначущих цілей;
– визначення функцій правотворчості як видів впливу правотворчості на право і законодавство, які утворюють загальну систему відносин між правотворчістю та іншими процесами розвитку права і правовими інститутами, тоді як реалізація функцій правотворчості є процесом практичного втілення у зовнішніх відносинах з конкретними елементами правової системи цілей і завдань правотворчості;
дістали подальшого розвитку:
– положення, що участь громадянського суспільства істотно збагачує правотворчий процес, наближає його до об’єктивних суспільних потреб та інтересів, дозволяє оптимізувати правове регулювання, підвищити рівень легітимності систем законодавства, забезпечити надійний громадський контроль над процесом законотворчості, тоді як розширення представницької бази, посилення ролі представницьких органів влади, залучення громадськості та широкого кола експертів, включаючи й найрізноманітніші неурядові організації, до обговорення тих чи інших нормативно-правових актів, дозволяє істотно наблизити правотворчий процес до громадян;
– положення, що збагачення системи функцій правотворчості у перехідному суспільстві за рахунок підвищення ваги функції гармонізації та адаптації дозволяє не лише прискорити загальний процес демократизації держави, але й забезпечити рецепцію в національній правовій системі універсальних міжнародних демократично-правових стандартів в частині прав людини, організації державної влади, забезпечення верховенства права і законності.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані: у науково-дослідній діяльності – при подальшому дослідженні проблем правотворчості в умовах перехідних суспільств, а також побудові теоретичних моделей правотворчої діяльності в процесі становлення України як демократичної, правової, соціальної держави, оскільки проведений аналіз надає матеріал для наукових досліджень та наукового обґрунтування правотворчих процесів; у навчальному процесі – при підготовці розділів підручників, навчальних посібників, складанні навчально-методичних комплексів та учбових програм з теорії та історії держави і права, в ході викладання цих дисциплін у вищій школі України, представлений в дисертації матеріал може використовуватись студентами вищих навчальних закладів як одне з джерел підготовки відповідних тем з теорії держави і права, а також стати основою для підготовки спецкурсів «Проблеми правотворчості в умовах перехідних суспільств» і «Теорія і методологія аналізу правотворчої діяльності»; у правовиховній та правоосвітній діяльності – засвоєння та популяризація поданих в дисертації матеріалів сприятиме поглибленню усвідомлення широкою громадськістю місця і ролі правотворчості в процесі суспільного, підвищенню рівня знань; у правотворчому процесі – при вдосконаленні чинного законодавства щодо забезпечення системності правотворчої діяльності, створення нормативних умов для участі громадянського суспільства у правотворчому процесі, а також в ході виявлення основних завдань, що пов’язані з ліквідацією тих недоліків, які виникають у правотворчій діяльності внаслідок інституціональної неусталеності державної влади, низького рівня правової культури, відсутністю чітких механізмів взаємозв’язку між державою і суспільством.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана і обговорена на кафедрі теорії і історії держави і права правничого факультету Національного університету «Острозька Академія». Протягом роботи над дисертацією основні положення досліджуваної теми та пов’язані з нею питання доповідались автором на засіданнях кафедри, а також виносились на обговорення на теоретичні та методологічні семінари викладачів та аспірантів кафедри. Окремі узагальнення та проміжні висновки дисертації доповідались автором на наукових конференціях «Проблеми державотворення та захист прав людини в Україні» (м. Острог, 2007–2009, 2012–2013 рр.). Також автор брав участь у проведенні міжнародних наукових конференцій: «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (м. Київ, 2007 р.), «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (м. Київ, 2008 р.), у засіданні Експертного клубу Журналу «Часопис «Парламент» «Реформування конституційного ладу в Україні. Представницький мандат народного депутата України» (м. Київ, 2009 р.), «Реформування сучасної правової системи» (м. Донецьк, 2009 р.), «Верховенство права і демократія» (м. Острог, 2009 р.), «Сучасний конституціоналізм: проблеми, тенденції та перспективи» (м. Острог, 2010 р.), «Сучасний конституційний процес і реформування органів державної влади в Україні» (м. Острог, 2011 р.). Проміжні результати дослідження були представлені у вигляді двох тематичних доповідей («Правотворчість і розвиток правової системи сучасної України» – 2012 р., «Методологічні проблеми дослідження правотворчої діяльності у сучасній юридичній науці» – 2013 р.) під час участі у роботі «круглого столу» на тему «Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні», який проводився кафедрою державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія». За матеріалами дисертації було підготовлено і проведено три методологічних семінари для викладачів та аспірантів кафедри на теми «Поняття правотворчості в сучасній юридичній науці: методологія дослідження» (вересень 2011 р.), «Перспективи застосування методів системного аналізу в дослідженнях правотворчої діяльності» (травень 2012 р.), «Досвід вивчення поняття правотворчості у вітчизняній та російській юридичній думці початку ХХІ століття» (жовтень 2012 р.).
