Штанько Артем Олександрович. Правопорушення як вид правової поведінки

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

ШТАНЬКО АРТЕМ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 340.111.5

ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ВИД ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ

12.00.01 теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник
Калюжний Ростислав Андрійович
доктор юридичних наук, професор

Київ 2009
ЗМІСТ

ВСТУП.. 3
РОЗДІЛ1. ІСТОРІОГРАФІЧНІ ТА ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ВИДУ ПРАВОВОЇ ПОВЕДІНКИ 12
1.1.Історичні джерела та філософсько-правові основи вчення про правопорушення як виду правової поведінки. 12
1.2.Методологічні засади дослідження правопорушення як виду правової поведінки 45
Висновки до розділу 1. 58
РОЗДІЛ2. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕННЯ.. 61
2.1.Особливості сучасних інтерпретацій поняття правопорушення. 61
2.2.Соціальна шкода як критерій у загальнотеоретичній класифікації правопорушень..96
2.3.Юридичний склад правопорушення та особливості його розуміння. 124
Висновки до розділу 2. 149
РОЗДІЛ3. РОЛЬ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ У ЗАПОБІГАННІ ТА ПРЕВЕНЦІЇ ПРАВОПОРУШЕНЬ.. 153
3.1.Характеристика нових видів правопорушень як об’єктів впливу органів внутрішніх справ. 153
3.2.Основні напрями вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з правопорушеннями. 173
Висновки до розділу 3. 199
ВИСНОВКИ.. 202
ДОДАТКИ.. 209
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 234
ВСТУП

