Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)

brief description

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………………...…..4
Розділ 1. Національні меншини в науковому вимірі:
основні етапи досліджень ………………………………………………......16
Розділ 2. Українська державність і національні меншини:
формування правових взаємин (1917 - 1920) ……………………….......47
2.1. Українська Центральна Рада: шлях до запровадження
національно-персональної автономії………………………………...…....47 2.2. Західноукраїнська Народна Республіка: проголошення
національно-культурної автономії…………………………………....……60
2.3. Гетьманат П. Скоропадського та УНР періоду Директорії:
втрата і відновлення національно-персональної автономії………….......66
Розділ 3. Українська Соціалістична Радянська Республіка та
національні меншини: мета, форми, методи (1920-1939)…....……….76
3.1. Створення державних органів правового регулювання
національних відносин ……………………………………………...….......76
3.2. Організація національних адміністративно-територіальних одиниць......84
3.3. Право національних меншин на участь у виборах органів влади….…....94
3.4. Право національних меншин на використання рідної мови………........106
3.5. Революційна законність та національні меншини……………....………156
Розділ 4. Приєднання Західної України до УРСР:
правові наслідки для національних меншин (1939-1985)……….........200
Розділ 5. Суперечливий суспільний розвиток і національні меншини:
переважання репресивного фактору (1953-1985)…………….......…….244
5.1. Непослідовна реабілітація жертв політичних репресій серед
національних меншин…………………………………………....………..244
5.2. Теорія і практика комуністичного будівництва:
напрями асиміляції національних меншин…………………....…………248
5.3. Порушення права національних меншин на свободу віросповідання....262
Розділ 6. Перебудова та національні меншини: часткове відновлення
правових засад етнонаціонального будівництва (1985-1991)……........268
Розділ 7. Становлення української держави та національні меншини:
пошук оптимальної моделі (1991-2000)…………………………….........280
7.1. Юридичні гарантії прав національних меншин……………………....…280
7.2. Реалізація прав національних меншин: здобутки і проблеми……….....299
Висновки…………………………………………………………………………….....346
Список використаних джерел……………………………………………………....357

Вступ
Юридична наука з позицій теорії держави і права, різних галузей права традиційно і всебічно досліджує проблему правового становища особи. Воно характеризується через ряд самостійних елементів. Першим з них є громадянство – тобто “правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках” [1]. Це визначення, використане Законом України 2001 р. “Про громадянство України”, дає змогу розкрити головний зміст взаємовідносин громадянина з державою.
Правове становище громадян грунтується й на певних принципах, найважливішими з яких Конституція України 1996 р. проголошує: закріплення прав і свобод, встановлених нормами міжнародного права, невідчужуваність та непорушність основних природних прав і свобод, належність їх громадянам від народження, рівноправність, єдність, гарантованість прав і свобод людини [2].
Отже, статус особи в державі регламентується складним комплексом правових норм, які у сукупності й утворюють інститут правового становища громадян. Що ж до самого визначення даного поняття, то воно по-різному тлумачиться в юридичній літературі. Наприклад – “це сукупність прав, свобод і обов’язків, якими він наділяється як суб’єкт правовідносин” [3, с. 201].
Правосуб’єктністю володіють і соціальні групи (народи, нації, спільності, асоціації). Вони мають колективні права, які визначаються метою й інтересами їхнього утворення. Це не означає протиставлення індивідуальних прав колективним. Навпаки, у демократичному суспільстві між ними має існувати взаємозалежність, яка б дозволила реалізовувати колективні права без порушень прав особи [4, с. 140-142]. Такий новітній підхід базується на міжнародному і європейському праві, що законодавчо оформило необхідність дотримання прав людини як вищих загальнолюдських, моральних, правових, культурних цінностей. Цей напрям остаточно сформувався після Другої світової війни в результаті утворення й діяльності ООН, Ради Європи і ухвалення ними, а також під час зустрічей представників різних держав 1970-початку 1990-х рр. правових актів, в яких концентровано викладені індивідуальні та колективні права [5].
Україна розпочала процес інтеграції в міжнародно-правову систему захисту прав людини лише після прголошення незалежності 1991 р. Ця історична подія створила умови для її трансформації демократичну, соціальну і правову державу, головним обов’язком якої є забезпечення прав і свобод громадян, у тім числі – національних меншин. Ними є громадяни України, котрі, не будучи етнічними українцями, об'єднані почуттям національного самоусвідомлення та спільності між собою, мають етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність [6]. Їхнє правове становище ще не було предметом системного аналізу з історії держави і права України, що зумовило особливість і вибір теми дисертації.
Актуальність теми. Українська держава поступово створює необхідні правові умови розвитку національних меншин. Про це свідчить, зокрема, ухвалення Закону України "Про національні меншини в Україні" 1992 р., окремих положень Конституції України 1996 р., Декларації прав національностей України 1991 р. [7, с. 474]. Водночас подальше здійснення державно-правової, політичної реформ, європейський вибір України, вироблення демократичних засад етнополітики переконливо доводить потребу пошуку нової наукової парадигми у форматі суспільство – держава – права національних меншин, що повинні грунтуватися й на фундаментальних узагальнюючих працях з історії держави і права України. В її окремі періоди, наповнені багатовимірним і неоднозначним змістом, існували різні форми і методи забезпечення прав національних меншин, спеціальні юридичні гарантії. Подібні дослідження можуть бути використані при подальшому опрацюванні Концепції етнонаціональної політики, внесенні змін і доповнень, розробці нового етнонаціонального законодавства.
Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Її узгоджено з планами наукових досліджень Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого й виконано в межах цільової комплексної програми "Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення" (державна реєстрація № 0186.0.070872).
Метою дослідження є комплексний науковий аналіз особливостей правового становища національних меншин на різних історичних етапах держави і права України. Це зумовило постановку й вирішення таких взаємопов’язаних задач:
• з`ясувати теоретичні засади проблеми правового становища національних меншин в Україні;
• охарактеризувати правові взаємини різних форм української державності та національних меншин у період 1917–1920 рр.;
• простежити мету, форми і методи реалізації радянської етнополітики стосовно національних меншин у 1920–1991 рр.;
• розглянути процес становлення української держави в площині пошуку оптимальної моделі її відносин з національними меншинами;
• оцінити ефективність застосування різних форм захисту прав національних меншин;
• виробити практичні рекомендації щодо врахування досвіду історії держави і права України в процесі сучасного регулювання правового статусу національних меншин.
З урахуванням цього об’єктом дослідження є правове становище національних меншин в Україні у 1917–2000 рр., а безпосередньо предметом – форми і методи захисту прав і законних інтересів національних меншин у новітній історії України.
Методи дослідження. Системний аналіз складного об’єкту дослідження зумовив використання наступних наукових методів:
• діалектичного – при з’ясуванні понять етносу, нації, національної меншини у взаємозв’язку з державно-правовими явищами, механізмів регулювання правового становища національних меншин;
• формально-логічного – при опрацюванні конкретних нормативних актів і їх окремих положень, які регулювали правове становище національних меншин; історико-порівняльного – при дослідженні правового становища національних меншин на різних історичних етапах української держави;
• статистичного – при складанні таблиць, які ілюструють процес формування системи національного районування (1924 – 1929 рр.) і створення мережі національних органів юстиції (1924 – 1930 рр.).
