ПРОБЛЕМИ ОСУДНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

brief description

ЗМІСТ
ЗМІСТ .............................................................................................................................. 2
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ..................................................................... 3
ВСТУП ............................................................................................................................ 4
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ Й РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ
ОСУДНОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ .................................................... 12
1.1. Поняття, зміст і сутність інституту осудності у кримінальному
праві ....................................................................................................................... 12
1.2. Історичний нарис розвитку інституту осудності ............................................. 25
1.3. Осудність і неосудність у кримінальному законодавстві
інших країн ........................................................................................................... 43
РОЗДІЛ 2. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА
ОСУДНОСТІ ............................................................................................................... 61
2.1. Формула та критерії осудності ........................................................................... 61
2.2. Взаємозв’язок осудності і неосудності .............................................................. 93
2.3. Підстави кримінальної відповідальності осіб
із психічними аномаліями й розладами, що не виключають осудності,
та кримінальної відповідальності неповнолітніх
із затримкою в психічному розвитку .............................................................. 130
РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ПОЛОЖЕНЬ
ОСУДНОСТІ ТА ЇЇ ЗАКОНОДАВЧОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ..................... 177
3.1. Удосконалення теоретичних положень про осудність у науці
кримінального права .......................................................................................... 177
3.2. Значення осудності для кваліфікації діяння,
вибору форми реалізації кримінальної відповідальності,
призначення й виконання покарання .............................................................. 186
3.3. Напрямки вдосконалення чинного кримінального законодавства .............. 196
ВИСНОВКИ ............................................................................................................... 201
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................................ 206
ДОДАТКИ .................................................................................................................. 222

ВСТУП

Теоретичний та практичний інтерес до проблем осудності та неосудності обумовлений насамперед тим, що вони торкаються найбільш складної сторони суспільного життя та соціальної діяльності людей, а саме – їх здатності бути винними та кримінально відповідальними за свідому та вольову кримінально карану поведінку. Як свідчить практика, сучасний етап розвитку суспільства вимагає більш глибокого вивчення індивідуальних характеристик особистості, особливого ставлення до людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості і безпеки, які, відповідно до ст. 3 Конституції України, є найвищою соціальною цінністю.
Вивчення особистості має керуватися тим, що людина виступає активним учасником суспільних відносин, у свідомості якої відбиваються явища об’єктивної реальності, які згодом знаходять свій вираз у певній поведінці. Основним інструментом, завдяки якому можна прослідити, яким чином зовнішній вплив під час вчинення злочину переходить у внутрішній, відображається в психіці і стає регулятором поведінки і діяльності «нормального» індивіда, є осудність. Неосудність, в свою чергу, виступає обставиною, що характеризує поведінку психічно хворої людини або людини, у якої спостерігався тимчасовий розлад психічної діяльності під час вчинення злочину. В таких випадках у людини втрачається здатність вибору варіанту поведінки, поведінка детермінована хворобливим сприйняттям дійсності.
Інститути осудності та неосудності повинні розглядатися разом, у сукупності та нерозривно. Так, осудність виступає суб’єктивною передумовою винності та кримінальної відповідальності, неосудність – обставиною, що виключає можливість особи бути суб’єктом злочину, вину та кримінальну відповідальність за вчинене діяння. Розгляд цих явищ саме у нерозривній сукупності дає можливість проведення подальшої розробки вчення про осудність і неосудність у комплексному та міждисциплінарному аспектах та втілення їх у практику.
Актуальність подальшої теоретичної розробки вчення про осудність та неосудність обумовлюється наступним:
по-перше, осудність виступає як визначальний, природний елемент можливості особи бути суб’єктом злочину, бути винною у вчиненні злочину та підлягати кримінальній відповідальності за вчинене діяння. Осудність є реалізацією основного принципу кримінального права – суб’єктивного ставлення в вину;
по-друге, існуючий підхід до визначення осудності та її характеристики, який враховує лише стан особи під час вчинення злочину, вичерпав себе, на практиці його недостатньо; наявний стан проблеми потребує врахування таких індивідуальних особливостей особистості, як темперамент, спрямованість, характер та ін.;
по-третє, недостатня розробка проблеми осудності та неосудності. Вивчення літературних джерел, окремих монографічних досліджень та інших наукових праць показує, що проблеми осудності та неосудності підлягають подальшому, більш глибокому вивченню як юристами, так психіатрами та психологами на міждисциплінарному рівні. Дослідження, які були присвячені окремим питанням, пов’язаним з проблемами осудності та неосудності, не мають достатньої повноти та глибини, бо розглядають ці явища як окремі категорії.
Разом з тим, суттєвий внесок у вирішення проблем, які стосуються вчення про осудність і неосудність, кримінальної відповідальності осіб з психічними розладами та аномаліями, відповідальності неповнолітніх осіб, зробили в своїх працях, зокрема, такі вчені: Ю. М. Антонян, М. І. Бажанов, М. М. Баженов, Т. К. Бєлокобильська, Ю. С. Богомягков, С. В. Бородін, М. В. Виноградов, А. А. Герцензон, А. Ф. Зелінський, В. Х. Кандинський, І. І. Карпець, Ф. В. Кондратьєв, В. М. Кудрявцев, В. І. Курляндський, Н. Ф. Кузнєцова, Н. С. Лєйкіна, В. А. Ломако, Д. Р. Лунц, Р. І. Міхєєв, Н. А. Мирошниченко, Г. В. Морозов, А. А. Музика, В. С. Орлов, М. М. Паше-Озерский, В. Б. Первомайський, Б. А. Протченко, В. П. Сербський, М. С. Таганцев, В. С. Трахтеров, С. І. Тихенко, В. М. Трубников, Н. І. Фелінська, О. Є. Фрейєров, І. К. Шахріманьян, Б. В. Шостакович, С. П. Щерба та багато інших.
Відповідні положення вищевказаних авторів складають теоретичне підґрунтя даного дослідження.
Демократичні перетворення у процесі побудови правової держави, створення громадянського суспільства, прагнення до індивідуалізації кримінальної відповідальності й покарання, розвиток юридичної і психіатричної наук, досягнення психологічної доктрини виявили низку теоретичних і прикладних проблем, які ще не знайшли свого відбиття в сучасній спеціальній юридичній і психологічній літературі.
Подальші пошуки вирішення проблем осудності і неосудності, суміжних з нею питань неодмінно служитиме на користь правотворчій і правозастосовчій діяльності, дозволить удосконалити заходи по боротьбі зі злочинністю й попередженню вчинення суспільно небезпечних діянь неосудними особами.
