ПРАВОВИЙ ІМУНІТЕТ В УКРАЇНІ: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

brief description

Міністерство освіти і науки України
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

На правах рукопису
ТКАЛЯ Олена Вікторовна

УДК 340.11:(342.534.2+347.174)

ПРАВОВИЙ ІМУНІТЕТ В УКРАЇНІ:
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступення кандидата юридичних наук

Науковий керівник ОБОРОТОВ Юрій Миколайович,
доктор юридичних наук, професор
Одеська національна юридична академія, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри теорії держави і права

Одеса – 2010
ЗМІСТ
ВСТУП 4
Розділ 1. ОЗНАКИ ТА ГЕНЕЗА ПРАВОВОГО ІМУНІТЕТУ 14
1.1. Правовий імунітет і його адитивні ознаки 14
1.2. Основні принципи формування і застосування „імунітетних” норм права………………………………………………………………………………36
1.3. Етапи розвитку правових імунітетів в українському праві та законодавстві, що діяло на українських землях в умовах різних історичних епох 56
1.3.1. Правові імунітети в юридичних артефактах Київської Русі 59
1.3.2. Правові імунітети в нормативних актах польсько-литовського періоду………………………………………………………………………….62
1.3.3. Правові імунітети в законодавчих актах періоду Російської імперії 68
1.3.4. Законодавство про правові імунітети у період Української Народної Республіки та радянськи часи 72
Висновки до розділу 1 78
Розділ 2 . КАТЕГОРІАЛЬНИЙ СТАТУС І ФОРМИ ПРАВОВИХ ІМУНІТЕТІВ………………………………………………………………………..80
2.1. Співвідношення правового імунітету із суміжними правовими категоріями……………………………………………………………………….80
2.1.1. Правовий імунітет і правова пільга 83
2.1.2. Правові імунітети і правові привілеї 88
2.1.3. Правові імунітети і правові обмеження 95
2.2. Форми правових імунітетів 99
2.2.1. Особиста та колективна недоторканність як форма правового імунітету 102
2.2.2. Юрисдикційна форма правового імунітету (юрисдикційний імунітет)……………………………………………………………………….129
2.2.3. Індемнітет як форма прояву правового імунітету 136
2.2.4. Імунітет свідка – форма правового імунітету 141
Висновки до розділу 2 150
Розділ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ДІЯ ПРАВОВИХ ІМУНІТЕТІВ 152
3.1. Класифікація правових імунітетів 152
3.2. Функції правових імунітетів 163
3.3. Телурична, персональна та темпоральна дія правових імунітетів 175
3.3.1. Телурична дія правових імунітетів та дія за колом осіб 176
3.3.2. Темпоральна дія правових імунітетів 184
Висновки до розділу 3 203
ВИСНОВКИ 205
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 218

ВСТУП
Актуальність теми. Генезис держави, права і суспільства в умовах новітньої історії їх розбудови пред’являє нові вимоги до аналізу системи юридичних реалій, які є плацентарним зв’язком між зазначеними феноменами. В умовах розбудови правової держави на окрему увагу заслуговують правові інституції, які, по-перше, пов’язуються із здійсненням вагомих публічних функцій міжнародного, державного і громадського характеру, по-друге, мають міжгалузевий характер, що автоматично виводить їх дослідження на теоретичний, „надгалузевий” рівень, по-третє, випадають із загальної сентенції правового регулювання своїм особливим, відмінним від загальних положень характером. Одна із таких інституцій, яка репрезентує ознаки публічних функцій, знайшла свого втілення в різних галузях права і пропонує вихід за рамки встановлених правил регулювання суспільних відносин, слід визнати правові вилучення у формі правових імунітетів.
Теоретичне дослідження міжгалузевого феномена, яким є правовий імунітет, що набув значного поширення в різних сферах та галузях права, зокрема таких, як міжнародне, конституційне, кримінальне, адміністративне, цивільне, процесуальне право, дає можливість визначити адитивні ознаки правових імунітетів та створити умови для подальшої оптимізації вітчизняної правової політики. Необхідно обґрунтувати використання нормативних вилучень імунітетного характеру під час формування правових встановлень на підставі науково розроблених критеріїв, підходів до процесу правотворчості та до процесу реалізації права. Формування узагальнюючого знання про правові імунітети створює підстави для подолання певної галузевої обмеженості у дослідженні цієї правової реалії, зміст якої виходить за межі окремих галузей права.
Формування правової системи незалежної України здійснювалося не завжди послідовно, без застосування науково обґрунтованого підходу, що на рівні правотворчого процесу і правореалізації призвело до формування яскраво вираженої тенденції до безпідставного закріплення у праві й необґрунтованого розширення меж застосування правових імунітетів, як гарантії безвідповідальної діяльності посадових осіб. Встановлення бар’єру для подолання негативних проявів нормативного визначення й застосування положень правових імунітетів можливе виключно на підставі визначення наукових критеріїв переведення правових виключень імунітетного характеру у правову форму відповідно до закономірностей розвитку українського суспільства та їх реалізації у цілковитій відповідності до правового змісту.
Розвиток наукових поглядів на правові імунітети, тенденції сучасного розвитку права в умовах постмодерну свідчить про подальше застосування правових імунітетів в процесі створення особливого правового статусу суб’єкта права (так, протягом вісімнадцяти років незалежності Україна приєдналася до міжнародних договорів, які регламентують поряд із наданням імунітету представникам держави в міжнародних організаціях та їх посадовим особам нормативно визначені засади застосування імунітету свідка, Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, судді та інших посадових осіб), вимагає однозначного визначення форм проявів правових імунітетів. Теоретичне дослідження цього питання забезпечить переведення тональності наукових дискусій у конструктивну площину, коли мова йтиме про зміст і перспективи подальшого застосування імунітету суддів та народних депутатів. Знання про форми правових імунітетів дає можливість вести дискусію не стосовно скасування правового імунітету щодо осіб, які здійснюють державні і громадські функції публічного характеру, а їх оптимізації згідно з функціональним характером правових імунітетів.
