ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕОСУДНИХ І ОБМЕЖЕНО ОСУДНИХ ОСІБ В СУДАХ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

brief description

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Національний університет “Одеська юридична академія”

На правах рукопису

ДЕРДЮК БОГДАН МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 343.137

ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО НЕОСУДНИХ І ОБМЕЖЕНО ОСУДНИХ ОСІБ В СУДАХ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

12.00.09 – кримінальний процес та криміналістика;
судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Басай Віктор Давидович
доктор юридичних наук, професор,
заслужений юрист України,
академік Академії наук
Вищої освіти України

Одеса – 2012
ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………………..3
ВСТУП………………………………………………………………………………4
РОЗДІЛ 1. Історико-правові аспекти та сутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб
1.1 Становлення кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб.………………………..13
1.2 Cутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб………………………………………………………………………………………..37
Висновки до Розділу 1...………………………………………………………….47
РОЗДІЛ 2. Загальні умови судового провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб
2.1 Особливості предмета доказування у справах неосудних і обмежено осудних осіб ……………………………………………………………………………..49
2.2 Доказове значення висновку судово-психіатричної експертизи у справах неосудних і обмежено осудних осіб та особливості його оцінки судом…...………...70
2.3 Особливості захисту та представництва неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції……………………………………………………………86
Висновки до Розділу 2……………………………………………………..........106
РОЗДІЛ 3. Особливості провадження щодо неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції
3.1 Підготовчі дії суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб……..109
3.2 Особливості судового розгляду у справах неосудних і обмежено осудних осіб……………………………………………………………………………………....116
3.3 Рішення суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб……………132
Висновки до Розділу 3…………………………………………………………..153
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...154
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….165
ДОДАТКИ………………………………………………………………………..193
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСУ – Верховний Суд України
КК – Кримінальний кодекс
КПК – Кримінально-процесуальний кодекс
МЮУ – Міністерство юстиції України
НКЮ – Народний комісаріат юстиції
ООН – Організація Об’єднаних Націй
РРФСР – Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка

ВСТУП

Актуальність теми. Конституція України у ст. 3 проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю [92]. Це положення є нормативно-юридичним фундаментом гуманістичного спрямування розвитку суспільного і державного життя в Україні, обумовленого прагненнями до побудови демократичної, соціальної, правової держави. Однак такий розвиток України є неможливим без гармонізації соціально-правових відносин між усіма верствами суспільства. Найбільш уразливою та найменш захищеною в правовому аспекті категорією населення країни є особи, що страждають психічними розладами. Водночас вони є соціально небезпечними через вірогідну схильність до вчинення правопорушень та суспільно небезпечних діянь.
За статистичними даними Верховного суду України (ВСУ) щороку за рішенням суду більш як до тисячі осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру (2006 – 1,1 тис.; 2008 – 1 тис.; 2010 – 1,1 тис.) [229]. Разом з тим системний аналіз слідчої і судової практики дає підстави стверджувати про збільшення кількості порушень, допущених на досудових та судових стадіях кримінального процесу при розгляді такої категорії справ. Обумовлюється це перш за все, специфікою досліджуваних питань, оскільки вони перебувають на перехресті юридичної і медичної наук та поєднують в собі елементи як правових галузей знань, так і соціологічних та медичних; по-друге, недосконалістю чинного законодавства, наявністю численних прогалин в регулюванні зазначених питань.
У зв’язку з цим для теорії і практики очевидною є актуальність проблем удосконалення якості судового розгляду справ щодо неосудних та обмежено осудних осіб.
Вагомим внеском у розв’язання даної проблематики стали роботи вітчизняних і зарубіжних науковців та практичних працівників в галузі кримінально-процесуального права: Ю.П. Аленіна, В.Д. Басая, Р.С. Бєлкіна, Т.В. Варфоломеєвої, В.П. Васильєвої, В.М. Верещака, О.І. Галагана, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, Н.А. Дрьоміної, І.В. Жук, Є.Г. Коваленка, П.О. Колмакова, В.В. Короля, М.В. Костицького, В.Т. Маляренка, В.Я. Марчака, Р.І. Михеєва, М.М. Михеєнка, Г.В. Назаренка, В.Т. Нора, І.Л. Петрухіна, Б.А. Протченка, Л.Г. Татьяніної, В.М. Тертишника, С.Л. Шаренко, С.П. Щерби, О.О. Ямкової та інших, які присвятили свої праці окремим питанням провадження щодо неосудних і обмежено осудних осіб та застосування до них примусових заходів медичного характеру; в галузі медицини, психіатрії та психології: Д.А. Аменицького, В.А. Гіляровського, М.І. Єникеєва, М.М. Жарикова, І.І. Завилянського, С.С. Корсакова, М.М. Коченова, Д.Р. Лунца, Г.В. Морозової, В.Б. Первомайського, Ц.М. Фейнберга, Д.Ф. Хритиніна, Т.І. Юдіна та інших, які досліджували психічний стан неосудних і обмежено осудних осіб, як під час вчинення злочину, так і після його вчинення, особливості встановлення медичного критерію неосудності та обмеженої осудності.
Проте, незважаючи на вагомі доктринальні розробки, а також законодавче закріплення ряду положень, вони й дотепер не набули свого остаточного вирішення, що підтверджується насамперед відсутністю спеціального аналізу ряду важливих питань, наявністю низки неузгоджених і спірних моментів у кримінально-процесуальній доктрині, а також недоліками й прогалинами правозастосовної практики. Це, зокрема, питання дослідження додаткових обставин, що підлягають доказуванню у справах неосудних і обмежено осудних осіб, здійснення захисту та представництва у таких справах, залучення спеціалістів та ряд інших.