Актуальність теми. Проведення фундаментальних перетворень у соціальному, економічному, політичному, державному та правовому розвитку України, зокрема конституційної, судової, адміністративної реформ, призвело до того, що поряд з позитивними зрушеннями виникли суперечливі процеси, які зумовили руйнування багатьох інституціональних і нормативних зразків поведінки, зміну соціальних орієнтирів, цінностей тощо.
Кризові явища в різних сферах суспільства, зміни у відносинах власності, інфляція та бюджетний дефіцит викликали різке зниження рівня життя громадян, соціальне розшарування, безробіття частини населення, поширення алкоголізму і наркоманії, моральний занепад, розповсюдження правового нігілізму. У свідомості значної кількості громадян все частіше стирається межа між правомірною і протиправною поведінкою. Ці процеси спричинили збільшення кількості адміністративних, цивільних, господарських, фінансових, бюджетних, податкових та інших видів правопорушень, що набули якісно нових рис.
Таким чином, звернення до проблематики правопорушення як виду правової поведінки викликано необхідністю комплексного осмислення усталених поглядів та узагальнення сучасних підходів до розуміння сутності правопорушення, його причин, закономірностей виникнення, соціальної та історичної обумовленості.
Історіографічний аналіз юридичної літератури свідчить про те, що ця проблема має багату джерельну базу, створену попередніми та сучасними поколіннями правознавців. Теоретичні аспекти правопорушень досліджували такі вчені, як: С.С.Алексєєв, П.К.Блажко, С.В.Бобровник, С.М.Братусь, М.М.Вопленко, О.Ф.Гранін, Ю.О.Денисов, Р.Т.Жеругов, А.П.Заєць, С.М.Кожевніков, М.І.Козюбра, А.М.Колодій, А.Т.Комзюк, В.М.Кудрявцев, О.Е.Лейст, Д.А.Липинський, М.С.Малеїн, В.С.Нерсесянц, А.Ю.Олійник, А.В.Поляков, П.М.Рабінович, І.С.Самощенко, О.Ф.Скакун, Т.І.Тарахонич, О.Д.Тихомиров, М.Х.Фарукшин та інші. Проблемам окремих видів правопорушень: злочинів, адміністративних проступків, цивільних деліктів, дисциплінарних, трудових правопорушень тощо та їх особливостям присвячено праці А.Б.Агапова, Д.М.Бахраха, Ю.П.Битяка, Я.М.Брайніна, Є.В.Додіна, М.Д.Дурманова, О.С.Іоффе, Р.А.Калюжного, Н.С.Карпова, Л.В.Коваля, В.К.Колпакова, М.В.Костицького, Н.Ф.Кузнєцової, Б.М.Лазарева, О.С.Літошенко, Д.М.Лук’янця, О.Є.Лунєва, Г.К.Матвєєва, М.І.Панова, А.А.Піонтковського, М.С.Строговича, В.О.Тархова, А.Н.Трайніна, М.Д.Шаргородського та інші.
Водночас за часів незалежності України монографічних досліджень сутності правопорушення в теорії права, не було здійснено, а понятійний апарат теорії правопорушень сформувався ще в радянський період як результат узагальнення переважно розробок наук кримінального й адміністративного права, а тому потребує подальшого розвитку й удосконалення на підставі активізації процесів оновлення та збагачення теоретичних і методологічних засад юридичної науки, відходу від класового праворозуміння, фетишизації нормативного впливу держави на поведінку людей.
Проведення такого дослідження зумовлюється і практичною значущістю вказаного інституту, що виражається в удосконаленні існуючих законодавчих форм і методів боротьби з правопорушеннями. Існує необхідність також у розробленні комплексу якісно нових державних програм, спрямованих на запобігання правопорушенням, удосконалення нормативно-правових актів, зокрема тих, що регулюють відносини правоохоронних органів з інститутами громадянського суспільства, встановлюючи їх взаємну відповідальність за стан правопорядку.
Наведені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження, визначили її актуальність, наукове та практичне значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до Заходів щодо подальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян, затверджених Указом Президента України від 18 лютого 2002 р. №143, Комплексної програми профілактики правопорушень на 20072009 рр., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006р. №1767, Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 20042009 рр., затверджених наказом МВС України від 5 липня 2004р. №755, Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ на 20082010 рр., схвалених вченою радою Київського національного університету внутрішніх справ від 25 березня 2008 р. (протокол №3). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Київського національного університету внутрішніх справ (протокол №17 від 26 грудня 2006р.).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розроблення концептуальних засад вчення про правопорушення як виду правової поведінки на основі вивчення й узагальнення надбань загальної теорії права й відповідних галузевих правових наук, системи заходів превенції правопорушень та правоохоронної практики боротьби з ними.
Для досягнення поставленої мети були визначені такі головні завдання:
проаналізувати етапи становлення і розвитку філософсько-правових поглядів щодо формування теорії правопорушення як виду правової поведінки;
визначити сучасну методологію досліджень правопорушення як виду правової поведінки;