Деякі питання, розглянуті у роботі, були предметом дослідження науковців, проте необхідність звернення до теоретичного аналізу правових імунітетів обумовлена цілою низкою обставин, які віддзеркалюють актуальність теми дослідження:
незначною кількістю вітчизняних наукових досліджень, присвячених аналізу правового імунітету як міжгалузевого феномена, причому більшість наукових робіт, присвячених правовому імунітету, мають чітко виражений галузевий характер;
необхідністю доведення спадкоємності інституту правового імунітету в праві, яке застосовувалося на українських землях;
нагальною потребою розробки методологічного підґрунтя для дослідження правових вилучень;
необхідністю уніфікації категоріального апарату, полісемічний характер якого негативно впливає на зміст нормативно-правових актів, в яких закладено положення імунітетного характеру;
вимогою необхідності визначення загальних принципів і правил застосування правових імунітетів;
потребою універсалізації інструментального характеру правових імунітетів.
Необхідність дослідження правових імунітетів пов’язана з недостатньою визначеністю законодавства в питанні змістовних ознак правових імунітетів, співвідношенні правових імунітетів з іншими правовими вилученнями, що створює ситуацію колапсу в правовому регулюванні, де політичні цілі домінують над правовими вимогами, в результаті чого в суспільстві виникає ціла страта „недоторканних”, які користуються фактичним імунітетом від юридичного переслідування, але не на підставі закону, а на підставі свого соціального стану, матеріального забезпечення, наявних родинних, професійних зв’язків із тими, від кого залежить створення режиму правопорядку на теренах України. Подолання необґрунтованого нормами права розшарування соціального середовища зазначеного типу є можливим виключно на засадах чіткого визначення принципів розбудови і порядку застосування правових імунітетів.
Не можна не враховувати й те, що вилучення у праві автоматично розглядаються як положення, що вступають у протиріччя з принципами сучасного права, які забезпечують відповідність правових встановлень домінуючим правовим і політичним ідеям. За такої тенденції виникає необхідність у проведенні комплексного дослідження співвідношення правових імунітетів із принципами права, які мають стосовно імунітетів суміжний характер. Різні науковці по різному можуть оцінювати результати такого дослідження, одна їх наявність в юридичній науці свідчить про необхідність використання виключно наукових підстав для застосування правових імунітетів у контексті їх співвідношення з фундаментальними положеннями права.
Звернення до історії формування інституту правового імунітету в українському праві дозволяє зробити висновок про етапи генезису правової інституції виключного характеру, виявити ті характерні риси правових імунітетів, які отримали соціальне схвалення, підтверджене досить тривалим застосуванням, і набули характеру правової цінності, оскільки не пов’язані з політичними, соціальними, державотворчими процесами, які мали місце на українських землях в умовах різних історичних епох. Історичний аналіз інституалізації правових імунітетів створює підґрунтя для визначення перспектив розвитку відповідного правового виключення в умовах генезису державності і права.
Враховуючи значну галузеву розгалуженість правових норм, в яких визначаються правові імунітети, суттєвого значення набуває їх класифікація, яка забезпечує застосування універсального методу порівняльного аналізу правових імунітетів з метою, по-перше, більш детального дослідження адитивних ознак правових імунітетів, по-друге, об’єднання в межах єдиного предмета наукового дослідження правових реалій, які об’єктивно знаходяться в різних структурних елементах системи права, по-третє, відмежування правових імунітетів від інших суміжних правових явищ.
Теоретичне дослідження правових імунітетів має суттєве значення і для подальшого розвитку галузевих юридичних наук, оскільки узагальнююче осмислення правових імунітетів, їх змісту, форм і меж застосування створює доктринальне підґрунтя для внутрішньогалузевої правотворчості і правозастосовної діяльності.
Ступінь розробленості проблеми визначення правових імунітетів визначають праці вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі юриспруденції. Серед використаних у дисертаційному дослідженні слід відзначити теоретичні дослідження таких науковців, як М.І. Козюбра, А.Ф. Крижанівський, О.В.Малько, С.В. Мірошник, І.С. Морозова, Ю.М. Оборотов, П.М. Рабінович, О.Ф. Скакун, С.Ю. Суменков, М.В. Цвік, Ю. А. Юшкова та ін.
У процесі здійснення дисертаційного дослідження активно застосовувалися праці представників наукової думки різного галузевого спрямування: у галузі конституційного права – С.В. Ківалова, М.П. Орзіха та ін.; у галузі міжнародного права – М.В. Буроменського, В.Ф. Мешери та ін.; у галузі кримінального права і кримінального процесу – С.О. Волкотруба; В.Г.Даєва, С.В. Стахівського, Л.В. Удалової та ін.; у галузі цивільного права і процесу – В.В. Молчанова, Є.О. Харитонова та ін.
Емпіричною базою для дисертаційного дослідження було прийнято Конституцію України і чинне законодавство України, артефакти правового характеру, багато- та двосторонні міжнародні договори, правові документи Конституційного Суду України, судова практика міжнародних та національних судових органів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідницької програми Одеської національної юридичної академії на 2006–2010 рр.: «Традиції та новації в сучасній українській державності і правовому житті» (державний реєстраційний номер 0106U004970) і є складовою частиною наукової теми кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії «Традиції та новації у правовому житті України (теоретичний аспект)».
Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в загальнотеоретичному дослідженні правового імунітету, як окремого правового феномена комплексного характеру.
Відповідно до зазначеної мети виокремлюються конкретні завдання дослідження:
визначення дефініції правового імунітету на підставі виділення адитивних ознак зазначеної правової реалії;
аналіз історії інституалізації і розвитку правового імунітету в законодавстві, яке діяло на українських землях в умовах різних історичних епох;
встановлення особливостей загальноправових проявів та змісту спеціальних принципів застосування правових імунітетів;
встановлення розмежувальних ознак між правовими імунітетами і суміжними правовими категоріями;
дослідження проблем класифікації правових імунітетів з метою їх подолання в процесі їх застосування;
аналіз функціональних особливостей правових імунітетів;
характеристика форм правових імунітетів та їх змістовні особливості на підставі визначення юридичної природи правових виключень;
телуричні, темпоральні і персональні характеристики застосування правових імунітетів у процесі реалізації правових виключень.
Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають, змінюються, припиняються щодо правового імунітету як особливої форми правового вилучення.
Предметом дослідження є загальнотеоретичне визначення правового імунітету в контексті його ознак, інституціонального положення та практики застосування в Україні.