Викладене свідчить, що дослідження проблеми, порушеної в цій науковій роботі, є актуальним як для теорії кримінального права, так і для вдосконалення положень законодавства про кримінальну відповідальність і практики його застосування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри кримінального права та кримінології Національного університету внутрішніх справ МВС України у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 р., а також Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на 2002-2005 роки, затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р. Вона базується на положеннях Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки (п. 1.4.), схвалених вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 р., протокол № 3. Дослідження виконано згідно з основними напрямками, визначеними Указом Президента України № 143 від 18 лютого 2002 р. «Про заходи щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян» (п. 1) та Наказом МВС України № 356 від 11 травня 2001 р. «Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 років» (п. 7).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка категорій осудності і неосудності на підставі комплексного наукового аналізу теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з цими поняттями. Для її досягнення в роботі поставлено і послідовно вирішено наступні задачі:
1) сформулювати поняття, визначити зміст і сутність інституту осудності у кримінальному праві;
2) висвітити історію виникнення й розвитку інституту осудності і неосудності у кримінальному праві;
3) визначити і дати кримінально-правову характеристику цим явищам;
4) окреслити критерії, що характеризують зміст осудності і неосудності;
5) відокремити і опрацювати моделі осудності;
6) встановити особливості кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями;
7) з’ясувати питання відповідальності неповнолітніх осіб із затримкою у психічному розвитку;
8) сформулювати пропозиції по вдосконаленню кримінального законодавства на рівні сучасних потреб правозастосовчої практики й вимог науки кримінального права;
9) розробити інші теоретичні положення щодо осудності в науці кримінального права.
Об’єктом дослідження служать суспільні відносини, що характеризують осудність як невід’ємну ознаку суб’єкта загального складу злочину.
Предметом дослідження виступають (а) чинне кримінальне законодавство, що регламентує категорії осудності, неосудності й обмеженої осудності; (б) практика застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, визнаних судом неосудними; (в) вітчизняне кримінальне законодавство минулих років; (г) кримінальне законодавство зарубіжних країн, яке визначає осудність, неосудність та обмежену осудність; (д) система наукових концепцій і поглядів з приводу досліджуваної проблеми.
Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальні положення теорії пізнання, теорії систем, теорії права й суспільних явищ. У дослідженні окремих питань застосовувалися різноманітні наукові методи. Діалектичний дозволив розглянути проблеми осудності й неосудності у процесі їх розвитку з огляду на умови, що впливали на їх зміст, сутність та особливості через поглиблене вивчення більш загальних категорій кримінального права; системний допоміг вивчити ці явища в безпосередньому їх зв’язку з суміжними поняттями (обмеженою осудністю, так званою віковою і «спеціальною» осудністю, свідомістю, виною, відповідальністю й покаранням); системно-структурний уможливив комплексне дослідження поняття і критеріїв осудності у співвідношенні з неосудністю і визначення компетенції відповідних органів по встановленню тих ознак, які їх характеризують; порівняльно-правовий дав змогу показати становлення інституту осудності у кримінальному праві й накреслити пріоритетні напрямки його розвитку в майбутньому та застосовувався при розгляді кримінального законодавства зарубіжних країн, що дало можливість внести пропозиції по вдосконаленню чинного КК України; конкретно-соціологічний було використано у процесі проведення анкетування серед слідчих ОВС і прокуратури, а також для обробки отриманих результатів; логіко-семантичний надав можливості сформулювати поняття осудності, тексти окремих норм і дослідити питання кримінальної відповідальності осіб із психічними розладами й аномаліями, а також неповнолітніх із затримкою у психічному розвитку.
Науково-теоретичне підґрунтя дисертації становлять праці вітчизняних науковців і зарубіжних фахівців у галузі кримінального права і процесу, загальної психології, психіатрії. У роботі використано енциклопедично-довідкову літературу і словники.
Нормативною базою для дослідження послужили Конституція України, КК України 1960 р. і КК України 2001 р., закони й законодавчі акти України, кримінальне законодавство Азербайджану, Аргентини, Бєларусі, Болгарії, Великобританії, Грузії, Данії, Іспанії, Казахстану, Китаю, Латвії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Сан-Марино, США, Таджикистану, Узбекистану, Фінляндії, Франції, Швейцарії, Японії та нормативно-правові акти міністерств і відомств України.
Емпіричну базу становлять дані, одержані внаслідок 1) аналізу й узагальнення в Міжобласному центрі судово-психіатричних експертиз клінічної психіатричної лікарні № 15 м. Харкова матеріалів 1160 судово-психіатричних експертиз; 2) вибіркового вивчення 106 кримінальних справ, у яких обвинувачуваних було визнано осудними, неосудними або обмежено осудними; 3) анкетного опитування 180 слідчих ОВС і прокуратури з АР Крим, Дніпропетровської, Полтавської й Харківської областей.
Наукова новизна одержаних результатів. Розв’язано складні дискусійні питання про природу, поняття, сутність і критерії осудності й неосудності, що дозволило запропонувати низку рекомендацій по вдосконаленню чинного законодавства, спрямованих на подальшу диференціацію кримінальної відповідальності й покарання окремих категорій суб’єктів злочину. Значну частину результатів отримано вперше, окремі положення, що досліджувалися раніше, отримали поглиблений розвиток.
Наукова новизна отриманих підсумків дослідження узагальнюється у таких положеннях:
1. На підставі проведеного дослідження з нових позицій сформульовано поняття «осудність».
2. Уперше поняття «осудність» обґрунтовується як юридична категорія за допомогою формально-правового та змістовних критеріїв (психологічного й медичного).
3. Уперше запропоновано проект норми про презумпцію осудності, що дозволить органам кримінального судочинства якісно й на належному рівні виконувати всі процесуальні дії, а також надавати їм відповідного обґрунтування.
4. Уперше поняття «неосудність» визначено на підставі змістовних й формально-правового критеріїв, що дозволяє ретельніше досліджувати ситуаційні й мотиваційні аспекти вчиненого.
5. Указується на необхідність закріплення в законі норми про кримінальну відповідальність осіб із психічними аномаліями чи розладами, що не виключають осудності, а також визнано недоцільним використання категорії «обмежена осудність» для характеристики цих явищ.
6. Уперше запропоновано три моделі осудності на підставі виділення різних ступенів зниження здатності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними під час вчинення злочину, а отже, і здатності розуміти значення осуду.
7. Усупереч існуючій практиці аргументовано положення про потребу у призначенні комплексної судової психолого-психіатричної експертизи з метою виявлення ступеня зниження здібностей особи.
8. Наводяться додаткові аргументи про недоцільність створення спеціалізованих лікувально-виправних установ для обмежено осудних осіб.