висвітлити різні підходи вчених до розуміння загальнотеоретичної концепції правопорушення;
виявити особливості теоретичних інтерпретацій поняття правопорушення”;
узагальнити наукові позиції вчених щодо визначення основних ознак правопорушення як виду правової поведінки;
здійснити класифікацію правопорушень за різними критеріями та висвітлити пізнавальну роль соціальної шкоди як ознаки загальнотеоретичної класифікації правопорушень;
розкрити зміст складу правопорушення та виявити особливості його елементів;
охарактеризувати нові види правопорушень, виявити об’єктивні та суб’єктивні чинники їх вчинення;
обґрунтувати теоретичні засади взаємодії органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства як однієї з організаційно-правових умов забезпечення прав і свобод людини та громадянина;
окреслити основні напрями удосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з правопорушеннями.
Об’єкт дослідження суспільні відносини, що виникають унаслідок порушення норм різних галузей права.
Предмет дослідження правопорушення як вид правової поведінки.
Методи дослідження. Методологічною основою роботи стало комплексне використання автором сукупності філософських, загальнонаукових, конкретно-наукових і спеціальних методів, що забезпечило достовірність та обґрунтованість отриманих результатів. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження автор застосовував такі методи: діалектичний метод при дослідженні правопорушення як виду правової поведінки (підрозділи 1.1, 2.1, 2.3); історичний метод для дослідження генезису правопорушення та етапів його наукового осмислення (підрозділ 1.1); логічний метод у процесі визначення закономірностей та найважливіших аспектів розуміння правопорушення, його антисоціальної природи (підрозділ 2.1); системно-структурний метод при визначенні складу правопорушення та виявленні особливостей його елементів (підрозділ 2.3); функціональний метод для вивчення ролі, напрямів впливу інститутів держави (державних органів, інститутів громадянського суспільства тощо) на антисоціальну поведінку суб’єктів права (підрозділ 3.2); прогностичний метод для виокремлення напрямів та умов подальшого розвитку діяльності інститутів держави щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина (підрозділ 3.2); герменевтичний метод при аналізі та інтерпретації наукових текстів, а також текстів нормативно-правових та правозастосовних актів, інших правових документів (застосовувався в усіх розділах); порівняльно-правовий метод при співставленні різних видів правопорушень, їх ознак та елементів складу (підрозділи 2.2, 2.3); формально-догматичний (юридичний) метод при формулюванні й розкритті поняття правопорушення” та його складу, аналізі вітчизняного й зарубіжного законодавства (підрозділи 1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2).
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні й аналітичні дані МВС України, що характеризують діяльність органів внутрішніх справ України з розгляду заяв і повідомлень про злочини, вивчення 250 матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи за пунктами 1 і 2 ст.6 Кримінально-процесуального кодексу України, узагальнені дані результатів анкетування у 20062008рр. 200 слідчих Головного управління МВС України в м. Києві та підпорядкованих йому районних управлінь, а також 50 керівників підрозділів громадської безпеки органів внутрішніх справ в областях України та 50 науково-педагогічних працівників системи МВС України; щорічні статистичні дані Державного комітету статистики України про стан правопорушень.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним з перших у вітчизняній юридичній науці комплексним теоретичним дослідженням правопорушення як виду правової поведінки. На підставі проведеного дослідження автором сформульовано низку положень, висновків і пропозицій, нових у концептуальному плані і важливих для юридичної науки та практики. Зокрема:
вперше:
запропоновано періодизацію генезису осмислення правопорушення як виду правової поведінки, що охоплює етапи становлення вчення про правопорушення в епоху Античності, розвитку доктрини правопорушення у правовій думці середньовічних мислителів, розроблення класичної моделі внутрішньої будови правопорушення, сприйняття загальнотеоретичної концепції правопорушення як виду правової поведінки та ін.;
сформульовано визначення поняття соціальної шкоди як шкоди, що завдається або може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка вимірюється в кількісному та (або) якісному співвідношенні, та виражається в майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв’язків у суспільстві;
удосконалено:
систему знань щодо класифікації правопорушень, у якій визначальним критерієм поділу правопорушень є соціальна шкода;
наукові положення щодо складу правопорушень, зокрема, з’ясовано, що правопорушення у кримінальному й адміністративному праві, як правило, мають класичний склад: чотирьохелементну структуру, проте в інших галузях права значна кількість правопорушень (проступків) можуть мати двохелементну або трьохелементну структуру складу: об’єкт, об’єктивну сторону або об’єкт, об’єктивну сторону та суб’єкт;