Методи дослідження. У роботі використано загальнонаукові і спеціально-наукові методи пізнання, вибір і поєднання яких обумовлено цілями і завданнями дослідження окремих аспектів правових імунітетів. Так, метод системно-функціонального аналізу було застосовано у процесі виокремлення адитивних ознак правових імунітетів із загального кола властивостей правових виключень, а також у процесі систематизації внутрішніх форм проявів правових імунітетів і функціональних їхніх характеристик. Історичний, догматичний і порівняльно-правовий методи широко застосовано у процесі дослідження історичного аспекту генезису законодавства різних історичних епох і визначення принципів нормативного закріплення і застосування правових імунітетів. У всіх розділах роботи використано методи формальної і діалектичної логіки, зокрема методи аналізу та синтезу, дедукції й індукції, узагальнення й аналогії тощо.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в українській юриспруденції загальнотеоретичним комплексним дослідженням правового імунітету, який втілює спеціальні вилучення з ординарного правового порядку, які характеризуються звільненням суб’єктів від виконання окремих правових обов’язків, від юридичної відповідальності та інших примусових заходів, особливим порядком провадження в юридичних справах. Новизна обумовлюється самостійним авторським підходом до більшості досліджуваних проблем, систематизацією і вдосконаленням цілої низки вже сталих положень теоретичного характеру, розробленням власних дефініцій.
Зокрема, наукова новизна виражена в таких положеннях:
уперше:
визначено основні принципи правових імунітетів як базові засади нормативного визначення і практичного застосування правових імунітетів, визначено специфіку проявів загальноправових принципів при їх поширенні на положення правових виключень;
досліджено основні етапи формування інституту правового імунітету в українському законодавстві різних історичних епох;
виокремлено телуричні, темпоральні та персональні характеристики дії правових імунітетів та сформульовано загальні правила застосування правових імунітетів залежно від темпоральних особливостей виникнення й припинення права на імунітет;
удосконалено:
визначення правових вилучень, які являють собою систему загальних або спеціальних правил, чим створюється особливий правовий режим для чітко визначеного кола фізичних і юридичних осіб, яким надаються додаткові права (привілеї, пільги), або які звільняються від виконання юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, або порядок притягнення яких до юридичної відповідальності вирізняється спеціальним характером;
дефініцію правового імунітету, який визначається як окрема форма юридичного вилучення, в межах якого особа, що наділена спеціальними ознаками, пов’язаними із здійсненням міжнародних, державних і громадських функцій, звільняється від виконання окремих юридичних обов’язків, від юридичної відповідальності або інших примусових заходів та забезпечує особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності;
дефініцію недоторканності, під якою розуміють особливу форму правового імунітету, якою встановлюється спеціальний правовий порядок, за допомогою якого регулюється вирішення питань: незастосування до особи юридичних санкцій; про порушення кримінальної справи і справи про адміністративне правопорушення; про застосування заходів кримінально-процесуального (запобіжних та інших заходів кримінально-процесуального примусу) та адміністративного (запобіжні заходи попередження тощо) характеру; про пред’явлення обвинувачення, проведення окремих слідчих дій в особливому порядку;
визначення юрисдикційного імунітету як особливої форми правового імунітету, яка характеризується обмеженням діяльності судових органів держави здійснювати правосуддя в процесі розгляду правових спорів через вилучення як окремих справ, так і вирішення окремих питань із компетенції суду, який в ординарному порядку такою компетенцією наділений;
дефініції правового індемнітету як особливої форми правового імунітету, який полягає у звільненні від юридичної відповідальності особи, яка здійснює публічні функції, за висловлення й результати голосування, крім випадків, коли у висловленнях особи наявні ознаки образи чи наклепу;
визначення імунітету свідка, який являє собою особливу форму правового імунітету, що полягає у звільненні певної особи, яка підлягає допиту як свідка, від обов’язку свідчити проти себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів, а також у прямій забороні допитувати окремих осіб як свідків, що є гарантією здійснення публічних функцій протидії злочинності й залученням громадськості до процесу вирішення правових спорів;
набули подальшого розвитку:
твердження про доцільність визначення функціональних характеристик правових імунітетів із подальшим розмежуванням їх видів залежно від спрямування;
вчення про виключно суб’єктний характер правових імунітетів.
Практичне значення одержаних результатів має прояв у можливості їх застосування в подальших дослідженнях як у сфері теорії держави і права, так і окремих галузевих наук як їхньої теоретико-методологічної основи. Окремі положення можуть бути використані у:
нормотворчій діяльності і в процесі вдосконалення змісту нормативно-правових актів – для регулювання питання застосування правових імунітетів;
науково-дослідній роботі – з метою подальшої уніфікації категоріального апарату теорії держави і права та інших галузевих юридичних наук як на видовому рівні правових імунітетів, так і на родовому рівні правових виключень;
навчальному процесі – під час викладання навчальних дисциплін «Теорія держави і права», «Міжнародне публічне право», «Конституційне право», «Кримінальне право», «Кримінально-процесуальне право», а також написання відповідних розділів у підручниках і навчальних посібниках.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Одеської національної юридичної академії. Результати та висновки дослідження доповідалися на шести науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції «Другі Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 24 – 25 листопада 2006 р.); 10-й ювілейній звітній науковій конференції професорсько-викладацького і аспірантського складу ОНЮА (Одеса, 20 – 21 квітня 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Треті Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 23 – 24 листопада 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Четверті Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 25 – 26 листопада 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «П’яті Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 27 – 28 листопада 2009 р.).
Публікації. Основні положення та результати дослідження знайшли відображення у 13 публікаціях, 7 з яких містяться у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які містять вісім підрозділів, висновків і списку використаних джерел
(202 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 237 сторінки, із них основного тексту – 217 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Здійснене дослідження правових імунітетів дозволяє заявити про важливу роль, яку вони відіграють у системі правового регулювання, забезпечуючи своїм існуванням і застосуванням гарантованість здійснення публічних функцій суб’єктами, діяльність яких має міжнародний, державний і громадський характер.
