ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НАСЕЛЕННЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XIV – XVI ст.ст.: ДЕТЕРМІНАЦІЯ РЕЛІГІЙНОЮ ПОЛІТИКОЮ ДЕРЖАВИ

brief description

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ…………………………………….3
ВСТУП ………………………………………………………………………..4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛА ЇЇ
ВИВЧЕННЯ ………………………………………………………………..12
1.1. Формування традиції вивчення правового становища
населення Великого князівства Литовського (XVI – початок ХХ ст.) … 12
1.2. Правове становище етнорелігійних груп Великого
князівства Литовського в сучасній історіографії ………………………….28
1.3. Джерельна база дослідження ………………………………………… 37
Висновки до першого розділу ………………………………………………42
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ КАТОЛИЦЬКОЇ ТА ПРАВОСЛАВНОЇ СПІЛЬНОТ У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ………………………………………………………………….44
2.1. Правове становище католицької релігійної групи населення
Великого князівства Литовського…………………………………………. 44
2.2. Формування та релігійна належність руської етнічної групи ……….53
2.3. Політика держави щодо православної церкви ………………………..59
2.4. Правовий статус основних станів православного руського
населення Великого князівства Литовського …………………………… 84
Висновки до другого розділу ………………………………………..... 99
РОЗДІЛ 3. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ІНШИХ ЕТНОРЕЛІГІЙНИХ СПІЛЬНОТ У ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ…………….101
3.1. Правове становище вірменської етнорелігійної спільноти …………101
3.2. Правове становище татарської мусульманської громади …………. 114
3.3. Правове становище єврейської та караїмської іудейських спільнот..129
3.4. Правове становище ромської спільноти (циган) у Великому
князівстві Литовському……………………………………………………..161
Висновки до третього розділу …………………………………..................165
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………..167
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………….173
ВСТУП

Актуальність теми. У традиційному суспільстві релігійно-конфесійні інститути пронизували практично все життя суспільства, у тому числі і його державно-правові складові. Світосприйняття людини базувалося на віросповіданні, на ньому ж базувалась етнічна ідентичність; релігійно-конфесійні витоки мали і право, і держава. Релігія (для більшості українців – православ’я, а для частини громадян – інші традиційні релігії) сформувала духовно-культурний код українського народу, який і досі значною мірою спрямовує розвиток суспільства та національної державності.
Релігійні аспекти суспільно-політичного життя України останніми роками набули особливої гостроти, що пов’язано, по-перше, із загальним зростанням інтересу громадян до релігії та духовності, по-друге, з наростаючим напруженням у відносинах серед православних церковних організацій, а по-третє, у необхідності оптимізації відносин між церквою та державою. Підґрунтям останніх є морально застарілий Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», який, будучи створеним ще за умов радянського часу, аж ніяк не сприяє плідній співпраці між державою та церквою в рамках громадянського суспільства.
Окрім питання «церква – держава» не менш гострими є проблеми «церква – людина» та «держава – людина», важливими вимірами яких є етнічна належність та самоідентифікація. Саме у цьому плані звернення до витоків формування української політичної нації є особливо плідним. Держави під назвою Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтське (далі – ВКЛ) не існує вже більше 400 років, але вона і сьогодні присутня у нашому повсякденному житті як історичне, культурне, психологічне і, нарешті, цивілізаційне явище. Правова спадщина ВКЛ має своє продовження у правовому регулюванні сучасної України, стереотипах правової поведінки, або, іншими словами: правовий менталітет сучасного українського суспільства багато в чому має свої витоки саме з життя багатьох поколінь предків українського народу – мешканців ВКЛ.
Істотною особливістю правового життя ВКЛ і релігійно-суспільної ситуації в цілому було співіснування послідовників православ’я, що складали переважну більшість слов’янського населення, католицизму, протестантизму, монофізитської течії християнства, іудаїзму та мусульманства. Не ідеалізуючи суспільний та державно-правовий лад князівства, слід зазначити, що історія ВКЛ, на відміну від історії більшості європейських країн, практично не знала серйозних конфліктів на етнорелігійному ґрунті. Держава, балансуючи між різними релігійними та конфесійними групами, водночас була налаштована на створення політичної нації – литвинів – і тим самим змогла забезпечити спокій і відносно сталий розвиток численних етносів, які її населяли.
У зв’язку з вищезазначеним, вивчення історичного досвіду встановлення та підтримання правового статусу особистості на релігійно-конфесійному ґрунті уявляється актуальним та важливим для сучасного українського суспільства та незалежної Української держави.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене у відповідності до Цільової комплексної програми НАН України «Актуальні проблеми історії українського національного державотворення». Дисертація безпосередньо пов’язана з програмою наукових досліджень, які виконуються Одеською національною юридичною академією відповідно до теми «Правові проблеми становлення і розвитку сучасної Української держави» (державний реєстраційний номер 0101U001195). Тема дисертації є складовою частиною наукових досліджень кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії на 2001 – 2005 рр. – «Традиції і новації в правовому розвитку: історичний аспект» та «Традиції і новації в сучасній українській державності і правовому житті: історичний аспект» (державний реєстраційний номер 0106U004970) на 2006 – 2010 рр.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є з’ясування правового статусу етнорелігійних груп у ВКЛ, виявлення детермінант правового становища різних соціальних груп належністю до відповідної релігії та/або конфесії.
Відповідно до цього в дисертації поставлено такі задачі:
охарактеризувати правовий статус кожної з етнорелігійних груп у ВКЛ;
на підставі вивчення нормативно-актного матеріалу та практики застосування норм права простежити станові відмінності в етнорелігійних групах ВКЛ;
виявити зв’язок між релігійно-конфесійною належністю соціальної групи та її правовим становищем в системі державно-правових відносин у ВКЛ;
виявити ступінь кореляції між формальним закріпленням та реалізацією норм правового статусу етнорелігійних груп у ВКЛ;
зробити висновки щодо сутності церковної та етнорелігійної політики ВКЛ;
виявити та проаналізувати недержавні джерела правового статусу етнорелігійних груп у ВКЛ;
визначити співвідношення між державним правом ВКЛ та правом етнорелігійних спільнот, роль релігійного компоненту у цьому співвідношенні;
відтворити картину правового життя етнорелігійних груп у ВКЛ;
встановити основні тенденції розвитку правового регулювання етнорелігійних процесів у ВКЛ.
Об’єктом дослідження є соціальний статус та правове становище етнорелігійних спільнот ВКЛ.