9. Запропоновано доповнити спеціальною нормою КК України, яка врегульовувала б питання кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки й рекомендації дисертаційної роботи можуть бути використані:
– у правотворчості – для подальшого вдосконалення кримінального законодавства;
– у правозастосуванні – при вирішенні судами України питання про осудність чи неосудність особи, призначення експертиз, а також для підготовки постанов Пленуму Верховного Суду України;
– у навчальному процесі – у процесі викладання курсу «Кримінальне право України. Загальна частина» та спецкурсів, а також підготовки відповідних розділів і підрозділів науково-практичних посібників, методичних рекомендацій тощо.
Особистий внесок автора. Дисертація є самостійним науковим дослідженням, виконаним автором особисто. В опублікованій у співавторстві з науковим керівником роботі «Формула осудності та формула неосудності: їх співвідношення та значення для кримінальної відповідальності» особистим внеском здобувача є визначення співвідношення осудності та неосудності, критеріїв, що характеризують ці категорії, обґрунтування необхідності розширення поняття «осудність».
Апробація результатів дисертації. Провідні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології Національного університету внутрішніх справ, використовуються в навчальному процесі, у підготовці методичних рекомендацій і в науково-дослідницькій роботі цього закладу при викладанні курсу «Кримінальне право України. Загальна частина».
Окремі наукові погляди на порушені проблеми оприлюднені на трьох науково-практичних конференціях – «Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених», які відбулись у червні 2003 р., квітні 2004 р. та травні 2005 р. в Національному університеті внутрішніх справ МВС України.
Публікації. Основні теоретичні положення й результати, практичні рекомендації дисертаційного дослідження знайшли відображення в чотирьох наукових публікаціях, надрукованих у фахових наукових виданнях (одна з них у співавторстві, де частка здобувача перевищує 50%), а також у тезах трьох наукових доповідей на вказаних конференціях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які об’єднують дев’ять підрозділів, висновків (обсяг – 205 сторінок). До тексту додається список використаних джерел (208 найменувань) і додатки (обсяг – 18 сторінок).

bibliography

ВИСНОВКИ

В дисертації обґрунтовуються наступні висновки та рекомендації:
1. Осудність – передбачена законом обставина, що є фіксованим показником достатніх в особи здібностей для усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керування ними під час вчинення злочину, що є необхідною умовою наявності суб’єкта злочину та його можливості зазнавати заходів кримінально-правового впливу.
2. Формулу осудності необхідно побудувати на підставі трьох критеріїв: формально-правового (юридичного) і двох змістовних.
3. Формально-правовий критерій містить:
По-перше – наявність юридичного факту, що висловлюється словами «під час вчинення злочину». Таким фактом є вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом.
По-друге – можливість особи бути винною у вчиненому злочині (наявність вини особи у формі умислу або необережності).
По-третє – здатність особи бути відповідальною за вчинений злочин, здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду.
4. Змістовні критерії включають власне оцінку психічного стану і характеризують здібності особи під час вчинення злочину. Вони представлені психологічним та медичним критеріями.
Психологічний (психофізіологічний) критерій осудності характеризує зміст осудності як здатність людини усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку діяння і здатність керувати ним під час його вчинення.
Психологічний (психофізіологічний) критерій осудності характеризується трьома ознаками: інтелектуальною, вольовою та емоційною.
Інтелектуальна ознака психологічного критерію осудності відображає здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпечність дій (бездіяльності) та їх наслідків.
Вольова ознака психологічного критерію осудності – здатність особи під час вчинення злочину керувати своїми діями (бездіяльністю).
Емоційна ознака психологічного критерію визначає певний емоційний стан особи під час вчинення злочину. Хоча у формулу осудності емоційна ознака і не включена, вона повинна враховуватися судом при визначенні осудності, оскільки в деяких випадках емоційне перезбудження (наприклад, при патологічному афекті) може виключати осудність особи.
Медичний (біологічний) критерій осудності характеризує психічне здоров’я суб’єкта під час вчинення ним злочину, рівень розвитку його психічних функцій, що обумовлюють здатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В даному випадку психічне здоров’я відносне. Відносність психічного здоров’я полягає в тому, що існує ціла гамма проміжних станів, які вказують на різні форми психічних аномалій та не виходять за рамки осудності.
5. Законодавче визначення осудності не відображає ні юридичного, ні соціально-психологічного значення осудності, не характеризує її як невід’ємну властивість суб’єкта злочину і відповідає визначенню осудності у «вузькому» значенні. При характеристиці здібностей особи на стадії досудового слідства достатньо використовувати лише змістовні критерії – медичний та психологічний.
6. Слід доповнити ст. 19 КК України нормою про презумпцію осудності, завдяки якій спочатку точно встановлюватимуться об’єктивні ознаки вчиненого, які формально характеризують діяння як злочин, особистість підозрюваного (обвинуваченого), а вже потім будуть досліджуватися осудність і психічне відношення особи до суспільно небезпечного діяння та його наслідків.
7. Поняття осудності, викладене у ст. 19 КК України, необхідно доповнити вказівкою на інші психічні особливості особи: темперамент, спрямованість, характер, здібності.
8. Осудність можна охарактеризувати за допомогою трьох моделей. В основі такої диференціації лежить ступінь зниження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними під час вчинення злочину, а отже, і здатності розуміти значення осуду.
9. Перша модель осудності характеризується наявністю «нормального» стану психічно здорової людини, при якій особа повною мірою могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. В такому стані людина свідомо вибирає варіанти поведінки та здатна усвідомлювати вчинене діяння.
10. Друга модель осудності характеризується наявністю аномалії психіки, внаслідок якої у особи порушені лише вищі рівні психічної діяльності та розвиваються синдроми незначної тяжкості, при цьому у особи під час вчинення злочину неістотно знижена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У людини порушується регуляція поведінки, ускладнюється правильне орієнтування в навколишньому світі, самоконтроль та адекватна спрямованість дій.
Оскільки здібності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними знижені незначно, наявність даних аномалій не є обставиною, що пом’якшує покарання, вони повинні впливати на вибір режиму та умов відбування покарання.
11. Третя модель осудності характеризується наявністю певного психічного розладу або розумової відсталості, внаслідок яких особа не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У особи істотно (значно) знижена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Такі психічні розлади, в залежності від конкретних обставин діяння, можуть бути враховані судом при призначенні покарання як обставина, що пом’якшує покарання.
12. Для визначення ступеня зниження здібностей особи до усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керівництва ними, на наш погляд, необхідне призначення комплексної експертизи психіатрів та психологів, що дозволить більш глибоко досліджувати особливості особи та її стан. У висновках експерти не повинні обмежуватися клінічним описом психічних порушень, а вказати на ступінь обмеження здібностей особи і вказати на те, що було причиною такого обмеження і як це могло відбитися на вчиненому діянні в ситуації, що склалася.