Таким чином, необхідність подальшої розробки питань щодо порядку судового провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб зумовлюється відсутністю комплексних наукових досліджень. Особливої актуальності ці питання набувають саме зараз, коли відбувається реформування кримінально-процесуального законодавства України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до положень Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 р. № 361/2006, Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008, Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2011-2015 рр., затверджених постановою загальних зборів Національної академії правових наук України від 24 вересня 2010 р. № 14-10. Тема дисертації відповідає плану науково-дослідної роботи складовою кафедри кримінального права, процесу і криміналістики Івано-Франківського факультету Національного університету “Одеська юридична академія” “Актуальні проблеми попередження та боротьби зі злочинністю” на 2011-2015 р. як складової плану науково-дослідної роботи Національного університету “Одеська юридична академія” “Теоретичні та практичні проблеми забезпечення сталого розвитку української державності та права” на 2011-2015 рр. (номер державної реєстрації 0110U000671).
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення проблем, пов’язаних із судовим провадженням у справах неосудних і обмежено осудних осіб, та формулювання на його основі науково обґрунтованих практичних і методичних рекомендацій для удосконалення кримінально-процесуального законодавства України.
Визначена мета наукового дослідження зумовила необхідність розв’язання таких завдань:
 провести історичний аналіз становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 з’ясувати сутність провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 встановити особливості предмета доказування у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 дослідити доказове значення висновку судово-психіатричної експертизи та особливості його оцінки судом у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 охарактеризувати специфіку захисту та представництва неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції;
 дослідити правове регулювання порядку провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції;
 проаналізувати підстави прийняття та зміст рішення суду у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 сформулювати конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства, що регламентує порядок провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції.
Об’єктом дослідження є правовідносини, що виникають між суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності у зв’язку із провадженням у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції.
Предметом дослідження є теоретичні, правові та прикладні аспекти провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети у процесі дослідження використана система загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Метод історико-правового аналізу дав змогу дослідити зародження та розвиток кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб. За допомогою діалектичного методу поставлені проблеми досліджені у динаміці та взаємозв’язку, поглиблено понятійний апарат, з’ясовано мету та особливості судового провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб. Застосування методу системного аналізу правових норм дозволило виявити прогалини та суперечності в нормативно-правових актах і сформулювати пропозиції для удосконалення чинного законодавства. Порівняльно-правовий метод застосовувався в процесі порівняння норм конституційного, кримінального, кримінально-процесуального права України та іноземних держав. Статистичний метод застосовувався при вивченні та узагальненні судової практики, формуванні та обґрунтуванні висновків за їх результатами. Соціологічний метод використовувався для отримання емпіричних даних вивчення кримінальних справ. Усі методи дослідження використовувалися у їх діалектичному взаємозв’язку і дозволили вийти на нові наукові та практичні позиції.
Теоретичною основою дослідження є наукові положення, що містяться у працях вітчизняних і зарубіжних дослідників з історії та теорії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального права, кримінології, філософії, психології.
Нормативну базу дослідження становлять Конституція України, акти законодавства України та зарубіжних держав, положення міжнародних нормативно-правових актів у сфері захисту прав і свобод людини.
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні дані ВСУ; результати узагальнення 128 кримінальних справ, які розглядались місцевими судами Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської областей.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших у кримінально-процесуальній науці України комплексним монографічним дослідженням теоретичних і практичних проблем провадження щодо неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції. За результатами дослідження сформульовано ряд нових положень, висновків та пропозицій, які мають значення для науки та практики, відповідають вимогам наукової новизни. До них слід віднести такі:
вперше:
 виділено історичні етапи становлення та розвитку кримінально-процесуального законодавства, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
 визначено додаткові обставини, що підлягають доказуванню у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції;
 обґрунтовано необхідність законодавчого закріплення та сформульовано положення, що визначають правовий статус законного представника у справах неосудних і обмежено осудних осіб;
удосконалено:
 визначення мети застосування примусових заходів медичного характеру;
 систему підстав для застосування примусових заходів медичного характеру;
 перелік обставин, які підлягають доказуванню в справах неосудних і обмежено осудних осіб;
дістали подальшого розвитку:
 обґрунтування тези, відповідно до якої показання особи, яка визнана неосудною, щодо вчиненого суспільно небезпечного діяння можуть бути використані у доказуванні за умови, що психічний стан особи перебуває у стійкій ремісії чи особа повністю одужала від психічного захворювання, а надані показання підтверджені іншими доказами, зібраними у справі;
 твердження про те, що участь захисника у справах неосудних і обмежено осудних осіб є обов’язковою з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення психіатричної експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного;
 обґрунтування тези про те, що у разі передання психічно хворої особи за рішенням суду на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді, обов’язок забезпечення такого нагляду покладається безпосередньо на родичів чи опікунів, у зв’язку з чим доцільно отримувати від них письмову згоду на здійснення такого піклування;
 твердження про те, що на підставі заявлених клопотань учасників процесу за мотивованим рішенням суду судовий розгляд справ про злочини осіб, які страждають психічними розладами, може бути закритим;
 обґрунтування тези про те, що підставою, яка визначає необхідність застосування примусових заходів медичного характеру є висновок суду про неможливість покращення стану психічного здоров’я особи іншим чином, окрім як застосування до неї одного із примусових заходів медичного характеру, а підставою, яка впливає на обрання того чи іншого примусового заходу медичного характеру є суспільна небезпечність особи з обов’язковим урахуванням двох її основних характеристик – характеру й ступеня суспільної небезпечності на момент розгляду кримінальної справи;
 положення про необхідність законодавчого закріплення права захисника, законного представника та особи, щодо якої застосовано примусові заходи медичного характеру, самостійно звернутись до суду із заявою про припинення застосування чи зміну примусового заходу медичного характеру.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені у роботі висновки і рекомендації, а також пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства мають обґрунтовану теоретичну та практичну спрямованість і можуть бути використані у:
 науково-дослідній сфері – для подальшої розробки проблем провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції;
 нормотворчій сфері – для вдосконалення порядку провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції у ході реформування кримінально-процесуального законодавства України, удосконалення чинних Кримінально-процесуального кодексу (КПК) та Кримінального кодексу (КК) України;
 правозастосовній діяльності – як рекомендації для удосконалення практичної діяльності прокурорів, суддів щодо порядку провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб у судах першої інстанції;
 навчальному процесі – для вивчення дисципліни “Кримінальний процес України”, спеціальних курсів “Судова медицина і психіатрія”, “Прийняття кримінально-процесуальних рішень”, “Адвокатура України”, для підготовки відповідних розділів підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій. Зокрема, результати дисертаційного дослідження були впроваджені у навчальний процес Івано-Франківського факультету Національного університету “Одеська юридична академія” (акт про впровадження від 6 вересня 2011 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею. Основні теоретичні положення та розробки, які характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів одержані автором особисто.
