ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ОБІЗНАНИХ ОСІБ ТА ЇХ ПРАВОВІДНОСИНИ З ДІЗНАВАЧЕМ І СЛІДЧИМ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………...4

Розділ 1
Поняття обізнаних осіб та їх процесуальний статус у кримінальному судочинстві………………………………………..……………………………….12
1.1. Поняття і сутність спеціальних знань у кримінальному судочинстві…..…12
1.2. Поняття обізнаних осіб та їх класифікація…………………………………..22
1.3. Процесуальний статус експерта, спеціаліста та інших обізнаних осіб у кримінальному судочинстві……………………………………………………….39
Висновки до розділу………………………………………………………………..64

Розділ 2
Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами у стадії порушення кримінальної справи……………………………………………….66
2.1. Кримінально-процесуальні правовідносини – форма реалізації взаємодії дізнавача і слідчого з обізнаними особами……………………………………….66
2.2. Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами при перевірці заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події……………………...81
Висновки до розділу………………………………………………………………104

Розділ 3
Правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами у стадії досудового розслідування………………………………………………………106
3.1. Правовідносини дізнавача та слідчого із спеціалістом при проведенні слідчих і інших процесуальних дій…………………….………………………..106
3.2. Правовідносини дізнавача та слідчого з експертом при призначенні, проведенні судової експертизи і оцінці експертного висновку…………………………………………………………………………...119
3.3. Правовідносини дізнавача та слідчого з іншими обізнаними особами на досудовому розслідуванні………………………………………………………..150
3.3.1. Правовідносини слідчого з ревізором у ході проведення ревізії, перевірки та інвентаризації…………………………………………………………………..150
3.3.2. Правовідносини дізнавача та слідчого з обізнаними особами в ході їх допиту……………………………………………………………………………...160
3.3.3. Правовідносини дізнавача та слідчого з обізнаними особами в ході надання ними консультацій………………………………………………………172
Висновки до розділу………………………………………………………………182

Висновки………………………………………………………………….............183

Список використаних джерел………………………………………………….189

Додаток А. Пропозиції щодо внесення змін і доповнень до чинних нормативно-правових актів України…………………………...………………………………247

ВСТУП

Політичні, економічні та соціальні перетворення, що здійснюються в Україні, покликані сприяти її розбудові як демократичної правової держави, де людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком у діяльності багатьох державних органів, у тому числі й органів дізнання та досудового слідства, які здійснюють розслідування у кримінальних справах.
Одним із засобів підвищення ефективності діяльності органів дізнання та досудового слідства є організація їх належної взаємодії з іншими державними органами, посадовими особами і громадянами у розкритті та розслідуванні злочинів. Особливої уваги заслуговує питання про взаємодію слідчого (дізнавача) із особами, які володіють спеціальними знаннями, оскільки саме від них багато в чому залежить правильне вирішення завдань кримінального судочинства у кожній справі.
Проблеми використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві та взаємодії вищевказаних осіб досліджувалися в роботах Ю.П. Аленіна, О.М. Бандурки, Р.С. Бєлкіна, А.І. Вінберга, А.Ф. Волобуєва, В.І. Гаєнка, В.М. Глібка, О.В. Горбачова, Ю.М. Грошевого, М.А. Джафаркулієва, А.В. Дулова, В.С. Зеленецького, П.П. Іщенка, О.Ф. Коновалова, В.К. Лисиченка, Л.М. Лобойка, В.Г. Лукашевича, В.М. Махова, Е.Б. Мельникової, Ю.К. Орлова, І.Л. Петрухіна, Р.Д. Рахунова, М.В. Салтевського, М.О. Селіванова, О.В. Селіної, З.М. Соколовського, І.М. Сорокотягіна, М.О. Чельцова-Бебутова, В.Ю. Шепітька, О.Р. Шляхова, М.Є. Шумила, С.П. Щерби, М.Г. Щербаковського та інших вчених. Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій, залишаються недостатньо визначеними поняття спеціальних знань і спеціаліста, процесуальний статус деяких категорій обізнаних осіб, механізм реалізації їх прав, виконання покладених на них обов’язків та ряд інших питань, які мають суттєве значення для підвищення ефективності взаємодії дізнавача і слідчого з обізнаними особами. Це не може негативно не впливати на практику застосування правоохоронними органами чинного законодавства.
Актуальність теми. На даний час законодавча регламентація взаємодії дізнавача і слідчого з обізнаними особами значно відстає від сучасних потреб практики. Розвиток науково-технічного прогресу, який супроводжується розширенням кола спеціальних знань, а також відомчої належності експертних установ, викликає необхідність переосмислення існуючих теоретичних положень щодо використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві України. Чинне законодавство, регламентуючи процесуальні форми взаємодії слідчого (дізнавача) з особами, які володіють спеціальними знаннями, залишає недостатньо врегульованими деякі аспекти участі обізнаних осіб у справі. Крім того, у ході практичної діяльності правоохоронних органів виникають і розвиваються нові форми взаємодії слідчого (дізнавача) з такими особами (наприклад, залучення обізнаних свідків, консультантів тощо), які не знайшли відображення на законодавчому рівні. З метою усунення даних прогалин в законі та приведення діяльності дізнавача і слідчого у відповідність із ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з якою посадові особи органів державної влади зобов’язані діяти тільки на підставі, в межах повноважень та способом, котрі визначені Конституцією і законами України, необхідно провести ґрунтовне теоретичне дослідження проблем процесуального статусу обізнаних осіб та їх правовідносин з дізнавачем і слідчим під час провадження у кримінальній справі.
Актуальність питань взаємодії дізнавача і слідчого з обізнаними особами обумовлюється також продовженням роботи як науковців, так і практиків над підготовкою нового Кримінально-процесуального кодексу України, в проектах якого врегулювання вказаних питань потребує подальшого удосконалення.
Наведені обставини вказують на актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з розробленим кафедрою кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ планом проведення актуальних наукових досліджень. Тема дисертаційної роботи відповідає Тематиці пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 років (п. 1.1), Тематиці пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 років (Розділ V, п. п. 10, 26, 45), які затверджено наказом МВС України від 30 червня 2002 року № 635, та Головним напрямам наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки (п. 1.4), затвердженим Вченою радою Національного університету внутрішніх справ (протокол № 3 від 23 березня 2001 року).
Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб із врахуванням сучасних тенденцій розвитку кримінально-процесуального законодавства та існуючих теоретичних концепцій використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві провести комплексний аналіз ряду проблемних питань процесуального статусу обізнаних осіб та їх правовідносин з дізнавачем і слідчим, а також розробити науково-практичні рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі задачі:
- розглянути існуючі в науці дефініції поняття спеціальних знань у кримінальному судочинстві та виробити власне їх визначення;
- проаналізувати історичний аспект розвитку інституту обізнаних осіб у кримінальному процесі України;
- розробити поняття обізнаних осіб та запропонувати їх класифікацію;
- визначити функціональне призначення обізнаних осіб, структуру їх процесуального статусу та зміст його елементів;
- дослідити правовідносини слідчого (дізнавача) з обізнаними особами при перевірці заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події, а також у стадії досудового розслідування;
- виробити науково-практичні рекомендації щодо подальшого удосконалення законодавства, яке регулює відносини слідчого (дізнавача) з обізнаними особами.
Об’єктом дисертаційного дослідження є сукупність правових норм, які визначають процесуальний статус обізнаних осіб та форми їх взаємодії з дізнавачем і слідчим.
Предметом дисертаційного дослідження є процесуальні правовідносини дізнавача та слідчого з обізнаними особами на досудових стадіях кримінального судочинства.
Методи дослідження. Під час виконання роботи використовувалися загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, а також ряд спеціальних наукових методів. Так, наприклад, історико-правовий метод застосовувався для вивчення проблем становлення і розвитку інституту обізнаних осіб у кримінальному судочинстві України. Формально-логічний метод було використано при розробці визначення понять “спеціальні знання”, “спеціаліст”, “консультант” та класифікації обізнаних осіб у кримінальному процесі. За допомогою структурного методу було визначено функціональне призначення спеціальних знань у кримінальному судочинстві та складові процесуального статусу обізнаних осіб. Метод юридичного аналізу було використано для усвідомлення змісту норм адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального законодавства і відомчих нормативних актів України, які визначають статус обізнаних осіб та регулюють їх відносини з дізнавачем і слідчим. Для отримання емпіричних даних застосовувався соціологічний метод дослідження: вивчення за спеціальною програмою кримінальних справ; опитування за розробленими анкетами дізнавачів, слідчих і експертів.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження є наукові роботи із філософії, історії та теорії держави і права, криміналістики, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального права тощо.
Інформаційну та нормативно-правову базу дисертації складають: Конституція і закони України; чинний Кримінально-процесуальний кодекс України; проект Кримінально-процесуального кодексу України станом на травень 2003 року; Модельний Кримінально-процесуальний кодекс для країн – учасниць СНД; постанови Пленуму Верховного Суду України; відомчі нормативні акти Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Міністерства охорони здоров’я та Головного контрольно-ревізійного управління України.
Емпіричну базу дослідження становлять результати вивчення за спеціально розробленою програмою 200 кримінальних справ, провадження у яких здійснювалося в різних регіонах України, а також анкетування 47 дізнавачів, 73 слідчих та 150 експертів.
Такий підхід дав можливість із урахуванням потреб практики обґрунтувати висновки і пропозиції щодо удосконалення норм кримінально-процесуального законодавства, які регулюють процесуальний статус обізнаних осіб та їх відносини з дізнавачем і слідчим, а також щодо необхідності регламентації в Кримінально-процесуальному кодексі України нових форм взаємодії вказаних осіб.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в Україні вперше проведено комплексне монографічне дослідження теоретичних і практичних проблем правового регулювання статусу обізнаних осіб у кримінальному судочинстві та їх відносин з дізнавачем і слідчим.
У дисертації отримано такі основні положення і висновки, які мають певний ступінь наукової новизни:
- сформульовано власне визначення поняття спеціальних знань, під якими розуміється сукупність знань у будь-якій сфері людської діяльності – науки, техніки, мистецтва, ремесла і т.п. (крім правових знань дізнавача, слідчого, прокурора і судді), – набутих у результаті спеціальної підготовки або професійного досвіду, які використовуються для отримання доказової чи іншої інформації, необхідної для розкриття та розслідування злочинів;
- уточнено поняття обізнаних осіб та визначено їх коло в кримінальному судочинстві. Ними є: спеціалісти; експерти; ревізори; обізнані свідки; консультанти; особи, які проводять судово-медичне освідування; особи, котрі виконують дослідження до порушення кримінальної справи та при перевірці за криміналістичними обліками;
- вперше в науці кримінального процесу запропонована класифікація обізнаних осіб у залежності від особливостей правової регламентації їх участі у кримінальному судочинстві, рівня визначеності статусу, ступеня самостійності їх діяльності та доказового значення результатів використання спеціальних знань під час провадження у кримінальній справі; обґрунтовано практичне значення такої класифікації;
- дістало подальшого розвитку положення щодо функціонального призначення обізнаних осіб у кримінальному судочинстві. На підставі дослідження робіт вчених, які класифікують процесуальні функції на основні та допоміжні, зроблено висновок про те, що вказані особи виконують допоміжну функцію – сприяння органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду у встановленні обставин справи;
- визначено структуру та запропоновано нормативну модель кримінально-процесуального статусу обізнаних осіб, який охоплює їх процесуальні права, гарантії процесуальних прав, процесуальні обов’язки і ретроспективну відповідальність за їх невиконання;
- обґрунтовано положення про те, що термін “спеціаліст” (ст. 1281 КПК України) слід поширювати і на тих осіб, щодо яких в законі міститься вказівка на їх професійні ознаки та чиї спеціальні знання можуть використовуватися під час проведення процесуальних дій (педагог та лікар у ході допиту неповнолітніх свідків і обвинувачених, пред’явлення обвинувачення неповнолітнім; перекладач; особа, яка запрошується для роз’яснення знаків глухого або німого);
- наведено додаткові аргументи щодо необхідності допуску судової експертизи у стадію порушення кримінальної справи. При цьому можливість її проведення в ході перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події повинна мати винятковий характер, якщо встановити ознаки злочину можна лише завдяки експертному дослідженню;
- виходячи із вчення про кримінально-процесуальні правовідносини, вперше в науці визначено об’єкт та охарактеризовано зміст правовідносин дізнавача і слідчого з різними обізнаними особами;
- обґрунтовано необхідність регламентації в КПК України і запропоновано процедуру проведення допиту обізнаних осіб та отримання дізнавачем і слідчим їх консультацій;
- на підставі отриманих у ході дисертаційного дослідження результатів розроблено пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу і інших нормативно-правових актів України стосовно удосконалення процесуального статусу обізнаних осіб та форм їх взаємодії з дізнавачем і слідчим.