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано п’ять статей у наукових фахових виданнях України. Окремі висновки, пропозиції та проміжні результати дослідження викладені у шести тезах доповідей за матеріалами наукових конференцій, в яких брав участь автор. Всі статті та тези написано без співавторів.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, поділених на вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи без врахування списку використаної літератури становить 179 сторінок. Список використаних джерел налічує 291 найменування і викладений на 30 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

Узагальнюючи результати проведеного в дисертації дослідження теоретико-правових аспектів правотворчості в умовах перехідних суспільств, а також визначаючи ступінь реалізації поставленої мети, необхідно насамперед визначити наскільки повно було розв’язано ті конкретні завдання, що ставились на самому початку даної дисертаційної роботи.
Першим необхідним кроком на шляху до визначення правотворчості в умовах перехідних суспільств, який дозволив сформулювати три конкретні завдання, стало визначення теоретико-методологічних підходів до визначення змісту поняття правотворчості і ролі правотворчої діяльності. Для цього в межах першого розділу дисертації нами було проаналізовано теоретико-історичні джерела визначення сутності та специфіки правотворчості, досліджено поняття правотворчості в сучасній науці теорії держави і права, а також охарактеризовано специфіку правотворчої діяльності в умовах перехідних суспільств. На підставі отриманих результатів та вихідних дефініцій, було обґрунтоване авторське визначення поняття правотворчості, а також розроблено теоретико-методологічну основу для подальшого аналізу правотворчості в процесі формування і розвитку демократичної, правової держави.
Зазначена проблема стала основою для визначення другого комплексу дослідницьких завдань, які визначили структуру другого розділу дисертації та логіку викладу матеріалу у ньому. Ці завдання були пов’язані з дослідженням впливу демократизації суспільних відносин на правотворчий процес, визначенням та змістовною характеристикою видів і принципів правотворчості в демократичній, правовій державі, а також аналізом прямої правотворчості в контексті демократизації державної влади в Україні. Кожне з перелічених завдань набуло свого розв’язання у другому розділі дисертації. Причому, поряд з аналізом теоретико-правових аспектів правотворчості в умовах перехідних суспільств було отримано необхідний матеріал для дослідження суто практичних проблем вдосконалення правотворчості в частині залучення до цього процесу різноманітних елементів громадянського суспільства.
Нарешті у третьому розділі дисертації, який ставив на меті дослідити основні тенденції і напрямки вдосконалення правотворчої діяльності в перехідному суспільстві, було проаналізовано функції правотворчості в умовах трансформації політичної і правової системи, а також розкрито теоретичні і практичні проблеми вдосконалення правотворчості в перехідній державі разом із обґрунтуванням конкретних заходів щодо розв’язання цих проблем.
Таким чином структурний аналіз дисертаційного дослідження дозволяє зробити висновок, що всі визначені в дисертації завдання було послідовно реалізовано, що дозволяє стверджувати про повноту дослідження, а також про досягнення визначеної на початку дослідження мети.
Разом з тим, в процесі дослідження правотворчості в умовах перехідних суспільств було сформульовано ряд конкретних висновків, які мають теоретичну значущість і виступають узагальнюючими результатами всієї роботи, зокрема:
1. Поняття правотворчого процесу стало предметом уваги дослідників практично від самого початку формування первинних уявлень про право та його роль в процесі регулювання суспільних відносин. Започаткована ще в епоху Античності традиція ставлення до права як до найважливішого регулятора суспільних відносин збереглась в Європі практично до початку ХХІ століття. Внаслідок чого правотворчість завжди сприймалась в європейській правовій думці як винятково важлива діяльність держави, яка дозволяє реалізовувати основні функції держави, забезпечувати розвиток суспільства, захищати права і свободи людини і громадянина. Витоки сучасного науково-теоретичного визначення таких принципів правотворчої діяльності як професіоналізм, гуманізм, відповідність суспільним запитам і потребам тощо, можна знайти ще на ранніх етапах розвитку європейської правової думки. Таким чином від ранніх етапів розвитку європейської правової думки правотворчість досліджувалась в контексті забезпечення цілеспрямованого розвитку суспільства в напрямі втілення певних ідеалів та досягнення загальнозначущих цілей.
2. Теоретико-методологічний аналіз наявних у сучасній юридичній науці підходів до визначення поняття правотворчості потребує на внесення певних уточнень, що пов’язані із включенням до суб’єктів правотворчості не тільки органів державної влади, але й органів місцевого самоврядування та елементів громадянського суспільства, а також із розширенням характеристик самого правотворчого процесу, які повинні включати, крім досягнення конкретних правотворчих цілей, ще й пізнавальний та оціночний елементи. Зазнаючи на собі впливу суспільних відносин, правотворчість повинна досліджуватись у відношенні до тих чи інших суспільних умов. В результаті чого, одним з критеріїв дослідження правотворчої діяльності є визначення типу суспільства і домінуючих суспільних відносин, що є необхідною підставою для визначення такого типу правотворчості як правотворчість в умовах перехідних суспільств.
3. На основі критичного осмислення існуючих теоретико-методологічних підходів до визначення поняття правотворчості було обґрунтовано авторську дефініцію правотворчості як суспільнозначимої, стадіальної, цілеспрямованої діяльності уповноважених органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадянського суспільства щодо ініціювання, розробки, прийняття нових нормативно-правових актів (юридичних норм), зміни або відміни вже існуючих нормативно-правових актів (юридичних норм), яка засновується на пізнанні та оцінці державних і суспільних потреб щодо нормативно-правового регулювання тих чи інших суспільних відносин.