У співавторстві з професором В.Д. Басаєм опублікована стаття, в якій автором проаналізовано теоретичні та практичні проблеми участі у судовому провадженні законних представників особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності чи обмеженої осудності. Особистий внесок здобувача у цій роботі становить не менше 50 відсотків від загального обсягу тексту.
У співавторстві з професором В.Д. Басаєм опубліковані тези конференції, в яких автором проаналізовано процесуальні гарантії прав неосудних і обмежено осудних осіб. Особистий внесок здобувача у цій роботі становить не менше 50 відсотків від загального обсягу тексту.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана на кафедрі кримінального права, процесу і криміналістики Івано-Франківського факультету Національного університету “Одеська юридична академія” та обговорена на міжкафедральному семінарі кафедри кримінального права, процесу і криміналістики та кафедри теорії та історії держави і права Івано-Франківського факультету Національного університету “Одеська юридична академія”. Основні результати наукового дослідження оприлюднені на дев’яти науково-практичних конференціях: ІХ та Х Всеукраїнських міжвузівських наукових конференціях молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні” (м. Івано-Франківськ, 11 квітня 2008 р., 23-24 квітня 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 70-річчю Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Правова політика української держави” (м. Івано-Франківськ, 19-20 лютого 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми кримінального права, процесу та криміналістики” (м. Одеса, 9 жовтня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів і молодих вчених “Законодавство кримінально-правового напрямку: стратегія, тактика, техніка. Шості юридичні читання” (м. Одеса, 24 квітня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Кримінальна політика: історія, сучасність, перспективи. П’яті юридичні читання” (м. Одеса, 21 листопада 2008 р.); Міжнародній науково-практичній інтернет-конференції “Захист прав і свобод людини та громадянина: напрямки реалізації в Україні” (м. Тернопіль, 10 лютого 2009 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасний вимір держави та права. Четверті прибузькі юридичні читання” (м. Миколаїв, 28-29 листопада 2008 р.); Міжнародній науковій конференції “Актуальні проблеми юридичної науки. Сьомі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 28-29 листопада 2008 р.).
Публікації. Основні положення дисертації відображено у 15 публікаціях, 6 з яких опубліковані у наукових фахових виданнях та 9 тезах доповідей на конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. Кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб історично розвивалось як комплексний правовий інститут. В його розвитку можна простежити кілька періодів залежно від ступеня визначеності понять, їх розмежування, порядку провадження в справах неосудних і обмежено осудних осіб, а також застосування примусових заходів медичного характеру:
1) зародження інституту та його розвиток, починаючи з давньоруського законодавства до другої половини XVII століття;
2) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з другої половини XVII століття до початку XІХ століття;
3) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з початку XІХ – до початку ХХ століття;
4) розвиток інституту в законодавстві РРФСР та УРСР з початку 20-х р.р. XX століття до кінця 50-х р.р. ХХ століття;
5) розвиток інституту в законодавстві УРСР з кінця 50-х р.р. ХХ століття до прийняття КК України у 2001 р.;
6) розвиток інституту в законодавстві України з прийняття у 2001 р. КК України, внесенням змін до КПК України до сьогоднішніх днів.
2. Мета застосування примусових заходів медичного характеру полягає у:
1) вилікуванні чи поліпшенні стану здоров’я психічно хворої особи;
2) запобіганні вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь;
3) забезпечення безпеки психічно хворого від самого себе;
4) соціальній реабілітації, яка пов’язана із застосуванням трудотерапії, психотерапії, що сприяють відновленню соціальної адаптації душевнохворої особи до проживання в суспільстві.
3. Здійснюючи судове провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб, потрібно враховувати, що особливості особи, зумовлені психічними відхиленнями, належать до найбільш вагомих її характеристик. Їх встановлення впливає на правильний вибір напрямку розслідування, визначення системи і тактики проведення слідчих дій із залученням такої особи тому підтримуємо позицію науковців, які вказують на доцільність залучення спеціалістів у галузі психіатрії та психології для вирішення питання про доцільність призначення для таких осіб відповідної експертизи, а також встановлення інших обставин (здатності особи, яка виявляє ознаки психічного захворювання, брати участь у слідчих діях, давати пояснення тощо).