Практичне значення одержаних результатів дисертації. Висновки та пропозиції, наведені в дисертаційному дослідженні, мають значення для вирішення в ході розслідування кримінальних справ проблемних питань, пов’язаних із застосуванням спеціальних знань, та можуть бути використані: в процесі подальшого нормотворення; у системі підвищення кваліфікації дізнавачів, слідчих і експертів; у навчальному процесі юридичних вузів України.
Результати дисертаційного дослідження впроваджені в практичну діяльність слідчих СУ УМВС України в Харківській області (акт впровадження від 27 квітня 2004 року), а також використовуються у навчальному процесі Національного університету внутрішніх справ під час читання лекцій, проведення практичних і семінарських занять із курсу “Кримінальний процес” та спецкурсу “Дізнання в органах внутрішніх справ” (акт впровадження від 20 квітня 2004 року).
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ, а також оприлюднювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: “Теорія та практика судової експертизи і криміналістики” (м. Харків, 19–20 червня 2002 року), “Актуальні проблеми сучасної криміналістики” (м. Сімферополь, 19–21 вересня 2002 року), “Теорія та практика судової експертизи і криміналістики” (м. Харків, 30 травня 2003 року).
Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у восьми статтях, п’ять із яких опубліковано в наукових фахових виданнях.

bibliography

ВИСНОВКИ

У ході проведеного дисертаційного дослідження отримано наступні наукові і практичні результати, які сприятимуть вирішенню проблемних питань, пов’язаних із використанням у кримінальному судочинстві спеціальних знань, участю обізнаних осіб у кримінальних справах, а також підвищенню ефективності їх взаємодії із дізнавачем та слідчим:
1. Вважаємо, що під спеціальними знаннями слід розуміти сукупність знань у будь-якій сфері людської діяльності – науки, техніки, мистецтва, ремесла і т.п. (крім правових знань дізнавача, слідчого, прокурора і судді), – набутих у результаті спеціальної підготовки або професійного досвіду, які використовуються для отримання доказової чи іншої інформації, необхідної для розкриття та розслідування злочинів.
2. Спеціальні знання слідчого (дізнавача), які не входять до його професійної підготовки, можуть бути використані ним для висунення версій, виявлення, перевірки і оцінки певних обставин, що мають значення для справи, мотивування рішень у ній, наприклад, про призначення додаткової чи повторної експертизи, проведення відтворення обстановки та обставин події, допиту обізнаних осіб тощо, а також для правильного використання технічних засобів у порядку, передбаченому ст. ст. 851, 852, ч. 6 ст. 114 КПК України. Результати застосування спеціальних знань слідчого (дізнавача) не можуть набувати самостійного доказового значення, оскільки їх використання обмежується лише визначенням напрямку проведення розслідування і тактики виконання слідчих дій. На нашу думку, навіть тоді, коли слідчий (дізнавач) володіє спеціальними знаннями осіб, професійні ознаки яких визначені окремими статтями КПК, він повинен залучити до участі в кримінальній справі обізнану особу у формі, передбаченій законом. Ніхто не може замінити обізнану особу, якщо закон передбачає обов’язкову її участь у проведенні тієї чи іншої процесуальної дії.
3. Обізнані особи – будь-які не заінтересовані у вирішенні справи компетентні особи, котрі володіють спеціальними знаннями у певній галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла і досвідом їх використання та залучені дізнавачем, слідчим, прокурором, судом (суддею) до участі в кримінальній справі з метою сприяння їм у вирішенні питань, що вимагають застосування спеціальних знань і практичних навичок. До їх кола необхідно віднести спеціалістів; експертів; ревізорів; обізнаних свідків; консультантів; осіб, які проводять судово-медичне освідування; осіб, котрі виконують дослідження до порушення кримінальної справи та при перевірці за криміналістичними обліками. Обізнані особи повинні відповідати вимогам компетентності, незаінтересованості у вирішенні справи, процесуальної самостійності та незалежності у межах використання спеціальних знань і практичних навичок.
4. Вважаємо, що обізнаних осіб можна класифікувати на певні види в залежності від: а) особливостей правової регламентації їх участі у кримінальному судочинстві; б) рівня визначеності статусу; в) ступеня самостійності їх діяльності; г) доказового значення результатів використання спеціальних знань під час провадження у кримінальній справі. Наведена в дисертації класифікація, по-перше, дозволяє більш повно визначити коло обізнаних осіб, які залучаються дізнавачем і слідчим до провадження у кримінальній справі; по-друге, дає можливість усунути прогалини в кримінально-процесуальному законодавстві, котре регулює статус обізнаних осіб; по-третє, сприяє визначенню шляхів практичного використання результатів застосування спеціальних знань у процесі доказування та вирішення кримінальної справи по суті; по-четверте, створює умови для підвищення ефективності взаємодії дізнавача та слідчого із обізнаними особами у кримінальному судочинстві.
5. Обізнані особи виконують у кримінальному судочинстві допоміжну функцію – сприяння органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду у встановленні обставин справи.
6. На нашу думку, структуру кримінально-процесуального статусу обізнаних осіб складають: процесуальні права, гарантії процесуальних прав, процесуальні обов’язки і ретроспективна відповідальність за їх невиконання.