4. Стратегічна невизначеність щодо цілей суспільного розвитку у перехідному суспільстві спричиняє появу специфічного типу залежності між процесом правотворчості та політичною доцільністю. На відміну від класичної моделі правотворчості в умовах усталених суспільств, яка передбачає, що правотворчі дії реалізуються виключно в залежності від того наскільки швидко і ґрунтовно вдається забезпечити процес підготовки та розробки того чи іншого нормативно-правового акта, в умовах перехідних суспільств процес правотворчості отримує додаткову детермінанту, якою є політична доцільність або політичні інтереси тих груп, які можуть істотно впливати на нормотворчий процес, а також на процес прийняття тих чи інших нормативно-правових актів. В результаті чого порушується плановість та прогнозованість правотворчості.
5. Головним наслідком процесу демократизації суспільства, який докорінним чином впливає на правотворчість, є розвиток громадянського суспільства. У сучасній практиці правотворчості в демократичних державах існує чимало форм, завдяки яким громадянське суспільство та його інститути можуть залучатись до правотворчого процесу, приймати у ньому участь, формулювати необхідні для правового регулювання потреби, брати участь у підготовці, обговоренні та коригуванні відповідних проектів нормативно-правових актів. Така участь істотно збагачує правотворчий процес, наближає його до об’єктивних суспільних потреб та інтересів, дозволяє оптимізувати правове регулювання, підвищити рівень легітимності систем законодавства, забезпечити надійний громадський контроль над процесом законотворчості. При цьому, розширення представницької бази, посилення ролі представницьких органів влади, залучення громадськості та широкого кола експертів, включаючи й найрізноманітніші неурядові організації, до обговорення тих чи інших нормативно-правових актів, дозволяє істотно наблизити правотворчий процес до об’єктивних потреб та інтересів суспільства. Спричинена демократизацією відкритість державної влади передбачає не лише знання громадян та їх організацій про процеси, які тривають в державі, але й забезпечення їх можливості брати участь у цих процесах. Тому актуальною потребою будь-якої перехідної держави є стимуляція участі громадськості у правотворчій діяльності.
6. Розвиток правотворчості в умовах перехідних суспільств супроводжується утвердженням системи принципів правотворчої діяльності, які представляють собою сукупність усталених логіко-юридичних та інших зв’язків між основоположними ідеями, ідеалами, керівними началами та засадами, які визначають, форму та спрямованість правотворчої діяльності. Всі принципи правотворчої діяльності розподіляються на дві групи: базові та спеціальні. До базових принципів правотворчості відносяться: принципи гуманізму, демократизму, верховенства права, гласності і законності. Спеціальні принципи правотворчості включають в себе дві підгрупи: а) формально-спеціальні принципи, до яких відносяться принципи оперативності, динамізму, системності, плановості, стадіальності та застосування прийомів та засобів юридичної техніки; б) змістовно-спеціальні, до яких відносяться принцип науковості (наукової обґрунтованості), принцип зумовленості правотворчої діяльності практичними потребами держави і суспільства, принцип професіоналізму, принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина.
7. Пряма правотворчість як один з основних видів правотворчості набуває особливого значення в умовах демократичної країни. В процесуальному вимірі пряма правотворчість являє собою безпосереднє прийняття громадянами нормативно-правових актів. Пряма правотворчість – це діяльність народу (або його частини) як суб’єкта-ініціатора і єдиного правоутворюючого джерела зазначеної діяльності щодо прийняття, зміни чи відміни нормативних правових актів, яка процесуально, матеріально-фінансово і технічно забезпечується органами державної влади і місцевого самоврядування, результати якої не потребують додаткового затвердження органами державної влади. Пряма правотворчість є одним з пріоритетних видів правотворчості, який гарантує демократичний характер функціонування державної влади та забезпечує участь народу в процесі розвитку права і правової системи. Основними ознаками прямої правотворчості є: наявність специфічного суб’єкта-ініціатора, наявність єдиного правоутворюючого джерела цієї правотворчості, відсутність юридичної потреби подальшого затвердження актів прямої правотворчості органами державної влади чи місцевого самоврядування, зобов’язання органів державної влади та місцевого самоврядування щодо її забезпечення при забороні втручання в зміст цієї правотворчої діяльності.
8. Найбільш оптимальним шляхом вдосконалення правового забезпечення прямої правотворчості в Україні є прийняття єдиного закону, який би визначив правові основи проведення як всеукраїнського, так і місцевого референдуму, оскільки питання підготовки, проведення та встановлення результатів всеукраїнського і місцевого референдумів є однорідними за своєю правовою природою та характером регулювання, а переважна більшість процедур при проведенні двох вищезазначених референдумів є подібними. Відповідні питання мають бути вирішені в межах одного законодавчого акту. Хоча в майбутньому, можливе об’єднання всіх правових норм, які врегульовують питання проведення виборів і референдумів в Україні в єдиному кодифікованому акті.