13. Неосудність – передбачена законом обставина, яка є фіксованим показником неможливості під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними через тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності, що виключає наявність суб’єкта злочину і кримінальну відповідальність особи за вчинене. Неосудність характеризується формально-правовим та змістовними критеріями.
14. Формально-правовий критерій характеризується фактом вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України, неможливістю особи бути винною у вчиненні такого діяння, а також відповідальною за вчинені суспільно небезпечні діяння.
15. Змістовні критерії:
– психологічний, що припускає такий стан психіки, який вказує на повну нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння, до складу якого входять, як і в класичному визначенні, інтелектуальний, вольовий та емоційний моменти;
– медичний, що визначає причину нездатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення суспільно небезпечного діяння: тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності.
16. Питання щодо застосування примусових заходів медичного характеру вирішується таким чином: суд, на підставі висновку експерта, виходить з оцінки характеру та тяжкості захворювання (при необхідності в судове засідання може бути запрошений експерт, під наглядом якого знаходилася особа), тяжкості вчиненого діяння з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб. При цьому повинні бути оцінені ситуаційні та мотиваційні чинники, що впливали на особу під час вчинення злочину, сприяли їй, що необхідно для попередження нових ексцесів. Причому застосування ПЗМХ необхідне для відновлення порушеного психічного здоров’я цих осіб, захисту суспільства від їх небезпечної поведінки.
17. Норму, якою передбачено «Обмежену осудність», замінити статтею про «Кримінальну відповідальність осіб з психічними аномаліями та розладами, що не виключають осудності», яка передбачає відповідальність осіб, у яких здатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними була знижена незначно; надасть суду можливість пом’якшити покарання особі та (або) призначити ПЗМХ, яка через психічний розлад або розумову відсталість не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними, тобто знаходилася в такому стані, коли вказані здібності були значно знижені.
18. Пропонується доповнити Розділ XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх» КК України спеціальною нормою, яка передбачить відповідальність неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку, у якій буде передбачено неможливість кримінальної відповідальності неповнолітніх осіб, які під час вчинення суспільно небезпечного діяння, внаслідок такої аномалії психіки, як затримка в психічному розвитку, не були здатні усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, а також можливість пом’якшення покарання у разі, якщо неповнолітня особа під час вчинення злочину, внаслідок такої аномалії психіки, як затримка в психічному розвитку, не була здатна повною мірою усвідомлювати фактичний характер та суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) і керувати ними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Антонян Ю. М., Бородин С. В. Преступность и психические аномалии / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев; АН СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1987. – 208 с.
2. Антонян Ю. М., Виноградов М. В., Голумб Ц. А. Преступное поведение лиц с психическими аномалиями и его профилактика // Вопросы борьбы с преступностью.– М.: Юрид. лит., 1980. – Вып. 32. – С. 96 – 103.
3. Аргунова Ю. Применение нормы об ограниченной вменяемости // Рос. юстиция. – 1999. – № 7. – С. 40 – 42.
4. Арсеньев В. Д., Заболоцкий В. Г. Использование специальных знаний при установлении фактических обстоятельств уголовного дела. – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1986. – 152 с.
5. Артикул Воинский 1715 г. // Российское законодательство Х-ХХ в. – М.: Юридическая литература, 1986 – Т. 4.– 512 с.
6. Астемиров З. А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних. Теоретическое введение в изучение спецкурса: Учеб. пособие. – М., 1970. – 125 с.
7. Баженов Н. Н. История Московского Доллгауза. – М.: Мос. Гор. Обществ. Упр., 1909. – 199 с.
8. Балабанова Л. М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и отклонений). – Донецк: Сталкер, 1998. – 432 с.
9. Бандурка А. М., Денисова Т. А., Трубников В. М. Общая теория социальной адаптации освобожденных от отбывания наказания (правовой и социально-психологический анализ уголовно-исполнительной политики по реабилитации осужденных). – Харьков-Запорожье: НУВД, ЗГУ, 2002. – 440 с.
10. Боброва И. Н., Шишков С. Н. Об уменьшенной (ограниченной) вменяемости // Вопросы теории и организации судебно-психиатрической экспертизы. – М., 1989. – С. 152 – 160.
11. Богомягков Ю. С. Проблемы невменяемости в советском уголовном праве (понятие вменяемости): Учеб. пос. – Уфа, 1978. – 48 с.
12. Богомягков Ю. С. Уголовно-правовая невменяемость: критерии и признаки // Сов. государство и право. – 1989. – № 4. – С. 103 – 108.
13. Бородин С. В., Носкова Н.А. Задержка психического развития и ее влияние на уголовную ответственность // Криминологические и уголовно-правовые проблемы борьбы с преступностью. – М., 1996. – С. 53 – 59.
14. Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. – М.: Юрид. лит, 1963. – 276 с.
15. Бурко О. В. Кримінальна відповідальність за вчинення умисного вбивства в стані сильного душевного хвилювання. Автореф. дис… канд. юрид. наук: (12.00.08) / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії наук України. – К., 1997. – 17 с.
16. Вейцман С., Левин О. Основы израильского законодательства. – Тель-Авив, 1993. – 80 с.
17. Воробей П. А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину: Монографія. – Київ: Видавництво Національної академії внутрішніх справ України, 1997. – 184 с.
18. Гернет М. Н. Русское уголовное право в Очерках «Основы законоведения», 1915. – 464 c.
19. Гончар Т. О. Проблема вдосконалення законодавства щодо порядку примусового лікування обмежено осудних осіб // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 1. – С. 49 – 51.
20. Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Элькинд П. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж, 1978. – 303 с.
21. Гражданский кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 сентября 2003 года). – Харьков: ООО «Одиссей», 2003. – 432 с.
22. Гражданское право: Учебник / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2001 – Т. 1. – 630 с.
23. Гурьева В. А. Возрастная специфика судебно-психиатрической экспертизы // Подростковая судебная психиатрия: руководство для врачей. – М., 1998. – 316 с.
24. Дагель П. С. Проблемы вины в советском уголовном праве (ученые записки). – Владивосток, 1968. – 188 с.
25. Дагель П. С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве: Учеб. пособие. – Владивосток, 1970. – 132 с.
26. Дагель П. С., Котов Д. П. Субъективная сторона преступления и ее установление. – Воронеж, Изд-во Воронежского ун-та, 1974. – 243 с.
27. Даев В. Г. Взаимосвязь уголовного права и процесса. – Л.: ЛГУ, 1982. – 112 с.