При підготовці дисертації також були використані деякі досягнення науки теорії та історії держави і права України, загальної історії України, матеріали конференцій, семінарів, “круглих столів, різноманітні архівні джерела: документи Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (фонди Української Центральної Ради, Генерального секретаріату, Народного міністерства закордонних справ УЦР, Єврейського національного секретаріату УНР, Міністерства юстиції УНР, Тимчасового комісаріату з єврейських справ УРСР, Всеукраїнського єврейського громадського комітету, ВУЦВК, Відділу національних меншин при НКВС, Центральної комісії національних меншин при ВУЦВК, губернських та окружних бюро у справах національних меншин, Всеукраїнської комісії у справі працевлаштування працюючих євреїв при Президії ВУЦВК, Наркомюсту, Прокуратури, Наркомату РСІ); Центрального державного архіву громадських об’єднань України (фонди ЦК КПУ, СБУ); Архіву Верховної Ради України (фонд комісії ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин); Центрального державного архіву-музею літератури та мистецтва України (фонд Спілки письменників України); Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР, Г. Степури – члена УЦР); Державного архіву Львівської області (фонди обкомів КПУ Львівської і Дрогобицької областей, виконкоми Львівської обласної і міської рад депутатів трудящих, КРУ Наркомфіну СРСР м. Львова, Львівського обласного суду). Значний фактичний матеріал, що стосується реалізації різних аспектів правового становища національних меншин, почерпнуто з поточних архівів Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державного комітету України у справах релігій та їхніх структурних підрозділів у Львівській області.
Особливу увагу звернуто на законодавство, яке ухвалювали в різні періоди історії України, у тім числі на матеріали з’їздів і пленумів КПРС і КПУ, що в період функціонування тоталітарної держави фактично були формою права. Цінними у написанні роботи були збірники документів і матеріалів, опубліковані вітчизняними і зарубіжними науковцями та науково-допоміжні бібліографічні покажчики, присвячені різним етносам України.
Глибшому опрацюванню теми сприяло ознайомлення з українськими періодичними виданнями ("Вісти з Центральної Ради", "Република", "Вісти ВУЦВК", "Голос України", "Урядовий кур`єр", "Відродження", журнали Державного комітету України у справах національностей та міграції), у тім числі газетами національних меншин ( “Моя Батьківщина. Моя Родина", "Єврейские вести", "Немецкий канал", "Арагац", "Голос Крыма", "Минарет").
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тім, що автором з позицій вітчизняної історико-правової науки:
1) здійснено поглиблений порівняльний правовий аналіз етнонаціо¬нальної політики Української Народної Республіки – Західноукраїнської Народної Республіки – Гетьманату П.Скоропадського – Директорії періоду Української Народної Республіки і доведено, що основу різних організаційних форм української державності складали спільні демокра¬тичні засади, реалізація яких (наприклад, Закону Української Цент¬ральної Ради 1918 р. “Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори” та Закону Західної області Української Народної Республіки 1919 р. “Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР”, “Про скликання Сойму ЗОУНР”) дозволяла гарантувати індивідуальні й колективні права національних меншин;
2) наведено додаткові аргументи, які сприяють переосмисленню справжніх причин змін в етнонаціональній політиці УСРР на початку 1920-х рр., і доведено, що з метою радянізації національних меншин та використання окремих з них у зовнішньополітичній стратегії створю¬валися деякі умови реалізації їх індивідуальних і колективних прав (діяльність державних органів правового регулювання національних відносин через Відділ національних меншин при НКВС, Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК, запровадження націо¬нально-територіальної автономії у вигляді національних адмініст¬ра¬тивно-територіальних одиниць, використання рідної мови як грома¬дянами з числа національних меншин, так і різними ланками державного апарату, в тім числі спеціальною мережею національних право-охоронних органів, представництво за класовим принципом в органах влади);
3) уперше систематизовано форми та методи етнічних репресій у
1920-х – першій половині 1980-х рр. і доведено, що їх застосування вкрай негативно позначилося на правовому становищі національних меншин, призвело до етноциду окремих з них;
4) уточнено обставини збереження у повоєнні роки виключно у місцях ком-пактного проживання національних меншин їх деяких особистих прав, нібито гарантованих існуючими правовими актами, і доведено, що такі “гарантії” були зумовлені ідеологічним протистоянням з капі¬талістичними країнами, особли¬вим становищем Угорщини, Румунії, Польщі в соціалістичному таборі, а в кінцевому рахунку – нівельовані закріпленням у програмі КПРС 1961 р. і Конституції УРСР 1978 р. стратегічного курсу на пришвидшену побудову комуністичного суспільства, зближення всіх націй і народностей, формування “єдиної історичної спільності – радянського народу”;
5) уперше з’ясовано особливості утворення спеціальних державних органів у структурі ВР УРСР і КМ УРСР, ухвалення Закону УРСР
1989 р. “Про мови в УРСР”, укладення УРСР міжнародних договорів, формалізацію статусу громадських організацій національних меншин і доведено, що часткове відновлення правового регулювання етнонаціо¬нального будівництва у 1988 – першій половині 1991 рр., яке базувалося на досвіді УСРР 1920–1930-х рр., було непослідовним і половинчастим внаслідок продовження дії політичного контролю КПУ;
6) уперше проаналізовано процес розробки, ухвалення та реалізації Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні” і доведено як його позитивні риси, так і необхідність створення юридичних механізмів реалізації усіх індивідуальних і колективних прав національних меншин, дії норми цього закону стосовно функціонування Міністерства України у справах націо-нальностей як центрального органу виконавчої влади у сфері міжетнічних відносин;
7) уперше запропоновано, грунтуючись насамперед на історико-пра¬вовому досвіді України, рекомендації, реалізація яких сприятиме вдосконаленню чинного і розробці концептуально нового етнонаціо¬нального законодавства європейських стандартів.
Викладені наукові положення переконливо свідчать, що автором уперше у вітчизняній історико-правовій науці проведено спеціальне системне до¬слідження правового становища національних меншин упродовж 1917–2000 рр. Його результати мають важливе теоретичне та практичне спрямування, оскільки дозволяють вирішити важливу наукову проблему – продовжити поетапне створення на правових засадах нової системи співвідношення інтересів української держави та національних меншин, яка б стала ще одним визначальним чинником демократичного розвитку суспільства у процесі реалізації стратегії європейської інтеграції України.
Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що її положення і висновки дадуть можливість, з одного боку, глибше зрозуміти тенденції (у тім числі негативні), які мали місце в правовому регулюванні становища національних меншин у різні періоди ХХ ст., а з іншого – використати позитивний досвід для з’ясування можливостей його впровадження в сучасних етнонаціональних умовах країни. Зокрема, можна виділити такі сфери застосування результатів дисертації: а) науково-дослідну – в процесі формування нового напряму юридичних досліджень – прав меншин (як міжгалузевого правового інституту), що може стати складовою нової самостійної науки і навчальної дисципліни – теорії прав людини; б) правотворчу – в процесі удосконалення чинного законодавства комітетом ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, іншими органами державної влади й місцевого самоврядування; в) правозастосовчу – в процесі діяльності Уповноваженого ВРУ з прав людини, органів виконавчої влади (Міністерства юстиції України, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Державного комітету України у справах релігій); г) навчальну – в процесі підготовки узагальнюючих наукових праць, посібників і підручників, заснування кафедри “Права меншин”, започаткування відповідних курсів чи спецкурсів у вищих навчальних закладах за спеціальністю правознавство; д) інформаційно-аналітичну – в процесі роботи закладів, пов’язаних із вивченням етнонаціональної сфери (зокрема, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, Центру етносоціологічних та етнополітичних досліджень Інституту соціології НАН України).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Усі публікації здобувача написані одноосібно.