Комплексне дослідження джерел права різних історичних епох, наукових досліджень вітчизняних авторів, присвячених проблемам визначення й застосування правових імунітетів в окремих галузях права, зарубіжної наукової літератури аналогічної проблематики, юридичної практики діяльності судових органів як міжнародного, так і національного рівня діяльності, дозволяє сформулювати певні висновки теоретичного характеру і практики застосування правових імунітетів, найбільш вагомими з яких є такі:
1. Пропонується дефініція правового імунітету, яка репрезентує адитивні ознаки даної правової реалії, такого змісту: під правовим імунітетом слід розуміти окреме юридичне вилучення, в межах якого особа, наділена спеціальними ознаками, пов’язаними із здійсненням міжнародних, державних, і громадських функцій, звільняється від виконання окремих юридичних обов’язків, від юридичної відповідальності або інших примусових заходів та забезпечує особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.
2. Нормативне визначення і практика застосування правових імунітетів дали можливість сформулювати особливості проявів загальноправових принципів щодо правових імунітетів – принципу законності, відповідно до якого нормативне закріплення, практичне застосування правових імунітетів мають здійснюватися виключно згідно з правовими встановленнями. Відповідно до правових імунітетів принцип законності трансформується в систему правил – юридичних аксіом такого змісту: правовий імунітет має бути закріпленим виключно у формі норм права; визначення й застосування правих імунітетів здійснюється не інакше як на підставі та в порядку, передбаченому законом; вирішення питання про звільнення від виконання юридичних обов’язків, від юридичної відповідальності або інших заходів примусового характеру, використання спеціальних правил притягнення до юридичної відповідальності не допускає використання аналогії.
З метою забезпечення виконання принципу законності, яким обмежується коло джерел правових імунітетів виключно законодавчими актами, що виключить можливість необґрунтованого використання правових імунітетів, пропонується ст. 92 Конституції України, в якій встановлюється перелік питань, що вирішуються виключно законами України, доповнити пунктом 23 такого змісту:
«23) правові імунітети і правові пільги».
Розміщення правила саме у п. 23 забезпечує чітке уявлення про те, що законами України регулюються як питання притягнення до юридичної відповідальності, так і питання звільнення від неї та від можливості застосування інших примусових заходів щодо осіб, на яких поширюються правові імунітети. Враховуючи, що правові пільги не є предметом цьго дослідження, все ж необхідно зазначити, що поширення на них правил правових імунітетів щодо можливості їх встановлення виключно законом обґрунтовується виключним характером правових пільг, що не тільки вказує на загальну юридичну природу з правовими імунітетами, але й доцільність застосування окремих принципів, зокрема принципу публічності (офіційності), відповідно до якого всі державні органи й посадові особи, встановивши факт наявності підстав для використання імунітетних норм, зобов’язані забезпечити їх застосування незалежно від бажання особи, яка наділяється певним імунітетом. Вилученням із цього принципу слід вважати положення імунітетного характеру, відповідно до яких дача показань як свідка членів сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; особи, яка своїми показаннями викривала б себе, членів сім’ї, близьких родичів, усиновленого, усиновителя у скоєнні злочину, здійснюється тільки на підставі чітко висловленого бажання особи, яке така особа висловила після роз’яснення положення закону, відповідно до якого вона позбавлена обов’язку свідчити; особи, які відповідно до міжнародних договорів наділені імунітетом, але якого ці особи можуть бути позбавлені на підставі положень, встановлених у самих конвенціях.
3. Власні інституційні принципи розбудови правових імунітетів передбачають застосування таких положень базового характеру:
вирішення спірних питань щодо застосування імунітетів виключно в судовому порядку;
гарантування свободи оскарження полягає в тому, що кожна особа, щодо якої не було застосовано норми про імунітети, має право оскаржити рішення про незастосування імунітетів у судовому порядку;
принцип відносності правового імунітету полягає в тому, що жодна особа, відповідно до діючого законодавства, не має і не може мати абсолютного імунітету;
принцип імперативного характеру правового імунітету полягає в недопустимості відмови від імунітету самим носієм правового імунітету;
принцип строкового характеру правового імунітету полягає у тому, що правовий імунітет застосовується виключно у межах виконання повноважень або знаходженні у певному правовому стані;
функціональний характер правових імунітетів полягає у тому, що нормативне визначення правового імунітету, його застосування здійснюються виключно у зв’язку з реалізацією особою міжнародних, державних або громадських функцій.
4. Стосовно державного суверенітету правовий імунітет має симетричний характер відмов від окремих положень державного суверенітету, що дає можливість зробити однозначний висновок: правовий імунітет не має розглядатися як обмежувальний акт або виключення з положень, якими визначається суверенітет держави. Стосовно національного суверенітету правовий імунітет забезпечує недоторканність представників певної нації і виведення їх з-під юрисдикції іншої держави, що не тільки не суперечить принципу національного суверенітету, а навпаки, забезпечує такий суверенітет. Правовий імунітет не суперечить і положенням суверенітету народу, який, як відомо, полягає у тому, що народ є єдиним носієм державної влади. Навпаки, правовий імунітет у своїй домінанті відповідає внутрішньому суверенітету розбудови державної влади, забезпечуючи гарантування здійснення громадських публічних функцій.
5. Аналіз співвідношення правового імунітету і принципу невідворотності юридичної відповідальності дає можливість зробити висновок про відсутність між ними протиріччя за тих підстав, що зазначений принцип має матеріальний характер, і в разі абсолютно справедливого не зведення юридичної відповідальності виключно до покарання у різних формах його прояву, правовий імунітет, який має у більшості випадків процесуальний характер, забезпечує реалізацію принципу невідворотності юридичної відповідальності, визначаючи особливий порядок відповідальності окремих категорій осіб, які наділені повноваженням щодо здійснення публічних функцій. Таким чином, невідворотність юридичної відповідальності зберігається у всіх випадках, що характеризуються наявністю ознак правового імунітету, крім правового імунітету свідка, який позбавляє особу обов’язку свідчити проти себе або членів своєї родини та представників дипломатичних представництв як свідків, і виключає можливість притягувати таких осіб до відповідальності за відмову від дачі показань, оскільки зазначена форма правового імунітету виключає злочинність самого діяння, а тому апріорі не може визнаватися як підстава юридичної відповідальності, а значить – і правової реалії, яка суперечить принципу невідворотності юридичної відповідальності.