7. Спеціаліст – не заінтересована у результатах кримінальної справи обізнана у певній галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла особа, котра має відповідну освіту та кваліфікацію з окремого виду діяльності і в необхідних випадках залучається дізнавачем, слідчим, прокурором та судом (суддею) для сприяння у виявленні, вилученні і закріпленні доказів у ході проведення процесуальних дій. Вважаємо, що терміном “спеціаліст” (ст. 1281 КПК України) слід охоплювати і тих осіб, щодо яких в законі міститься вказівка на їх професійні ознаки та чиї спеціальні знання можуть використовуватися під час виконання процесуальних дій (педагог та лікар у ході допиту неповнолітніх свідків і обвинувачених, пред’явлення обвинувачення неповнолітнім; перекладач; особа, яка запрошується для роз’яснення знаків глухого або німого). Судово-медичного експерта та лікаря, які проводять судово-медичне освідування, не можна вважати спеціалістами в процесуальному розумінні, оскільки їх діяльність суттєво відрізняється від визначеного ст. 1281 КПК України характеру діяльності спеціаліста. Їх слід віднести до окремої категорії обізнаних осіб.
8. Характер правовідносин слідчого (дізнавача) з обізнаними особами визначається конкретною формою їх взаємодії, під якою розуміються передбачений законодавством комплекс засобів та способів співробітництва, система зв’язків і правовідносин суб’єктів, що наділені різною компетенцією й не знаходяться у відносинах адміністративного підпорядкування, які виникають та реалізуються в процесі узгодженої діяльності з метою вирішення у кримінальній справі питань, котрі потребують застосування спеціальних знань. Процесуальними слід визнавати не лише ті форми взаємодії слідчого (дізнавача) з обізнаними особами, які регламентуються нормами КПК України, а й інші, котрі не визначаються ним, але знаходять своє відображення в матеріалах кримінальної справи.
9. Юридичними фактами, які спричиняють виникнення, зміну та припинення кримінально-процесуальних правовідносин, найчастіше є процесуальні дії, рідше – події, але щоразу у зв’язку з певними діями. Структуру вказаних правовідносин складають об’єкт, суб’єкти та зміст.
10. Юридичними фактами, які породжують кримінально-процесуальні правовідносини дізнавача і слідчого з обізнаними особами, є певні процесуальні дії цих суб’єктів. Правовідносини між ними виникають з приводу: а) встановлення особи і рівня компетентності обізнаної особи; б) вирішення питання про її відвід чи самовідвід; в) роз’яснення обізнаній особі прав, обов’язків і відповідальності; г) ознайомлення її із матеріалами справи; ґ) забезпечення безпеки; д) реалізації певної сукупності прав обізнаної особи під час проведення процесуальної дії та в ході оформлення дізнавачем чи слідчим її результатів; е) роз’яснення обізнаній особі порядку реалізації її права на відшкодування витрат у зв’язку з явкою за викликом до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури чи суду; отримання винагороди за відрив від занять, якщо вона не є ні робітником, ні службовцем, та за виконання обов’язків, які не входять до кола службових; є) забезпечення обізнаній особі збереження середнього заробітку за місцем основної роботи за час, витрачений у зв’язку з її явкою за викликом тощо. Змістом кримінально-процесуальних правовідносин дізнавача і слідчого з обізнаними особами є як їх дії (зовнішня форма), так і взаємні права та обов’язки (внутрішня форма).
11. Гадаємо, що накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку є не слідчими, а процесуальними діями. Їх можна розглядати як заходи кримінально-процесуального примусу, які в подальшому забезпечують проведення самостійних слідчих дій: огляду, виїмки кореспонденції та дослідження (огляду) інформації. Вважаємо, що немає необхідності двічі розглядати в апеляційному суді питання спочатку про накладення арешту на кореспонденцію, а потім про її огляд. У разі прийняття суддею рішення про накладення арешту на кореспонденцію, її огляд можна проводити і без судового рішення.
12. У процесі перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події між слідчим (дізнавачем) та обізнаними особами можуть виникати правовідносини з приводу проведення огляду місця події; дослідження з метою встановлення ознак злочину, в тому числі і судово-медичного освідування, та отримання консультацій обізнаних осіб.
13. У ряді випадків вирішення питання про порушення кримінальної справи неможливе без проведення обізнаними особами певних досліджень. У зв’язку з цим висловлюємося за доцільність допуску судової експертизи у стадію порушення кримінальної справи. Можливість її виконання у цій стадії, на нашу думку, повинна мати винятковий характер, якщо встановити ознаки злочину можна лише завдяки експертному дослідженню. Результати такого дослідження будуть мати подвійне значення: а) як підстава для порушення кримінальної справи (разом з іншими матеріалами дослідчої перевірки); б) як джерело доказів у кримінальній справі. Таким чином, усі дослідження, які можуть проводитися у процесі перевірки заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і події, класифікуємо на: а) судові експертизи; б) інші дослідження, котрі виконуються за ініціативою дізнавача чи слідчого (судово-медичне освідування, ревізії, перевірки, інвентаризації та дослідження при перевірці за криміналістичними обліками).
14. У КПК України слід передбачити особливості проведення допиту як свідків обізнаних осіб. Їх показання не можуть підміняти інші форми використання спеціальних знань, передбачені законом як обов’язкові. У випадку некомпетентності або заінтересованості обізнаних свідків у справі вони мають підлягати відводу.
15. Консультант – не заінтересована у вирішенні кримінальної справи обізнана у певній галузі науки, техніки, мистецтва чи ремесла особа, котра за вимогою дізнавача, слідчого, прокурора, суду (судді) надає їм поза межами проведення слідчих і судових дій консультації з приводу питань, вирішення яких потребує застосування спеціальних знань.
16. Під час провадження дізнання і досудового слідства між дізнавачем, слідчим та обізнаними особами можуть виникати правовідносини при проведенні процесуальних (слідчих) дій; експертиз; ревізій, перевірок та інвентаризацій; допиту осіб, які володіють спеціальними знаннями; судово-медичного освідування та при отриманні консультацій обізнаних осіб.