4. Специфіка доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру реалізується у характері психічного захворювання, що визначає неосудність чи обмежену осудність особи та у часовому проміжку виникнення такого захворювання (на момент вчинення суспільно небезпечного діяння; після вчинення такого діяння, але до винесення вироку у справі; під час відбування відповідного покарання). У зв’язку з цим, пропонується передбачити у КПК України, структуру предмета доказування у справах неосудних і обмежено осудних осіб шляхом доповнення ст. 416-1 “Додаткові обставини, що підлягають доказуванню у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” такого змісту:
“У справах про застосування примусових заходів медичного характеру при провадженні досудового розслідування і судовому розгляді доказуванню підлягають:
1) обставини, які характеризують особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та встановлюють її суспільну небезпеку;
2) обставини, які свідчать про неможливість особи усвідомлювати значення своїх дій (бездіяльності) і керувати ними – у справах неосудних осіб;
3) обставини, які свідчать про нездатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність психічного розладу – у справах обмежено осудних осіб;
4) обставини, які впливають на ступінь і характер покарання, мотив та інші ознаки суб’єктивної сторони злочину – у справах обмежено осудних осіб;
5) обставини, які вказують на наявність психічного захворювання, що виникло саме після вчинення суспільно небезпечного діяння і робить неможливим застосування до особи відповідного покарання – у справах осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку;
6) обставини, що свідчать про наявність психічного захворювання в особи, що робить неможливим подальше застосування покарання до цієї особи – у справах осіб, які захворіли на психічне захворювання під час відбування покарання;
7) обставини, що вказують на одужання особи від психічного захворювання та відомості, які вказують на істотне поліпшення стану здоров’я особи, яка має психічні розлади – у справах про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру, які застосовувались до особи;
8) обставини, які визначають необхідність застосування та вид примусових заходів медичного характеру”.
5. Показання особи, яка визнана неосудною, щодо вчиненого суспільно небезпечного діяння можуть бути використані у доказуванні за умови, що психічний стан особи перебуває у стійкій ремісії чи особа повністю одужала від психічного захворювання, а надані показання підтверджені іншими доказами, зібраними у справі.
6. Суд у процесі оцінки доказів, має право оцінювати доказову силу висновку експерта, як категоричного так і ймовірного. Разом з тим, у справах про злочини неосудних і обмежено осудних осіб варто виходити з того, що оцінка висновку експерта здійснюється в кінцевому результаті за узгодженням з іншими матеріалами справи, тобто у деяких випадках імовірні висновки експерта можна використовувати у доказуванні, але брати їх за основу обвинувачення чи винесення вироку не можна, оскільки відповідно до змісту процесуального законодавства всі сумніви, виявлені в процесі слідства та у судовому засіданні, повинні бути віднесені на користь обвинуваченого.
7. Під час оцінки судом висновків експертизи психічного та (або) психологічного стану особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння можна виділити наступне:
1) судом оцінюється законність та обґрунтованість винесення постанови про призначення експертизи, обрання її виду тощо;
2) на оцінку експертного висновку впливає правильність та чіткість формулювання питань, які ставляться перед експертами;
3) при дослідженні і оцінці висновку експертизи необхідно враховувати, що відомості про стан здоров’я особи (в тому числі і про її психічний стан) є конфіденційними;
4) оцінка судом висновку експертизи психічного стану особи є завершальним етапом доказування в якому визначається значення встановлених фактів у конкретній кримінальній справі;
5) висновки експертизи оцінюються в сукупності з іншими зібраними у справі доказами, тому під час досудового розслідування необхідно зібрати інформацію про особу щодо якої призначено експертизу;
6) законодавство України не допускає надання переваги експертному висновку в залежності від суб’єкта, який проводив експертизу (наприклад, авторитетна експертна установа, експерт, який має великий досвід експертної роботи тощо).
8. Участь захисника та законного представника у справах неосудних і обмежено осудних осіб є обов’язковою з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення психіатричної експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
9. З метою забезпечення ефективного та своєчасного захисту прав та законних інтересів осіб, які мають психічні розлади, пропонується КПК України доповнити положеннями, які визначать правовий статус законного представника у справах неосудних і обмежено осудних осіб:
- ст. 48-1 “Участь законних представників у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” наступного змісту:
“Законним представником особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру є близький родич, опікун, піклувальник, а у разі їх відсутності – представник органів опіки та піклування.
Залучення законного представника проводиться за постановою слідчого, прокурора, ухвалою судду з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного”.
- ст. 48-2 “Права та обов’язки законного представника особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру” наступного змісту:
“Законний представник має право:
1) знати у зв’язку з чим здійснюється провадження щодо особи, інтереси якої він представляє;
2) заявляти відводи слідчому, прокурору, судді, експертам на підставах, передбачених законодавством;
3) мати конфіденційні побачення із особою, яку він представляє без обмеження їх кількості і тривалості;
4) залучати до участі у справі захисника та замінювати його іншим у встановленому законом порядку;
5) представляти докази та брати участь у їх дослідженні;
6) давати показання щодо обставин справи;
7) брати участь у провадженні слідчих дій, які проводяться за участю або без участі душевнохворої особи інтереси якої він представляє;
8) отримувати копію постанови про призначення відповідної експертизи щодо особи, яку він представляє;
9) подавати скарги на дії (бездіяльність) та рішення органів досудового розслідування, прокурора, експертів, суду;
10) брати участь у засіданні суддів першої, апеляційної та касаційної інстанції, в яких розглядається справа щодо душевнохворої особи;
11) вимагати відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої особі, яку він представляє, неправомірними діями (бездіяльністю) державних органів і посадових осіб.
Обов’язки законного представника:
1) не перешкоджати встановленню істини у справі;
2) не вчиняти дій, які спрямовані на порушення прав та законних інтересів душевнохворої особи;
3) не розголошувати відомості про психічний стан особи, яку він представляє;
4) з’являтися за викликом слідчого, прокурора, суду для участі у слідчих діях, судовому засіданні тощо;
5) не вчиняти протиправного впливу на особу, яку він представляє;
6) у передбачених законом випадках нести матеріальну відповідальність та відшкодовувати шкоду, завдану душевнохворою особою.