28. Дмитриев Ф. М. История судебных инстанций и гражданского апелляционного судопроизводства от Судебника до учреждения о губерниях / Ф. Дмитриев. – М.: Унив. тип., 1859. – 582 с.
29. Дубинин Н. П. и др. Генетика, поведение, ответственность: О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения / Н. П. Дубинин, И. И. Карпец В. Н. Кудрявцев. – 2-е изд., переработ. и доп. – М.: Политиздат, 1989. – 351 с.
30. Емельянов В. П. Преступность несовершеннолетних с психическими аномалиями. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – 97 с.
31. Еникеев М. И. Психолого-юридическая сущность вины в вменяемости // Советское государство и право. – М.: «Наука», 1989. – № 12. – С. 76 – 82.
32. Железняк Л. Ф. Проблема направленности личности в советской психологии // Вопросы психологии. – 1973. – № 5. – С. 16 – 18.
33. Жижиленко А. А. Спорные вопросы уменьшенной вменяемости в УК РСФСР // Право и жизнь. – 1924. – Кн. 7-8. – С. 39 – 48.
34. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Харьков: «Вища школа», 1986. – 168 с.
35. Иванов Н. Г. Ограниченная вменяемость. Соотношение с невменяемостью // Рос. юстиция. – 1994. – № 1. – С. 52 – 55.
36. Иванов Н. Г. Пограничная вменяемость в уголовном праве // Сов. юстиция. – 1991. – № 4. – С. 12 – 13.
37. Иванов Н. Г. Уголовная ответственность лиц с аномалиями психики // Государство и право. – 1997. – № 3. – С. 72 – 79.
38. Иванов Н. Г., Брыка И. Ограниченная вменяемость // Рос. юстиция. – 1998. – № 10. – С. 9 – 10.
39. Калашник Я. Назначение судебно-психиатрической экспертизы // Соц. законность. – 1957. – № 4. – С. 31 – 35.
40. Кандинский В. Х. К вопросу о невменяемости. – М.: Изд. Е. К. Кандинской, 1890. – 238 с.
41. Каннабих Ю. В. История психиатрии. Госуд. медиц. изд-во, госуд тип. им. Евг. Соколовой в Лгр. – 1929. – 520 с.
42. Карнеева Л. М., Миньковский Г. М. Особенности пределов доказывания при принятии некоторых процессуальных решений в стадии предварительного следствия / Вопросы предупреждения преступности. – М., 1966. Вып. 4. – С. 102 – 112.
43. Карпушин М. П., Курляндский В. И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М., 1974. – 231 с.
44. Кибальник А. Ответственность в международном уголовном праве // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 39 – 41.
45. Кистяковский А. Ф. Исследование о смертной казни. – Тула: Автограф, 2000. – 272 с.
46. Клюканова Т. М. Уголовное право зарубежных стран: Германии, Франции, Финляндии. – СПб.: Изд-во С.- Петербург. ун-та, 1996. – 64 с.
47. Ковалевский П. И. Судебно-психиатрические очерки, 1899. – 407 с.
48. Кодекс Республики Молдова. Уголовный кодекс № 985-XV от 18.04.2002 // Мониторул Офичиал ал Р. Молдова. № 128 – 129 от 13.09.2002.
49. Козаченко И. Я., Спасенников Б. А. Вопросы уголовной ответственности и наказания лиц, страдающих психическими расстройствами, не исключающими вменяемости // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 69 – 74.
50. Кондратьев Ф. В. К уточнению понятия «хроническая душевная болезнь» в плане медицинского критерия невменяемости // Проблемы вменяемости в судебной психиатрии: [Сб. науч. трудов]. – М.: ВНИИ общ. и судебной психиатрии, 1983. – С. 10 – 19.
51. Кондратьев Ф. В. Юридическое содержание и клинические предпосылки понятия невменяемости // Вопросы теории и организации судебно-психиатрической экспертизы. – М., 1989. – С. 174 – 186.
52. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Проф. Коржанський М.Й. – К.: Атака, Академія, Ельга-Н, 2001. – 656 с.
53. Костенко О. М. Воля і свідомість злочинця (дослідження із застосуванням принципу натуралізму). Автореф. дис… д-ра юрид. наук: (12.00.08) / Інститут держави і права ім. В.М. Корецького Національної Академії наук України – К., 1995. – 46 с.
54. Краткий словарь по философии / Под общ. ред. И.В. Блауберга, И.К. Пантина. – 4-е изд. – М.: Политиздат, 1982. – 431 с.
55. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року: Офіційний текст. – К.: А.С.К., 2003. – 224 с.
56. Кримінальний процес України: Підруч. для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін.; За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Харків: Право, 2000. – 494 с.
57. Кримінально-виконавчий кодекс України. – Х.: «ФІНН», 2003. – 96 с.
58. Кроник А. А., Головаха Е. И. Психологический возраст личности // Психологический журнал. – 1983. – Т 4. – № 5. – С. 57 – 65.
59. Крылова Н. Е., Серебренникова А. В. Уголовное право зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии). М., 1998. – 208 с.
60. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступления. – М., «Юрид. лит», 1972. – 352 с.
61. Кудрявцев В. Н., Малеин Н. С. Правовое поведение, его субъекты и пределы. – Правоведение, 1980, № 3. – С. 34 – 38.
62. Кудрявцев И. А. Комплексная судебная психолого-психиатрическая экспертиза (КСППЭ) на современном этапе развития: достижения, проблемы, перспективы // Российский психиатрический журнал. – 2003. – № 3. – С. 9 – 18.
63. Кудрявцев И. А. Ограниченная вменяемость // Государство и право. – 1995. – № 5. – С. 107 – 117.
64. Кудрявцев И. А. Психолого-психиатрический подход к экспертной оценке поведения лиц с психическими аномалиями, не исключающими вменяемость // Вопросы теории и организации судебно-психиатрической экспертизы. – М., 1989. – С. 161 – 174.
65. Кудрявцев И. А. Судебная психолого-психиатрическая экспертиза. – М.: «Юрид. лит», 1988. – 224 с.
66. Кудрявцев И. А., Дозорцева Е. С. Психологический возраст: методические проблемы судебно-экспертной практики // Психологический журнал. – 1998. – Т. 19. – № 6. – С. 100 – 108.
67. Курляндский В. И. Некоторые вопросы учения о составе преступления в теории советского уголовного права // Советское государство и право. – 1951. – № 11. – C. 36 – 41.
68. Курляндский В. И. Уголовная ответственность и меры общественного воздействия. – М.: Юрид. лит., 1965. – 142 с.
69. Куц В. М. Новий Кримінальний кодекс України: яким йому бути. – Харків, 1999. – 204 с.
