Ротова Світлана Олексіївна. Особливості перебігу та ефективності лікування гломерулонефриту залежно від інфікованості та імунної реактивності хворих

brief description

Ротова Світлана Олексіївна. Особливості перебігу та ефективності лікування гломерулонефриту залежно від інфікованості та імунної реактивності хворих: Дис... канд. мед. наук: 14.01.02 / Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика. - К., 2002. - 185арк. - Бібліогр.: арк. 156-176.

РОТОВА С.О. Особливості перебігу та ефективності лікування гломерулонефриту залежно від інфікованості та імунної реактивності хворих. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.01.02 - внутрішні хвороби. - Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця МОЗ України, Київ, 2002.
Дисертацію присвячено вивченню чинників інфекційного генезу, які впливають на перебіг гломерулонефриту та ефективність його лікування.
В дисертації представлено теоретичне узагальнення та визначено необхідність вирішення наукової задачі щодо підвищення ефективності лікування хворих на гломерулонефрит на основі виявлення супутніх хронічних вогнищ інфекції різної локалізації, їх збудників, стану імунної системи з метою застосування відповідних заходів санації організму та корекції імунного гомеостазу. Встановлено, що при нефротичному варіанті як гострого, так і хронічного гломерулонефриту мають місце висока інфікованість сечі, слизових оболонок уретри бактеріями, молікутами, хламідіями та наявність діагностично значущих титрів антитіл до перенесених вірусних інфекцій та доведено залежність характеру клінічного перебігу й ефективність його лікування від вищеназваних показників.
Показано, що ГГН частіше переходить у хронічний у хворих, інфікованих мікоплазмами. За умови наявності мікст-інфекцій погіршується перебіг та знижується ефективність лікування хворих на ХГН.
Встановлено, що активація В-ланки імунітету в період закінчення лікування гострого гломерулонефриту є прогностично несприятливою ознакою для хворого й свідчить про активність процесу та ймовірність розвитку рецидиву захворювання або переходу його в хронічну форму.
Вперше експериментально доведено, що антиагрегант- дипіридамол стимулює продукцію пізнього інтерферону.
Запропоновано комплекс методів обстеження хворих на ГН, за результатами яких можливе прогнозування ефективності лікування хворих на ГГН, нефротичний варіант.

В дисертації представлено теоретичне узагальнення та визначено необхідність вирішення наукової задачі щодо підвищення ефективності лікування хворих на гломерулонефрит на основі виявлення супутніх хронічних вогнищ інфекції різної локалізації, їх збудників та особливостей стану імунної системи з метою застосування відповідних заходів санації організму та корекції імунного гомеостазу.

У хворих на гострий та хронічний гломерулонефрит супутні хронічні вогнища інфекції різної локалізації встановлені у 74±7% та 95±3% пацієнтів відповідно.
Доведено, що у хворих з нефротичним варіантом гломерулонефриту супутні хронічні вогнища інфекції зустрічались у 96±3% випадках, проти 77±6% при сечовому варіанті.
Лікування було неефективним у 91±6% хворих з супутніми хронічними вогнищами інфекції, тоді як при відсутності їх тільки у 9±6% пацієнтів.
Встановлено, що у хворих їз супутніми хронічними запаленнями статевих органів (аднексити, простатити), обумовленими мікоплазмами, хламідіями, та після вірусних інфекцій ефективність лікування гломерулонефриту була нижчою, а перебіг - несприятливим.
Доведено, що зміни в системі імунітету були більш вираженими за наявності супутніх хронічних вогнищ інфекції, ніж при їх відсутності незалежно від форми і варіанту гломерулонефриту.
Підвищення вмісту ЕАС-РУК, імунорегуляторного індексу на тлі нормального вмісту Е-РУК та імуноглобулінів усіх класів у хворих з нефротичним варіантом гострого гломерулонефриту до початку лікування є прогнозонегативним показниками ефективності лікування.
Підвищення відносного та абсолютного вмісту ЕАС-РУК у периферичній крові, концентрації сироваткового IgA, IgM, IgG після лікування хворих на гострий та хронічний гломерулонефрит свідчить про хронізацію гострого гломерулонефриту та подальший рецидивуючий перебіг хронічного гломерулонефриту.
Експериментально обгрунтовано доцільність застосування в лікуванні гломерулонефриту дипіридамолу за наявності супутніх бактеріальних і вірусних інфекцій. При моделюванні мікоплазмової інфекції на тваринах доведено, що призначення дипіридамолу сприяє індукції пізнього ендогенного інтерферону та супроводжується позитивним терапевтичним ефектом.