ШАХРАЙСТВО ЗА КРИМІНАЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ 2001 РОКУ

brief description

Зміст

ВСТУП 3
Розділ 1. Поняття шахрайства та встановлення об’єкта цього злочину 11
1.1. Поняття шахрайства та історія кримінального законодавства
про боротьбу з цим злочином 11
1.2. Шахрайство як форма розкрадання чужого майна. Співвідношення об’єкта та предмета шахрайства 34
Розділ 2. Загальна характеристика інших ознак складу злочину
шахрайства 50
2.1. Характеристика об’єктивної сторони шахрайства 50
2.1.1. Визначення обману та його загальна характеристика. Зміст,
форми і способи обману 50
2.1.2. Зловживання довірою як спосіб вчинення шахрайства 68
2.1.3. Характеристика інших ознак об’єктивної сторони шахрайства 74
2.2. Суб’єктивні ознаки шахрайства 81
2.2.1. Визначення суб’єкта шахрайства та встановлення його окремих кримінологічних особливостей 81
2.2.2. Характеристика суб’єктивної сторони шахрайства 91
РОЗДІЛ 3. Особливості кваліфікації та відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів 98
3.1. Кваліфікуючі ознаки шахрайства 98
3.2. Відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів 130
ВИСНОВКИ 159
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 168
ДОДАТКИ 184
ВСТУП
Актуальність теми. Існує цілий ряд обставин, які обумовлюють актуаль-ність теми даного дослідження. Перш за все слід узяти до уваги закріплене Конституцією України положення про забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності та про непорушність права власності. У сучасних умовах право власності має бути надійно захищено від протиправних, і особливо злочинних, посягань, одним із видів яких є шахрайство. Актуальність теми обумовлена необхідністю осмислення і вдосконалення практики застосування норми про шахрайство, яка міститься у ст. 190 чинного Кримінального кодексу України (надалі – КК України) і має суттєві відмінності порівняно з кримінально-правовими нормами, які були закріплені статтями 83, 143 Кримінального кодексу України 1960 року (надалі – КК 1960 року). Відмінність полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як «заволодіння чужим майном», що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.
Сучасна ситуація в Україні характеризується підвищенням ділової активності населення і, відповідно, збільшенням кількості угод, які регулюються цивільним правом, але певна частина таких угод укладається під впливом обману чи зловживання довірою, тобто містить склад злочину шахрайства. Усім відома сумна участь вкладників таких вітчизняних фінансових компаній, як «Оберіг», «Меркурій», а також російських – «МММ», «Русский Дом Селенга», «Русская недвижимость», які показали наочний приклад ошукування вкладників і «завдячуючи» яким слово шахрайство асоціюється з назвами саме цих компаній.
Згідно із статистичними даними Міністерства внутрішніх справ України у 1997 році в Україні було вчинено 19 417 шахрайств, у 1998 – 17 111, у 1999 – 17 693, у 2000 – 16 050, у 2001 – 16 516 злочинів цього виду. Питома вага шахрайства у загальній кількості корисливих злочинів проти власності, пов’язаних з розкраданням майна, становить близько 4%. Але такий досить невисокий показник не відображує реальної кількості вчинених шахрайств. Адже цей злочин характеризується високим рівнем латентності, тобто значна кількість випадків вчинення шахрайств не фіксується органами внутрішніх справ.
Вивчення матеріалів практики органів внутрішніх справ дає підстави виділити декілька причин такої латентності. Потерпілі часто не звертаються до ОВС через те, що не мають упевненості у спроможності останніх розкрити цей злочин, знайти злочинців і повернути втрачені кошти чи інше майно. Нерідко потерпілі намагаються власноруч «розібратися» із кривдниками, тому що часто-густо угоди, які вони укладають із шахраями, є незаконними (наприклад, щодо предметів, вилучених із цивільного обігу, або пов’язані з даванням хабара тощо) і тому їм немає сенсу їх афішувати. Трапляються випадки, коли потерпілі навіть не усвідомлюють, що щодо них вчинено шахрайство, вважаючи дії злочинця цілком законними, і, відповідно, не вбачають ніяких підстав для звернення до ОВС. Деякі з потерпілих відверто соромляться глузувань і жартів з приводу власної необачності та довірливості і намагаються якомога скоріше забути про прикрий випадок.
Актуальність теми даного дослідження полягає у наявності проблем, які виникають у правоохоронній практиці при правовій оцінці шахрайства, при розв’язанні питань, пов’язаних з відмежуванням шахрайства від цивільно-правових деліктів та суміжних злочинів, зокрема, від заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, крадіжки, хабарництва, фіктивного підприємництва, шахрайства з фінансовими ресурсами та інших злочинів, об’єктом посягань яких є чуже майно. Це обумовлює значимість дослідження прикладного правозастосовного аспекту боротьби з шахрайством, важливого для правоохоронних органів, у першу чергу органів внутрішніх справ, які відчувають потребу у відповідних методичних рекомендаціях.
Слід також зазначити, що норма про шахрайство не є досконалою, і тому існує необхідність дослідження проблеми, пов’язаної з її поліпшенням.
Сукупність перелічених обставин обумовлює актуальність даної теми, важливість та значимість її дослідження на дисертаційному рівні. Ці обставини обумовили проведення даного дослідження на комплексному теоретико-прикладному рівні. Це знайшло своє відображення у змісті роботи. Зокрема, у теоретичному плані розглянуті питання про поняття та загальну характеристику шахрайства, об’єктивні, суб’єктивні та кваліфікуючі ознаки шахрайства; у прикладному – питання кваліфікації шахрайства та його відмежування від суміжних складів злочинів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження базується на вимогах Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 роки, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. (розд. VI, п. 48, пп. 2; розд. VII, п. 54, пп. 2). Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2001 рік, схваленим Вченою радою НАВСУ 29 грудня 2000 р. (протокол № 19), на 2002 рік, схваленим Вченою радою НАВСУ 25 грудня 2001 р. (протокол № 14), і на 2003 рік, схваленим Вченою радою НАВСУ 26 грудня 2002 р. (протокол №18).
Мета і задачі дослідження. Основною метою дослідження є комплексний аналіз проблем, пов’язаних із визначенням місця кримінально-правової норми про шахрайство в системі норм нового Кримінального кодексу України, які передбачають відповідальність за злочини, що посягають на чуже майно, з’ясування основних ознак складу даного злочину та розробка на підставі результатів, одержаних у ході дослідження, рекомендацій щодо правильної правової кваліфікації шахрайства, його попередження та підвищення ефективності боротьби з цим злочином.