Законний представник душевнохворої особи може бути не допущений до участі у кримінальному провадженні у разі встановлення даних про те, що своїми діями він наніс реальну шкоду правам та законним інтересам такої особи. За таких обставин, законний представник душевнохворої особи замінюється іншим у встановленому законом порядку. За невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків законний представник може нести відповідальність”.
10. До осіб, що мають психічні розлади, запобіжні заходи необхідно застосовувати з урахуванням виду психічної хвороби та вчиненого суспільно небезпечного діяння. Такі заходи можуть бути пов’язані з ізоляцією особи від суспільства (наприклад, госпіталізація у відповідному психіатричному закладі) та без ізоляції − із забезпеченням належного нагляду (наприклад, нагляд опікунів, піклувальників, законних представників, близьких родичів тощо).
11. Оскільки законодавець передбачає можливість передання психічно хворої особи на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді, а обов’язок забезпечення такого нагляду покладається безпосередньо на родичів чи опікунів, вважаємо за доцільне отримувати від них письмову згоду на здійснення такого піклування. У разі відсутності відповідної згоди на здійснення піклування з боку родичів чи опікунів особи, яка має психічні розлади, більш доцільно застосовувати госпіталізацію неосудної особи у психіатричному закладі в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.
12. У разі присутності особи, яка має психічні розлади у судовому провадженні, дослідження доказів необхідно розпочати з її пояснень, заслуховування яких доцільно проводити в присутності відповідного спеціаліста у галузі судової психіатрії (експерта, який проводив судово-психіатричну експертизу, лікаря-психіатра, психолога тощо).
13. На підставі заявлених клопотань учасників процесу за мотивованим рішенням суду, судовий розгляд справ про злочини осіб, які страждають психічними розладами, може бути закритим. Таке вирішення питання матиме позитивні наслідки у двох аспектах. У внутрішньому захистить психіку такої особи від негативного впливу з боку присутніх в залі осіб; виключить випадки негативної чи неконтрольованої поведінки спричиненої наявністю комплексу емоційних та інтелектуальних особливостей такої особи. З зовнішнього боку буде гарантією збереження і дотримання визначених Конституцією України та міжнародними нормативно-правовими актами цінностей: честі та гідності людини, конфіденційності відомостей про стан її здоров’я; а у випадку видужання такої особи сприятиме її подальшій соціальній адаптації до проживання у суспільстві (наприклад, пошук певної роботи, перебування на відповідній посаді тощо). У зв’язку з наведеним пропонується внесення відповідних доповнень до КПК України.
14. З метою уникнення неоднозначного вирішення судами питань участі експерта і спеціаліста у справах про застосування примусових заходів медичного характеру в роботі пропонується КПК України доповнити ст. 416-2 “Участь спеціаліста у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” такого змісту:
“У справах осіб, які мають психічні розлади, суд може викликати відповідного спеціаліста за клопотанням захисника, законного представника такої особи, прокурора або за власною ініціативою.
Участь спеціаліста у справах психічно хворих осіб спрямована на надання консультативної, рекомендаційної допомоги суду при спілкуванні з такою особою в процесі судового провадження.
Спеціаліст має право робити відповідні заяви, заявляти клопотання у межах своєї компетенції, які фіксуються у протоколі судового засідання.
Спеціаліст, який бере участь в провадженні у справах неосудних і обмежено осудних осіб несе відповідальність за завідомо неправдиві консультації, рекомендації, які впливають на встановлення об’єктивної істини у справі, або сприяють погіршенню психічного стану особи”.
15. Пропонується ч. 2 ст. 416 КПК України викласти в такій редакції: “Примусові заходи медичного характеру застосовуються за наявності наступних підстав:
1) вчинення особою, яка виявляє ознаки психічного розладу, суспільно небезпечного діяння, яке передбачене КПК України;
2) встановлення у відповідному порядку неосудності чи обмеженої осудності такої особи;
3) встановлення фактів, які вказують, що особа захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину або під час відбування покарання;
4) визнання особи суспільно небезпечною у зв’язку з її хворобливим станом та характером вчиненого діяння”.
16. Висновок суду про неможливість покращення стану психічного здоров’я особи іншим чином, окрім як застосування до неї одного із примусових заходів медичного характеру є підставою, яка визначає необхідність застосування таких заходів. Підставою, що впливає на обрання одного з чотирьох видів, представлених у системі примусових заходів медичного характеру є характер і ступінь суспільної небезпечності особи на момент розгляду кримінальної справи. Таким чином, для визначення виду спеціальної лікувальної установи необхідно враховувати критерії, за допомогою яких характеризується особистість неосудної або обмежено осудної особи.
17. Пропонується процесуальний порядок судового розгляду справ про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру викласти в КПК України ст. 422-2 “Порядок скасування або зміни примусового заходу медичного характеру” наступного змісту:
“Справа про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру розглядається одноособово суддею, який застосував ці заходи або суддею, суду за місцем лікування особи, за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів; захисника; законного представника чи особи, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру.
Розгляд справи проводиться у судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора, захисника, законного представника особи відносно якої розглядається справа та самої особи, якщо цьому не перешкоджає характер її захворювання.
В судовому засіданні досліджуються представлені письмові документи, які мають істотне значення для вирішення питання про зміну чи скасування примусових заходів медичного характеру. В разі необхідності суд може призначити стаціонарну судово-психіатричну експертизу відносно особи щодо якої порушено питання про зміну чи скасування примусового лікування;
У судовому засіданні ведеться протокол.