6. Історія формування інституту правових імунітетів в українському праві вказує на цінність цьєї правової реалії, оскільки вже аксіомою стала соціальна мудрість, відповідно до якої цінності є тим вагомішими, чим вони є довговічнішими. Генезис правових імунітетів підтверджує їх суттєву аксіологічну складову, яка стає ще більш вагомою з урахуванням широкого використання правових імунітетів із кожною наступною історичною епохою розвитку права на українських землях. Сучасний стан інституалізації правових імунітетів в українському праві вказує на необхідність подолання негативних тенденцій радянського періоду, які сформувалися на засадах невизнання юридичного підґрунтя застосування правових імунітетів, що не могло не привести до волюнтаризму і відходу від принципу соціальної доцільності і справедливості. Історія розвитку правових імунітетів на українських землях указує на загальну тенденцію: активне застосування імунітетів виключно на правових засадах з метою гарантування реалізації публічних функцій і заохочення до соціально-позитивної діяльності.
7. Правові імунітети є самостійною формою правових вилучень, які являють собою систему юридичних вилучень з ординарних (загальних) або спеціальних правил, чим створюється особливий правовий режим для чітко визначеного кола фізичних і юридичних осіб, яким надаються додаткові права (привілеї, пільги), або які звільняються від виконання юридичних обов’язків, юридичної відповідальності, або порядок притягнення яких до юридичної відповідальності відзначається спеціальним характером. Таким чином, за правовими вилученнями, як особливою правовою реальністю, слід визнати родовий, стосовно правових імунітетів, правових пільг і правових привілеїв, характер, який визначає загальну природу видових проявів правових вилучень.
8. Правовий імунітет характеризується поєднанням чотирьох взаємопов’язаних форм, які укладаються в юридичні конструкції особистої та колективної недоторканності, юрисдикційного імунітету, індемнітету й імунітету свідка. Співвідношення зазначених форм утворює специфічність імунітетів окремих суб’єктів права, які здійснюють публічні функції міжнародного, державного і громадського характеру.
9. На відміну від усталених поглядів про виключно процесуальний характер юридичної недоторканності, пропонується врахувати й наявний матеріальний зміст, що дає змогу визначити особисту й колективну недоторканність як особливу форму правового імунітету, якою встановлюється спеціальний правовий порядок, яким регулюється вирішення таких питань: незастосування до особи юридичних санкцій; про порушення кримінальної справи і справи про адміністративне правопорушення; про застосування заходів кримінально-процесуального (запобіжних та інших заходів кримінально-процесуального примусу) та адміністративного (запобіжні, заходи попередження тощо) характеру; про пред’явлення обвинувачення, проведення окремих слідчих дій в особливому порядку.
10. Висловлені погляди на колективну та індивідуальну недоторканність дистанціюють від пропозиції щодо введення до діючого законодавства поняття «обмеження недоторканності» щодо осіб, наділених імунітетом з метою оптимізації його юридичного змісту. Із такою пропозицією не можна погодитися за таких підстав. Правова недоторканність є формою правового імунітету, який, у свою чергу, є правовим вилученням, тому не доцільно встановлювати вилучення на існуюче правове вилучення. Такий підхід створить складнощі у застосуванні відповідних правових встановлень імунітетного характеру, а саме: необхідність чіткого визначення підстав для їх використання є передумовою подальшого існування цього правового інституту.
11. Доцільне вилучення з депутатської недоторканності імунітету на проведення окремих слідчих дій, тим більше, що гарантією їх законного й обґрунтованого проведення є прийняття рішення в судовому порядку. З метою забезпечення об’єктивного прийняття рішення щодо проведення слідчих дій стосовно народного депутата слід чітко визначити, що проведення таких дій (обшук, виїмка) здійснюється за рішенням голови апеляційного суду, що буде додатковою гарантією перевірки обґрунтованості їх проведення.
12. З метою приведення у відповідність кримінально-процесуального законодавства України з положеннями Віденської конвенції 1963 року, де посадова особа консульської установи не може бути обмежена у свободі інакше як на підставі судового рішення, пропонується ст. 165-2 КПК України доповнити положенням, відповідно до якого, рішення про затримання посадової особи консульської установи приймається виключно в судовому порядку, що є додатковою гарантією для неупередженої й об’єктивної оцінки доказів у справі, кваліфіковане встановлення виду злочину, у вчиненні якого консульська посадова особа підозрюється, професійного встановлення наявності або відсутності зв’язку злочинного діяння з посадовою діяльністю особи, що має принципове значення при вирішенні питання про застосування положень правового імунітету у формі недоторканності.
13. Правова недоторканність Президента України значно обмежена як у порівнянні з недоторканністю глав інших держав, так із загальним змістом посадового правового імунітету, визначеного в національному законодавстві. Забезпечення недоторканності Президента України вимагає уточнення переліку злочинів, які є підставою для зміщення його з посади в порядку процедури імпічменту, оскільки діюче законодавство (ст. 111 Конституції України) містить не конкретне формулювання – вчинення злочину, який містить ознаки державної зради або іншого злочину. Доцільно обмежити підстави для позбавлення недоторканності глави держави тільки трьома категоріями злочинів – діяння проти основ національної безпеки України (Розділ І КК України), умисні злочини проти життя особи (Розділ ІІ, ст. 115 –118, 120 КК України) і діяння проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку (Розділ ХХ КК України). Вибір зазначених видів злочинів зумовлюється такими аргументами. По-перше, використання досить поширеної в законодавстві багатьох країн (де діє інститут президента) підстави – скоєння тяжкого злочину, не видається доцільним, оскільки віднесення того чи іншого злочину до категорії тяжких або менш тяжких, залежить від діяльності парламенту, який і вирішує питання про притягнення Президента до кримінальної відповідальності і може на свій розсуд змінювати санкції статей закону про кримінальну відповідальність, що в кінцевому значенні і впливає на віднесення злочину до того чи іншого виду на підставі характеру суспільної небезпеки діяння. По-друге, злочини проти національної безпеки являють собою підвищену небезпеку, про що свідчить їх розташування у першому розділі Особливої частини. Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку хоч і знаходяться в останньому розділі Особливої частини, але не тому, що їх вагомість є найменшою, а тому, що вони, по-перше, здебільшого мають бланкетний характер і з’ясування їх фактичного змісту можливе виключно за умови застосування міжнародних актів, по-друге, до них не застосовуються строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, що вказує на підвищену суспільну небезпеку. Зміст злочинів проти миру свідчить, що більшість їх може бути скоєна особами, які керують збройними силами держави. Відповідно до Конституції України (п. 17 ст. 106) Президент України є Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України і тому саме він несе персональну відповідальність за діяння проти миру та безпеки людства. Віднесення умисних злочинів проти життя до підстав усунення з посади Президента України і притягнення його до кримінальної відповідальності обґрунтовується тим, що згідно зі ст. 102 Конституції України Президент є гарантом додержання прав і свобод людини, серед яких право на життя є найбільш вагомим. Тому умисне скоєння злочину проти життя свідчить про зневажливе ставлення злочинця до права іншої особи на життя, а аналогічні дії Президента України, як гаранта реалізації кожною особою права на життя, свідчать про брутальний характер діяльності Президента, про морально-етичні перешкоди для застосування правового імунітету до такої особи.