Апробація результатів дослідження відбулася під час проведення: п’яти міжнародних наукових конференцій (“ЗУНР: до 80-тиріччя утворення”, Львів–Івано-Франківськ, 1998; “Роль органів внутрішніх справ у сфері запобігання та протидії насильству в суспільстві”, Львів, 2000; “Розвиток демократії в Україні”, Київ, 2000; “Конституційні права і свободи громадян в Україні та Республіці Польща: реалії й перспективи”, Львів, 2000; “Проблеми права на зламі тисячоліть”, Дніпропетровськ, 2001); VI, VII, VIII регіональних науково-практичних конференцій “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, Львів, 2000-2002; круглого столу “Під знаком Заповіту: Бней-Бріт “Леополіс” на варті міжнаціональної злагоди”, Львів, 2000; організаційного з’їзду “Міжнаціональний форум України”, Київ, 2000; науково-методичного семінару для викладачів вищих навчальних закладів м.Львова “Голокост в Україні: історичні, філософські, етичні проблеми”, Львів, 2000; Всеукраїнської науково-практичної конференції “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання і перспективи”, Київ, 2001; 4-ї (56-ї) звітної наукової конференції професорсько-викладацького складу і аспірантів Одеської національної юридичної академії, Одеса, 2001; круглого столу “Національні меншини України: вибір шляху”, Львів, Російський культурний центр, 2001; Всеукраїнської науково-теоретичної конференції “Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна”, Львів, Інститут внутрішніх справ, 2001; круглого столу у рамках другого болгарського собору “Полікультурне суспільство: мовна освіта болгарської молоді в школах Одеської області”, Одеса, 2001; регіонального науково-методичного семінару “Міжнаціональна злагода: спільне минуле-спільне майбутнє. Викладання у вищій школі проблем Голокосту та трагедій етносів України”, Львів, 2002; круглого столу, присвяченого 10-річчю ухвалення Верховною Радою України Закону України “Про національні меншини в Україні”, Київ, 2002. Крім того, автор виступав по Львівській державній телерадіокомпанії в програмах “Аудиторія” і “Право” (2000), де висловлював своє бачення правового врегулювання тих чи інших проблем національних меншин, які проживають на території Львівської області; надавав консультаційну допомогу в процесі підготовки до видання науково–допоміжного бібліографічного покажчика “Євреї в Україні” (Київ, 2001); брав участь у реалізації проекту “Моніторинг дотримання прав національних меншин в Україні який проводився Уповноваженим ВРУ з прав людини за підтримки Верховного комісара ОБСЄ у справах національностей (2002). Підсумки дисертації обговорювались на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого(2002).
Публікації. За темою дисертації автором одноосібно опубліковано:
І. монографія
“Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000)”. – Львів: Видавничий центр Львівського національного ун-ту ім. І.Франка, 2001.–482 с.;
ІІ. статті у наукових фахових виданнях
1. Конституція України і національні меншини // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 1997. – № 2. – С. 24-26;
2. Вплив міждержавних відносин на правове становище національних меншин УСРР у 1920-х рр. // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 1. – Львів, 1999. – С. 285-288;
3. Участь національних меншин у діяльності державного апарату УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 5. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 47-54;
4. Обмеження релігійних прав національних меншин в УСРР (кінець 20-х років ХХ ст.) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 6. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 60-63;
5. Запровадження правового регулювання діяльності національних меншин в УСРР (1921-1924) // Держава і право. Зб. наук. праць. Вип. 7. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”, 2000. – С. 135 - 139;
6. Репресивні заходи щодо національних меншин Західної України в економічній сфері (1939-1941) // Вісник Луганського ін-ту внутрішніх справ України. – 2000. – Вип. 1. – С. 16-23;
7. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав в УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Право України. – 2000. – № 5. – С. 101-103;
8. Вплив радянських і партійних органів УСРР на діяльність релігійних громад національних меншин (середина 1920-х рр.) // Право України. – 2000. – № 9. – С. 112-114;
9. Право національних меншин на свободу совісті в УСРР на початку 1920-х років // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 35. – Львів, 2000. – С. 108-113;
10. Організаційно-правові заходи щодо розвитку освітньо-культурних установ Західної України (1939-1941) // Актуальні проблеми державного управління. Науковий збірник. – Харків: УАДУ, 2000. – № 2(7). – С. 132-137;
11. Правові заходи по культурно-соціальному розвитку національних меншин УСРР (1922-1926) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 150-156;
12. Порушення політичних і особистих прав національних меншин Західної України (1939-1941) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – 2000. – № 2. – С. 85-92;
13. Суперечливі тенденції у правовому становищі національних меншин в Україні (1950-ті – 1970-ті рр.) // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. – 2000. – № 3. – С. 277-281;
14. Реалізація принципів “радянської демократії” щодо національних меншин у Західній Україні (1939-1941) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 56-59;
15.Антирелігійна діяльність серед національних меншин в УРСР (середина 1950-х – кінець 1970-х рр.) // Вісник Львівського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 2. – С. 25-29;
16.Початковий етап організації та діяльності Ради в справах освіти національних меншин в УСРР (1920-1922) // Вісник Одеського ін-ту внутрішніх справ. – 2000. – № 1. – С. 47-51;
17.Депортаційні акції щодо національних меншин Західної України як різновид репресій (1939-1941) // Вісник ун-ту внутрішніх справ. – 2000. – Вип. 12. – Ч. 1. – С. 201-204.
18. “Рівні права і можливості” національних меншин в УРСР (середина 1950-х – початок 1980-х рр.) // Юридичний вісник. – 2001. – № 1. – С. 118-123;
19. Радянсько-німецький договір про ненапад 1939 р.: наслідки для національних меншин Західної України (1939-1941) // Вісник Львівського ун-ту. Серія міжнародних відносин. Вип. 2. – Львів, 2001. – С. 435-437.
20. Вибори до національних рад УСРР (1920 – середина 1930-х рр.) // Вісник Львівського ун-ту. Серія юридична. Вип. 36. – Львів, 2001. – С. 107-111;
21. Правові заходи УСРР по економічному розвитку національних меншин (середина 1920-х рр.) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту: Зб. наук. праць. Вип. 103: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2001. – С. 13-16;
ІІІ. матеріали наукових конференцій
1. Права національних меншин в Україні: законодавство і практика (1991-2000) // Розвиток демократії в Україні: Матер. міжнар. наук. конф. (Київ, 29 вересня – 1 жовтня 2000 р.). – К.: Центр Освітніх Ініціатив, 2001. – С. 87-94;
2. Забезпечення права на свободу віросповідання національних меншин – свідчення демократизації української держави (1992-2000) // Проблеми права на зламі тисячоліть: Матер. міжнар. наук. конф. (Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.). – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – С. 145-148;
3. Договірно-правова база забезпечення прав національних меншин в Україні // Наукові записки / Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2001. – С. 200-204; Сер.”Політологія і етнологія”; – Вип.15;
4. Законодавство України про національні меншини: проблеми реалізації// Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна. Зб. наук. праць. – Львів: ЛІВС, 2001. – С. 203-206;
5. Депортовані національні меншини в Україні: історія та сучасність // Актуальні проблеми держави і права. Зб. наук. пр. Вип. 11. – Одеса: Юридична література. – 2001. – С. 131-133.
IV. Інші публікації
1. Рябошапко Л.І. Історія єврейських політичних організацій в Україні очима сучасника. Рецензія на монографію Наймана О.Я. ”Єврейські парки та об”єднання України (1917–1925)”. (К., 1998) // Відродження. – 1999. – №3. – С.33.