Предметом дослідження є правові норми, які закріплювали статус етнорелігійних груп у ВКЛ, практика їх застосування та правові відносини, що виникали на підставі цих норм.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від інкорпорації слов’янських земель до складу ВКЛ (середина XIV ст.) до Люблінської унії 1569 р., яка поклала край існуванню ВКЛ як поліетнічної самостійної державної одиниці. Територіально дослідження окреслюється межами руських земель ВКЛ, тобто Волинського, Київського, Брацлавського, Берестейського, Вітебського, Мінського, Мстиславського, Новогрудського, Підляського, Полоцького воєводств, із залученням окремих матеріалів з Віленського та Трокського воєводств.
Методи дослідження. При написанні дисертаційного дослідження були застосовані методи та підходи як класичної, так і некласичної методології. Діалектичний метод став основним інструментом для виявлення тенденцій у розвитку правового регулювання етнорелігійних процесів у ВКЛ; системний метод став у пригоді для формування уявлення про цілісність, хоча й суперечливу, сукупності правових норм та інститутів ВКЛ. Дескриптивний та конкретно-історичний методи були використані для створення загальної картини суспільно-правового розвитку ВКЛ. Виявлення та вивчення правових норм, що регулювали статус та життя етнорелігійних груп, зокрема – норм Статутів ВКЛ, судебників, загальних, обласних та місцевих привілеїв великокнязівської влади – потребувало звернення до формально-логічного методу.
Проникнення у сутність правозастосовчих актів, судової практики, релігійних текстів, створених у віддаленому від сьогодення середньовічному суспільстві було б неможливим без залучення герменевтичного методу та методу семіотики, а визначення співвідношень між релігійними та правовими основами життя суспільства – без культурологічного методу.
В дисертаційному дослідженні був застосований цивілізаційний підхід, який проявився у співвіднесенні конфесійно-правових подій у ВКЛ із загальним суспільним контекстом реформаційної Європи, у розгляді складної історії етнорелігійних спільнот ВКЛ як частини загальноєвропейського процесу формування держав-націй.
Теоретичною основою дисертації стали фундаментальні положення, присвячені питанням правового становища етнорелігійних груп ВКЛ, сформульовані у працях вітчизняних та зарубіжних учених, теоретиків права, істориків, політологів, соціологів: дореволюційних – М.В. Владимирського-Буданова, М.І. Довнар-Запольського, М.С. Грушевського, С.О. Бершадського, І.І. Лаппо, Ф.І. Леонтовича, М.К. Любавського, І.А. Лінниченка; радянських – В.С. Кульчицького, С.А. Лазутки, В.Т. Пашуто, В.І. Пічети, І.П. Старостиної, О.В. Сурилова, Г.Л. Хорошкевич, Ф.М. Шабульдо, Ю.М. Юргініса, Й.О. Юхо та сучасних – Ю. Бардаха, М.Є. Бичкової, І. Валіконіте, Ю. Вербіцкене, В. Вороніна, Г. Голенченка, Е. Гудавичюса, А. Закшевського, С.Г. Ковальової, П.П. Музиченка, О.В. Русиної, Г. Сагановича, Я. Собчака, І.Б. Усенка, В.А. Чеховича, Н.М. Яковенко та ін.
Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять нормативно-правові акти Великого князівства Литовського та інші історичні джерела досліджуваного періоду. Використано опубліковані матеріали таких видань: «Литовская Метрика», «Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России», «Акты, относящиеся к истории Западной России», «Архив Юго-Западной России», «Документы и регесты к истории литовских евреев», «Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год», «Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника и Армяно-кыпчакский Процессуальный кодекс 1519-1594 гг.». Серед нормативно-правових актів, які досліджувалися, найважливішими є Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588 років, обласні та міські привілеї, великокнязівські привілеї та локаційні грамоти етнорелігійним спільнотам, судова та адміністративна практика.
Суттєве значення для висвітлення теми має судова та адміністративна документація органів центральної влади та місцевого управління ВКЛ, яка зберігається в архівах України. При написанні дисертації використовувалися матеріали Книги судових справ та Книги записів Литовської метрики.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим комплексним історико-правовим дослідженням правового становища етнорелігійних груп Великого князівства Литовського.
Наукова новизна дисертації конкретизується у таких головних результатах дослідження:
уперше:
здійснено аналіз правового становища населення ВКЛ під кутом його детермінації релігійною політикою держави;
запропоновано поняття «етнорелігійна соціальна група», під яким автор розуміє історично сформовану та історично існуючу етнічну групу, ознакою якої є належність більшості її індивідів до конфесії (течії) певної релігії;
здійснено комплексний аналіз нормативно-правової основи існування етнорелігійних груп ВКЛ, а саме – християнських (католиків, православної та протестантської руської спільнот, православної та католицької циганської спільнот, вірмено-григоріанської), іудейських (єврейської та караїмської), мусульманської (татарської);
доведено, що правове становище індивіда у ВКЛ обумовлювалося, по-перше, належністю до певної релігії та/або її течії, по-друге, становою належністю (у межах християнських та мусульманської груп), по-третє, внутрішнім правовим регулюванням суспільних відносин всередині кожної з етнорелігійних груп;
доведено, що політика великокнязівської влади ВКЛ щодо етнорелігійних груп мала помірковано толерантний характер. Не допускаючи іновірців до політичних справ, державна влада захищала їхні особисті та майнові права. Разом з тим така політика багато в чому, як і в інших тогочасних європейських державах, залежала від особистості правителя та політичної кон’юнктури;
встановлено, що у ВКЛ формувалася тенденція до уніфікації правового статусу особистості, що проявлялось у зближенні правового статусу шляхти різного віросповідання, а в деяких випадках – статусу християн, іудеїв та мусульман;
з нових позицій:
обґрунтовано тезу про полікультурний характер суспільства ВКЛ, яке було багатонаціональною, полірелігійною та поліконфесійною спільнотою і в якому перепліталися східні та західні правові традиції;
розглянуто політику ВКЛ щодо православної церкви і обґрунтовано твердження про її неоднозначність: православна церква не допускалася до сфери прийняття політичних рішень, але, разом із тим, державна влада всіляко захищала майнові права церкви та визнавала її автономію у сфері внутрішнього церковного управління та церковної юрисдикції.