70. Куц В. М. Теоретико-прикладні аспекти проблеми суб’єкта злочину // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1996. – Вип. 1. – С. 17 – 23.
71. Лапшин В. А., Пузанов Б. П. Основы дефектологии. – М., 1990. – 143 с.
72. Лейкина Н. С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л., Изд. Ленинградского университета, 1968. – 129 с.
73. Лень В. В. Кримінально-правові проблеми визначення осудності злочинця: Автореф. дис… канд. юрид. наук: (12.00.08) / Запорізький юридичний інститут МВС України. – Запоріжжя, 2003. – 19 с.
74. Леонгард К. Акцентуированные личности. – Киев: Вища школа. Головное издательство, 1981. – 392 с.
75. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков. – Изд. 2-е, доп. и перераб. – Л.: Медицина, 1983. – 256 с.
76. Ломако В. А. Осудність та неосудність за кримінальним правом України: Конспект лекцій. – Харків: Українська юридична академія, 1993. – 23 с.
77. Лунц Д. Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М., Изд. «Медицина», 1966. – 236 с.
78. Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Междунар. отношения, 2002. – 376 с.
79. Матусевич И. А. Изучение личности обвиняемого в процессе предварительного расследования преступлений. – Минск, Изд-во БГУ, 1975. – 128 с.
80. Мельник В. До проблеми обмеженої осудності // Право України. – 1999. – № 1. – С. 102 – 105.
81. Мельникова Ю. Б. О понятии и сущности уголовно-правовых отношений // Советское государство и право. – 1970. – № 6. – С. 90 – 94.
82. Метелица Ю. Л. Судебно-психиатрическая экспертиза потерпевших. – М.: «Юрид. лит», 1990. – 206 с.
83. Михеев В. В., Невзорова Т. А. Нервные и психические болезни. – М., 1956. – 364 с.
84. Мірошниченко Н., Орловська Н. Обмежена осудність та її законодавче закріплення // Право України. – 1997. – № 7. – С. 23 – 24, 29.
85. Михеев Р. И. Проблемы вменяемости, вины и уголовной ответственности (Теория и практика): Автореф. дис… д-ра юрид. наук: (12.00.08)/ НИИ проблем укрепления законности и правопорядка Генеральной Прокуратуры Рос. Федерации. – М., 1995 – 70 с.
86. Михеев Р. И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве. – Владивосток, Издательство Дальневост. ун-та, 1983. – 300 с.
87. Михеев Р. И., Коробеев А. И. Проблема «специальной вменяемости» и границы уголовной ответственности // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 39. – М.: «Юрид. лит», 1983. – С. 35 – 43.
88. Михеев Р. И., Михеева А. В. Значение психических аномалий для совершенствования уголовно-правовых мер борьбы с преступностью / Проблемы правового регулирования вопросов борьбы с преступностью. – Владивосток, 1977. – 256 с.
89. Морозов Г. В., Лунц Д. Р., Фелинская Н. И. Основные этапы развития отечественной судебной психиатрии. – М.: «Медицина», 1976. – 336 с.
90. Морозов Г. В., Печерникова Т. П., Шостакович Б. В. Методологические проблемы вменяемости-невменяемости // Проблемы вменяемости в судебной психиатрии: [Сб. науч. трудов]. – М.: ВНИИ общ. и судебной психиатрии, 1983. – С. 3 – 10.
91. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. – К.: Логос, 1998. – 324 с.
92. Музика А. А. Ще раз про обмежену осудність // Право України. – 1998. № 4. – С. 38 – 41, 49.
93. Мустаханов Р. Вопросы ограниченной вменяемости по УК РФ // Законность. – 1998. – № 7. – С. 42 – 44.
94. Назаренко Г. В. Невменяемость в уголовном праве. – Орел, 1994. – 104 с.
95. Назаренко Г. В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 207 с.
96. Назаренко Г. В. Эволюция понятия невменяемости // Государство и право. – 1993. – № 3. – С. 61 – 67.
97. Наумов А. В. Российское уголовное право. Общая часть: Курс лекций. – М.: Бек, 1996. – 550 с.
98. Немировский Э. Я. Основные начала уголовного права. Монография. – Одесса: Типогафия «Техник», 1917. – 644 с.
99. Немировский Э. Я. Учебник уголовного права. Общая часть: Учебник. – Одесса: Акционерное Южно-Русское общество Печатного Дела, 1919. – 371 с.
100. Нервные и психические болезни / З. Н. Драчева, В. М. Блейхер, И. В. Крук. – К.: Вища шк. Головное издательство, 1986. – 343 с.
101. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1962. – 156 с.
102. Орлов В. С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. – М., Госюридиздат, 1958. – 260 с.
103. Орловська Н. А. Осудність та її види (Порівняльний аналіз законодавства України та інших держав): Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юрид. наук: (12.00.08) / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2001. – 20 с.
104. Останній варіант проекту ККУ поданий КМ України на розгляд ВР 12 червня 1997 р. // Українське право. – № 2(7). – 1997. – С. 8 – 16.
105. Ошерович Б. К вопросу о степени виновности // Ученые записки ВИЮН, вып. 1., М., 1940. – С. 58 – 78.
106. Павлов В. Г. Субъект преступления и уголовная ответственность. – СПб.: Издательство «Лань», Санкт-Петербургский университет МВД России, 2000. – 192 с.
107. Первомайский В. Б. Невменяемость. – Киев, 2000. – 320 с.
108. Петрухин И. Л. Экспертиза как средство доказывания в советском уголовном процессе. М.: Изд. «Юрид. лит», 1964. – 266 с.
109. Печерникова Т. П., Гульдан В. В. Актуальные вопросы комплексной психолого-психиатрической экспертизы // Психологический журнал. – 1985. – Т. 6. – №1. – С. 96 – 104.
110. Пионтковский А. А. Уголовное право. Часть Общая. Т. 1. – Казань: Типо-Литография Императорского Казанского Ун-та, 1913. – 264 с.
111. Пионтковский А. А. Уголовное право. Часть Общая. Вып. 1. Т. 2. – Казань: Типо-Литография Императорского Казанского Ун-та, 1913. – 126 с.
112. Пионтковский А. А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1961. – 655 с.
113. Портнов И. П. Совершение преступлений в состоянии сильного душевного волнения (ст. ст. 104, 110 УК РСФСР). Автореф. дис... канд. юрид. наук: (715) / МГУ. – М., 1972. – 17 с.
114. Приходько Т. М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: Автореф. дис… канд. юрид. наук: (12.00.08) / Національна академія внутрішніх справ України. – К., 2001. – 20 с.