Зазначена мета дослідження визначає коло конкретних задач, що мають бути розв’язані:
– проведення історико-правового дослідження законодавства щодо боротьби із шахрайством за часів існування України, УРСР та СРСР, Російської імперії, а також під час спроб становлення незалежної Української держави 1648–1654 рр. та 1917–1921 рр.;
– здійснення юридичного аналізу основного й кваліфікованого складів шахрайства;
– визначення критеріїв відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів;
– вивчення, аналіз і узагальнення практики кримінально-правової боротьби із шахрайством на основі Кримінального кодексу України 1960 року і Кримінального кодексу України 2001 року;
– розробка рекомендацій щодо законного і обґрунтованого застосування норми про відповідальність за шахрайство у слідчій та судовій практиці, а також щодо вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з шахрайством і подолання його негативних соціальних наслідків;
– розробка пропозицій щодо вдосконалення окремих статей КК України.
Об’єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов’язаних із вчиненням шахрайства, а також правові аспекти охорони суспільних відносин від даного виду злочинних посягань.
Предмет дослідження включає стан кримінально-правової боротьби із шахрайством, його кримінально-правову характеристику, тенденції, особу злочинця, діяльність органів внутрішніх справ, пов’язану з боротьбою з даним видом злочинів.
Методи дослідження. При підготовці дисертації автором були використані сучасні методи соціально-правового пізнання. Зокрема, історико-правовий метод було використано для дослідження історичного аспекту розвитку законодавства про боротьбу із шахрайством в Україні. Системно-структурний, формально-логічний та метод системного аналізу було застосовано при проведенні аналізу основного та кваліфікованого складів шахрайства, розгляді питання про відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів, розробці пропозицій щодо вдосконалення окремих статей КК України та рекомендацій щодо правильної правової кваліфікації шахрайства, спрямованих на боротьбу з даним злочином і подолання його негативних соціальних наслідків. Статистичний метод застосовувався при дослідженні судово-слідчої практики боротьби із шахрайством. Дисертаційне дослідження базується на концептуальних положеннях загальної теорії права, галузевих юридичних наук – кримінального, цивільного, адміністративного, криміна-льно-виконавчого права та кримінології.
Теоретичною основою роботи послужили положення і висновки, викладені у наукових дослідженнях Г.М. Борзенкова [5; 6; 7], В.А. Владимирова [15; 16; 17], Є.В. Ворошиліна [20; 21], Л.Д. Гаухмана [25] , А.І. Гурова [31], Д.В. Качуріна [48], М.П. Клеймьонова [49], М.Й. Коржанського [58; 59; 60], Г.А. Кригера [63; 64], А.Н. Круглевського [67], В.М. Кудрявцева [68; 69; 70], В.В. Кузнецова [71], В.Д. Ларичева [72; 73; 74], В.М. Лимонова [77; 78], О.В. Лисодєда [83], В.М. Литовченка [80], Ю.І. Ляпунова [17; 84; 85; 86], А.Д. Маргуновського [90], П.С. Матишевського [92], П.П. Михайленка [96; 97; 98; 99; 100], М.А. Неклюдова [104], Б.С. Нікіфорова [105; 106; 107], Ю.В. Опалинського [110; 111], М.І. Панова [113; 114], А.А. Пінаєва [115; 116], А.А. Піонтковського [117; 118], С.Ю. Романова [127; 128; 129; 130], О.В. Рудзітіса [132], О.Б. Сахарова [134; 135], В.Я. Тація [147; 148], А.М. Трайніна [154] , І.Я. Фойницького [161; 162] та інших правників – як наших сучасників, так і їх попередників, які розробляли теоретичні проблеми кримінального права в ракурсах теми даного дослідження.
Емпіричну основу дисертації становлять матеріали дослідження близько 200 кримінальних справ про шахрайства, вчинені на території м. Києва та в інших регіонах України з 1992 року по 2002 рік, матеріали судової практики Верховного Суду України, СРСР, Російської Федерації, статистична інформація МВС України щодо шахрайства та суміжних із ним злочинів, вчинених у період з 1997 року по 2001 рік, статистична інформація Міністерства юстиції України щодо розгляду судами загальної юрисдикції кримінальних справ, порушених за ст. 83, 143 (КК 1960 року) в період з 1994 року по 2001 рік.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисерта-ційному дослідженні вперше після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року комплексно та системно розкрито зміст основного й кваліфікованого складів шахрайства, передбачених ст. 190 КК України, проаналізовано основні відмінності норм про шахрайство, що містилися у Кримінальному кодексі України 1960 року, порівняно з нормами, що містяться у чинному Кримінальному кодексі України.
Зокрема, наукова новизна полягає у наступних основних положеннях:
– у дослідженні розкрито зміст об’єктивної сторони складу шахрайства, при цьому запропоновано власні визначення способів його вчинення – обману та зловживання довірою;
– проаналізовано обтяжуючі вину обставини, які включені до кваліфікованих і особливо кваліфікованих складів шахрайства;
– визначено критерії відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів; проаналізовано типові ситуації при конкуренції кримінально-правових норм і аргументовано правильну кваліфікацію вчиненого у таких випадках;
– подано власну дефініцію поняття розкрадання чужого майна та обґрунтовано доцільність доповнення закону про кримінальну відповідальність даним поняттям;
– з урахуванням статистичних матеріалів та емпіричних даних викладено певні кримінологічні особливості особи злочинця при шахрайстві;
– проаналізовано практику застосування кримінального закону з урахуванням нових форм шахрайського обману, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення окремих кримінально-правових норм та покращення практичної діяльності органів внутрішніх справ та судових органів.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення полягає у поглибленні й уточненні вже існуючих чи обґрунтуванні нових наукових положень про поняття шахрайства, його об’єкт і предмет, кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки; відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів; у пропонуванні шляхів удосконалення норми про відповідальність за шахрайство та деяких інших кримінально-правових норм тощо. Розроблені у дослідженні висновки та пропозиції можуть вважатися певним внеском у теорію кримінального права й попередження злочинності.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його положення, ре-зультати, висновки, пропозиції можуть бути використані як наукове підґрунтя для правотворчої та правозастосовної діяльності. Рекомендації щодо кваліфікації шахрайства і його відмежування від суміжних складів злочинів спрямовані на уникнення можливих помилок і неточностей при вирішенні відповідних питань у слідчій та судовій практиці, а кримінологічна характеристика осіб, які вчинюють шахрайство, – на підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів у боротьбі з даним видом злочинів.