17. Розроблено пропозиції та рекомендації щодо внесення ряду змін і доповнень до статей 32, 62, 66, 68, 69, 70, 75, 77, 92, 97, 107, 121, 128, 1281, 167, 171, 187, 1871, 193, 196, 201, 311 Кримінально-процесуального кодексу України; статей 384, 387 Кримінального кодексу України; статей 1853, 1854 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також до пунктів першого та другого Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів (див. Додаток А).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Нормативно-правові акти та опублікована судова практика

1. Артикул воинский // Памятники русского права. – Вип. 8. Законодательные акты Петра I. Первая четверть XVIII в. (Под ред. докт. юрид. наук К.А. Сафроненко). – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1961. – С. 319-456.
2. Инструкция НКЮ РСФСР от 23 июня 1918 года “Об организации и действии местных народных судов” // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства РСФСР. – 1918. – № 53. – Ст. 597.
3. Інструкція про організацію проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні за зверненнями правоохоронних органів: Затверджена наказом Головного контрольно-ревізійного управління України Державної контрольно-ревізійної служби в Україні від 26 листопада 1999 року № 107 // Офіційний вісник України. – 1999. – № 51. – Ст. 2586.
4. Інструкція про особливості здійснення судово-експертної діяльності атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих експертних установах: Затверджена наказом Міністерства юстиції України від 24 грудня 2003 року № 170/5 // Офіційний вісник України. – 2003. – № 52, ч. 2. – Ст. 2853.
5. Інструкція про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів: Затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 року № 710 // Судові експертизи в Україні: Зб. нормат. актів: Станом на 15 червня 2002 р. – К., 2002. – С. 178-180.
6. Інструкція про порядок проведення ревізій і перевірок органами державної контрольно-ревізійної служби в Україні: Затверджена наказом Головного контрольно-ревізійного управління України від 3 жовтня 1997 року № 121 // Офіційний вісник України. – 1997. – № 44. – Ст. 265 (назва в редакції наказу ГоловКРУ від 4 жовтня 1999 року № 88 // Офіційний вісник України – 1999. – № 45. – Ст. 2248), (із змінами, внесеними наказом ГоловКРУ від 23 серпня 2002 року № 172 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 37. – Ст. 1756).
7. Інструкція про порядок формування, ведення та використання оперативно-довідкового і дактилоскопічного обліку в органах внутрішніх справ та органах (установах) кримінально-виконавчої системи України: Затверджена наказом МВС та ДДУВП України від 23 серпня 2002 року № 823/188 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 37. – Ст. 1762.
8. Інструкція про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України: Затверджена наказом МВС України від 11 вересня 2001 року № 785 // Офіційний вісник України. – 2001. – № 52. – Ст. 2392.
9. Інструкція про призначення та проведення судових експертиз: Затверджена наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 46. – Ст. 1715.
10. Інструкція про проведення судово-медичної експертизи: Затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6 // Судові експертизи в Україні: Зб. нормат. актів: Станом на 15 червня 2002 р. – К., 2002. – С. 190-196.
11. Каролина. Уголовно-судебное Уложение Карла V (перевод, предисловие и примечания заслуженного деятеля науки Казахской ССР, проф. С.Я. Булатова). – Алма-Ата: АН Казахской ССР, Институт философии и права, 1967. – 152 с.
12. Кодекс законів про працю України: Закон України від 10 грудня 1971 року № 322–VIII // ВВР Української РСР. – 1971, додаток до № 50. – Ст. 375.
13. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 7 грудня 1984 року № 8073–X // ВВР Української РСР. – 1984, додаток до № 51. – Ст. 1122.
14. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
15. Кримінальний кодекс України: Закон України від 5 квітня 2001 року № 2341–III // ВВР України. – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
16. Кримінально-процесуальний кодекс України: Закон України від 28 грудня 1960 року // ВВР Української РСР. – 1961. – № 2. – Ст. 15. (із наступними змінами і доповненнями станом на 1 червня 2004 року).
17. Кримінально-процесуальний кодекс України: проект станом на травень 2003 року, прийнятий Верховною Радою України у першому читанні. – К., 2003 рік. – 388 с.
18. Митний кодекс України: проект станом на 20 грудня 2001 року.
19. Модельный Уголовно-процессуальный кодекс для государств – участников СНГ: Рекомендательный законодательный акт. Подготовлен рабочей группой программного комитета по подготовке модельных Уголовного и Уголовно-процессуального кодексов для государств – участников СНГ // Приложение к “Информационному бюллетеню”. – 1996. – № 10. – 374 с.
20. Наказ МВС України від 12 травня 1998 року № 334 “Про заходи щодо виконання постанови Кабінету Міністрів України від 06.05.1998 р. № 617”. – К., 1998. – 2 с.
21. Настанова про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України: Затверджена наказом МВС України від 30 серпня 1999 року № 682. – К., 1999. – 41 с.
22. Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз: Затверджені наказом Міністерства юстиції України від 8 жовтня 1998 року № 53/5 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 46. – Ст. 1715.
23. Національний норматив аудиту “Помилки та шахрайство” № 7: Затверджений нормативами Аудиторської палати України від 18 грудня 1998 року № 73 // Національні нормативи аудиту. – 1999 р.
24. Памятники русского права. – Вып. 6. Соборное Уложение царя Алексея Михайловича 1649 года (Под ред. докт. юрид. наук К.А. Сафроненко). – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957. – 503 с.
25. Положение о народном суде РСФСР от 30 ноября 1918 года // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР – 1918. – № 85. – Ст. 889.
26. Положение о полковых судах от 10 июля 1919 года // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР. – 1919. – № 31-32. – Ст. 326.
27. Положение о революционных военных трибуналах от 20 ноября 1919 года // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР – 1919. – № 58. – Ст. 549.
28. Положение о революционных трибуналах от 18 марта 1920 года // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР – 1920. – № 22-23. – Ст. 115.
29. Положение о судебно-медицинских экспертах от 24 октября 1921 года // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР. – 1921. – № 75. – Ст. 616.
30. Положення про експертну службу Міністерства внутрішніх справ: Затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 року № 988 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 1055.
31. Положення про судово-медичного експерта: Затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6. – К., 1995. – С. 166-168.
32. Положення про судоустрій УРСР // Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. – 1925. – № 92-93. – Арт. 522.