115. Приходько Т. Фізіологічний афект – одна з підстав визнання особи обмежено осудною // Право України. – 2001. – № 1. – С. 53 – 55.
116. Проект Кримінального кодексу України підг. за завд. коміт. ВРУ з питань правопорядку і законності // Іменем Закону. – 1997. – 16 травня. – С. 1 – 16.
117. Протченко Б. А. К понятию невменяемости // Сов. юстиция. – 1987. – № 17. – С. 20 – 22.
118. Протченко Б. А. Принудительные меры медицинского характера по советскому уголовному праву (Проблемы законодательства и правоприменительной практики): Автореф. дисс… канд. юрид. наук: 12.00.08 / МГУ. – М., 1979. – 23 с.
119. Протченко Б. А. Принудительные меры медицинского характера. – М.: «Юрид. лит», 1976. – 103 с.
120. Проценко М. И., Шевелев В. Н. К проблеме ограниченной вменяемости в судебно-психиатрической практике // Судебная и социальная психиатрия 90-х годов: Материалы международной конференции: В 2-х т. – Киев – Харьков – Днепропетровск, 1994. – Т. 1. – С. 93 – 95.
121. Рейтц Г. В. Патологическая преступность и уменьшенная вменяемость // Современная психиатрия. 1912. Июнь. – С. 453 – 461.
122. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии – СПб.: ЗАО «Издательство «Питер», 1999. – 720 с.
123. Сафуанов Ф. С. Судебно-психологическая экспертиза в уголовном процессе: Научно-практическое пособие. – М.: Смысл, 1998. – 192 с.
124. Сербский В. П. Судебная психопатология. – Т. 1. – М., 1895. – 416 с.
125. Сергеева Т. Л. Вопросы виновности и вины в практике ВС СССР по уголовным делам. – М., 1950. – 181 с.
126. Сергиевский Н. Д. Русское уголовное право: Пособие к лекциям. Часть общая / Н.Д. Сергиевский. – СПб.: Тип. Стасюлевича, 1913. – 397 с.
127. Сирожидинов Д. В. Ограниченная вменяемость: проблемы теории и практики: Автореф. дисс... канд. юрид. наук: (12.00.08) / Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 1998. – 28 с.
128. Ситковская О. Д. Аффект: криминально-психологическое исследование. – М.: ООО Издательство «Юрлитинформ», 2001. – 240 с.
129. Случевский И. Спорные вопросы судебно-психиатрической экспертизы // Социалистическая законность. – 1955. – № 5. – С. 38 – 41.
130. Случевский И. Ф. О понятии невменяемости // Теоретическая конференция по вопросам борьбы с общественно опасными действиями несовершеннолетних и невменяемых. – Л., 1956. – С. 16 – 21.
131. Советский энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М. Прохоров. – 3-е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1984. – 1600 с.
132. Солнцев Г. И. Российское уголовное право: Учебник. – Ярославль: Изд. Г. С. Фельдштейна., 1907. – 218 с.
133. Спасенников Б. Вменяемость как категория уголовного права // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 75 – 76.
134. Спасович В. Д. Учебник уголовного права. Сост. В. Спасовичем. – СПб. Тип. Иосафата Огризко, 1863, Т. I, вып. I. – 178 с.
135. Стоглав // Российское законодательство Х-ХХ веков. – М.: Юридическая литература, 1985. – Т. 2. – 512 с.
136. Столяренко Л. Д. Основы психологии. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – 733 с.
137. Судебная психиатрия / Под ред. Б. В. Шостаковича; Моск. госуд. ун-т им. М. В. Ломоносова, Юрид. фак., Госуд. науч. центр социал. и судебной психиатрии им. В. П. Сербского. – М.: Зеркало, 1997. – 385 с.
138. Судебная психиатрия / Под ред. Г. В. Морозова. Учебник. 3-е изд. – М., «Юрид. лит», 1978. – 344 с.
139. Сущенко Ю. К. О совершенствовании понятий «вменяемость» и «невменяемость» // Становление и развитие советского законодательства [Мат. межвуз. науч. конференции]. – Волгоград, 1973. – С. 67 – 73.
140. Таганцев Н. С. Курс русского уголовного права: Часть общая. – СПб. Тип. Стасюлевича, – Кн. 2: Учение о преступлении. – 1878. – 324 с.
141. Таганцев Н. С. Лекции по рускому уголовному праву. Часть общая. Выпуск 1: Лекции. – СПб.: Госуд. типография, 1887. – 380 с.
142. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции: Часть общая. Сост. и отв. ред. Н. И. Загородников; Российская Академия Наук. Институт государства и права. Том 1 / Науч. изд. – М.: Наука, 1994. – 380 с.
143. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Часть Общая. Лекции. – СПб., 1902, т. 1. – 815 с.
144. Таганцев Н. С. Уложеніе о наказаніяхъ уголовнихъ и исправительнихъ 1866 года Съ допол. по 1–е декабря 1879 г. Сост. Н.С. Таганцевимъ. Изд.: 3-е, перераб. и доп. С.П.Б. Тип. М.М. Стасюлевича, 1880. – 765 с.
145. Тараненко С. Щодо поняття неосудності в адміністративному праві // Право України. – 1998. – № 6. – С. 88 – 89.
146. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Отв. редактор Н. В. Жогин, изд. 2-е исправленное и дополненное. – М., «Юрид. лит», 1973. – 736 с.
147. Тихенко С. И. Невменяемость и вменяемость. – Киев, 1927. – 104 с.
148. Трайнин А. Н. Состав преступления по советскому уголовному праву. – М., Гос. изд. юрид. лит., 1951. – 388 с.
149. Трахтеров В. С. Вменяемость по советскому уголовному праву (конспект лекций). – Харьков, 1966. – 15 с.
150. Трахтеров В. С. Вменяемость в советском уголовном праве: Дис… д-ра юрид. наук. – Харьков, 1951. (Рукопис дисертації, представленої до захисту у 1951 г.) – 458 с.
151. Трахтеров В. С. Вменяемость и невменяемость в уголовном праве (исторический очерк). – Харьков, 1992. – 83 с.
152. Трахтеров В. С. Уменьшенная вменяемость в советском уголовном праве // Право и жизнь. – 1925. – Кн. 7 – 8. – С. 52 – 62.
153. Трахтеров В. С. Уменьшенная вменяемость в советском уголовном праве // Право и жизнь. – 1925. – Кн. 9 – 10. – С. 71 – 78.
154. Трахтеров В. С. Юридические критерии невменяемости в советском уголовном праве // Ученые записки Ленинградского юридического института, Юриздат, вып. IV, 1947. – С. 131 – 138.