Основні положення та результати дослідження також можуть бути використані:
– при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України щодо питань застосування судами законодавства про відповідальність за злочини проти власності;
– при розробці комплексних спеціальних програм і заходів, спрямованих на підвищення ефективності боротьби із шахрайством;
– для написання відповідних розділів і підрозділів підручників та навчальних посібників з кримінального права, кримінології та спеціальних курсів з цих дисциплін;
– у науково-дослідній роботі слухачів і курсантів навчальних закладів системи МВС;
– для підвищення рівня правових знань серед населення.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались на чотирьох наукових конференціях. Зокрема, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України «Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна», яка відбулась 4–5 травня 2001 р. у Львові; на науково-практичній конференції «Теорія та практика застосування чинного кримінального й кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах», присвяченій 15-річчю факультету підготовки кадрів оперативних служб Національної академії внутрішніх справ України, яка відбулась 25 квітня 2002 р. у Києві; на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 125-річчю Бєлгородського державного університету, що відбулась 25–26 квітня 2002 р. у Бєлгороді, а також на міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів «Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених», яка відбулась 29–30 квітня 2002 р. у Хмельницькому.
Положення дисертації доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ України.
Результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі НАВС України під час проведення семінарських і практичних занять при вивченні дисциплін «Кримінальне право України. Початковий курс», «Кримінальне право України. Особлива частина», «Теорія кваліфікації злочинів». Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в навчально-методичних матеріалах із зазначених дисциплін.
Публікації. Основні положення та висновки, що сформульовані в дисертаційному дослідженні, опубліковані автором у п’яти одноосібних наукових статтях, три з яких – у фахових виданнях.
Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета та завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладення матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на шість підрозділів, висновки, список використаних джерел (179 найменувань) та 4 додатки на 5 сторінках. Повний обсяг роботи становить 185 сторінок.

bibliography

Висновки
Підводячи підсумки наукового дослідження, слід зазначити, що воно дозволяє у стислому вигляді сформулювати теоретичні висновки та узагальнення, а також аргументовані у дисертації пропозиції по вдосконаленню чинного кримінального законодавства про відповідальність за шахрайство і практики його застосування.
1. Проведене історичне дослідження свідчить про великий ступінь суспільної небезпеки шахрайства і його глибоке коріння, яке сягає далекого минулого. Безперечно, знання такого роду допоможуть глибше вивчити правову та соціальну сутність даного посягання.
2. Зважаючи на те, що шахрайство належить до злочинів проти власності, а в науці кримінального права немає єдиної точки зору щодо об’єкта злочинів проти власності, у дослідженні розглянуто два підходи до його визначення. Одна група науковців вважають, що родовим об’єктом злочинів проти власності, пов’язаних з розкраданням майна, є право власності (Я.М. Брайнін, П.С. Матишевський, В.Д. Меньшагін, П.П. Михайленко, Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, С.І. Тихенко та ін.). Звідси випливає визначення злочинів проти власності, пов’язаних з розкраданням майна (у тому числі шахрайства), як суспільно небезпечних діянь, які порушують право власності, завдають майнової шкоди приватній особі, колективу людей або державі і вчинюються з корисливою метою. Інші вчені в галузі кримінального права заперечують таке визначення, зазначаючи при цьому, що розкрадання, як злочин, посягає не на право, не на закон, і права власності ці злочини не порушують, не зашкоджують йому. Сутність злочинів проти власності полягає у тому, що вони руйнують або зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіння, користування та розпорядження майном. Головне в економічних відносинах власності – це приналежність певного фонду майна або речі конкретній особі [60, с. 161–166].
Досліджуючи це питання, ми спробували примирити зазначених авторів, адже ці, здавалося б протилежні позиції, є обидві вірні, тому що виходять з різних характеристик одного й того самого поняття – власності. Навряд чи П.С. Матишевський, визнаючи право власності об’єктом розкрадань, мав на увазі саме норми права, як зазначає М.Й. Коржанський. У вигляді компромісного вирішення цього питання можна навести визначення безпосереднього об’єкта розкрадань у сільському господарстві, дане П.П. Михайленком, під яким він розуміє суспільні відносини соціалістичної власності, що виражаються у праві власності держави і колгоспів на засоби виробництва в сільському господарстві і на сільськогосподарську продукцію [100, с. 24–25]. Очевидно, що право власності тут розуміється не як сукупність юридичних норм, що регламентують відносини власності, а право як приналежність певного майна його власнику. Говорячи про звичаєве право, ми не маємо на увазі юридичні норми. Так, у давні часи, коли норм писаного права не існувало, відносини власності регулювалися звичаєвим правом, від чого сутність цих відносин не була іншою, і можна сказати, що власник мав право власності на майно. Говорячи про право власності в даному випадку, ми розуміємо можливість власника користуватися, володіти і розпоряджатися майном. Тому, на нашу думку, є недоречним обмеження поняття права власності виключно юридичними нормами при визначенні об’єкта злочинів проти власності, і шахрайства зокрема. Цілком можливе більш широке тлумачення цього терміна.
Предметом шахрайства може бути чуже по відношенню до винного рухоме та нерухоме майно. Майно, як предмет шахрайства, має ознаки господарсько-економічної корисності, соціальну і юридичну. Під правом на майно у ст. 190 КК України розуміється не тільки право власності (володіння, користування, розпорядження), але і право на отримання майна. Це набуває особливого значення при кваліфікації заволодіння безготівковими грошима шляхом шахрайства. У цьому випадку шахрайство вважається закінченим з моменту надходження грошей на рахунок злочинця, і для визнання злочину закінченим не потрібен факт зняття грошей з рахунка.
Шахрайство відноситься до так званих злочинів з матеріальним складом, тому при придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою шахрайство вважається закінченим з моменту заподіяння майнової шкоди потерпілому (втрата майна потерпілим і заволодіння ним злочинцем). Відповідно до цього не кожне придбання права на чуже майно шляхом обману чи зловживання довірою буде кваліфіковано як закінчене шахрайство. У дослідженні обстоюється позиція, відповідно до якої при незаконному заволодінні правом на майно шляхом обману чи зловживання довірою предметом злочину виступає не право на майно, а саме майно, право на яке отримала винна особа, а також наголошується на необхідності законодавчого визначення поняття «право на майно».