33. Правила проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів у бюро судово-медичної експертизи: Затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6 // Судові експертизи в Україні: Зб. нормат. актів: Станом на 15 червня 2002 р. – К., 2002. – С. 205-241.
34. Правила судебно-медицинского определения степени тяжести телесных повреждений: Утверждены приказом Министра здравоохранения СССР от 11 декабря 1978 года № 1208.
35. Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень: Затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6 // Судові експертизи в Україні: Зб. нормат. актів: Станом на 15 червня 2002 р. – К., 2002. – С. 196-205.
36. Практика судів України в кримінальних справах // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1993. – № 4. – 352 с.
37. Про аудиторську діяльність: Закон України від 22 квітня 1993 року № 3125–XII // ВВР України. – 1993. – № 23. – Ст. 243.
38. Про внесення доповнень і змін до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 30 серпня 1971 року № 117–VIII // ВВР Української РСР. – 1971. – № 36. – Ст. 278.
39. Про внесення змін до Закону України “Про судову експертизу”: проект Закону України станом на 28 листопада 2002 року № 1144.
40. Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон України від 26 січня 1993 року № 2939–XII // ВВР України. – 1993. – № 13. – Ст. 110.
41. Про Державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 року № 509–XII // ВВР України. – 1991. – № 6. – Ст. 37.
42. Про Державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 року № 661–IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 17. – Ст. 740.
43. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723–XII // ВВР України. – 1993. – № 52. – Ст. 490.
44. Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві: Закон України від 23 грудня 1993 року № 3782–XII // ВВР України. – 1994. – № 11. – Ст. 51.
45. Про запобіжне затримання особи: Закон України від 29 липня 1994 року № 150/94–ВР // ВВР України. – 1994. – № 38. – Ст. 346.
46. Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закон України від 1 червня 2000 року № 1775–III // ВВР України. – 2000. – № 36. – Ст. 299.
47. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року № 565–XII // ВВР України. – 1991. – № 4. – Ст. 20.
48. Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30 червня 1993 року № 3341–XII // ВВР України. – 1993. – № 35. – Ст. 358.
49. Про практику застосування судами застави як запобіжного заходу: Постанова Пленуму Верховного суду України від 26 березня 1999 року № 6 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Х.: Одіссей, 2000. – С. 430-434.
50. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 року № 1789–XII // ВВР України. – 1991. – № 53. – Ст. 793.
51. Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 року № 2229–XII // ВВР України. – 1992. – № 27. – Ст. 382.
52. Про судову експертизу: Закон України від 25 лютого 1994 року № 4038–XII // ВВР України. – 1994. – № 28. – Ст. 232.
53. Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року № 8 (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 року № 15) // Судові експертизи в Україні: Зб. нормат. актів: Станом на 15 червня 2002 р. – К., 2002. – С. 23-29.
54. Про утворення Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 1998 року № 617 // Офіційний вісник України. – 1998. – № 19. – Ст. 686.
55. Свод законов Российской Империи, издания 1857 года. – СПб.: Тип. 11 Отд-ния собств. Его Императ. Величества Канцелярии. На авантит.: Свод законов Российской Империи, повелением Государя Императора Николая Первого составленный. – Т. 15: Законы уголовные [В 2 кн.]. – 1857. – 602, 236, 118 с. – Указ. хронол., сравн.: С. 11-118.
56. Уголовно-процессуальный кодекс Азербайджанской ССР. – Баку: Азербайджанское государственное издательство, 1971. – 388 с.
57. Уголовно-процессуальный кодекс Белорусской ССР. Комментарий. – Минск: Государственное издательство БССР, 1963. – 316 с.
58. Уголовно-процессуальный кодекс Казахской ССР. – Алма-Ата: Казахское государственное издательство, 1964. – 264 с.
59. Уголовно-процессуальный кодекс Латвийской ССР. – Рига: Латвийское государственное издательство, 1961. – 156 с.
60. Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского Правительства РСФСР. – 1922. – № 20–21. – Ст. 320.
61. Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР. – М.: Юридическое издательство Наркомюста РСФСР, 1923. – 112 с.
62. Уголовно-процессуальный кодекс РСФСР. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1962. – 332 с.
63. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. – Х.: Издательство Наркомюста УССР, 1925. – 124 с.
64. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. – Х.: Издательство Наркомюста УССР, 1927. – 126 с.
65. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. – К.: Государственное издательство политической литературы УССР, 1961. – 216 с.
66. Уголовно-процессуальный кодекс Франции 1958 года (с изменениями и дополнениями на 1 января 1966 года). – М.: Прогресс, 1967. – 324 с.
67. Уставъ уголовнаго судопроизводства. Систематический комментарий. При участии: А.О. Кони, В.К. Случевского и др. (Подъ общей ред. проф. М.Н. Гернета). – М.: Издательство М.М. Зива, Т-во Типографиі А.И. Мамонтова, 1914. – Вып. III. – 944 с.
68. Ухвала колегії суддів судової палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 14 березня 2002 року // Вісник Верховного Суду України. – 2002. – № 4 (32). – С. 11.

Літературні джерела

69. Абакиров К.К. Процессуальные права руководителя судебно-экспертного учреждения // Российская юстиция. – 1999. – № 7. – С. 29.
70. Абакиров К.К. Процессуальные и организационные проблемы применения специальных познаний при производстве судебных экспертиз (по материалам Российской Федерации и Киргизской Республики): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Академия управления МВД России. – М., 2000. – 24 с.
71. Аверьянова Т.В., Белкин Р.С., Корухов Ю.Г., Россинская Е.Р. Криминалистика: Учебник для вузов / Под ред. Заслуженого деятеля науки Российской Федерации, профессора Р.С. Белкина. – М.: НОРМА, 2001. – 972 с.
72. Александров М.К., Терзиев Н.В. Экспертиза на следствии и в суде. – М.: Юридическое издательство Министерства юстиции СССР, 1947. – 62 с.
73. Алексеев Н.С. Виды источников доказательств // Советский уголовный процесс / Алексеев Н.С., Бастрыкин А.И., Даев В.Г. и др. / Под ред. Н.С. Алексеева, В.З. Лукашевича. – Л.: Издательство Ленинградского государственного университета, 1989. – С. 148-170.
74. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1980. – 252 с.
75. Алексеев С.С. Общая теория права: Курс в 2-х томах. – Т. 2. – М.: Юридическая литература, 1982. – 359 с.
76. Алексеева Л.Б. Механизм уголовно-процессуального регулирования // Курс советского уголовного процесса: Общая часть / Под ред. А.Д. Бойкова и И.И. Карпеца. – М.: Юридическая литература, 1989. – С. 89-117.
77. Аленін Ю.П. Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 1997. – 48 с.
78. Алимджанов Б.А., Вальдман В.М. Компетенция эксперта в уголовном процессе (Теоретические и практические аспекты). – Ташкент, 1986. –156 с.
79. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти. Конспект лекції. – Х.: Юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 1995. – 28 с.
80. Альперт С.А. Правовой статус участников советского уголовного процесса и основные пути его совершенствования // Актуальные проблемы юридической науки на этапе развитого социализма: Сб. научн. тр. – Харьков: Юридический вуз, 1985. – С. 221-224.
81. Альперт С.А. Субъекты уголовного процесса. – Х.: НЮА Украины, 1997. – 60 с.
82. Аминев Ф.Г. Комплексное использование экспертно-криминалистических учетов в информационном обеспечении расследования и раскрытия преступлений: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Институт права Башкирского государственного университета. – Уфа, 2001. – 26 с.
83. Андрианова Ю.С. Освидетельствование по делам о преступлениях против личности (процесуальные, криминалистические и псхологические аспекты): Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Ленинградский ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени государственный университет им. А.А. Жданова. – Ленинград, 1986. – 22 с.
84. Арзуманян Т.М., Танасевич В.Г. Бухгалтерская экспертиза при расследовании и судебном разбирательстве уголовных дел. – М.: Юридическая литература, 1975. – 119 с.
85. Ароцкер Л.Е. Права, обязанности и роль специалиста при производстве следственных и судебных действий // Вопросы криминалистики: Сб. научн. тр. – М: Госюриздат, 1962. – Вып. 6-7. – С. 46-54.
86. Арсеньев В.Д. О понятии заключения эксперта в свете общей теории судебных доказательств // Актуальные вопросы теории судебной экспертизы / Отв. ред. В.Д. Арсеньев: Сб. научн. тр. – М.: Всесоюзный научно-исследовательский институт судебных экспертиз, 1976. – С. 20-53.
87. Арсеньев В.Д. Основания назначения судебной экспертизы // Социалистическая законность. – 1975. – № 9. – С. 54-56.
88. Арсеньев В.Д. Проведение экспертизы на предварительном следствии: Учебное пособие. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1978. – 93 с.
89. Арсеньев В.Д. Специальные знания и научно-технические средства в уголовном процессе (понятие и основные формы использования) // Криминалистические и процессуальные проблемы расследования: Межвузовский тематический cборник. – Барнаул: Издательство АГУ, 1983. – С. 38-46.
90. Арсеньев В.Д, Заблоцкий В.Г. Использование специальных познаний при установлении фактических обстоятельств уголовного дела. – Красноярск: Издательство Красноярского университета, 1986. – 152 с.
91. Астапкина С.М., Дубровицкая Л.П., Плесовская Ю.Г. Участие специалиста-криминалиста в расследовании преступлений: Учебное пособие. – М.: Учебно-методический центр при ГУК МВД РФ, 1992. – 72 с.
92. Атанесян Г.А. Формы приминения специальных бухгалтерских познаний в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Московский государственный университет им. М.В. Ломоносова. – М., 1977. – 24 с.
93. Атанесян Г.А., Голубятников С.П. Судебная бухгалтерия: Учебник. – М.: Юридическая литература, 1989. – 352 с.
94. Атанесян Г.А., Гольдман А.М. Формы применения специальных познаний и их развитие в советском уголовном процессе. Укрепление законности и борьба с правонарушениями // Вестник Московского университета. – Сер. 11. Право. 1990. – № 3. – С. 35-45.
95. Аубакиров В.Ф. Теория и практика моделирования в криминалистической экспертизе: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Киевский ордена Ленина и ордена Октябрьской революции государственный университет им. Т.Г. Шевченко. – К., 1985. – 50 с.
96. Бажанов М.І. Види доказів (засоби доказування) // Кримінальний процес України: Підручник для студентів юридичних спеціалізованих вищих закладів освіти / Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін.; За ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – Х.: Право, 2000. – С. 155-182.
97. Бажанов М., Крупаткин Л. Возбуждение уголовного дела в советском уголовном процессе // Социалистическая законность. – 1951. – № 2. – С. 32-35.
98. Баженов Н., Шейфер С. Взаимодействие следователя и судебно-медицинского эксперта // Социалистическая законность. – 1973. – № 3. – С. 35-38.
99. Балашов А. Действительно ли возбуждение уголовного дела – первоначальная стадия уголовного процесса // Социалистическая законность. – 1989. – № 8.– С. 53-54.
100. Бандурка О.М. Слідчий – моя професія. – Х.: Видавництво Університету внутрішніх справ, 2000. – 216 с.
101. Белкин А.Р. Теория доказывания: Научно-методическое пособие. – М.: НОРМА, 1999. – 429 с.
102. Белкин Р.С. Криминалистическая энциклопедия. – М.: Мегатрон XXI, 2000. – 2-е издание дополненное. – 334 с.
103. Белкин Р.С. Курс криминалистики: Учебное пособие для вузов. – 3-е изд., дополненное. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, Закон и право, 2001. – 837 с.
104. Белкин Р.С. Сбор, оценка и исследование доказательств: сущность и методы. – М.: Наука, 1966. – 295 с.
105. Белкин Р.С. Судебная экспертиза: вопросы, требующие решения // Советская юстиция. – 1988. – № 1. – С. 21-23.
106. Белкин Р.С., Винберг А.И., Петрухин И.Л. Заключение эксперта // Теория доказательств в советском уголовном процессе. (Ред. коллегия: д-р юрид. наук Н.В. Жогин (отв. ред.) и др.). – Издание 2-е, исправленное и дополненное. – М.: Юридическая литература, 1973. – С. 700-732.