Суд виносить постанову (ухвалу) про задоволення заяви представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), захисника, законного представника чи особи, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру чи про відмову в задоволенні представленого подання.
Примусові заходи медичного характеру підлягають скасуванню в зв’язку з видужанням особи чи зміною психічного стану настільки, що воно виключає її суспільну небезпечність.
Час перебування в медичній установі якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбуття покарання.
На постанову судді протягом семи діб може бути подано апеляцію засудженим, його законним представником і захисником, прокурором, а також цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їхніми представниками в частині, що стосується вирішення цивільного позову.
Подання апеляції зупиняє виконання постанови”.

ВИСНОВКИ

1. Кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, що регулює провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб історично розвивалось як комплексний правовий інститут. В його розвитку можна простежити кілька періодів залежно від ступеня визначеності понять, їх розмежування, порядку провадження в справах неосудних і обмежено осудних осіб, а також застосування примусових заходів медичного характеру:
1) зародження інституту та його розвиток, починаючи з давньоруського законодавства до другої половини XVII століття;
2) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з другої половини XVII століття до початку XІХ століття;
3) розвиток інституту в законодавстві Російської імперії з початку XІХ – до початку ХХ століття;
4) розвиток інституту в законодавстві РРФСР та УРСР з початку 20-х р.р. XX століття до кінця 50-х р.р. ХХ століття;
5) розвиток інституту в законодавстві УРСР з кінця 50-х р.р. ХХ століття до прийняття КК України у 2001 р.;
6) розвиток інституту в законодавстві України з прийняття у 2001 р. КК України, внесенням змін до КПК України до сьогоднішніх днів.
2. Мета застосування примусових заходів медичного характеру полягає у:
1) вилікуванні чи поліпшенні стану здоров’я психічно хворої особи;
2) запобіганні вчиненню нею нових суспільно небезпечних діянь;
3) забезпечення безпеки психічно хворого від самого себе;
4) соціальній реабілітації, яка пов’язана із застосуванням трудотерапії, психотерапії, що сприяють відновленню соціальної адаптації душевнохворої особи до проживання в суспільстві.
3. Здійснюючи судове провадження у справах неосудних і обмежено осудних осіб, потрібно враховувати, що особливості особи, зумовлені психічними відхиленнями, належать до найбільш вагомих її характеристик. Їх встановлення впливає на правильний вибір напрямку розслідування, визначення системи і тактики проведення слідчих дій із залученням такої особи тому підтримуємо позицію науковців, які вказують на доцільність залучення спеціалістів у галузі психіатрії та психології для вирішення питання про доцільність призначення для таких осіб відповідної експертизи, а також встановлення інших обставин (здатності особи, яка виявляє ознаки психічного захворювання, брати участь у слідчих діях, давати пояснення тощо).
4. Специфіка доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру реалізується у характері психічного захворювання, що визначає неосудність чи обмежену осудність особи та у часовому проміжку виникнення такого захворювання (на момент вчинення суспільно небезпечного діяння; після вчинення такого діяння, але до винесення вироку у справі; під час відбування відповідного покарання). У зв’язку з цим, пропонується передбачити у КПК України, структуру предмета доказування у справах неосудних і обмежено осудних осіб шляхом доповнення ст. 416-1 “Додаткові обставини, що підлягають доказуванню у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” такого змісту:
“У справах про застосування примусових заходів медичного характеру при провадженні досудового розслідування і судовому розгляді доказуванню підлягають:
1) обставини, які характеризують особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, та встановлюють її суспільну небезпеку;
2) обставини, які свідчать про неможливість особи усвідомлювати значення своїх дій (бездіяльності) і керувати ними – у справах неосудних осіб;
3) обставини, які свідчать про нездатність повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність психічного розладу – у справах обмежено осудних осіб;
4) обставини, які впливають на ступінь і характер покарання, мотив та інші ознаки суб’єктивної сторони злочину – у справах обмежено осудних осіб;
5) обставини, які вказують на наявність психічного захворювання, що виникло саме після вчинення суспільно небезпечного діяння і робить неможливим застосування до особи відповідного покарання – у справах осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до винесення вироку;
6) обставини, що свідчать про наявність психічного захворювання в особи, що робить неможливим подальше застосування покарання до цієї особи – у справах осіб, які захворіли на психічне захворювання під час відбування покарання;
7) обставини, що вказують на одужання особи від психічного захворювання та відомості, які вказують на істотне поліпшення стану здоров’я особи, яка має психічні розлади – у справах про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру, які застосовувались до особи;
8) обставини, які визначають необхідність застосування та вид примусових заходів медичного характеру”.
5. Показання особи, яка визнана неосудною, щодо вчиненого суспільно небезпечного діяння можуть бути використані у доказуванні за умови, що психічний стан особи перебуває у стійкій ремісії чи особа повністю одужала від психічного захворювання, а надані показання підтверджені іншими доказами, зібраними у справі.
6. Суд у процесі оцінки доказів, має право оцінювати доказову силу висновку експерта, як категоричного так і ймовірного. Разом з тим, у справах про злочини неосудних і обмежено осудних осіб варто виходити з того, що оцінка висновку експерта здійснюється в кінцевому результаті за узгодженням з іншими матеріалами справи, тобто у деяких випадках імовірні висновки експерта можна використовувати у доказуванні, але брати їх за основу обвинувачення чи винесення вироку не можна, оскільки відповідно до змісту процесуального законодавства всі сумніви, виявлені в процесі слідства та у судовому засіданні, повинні бути віднесені на користь обвинуваченого.