3. У роботі обґрунтована недоцільність виключення з кримінального закону поняття «розкрадання» та заміни його поняттям «викрадення», яке має набагато вужче значення. На думку дисертанта, розкраданням є суспільно небезпечне, умисне, протиправне заволодіння (спроба заволодіння) чужим майном з метою звернення його на свою користь, що призвело до зменшення (загрози зменшення) фонду власника цього майна.
4. Щодо об’єктивної сторони складу шахрайства, то її визначальною ознакою є спосіб вчинення злочину. Таким способом, відповідно до ст. 190 КК України, є обман або зловживання довірою. Хоча безпосередньо в нормі вживається формулювання «обман чи зловживання довірою», цілком прийнятне вживання сполучника або, оскільки ці сполучники є рівнозначними. Так, у статті про шахрайство (ст. 190) спосіб дії визначено як шлях обману чи зловживання довірою, а в ст. 192 говориться про заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, хоча спосіб дії винного в цих злочинах є ідентичним. Під обманом у складі злочину, передбаченого ст. 190 КК України, ми розуміємо умисне перекручування або приховування істини з метою ввести в оману особу, у володінні чи віданні якої перебуває майно або якій належить право на майно, і таким чином домогтися добровільної передачі майна або права на майно у розпорядження злочинця. Щодо цього визначення слід зауважити, що лише наявність у винного наміру ввести в оману особу перетворює такі дії в обман. У протилежному випадку повідомлена чи не повідомлена інформація являтиме собою неправду (неправдива інформація) і не тягтиме за собою кримінально-правових наслідків.
У роботі проведено аналіз характерних ознак обманних дій, що охоплюють у своїй структурі сутність, форми і способи обману.
При дослідженні обману як способу вчинення шахрайства заперечується думка цілого ряду криміналістів, які вважають, що обман відносно обставин, які повинні настати у майбутньому (та власних намірів), не охоплюється поняттям шахрайства. На думку автора, обман при шахрайстві може бути пов’язаний із перекручуванням обставин, що відносяться не тільки до минулого та сьогоденного, але й до майбутнього. Немає різниці, інформацію про які факти перекручує винний – про ті, що відбулись, чи про ті, що лише мають відбутися, чи відносно власних намірів – важлива наявність умислу на заволодіння чужим майном або правом на майно при повідомленні відомостей такого характеру.
Що стосується видів шахрайського обману, то вони можуть бути згруповані таким чином:
обман відносно предметів (їх існування, тотожності, ціни, кількості тощо);
обман відносно своєї особи або особи інших (місця роботи, службового становища, ділових та особистих зв’язків, якостей особистості тощо);
обман юридичних осіб;
обман з приводу різноманітних дій і подій;
обман у намірах (обманна обіцянка);
обман відносно наявності, відсутності або чинності закону.
Розмежування зазначених різновидів обману має важливе значення не тільки для визначення сутності обману, як ознаки шахрайства, але і для правильного відмежування шахрайства від суміжних злочинів.
На основі дослідження характерних ознак шахрайського обману можна зробити такі висновки:
обман при шахрайстві – це повідомлення завідомо неправдивих даних або приховування, замовчування інформації про факти чи обставини, повідомлення про які було обов’язковим, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно, і які призвели до такого стану потерпілого;
при шахрайстві потерпілий, в силу помилки або з власної волі, передає майно винному або дає згоду на вилучення належного йому майна;
між обманом з боку винного і помилкою потерпілого, що обумовили заволодіння винним майном потерпілого, повинен існувати необхідний причинний зв’язок;
шахрайський обман повинен бути вчинений не пізніше моменту переходу майна на користь винного.
5. Аналізуючи зловживання довірою як спосіб вчинення шахрайства, слід зазначити, що зміст цього поняття здебільшого залежить від того, якого обсягу ми надаємо поняттю «шахрайський обман». Чим вужчим є останнє, тим ширше розуміється зловживання довірою, і навпаки. На нашу думку, для вірного визначення зловживання довірою потрібно погодитися з авторами, які під зловживанням довірою розуміють використання при вчиненні шахрайства відносин, які виникли раніше. Це можуть бути правовідносини, особисті відносини, відносини, пов’язані з роботою, іншою діяльністю.
Ми вважаємо, що обман і зловживання довірою можуть виступати як самостійні способи шахрайства, так й у сполученні. Неодноразово вчені наводили приклади поєднаного використання при вчиненні шахрайства обману і зловживання довірою. Злочинець може діяти по-різному: спочатку заручитися довірою особи, яка обрана жертвою, а після цього застосувати обман, або застосувати обман для того, щоб заручитися довірою потерпілої особи, а потім зловжити такою довірою. Тому ми хотіли б запропонувати законодавцю внести зміни у диспозицію ст. 190 КК України і замінити сполучник «або» на знак коми (,), що зробило б тлумачення даної правової норми більш однозначним.
Слід зазначити, що поряд з поняттям «зловживання довірою» в літературі існує також поняття «використання довірливості». Довірливість – це одна з властивостей людського характеру. Довірлива людина – це людина, яка навіть не припускає можливості обману або брехні. Тому ці поняття не слід ототожнювати, адже вони мають різне значення: довіра означає характеристику відносин між людьми, довірливість є властивістю людського характеру. Хоча при зловживанні довірою часто використовується ця властивість людського характеру.
Досліджуючи характерні ознаки зловживання довірою, можна дійти такого висновку: зловживання довірою – це використання винним відносин довіри на шкоду довірителю, яке лежить в основі правових (наприклад, угоди прокату) відносин або існує в особистих (родинних, дружніх тощо) стосунках. При шахрайському заволодінні майном зловживання довірою часто переплітається з обманом. При цьому зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві. При зловживанні довірою, як і при обмані, винний вводить в оману потерпілого щодо свого дійсного наміру з приводу майна. При цьому потерпілий, будучи введеним в оману або помиляючись з приводу довірчих відносин, сам передає майно винному.
6. Особливістю шахрайства як окремої форми розкрадання є те, що потерпілий в силу обману або зловживання довірою передає майно винному добровільно. Внаслідок таких дій винний заволодіває цим майном, і моментом закінчення шахрайства, як правильно вважає більшість авторів, є заволодіння майном з можливістю розпорядитися ним як власним. Якщо ж злочинний намір винного буде виявлено (викрито) у момент або відразу ж після вчинення обманних дій (до передачі винному майна), то такі дії утворять замах на вчинення шахрайства.