дістало подальшого розвитку:
типологія правопорушень, у якій окрім традиційних видів, що визначаються в теорії держави та права, обґрунтовується доцільність виокремлення за встановленими критеріями нових видів правопорушень, а саме: конституційних, господарських, бюджетних, митних, податкових, екологічних, фінансових, земельних, сімейних, процесуальних та ін.;
характеристика об’єктивних і суб’єктивних чинників вчинення правопорушень, що запропоновано розглядати в їх єдності та взаємодії як сукупність соціальних, економічних, моральних та інших чинників, що мають об’єктивно-суб’єктивний характер і детермінують протиправну поведінку суб’єктів права;
висновок про те, що нормативним чином ознаки правопорушення закріплені лише у Кримінальному кодексі України (визначення злочину в ч. 1 ст.11) та Кодексі України про адміністративні правопорушення (визначення адміністративного правопорушення в ч. 1 ст.9), і запропоновано закріпити на законодавчому рівні дефініції різних видів правопорушень (цивільного, господарського, митного правопорушення та ін.);
пропозиції щодо удосконалення взаємодії органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства у сфері забезпечення прав та свобод людини і громадянина, зокрема: чітка правова регламентація взаємодії; формування активної соціально-правової поведінки у громадян та усвідомлення необхідності такої взаємодії; державне інформаційне забезпечення спільної роботи органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертаційного дослідження сприятимуть визначенню перспективних напрямів розв’язання найважливіших проблем, пов’язаних із превенцією та запобіганням правопорушенням, а також подальшому розвиткові теорії держави та права й галузевих юридичних наук. Основні положення дисертаційного дослідження, висновки, пропозиції та рекомендації використовуються:
у законотворчій діяльності Верховної Ради України при розробленні законопроектів: про внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України щодо встановлення відповідальності юридичних осіб; про профілактику правопорушень; підготовці комплексних державних програм, призначених для регулювання загальносоціальної та спеціальної попереджувальної діяльності (акт впровадження Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи від 1липня 2009 р.; акт впровадження Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності від 2 липня 2009 р. №04-19/14-1945);
у діяльності Конституційного Суду України (акт впровадження Конституційного Суду України від 19 червня 2009 р.);
у практичній діяльності правоохоронних органів (акт впровадження Головного слідчого управління МВС України від 22 березня 2009 р. №13/7-403; акт впровадження Головного управління МВС України у м. Києві від 7 квітня 2009 р. №1/1987/1);
у навчальному процесі при підготовці відповідних програм, лекцій та інших навчально-методичних матеріалів, а також при викладанні навчальних дисциплін Адміністративне право”, Адміністративний процес”, Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ”, Проблеми теорії держави і права” (акт впровадження Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки і психологічної служби Київського національного університету внутрішніх справ від 5 лютого 2009 р., акт впровадження Національної академії прокуратури України від 30 березня 2009 р.).
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на міжнародних, міжвузівських, міжвідомчих наукових та науково-практичних конференціях, зокрема: на міжвузівському круглому столі Взаємодія міліції з громадськими формуваннями та населенням щодо охорони громадського порядку” (м.Київ, 20 лютого 2008 р.); загальноуніверситетській підсумковій науково-теоретичній конференції Проблеми та перспективи розбудови правової держави в дослідженнях молодих учених” (м.Київ, 17 травня 2008 р., тези опубліковані); міжвузівській науково-теоретичній конференції Принцип гуманізму та верховенства права як умова розвитку демократичної, соціальної, правової держави” (пам’яті професора В.В. Копєйчикова) (м. Київ, 26грудня 2008 р., тези опубліковані); науково-практичній конференції Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічні і стратегічні можливості України” (м. Київ, 1920 лютого 2009 р., тези опубліковані); міжвузівській науково-практичній конференції Актуальні проблеми вітчизняного законодавства” (м. Київ, 30 березня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених” (м. Київ, 2324 квітня 2009 р., тези опубліковані); міжнародній науково-практичній конференції Організаційно-управлінські, економічні та нормативно-правові аспекти забезпечення діяльності органів управління та підрозділів Міністерства надзвичайних ситуацій України” (м.Черкаси, 28 квітня 2009 р., тези опубліковані); міжвідомчій науково-практичній конференції Протидія корупції в Україні: взаємодія держави та інститутів громадянського суспільства” (м. Київ, 28квітня 2009 р., тези опубліковані); науково-практичній конференції Актуальні питання управління органами внутрішніх справ” (м. Київ 30 жовтня 2009 р., тези опубліковані).