Практичне значення одержаних результатів визначається у можливості використання отриманих дисертантом результатів:
у науковій сфері – для подальшого дослідження правового статусу населення українських земель, з урахуванням його поліетнічного складу, для вивчення правового положення етнорелігійних інституцій на різних етапах розвитку суспільства та державності;
у навчальному процесі – для викладання курсів з історії держави і права України, історії держави і права зарубіжних країн, церковного права, розробки спецкурсів, для написання підручників і навчальних посібників з відповідних навчальних дисциплін;
у правотворчій сфері – для врахування історичного досвіду правового співіснування різних етнорелігійних груп у процесі реформування правової системи України.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем самостійно. У співавторстві опубліковано монографію «Суд і судочинство на українських землях у XIV – XVI ст.ст.» (особистий внесок автора складають підрозділи 3.4, 3.5 та додатки). Автор брав участь у підготовці до видання Статутів ВКЛ (особистий внесок: т. 1. – словник і бібліографія; т. 2 – коментар до розділу ХІІ, словник і бібліографія; т. 3 – коментар до розділу ХІІ та XIV, словник і бібліографія).
Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії держави і права Одеської національної юридичної академії. Основні положення, висновки та рекомендації доповідалися автором: на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького і аспірантського складу Одеської національної юридичної академії: 8-й (22 – 23 квітня 2005 р., м. Одеса), 9-й (26 квітня 2006 р., м. Одеса), 10-й (27 – 28 квітня 2007 р., м. Одеса); ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців, аспірантів і студентів «Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави» (4 – 5 березня 2005 р., м. Львів); IV Міжнародній науково-методичній конференції «Римське право і сучасність» (19 – 20 травня 2006 р., м. Одеса); Всеросійській науковій конференції пам’яті О.А. Жидкова (22 – 23 травня 2006 р., м. Москва); Міжнародній науково-практичній конференції «Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії» (3 вересня 2006 р., м. Одеса); Міжнародній науково-практичній конференції «Другі Прибузькі читання» (24 – 25 листопада 2006 р., м. Миколаїв).
Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображений у 4 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, у 7 тезах виступів на наукових конференціях, в одній колективній монографії (у співавторстві), в коментарях до Статутів Великого князівства Литовського 1566 та 1588 рр. (у співавторстві), в навчальних посібниках з історії держави і права України (у співавторстві), а також в інших публікаціях (усього – 20).

bibliography

ВИСНОВКИ

Здобуття Україною незалежності відкрило широкий шлях для вільного розвитку українського народу. Одночасно подібні процеси розпочалися серед народів, які мешкають в Україні. Нині їх культура відроджується, про що свідчить виникнення національно-культурних товариств, відродження храмів. Україна проводить зважену національну політику, принципи якої зафіксовані у статті 11 Конституції України. В сучасних умовах взаємовплив релігії та правової культури залишається важливою теоретико-пізнавальною, соціально-правовою й соціально-історичною проблемою, актуальність якої традиційно визнається й дискутується у плані природи, значення, еволюційних змін, динаміки взаємозв’язків цих двох явищ і сфер суспільного життя.
Як показало дослідження, Україна має складну етнорелігійну історію. Загальною її тенденцією є толерантне ставлення до представників інших етнорелігійних груп, але, разом з тим, на довгому шляху їхнього співіснування нерідкими були конфлікти, суперечності, та непорозуміння. Уявляється, слід враховувати і те, що з часів середньовіччя українські землі є зоною того, що С. Хантінгтон називає зіткненням цивілізацій. Тому вирішення проблем взаємовпливу релігії і правової культури є важливим не лише для процесу становлення національної ідентичності, але й для усунення можливих конфліктів на етноконфесійному підґрунті у майбутньому, особливо, коли розвиток міжконфесійного та цивілізаційного діалогу, зв’язків і співробітництва стає дійсною альтернативою ворожнечі, культурній роз’єднаності та релігійній нетерпимості.
Дослідження проблеми детермінації правового становища населення на українських землях у XIV – XVI ст.ст. релігійною політикою держави дозволило дійти таких висновків.
1. Відродження духовності українського народу, її оновлення повинні відбуватися в атмосфері єдності, миру, злагоди між представниками як християнських, так й інших конфесій, що має допомогти суспільству повернутися до поліфонії культур, сприяти їх взаємопроникненню, а відтак і повноцінному входженню України до європейського і світового культурного простору. Парламентська Асамблея Ради Європи у Рекомендації №1556 (2002) «Релігія і зміни в Центральній та Східній Європі» окреслила важливість включення до Конституції Європи згадки про європейські релігійні традиції як підвалину людської гідності, прав людини та етичного коріння європейської ідентичності. У преамбулі Договору, що встановлює Конституцію для Європи, виокремлюється важливість культурної, релігійної та гуманістичної спадщини Європи, на основі якої сформувались універсальні цінності – недоторкані і невідчужувані права людської особистості, свобода, демократія, рівність і правова держава.
2. Аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що проблема детермінації правового становища населення на українських землях ВКЛ в період середньовіччя релігійною політикою держави ще не була предметом спеціального дослідження в історіографії, а тому потребує ґрунтовної розробки і вивчення. Джерельна база проблеми є достатньо репрезентативною для реалізації поставлених у дисертації завдань.
3. У досліджуваний період не можна говорити про те, що литовці виступали у ВКЛ як титульний етнос. По-перше, через те, що вони були у меншості серед підданих великого князя Литовського. По-друге, тому, що етнічна ідентичність у ті часи не була визначальною. Сучасна політична термінологія, яка відноситься до міжетнічних відносин меншини і більшості, не може застосовуватися до феодального суспільства, що існувало на інших соціально-політичних традиціях. Тому пропонується називати соціальні спільноти середньовічного суспільства ВКЛ, відмінні одна від одної не тільки в етнічному плані, але і в релігійному – етнорелігійна група. Поняття «етнічна група» є достатнім для сучасності, але для середньовіччя, коли поняття ідентичності, як правило, формувалось саме через належність до певної релігії та/або гілки релігії, воно є надто модерним. Поняття «релігійна група» теж не є вповні коректним, оскільки, наприклад, як видно, християнство було властиве і литовцям, і білорусам, і українцям, і циганам, і вірменам, але для кожної із цих соціальних спільнот ідентичність мала місце і на етнічному рівні. Етнорелігійна група виступає як історично сформована етнічна група, ознакою якої є належність більшості її індивідів до конфесії (течії) певної релігії.