Необхідною ознакою об’єктивної сторони шахрайства є наявність причинного зв’язку. При шахрайстві причинний зв’язок існує між такими обставинами: повідомлення неправдивих відомостей або замовчування (приховування) відомостей, повідомлення яких було необхідне, що викликало помилку потерпілого і, з іншого боку, передача останнім майна винному. Сукупність цих обставин утворює закінчений склад шахрайства. Якщо ж неправдиві відомості не призвели до заволодіння майном, має місце замах на шахрайство.
7. Суб’єктом шахрайства є фізична осудна особа, яка досягла шістнадцятирічного віку і вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 190 КК України. У випадку, якщо шахрайство вчинюється службовою особою, яка з метою обману чи зловживання довірою зловживає владою або своїм службовим становищем, то такі дії потрібно кваліфікувати за сукупністю статті про шахрайство і відповідною частиною статті про зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК).
Кримінологічна характеристика осіб, які вчинюють шахрайство, дозволила виділити такі типові ознаки особи шахрая, як чоловіча стать (хоча жінки становлять досить велику кількість у загальному числі осіб, які вчинюють даний вид злочину – близько 30%), найбільш активний вік (31–50 років), у більшості випадків – достатньо високий освітній рівень (вищу освіту мають близько 15% загальної кількості осіб, які вчинили шахрайство, середню спеціальну – 25%, середню – близько 60%), малий відсоток вчинення шахрайств особами у нетверезому стані (близько 1%) та деякі інші особливості, пов’язані з характеристикою осіб, які вчинюють даний вид злочину.
8. У дослідженні обґрунтовано, що суб’єктивна сторона шахрайства характеризується виною у формі прямого умислу, корисливим мотивом і метою, а також детально проаналізовано кожну з цих ознак.
9. Проаналізовано кваліфікуючі ознаки шахрайства, передбачені частинами 2, 3 і 4 ст. 190 КК України. Зокрема, проведено розмежування повторних і продовжуваних шахрайств, розглянуто питання кваліфікації шахрайств, закінчених на різних стадіях або коли винний виконував різні ролі при їх вчиненні. Особливу увагу приділено новим (порівняно з КК України 1960 року) кваліфікуючим ознакам: вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення в особливо великих розмірах або організованою групою.
10. За результатами аналізу такої кваліфікуючої ознаки, як вчинення шахрайства організованою групою, зроблено висновок, що норма про організовану групу (ч. 3 ст. 28 КК України) потребує уточнення. Із змісту формулювання «попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) (виділено мною. – Авт.) злочинів, об’єднаних єдиним планом... » випливає, що для кваліфікації діяння як такого, що вчинено організованою групою, потрібно, щоб групою було вчинено як мінімум два злочини, або один, за умови, що в плани входило вчинення більше одного злочину. Доречно було б виправити цю нез’ясованість шляхом, наприклад, заміни слів «цього та іншого (інших) злочинів» на «цього (цих) злочинів» або доповнення ч. 3 ст. 28 КК України словами «група, що вчинила один злочин або створена для вчинення одного злочину, також може визнаватися організованою за наявності інших ознак організованої групи».
При аналізі даної кваліфікуючої ознаки сформульовані деякі рекомендації для використання на практиці оперативно-слідчими підрозділами органів внутрішніх справ, а саме:
– кваліфікувати шахрайства як вчинені організованою групою слід за наявності всіх ознак співучасті, наявності ознак групи (принципова готовність виконати будь-яку функцію, яку вимагає характер злочину), а також наявності ознаки, специфічної для організованої злочинної групи – кратності вчинюваних діянь (повторно вчиненого злочину або системи юридично тотожних, автономних актів у продовжуваних шахрайствах);
– особу слід визнавати учасником (членом) організованої злочинної групи шахраїв, якщо вона у злочинній діяльності виконувала заздалегідь визначену роль і була готова виконати будь-яку функцію, виконання якої вимагав характер злочинної діяльності;
– на стадії попередньої перевірки та в ході слідства слід розглядати злочинну діяльність у нерозривній сукупності вказаної злочинної діяльності з виконуваними у ній ролями і функціями окремих членів таких груп, що дозволить більш об’єктивно вивчати характер розслідуваної злочинної діяльності шахраїв.
Також слід зазначити, що, на нашу думку, в справах про шахрайства, вчинені організованими злочинними групами, треба якомога рідше вдаватися до виділення в окреме провадження матеріалів, які стосуються окремих фактів злочинів або окремих осіб.
11. У дослідженні розроблено критерії відмежування шахрайства від ряду суміжних злочинів: крадіжки (ст. 185 КК України), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст.191 КК), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збуту підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), фіктивного підприємництва (ст. 205 КК), фіктивного банкрутства (ст. 218 КК), шахрайства з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК), обману покупців та замовників (ст. 225 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збуту, використання підроблених документів (ст. 358 КК), хабарництва (ст. 369–370 КК). Запропоновані критерії відмежування шахрайства від перерахованих складів злочинів, на думку автора, можна використовувати у слідчій і судовій практиці.

Список використаних джерел

1. Аллашава К., Барбенова Ф. Хапуге по заслуге // Советская Каракалпакия. – 1984. – 20 октября
2. Андрушко П. Фіктивне підприємництво: проблеми кваліфікації та вдосконалення відповідальності // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – № 10. – С. 16–21.
3. Андрушко П., Данько. Обман покупателей (заказчиков) или мо-шенничество? // Советская юстиция. – 1991. – № 5. – С.8–10.
4. Асланов Р.М. и др. Уголовное законодательство Российской Федерации 1996 года со сравнительным анализом статей УК РСФСР 1960 года. – Спб: Санкт-Петербургский гос. ун-т, 1996. – 372 с.
5. Борзенков Г.Н. Ответственность за мошенничество (вопросы квалификации). – М.: Юридическая литература, 1971. – 168 с.
6. Борзенков Г.Н. Ответственность за мошенничество по советскому уголовному праву: Автореф. дис. …канд. юр. наук: 12.00.08. – М.: Изд-во Московского ун-та, 1966. – 14 с.
7. Борзенков Г.Н. Развитие общего понятия хищения в советском уголовном праве // Проблемы борьбы с преступлениями против социалистической собственности : Межвуз. сб. науч. трудов. – Саранск, 1985. – С. 26–35.
8. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы. – К.: Вища школа, 1986. – 207 с.
9. Бюллетень Верховного Суда Российской Федерации. – 1995. – № 2. – С. 6–7.
10. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. – 1970. – № 6. – С. 15–16.
11. Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1977. – № 4. – С. 22–24.
12. Васецов А. Квалификация повторных преступных посягательств на социалистическую и личную собственность // Советская юстиция. – 1983. – № 3. – С. 9.