9. Функції правотворчості найбільш рельєфно виражають сутність і зміст правотворчості, її призначення в суспільстві, а також її роль в процесі розвитку правової системи. Вони є активним способом реалізації правотворчої діяльності, цілеспрямованими напрямами реалізації правотворчої діяльності, що безпосередньо пов’язані з розвитком правової системи і знаходяться з нею у діалектичному взаємозв’язку. Таким чином, в теоретичному аспекті функції правотворчості – це види впливу правотворчості на право і законодавство, які утворюють загальну систему відносин між правотворчістю та іншими процесами розвитку права і правовими інститутами, тоді як реалізація функцій правотворчості є процесом практичного втілення у зовнішніх відносинах з конкретними елементами правової системи цілей і завдань правотворчості. В умовах перехідних суспільств особливого значення набувають такі дві функції правотворчості як: а) розробка та прийняття нових нормативно-правових актів і юридичних норм; б) оновлення системи законодавства шляхом зміни або скасування діючих нормативно-правових актів.
10. Стабілізація суспільних відносин супроводжується поступовим збалансуванням функцій правотворчості. Водночас, перед правотворчістю постають специфічні завдання, які спричинені об’єктивними недоліками правотворчого процесу в умовах перехідних суспільств. До цих недоліків відносяться: а) відсутність системності прийнятих нормативно-правових актів, які часто входять у суперечність з нормами Конституції України, а також утворюють правові колізії в межах діючого законодавства; б) часте внесення змін в законодавчі акти, яке диктується насамперед політичною кон’юнктурою, а не об’єктивною зміною суспільних відносин; в) тенденція до надмірної правової регламентації певних видів суспільних відносин, що призводить до появи вузько профільних нормативно-правових актів, які не вирішують проблеми правового регулювання даного типу суспільних відносин в цілому; г) критичне збільшення кількості підзаконних нормативно-правових актів, які підміняють собою закони, або ж унеможливлюють реалізацію задекларованих у законах положень і принципів; д) низька якість відомчої нормотворчості, яка відбувається поза дотриманням норм юридичної техніки і не сприяє розв’язанню суспільно значимих проблем.
11. Виняткова роль функції гармонізації і адаптації законодавства в процесі правотворчості в умовах перехідних суспільствах пояснюється тим, що вона повинна забезпечити нормальне та гармонійне входження правової системи тієї держави, що демократизується, до системи міжнародного права. Внаслідок чого вся правотворча діяльність в Україні, а також розвиток системи законодавства, чітко корелюють з тим, наскільки вони можуть наблизити Україну до сучасних універсальних демократично-правових стандартів. Збагачення системи функцій правотворчості у перехідному суспільстві за рахунок підвищення ваги функції гармонізації та адаптації дозволяє не лише прискорити загальний процес демократизації держави, але й забезпечити рецепцію в національній правовій системі універсальних міжнародних демократично-правових стандартів в частині прав людини, організації державної влади, забезпечення верховенства права і законності.
12. Головними проблемами забезпечення правотворчої діяльності в умовах перехідної держави є досягнення балансу між правовою та політичною складовою у правотворчому процесі, і дотримання і нормативно-правове забезпечення базових принципів правотворчості. Зміна суспільних відносин впливає на правотворчий процес, ставить ті чи інші цілі для правотворчої діяльності, визначає ті суспільні ресурси, які можуть бути застосовані для втілення прийнятих в ході правотворчої діяльності нормативно-правових актів. Специфікою перехідних держав є те, що зазначена внутрішня юридична логіка правотворчого процесу часто підміняється мотивами політичної або будь-якої іншої доцільності. Тому нагальною потребою перехідних держав є збалансування різних впливів на правотворчий процес при забезпеченні необхідних фахових знань всіх суб’єктів правотворчості в процесі підготовки, розробки та експертизи різноманітних нормативно-правових актів.
В даній дисертації, як це випливало з самої її назви, було досліджено виключно теоретико-правовий вимір правотворчості в умовах перехідних суспільств. При цьому в дисертації було проаналізовано такі складні і багатогранні проблеми як правотворчість і процес демократизації, правотворчість і утвердження громадянського суспільства в Україні, правотворчість і становлення України як правової держави. Зрозуміло, що кожен з перелічених аспектів має крім свого теоретико-правового, ще й практично-правовий вимір, який пов’язаний із розвитком і вдосконаленням конкретних галузей національної правової системи. Тому, насправді, забезпечення теоретико-правової основи дослідження правотворчості в умовах перехідних суспільств є, на нашу думку, хоча і необхідним, але лише першим кроком на шляху подальшого вивчення проблем правотворчості в конкретних галузях права. В цьому сенсі представлене в дисертації дослідження відкриває, на наше переконання, широкі перспективи для подальших фахових юридичних досліджень, які можуть розвиватись не лише в сфері науки теорії держави і права, але й включати в себе такі галузі права як конституційне право, адміністративне право, господарське право, цивільне та кримінальне право, фінансове право, інформаційне право, екологічне право тощо.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абакумова Ю. В. Правове регулювання адміністративної відповідальності / Ю. В. Абакумова. – Запоріжжя: КПУ, 2008. – 216 с.
2. Аблязов Д. Е. Принцип верховенства конституції і позитивне законодавство / Д.Е. Аблязов / Д.Е. Аблязов // Юридична Україна. – 2006. – № 5 (41). – С. 28-35.