2. Рябошапко Л.І. Юдофобия против Украины. Рецензія на книгу Мир¬сь¬-кого Р.Я., Наймана О.Я. “Юдофобія проти України” (К., 2000) // Еврейский обозре¬ватель. – 2002. – №19/38. – С. 10.
Структура дисертації : вступ, сім розділів, 13 підрозділів, висновки, список використаних джерел (1465 найменувань), таблиці. Повний обсяг дисертації становить 450 сторінок, обсяг основного тексту – 356 сторінок.

bibliography

Висновки
В Україні протягом десятиріччя здійснюється поступовий процес будівництва демократинної, соціальної, правової держави. Він має відбуватися на грунті Конституції України 1996 р., внутрішнього законодавства, оновленого відповідно до стандартів, визнаних світовою спільнотою демократичними, міжнародно – правової системи захисту індивідуальних і колективних прав. Це створюватиме умови дотримання та подальшого розвитку прав і свобод громадян, формування громадянського суспільства, утвердження України самостійною європейською державою. Можна прогнозувати, що шлях до цього, як і загалом торжества принципу верховенства права, буде довготривалим – надто важко подолати наслідки десятиліть авторитарного правління.
Реформуючи державний механізм, потрібно враховувати чинник етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності українського суспільства, значною складовою якого є національні меншини. Це передбачає звернення до історико – правової спадщини України, в чому автор вбачає основний сенс проведеного дослідження еволюції правового становища національних меншин. Воно вирішує важливу й нагальну наукову проблему, суть якої полягає в теоретичному обгрунтуванні можливості та необхідності застосування досвіду історії держави і права України у формуванні нового напряму юридичної науки – прав національних меншин як міжгалузевого правового інституту. Це дозволить з урахуванням стратегії політичного розвитку країни створити оптимальні передумови для подальшого врегулювання правових взаємин української держави та національних меншин, які становлять значну складову українського народу.
Суперечливий досвід урегулювання проблем міжетнічних взаємин демонструє, що за умов української та радянської державності відбувалося (з різними метою та рівнем успіху) забезпечення індивідуальних і колективних прав національних меншин. Перша світова війна, Лютнева революція 1917 р. суттєво змінили етнонаціональну ситуацію у Росії, призвели до посилення українського національного руху, який очолила Українська Центральна Рада. Вона пройшла складний шлях від вимог національно-територіальної автономії у складі Росії до проголошення незалежної української держави. Обравши демократичний шлях розвитку, різні форми української державності не лише декларували, а й забезпечували (більшою чи меншою мірою) права і свободи національних меншин.
УЦР ввела у свій склад представників національних меншин, утворила російське, єврейське і польське міністерства у Генеральному Секретаріаті, виділяла кошти на освітньо-культурні потреби національних меншин тощо. Кожен з чотирьох Універсалів, ухвалених УЦР, містив норми про дотримання прав національних меншин. Разом із Законом “Про національно-персональну автономію”, який був уведений окремим розділом у Конституцію УНР 1918 р., це створило надійний правовий грунт демократичної етнополітики, а відтак реалізації індивідуальних і колективних прав національних меншин.
ЗУНР, продовжуючи демокра¬тичний курс УЦР, започаткувала правові умови реалізації національно-культурної автономії, передовсім, для поляків, євреїв і німців. Це відобразилося, зокрема, у створенні Німецької національної ради ЗУНР і Єврейської національної ради Східної Галичини як представницьких загальнонаціональних громадських організацій національних меншин, ухваленні виборчого законодавства на пропорційній основі, що могло б гарантувати обрання до майбутнього парламенту ЗУНР чітко визначеної кількості поляків, євреїв і німців.
Гетьманська держава П. Скоропадського, хоч і відмінила принцип національно-персональної автономії, проте загалом лояльно ставилася до національних меншин. Це дозволило, зокрема, євреям частково реалізувати Закон УЦР 1918 р. ”Про національно-персональну автономію” і на підставі Закону УЦР 1918 р. ”Про Єврейські Національні Установчі Збори і Тимчасові Єврейські Національні Збори” провести вибори до національного тимчасового парламенту, обрати виконавчі органи і розпочати їх діяльність.
УНР періоду Директорії, відновивши національно-персональну автономію, вживала заходів для її реалізації до останніх днів перебування на території України і навіть дбала про національні меншини у перші роки еміграції як у теоретичній, так і у практичній площинах. Порушення їх прав, які були протягом 1917-1920 рр., переважно мали об’єктивний характер, зумовлений військовими діями на території України.
Радянський політичний режим, що утвердився з 1920 р., намагався по-іншому врегулювати правове становище національних меншин. Для об’єктивного розуміння взаємовідносин радянської влади і національних меншин потрібно, насамперед, зазначити, що в основі національної політики РКП(б), як і всієї іншої, був класовий принцип, ідея диктатури пролетаріату і світової революції. Тому “вільний розвиток” національних меншин, проголошений 1917 р. Раднаркомом РСФРР у Декларації прав народів Росії, міг відбуватися лише на таких ідейних засадах.
Це особливо виявилося після вимушеної зміни національ¬ної політики РКП(б) у 1921-1923 рр. Закріплений курс на забезпечення конституційних прав національних меншин реалізовували в УСРР спеціалізовані державні органи – Відділ національних меншин при НКВС, ЦКНМ при ВУЦВК, Раднацмен у складі Наркомосу під постійним контролем організаційних підрозділів КП(б)У. Результатом діяльності цих структур стало формування національних адмініст-ративно-територіальних одиниць, створення національних право¬охоронних органів, використання рідної мови в роботі державного апарату, видання юридичної літератури мовами національних меншин тощо.
Однак ці правові заходи не можна оцінювати однозначно позитивно, як це повсякчас робилося в період існування радянської влади. Треба зважати на те, що уповноважені державні органи не спромоглися дієво реалізувати названі вище права національних меншин через незнання їхніх мов, недостатню кількість вчителів, літератури, проросійські та антиєврейські настрої частини працівників місцевих ланок державного апарату та ін. Акцент постійно робили на кількісних параметрах (стільки національних районів, рад, судів тощо), а не на якісних показниках роботи.
Проте головна вада полягала не в цьому. Реалізація конституційних прав, хоч і не зовсім ефективна, була лише для частини національних меншин, тобто за класовою ознакою, що мало на меті зміцнення влади диктатури пролетаріату. У ширшому контексті національні меншини потрактовано як базу для просування соціалістичної революції на захід. Тому радянська влада і не економила кошти на прискоренні соціально-економічного розвитку національних районів, на розгортанні наполегливої ідеологічно-пропагандистської роботи з метою якнайбільшого залучення національних меншин до радянського будівництва.
Непролетарські верстви меншин змушені були або погодитися працювати в умовах радянської політико-економічної системи, або емігрувати. Ті, хто залишався, перебували під постійним політичним наглядом ДПУ, до них періодично застосовували репресії, які охоплювали всі сторони приватно-публічної сфери (право на свободу віросповідання, виборче право, право на об’єднання у політичні партії і громадські організації, право власності, право на свободу і особисту недоторканість, право на життя та ін.). Чергова зміна національної політики ВКП(б)-КП(б)У на початку 30-х років призвела до поступового переростання репресій у масові, а відтак до ліквідації наприкінці 1930-х років національного районування, спеціалізованих державних органів, національних судових камер, переважної більшості культурно-освітніх закладів, преси тощо. Тому стверджувати про перемогу ленінської національної політики, як це робили свого часу радянські науковці, означає видавати бажане за дійсне. Справедливіше, на мій погляд, вважати період 1920-1939 рр. етапом створення радянізованого фундаменту правового регулювання етнонаціональних процесів. Він грунтувався на політичному терорі, який прикривали добропристойними формами законів і юридичних процедур (хоча при цьому тимчасово були дотриманні права національних меншин – у рамках, дозволених КП(б)У ).