155. Трубников В. М. Нове про суб’єкт злочину // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Спецвипуск. – 2002. – С. 110 – 117.
156. Трубников В. М., Васильев А. А. Формула вменяемости и формула невменяемости: их соотношение и значение для уголовной ответственности // Право і безпека. – 2002. – № 3. – С. 96 – 103.
157. Уголовная ответственность несовершеннолетних: Научно-практическое пособие. – М.: «Юрид. лит», 1999. – 220 с.
158. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии). – М.: Издательство «Зерцало», 1999. – 352 с.
159. Уголовное право США: Сборник нормативных актов. – М.: Изд-во УДН, 1985. – 160 с.
160. Уголовно-процессуальный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 августа 2003 года). – Х.: ООО «Одиссей», 2003. – 264 с.
161. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. – Х.: ООО «Одиссей», 2003. – 960 c.
162. Уголовные законы РСФСР. – М., 1922. – 236 с.
163. Уголовный кодекс Азербайджанской республики. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс », 2000. – 325 с.
164. Уголовный кодекс Аргентины. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003.– 240 с.
165. Уголовный кодекс Голландии. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс », 2001. – 510 с.
166. Уголовный кодекс Грузии. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 409 с.
167. Уголовный кодекс Дании. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 230 с.
168. Уголовный кодекс Испании. – М.: Издательство «Зерцало», 1998. – 218 с.
169. Уголовный кодекс Китайской Народной Республики. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс », 2001. – 303 с.
170. Уголовный кодекс Латвийской Республики. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 313 с.
171. Уголовный кодекс Республики Беларусь. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс », 2001. – 474 с.
172. Уголовный кодекс Республики Болгария. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 298 с.
173. Уголовный кодекс Республики Казахстан. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 466 с.
174. Уголовный кодекс Республики Польша. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 234 с.
175. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино. – СПб., Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 253 с.
176. Уголовный кодекс Республики Таджикистан. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 410 с.
177. Уголовный кодекс Республики Узбекистан. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – 338 с.
178. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М.: ТК Велби, 2004. – 176 с.
179. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии. – СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2003. – 524 с.
180. Уголовный кодекс Швейцарии. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс », 2002. – 350 с.
181. Уголовный кодекс Японии. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 226 с.
182. Устименко В. В. Специальный субъект преступления. – Х.: Выща шк. Изд-во при ХГУ, 1989. – 104 с.
183. Фарбер И. М. К вопросу об относительной вменяемости // Современная психоневрология. – 1928. – Т. 4. – С. 288 – 297.
184. Фейнберг Ц. М. Учение о вменяемости в различных школах уголовного права и в судебной психиатрии. – М., 1946. – 89 с.
185. Ферзе А. У. Помешательство и его отношение к нашему уголовному законодательству // Сб. соч. по суд. мед. – СПб., 1879. – Т. 3. – С. 18 – 31.
186. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. – СПб.: Тип. Министерства путей сообщений (А. Бенка), 1889 – 503 с.
187. Фрейеров О. Возрастной критерий уголовной ответственности // Социалистическая законность. – 1968. – № 12. – С. 38 – 40.
188. Халецкий А. Вопросы вменяемости в советском законодательстве // Социалистическая законность. – 1939. – № 7. – С. 42 – 47.
189. Хейфец А. Целесообразная наказуемость или «индивидуальная вина» // Ж.М.Ю., 1906, № 5. – С. 11 – 17.
190. Хомовский А. А. О проблемах правоведения и психиатрии // Советское государство и право. – 1965. – № 9. – С. 135 – 136.
191. Хомовский А. А. Производство по применению принудительных мер медицинского характера в советском уголовном процессе: Автореф. дисс... канд. юрид. наук: (715) / Всесоюзный институт по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности. – М., 1967. – 16 с.
192. Хохлов Н. Полный свод законов уголовных. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. – М., Тип. Шпомен и Глушкова, 1867. – 574 с.
193. Хрящев А. В. Регистры критериев судебно-психиатрической экспертной оценки лиц с психическими аномалиями // Российский психиатрический журнал. – 2003. – № 4. – С. 37 – 40.
194. Хрящев А. В. Структура и особенности мотивации противоправных действий ограниченно вменяемых // Российский психиатрический журнал. – 2002. – № 3. – С. 45 – 48.
195. Цымбал Е. Ограниченная вменяемость: дискуссионные вопросы теории и правоприменительной практики // Уголовное право. – 2002. – № 1. – С. 56 – 62.
196. Шахриманьян И. К. Невменяемость по советскому уголовному праву: Автореф. дис… канд. юрид. наук / Ленинградский Ордена Ленина Государственный университет им. А. А. Жданова. – Л., 1962. – 16 с.
197. Шестаков Б. И. Судебно-психиатрическая экспертиза обвиняемых. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1970. – 56 с.
198. Шишков С. Н. Об ограниченной (уменьшенной) вменяемости // Рос. юстиция. – 1995. – № 2. – С. 20 – 21.
199. Шишков С. Н. Понятие вменяемости и невменяемости в советском праве (некоторые концепции и аспекты) // Проблемы вменяемости в судебной психиатрии: [Сб. науч. трудов]. – М.: ВНИИ общ. и судебной психиатрии, 1983. – С. 28 – 35.
200. Шишков С. Н. Понятия «вменяемость» и «невменяемость» в следственной, судебной и экспертной практике // Законность. – 2001. – № 2. – С. 25 – 29.
201. Шишков С. Н. Правовое значение психических расстройств при производстве по уголовным делам // Советское государство и право. – 1998. – № 12. – С. 56 – 61.
202. Шишков С. Н., Сафуанов Ф. С. Влияние психических аномалий на способность быть субъектом уголовной ответственности и субъектом отбывания наказания // Государство и право. – 1994. – № 2. – С. 82 – 90.
203. Шостакович Б. В. Развитие судебной психиатрии и правовая реформа в России // Российский психиатрический журнал. – 2002. – № 3. – С. 18 – 21.
204. Шостакович Б. В., Горинов В. В., Васюков С. А. Клинический опыт применения ст. 22 УК РФ в Центре им. В.П. Сербского за 1997-1999 гг. // Российский психиатрический журнал. – 2002. – № 1. – С. 24 – 27.
205. Элькинд П. С. Расследование и судебное рассмотрение дел о невменяемых. – М.: Госюриздат, 1958. – 112 с.
206. Эльконин Д. Б. К проблеме периодизации психического развития в детском возрасте // Вопросы психологии. – 1971. – № 4. – С. 6 – 20.
207. ABA Criminal Justice. Mental Helth Standarts. – Washington, 1986. – 510 р.
208. Trethowan W. N. Psychiatry. – London, 1979. – 624 р.