7. Під час оцінки судом висновків експертизи психічного та (або) психологічного стану особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння можна виділити наступне:
1) судом оцінюється законність та обґрунтованість винесення постанови про призначення експертизи, обрання її виду тощо;
2) на оцінку експертного висновку впливає правильність та чіткість формулювання питань, які ставляться перед експертами;
3) при дослідженні і оцінці висновку експертизи необхідно враховувати, що відомості про стан здоров’я особи (в тому числі і про її психічний стан) є конфіденційними;
4) оцінка судом висновку експертизи психічного стану особи є завершальним етапом доказування в якому визначається значення встановлених фактів у конкретній кримінальній справі;
5) висновки експертизи оцінюються в сукупності з іншими зібраними у справі доказами, тому під час досудового розслідування необхідно зібрати інформацію про особу щодо якої призначено експертизу;
6) законодавство України не допускає надання переваги експертному висновку в залежності від суб’єкта, який проводив експертизу (наприклад, авторитетна експертна установа, експерт, який має великий досвід експертної роботи тощо).
8. Участь захисника та законного представника у справах неосудних і обмежено осудних осіб є обов’язковою з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення психіатричної експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного.
9. З метою забезпечення ефективного та своєчасного захисту прав та законних інтересів осіб, які мають психічні розлади, пропонується КПК України доповнити положеннями, які визначать правовий статус законного представника у справах неосудних і обмежено осудних осіб:
- ст. 48-1 “Участь законних представників у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” наступного змісту:
“Законним представником особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру є близький родич, опікун, піклувальник, а у разі їх відсутності – представник органів опіки та піклування.
Залучення законного представника проводиться за постановою слідчого, прокурора, ухвалою судду з моменту встановлення фактичних даних, що свідчать про необхідність призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого, підсудного”.
- ст. 48-2 “Права та обов’язки законного представника особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру” наступного змісту:
“Законний представник має право:
1) знати у зв’язку з чим здійснюється провадження щодо особи, інтереси якої він представляє;
2) заявляти відводи слідчому, прокурору, судді, експертам на підставах, передбачених законодавством;
3) мати конфіденційні побачення із особою, яку він представляє без обмеження їх кількості і тривалості;
4) залучати до участі у справі захисника та замінювати його іншим у встановленому законом порядку;
5) представляти докази та брати участь у їх дослідженні;
6) давати показання щодо обставин справи;
7) брати участь у провадженні слідчих дій, які проводяться за участю або без участі душевнохворої особи інтереси якої він представляє;
8) отримувати копію постанови про призначення відповідної експертизи щодо особи, яку він представляє;
9) подавати скарги на дії (бездіяльність) та рішення органів досудового розслідування, прокурора, експертів, суду;
10) брати участь у засіданні суддів першої, апеляційної та касаційної інстанції, в яких розглядається справа щодо душевнохворої особи;
11) вимагати відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої особі, яку він представляє, неправомірними діями (бездіяльністю) державних органів і посадових осіб.
Обов’язки законного представника:
1) не перешкоджати встановленню істини у справі;
2) не вчиняти дій, які спрямовані на порушення прав та законних інтересів душевнохворої особи;
3) не розголошувати відомості про психічний стан особи, яку він представляє;
4) з’являтися за викликом слідчого, прокурора, суду для участі у слідчих діях, судовому засіданні тощо;
5) не вчиняти протиправного впливу на особу, яку він представляє;
6) у передбачених законом випадках нести матеріальну відповідальність та відшкодовувати шкоду, завдану душевнохворою особою.
Законний представник душевнохворої особи може бути не допущений до участі у кримінальному провадженні у разі встановлення даних про те, що своїми діями він наніс реальну шкоду правам та законним інтересам такої особи. За таких обставин, законний представник душевнохворої особи замінюється іншим у встановленому законом порядку. За невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків законний представник може нести відповідальність”.
10. До осіб, що мають психічні розлади, запобіжні заходи необхідно застосовувати з урахуванням виду психічної хвороби та вчиненого суспільно небезпечного діяння. Такі заходи можуть бути пов’язані з ізоляцією особи від суспільства (наприклад, госпіталізація у відповідному психіатричному закладі) та без ізоляції − із забезпеченням належного нагляду (наприклад, нагляд опікунів, піклувальників, законних представників, близьких родичів тощо).
11. Оскільки законодавець передбачає можливість передання психічно хворої особи на піклування родичам чи опікунам при обов’язковому лікарському нагляді, а обов’язок забезпечення такого нагляду покладається безпосередньо на родичів чи опікунів, вважаємо за доцільне отримувати від них письмову згоду на здійснення такого піклування. У разі відсутності відповідної згоди на здійснення піклування з боку родичів чи опікунів особи, яка має психічні розлади, більш доцільно застосовувати госпіталізацію неосудної особи у психіатричному закладі в умовах, що виключають її небезпечну поведінку.
12. У разі присутності особи, яка має психічні розлади у судовому провадженні, дослідження доказів необхідно розпочати з її пояснень, заслуховування яких доцільно проводити в присутності відповідного спеціаліста у галузі судової психіатрії (експерта, який проводив судово-психіатричну експертизу, лікаря-психіатра, психолога тощо).
13. На підставі заявлених клопотань учасників процесу за мотивованим рішенням суду, судовий розгляд справ про злочини осіб, які страждають психічними розладами, може бути закритим. Таке вирішення питання матиме позитивні наслідки у двох аспектах. У внутрішньому захистить психіку такої особи від негативного впливу з боку присутніх в залі осіб; виключить випадки негативної чи неконтрольованої поведінки спричиненої наявністю комплексу емоційних та інтелектуальних особливостей такої особи. З зовнішнього боку буде гарантією збереження і дотримання визначених Конституцією України та міжнародними нормативно-правовими актами цінностей: честі та гідності людини, конфіденційності відомостей про стан її здоров’я; а у випадку видужання такої особи сприятиме її подальшій соціальній адаптації до проживання у суспільстві (наприклад, пошук певної роботи, перебування на відповідній посаді тощо). У зв’язку з наведеним пропонується внесення відповідних доповнень до КПК України.