4. Суспільство ВКЛ було поліетнічним, полікультурним, полірелігійним та поліконфесійним. Причому всі ці фактори є пов’язаними між собою, складаючи різнобарвний контекст формування політики, у тому числі – правової – правителів ВКЛ. Великі князі вимушені були рахуватися зі строкатим складом населення приєднаних земель. Видання ними численних привілеїв (за регіональним, становим та етнорелігійним принципами) було нормативним вираженням їхньої вимушено толерантної етнонаціональної та релігійної політики.
5. Протягом досліджуваного періоду великокнязівська влада не виробила послідовної етнорелігійної політики. Остання характеризувалась кон’юнктурністю, ситуативністю, сполученням прогресивних та консервативних заходів. Разом із тим загальна тенденція у розвитку політики щодо етнорелігійних груп населення може бути визначена як помірковано толерантна, свідченням чого була відсутність значних релігійних конфліктів, звичайно характерних для тогочасної Європи. Державне правове регулювання життя етнорелігійних спільнот визначається тенденцією до уніфікації та зближення їхнього правового статусу, що було підґрунтям для створення засад громадянського суспільства.
6. Правовий статус православної руської спільноти ВКЛ зазнав певної еволюції. З моменту входження слов’янських земель до складу ВКЛ православні розглядались як рівні литовській спільноті. Більше того, частина литовської знаті охоче приймала православ’я. Але із прийняттям у ВКЛ християнства за римсько-католицьким зразком домінуючі верстви православного населення (бояри, шляхта, духовенство) зазнали певної дискримінації, в основному в галузі політичних прав, що було пов’язано з прагненням великокнязівської влади сформувати національну політичну еліту, яка не відрізнялася б за віросповіданням від польської шляхти. Ця тенденція чітко простежувалася до Городельського привілею 1413 р. У подальшому дискримінаційні постанови привілею було скасовано, що було викликано як спротивом православних, так і укріпленням позицій католицтва, яке більше не потребувало настільки міцного захисту.
7. Політика ВКЛ щодо православної церкви може бути визначена як помірно толерантна. Автономія церкви допускалась в її майнових, внутрішніх церковних та юрисдикційних справах, свідченням чого було підтвердження великим князем литовським рішень православного Віленського собору 1509 р., але до державних справ православні ієрархи не допускалися.
Особливо слід відмітити відсутність конфронтації між владою та християнськими церквами на ґрунті майнових відносин. Християни усіх конфесій вільно переходили з конфесії до конфесії, робили пожертвування на користь храмів та інших релігійних інституцій поза залежністю від власної конфесійності.
8. У першій половині XVI ст. прискорився процес консолідації шляхти та магнатів ВКЛ незалежно від етнічного походження та конфесійної належності у єдиний політичний народ ВКЛ, який офіційно іменувався як «литвини». На відміну від шляхти селянські верстви християнського населення ВКЛ мали однаковий статус незалежно від конфесійної належності.
9. Міщанство ВКЛ, яке було дуже строкатим за своїм етнічним складом і релігійною та конфесійною належністю, мало різний правовий статус. Прийняття великокнязівською верхівкою католицтва позначилося на тому, що спочатку міські привілеї щодо надання магдебурзького права поширювалися тільки на католиків, але уже у другій половині XV ст. ця різниця зникає. Органи міського самоврядування формуються на паритетній основі з католиків та православних, а правовий статус інших мешканців міст формується на підставі окремих особливих привілеїв, нерідко подібних до магдебургій.
10. Вірменській григоріанській громаді завдяки її економічній силі та активній участі у східній торгівлі, що приносила великі прибутки, вдалося створити сильну судово-пра¬вову автономію у містах ВКЛ у вигляді церковної автономії, вірменського війтівства та вірменського суду, до якого входили міський війт та вірменські старші. У тих містах ВКЛ, де вірменська громада була нечисленною, її автономія обмежувалась релігійними справами та місцем проживання (наприклад, у Києві).
11. Особливим правовим статусом володіла татарська мусульманська спільнота. На відміну від євреїв, караїмів та вірмен вона мала внутрішній становий поділ, який залежав від походження та отриманих від великого князя або інших суб’єктів пожалувань. Окремі групи татар мали досить високе соціально-правове становище, яке наближало їх до шляхти.
12. Правовий статус єврейських громад ВКЛ формувався шляхом запозичення великокнязівською владою готових правових моделей, зокрема – статуту каліського князя Болеслава Побожного, статуту Казимира Великого, шляхом вироблення власних литовських правових норм, а також за допомогою правового регулювання самої єврейської громади (Тора та Галаха). На відміну від християнських руських та вірменських громад, євреї не зазнавали асиміляційного тиску з боку домінуючої католицької спільноти ні в культурно-релігійному, ні в правовому плані.
13. Особливу правову групу християнської частини суспільства ВКЛ складала спільнота ромів, які, як правило, належали до переважаючої в місцевості свого перебування конфесії (католицької або православної) і були повністю закритою для зовнішніх правових запозичень групою населення. Таке поєднання відкритості в духовному відношенні та повної закритості у правовому є унікальним і не є властивим жодній іншій спільноті.
14. Кожній етнорелігійній групі ВКЛ, за винятком католицької та православної (які за природою християнства були відкритими), була характерна та чи інша ступінь замкнутості, обумовлена, як правило, і релігійними, і правовими нормами, хоча співвідношення релігії та права у визначенні замкнутості було неоднаковим. Так, для євреїв та караїмів замкнутість була закладена релігійними уявленнями про богообраність іудеїв, що не давала можливості для будь-яких нормативних запозичень ззовні. Для вірмен замкнутість була наслідком наявності власної розвинутої системи права, приписи якої забороняли звернення до інших іновірних судових та адміністративних установ. Для ромів традиційне право за своєю консервативною природою виключало можливість для акультурації правових норм, які склались у народів, серед яких роми проживали.
Але при цьому всі етнорелігійні групи спілкувалися між собою, що спричиняло необхідність створення загального правового поля. Це завдання могла виконати тільки легітимна державна влада. Релігійна та правова політика великих князів мала бути виключно гнучкою та толерантною. Не виключаючи правового регулювання всередині етнорелігійних груп, великокнязівська адміністрація намагалася по можливості зблизити їхній правовий статус. Це досягалося шляхом як нормативного регулювання, так і шляхом юридичної практики, яка базувалася на принципі рівності підданих перед законом, зрозуміло, в межах станових груп.