14. З метою подолання правової колізії, яка виникла на підставі неузгодженості положень законодавства про статус депутатів місцевих рад і процесуального законодавства, пропонується частину 2 ст. 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» викласти в такій редакції:
«2. Всі запобіжні заходи щодо депутата місцевої ради можуть застосовуватися виключно в судовому порядку.
Суд, який обрав запобіжний захід стосовно депутата місцевої ради, повідомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня застосування запобіжного заходу».
Зазначена редакція закону повністю відповідає змісту правового імунітету депутата представницького органу місцевого самоврядування і діючому кримінально-процесуальному законодавству.
15. З метою подолання колізії правових норм, якими визначається недоторканність судді, пропонується (якщо ставиться мета подальшого забезпечення недоторканності судді на високому рівні) передбачити проведення всіх зазначених у ч. 3 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» слідчих дій виключно на підставі рішення голови апеляційного суду, крім накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, яке в ординарному порядку проводиться за рішенням зазначеної посадової особи. У разі прийняття рішення про необхідність зменшення обсягів недоторканності суддів, існує можливість всі слідчі дії, які проводяться стосовно судді, проводити в ординарному порядку, оскільки більшість слідчих дій, перерахованих у ч. 3 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» проводяться на підставі рішення суду.
16. На підставі здійсненого дослідження недоторканності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини пропонується у ч. 3
ст. 20 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» внести корективи, замінивши обмеження щодо проведення особистого обшуку чи огляду виключно за згодою Верховної Ради України на обмеження щодо проведення обшуку, виїмки, огляду житла, службового приміщення, транспорту, накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку за згодою парламенту України.
17. Під юрисдикційним імунітетом, як особливою формою правого імунітету, слід розуміти правові виключення, які обмежують судові органи держави здійснювати правосуддя в процесі розгляду правових спорів через вилучення як окремих справ, так і через вирішення окремих питань, із компетенції суду, який в ординарному порядку такою компетенцією наділений. Зазначений підхід дає можливість визначити зміст юрисдикційного імунітету з урахуванням системного характеру правового імунітету в цілому і забезпечити чітке розмежування різних форм проявів правових імунітетів. Таким чином, поняття юрисдикційний імунітет за змістом співпадає з поняттям судовий імунітет, яке адекватно передає змістовний характер юрисдикційного імунітету.
18. Індемнітет являє собою певну форму правового імунітету і полягає у звільненні від юридичної відповідальності особи, яка здійснює публічні функції, за висловлення й результати голосування, крім випадків, коли у висловленнях особи наявні ознаки образи чи наклепу.
На підставі аналізу фактичного індемнітету, який застосовується щодо судді в процесі розгляду ним справ, доцільно діюче законодавство, яким гарантується незалежність суддів, доповнити нормою такого змісту:
«Судді не несуть адміністративну, кримінальну, цивільно-правову відповідальність за все висловлене в нарадчій кімнаті в процесі обговорення результатів судового розгляду, а також за результати голосування в процесі прийняття рішення».
Таке доповнення до Глави ІІІ Закону України «Про статус суддів», створить передумови до юридичного застосування такої форми правового імунітету як індемнітет стосовно суддів, враховуючи, що по суті його положення у діючому законодавстві розпізнаються, але не закріплені у чіткій юридичній формі. Уявляється, що положення про правовий індемнітет повністю відповідають духу правового імунітету, який сьогодні наданий суддям з метою забезпечення об’єктивного і неупередженого розгляду правових спорів у судах України.
19. Імунітет свідка являє собою особливу форму правового імунітету, яка полягає у звільненні певної особи, що підлягає допиту як свідок, від обов’язку свідчити проти себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, усиновлених, усиновителів, а також у прямій забороні допитувати окремих осіб як свідків, що є гарантією здійснення публічних функцій протидії злочинності й залучення громадськості до процесу вирішення правових спорів.
20. На підставі здійсненого дослідження правових імунітетів, якими наділено суб’єктів, що здійснюють державні функції, для забезпечення ефективної діяльності виконавчої влади і відповідно до принципів симетричності застосування правових заходів забезпечення державної влади, враховуючи застосування правових імунітетів до суб’єктів, які здійснюють законодавчу і судову функції, пропонується наділити Прем’єр-Міністра України державним імунітетом на весь термін виконання ним посадових обов’язків, враховуючи, що відповідно до міжнародної практики, глава уряду наділяється міжнародним імунітетом на рівні з главою держави. Зміст державного імунітету глави уряду, за деякими виключеннями, може прирівнюватися до імунітету глави держави.
21. Пропонується поділ правових імунітетів на матеріально-правові та процесуально-правові, який має велике значення в процесі застосування досліджуваного виду правових виключень, оскільки при очевидній єдності положень, які утворюють самостійне правове явище – правовий імунітет, змістовні характеристики, підстави та умови, порядок визначення й темпоральні межі застосування мають суттєві відмінності. Відповідно до зазначеної класифікації, до правових імунітетів матеріального характеру автором дослідження віднесено: правова недоторканність у тій її частині, яка забезпечує звільнення від юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної, цивільно-правової тощо), від виконання окремих юридичних обов’язків, які за загальним правилом накладаються на осіб, що не користуються правовим імунітетом, правовий індемнітет. До правових імунітетів процесуального характеру слід віднести забезпечений нормами міжнародного права юрисдикційний імунітет, а також особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності, порядок обрання запобіжних та інших примусових заходів процесуального характеру, імунітет свідка.