3. Аблязов Д. Е. Теоретико-методологічні аспекти дослідження принципу верховенства Конституції / Д.Е. Аблязов // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – Одеса: «Фенікс», 2005. – № 27. – С. 98-109.
4. Аблязов Д. Е. Проблеми функціонального обґрунтування принципу верховенства конституції в правовій теорії / Д. Е. Аблязов // Держава і право: Збірник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2006. – Вип. 32. – С. 154-164.
5. Абрамова А. И., Крылов Б. С., Оксамытный В. В., Пиголкин А. С., Рахманина Т.Н. Проблемы правотворчества субъектов Российской Федерации: Научно-метод. пособие / Институт законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ / А.И. Абрамова (ред.) / Абрамова А.И., Крылов Б.С., Оксамытный В.В., Пиголкин А.С., Рахманина Т. Н. – М. : Норма, 1998. – 272с.
6. Авер’янов В. Б. Адміністративне право України: аспекти реформування / В. Б. Авер’янов. // Право України. – 1998. – № 8. – С. 8-13.
7. Авер’янов В. Б. Виконавча влада в Україні та її правове регулювання / В. Б. Авер’янов. // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – №2 (33) - 3 (34). – С. 238-253.
8. Авер’янов В. Б. Шляхи формування нової доктрини українського адміністративного права / В. Б. Авер’янов. // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 17. – С. 158-166.
9. Алексеев А. С. К учению о юридической природе государства и государственной власти / А.С. Алексеев. – М.: Тип. Тов. И. Н. Кушнерев и К, 1895. – 36 с.
10. Алексеев Н. Н. Общее учение о праве: Курс лекций, прочитанных в Таврическом университете 1918 / 1919 г. / Н. Н. Алексеев. – Симферополь: Тип. Е.К. Брешко-Брешковской, 1919. – 161 с.
11. Алексеев Н.Н. Очерки по общей теории государства. Основные предпосылки и гипотезы государственной науки / Н.Н. Алексеев. – М.: Зерцало, 2008. – 216 с.
12. Алексеев С. С. Государство и право: Учебное пособие / С.С. Алексеев. – М.: ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 152 с.
13. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования / С.С. Алексеев. – М.: «Статут», 1999. – 712 с.
14. Алексеев С. С. Философия права / С.С. Алексеев. – М.: Издательство НОРМА, 1998. – 336 с.
15. Античная демократия в свидетельствах современников. – М.: Ладомир, 1996. – 383 с.
16. Антонва Н. А. Правотворчество органов местного самоуправления: Монография / Н.А. Антонва. – М.: ЮНИТИ, Закон и право, 2008. – 165 с.
17. Антощук Л. Д. Законотворчість. Організація апарату парламентів. Світовий досвід / Програма сприяння Парламенту України / Володимир Петрович Крижанівський (заг. ред.), Едуард Рустамович Рахімкулов (заг.ред.). – К. : Заповіт, 2007. – 98с.
18. Аристотель. Политика / Аристотель // Аристотель. Собрание сочинений в 4-х т. - М., 1983. - Т.4. – С. 375-644.
19. Бабенко К. А. Конституційне регулювання основ суспільного ладу як предмет дослідження науки конституційного права / К.А. Бабенко. // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. – Вип. 35. – С. 172-179.
20. Бабенко К. А. Конституційні засади розвитку і регулювання політико-правових відносин в Україні: Монографія / К. А. Бабенко. – К.: Ін Юре, 2008. – 480 с.
21. Бабенко К. А. Конституційно-правове забезпечення діяльності політичних партій в сучасній Україні: перспектива партократії чи здоровий партогенез? / К.А. Бабенко. // Юридична Україна. – 2007. – № 6. – С. 26-32.
22. Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации / М.В. Баглай. – М.: Инфра-М-Норма, 1997. – 752 с.
23. Бандура О. Основні цінності права як система / О. Бандура // Право України. – 2008. – № 5. – С. 14-19.
24. Барабаш Ю. Референдум як спосіб вирішення питань, пов’язаних із державним суверенітетом / Ю. Барабаш. // Вісник Академії правових наук України. – 2008. – № 3 (54). – С. 98-108.
25. Батанов О.В. Муніципальна влада – самостійний вид публічної влади в Україні: поняття, ознаки, тенденції становлення / О.В. Батанов // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2004. – Вип. 15. – С. 109-120.
26. Біленчук П.Д., Гвоздецький В.Д., Сливка С.С. Філософія права: Ученик / Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. – К.: Атіка, 1999. – 208 с.
27. Бобровник С. В. Права людини та сучасна держава: шляхи узгодження взаємодії / С.В. Бобровник // Правова держава: Щорічник наукових праць Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2007. – Вип. 18. – С. 69-76.
28. Богачова О. В. Законотворчий процес в Україні: проблеми вдосконалення: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Інститут законодавства Верховної Ради України / Богачова О. В. – К., 2006. – 24с.
29. Богданов С.Л., Гайда А.В., Глисон Г., Грейсер Л., Ираскова В. Правотворческая деятельность субъектов Российской Федерации: Теория, практика, методика / РАН. Уральское отделение; Институт философии и права (Екатеринбург) / Анатолий Войцехович Гайда (редкол.) Богданов С. Л., Гайда А. В., Глисон Г., Грейсер Л., Ираскова В. – Екатеринбург : УрО РАН, 2001. – 441с.