15. В цілому, історія правового регулювання етнорелігійних спільнот у ВКЛ, незважаючи на окремі дискримінаційні прояви щодо православних, татар та євреїв являла собою приклад досягнення соціального, релігійного та національного миру, яких небагато було у тогочасній Європі і який сьогодні заслуговує на вивчення з метою можливого застосування у сучасному правовому житті. Мудра політика великокнязівської влади в періоди конфліктних загострень на релігійному ґрунті, судовий захист, який рівною мірою надавався представникам усіх етнорелігійних груп, дозволили звести до мінімуму можливість значних кривавих конфліктів та досягти мир¬ного безконфліктного співіснування різних етнорелігійних спільнот.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абросимова С.В. Книги записей Литовской метрики как источник по истории городов Украины первой половины XVI века (до Люблинской унии 1569 года) // Исследования по истории Литовской метрики: Сб. науч. трудов. – М., 1989. – С. 196-214.
2. Акинчиц С. Преемственность поколений: Шесть столетий проповеди Евангелия в Беларуси. (http://belreform.org/hieranim_ru.html).
3. Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. – Т. 21. Акты Гродненского гродского суда. – Вильно, 1894. – 341 с.
4. Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. – Т. 28. Акты о евреях. – Вильно, 1901. – 327 с.
5. Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. – Т. 29. Акты о евреях. – Вильно, 1902. – 342 с.
6. Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. – Т. 31. Акты о литовских татарах. – Вильно, 1906. – 345 с.
7. Акты, издаваемые Виленской археографической комиссиею. – Т. 33. Акты, относящиеся к Западно-русской церкви. – Вильно, 1908. – 322 с.
8. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. 1. – СПб.: Тип. II Отд. Его Императорского Величества канцелярии, 1846. – 375+24 + 15 с.
9. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. 2. – СПб.: Тип. II Отд. Его Императорского Величества канцелярии, 1848. – 657 с.
10. Акты, относящиеся к истории Западной России. – Т. 3. – СПб.: Тип. II Отд. Его Императорского Величества канцелярии, 1848. – 639 с.
11. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Т. 1. – 1361-1598. / Под ред. Н.Костомарова. – СПб.: Тип. Эдуарда Праца, 1863. – 301+15 с.
12. Александров Д.Н., Володихин Д.М. Борьба за Полоцк между Литвой и Русью в XII – XVI веках / Отв. ред. акад. В.Л. Янин. – М.: Аванта+, 1994. – 134 с.
13. Амбарцумян Р.А. Садок Баронч – исследователь армянских поселений на западно-украинских землях и в Польше: Автореф. дис… канд. ист. наук: 07.00.02 / Ереван. гос. ун-т. – Ереван, 1987. – 25 с.
14. Амвросий (Орнатский). История Российской иерархии, собранная епископом, бывшим Пензенским и Саратовским, Амвросием, а ныне вновь пересмотренная, исправленная и умноженная. – 2-е изд. – Киев: Тип. Киево-Печерской Лавры, 1827. – Т. 1. – Ч. 1. – XXII + 685 с.
15. Антонович В.Б. История Литовской Руси: литографированные лекции. – 2-е изд. – К., 1882. – 318 с.
16. Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI ст. (1362-1569) // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К.: Унив. тип., 1885. – Т. 1. – С. 221-264.
17. Антонович В.Б. Киевские войты Ходыки: Эпизод из истории городского самоуправления в Киеве в XVI-XVII ст. // Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.: Либідь, 1995. – С. 166-167.
18. Антонович В.Б. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV столетия // Университетские известия. – 1877. – № 2. – С. 169-185; – № 3. – С. 226-247; – № 4. – С. 283-312; – № 10. – С. 770-786.
19. Антонович В.Б. Очерк отношений польского государства к православию и православной церкви // Монографии по истории Западной и Юго-Западной России. – К.: Унив. тип., 1885. – Т. 1. – С. 267-278.
20. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском, и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. 1. – Т. 1. Акты, относящиеся к истории православной церкви в Югозападной России. – К.: Унив. тип., 1859. – LXXXV + 554 с.
21. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском, и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. 1. – Т. VI. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной России (1322-1648). – К.: Унив. тип., 1883. – 182 + 938 с.
22. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском, и Волынском генерал-губернаторе. – Ч. V. – Т. I. Акты о городах (1432-1798). – К.: Унив. тип., 1869. – 637 с.
23. Бабицкий Б.Е. М.Ф. Владимирский-Буданов как историк русского государства // Правоведение. – 1961. – № 2. – С. 86-97.
24. Балабан M. Правовой строй евреев в Польше в средние и новые века // Еврейская Старина. – 1910. – III. – С. 39-60, 161-195, 324-345.
25. Балабан M. Правовой строй евреев в Польше в средние и новые века // Еврейская Старина. – 1911. – IV. – С. 40-54, 180-196.
26. Бантыш-Каменский Н.Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии с показанием начала и важнейших в продолжение оной через века приключений. – М.: Синод. тип., 1805. – 451 с.
27. Баранников О.П. Українськi цигани. – К.: ВУАН, 1931. – 60 с.
28. Бардах Ю. Литовские Статуты – памятники права периода Возрождения // Культурные связи народов Восточной Европы в XVI в. – М.: Наука, 1976. – С. 71-93.
29. Батюшков П.М. Волинь. Історичні долі південно-західного краю / Післямова В.С. Мороза / Пер. з рос. М.А. Миколаєнка. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 424 с.
30. Беднов В.А. Православная Церковь в Польше и Литве (по Volumina Legum). – Мн.: Лучи Софии, 2002. – 432 с.
31. Белоруссия // Электронная еврейская энциклопедия. (http://www.eleven.co.il/article/10487).
32. Бершадский С.А. Документы и регесты к истории литовских евреев. – СПб., 1882. – Т. 1. – ХІ + 337 с.
33. Бершадский С.А. Документы и регесты к истории литовских евреев. – СПб., 1882. – Т. 2. – ХІІІ + 259 с.
34. Бершадский С.А. Литовские евреи: История их юридического и общественного положения в Литве от Витовта до Люблинской унии 1388-1569 гг. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1883. – VII + 431 с.
35. Бессонов Н., Деметер Н. История цыган: новый взгляд. – Воронеж, 2000. (http://zigane.pp.ru/history17.htm).
36. Бєліков О.В. Циганське населення України (XVI – XX ст.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / Донецький держ. ун-т. – Донецьк, 2003. – 20 с.