13. Вертузаєв М.С., Ільницький А.Ю. Пластикові платіжні засоби в Україні. Кримінологічний аспект : Навчально-практ. посіб. / За ред. Я.Ю. Кон-дратьєва; МВС України; НАВСУ; НДІ проблем боротьби зі злочинністю. – Київ, 2001. – 107 с.
14. Виктимологические проблемы борьбы с преступностью: сборник научных трудов / Отв. ред. В.Я. Рыбальская. – Иркутск: Изд-во Иркутского гос. ун-та, 1988. – 136 с.
15. Владимиров В.А. Квалификация повторных преступлений против личной собственности граждан // Труды ВШ МООП РСФСР. – Вып. 12. – М., 1965. – С. 122–123.
16. Владимиров В.А. Квалификация похищений личного имущества. – М.: Юридит. лит., 1974. – 196 с.
17. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Ответственность за корыстные посягательства на социалистическую собственность. – М.: Юрид. лит., 1986. – 224 с.
18. Волженкин Б. Разграничение кражи и мошенничества // Социалистическая законность. – 1979. – № 11. – С.26–27.
19. Волженкин Б.В. Мошенничество. – СПб.: СПб. юрид. ин-т Ген. прокуратуры, 1998. – 36 с.
20. Ворошилин Е.В. Ответственность за мошеннические посягательства на личную собственность граждан по советскому уголовному праву : Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – М., 1976. – 23 с.
21. Ворошилин Е.В. Предмет преступления при мошенничестве // Социалистическая законность. – 1976. – № 9. – С. 60.
22. Гаенко В.И. Расследование хищений государственного или общественного имущества, совершенных путем мошенничества : Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.07. – Харьков, 1983. – 20 с.
23. Галиакбаров P.P. Совершение преступления группой лиц : Уч. пособ. – Омск, 1980. – 101 с.
24. Галкин В.М. Мошенничество в отношении личной собственности граждан // Комментарий судебной практики за 1982 год. – М., 1983. – С. 78–85.
25. Гаухман Л.Д., Максимов С.В. Ответственность за преступления против собственности. – М.: Учебно-консультац. центр «ЮрИнфоР», 1997. – 320 с.
26. Гернет М.Н. Избранные произведения. – М., 1974. – 287 с.
27. Гладких Р.Б. Мошенничество в сфере малого предпринимательства (уголовно-правовые и криминологические аспекты) // Юридический мир. – 2000. – №1. – С. 57–65.
28. Гладышев Ю.А. Признаки обмана как способа совершения преступлений в торговле // Юрист. – 1999. – № 5–-6. – С. 40–42.
29. Гончаров Д. О конкуренции норм уголовного и гражданского законодательства // Право и экономика. – 2000. – № 9. – С. 41–46.
30. Гуляев А., Тарасенко М. Квалификация подделки государственных ценных бумаг // Советская юстиция. – 1973. – № 7. – С. 15–17.
31. Гуров А.И. Мошенничество и его пофилактика. – М.: Знание, 1983. – 64 с.
32. Гуцалюк М.В. Аналіз правопорушень, вчинених з використанням Internet // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика) // Науково-практичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 193–200.
33. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка. – В 4-х т. – Т. 2. – М.: Терра, 1995. – 784 с.
34. Данн А. Жулики, аферисты и мошенники: Наставление простофилям и инструкции мошенникам. – СПб: Политехника, 1996. – 15 с.
35. Дмитриев Н. Уголовная ответственность за мошенничество // Советская юстиция. – 1963. – № 7. – С. 16.
36. Дьячков А. Борьбе с мошенничеством в предпринимательстве необходим новый уголовный закон // Уголовное право. – 1999. – № 4. – С. 10–11.
37. Експрес-інформація про стан злочинності на території України за 12 місяців 2001 року. – К.: Управління оперативної інформації МВС України, 2002. – 67 с.
38. Евангулов Г.Г. Уголовное уложение. – СПб., 1903.
39. Ефимов М.А. Преступления против социалистической собственности. – Горький: Изд-во ГВШ МВД СССР, 1975. – 99 с.
40. Жалинский А.Э. О соотношении уголовного и гражданского права в сфере экономики // Государство и право. – 1999. – № 12. – С. 47–52.
41. Жижиленко А.А. Имущественные преступления. – Л.: Наука и школа, 1925. – 91 с.
42. Завидов Б. О понятии мошенничества и его «модификациях» (видоизменениях) в уголовном праве // Право и экономика. – 1998. – № 10. – С. 63–64.
43. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Х.: Одіссей, 2000. – 448 с.
44. Иркаходжаев А.К. Необходимые признаки объективной стороны хищения путем мошенничества // Укрепление правопорядка и усиление охраны социалистической собственности. – Ташкент: Фан, 1985. – 142 с.
45. Ифрейх Насер Юсеф. Ответственность за преступления против собственности по уголовному законодательству арабских стран : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – М.: Изд-во МГУ им. Ломоносова, 1989. – 187 с.
46. Іванов В., Данилевський Ю. Про звичайні способи злодіїв та шахраїв і як запобігати їм. – Харків, 1930. – 54 с.
47. Карпец И.И. Проблема преступности. – М.: Юрид. лит-ра, 1969. – 167 с.
48. Качурин Д.В. Уголовная ответственность за обман и злоупотребление доверием (мошенничество) в отношении предприятий, организаций и коммерческих структур с различными формами собственности в период рыночных отношений : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – М.: Юрид. ин-т МВД РФ, 1996. – 178 с.
49. Клейменов М.П. Криминологическая характеристика и профилактика мошеннических посягательств на личную собственность. – Омск, 1980. – 92 с.
50. Клепицкий И. Документ как предмет подлога в уголовном праве // Государство и право. – 1998. – № 5. – С. 67–75.
51. Клепицкий И. Мошенничество и правонарушения гражданско-правового характера // Законность. – 1995. – № 7. – С. 41–43.
52. Ковалев М.И. Личность преступника. – М., 1975. – 195 с.
53. Ковалев М.И. Основы криминологии. – М., 1970. – 356 с.
54. Кодекси України. – У 3-х кн. – 2-е вид. / Відп. ред. В.Ф. Бойко. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Т. 2. – 448 с.
55. Козочкин И.Д. 35-летие Примерного уголовного кодекса – годы успехов и неудач в реформировании американского уголовного законодательства // Государство и право. – 1998. – № 12. – С. 87.
56. Колб Б. Разграничение мошенничества и преднамеренного банкротства // Законность. – 2001. – № 11. – С. 14.