30. Богініч О. Л. Законність – проблеми гносеології та соціальної практики / О. Л. Богініч // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2004. – Вип. 15. – С. 68-74.
31. Бошно С. В. Правотворчество: Путь от источника к форме права / С. В. Бошно. – М.: Изд-во РАГС, 2002. – 99 с.
32. Брызгалов А.И. О некоторых теоретико-методологических проблемах юридической науки на современном этапе / А. И. Брызгалов. // Государство и право. – 2004. – № 4. – С. 16-22.
33. Бурмистров В.А. Место и роль правовой культуры в становлении правового государства / В. А. Бурмистров. – Симферополь: Таврида, 1996. – 190 с.
34. Венгеров А. Б. Теория государства и права: Учебник для юрид. вузов / А. Б. Венгеров. – М.: Юриспруденция, 2000. – 520 с.
35. Виноградова Г. В. Правове регулювання інформаційних відносин в Україні: Навчальний посібник / Г. В. Виноградова. – К.: Юстиніан, 2006. – 176 с.
36. Витрук Н.В. Общая теория правового положения личности / Н. В. Витрук. – М.: Норма, 2008.– 448 с.
37. Власенко Н.А. Язык права / Н.А. Власенко. – Иркутск: ВСКИ, 1997. – 173 с.
38. Вступ до теорії правових систем / За заг. ред.. О.В. Зайчука, Н. М. Оніщенко: Монографія. – К.: Видавництво «Юридична думка», 2006. – 432 с.
39. Гаврилов О.А. Научные основы советского правотворчества / О.А. Гаврилов. – М.: Наука, 1981. – 317 с.
40. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку / К. С. Гаджиев. – М.: Логос, 2000. – 544 с.
41. Георгіца А.З., Шукліна Н.Г. До питання про зміст конституційно-правової категорії «демократія» / А.З. Георгіна, Н.Г. Шукліна // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. Правознавство. – Чернівці: «Рута», 2003. – Вип. 172. – С. 46-51.
42. Герасіна Л. Громадянське суспільство і колізії в процесі реалізації політичної влади / Л. Герасіна // Вісник Академії правових наук України. – 2008. – № 3 (54). – С. 43-51.
43. Гессен В.М. Основы конституционного права / В.М. Гессен. – Петроград: «Право», 1918. – 440 с.
44. Голосніченко Д. Засоби регулювання повноважень у механізмі правового впливу / Д. Голосніченко // Право України. – 2008. – № 5. – С. 20-23.
45. Горбатенко В.П. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть / В.П. Горбатенко. – К.: Видавничий центр «Академія», 1999. – 240 с.
46. Горбунова Л.М. Конституційні засади забезпечення законності у нормотворчості / Л.М. Горбунова // Право України. – 2004. – № 7. – С. 15-20.
47. Горбунова Л. М. Концептуальні проблеми систематизації законодавства України: значення, перспективи розвитку, загальнотеоретичні та практичні проблеми вдосконалення / Л. М. Горбунова // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. – № 5. – С. 5-13.
48. Городовенко В. Європейські стандарти незалежності судової влади / В. Городовенко // Вісник Верховного Суду України. – 2006. – № 1 (65). – С. 40-44.
49. Граціанов А.І. Процес систематизації та уніфікації законодавства і розвиток правової системи України: Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького / А. І. Граціанов – К., 2004. – 185арк. – Бібліогр.: арк. 171-185.
50. Гринюк Р.Ф. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація / Роман Федорович Гринюк. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. – 388 с.
51. Гринюк Р.Ф. Поняття законності та її вплив на процес розбудови правової держави / Роман Федорович Гринюк // Правничий часопис Донецького університету. – 2003. – № 1 (9). – С. 3-9.
52. Гринюк Р.Ф. Правова держава: теоретико-методологічні проблеми співвідношення держави і права / Роман Федорович Гринюк // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – Вип. 18. – С. 26-34.
53. Гринюк Р.Ф. Принцип верховенства права: теоретико-правові проблеми визначення / Роман Федорович Гринюк // Правничий часопис Донецького університету. – 2002. – № 2 (8). – С. 5-9, 13.
54. Грицаєнко Л. Деякі аспекти судово-правової реформи в Україні: реальність та перспективи / Л. Грицаєнко // Право України. – 2004. – № 5. – С. 32-38.
55. Гузнов А.Г. Современный законодательный процесс: основные институты и понятия / А.Г. Гузнов. – Смоленск: Траст-Имаком, 1995. – 92 с.
56. Демократическое правовое государство и гражданское общество в странах Центрально-Восточной Европы. – М.: Наука, 2005. – 184 с.
57. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблем взаємодії / За ред. І.О. Кресіної. – К.: Логос, 2007. – 316 с.
58. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 656 с.
59. Джилас М. Лицо тоталитаризма / М. Джилас. – М.: Изд-во «Новости», 1992. – 544 с.
60. Дзейко Ж.О. Проблеми формулювання правил і засобів законодавчої техніки в Регламенті Верховної Ради України та шляхи їх вирішення / Ж. О. Дзейко // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 34. – С. 24-29.