22. Застосування правових імунітетів орієнтоване на здійснення таких спеціальних функцій:
стимулююча функція правового імунітету характеризується впливом даного правового засобу на свідомість і психіку особи з метою стимулювання поведінки відповідно до правових встановлень імунітетного характеру;
гарантуюча функція правових імунітетів зводиться до забезпечення тієї чи іншої діяльності суб’єкта, створення умов для отримання соціально значущого результату такої діяльності;
компенсуюча функція правових імунітетів зводиться до забезпечення особі, яка виконує важливі функції міжнародного, державного або громадського характеру, окремих додаткових переваг як компенсації за здійснення зазначених функцій;
обмежувальна функція правових імунітетів характеризується обмеженнями на використання визначених правом різноманітних форм юридичної відповідальності у разі вчинення протиправних діянь, обмеженнями щодо застосування примусових заходів, обмеженим виконанням загальних обов’язків у зв’язку із здійсненням публічних міжнародних, державних і громадських функцій;
комунікативна функція правових імунітетів характеризується сублімацією правових імунітетів як зразків комунікативної взаємодії правових систем окремих країн на міждержавному рівні;
функція ціннісно-орієнтаційного впливу правових імунітетів віддзеркалює аксіологічний вимір зазначеного виду правових виключень. Враховуючи те, що цінність не має буття, а має тільки значення, стосовно правих імунітетів таке значення має орієнтаційну природу.
23. Телурична дія правових імунітетів характеризується трьома сферами їх поширення, які співпадають з природними просторами земної кулі – коли йде мова про міжнародні імунітети держави та її представників; з територією декількох держав – при застосуванні правового імунітету міжнародних організацій; з територією держави – коли суб’єкти здійснюють державні функції.
Темпоральна дія правових імунітетів пов’язується з часом фактичного виникнення підстав до застосування імунітету і часом припинення дії правових імунітетів і не підлягає уніфікації на підставі специфіки отримання кожним суб’єктом повноважень щодо здійснення міжнародних, державних і громадських публічних функцій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Про внесення змін до Конститції України : Закон України від 8.12.2004р. // Голос України. – 2004. – № 233.
3. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.)
// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 38. – Ст. 502.
4. Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.)
// Відомості Верховної Ради УРСР. – 1990. – № 31. – Ст. 31.
5. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, 37. – Ст. 446.
6. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25-25. – Ст. 131.
7. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 47–52. – Ст. 349.
8. Кодекс про адміністративні правопорушення України (із зм. і доп.). – К., 2000.
9. Митний кодекс України від 11 липня 2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
10. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
// Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст.16 (із зм. і доп.).
11. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 365.
12. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 40-41, 42. – Ст. 492.

13. Венская конвенция о дипломатических сношениях от 18 апреля 1961 г. // Международное право в документах : 5-е изд., перераб. и доп. – М., 2004. – 880 с.
14. Венская конвенция о консульских сношениях от 24 апреля 1963 г.
// Международное право в документах: 5-е изд., перераб. и доп. – М., 2004. – 880 с.
15. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23.05.1969 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1986. – Ст. 343.
16. Конвенция о привилегиях и иммунитетах Дунайской комиссии 1963 року // Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. – Вып. 23. – М., 1970. – 354 с.
17. Конвенция о привилегиях и иммунитетах Объединенных наций 1946 г. // Сборник действующих договоров, соглашений и конвенций, заключенных СССР с иностранными государствами. – Вып. 15. – М., 1957. –
С. 32–40.
18. Конвенция Организации Объединенных Наций о юрисдикционных иммунитетах государств и их собственности 2004 г.
// http://www.un.org/russian/documen/convents/immunities.pdf
19. Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р. //http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/maincgi?nreg=995_¬-170&p=1243928628499053
20. Протокол про привілеї та імунітети парламентської Асамблеї Чорноморського Економічного Співробітництва. 2003 р.
// http://zakon.rada.gov.ua/cgi–bin/laws/main.cgi?nreg=969_004
21. Соглашение о привилегиях и иммунитетах Международного уголовного суда 2002 г. //http://www.un.org/russian/documen/convents/icc_privileges.pdf.
22. Соглашение о привилегиях и иммунитетах Организации за демократию и экономическое развитие – ГУАМ. 2007 г.
// http://zakon.nau.ua/rus/doc/?uid=2010.3116.0
23. О ратификации Венской конвенции о дипломатических сношениях : Указ Президиума Верховного Совета УССР от 21 июля 1964 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1964. – № 13.
24. О ратификации Венской конвенции о представительстве государств в их отношениях с международными организациями универсального характера: Указ Президиума Верховного Совета УССР от 14 марта 1975 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1978г. – № 32.
25. О ратификации Конвенции о регистрации объектов, запускаемых в космическое пространство : Указ Президиума Верховного Совета УССР от
22 июля 1977 г. // Ведомости Верховного Совета УССР. – 1977. – № 31.
26. Про внесення змін до Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” : Закон України від 8.09.2005 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 51
27. Про внесення змін до Закону України „Про статус депутатів місцевих рад” : Закон України від 4 квітня 2006 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 21.
28. Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності : Закон україни від 15.04.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 24. – Ст. 236.
29. Про державний кордон України : Закон України від 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 2. – Ст. 5
30. Про державний кордон України : Закон України від 4 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 2.
31. Про дипломатичну службу : Закон України від 1 лютого 2002 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 5. – Ст. 29.
32. Про правовий статус іноземців : Закон України від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 23. – Ст. 162.
33. Про правонаступництво : Закон України від 12 вересня 1991 р.
// Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.
34. Про приєднання України до Угоди про привілеї та імунітети Міжнародного кримінального суду від 18.10.2006 р. // Відомості Верховної ради України. – 2006. – № 50.
35. Про ратифікацію Протоколу про привілеї та імунітети Парламентської Асамблеї Чорноморського Економічного Співробітництва від 17.12.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 15.
36. Про Рахункову палату : Закон України від 11.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 24.
37. Про статус депутатів місцевих рад : Закон України від 11.07.2002 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 40.