57. Комментарий к Уголовному кодексу РФ / Под ред. Ю.И. Скуратова, В.М. Лебедева. – Изд-е 3-е, изм. и доп. – М.: НОРМА, 1999. – 896 с.
58. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М.: Академия МВД СССР, 1980. – 248 с.
59. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступления : Учебное пособие. – Волгоград: Изд-во Высшей следственной школы МВД СССР, 1976. – 120 с.
60. Коржанський М.Й. Нариси уголовного права. – К.: Генеза, 1999. – 208 с.
61. Косых, Максимов. Мошенничество на транспорте // Советская юстиция. – 1990. – № 21. – С. 19–20.
62. Кочои С. Ответственность за мелкое хищение // Российская юстиция. – 2000. – № 7. – С 44.
63. Кригер Г.А. Борьба с хищениями социалистического имущества. – М.: Юрид. лит, 1965. – 328 с.
64. Кригер Г.А. Некоторые вопросы квалификации хищений социалистического имущества // Советская юстиция. – 1974. – № 7. – С. 17.
65. Кримінальне право України: Загальна частина : Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 416 с.
66. Кримінальний Кодекс УРСР. Офіціальний текст із змінами та доповненнями на 1 березня 1968 р. і постатейними матеріалами. – К.: Політвидав України, 1968. – 238 с.
67. Круглевский А.Н. Имущественные преступления: исследования основных типов имущественных преступлений. – Спб., 1913. – 549 с.
68. Кудрявцев В.Н. Проблемы причинности в криминологии // Вопросы философии. – 1971. – № 10. – С. 79–80.
69. Кудрявцев В.Н. Теоретические основы квалификации преступлений. – М.: Госюриздат, 1963. – 324 с.
70. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
71. Кузнецов В.В. Кримінально-правові норми про відповідальність за крадіжку як інститут кримінального законодавства : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2000. – 227 с.
72. Ларичев В.Д Предупреждение работниками банка мошенничества и иных злоупотреблений, связанных с выдачей ссуд // Деньги и кредит. – 1997. – № 3. – С. 44–47.
73. Ларичев В.Д. Как уберечься от мошенничества в сфере бизнеса? – М.: Юрист, 1996. – 128 с.
74. Ларичев В.Д., Абрамов В.Ю. Уголовно-правовая характеристика преступлений, совершенных в сфере банковского кредитования, и вопросы совершенствования законодательства в области защиты прав кредиторов и вкладчиков // Адвокат. – 1998. – № 3. – С. 49–58.
75. Лашку М.И. Уголовно-правовые и криминологические проблемы с кражами индивидуального имущества (на материалах Республики Молдова) : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – К.: Национальная академия внутренних дел Украины, 1997. – 191 с.
76. Лебедев А.К. Криминологическая, уголовно-правовая характеристика и предупреждение корыстных преступлений, совершаемых путем обмана : Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.07. – М., 1988. – 22 с.
77. Лимонов В. Отграничение мошенничества от смежных составов преступлений // Законность. – 1998. – № 3. – С 39–43.
78. Лимонов В. Понятие мошенничества // Законность. – 1997. – № 11. – С.40–42.
79. Лисодєд О.В. Кримінологічні проблеми шахрайства : Автореф.дис. ... канд. юр. наук: 12.00.08 / Національна юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 1999. – 17 с.
80. Литовченко В.Н. Уголовная ответственность за посягательство на социалистическую собственность (учебное пособие). – М., 1985. – 73 с.
81. Лобанов В. Уголовная ответственность за хищения государственного или общественного имущества путем мошенничества : Автореф. дис. …канд. юр. наук: 12.00.08. – М., 1965. – 20 с.
82. Лученок Л.И. Мошенничество в бизнесе. – Минск: Амалфея, 1997. – 272 с.
83. Лысодед А.В. Криминологические проблемы мошенничества : Дис. …канд. юр. наук: 12.00.08. – Харьков: Национальная юрид. академия им. Ярослава Мудрого, 1999. – 178 с.
84. Ляпунов Ю. Квалификация хищений социалистического имущества путем мошенничества // Социалистическая законность. – 1984. – № 4. – С. 36.
85. Ляпунов Ю.И. Отграничения хищения социалистического имущества от обмана покупателей и заказчиков// Советская юстиция. – 1976. – № 2. – С. 16.
86. Ляпунов Ю. Охрана общественной собственности // Социалистическая законность. – 1988. – № 5 – С. 52.
87. Максимейко Н. Источники уголовных законов Литовского Статута. – К.: Типография императорского Ун-та Св. Владимира, 1894. – 184 с.
88. Мальцев В. Понятие хищения // Российская юстиция. – 1995. – № 4. – С. 35–37.
89. Мамедов А. Соотношение и взаимосвязь объекта и объективной стороны преступлений в сфере банковской деятельности // Уголовное право. – 1999. – № 3. – С. 24–28.
90. Маргуновский А.Д. Уголовно-правовые проблемы борьбы с мошенничеством : Учебник. – Ташкент: НИиРИО Ташкентской ВШ МВД СССР, 1978. – 48 с.
91. Матмуратов Б.Д. Проблемные вопросы уголовной ответственности за хищение социалистического имущества путем мошенничества и смежные с ним преступления : Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – К.: Киевский гос. ун-т им. Т.Г. Шевченко, 1988. – 24 с.
92. Матышевский П.С. Преступления против собственности и смежные с ними преступления. – К.: Юринком, 1996. – 240 с.
93. Мерзогитова Ю.А. Ответственность за мошенничество в сфере финансово-кредитных отношений (уголовно-правовой и криминологический аспекты) : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – М.: Юрид. ин-т МВД России, 1998. – 151 с.
94. Минская, Чечель. Виктимологические факторы и механизм преступного поведения. – Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1988. – 152 с.
95. Митрохин В. Внимание! Страховое мошенничество // Страховое ревю. – 1995. – № 11. – С. 35–42.
96. Михайленко П., Носенко А. Преступления против социалистической собственности. – К., 1961. – 32 с.
97. Михайленко П., Тевлин Р. Преступления против личной собственности граждан. – К.: Типография МВД УССР, 1962. – 87 с.
98. Михайленко П.П. Кримінальне право, кримінальний процес та кримінологія України (статті, доповіді, рецензії). – У 3-х т. – К.: Генеза, 1999. – 944 с.
99. Михайленко П.П. Уголовно-правовая борьба с расхищением государственного и общественного имущества. – Львов: Изд-во Львовского ун-та, 1955. – 77 с.