107. Белкин Р.С., Винберг А.И., Петрухин И.Л. Заключение эксперта // Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть особенная. (Отв. ред. д-р юрид. наук Н.В. Жогин). – М.: Юридическая литература, 1967. – С. 188-235.
108. Белозеров Ю.Н. Возбуждение уголовного дела. – М.: Учебно-методический кабинет управления учебных заведений МВД СССР, 1976. – 42 с.
109. Бенчев С.П. Организация и тактика взаимодействия следователя со специалистами при расследовании преступлений (по материалам МВД Народной республики Болгария): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Академия МВД СССР. – М., 1983. – 24 с.
110. Березин В.Ф, Ковальчук З.А., Меленевская З.С. Психологические аспекты формирования и организации деятельности комиссии экспертов, проводящих комплексную экспертизу // Криминалистика и судебная экспертиза: Республиканский межведомственнй научно-методический сборник. – К.: Издательство при Киевском государственного университете издательского объединения «Вища школа», 1985. – Вып. 31. – С. 21-25.
111. Білуха М.Т. Судово-бухгалтерська експертиза: Підручник. – К.: Вища школа, 1992. – 279 с.
112. Богословская Л.А. Сущность законного интереса личности в уголовном судопроизводстве // Проблемы социалистической законности. – К.: Вища школа, 1986. – Вып.17. – С. 87-92.
113. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения. – М.: Юридическая литература, 1975. – 176 с.
114. Божьев В.П. Уголовно-процессуальные правоотношения: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.09 / Академия МВД Российской Федерации. – М., 1994. – 39 с.
115. Бойков А.Д. Реформа уголовного судопроизводства и проблема гарантий правосудия // Материалы Всероссийской научно-практической конференции. – Москва–Тюмень, 1995. – С. 4-9.
116. Бондаренко О.О. Допит експерта у кримінальному судочинстві // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. Випуск 2: Збірник матеріалів міжнарод. наук.-практ. конф. / Міністерство юстиції України, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз ім. Засл. проф. М.С. Бокаріуса, Академія правових наук України, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого; Ред. колегія: М.Л. Цимбал, М.І. Панов, Е.Б. Сімакова-Єфремян та ін. – Харків: Право, 2002. – С. 151-154.
117. Бондаренко О.О. Допит обізнаних осіб в кримінальному судочинстві // Вісник Університету внутрішніх справ: Наукове видання. – 2000. – Вип. 12. – Частина 1. – С. 16-20.
118. Бондаренко О.О. Консультації обізнаних осіб як форма використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві // Теорія та практика судової експертизи і криміналістики. Випуск 3. Збірник науково-практичних матеріалів (до 80-річчя заснування Харківського НДІ судових експертиз) / Міністерство юстиції України, Харківський науково-дослідний інститут судових експертиз імені Засл. проф. М.С. Бокаріуса, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого; Ред. колегія: А.П. Заєць, М.Л. Цимбал, В.Ю. Шепітько та ін. – Харків: Право, 2003. – С. 90-95.
119. Бондаренко О.О. Поняття спеціальних знань та спеціаліста в кримінальному судочинстві // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України: Науково-теоретичний журнал. – 2000. – Випуск 2. – С. 104-108.
120. Бондаренко О.О. Поняття та класифікація обізнаних осіб у кримінальному судочинстві України // Бюлетень з обміну досвідом роботи: Науково-практичне видання. – 2003. – № 150. – С. 37-40.
121. Бондаренко О.О. Проведення судово-медичного освідування в кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми сучасної криміналістики // Матеріали науково-практичної конференції: У 2-х ч., Сімферополь – Алушта, 19–21 вересня 2002 р. – Сімферополь: Доля, 2002. – Ч. 2. – С. 151-157.
122. Бондаренко О.О. Процесуальний стан експерта у кримінальному судочинстві // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1999. – Випуск 9. – С. 299-306.
123. Бондаренко О.О. Функції слідчого в кримінальному судочинстві // Вісник Запорізького юридичного інституту: Науково-практичний збірник. – 1999. – № 3 (8). – С. 141-147.
124. Бондаренко О.О., Сафронов С.О. Забезпечення безпеки суб’єктів кримінального судочинства // Право України. – 1999. – № 1. – С. 122-123.
125. Бородин С.В. Разрешение вопроса о возбуждении уголовного дела. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1970. – 117 с.
126. Бородина Е. О двух формах организации экспертного производства // Социалистическая законность. – 1990. – № 5. – С. 60-63.
127. Букалов К.А. Основы использования специальных познаний в тактике доказывания // Теория и практика использования специальных знаний при расследовании преступлений: Сборник научных трудов / Редкол. Репкин Л.М. (отв. ред.) и др. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1989. – С. 24-28.
128. Быков В.М. Психологические аспекты взаимодействия следователя и органа дознания. – Омск: Омская высшая школа милиции, 1976. – 44 с.
129. Быховский М.Е., Корниенко Н.А. Процессуальная регламентация участия специалиста в производстве следственных действий // Применение специальных познаний в борьбе с преступностью: Межвуз. сб. научн. тр. – Свердловск: Свердловский ордена Трудового красного знамени юридический институт им. Р.А. Руденко, 1983. – С. 19-23.
130. Вайнштейн А.А. Участие специалистов в следственном осмотре: Автореф. дис. … канд. юрид наук / ВЮЗИ.– М., 1966. – 18 с.
131. Вальдман В.М. Компетенция эксперта в советском уголовном процессе: Автореф. дис. … канд. юрид. наук / Ташкентский государственный университет им. В.И. Ленина. – Ташкент, 1966. – 20 с.
132. Вандер М.Б. Криминалистичесская экспертиза материалов, веществ, изделий. – СПб.: Питер, 2001. – 128 с.
133. Вапнярчук В.В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. – Х.: “ТОРСІНГ”, 2001. – 220 с.
134. Великий Д. Процессуальное значение допроса эксперта // Российская юстиция. – 2000. – № 9. – С. 46-47.
135. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і головн. ред. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2002. – 1440 с.
136. Вермель И.Г., Маркс Н.А. Использование специальных познаний в области судебной медицины // Использование специальных познаний при расследовании