37. Блануца А.В. Обіг земельних володінь волинської шляхти у другій половині XVI ст. (на матеріалах Луцьких актових книг 1566-1599 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2005. – 18 с.
38. Бойко І. Здійснення правосуддя у вірменських поселеннях на території Поділля (XIV – XVIII ст.) // Право України. – 2003. – № 3. – С. 141-145.
39. Бондарук Т.І. Концепція західноруського права та її вплив на розвиток української історико-правової науки: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 1995. – 18 с.
40. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватикану та унії (Х – початок XVII ст.): Зб. док . і матеріалів. – К.: Наук. думка, 1988. – 287 с.
41. Бортнік І.А. Ідэя ненасілля ў кантэксце рэфармацыйнай парадыгмы талеранцыі ў сацыяльна-палітычнай думцы ВКЛ і Польшчы XVI – XVII ст. // ХХІ век. Актуальные проблемы исторической науки: Материалы Международной научной конференции, посвященной 70-летию исторического факультета БГУ (http://www.hist.bsu.by/konference/bortnik.htm).
42. Боряк Г.В. «Пописы земского войска» Великого княжества Литовского XVI в. как историко-географический источник (на примере украинских земель) // Исследования по истории Литовской метрики: Сб. науч. трудов. – М.: Б.в., 1989. – С. 215-227.
43. Будзей О. Кубачівка: Штрихи до історії міст і містечок // Час: Інформаційний бюлетень. – 2006. – № 2 (2). – Березень. – С. 3.
44. Бычкова М.Е. Русское княжество и Великое княжество Литовское с конца XV в. до 1569 г.: опыт сравнительно-исторического изучения политического строя / РАН. Ин-т рос. истории. – М., 1996. – 175 с.
45. Валиконите И., Гудавичюс Ю., Лазутка С. Первый Литовский Статут (1529 г.). – Вильнюс: Марги Раштай, 2004. – 522 с.
46. Варонін В. Палітычны лад Полацкага ваяводства ў першай палове XVI ст. (http://www.library.by/shpargalka/belarus/belarus/001/bel-030.htm).
47. Василенко В.О. Проблеми історії Великого князівства Литовського у науковій спадщині С.М. Соловйова. (http://www.ukrterra.com.ua/review/194/vasylenko.htm).
48. Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: генеза і функціонування в другій половині ХV – першій третині ХVІ cт.: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України. Ін-т історії України. – К., 2005. – 18 с.
49. Ващук Д.П. Обласні привілеї Київщини та Волині: проблема походження, датування та характеру (XV – поч. XVI ст.) // Укр. іст. журнал. – 2004. – № 1. – С. 90-101.
50. Великий А.Г. З літопису християнської України. – Рим, Львів: Місіонер, 1999. – 278 с.
51. Венгжинек Х. Опасалась ли католическая церковь в Польше XVI века обращения христиан в иудаизм? // Ксенофобия. – М.: Сэфер-МОБЧ, 2003. – С. 7-16.
52. Владимирский-Буданов М. Немецкое право в Польше и Литве // ЖМНП. – 1868. – Ч. 139. – Отд. ІІ. – Авг. – С. 772-773; Дек. – С. 794-795.
53. Владимирский-Буданов М.Ф. Литовские евреи // ЖМНП. – 1885. – № 1.
54. Владимирский-Буданов М.Ф. Население Юго-Западной России от половины XV в. до Люблинской Унии // Архив ЮЗР. – Ч. VII. – Т. І-ІІ. – К., 1891. – 210 с.
55. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории литовско-русского права. – Т. 1. Поместья литовского государства. – К., 1889. – 52 с.
56. Владимирский-Буданов М.Ф. Очерки из истории Литовско-Русского права. – Ч. 6. Церковные имущества в Юго-Западной Руси XVI в. – Киев: Тип. С.В. Кульженко, 1907. – 224 с.
57. Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. 1: (X – XVII). – Нью-Йорк: Укр. Православ. Церква в З.Д.А., 1955. – 294 с.
58. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів i Гедиміновичів у XII – XVI ст. – Львів: б.в., 1996. – 256 с.
59. Галенченко Г. «Шляхетская демократия» в Великом княжестве Литовском в XVI – XVIII вв. // Белоруссия и Россия: общества и государства. – 1998. (http://pawet.narod.ru/book/hist/szlachet_demakrat_ru.html).
60. Гаркавец А. Кыпчакоязычные армяне и армяно-кыпчакское письменное наследие XVI – XVII вв. // Кыпчакско-польская версия Армянского Судебника и Армяно-кыпчакский процессуальный кодекс 1519-1594 гг. / Сост. А.Н. Гаркавец, Г.Р. Сапаргалиев.– Алматы: Дешт-и-Кыпчак, Баур, 2003. – С. 755-776.
61. Гаркавец А. Кыпчакское письменное наследие: Каталог и тексты памятников армянским письмом. (http://www.archives.gov.ua/Archives /Publication/Garcavec_2002.pdf).
62. Гаркавець О.М. Вірмено-кипчацькі рукописи в Україні, Вірменії, Росії: Каталог. – К.: Українознавство, 1993. – 327 с.
63. Герберштейн С. Записки о московских делах // Россия XVI в. Воспоминания иностранцев / Пер. с англ. Н. Белозерской, Ю. Готье; Пер. с нем. И. Анонимова, И. Полосина. – Смоленск: Русич, 2003. – С. 152-302.
64. Гессен Ю.И. Борьба караимов города Трок с евреями // Еврейская старина. – 1910. – ІІІ. – С. 569-579.
65. Гісторыя Беларусі ў дакументах і матэрыялах. – Т. 1. IX – XVIII ст. / Склалі: акадэмік В.К. Шчарбакоў, дацэнт К.І. Кернажыцкі і вучоны археограф Д. І. Даўгяла. – Менск, 1936. – 250 с.
66. Гошко Т.Д. Магдебурзьке право Центрально-Східної Європи XIII – XVIII ст. в українській та польській історіографії: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.06 / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – Львів, 1999. – 19 с.
67. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XIV – початок XVII ст.). – Львів: Афіша, 2002. – 255 с.
68. Грабовецкий В.В. Армянские поселения на западноукраинских землях // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов: Сб. материалов научной сессии. – Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1961. – С. 92-109.
69. Грамоты великих князей литовских с 1390 по 1569 год / Под ред. В. Антоновича и К. Козловского. – К., 1868. – X + II + 166 с.