61. Дмитрієнко Ю.М. Вступ до легістської форми української правосвідомості / Ю.М. Дмитрієнко // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 34. – С. 41-48.
62. Дмитрієнко Ю.М. Українська правова свідомість: історико-правовий стан дослідження / Ю.М. Дмитрієнко // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. – Вип. 35. – С. 20-29.
63. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці / Джек Донеллі. – Львів: Кальварія, 2004. – 280с.
64. Дробуш І.В. Функції представницьких органів місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького / І. В. Дробуш. – К., 2002. – 16с.
65. Дыльнов Г.В. Социальный механизм законодательной власти: Вопросы методологии / Г. В. Дыльнов. – Саратов: Изд-во Сарат ун-та, 1992. – 73 с.
66. Дюги Л. Социальное право, индивидуальное право и преобразование государства / Леон Дюги. – М.: Изд. Н. Н. Клочков, 1909. – 148 с.
67. Еллинек Г. Общее учение о государстве / Георг Еллинек. – СПб.: Издательство «Юридический центр пресс», 2004. – 752 с.
68. Енгибарян Р.В., Краснов Ю.К. Теория государства и права: Учебное пособие / Енгибарян Р. В., Краснов Ю. К. – М.: Норма, 2007. – 576 с.
69. Євгеньєва А. М., Шкарлат Ю. Г. Законотворчість: участь громадськості у законодавчому процесі: інформ.- аналіт. дослідження / Програма сприяння Парламенту України університету Індіани США. Лабораторія законодавчих ініціатив / Євгеньєва А. М., Шкарлат Ю. Г. – К. : Заповіт, 2008. – 96с.
70. Євграфова Є.П. Формування системи національного законодавства (деякі питання теорії і практики): Дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Є. П. Євграфова. – Х., 2005. – 197арк. – Бібліогр.: арк. 170-197.
71. Желєзняк Н. Правові й організаційні форми діяльності органів юстиції в здійсненні державної правової політики / Желєзняк Н. // Право України. – 2001. – №6. – С. 48-51.
72. Журавський В.С. Український парламентаризм на сучасному етапі: теоретико-правовий аспект / Журавський В.С. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 248 с.
73. Задирака Н.Ю. Теоретико-правові питання законотворчості: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Інститут законодавства Верховної Ради України / Задирака Н. Ю. – К., 2005. – 16с.
74. Задорожня Г. Специфіка державного захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні / Г. Задорожня // Право України. – 2008. – № 1. – С. 28-30.
75. Заєць А.П. Конституційно-правові засоби обмеження держави і контролю над владою / Заєць А. П. // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 3 (14). – С. 15-28.
76. Заєць А.П. Легітимація приписів держави як кінцева стадія правотворення // Державно-правова реформа в Україні / Заєць А. П. – К.: ІЗ ВРУ, 1997. – С. 54-56.
77. Зайчук О.В., Оніщенко Н.М. Поняття, зміст, сутність та види систематизації законодавства / О.В. Зайчук, Н.М. Оніщенко // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – К., 2003. – Вип. 14. – С. 8-13.
78. Законотворча діяльність: Словник термінів і понять / Інститут законодавства Верховної Ради України / Володимир Михайлович Литвин (ред.), Олена Вікторівна Богачова (упоряд.). — К.: Парламентське видавництво, 2004. – 340с.
79. Законотворчість. Конституційні засади законотворчої діяльності / Інститут законодавства Верховної Ради України ; Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) ; Українська школа законотворчості Ін-ту законодавства Верховної Ради України / В.О. Зайчук (голова ред. кол.)., 2005. – 162с.
80. Законотворчість: контрольні функції Парламенту / Програма сприяння Парламенту України; Лабораторія законодавчих ініціатив / Д. Ковриженко (заг. ред. і упоряд.), Е. Рахімкулова (заг. ред. і упоряд.). – К. : Заповіт, 2006. – 108с.
81. Исторические типы государства и права / Ред. С. С. Алексеев, И. Я. Дюрягин. – Свердловск: Изд-во Свердл. гос. Ун-та, 1986. – 60 с.
82. История политических и правових учений: Ученик для вузов / Под ред. О. Э. Лейста. – М.: ИКД «Зерцало-М», 2004. – 576 с.
83. Кабышев В.Т. Народовластие развитого социализма. Конституционные вопросы / В. Т. Кабышев. – Саратов: Изд-во Саратовского университета, 1979. – 144 с.
84. Казанский П.Е. Власть Всероссийского Императора / Казанский П. Е. – М.: Изд-во «ФондИВ», 2007. – 600 с.
85. Кар Тит Лукреций. О природе вещей / Кар Тит Лукреций.. – М.: Художественная литература, 1983. – 383 с.
86. Кельзен Г. Чисте правознавство / Ганс Кельзен. – К.: Юніверс, 2004. – 496 с.
87. Кельман М. Аспекти аналізу методологічних проблем співвідношення держави і права / М. Кельман // Право України. – 2009. – № 2. – С. 60-67.
88. Керимов Д.А. Законодательная техника / Д.А. Керимов. – М.: РИЦ ИСПИ, 1997. – 136 с.