Аналогічні узагальнення стосуються і наступних періодів української історії держави і права – 1939-1941 рр., 1944-1953 рр. з тією лише різницею, що в ті роки переважаючим фактором були масові репресії проти поляків у Західній Україні, угорців у Закарпатті, німців на сході України, євреїв, які поєднувалися з частковим забезпеченням освітньо-культурних прав національних меншин на деяких територіях (наявність окремих середніх шкіл, видання літератури мовами національних меншин).
Певні зміни у правовому становищі національних меншин сталися після спроби демократизації суспільно-політичного життя СРСР у середині 1950-х років, коли вони перестали бути об’єктом масових репресій, їх повністю або частково реабілітували, на деякий час дозволили еміграцію, реалізацію освітньо-культурних прав остаточно зосередили лише в місцях компактного проживання національних меншин (головно у Чернівецькій і Закарпатській областях). Останнє зроблено з огляду на специфічне становище Румунії та Угорщини в соціалістичному таборі і небажання СРСР загострювати відносини з цими країнами. Водночас, демагогічно декларуючи врахування специфічних інтересів кожної нації, безпідставно стверджувалося про утворення нової історичної спільності – радянського народу, у якій головну роль повинні були відігравати російський народ і російська мова. Переважна більшість національних меншин була позбавлена (обмежена) свободи віросповідання, а її окремих представників (дисидентів), які стали на шлях опору радянській владі, репресовували.
Часткові корективи у правове становище національних меншин внесено в період перебудови. За формою і змістом він дуже нагадував події 1920-х років. Як і тоді, так і тепер це був тактичний хід КПРС – КПУ з метою зберегти себе та існуючий державний лад у рамках “оновленої” федерації. Тому довелося проголосити, хоч із запізненням, про корінне оновлення національної політики. Базовими документами з цього приводу стали резолюція ХІХ Всесоюзної партійної конференції “Про міжнаціональні відносини” 1987 р. і платформа КПРС “Національна політика КПРС у сучасних умовах”, ухвалена пленумом ЦК КПРС
20 вересня 1989 р. На ньому вперше після 1939 р. визнано необґрунтованість ліквідації національного районування 1920-1930-х років, можливість його відновлення, необхідність визнання права національних меншин на використання рідної мови, а також утворення державних органів з правового регулювання етнонаціональних відносин, подібних до тих, що діяли у довоєнний період. Водночас КПРС─КПУ не збиралися відмовлятися від панування російської мови, зафіксувавши норму про доцільність її законодавчого закріплення як загальнодержавної, а тим більше від власної ролі головної сили у консолідації націй і вдосконаленні національної політики.
Відтак усі дії з реалізації задекларованої платформи відбувалися в УРСР під чітким контролем КПУ. Вона дала дозвіл на створення постійної комісії ВР УРСР з питань патріотичного та інтер¬національного виховання і міжнаціо-нальних відносин, Комітету у справах національностей при КМУ, ухвалення Закону “Про мови в УРСР”, реєстрацію громадських організацій національних меншин. Їхню діяльність КПУ намагалася тримати під своїм органі¬заційним впливом, не допускаючи взаємодії з РН НРУ. Це черговий раз підтвердило фальшивість проголошених КПУ гасел про демократизацію цієї політичної партії та її прихильність до прав людини як головної передумови у досягненні мети – перебудови соціалістичних суспільних відносин. Лише ухвалення Декларації про державний суверенітет України 1990 р., позбавлення КПУ монополії на владу дозволило здійснити перші справжні кроки у задекларованих перетвореннях, приступити до розробки законопроектів “Про національні меншини в УРСР” і “Про національні адміністративно – територіальні одиниці”.
Реально новий етап у правовому становищі національних меншин пов’язаний з проголошенням незалежної української держави і відновленням функціонування політичного режиму в умовах демократії. Він характеризується постійним намаганням (проте повільним) посттоталітарної держави подолати нагромаджені деформації в етнонаціональній сфері, зумовлені наслідками комуністичної епохи, і, засвоївши демократичну спадщину української та елементів радянської державності, створити належні правову базу державної етнополітики, юридичні гарантії прав національних меншин. Розпочавши цей процес з ухвалення Декларації прав національностей України 1991р., Закону “Про національні меншини в Україні” 1992 р., (включивши в нього норму про національно-культурну автономію), створивши Міністерство у справах національ¬ностей та міграції 1993 р., схваливши Державну програму відродження і розвитку освіти національних меншин на 1994-2000 рр., закріпивши у преамбулі Конституції 1996 р. поняття українського народу як громадян усіх національностей, внісши в Основний Закон норму про державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, ратифікувавши у 1997 р. Європейську конвенцію про захист прав і основних свобод людини та Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин, уклавши численні двосторонні міжнародно-правові договори й угоди, утворивши 1999 р. Міжвідомчу координаційну раду з питань етнополітики при КМУ [1463], започаткувавши діяльність різноманітних спільних українсько-іноземних комісій, Ради представників громадських об’єднань національних меншин у 1996 р., реорганізувавши її 2000 р. у консультативно-дорадчий орган при Президентові України тощо, держава накопичила певний позитивний досвід правового регулювання етнонаціональних процесів. Додатковим свідченням цього є ухвалення Президентом України Розпорядження від 21 вересня 2001 р. “Про заходи щодо підтримки діяльності національно – культурних товариств” [1464], постанови КМУ від 10 січня 2002 р. “Про затвердження Програми адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури і освіти” [1464, с. 41-47], Указу Президента України від 21 вересня 2002 р. “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” [1465]. Натомість досягнуте явно неадекватно рівню його реалізації через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників, особливо в частині розроблення юридичного механізму реалізації Закону України 1992 р. “Про національні меншини України”, спрямованого на дотримання усіх індивідуальних і колективних прав представників меншин.
Базуючись на засадах здійсненого дослідження, в дисертації обгрунтовано такі концептуальні висновки:
1) всебічне вивчення динаміки трьох форм національних автономій, що діяли в Україні (національно-персональної автономії, національно-культурної автономії 1918-1920 рр., національних адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного проживання національних меншин у 1923-1939 рр.), інших організаційно-правових заходів дає підставу стверджувати, що, хоч їх запровадження мало різну засадничу мету, вони певною мірою забезпечували права національних меншин. Ліквідація цих форм і суттєве обмеження заходів унеможливили (утруднили) реалізацію колективних й індивідуальних прав національних меншин. Основні елементи форм і методів забезпечення прав національних меншин, що практикувалися (повністю або частково) протягом 1917-1939 рр. (надання меншинам права утворення Національних союзів, визнання представницьких і виконавчих органів союзу державними установами, закріплення за союзами виключного права представництва своєї нації, запровадження пропорційної виборчої системи, національних адміністративно-територіальних одиниць тощо), доцільно використовувати в сучасних умовах для врахування специфіки інтересів громадян різних національностей;
2) ухвалення Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні”, відповідних статей Конституції України 1996р. та іншого законодавства є істотним свідченням відновлення юридичних гарантій прав національних меншин. Однак пропозиції, які б базувалися на позитивному історичному досвіді урегулювання національного питання (поновлення практики існування національно-персональної автономії, національних адміністративно-територіальних одиниць), не були підтримані при ухваленні остаточного варіанту законопроекту “Про національні меншини в Україні” 1992 р. Відсутність цих положень, а також юридичного механізму реалізації норми Закону 1992 р. про національно-культурну автономію і представництво національних меншин в органах державної влади та місцевого самоврядування, постійна і непродумана реорганізація колишнього Міністерства України у справах національностей та міграції тощо негативно позначається на реалізації їх індивідуальних і колективних прав. Тому в процесі формування політичного режиму в умовах демократії, створення полінаціональної моделі української держави слід враховувати історико-правовий досвід України для розробки і вдосконалення етнонаціонального законодавства з метою визнання, дотримання, захисту прав і свобод національних меншин.