70. Григорян В.В. Актовые книги армянского суда города Каменец-Подольский // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов: Сб. материалов научной сессии. – Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1961. – С. 252-361.
71. Григорян В.Р. К вопросу о правовом положении женщин в армянских поселениях Украины // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. – Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1971. – Вып. 3. – 261-270.
72. Грицкевич А.П. Частновладельческие города Белоруссии в XIV – XVII вв. – Мн.: Наука и техника, 1975. – 248 с.
73. Гришин Я.Я. Польско-литовские татары (Наследники Золотой Орды). Научно-популярные очерки. – Казань: Татарское книжное издательство, 1995. – 195 с.
74. Гришин Я.Я. Польско-литовские татары: взгляд через века: Ист. очерки. – Казань: Татар. кн. изд-во, 2000. – 159 с.
75. Грушевский А.С. Города Великого княжества Литовского в XIV – XVI вв.: Старина и борьба за старину. – К., 1918. – 240 с.
76. Грушевский А.С. Повинность городовой работы в Великом княжестве Литовском // ЖМНП. – 1914. – Ноябрь. – С. 29-30.
77. Грушевский М.С. Очерки истории украинского народа. – К.: Лыбидь, 1990. – 398 с.
78. Грушевський М. Історія України-Руси: – В 11 т., 12 кн. – Т. 4. ХІV – ХVІ віки – відносини політичні. – К.: Наук.думка, 1993. – 544 с.
79. Грушевський М.С. Історія України-Руси: – В 11 т., 12 кн. – Т. 5. Суспільно-політичний і церковний устрій і відносини в українсько-руських землях XIV – XVII віків. – К.: Наук.думка, 1994. – 704 с.
80. Грыцкевіч А. Фарміраванне татарскай народнасці на Беларусі // Татары-мусульмане на землях Беларусі, Літвы і Польшчы: Мат-лы першай міжнароднай навукова-практычнай канф., прысв. да 600-годдзя татарскага асадніцтва на землях Беларуска-Літоўскай дзяржавы, распачатага пры Вітаўце Вялікім, Мінск, 26–27 сакавіка 1993 г. / Бел. дзярж. пед. ун-т, кафедра гісторыі Беларусі, Менскі гарадскі фонд культуры, Беларускае згуртаванне татараў-мусульман "АльКітаб". – Мн., 1994. – Ч. 1. – С. 14-24.
81. Гудавичюс Э. История Литвы с древнейших времен до 1569 года. – М.: Фонд им. И.Д. Сытина, 2005. – 680 с.
82. Гудавичюс Э., Лазутка С. Привилегия литовским евреям Витаутаса Великого в 1388 году. – М.; Иерусалим: Мосты культуры; Гешарим, 1992. – 120 с.
83. Гудзяк Б. Криза і реформа: київська митрополія, Царгородський патріархат і ґенеза Берестейської унії / Пер. з англ. М. Габлевич, під ред. О. Турія. – Л.: Ін-т історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2000. – XVI + 426 с.
84. Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка ). – К.: б.в., 1998. – 318 с.
85. Гуртовий Г. Торчин – передзвін віків: Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Надстир’я, 2003. – 364 с.
86. Гуслистий К. Україна під литовським пануванням i захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.) // Нариси з icтopiї України. – К., 1939. – Вип. 2. – 195 с.
87. Данилович И. Взгляд на литовское законодательство и литовские статуты // Юридические записки, издаваемые Петром Редкиным, доктором права и ординарным профессором Императорского Московского университета. – Т. 1. – М., 1841. – С. 1-47.
88. Дашкевич Я.Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV – XIX веков (Историографический очерк). – Ереван: Изд-во АН АрмССР, 1962. – 176 с.
89. Дашкевич Я.Р. Кам’янець-Подільський у вірменських джерелах XIV – XV століть // Кам’янець-Подільський у контексті українсько-європейських зв’язків: історія і сучасність: Зб. наук. праць за підсумками міжнародної наук.-практ.конф. – Кам’янець-Подільський: Кам’янець-Подільський держ. ун-т, 2004. – С. 34-39.
90. Дашкевич Я.Р. О достоверности публикаций Литовской метрики по данным описания Киевского замка 1555 г. // Исследования по истории Литовской метрики: Сб. науч. трудов. – М., 1989. – С. 158-184.
91. Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовського (до начала XVI в.). – СПб., 1993. – 289 с.
92. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2005. – 512 с.
93. Деметер Н., Бессонов Н., Кутенков В. История цыган – новый взгляд. – М., 2000. – 336 с. (http://zigane.pp.ru/history.htm).
94. Демкова М.С. Самоврядування вірменської громади у місті Львові (XIV – XVIII ст.): Автореф. дис….канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2005. – 19 с.
95. Дзербіна Г. Статуты Вялікого княства Літоўскага як адлстраванне гуманістичних ідэалаў эпохі Ренесансу // Грамадскія ідэалы: нацыянальныя традыцыі, сучасні стан, погляд у будычыню: М-лы навук. канф., Мінськ, 26–27 лістапада 1998 г. – Мінск, 2000. – С. 123-130.
96. Дзербіна Г. Сям’я і права ў Беларусі эпохі Рэнесансу. – Мн.: Тэхналогія, 1997. – 175 с.
97. Довнар-Запольский М.В. Литовские упоминки татарским ордам. Скарбовая книга метрики Литовской 1502-1509 // Известия Таврической ученой архивной комиссии. – 1898. – № 28. – С. 1-91.
98. Дубнов С.М. Краткая история евреев: Учебник еврейской истории для школы и самообразования. – Ч. ІІІ. Средние века и новое время в Европе. – 4-е изд. – СПб.: Тип. об-ва «Общественная польза», 1911. – 159 с.
99. Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения. – М., 1991. – С. 76-126.
100. Думин С.В. Геральдика литовско-татарского дворянства XVI – ХХ вв. // Гербовед. – 1996. – № 7. – С. 14-29.
101. Думин С.В. Правовое положение литовских татар по Статуту 1588 года // Третий Литовский Статут 1588 года: Материалы Республиканской научной конференции, посвященной 400-ле¬тию Третьего Статута. – Вильнюс, 1989. – С. 217-229.
102. Думин С.В. Ревизия Яна Кердея 1631 года (книга 12 переписей) как источник по истории литовских татар // Исследования по истории Литовской метрики. – М.: б.в., 1989. – С. 228-251.