38. Про статус народного депутата України : Закон України від 17.11. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 3. – Ст. 17
39. Про статус суддів : Закон України від 15 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 8. – Ст. 56.
40. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини : Закон України від 23.12.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20.
41. Протокол, ратифікований Законом України „Про ратифікацію Протоколу про привілеї та імунітети Парламентської Асамблеї Чорноморського Економічного Співробітництва” від 17.12.2008 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 15.
42. Конституция Российской Федерации. – М.: Юрид. лит., 1993. – 64 с.
43. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 11 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10 грудня 2003 р. / Уряд кур’єр, 2003. – № 239.
44. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Міністерства Внутрішніх Справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 р. // Конституційний Суд України : Рішення. Висновки. 1997–2001 / Відп. ред. канд. юрид. наук
П.Б. Євграфов. – К. : Юрінком Інтер. – С. 469-276.
45. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканості та імпічменту Президента України) від 10 грудня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 51. – Т. 1.
46. Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римському Статут Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року
// Офіційний вісник України від 27.07.2001 р. – № 28.
47. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 20 февраля 1996 года о проверке конституционности положений ч. 1 и ч. 2 статьи 18, статьи 19 и ч. 2 ст. 20 Федерального Закона «О статусе депутатов Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации»
// Собрание законодательства Российской Федерации. – 1996. – № 9. – Ст. 828.
48. Агаев Ф.А. Иммунитеты в российском уголовном процессе
/ Ф.А. Агаев, В.Н. Галузо – М. : ТЕИС, 1998. – 135 с.
49. Акт обрання гетьманом Юрія Хмельницького, Переяславські договірні статті, а також присяга гетьмана та своєї старшини на вірність царю Олексію Михайловичу 1659, жовтня 17. Переяслав // Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687) / [упоряд.
І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко.] – К. – Львів : НТШ, 2004. – С. 113–124.
50. Аралов Л.И. Правовой статус гражданского воздушного судна в международном аэропорту / Л.И. Аралов // Советский ежегодник международного права 1988. – М. : Наука, 1989. – С. 244–247.
51. Артікуца Н. Законодавчий текст як предмет лінгвіністичної експертизи / Н. Артікуца / Визначальні тенденції генезису державності і права: збір. наук. праць. – Миколаїв : Іліон. – 2007. – С. 48-51.
52. Астемиров З.А. Понятие юридической ответственности
/ З.А. Астемиров // Советское государство и право. – 1979. – № 6. – С. 61.
53. Бабій І. Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність / І. Бабій // Право України. – 2006. – № 12. – С. 87–89.
54. Бобров В.К. Уголовный процесс / под ред. В.П. Божьева
/ В.К. Бобров, В.П. Божьев, С.В Бородин и др. – М. : Спарк, 1998. – 591 с.
55. Богуславский М.М. Иммунитет государства / М.М. Богуславский – М. : ИМО, 1962. – 231 с.
56. Брильов О. Імунітет державної власності (до історії питання)
/ О. Брильов // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 4. – С. 3–6.
57. Брильов О. Імунітет морських державних суден в Україні (проблемні питання теорії і практики) / О. Брильов // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 6. – С. 146–149.
58. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави та права / Ю.А. Ведєрніков,
В.С. Грекул – К. : Центр навч. літ. – 2005. – 224 с.
59. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел.] – К., Ірпінь : ВТФ „Перун”, 2002. – 1440 с.
60. Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР / Н.В. Витрук – М. : Юрид. лит., 1985. – 176 с.
61. Войниченко В. Аресты судов ЧМП: как их избежать?
/ В. Войниченко, В. Косарев // Порты Украины. – 1997. – № 3. – С. 73–74.
62. Волкотруб С. Інститут імунітету у кримінальному судочинстві
/ С. Волкотруб // Право України. – 2002. – № 3. – С. 121–124.
63. Волкотруб С.Г. Імунітет у кримінальному процесі України
/ С. Г. Волкотруб – Х. : Консул, 2005. – 144 с.
64. Гаврилюк Р. Законодавчі дефініції у праві: логіко-гносеологічні, політико-юридичні, морально-психологічні та практичні проблеми
/ Р. Гаврилюк // Право України. – 2006. – № 11. – С. 153-157.
65. Горский Г.Ф. Судебная этика: Некоторые проблемы нравственных начал советского уголовного процесса / Г.Ф. Горский, Л.Д. Кокорев, Д.П.Котов – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та, 1973. – 272 с.
66. Гутник В. Деякі пропозиції щодо вдосконалення імунітету Президента України / В. Гутник // Юрид. журнал. – 2007. – № 3. – С. 84–86.
67. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств / К.Ф. Гуценко – М. : Изд-во «Зерцало–М», 2001. – 480 с.
68. Даев В.Г. Иммунитеты в уголовно-процессуальной деятельности
/ В.Г. Даев // Правоведение. – 1992. – № 3. – С. 46-52.
69. Дементьев И.Д. К вопросу о понятии уголовно-процессуальных иммунитетов / И.Д. Дементьев // Российский следователь. – 2008. – № 10. – С.11–14.
70. Дунас О. Привілеї та імунітети сучасних міжнародних фінансових організацій / О. Дунас // Право України. – 2008. – № 1. – С. 66–69.
71. Дюрягин И.Я. Гражданин и закон / И.Я. Дюрягин. – М. : Юрид. Лит., 1989. – 278 с.
72. Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : в 2 т. – Т. 1. – М. : НОРМА. – 2001. – 856 с.
73. Европейский Суд по правам человека. Избранные решения : в 2 т. – Т. 2. – М. : НОРМА. – 2001. – 808 с.
74. Етимологічний словник української мови у 7 т. Т. II : Д – Копці
/ [уклад. Н.С. Родзевич та ін.]; редкол. О.С. Мельничук (голов. ред.) та ін. – К. : Наук. думка, 1985. – 572 с.
75. Етимологічний словник української мови: у 7 т. – Т. 4: Н – П
/ [уклад.: Р.В. Болдирєв та ін.]; ред. В.Т. Коломієць, В.Г. Скляренко. – К. : Наук. думка, 2003. – 656 с.
76. Ефремов А.В. О правовой неприкосновенности / А.Ф. Ефремов
// Вестник Волжского университ