Констатуючи, що Україна, перетворюючись у демократичну державу, потребує системнішої реалізації індивідуальних і колективних прав, дисертант водночас підкреслює необхідність врахувати, що вона, на відміну від УНР чи ЗУНР, є посттоталітарною країною, яка лише після ухвалення Конституції 1996 р. розпочала трансформувати державні та громадські інституції у напрямі європейських стандартів демократії. Відтак, якщо реалізація індивідуальних прав меншин є нагальною, то занадто стрімка і непродумана реалізація колективних прав (у формах національно – персональної, національно–культурної автономій, національних адміністративно-територіальних одиниць) може призвести до етнополітичного конфлікту в державі і ще більше відтермінувати забезпечення цього виду прав меншин.
Тому включення національних меншин у політичну систему держави як колективного суб’єкта права має відбуватися поступово, з дотриманням обопільних інтересів. У цьому контексті застосування історико-правового досвіду України щодо урегулювання прав меншин буде доцільним, якщо він грунтуватиметься на виважених і поміркованих практичних рекомендаціях юридичної науки різним гілкам державної влади, органам місцевого самоврядування.
Вони полягають у наступному:
1. Оприлюднити Концепцію етнонаціональної політики для широкого наукового і громадського обговорення з обов’язковим залученням представників національно-культурних товариств, під час якого визначити правовий статус різних видів меншин, депортованих народів, корінних народів(за умови визнання їх існування), після чого ухвалити її;
2. Прискорити розгляд і ухвалення законопроектів “Про внесення змін до Закону України “Про національні меншини в Україні” (передбачивши у ньому не лише національно-культурну автономію, а й національно-персональну автономію та національні адміністративно-територіальні одиниці, механізм їх функціонування, у тім числі фінансування); “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, які зазнали репресій та були депортовані з території України”; “Про освіту національних меншин України”; “Про свободу совісті та релігійні організації” (в частині реституції їх власності); “Про розвиток і застосування мов в Україні” (врахувавши норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, яка потребує повторної ратифікації ВРУ з необхідними гарантіями прав державної мови);
3. З метою реалізації ч. 2 ст. 14 Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні” та можливого запровадження пропорційної виборчої системи удосконалити виборче законодавство шляхом введення інституту гарантованого представництва (квотування) національних меншин у парламенті й органах місцевого самоврядування або знайти іншу форму їхнього представництва в органах державної влади;
4. Реорганізувати Державний комітет України у справах національностей та міграції у Міністерство України у справах національностей, функціонування якого передбачено ч. 3 ст. 5 Закону України 1992 р. “Про національні меншини в Україні”, а з урахуванням історико-правового досвіду України обов’язково залучати до його керівництва представників національних меншин і надавати йому право вето на рішення інших органів виконавчої влади, які стосуються інтересів національних меншин;
5. З урахуванням історико-правового досвіду України заснувати кафедру ”Права меншин” і однойменний курс включити у навчальні програми вищих навчальних закладів з правознавства, що дозволить активізувати пропаганду толерантності міжетнічних стосунків;
6. З урахуванням (опосередковано) історико-правового досвіду України утворити спеціалізований місцевий суд з прав меншин, що посилить юридичні гарантії етнонаціональної рівноправності громадян;
7. Ухвалити Кодекс прав меншин і тим самим легалізувати новий міжгалузевий правовий інститут – права меншин;
8. З урахуванням історико-правового досвіду України збільшити кількість видань юридичної літератури та розпочати розробку юридичної термінології мовами національних меншин;
9. З урахуванням історико-правового досвіду України у етнонаціональному законодавстві використовувати термін „меншості”;
10. Оприлюднювати рішення, які ухвалюють спільні українсько-іноземні комісії з питань забезпечення прав національних меншин;
11. Доповнити п.11 ст.30 Закону України 1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні” нормою про створення кладовищ за етнонаціональною ознакою.
Отже, законодавче забезпечення прав національних меншин має бути системним, узгодженим з міжнародним і європейським правом та включати: Концепцію державної етнонаціональної політики, спеціальні закони, окремі статті і пункти у правових актах різних галузей права, обов’язкове опублікування чинних для України міжнародних договорів, одночасне подання на розгляд ВРУ законів про ратифікацію міжнародно-правових актів і змін до українського законодавства, внутрішньодержавний механізм реалізації та конкретну юридичну відповідальність за їхнє невиконання. Це дасть можливість у майбутньому ухвалити Кодекс прав меншин і тим самим легалізувати новий міжгалузевий правовий інститут – права меншин.
Системна реалізація цих та інших пропозицій, які висловлюють науковці різного профілю, за умови взаємодії органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних органів, місцевого самоврядування, національно-культурних товариств дозволить створити стабільне та прогнозоване майбутнє правовового становища національних меншин, зменшити ступінь політизації етнонаціональних відносин, поліпшити міжнародний імідж держави. Українська влада, навіть за складних економічних умов, прискореної глобалізації усіх процесів, здатна реалізувати права національних меншин. Тим самим вона ще раз підтвердить свій остаточний вибір – входження в європейський правовий простір XXI століття демократичною державою, яка сприятиме продовженню пошуку нового формату відносин з національними меншинами. В його основі – юридичні умови для конструктивного діалогу держави і меншин з метою збереження їхніх етнонаціональних відмінностей, активнішої інтеграції національних меншин в українське суспільство і консолідації української нації.
Список використаних джерел

1. Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 13. – Ст. 65.
2. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Конституційне право України. Підручник / За ред. В. Ф. Погорілко. – К.: Наук. думка, 1999. – 734 c.
4. Права человека. Учебник для вузов / Отв. ред. Е. А. Лукашова. – М.: Норма – Инфра, 1999. – 573 с.
5. Права людини в Україні. Інформ.-аналіт. бюл. Укр.-Амер. бюро захисту прав людини. Вип. 21. Права меншин. – К., 1998. – 455 с.
6. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 36. – Ст. 529.
7. Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів
/ Упор.: М.І. Панчук та ін. – К.: Наук. думка, 1994. – 560 с.
8. Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ ст.: Історіографічний нарис. – К.: Полюс, 2000. – 447 с.
9. Драгоманов М. Евреи и поляки въ Юго-Западном крае // Драгоманов М.П. Политическіе сочиненія / Под ред. И.М. Гревса. Т. 1. Центр и окраины. – М.: Типогр. Сытина, 1908. – 486 с.
10. Драгоманов М. Великорусскій интернаціоналъ и польско-украинскій вопросъ. – Казань: Типогр. окружного штаба, 1906. – 135 с.
11. Франко І. Я. Зібрання творів. У 50-ти т. Т. 45 / Ред. кол. Є.П. Кирилюк та ін.–К.: Наук. думка, 1976. – 574 с.