103. Думин С.В. Татарские царевичи в Великом княжестве Литовском (XV –XVI вв.) // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования. 1987 г. / Отв. ред. А.Н. Новосельцев. – М.: Наука, 1989. – С. 107-113.
104. Думін С.У., Канапацкі I.B. Беларускія татары. Мінулае і сучаснасць. – Мн.: Полымя, 1993. – 208 с.
105. Дучыц Л. З гiсторыi цыганоў Беларусi // Беларускі гістарычны часопис. – 2003. – № 3. (http://www.aiv.by/czasopisy/mat).
106. Евреи. По страницам истории/ Сост. С. Асиновский, Э. Иоффе. – Мн.: ООО «Завигар», 1997. – 320 с.
107. Єрмаловіч М. І. По слядам аднаго міфа. – Мінск, 1991. – 77 с.
108. Жарких М.І. Храми Поділля. (http://myslenedrevo.com.ua/studies/xramypod/02bar.html).
109. Закшевский А. Великое княжество Литовское в XIV – XVIII вв. своеобразие права и государственного строя // Мир истории. – 2005. – № 1. (//http://www.historia.ru/2005/01/zakrzewski.htm).
110. Захаркевіч С. Традыцыйная культура этнічных меншасцей Беларусі ў XIV –XVIII cтст. // Беларускі гістарычны часопис. – 2005. – № 10. – С. 34-42.
111. Захаркевич С.А. Основные тенденции отношений между этническими меньшинствами и этническим большинством Беларуси в XIV – XVIII вв. // Вестник БГУ. – Сер. 3. Гiсторыя, фiласофiя, псiхалогiя, сацыялогія, паліталогія, эканоміка, права. – 2005. – № 1. – C. 7-11.
112. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів: Львівськ. нац. ун-т ім. І. Франка, 2002. – 752 с.
113. Зильберт М. Феномен Ашкеназских евреев. (http://school.ort.spb.ru/library/torah/lessons8/ashkenaz01.htm).
114. Зіневич Н.О. Циганський етнос в Україні (історіографія та джерела): Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.06 / НАН України. Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. – К., 2005. – 18 с.
115. Івакін Г. Історичний розвиток Києва XIII – середина XVI ст. – К.: Вид. Ін-ту археології НАН України, 1996. – 272 с.
116. Iсторiя церкви та релігiйної думки в Українi: Навч.посібник / Гол. ред. С.В.Головко. – У 3 кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 1: Сер. XV – XVI ст. // В.І.Ульяновський. – 252 с.
117. Iсторiя церкви та релігiйної думки в Українi: Навч.посібник / Гол. ред. С.В. Головко. – У 3 кн. – К.: Либідь, 1994. – Кн. 2: Сер. XV – XVI ст. // В.І.Ульяновський. – 256 с.
118. Казаков О.О. Московсько-литовська боротьба за давньоруські землі в кінці XV – на початку XVI ст.: Автореф. дис… канд. іст. наук: 07.00.02 / Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 1998. – 17 с.
119. Казмерчик А. Проблема христианских слуг у евреев в свете законодательства Речи Посполитой XVII – XVIII вв. // Евреи Беларуси: История и культура: Сб. статей. – Вып. 5. – Мн.: Изд-во «Четыре четверти», 2000. – С. 6-20.
120. Канапацкий И. Стояла в Минске мечеть…// Российская газета. – 2003. – 17 окт.
121. Канапацкі I. Беларускія татары: мінуўшчына і сучаснасць // Спадчына. – 1991. – № 3. – С. 74-77.
122. Канапацкі І. Рэлігійныя ідэалы беларускіх татар (Да канферэнцыі «Грамадскія ідэалы ў Беларусі») // Грамадскія ідэалы: нацыянальныя традыцыі, сучасні стан, погляд у будычыню: М-лы навук. канф., Мінськ, 26-27 лістапада 1998 г. – Мінск, 2000. – С. 201-204.
123. Канапацкі І., Смолік А. Гісторыя і культура беларускіх татар. – Мінск, 2000. – 258 с.
124. Кандель Ф. Очерк времен и событий. – Т. 2. – Очерк 3. Хазары и славяне. Евреи и Киевская Русь. Нашествие монголов. (http://www.pedclub.ru/history/russ/kandel1_05.htm).
125. Кандель Ф. Очерк времен и событий. – Т. 2. Очерк 5. Первые появления евреев в Польше. Привилегии Болеслава Благочестивого. Преследования времен «черной смерти». Переселение евреев в Польшу и Литву. (http://school.ort.spb.ru/library/torah/russ/kandel1_10.htm).
126. Капраль М.М. Національні громади Львова XVI – XVIII ст. (соціально-правові взаємини): Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / НАН України. Ін-т українознав. ім. Івана Крип’якевича. Ін-т народознав. – Львів, 2004. – 34 с.
127. Караў Д. Беларуская і польская гіcторыяграфія ў 16-20 ст.: этапы ўзаемадзеяння // Беларусіка – Albaruthenica. – Мінск, 1994. – Т. 3. – С. 242-251.
128. Карпов Г. История борьбы Московского государства с Польско-Литовским. 1462-1508. – Ч. І. – М.: Унив. тип., 1867. – 140 с.
129. Карпов Г. История борьбы Московского государства с Польско-Литовским. 1462-1508. – Ч. ІІ. – М.: Унив. тип, 1867. – 155 с.
130. Карпов Г.Ф. Очерки из истории российской церковной иерархии. – М.: Унив. тип., 1865. – 206 с.
131. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви: Собр. соч. в 2 т. – М.: Терра, 1992. – Т. 1. – 686 с.
132. Кац Я. Евреи в средневековой Европе (Замкнутость и толерантность) / Пер. с иврита. – Б.м.: Библиотека-Алия, 1992. – 324 с.
133. Кацілюс А. Землі Вялікага княства Літоўскага ў афіцыйнай расійскай гісторыяграфіі 1863-1915 гг. // Беларусіка – Albaruthenica. – 1994. – Т. 3. – С. 53-62.
134. Кидирниязов Д. Западные ногайцы // Половецкая луна. – 1993. – № 3 (7). (http://www.noghayel.com/modules.php).
135. Кириллова Л.А. Православный приход Киевской митрополии во второй половине XVI века: Автореф. дис… канд. ист. наук: 07.00.02 / Саратов. гос. ун-т. – Саратов, 2006. – 22 с.
136. Киркор А., Кукольник П. Черты из истории и жизни литовского народа. – Вильно, 1853. – 238 с.