14. З метою уникнення неоднозначного вирішення судами питань участі експерта і спеціаліста у справах про застосування примусових заходів медичного характеру в роботі пропонується КПК України доповнити ст. 416-2 “Участь спеціаліста у справах про застосування примусових заходів медичного характеру” такого змісту:
“У справах осіб, які мають психічні розлади, суд може викликати відповідного спеціаліста за клопотанням захисника, законного представника такої особи, прокурора або за власною ініціативою.
Участь спеціаліста у справах психічно хворих осіб спрямована на надання консультативної, рекомендаційної допомоги суду при спілкуванні з такою особою в процесі судового провадження.
Спеціаліст має право робити відповідні заяви, заявляти клопотання у межах своєї компетенції, які фіксуються у протоколі судового засідання.
Спеціаліст, який бере участь в провадженні у справах неосудних і обмежено осудних осіб несе відповідальність за завідомо неправдиві консультації, рекомендації, які впливають на встановлення об’єктивної істини у справі, або сприяють погіршенню психічного стану особи”.
15. Пропонується ч. 2 ст. 416 КПК України викласти в такій редакції: “Примусові заходи медичного характеру застосовуються за наявності наступних підстав:
1) вчинення особою, яка виявляє ознаки психічного розладу, суспільно небезпечного діяння, яке передбачене КПК України;
2) встановлення у відповідному порядку неосудності чи обмеженої осудності такої особи;
3) встановлення фактів, які вказують, що особа захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину або під час відбування покарання;
4) визнання особи суспільно небезпечною у зв’язку з її хворобливим станом та характером вчиненого діяння”.
16. Висновок суду про неможливість покращення стану психічного здоров’я особи іншим чином, окрім як застосування до неї одного із примусових заходів медичного характеру є підставою, яка визначає необхідність застосування таких заходів. Підставою, що впливає на обрання одного з чотирьох видів, представлених у системі примусових заходів медичного характеру є характер і ступінь суспільної небезпечності особи на момент розгляду кримінальної справи. Таким чином, для визначення виду спеціальної лікувальної установи необхідно враховувати критерії, за допомогою яких характеризується особистість неосудної або обмежено осудної особи.
17. Пропонується процесуальний порядок судового розгляду справ про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру викласти в КПК України ст. 422-2 “Порядок скасування або зміни примусового заходу медичного характеру” наступного змісту:
“Справа про скасування або зміну примусових заходів медичного характеру розглядається одноособово суддею, який застосував ці заходи або суддею, суду за місцем лікування особи, за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі таку психіатричну допомогу, на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів; захисника; законного представника чи особи, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру.
Розгляд справи проводиться у судовому засіданні з обов’язковою участю прокурора, захисника, законного представника особи відносно якої розглядається справа та самої особи, якщо цьому не перешкоджає характер її захворювання.
В судовому засіданні досліджуються представлені письмові документи, які мають істотне значення для вирішення питання про зміну чи скасування примусових заходів медичного характеру. В разі необхідності суд може призначити стаціонарну судово-психіатричну експертизу відносно особи щодо якої порушено питання про зміну чи скасування примусового лікування;
У судовому засіданні ведеться протокол.
Суд виносить постанову (ухвалу) про задоволення заяви представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), захисника, законного представника чи особи, щодо якої застосовуються примусові заходи медичного характеру чи про відмову в задоволенні представленого подання.
Примусові заходи медичного характеру підлягають скасуванню в зв’язку з видужанням особи чи зміною психічного стану настільки, що воно виключає її суспільну небезпечність.
Час перебування в медичній установі якщо ця особа засуджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховується в строк відбуття покарання.
На постанову судді протягом семи діб може бути подано апеляцію засудженим, його законним представником і захисником, прокурором, а також цивільним позивачем, цивільним відповідачем або їхніми представниками в частині, що стосується вирішення цивільного позову.
Подання апеляції зупиняє виконання постанови”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авербах И.Е. К вопросу о вменяемости психически неполноценных лиц / И.Е. Авербах, И.А. Голубева // Вопросы экспертизы в работе защитника. Сборник статей. – Ленинград: Издательство Ленинградского университетата, 1970. – С. 92-100.
2. Адаменко В.Д. Сущность и предмет защиты обвиняемого / В.Д. Адаменко. – Томск: Издательство Томского университета, 1983. – 158 с.
3. Алейніков Г.І. Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України / Г.І. Алейніков. – Херсон: Херсонський обласний Фонд милосердя та здоров’я, 2007. – 195 с.
4. Александровский Ю.А. Пограничная психиатрия и современные социальные проблемы / Ю.А. Александровский. – Ростов-на-Дону: Издательство “Феникс”, 1996. − 112 с.
5. Аленин Ю.П. Процессуальные особенности производства следственных действий: Монография / Ю.П. Аленин. – Одесса: Центрально-Украинское издательство, 2002. – 264 с.
6. Аменицкий Д.А. К вопросу о принудительном лечении и о социально-опасных душевно-больных и психопатах / Д.А. Аменицкий // Душевно-больные правонарушители и принудительное лечение. – М.: Издательствово НКВД, 1929. – С. 23-40.
7. Андреев М. Уголовный процесс РСФСР / М. Андреев, Т. Бахров, С. Лозинский / [Под ред. А.Я. Эстрина]. – Ленинград: Издательство Рабочий суд, 1927. – 580 с.
8. Андронов