12. Грушевський М. Конституційне питаннє і українство в Росії // Літературно-Науковий Вістник. Кн. VІ. (передрук). – Львів.: Наук. тов-во ім. Т. Шевченка, 1905. – 16 с.
13. Кармазіна М. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – К.: ІПіЕНД, 1998. – 350 с.
14. Шульженко Ф. П., Наум М. Ю. Історія вчень про державу і право: курс лекцій / За ред. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком інтер, 1997. – 192 с.
15. Словарь иностарнных слов. 13-е изд., стереотип. – М.: Рус. яз., 1986. – 608 с.
16. Конституционное право. Энциклопедический словарь / Отв. ред. С.А. Авакьян. – М.: Норма, 2001. – 688 с.
17. Мучник О. Г. Комментарий к Конституции Украины. Кн. 1. – К.: Парламентское изд-во, 2000. – 254 с.
18. Народная энциклопедия научныхъ и приклад¬ныхъ знаній. Т. 11. Общественно-юридическій. Первый полутом. – М.: Харьковское общество распространенія въ народъ грамотности, 1911. – 328 с.
19. Лазаревскій Н.И. Русское государственное право. Т. 1. Конституціонное право. Изд. 3-е. – С.-Петербургъ: Типография акц. общ. "Слово", 1913. – 672 с.
20. Жилинъ А.А. Учебникъ государственного права. Ч. 1. – Петроградъ: Типография Б.М. Вольфа, 1916. – 429 с.
21. Урьяс Е.Л. Рабочее движение в Австро-Венгрии в 1867-1914 годах. – М.: Изд-во ВПШ и АОН при ЦК КПСС, 1959. – 63 с.
22. Синоптикусъ. Государство и нація (К національному вопросу в Австріи) / Под ред. и с предисловием Ратнера М.Б. – К.; С.-Петербургъ: Серпъ, 1906. – 252 с.
23. Шпрингеръ Р. Національная проблема: (Борьба національностей въ Австріи) / Под ред. и с предисловием Ратнера М. Б. – С.-Петербургъ: Изд-е т-ва "Обществен-ная польза", 1909. – 293 с.
24. Полтавский М.А. История Австрии. Пути государственного и национального развития: Ч. 2. От революции 1848 г. до революции 1918-1919 гг. – М.: Всесоюзная книжная палата, 1992. – 369 с.
25. Пристер Е. Краткая история Австрии. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1952. – 511 с.
26. Бауэръ О. Національный вопросъ і соціалъ-демократія. – С.-Петербургъ: Серпъ, 1909. – 600 с.
27. Дубнов С.М. Чего хотят евреи. – Петроград: Муравей, 1917. – 71 с.
28. Мотылевъ Л.Е. Основы еврейс¬кого общинного устройства. – М.: Московское книгоизд-во, 1918. – 43 с.
29. Марголинъ М.М. Национальное движение в еврействе. 1881-1913. – Петроград, 1915. – 68 с.
30. Ратнер М.Б. Проекты еврейской національной автономіи // Еврейскій Міръ. – 1909. – Кн. 1. – № 6. – июнь. – С. 1-14.
31. Базинъ (М. Зильберфарб). Принципъ національно-политической автономіи // Возрождение. Єврейский пролетаріат и національная проблема. Сборник статей. – С.-Петербургъ: Типогр. инж-ра М.С. Персона, 1906. – С. 47-77.
32. Автономизмъ // Еврейская энцикло¬педия. Т. 1. – С.-Петербургъ: Изд-е общества для научных еврейских изданий и изд-ва Бронгаузъ-Ефронъ, [б.г.] – С. 360-366, 371.
33. Община (еврейская) // Краткая еврейская энцикло¬педия. Т. 1 / Гл. ред. И.Орен. – Иерусалим: Кетер, 1976. – С. 58-76.
34. Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. – К.: Республ. асоціація українознавців, 1991. – 136 с.
35. Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з’їздів, кон¬ференцій і пленумів ЦК. Т. 1. 1898-1917 / За ред. П.М. Федосєєва. – К.: Політвидав України, 1978. – 515 с.
36. Сталин И.В. Сочинения. Т. 2. 1907-1913. – М.: ОГИЗ, 1946. – 427 с.
37. Шаумян Г. О национально-культурной автономии. – М.: Гос. издат. полит. лит., 1959. – 50 с.
38. Ленін В.І. Повне зібр. творів. Т. 24. – К.: Політвидав України, 1972. – 550 с.
39. Денисов А.И. Государственное устройство СССР, союзных и автономных республик. – М.: ВПШ при ЦК ВКП(б), 1952. – 32 с.
40. Уманский Я.Н. Советское государственное право. Учебник для юрид. вузов под ред. проф. К. Мокичева. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1960. – 435 с.
41. Изучение произведений В. И. Ленина в курсе истории КПСС: Учеб.-метод. пособие. – М.: Высш.школа, 1978. – 271 с.
42. Письма трудящихся по вопросам совершенствования межнациональных отноше¬ний (обзор писем, врученный участникам сентябрьского (1989 г.) Пленума ЦК КПСС // Известия ЦК КПСС. – 1989. – № 10. – С. 145, 152, 157, 158.
43. Межнациональные отношения: программа партийного комитета // Известия ЦК КПСС. – 1990. – № 2. – С. 69.
44. Сучасність. – 1988. – Ч. 9. – С. 87.
45. Матушевський Ф. Права національних меншостей. – К.: Вид-ня Союзу Українських Автономістів–Федералістів, 1917. – 16 с.
46. Шульгин О. Політика. (Державне будівництво України і міжнародні справи). Статті. Документи. Промови. – К.: Друкаръ, 1918. – 106 с.
47. Порш М. Про автономію України. 2-е вид. – К.: Відродженє, 1918. – 40 с.
48. Бочковський І. Національна справа. Соціялізм і національна проблема // Вістник політики, літератури й життя. – 1918. – Ч. 29. – С. 438, 439.
49. Сталин И. В. Сочинения. Т. 4. Ноябрь 1917-1920. – М.: ОГИЗ, 1947. – 487 с.
50. Сударский И. Мелкобуржуазная стихия в еврейской среде // Бюллетень НКВД УССР. – 1923. – № 1. – С. 55, 56.
51. Буценко О. Національний момент у районуванні України // Вісти ВУЦВК.–1924. – 21 серпня. – С. 1.
52. Гітлянський А. Попередні підсумки виборів до національних рад на Україні // Вісти ВУЦВК. – 1934. – 15 грудня. – С. 3.
53. Мац Д. Світло й тіні в роботі серед нацменшостей // Радянська Україна.– 1929. – № 9-10. – С. 22, 23.
54. Канцелярский П. Советская власть и еврейское население в СССР.– Днепропетровск: Партробітник Дніпропетровщини, 1929. – 30 с.
55. Сенченко І. По єврейських колоніях Криворіжжя і Херсонщини. – Х.: Держвидав України, 1929. – 31 с.
56. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.: Монографія. – Х.: Консум, 2001. – 288 с.
57. Малицкий А. Советская Конституция. – Х.: Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1925. – 440 с.
58. Дурденевский В. Н. Равноправие языков в советском строе. – М.: Ин-т сов. права, 1927. – 245 с.
59. Ялі С. Греки в УСРР. – Х.: Всеукрфілія Центрального вид-ва народів СРСР при президії ВУЦВКу, 1931. – 218 с.