100. Михайленко П.П., Гельфанд И.А. Уголовно-правовая охрана социалистического сельского хозяйства. – М.: Госюриздат, 1963. – 166 с.
101. Михайленко П.П., Кондратьєв Я.Ю. Історія міліції України у документах і матеріалах. – У 3-х т. – К.: Генеза, 1997. – Т. 1: 1917 – 1925. – 504 с.
102. Навроцький В. Чи можна викрасти електроенергію? // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 8. – С. 45–47.
103. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Каннон, А.С.К., 2002. – 1104 с.
104. Неклюдов Н.А. Руководство к особенной части русского уголовного права. – В 2-х т. – Спб.: Типография В.П. Воленса, 1876. – Т. 2: Преступления против собственности. – 752 с.
105. Никифоров Б.С. Борьба с мошенническими посягательствами на социалистическую и личную собственность по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во АН СССР, 1952. – 180 с.
106. Никифоров Б.С. Объект преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 230 с.
107. Никифоров Б.С. Уголовно-правовая охрана личной собстенности в СССР. – М.: Изд-во АН СССР, 1954. – 158 с.
108. Никифоров Б.С. Уголовное законодательство республики Индия: очерк. – М.: Госгориздат, 1958. – 217 с.
109. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – М.: Русский язык, 1986. – 797 с.
110. Опалинский Ю.В. Уголовная ответственность за фиктивное предпринимательство : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – К.: Национальная академия внутренних дел Украины, 1998. – 188 с.
111. Опалінський Ю.В. Кримінальна відповідальність за фіктивне підприємництво: Автореф. дис. ... канд. юр. наук: 12.00.08 / НАВСУ. – К., 1998. – 17 с.
112. Основні показники результатів роботи по розкриттю та розслідуванню злочинів на території України за 12 місяців 2001 року. – К.: Управління оперативної інформації МВС України, 2002. – 30 с.
113. Панов Н.И. Квалификация преступлений, совершаемых путем обмана. – Харьков: Изд-во юрид. ин-та, 1980. – 88 с.
114. Панов Н.И. Уголовная ответственность за причинение имущественного ущерба путем обмана или злоупотребления доверием. – Харьков: Вища школа, 1977. – 127 с.
115. Пинаев А.А. Уголовно-правовая борьба с хищениями. – Харьков: Вища школа, 1975. – 191 с.
116. Пинаев В. Ответственность за хищения государственного и общественного имущества путем мошенничества : Автореф. дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – Харьков, 1969. – 20 с.
117. Пионтковский А.А., Меньшагин В.Д. Курс советского уголовного права: Особенная часть. – Т. 1 – М.: Госюриздат, 1955. – 800 с.
118. Пионтковский А.А. Посягательство на социалистическую собственность. – М.: Наука, 1970. – 387 с.
119. Плешаков А.М. Вексель: недобросовестные действия и преступные злоупотребления // Адвокат. – 1998. – № 1. – С. 10–19.
120. Послання Президента України до Верховної Ради «Україна: поступ у ХХІ сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000–2004 роки» // Урядовий кур’єр. – 2000. – № 16. – С. 7.
121. Про власність : Закон України від 7 лютого 1991 р. № 697–ХІІ (з наступними змінами) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249; 1992. – № 38. – Ст. 562; 1992. – № 48. – Ст. 660; 1993. – № 26. – Ст. 277; 1995. – № 3. – Ст. 22; 1995. – № 13. – Ст. 85.
122. Про практику застосування судами України законодавства в справах про розкрадання державного або колективного майна : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р. № 7 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Х.: Одіссей, 2000. – С. 116.
123. Про систему валютного регулювання і валютного контролю : Декрет Ради Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15–93 // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 17. – Ст. 184.
124. Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 12 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах. – Х.: Одіссей, 2000. – С. 131–147.
125. Про судову практику в справах про хабарництво : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 листопада 1994 р. № 12 // Там само. – С. 219–230.
126. Решетников Ф.М. Буржуазное уголовное право – орудие защиты частной собственности. – М.: Юрид. лит-ра, 1982. – 216 с.
127. Романов В.А. Еще раз об обмане как способе совершения преступления // Юрист. – 1999. – № 11. – С. 25–26.
128. Романов С.А. Энциклопедия российского мошенничества. – М.: Вече, 1997. – 544 с.
129. Романов С.А. Мошенничество в России или 1000 способов как уберечься от аферистов. – М.: Конец века, 1996. – 320 с.
130. Романов С.Ю. Обман як спосіб злочинної діяльності : Дис. ... канд. юр. наук: 12.00.08. – Харків, 1998. – 20 с.
131. Российская Федерация. Законы. УК РФ. Принят 24.05.96 г. : Постатейный комментарий / Борзенков Г.Н., Бражник Ф.С. и др. – М.: Зерцало, 1997. – 792 с.
132. Рудзитис О.В. Борьба с мошенничеством в Латвийской ССР : Дис. … канд. юр. наук: 12.00.08. – Рига, 1978. – 214 с.
133. Салімонов І.М. Обман покупців, замовників і шахрайство // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах : Тези доп. наук.-практ. конф. – У 2-х ч. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – Ч. 2. – 264 с. – С. 148–149.
134. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР. – М.: Госюриздат, 1961. – 279 с.
135. Сахаров А.Б. Теоретические основы предупреждения преступности. – М.: Госюриздат, 1977. – 249 с.
136. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917–1952 гг. – М.: Госюриздат, 1953. – 439 с.
137. Сергеева Г.Л. Уголовно правовая охрана социалистической собственности в СССР. – М., 1954.
138. Серков М.В. Виртуоз электронных краж // Сегодня. – 2001. – 5 апреля. – С. 5.
139. Сидоренко В.П. Мошенничество с использованием банкоматов // Защита информации. – 1996. – № 1. – С. 29–32.
140. Ситников А.В. Антижулик или советы о том как избежать мошенничества и не стать жертвой обмана. – Хмельницкий: Укрстандарт, 1996. – 70 с.
141. Скорилкина Н., Дадонов С., Анненков А. Разграничение лжепредпринимательства и мошенничества // Законность. – 2000. – № 10. – С. 4–5.
142. Стрельцов Е.Л. Ответственность за обман заказчиков по советскому уголовному праву. – К.: Вища школа, 1985. – 151 с.
143. Сухов Ю. Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов‘язкових платежів: конкуренція кримінально-правових норм, кваліфікація за сукупністю злочинів // Підприємництво, господарство і право.