89. Керимов Д.А. Культура и техника законотворчества / Д.А. Керимов. – М.: Юридическая литература, 1991. – 160 с.
90. Ковалевский М. М. Общее учение о государстве / М. М. Ковалевский. – СПб.: Тип. И. Трофимова, 1909. – 214 с.
91. Коваленко А.А. Розвиток виконавчої влади в Україні на сучасному етапі: Теорія та практика: монографія / А.А. Коваленко. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 512 с.
92. Ковальський В.С., Козинцев І.П. Правотворчість: теоретичні та логічні засади / Ковальський В.С., Козинцев І.П. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 192 с.
93. Кодекс адміністративного судочинства України від 06. 07. 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37. – Ст. 446.
94. Кожевников С.Н. Теория права: Курс лекций. Право: понятие, сущность, система, правотворчество и правовое регулирование / Кожевников С. Н. – Нижний Новгород: ВГАВТ, 2005. – Ч. 1. – 324 с.
95. Козюбра М.І. «Нова диктатура» чи цивілізована влада? / Козюбра М. // Віче. – 1992. – № 2. – С. 3-8.
96. Козюбра М.І. Правовий закон: проблема критеріїв / М.І. Козбра // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 2 (33) – 3 (34). – С. 83-96.
97. Колесник В.В., Новосьолов О.Б., Бичковський О.П. Верховенство закону: правопозитивне розуміння і структурний аналіз / В. В. Колесник, О.Б. Новосьолов, О.П. Бичковський // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 1994. – Вип. 5. – С. 61-68.
98. Коліушко І., Голосніченко І. До проблеми відмежування адміністративних проступків від проступків, що підпадають під юрисдикцію суду / Коліушко І., Голосніченко І. // Право України. – 2001. – № 3. – С. 39-42.
99. Коліушко І., Тимощук В. Управлінські послуги – новий інститут адміністративного права / Коліушко І., Тимощук В. // Право України. – 2001. – № 5. – С. 30-34.
100. Колодій А. М. Принципи права України / Колодій А. М. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.
101. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування / Колодій А. М., Олійник А. Ю. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 304 с.
102. Колотова О. В. Види прогалин у праві / О. В. Колотова // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. – Вип. 41. – С. 86-91
103. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник / Комаров С. А. – СПб.: Питер, 2005. –512 с.
104. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2002. – 734 с.
105. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – 376с.
106. Конституційне право України / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544 с.
107. Копєйчиков В. В., Олійник А. Ю. Громадянське суспільство і шляхи його формування / Копєйчиков В. В., Олійник А. Ю. // Реферативний огляд діючого законодавства і практики його застосування. – К., 1996. – С. 5-24.
108. Копієвська О. Р. До проблеми формування правової культури особи в Україні / Копієвська О. Р. // Держава і право. Юридичні і політичні науки: Збірник наукових праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 34. – С. 104-109.
109. Корнев В. Н. Проблемы теории государства в либеральной правовой мысли России конца ХІХ – начала ХХ века: Монография / В. Н. Корнев. – М.: Изд-во «Юрлитинформ», 2005. – 340 с.
110. Костенко О. Людський фактор у праві (дослідження з позицій соціального натуралізму) / О. Костенко // Вісник Академії правових наук. – 2005. – № 3 (42). – С. 20-30.
111. Котляревский С. А. Власть и право / С. А. Котляревский. – М.: Тип. «Мысль» Н. П. Меснянкин и КО, 1915. – 417 с.
112. Котляревский С. А. Юридические предпосылки русских основных законов / С. А. Котляревский. – М.: Тип. Г. Лисснера и Д. Собко, 1912. – 217 с.
113. Кривенко Л. Конституция СССР и развитие законодательной деятельности Верховных Советов союзных республик / Кривенко Л. – К.: Наукова думка, 1982. – 287 с.
114. Кривенко Л. Парламент без парламентаризму? / Кривенко Л. // Віче. – 1997. – № 4 (61). – С. 13-32.
115. Кривенко Л. Український парламентаризм. До питання конституційних гарантій / Кривенко Л. // Віче. – 1996. – № 11 (56). – С. 35-50.
116. Крылов Н. Б. Правотворческая деятельность международных организаций / Крылов Н. Б. – М.: Наука, 1988. – 174 с.
117. Кулапов В. Л., Малько А. В. Теория государства и права: Учебник / Кулапов В. Л., Малько А. В. – М.: Норма, 2008. – 384 с.
118. Кунєв Ю. Об’єкт правознавства: системодіяльнісний підхід / Ю. Кунєв // Право України. – 2008. – № 3. – С. 32-35.
119. Курдюк П. М. Региональное правотворчество: Учебное пособие / П. М. Курдюк. – Краснодар: Кубанский гос. аграрный ун-т, 2007. – 136 с.
120. Ладиченко В. В. Методологічні аспекти взаємодії держави і громадянського суспільства / В. В. Ладиченко // Право України. – 2007. – № 10. – С. 9-13.
121. Ладиченко В. В. Правова політика у сфері формування нової парадигми відносин держави і особи / В. В. Ладиченко // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – Вип. 34. – С. 17-24.
122. Лазоревский Н. И. Народное представительство и его место в системе других г