60. Волкомірський Б. Про забезпечення національних меншостей в судовому урядництві УСРР // Червоний юрист. – 1926. – № 1. – С. 40.
61. Корженевський С. Про суди національних меншостей // Червоний юрист. – 1926. – № 2. – С. 65, 66.
62. Тененбаум С. Про організацію юридичних курсів для національних судових робітників // Червоне право. – 1928. – № 22. – С. 1069, 1070.
63. Зорін А. Підсудність справ у національних камерах народного суду // Червоне право. – 1929. – № 13. – С. 594, 595.
64. Стаковецький С. Обслуговування національних меншостей в органах юстиції // Червоне право. – 1930. – № 21/22. – С. 905-912.
65. Лозинський М. Охорона національних меншостей в міжнародному праві
// Ювілейний збірник в честь С. Дністрянського. – Прага, 1923. – С. 89-103.
66. Лозинський М. Міжнародня охорона національних меншостей і Ліга Націй // Червоний шлях. – 1929. – № 5-6. – С. 201-215.
67. Лозинський М. Ліга націй та міжнародня охорона меншостей // Вісник радянської юстиції. – 1929. – № 14. – С. 394-397.
68. Лозинський М. VІІ-й артикул ризького договору й польсько-радянські відносини // Вісник радянської юстиції. – 1929. – № 2. – С. 35-39.
69. Кротков В. Права национальных меньшинств на Лозанской конференции // Международная жизнь. – 1923. – № 1-2. – С. 62-71.
70. Александров Б.А. Гарантия прав национальных меньшинств Лиги Наций // Международная жизнь. – 1928. – № 3. – С. 58-66.
71. Александров Б.А. Положение национальных меньшинств в послевоенной Европе. – М.: Политиздат, 1933. – 212 с.
72. Левин И. Национальный вопрос в послевоенной Европе. – М.: Ком. Акад. Ин-т сов. строит. и права, 1934. – 526 с.
73. Скрипник М. Статті й промови в справі національного будівництва. Т. 2, ч. 1. –Б.м.:Держвидав України, 1929. – 360 с.
74. Скрипник М. Національні перетинки: Теорет. і політ. боротьба на терені нац. питання в УСРР у сучасний момент реконструктивної доби. – Б. м.: Держвидав України 1930. – 136 с.
75. Диманштейн С. Еврейское нацменьшиство СССР на новом этапе // Революция и национальности. – 1932. – № 5. – С. 87-95.
76. Василенко Н. Украина в третьем году пятилетки // Советское строительство. – 1931. – № 12. – С.122.
77. Баранніков О.П. Українські цигани. Кн. 2. – К.: ВУАН, 1931. – 65 с.
78. Советское государственное право. Учебник для юридических институтов / Под ред. А.Я. Вышинского. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1938. – 652 с.
79. Соколов Б.М. Радянське державне право. Підручник для юрид. шкіл УРСР / Під ред. А.І. Денисова. – К.: Укр. НДІ юридичних наук, 1941. – 272 с.
80. Жвания Г.Е. Международно-правовые гарантии защиты национальных меньшинств (Исторический очерк). – Тбилиси: АН Грузинской ССР, 1959. – 133 с.
81. Нариси з історії держави і права Української РСР / Ред. кол.: В. М. Корецький (відп. ред.). – К.: АН УРСР, 1957. – 227 с.
82. Бабій Б.М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925 роки). – К.: АН УРСР, 1961. – 384 с.
83. Історія держави і права Української РСР. В 2-х т. Т. 1. 1917-1937 рр. / Ред. кол.: Б.М. Бабій та ін. – К.: Наук. думка, 1967. – 673 с.
84. Мищенко А.В. НКВД УССР и его роль в руководстве советским строительством в 1918-1922 гг.: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.710 / Харьк. юрид. ин-т. – Х., 1970. – 20 с.
85. Ковба Ж.Н. Издания на языках национальных меньшинств на Украине (1918-1939) // Всесоюз. науч. конф. по проблемам книговедения. Секция национальной книги: Тезисы докладов. – М., 1974. – С. 41-45.
86. Миронов Н. Советское законодательство и международное право. – М.: Международные отношения, 1968. – 197 с.
87. Советское государственное право. Учебник / Под. ред. И.Л. Трайнина. – М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1948. – 496 с.
88. Гельфанд Й. Історичний розвиток радянських конституцій. – К.: Укр. вид-во політ. літ-ри, 1948. – 39 с.
89. Судницын Ю. Г. Национальный суверенитет в СССР. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1958. – 104 с.
90. Шеремет К.Ф., Барабашев Г.В. Советское строительство: Учебное пособие для юрид. ин-тов и фак. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961. – 459 с.
91. Лепешкин А.И., Ким А.И. Курс советского государственного права. Т. 2 / Под общей ред. А.И. Лепешкина. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1962. – 591 с.
92. Макогон С., Ткач А., Цвєтков В. Розвиток радянської державності на Україні. – К.: Вид-во політ. літ. України, 1966. – 146 с.
93. Макогон С. Вопросы теории и практики национально-государственного строительства в СССР. – К.: Вища школа, 1976. – 68 с.
94. Государственное право СССР. Учебник / Под. ред. С.С. Кравчука. – М.: Юрид. лит., 1967. – 552 с.
95. Союз ССР – содружество равноправных республик / Кол. авторов; Отв. ред. А.И. Лепешкин. – М.: Юрид. лит., 1972. – 296 с.
96. Серцова А.П. Социализм и развитие ниций. Об опыте СССР и ЧССР. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1973. – 304 с.
97. Международные пакты о правах человека и советское законодательство / Ред. кол.: В. Н. Кудрявцев. – М.: ИГиП АН СССР, 1976. – 140 с.
98. Национальная государственность союзных республик / Кол. авт.; Отв. ред. Д.Л. Златопольский. – М.: Юрид. лит., 1968. – 567 с.
99. Златопольский Д.Л. Формы национальной государственности народов СССР. – М.: Знание, 1975. – 63 с.
100. Советское государственное право. Учебник / Под. ред. С.С. Кравчука. – М.: Юрид. лит., 1985. – 464 с.
101. Советское государственное право. Учебник для юрид. ин-тов и фак. / Под ред. А.И. Лепешкина. – М.: Юрид. лит., 1971. – 614 с.
102. Семенов П.Г. Программа КПСС о развитии советских национально-государственных отношений // Советское государство и право. – 1961. – № 12. – С. 18, 19.
103. Развитие национальных отношений в СССР в свете решений ХХVI съезда КПСС / Гл. ред. Ю.В. Бромлей. – М.: Наука, 1982. – 391 с.
104. Цамерян И. П. Советское многонациональное государство, его особенности и пути развития. – М.: АН СССР, 1958. – 334 с.
105. Куличенко М. И. Борьба Коммунистической партии за решение национального вопроса в 1918-1920 годах. – Х.: Изд-во Харьк. ун-та, 1963. – 447 с.
106. Юрченко О.Т. Комуністична партія – організатор здійснення ленінської національної політики на Україні. – К.: Політвидав України, 1971. – 323 с.
107. Маланчук В.Е. Исторический опыт КПСС по решению национального вопроса и развитию национальных отношений в СССР. – М.: Высш. школа, 1972. – 294 с.
108. Грошев И.И. Сущность национальной политики КПСС. – М.: Мысль, 1982. – 303 с.
109. Торжество ленінської національної політики на Україні / Кол. авторів; Під ред. М. С. Гольнєва. – К.: Вид-во політ. літ-ри України, 1967. – 459 с.
110. Горовський