bibliography

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи результати системного, комплексного дисертаційного дослідження: Правопорушення як вид правової поведінки” звертаємо увагу на те, якою мірою та на скільки повно вирішені завдання, поставлені на початку дослідження. В цьому сенсі можна стверджувати, що всі без винятку визначені нами завдання знайшли своє відображення як в окремих розділах дисертації, так і в наукових статтях і тезах, оприлюднених на міжнародних, міжвідомчих на інших науково-теоретичних та науково-практичних конференціях. У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукових завдань, що виявляється в аналізі чинного законодавства України та практики його застосування, теоретичному осмисленні низки наукових праць у різних галузях знань, зокрема, автор сформулював висновки, пропозиції та рекомендації, які спрямовані на визначення сутності правопорушення як виду правової поведінки, чинників, що сприяють вчиненню правопорушень, а також сутності і змісту діяльності органів внутрішніх справ та інститутів громадянського суспільства з удосконалення напрямів профілактики правопорушень. Основні з них такі:
Визначено періодизацію генезису правопорушення як виду правової поведінки, що дало змогу встановити умови, які сприяли його розвитку: формування та розвиток учень про державу і право; загострення класових та суспільних суперечностей, падіння традиційної моральності; виникнення різних галузей права; визначення загальновизнаних стандартів забезпечення та реалізації прав людини. Зокрема, запропонована періодизація становлення та розвитку загальнотеоретичної концепції правопорушення складається з наступних якісних етапів: І етап становлення вчення про правопорушення в епоху Античності та закріплення його складових у джерелах права; ІІ етап розмежування цивільних правопорушень та злочинів; розвиток доктрини правопорушення у правовій думці середньовічних мислителів та її трансформації у законодавстві; ІІІ етап розроблення класичної моделі внутрішньої будови (складу) правопорушення та виокремлення її елементів; ІV етап сприйняття загальнотеоретичної концепції правопорушення як виду поведінки у теорії права та її широка реалізація на галузевому рівні; V етап закріплення поняття правопорушень у нормативно-правових актах та впровадження за їх вчинення відповідальності; VІ етап модифікація загальнотеоретичної концепції правопорушення у сучасної теорії права та юридичної практиці. Така періодизація варта уваги науковців та осіб, що здобувають вищу юридичну освіту, та сприятиме розширенню їх наукових й загальнотеоретичних знань у подальшому розвитку концепції правопорушень як виду правової поведінки.
Характерною рисою сучасного правознавства автор визначає безпосереднє звернення до дослідження протиправної поведінки, що пов’язано з пожвавленням процесів оновлення і збагачення методологічних основ у юридичної науці, поворотом від традиційних догматичних трактувань правових явищ, від фетишизації нормативного впливу держави на поведінку людей до вивчення правового життя” в динаміці розгляду усього процесу дії права.
Аналіз стану розробок представників різних галузей правових знань, а також методологічна база їх досліджень, дозволили дійти висновку про багатоманітність методології дослідження правопорушень, що відповідає тенденціям методологічного плюралізму, які мають місце у сучасній правовій доктрині України. Водночас автор пропонує використовувати позитивістський підхід, як основну методологію у сфері досліджень правопорушення як виду правової поведінки, що обумовлено завданнями, принципами та особливостями функціонування органів охорони правопорядку, поширенням обов’язковості дотримання процесуальної форми у їх діяльності, а також у діяльності судів під час здійснення правосуддя.
Висвітлено різні наукові погляди на розуміння загальнотеоретичної концепції правопорушення та на підставі порівняльно-правового аналізу дефініцій здійснено відбір типових, спільних рис і певних відмінних особливостей, що характеризують правопорушення в різних галузях права, і на цій основі узагальнено наукові позиції вчених щодо визначення основних ознак правопорушення як виду правової поведінки.
На основі порівняльного аналізу дефініцій сформульовано авторське поняття правопорушення як протиправне винне (або без вини) діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом права, що порушує правопорядок і заподіює (або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі і може тягнути за собою юридичну відповідальність, яке могло б слугувати також методологічною основою для визначення правопорушень у всіх галузях права.
Позаяк нормативним чином ознаки правопорушення закріплені лише в Кримінальному кодексі України (визначення злочину у ч. 1 ст. 11) та Кодексі України про адміністративні правопорушення (визначення адміністративного правопорушення у ч. 1 ст. 9), запропоновано закріпити на законодавчому рівні дефініції правопорушень у інших галузях права, зокрема внести доповнення до Цивільного кодексу України, визнавши поняття цивільного правопорушення, до Господарського кодексу України поняття господарського правопорушення, до Митного кодексу України поняття митного правопорушення тощо.
Визначено типологію правопорушень, у якій окрім традиційних видів, що виокремлюються в теорії держави та права, обґрунтовується необхідність виділення за окремими критеріями таких видів правопорушень, як: конституційні, господарські, бюджетні, митні, податкові, екологічні, фінансові, земельні та ін.
Рекомендується використовувати поняття склад правопорушення” не лише у теорії права, а й в усіх галузевих юридичних науках, де визначається підстави притягнення до юридичної відповідальності відповідного виду. Водночас, дослідженням складів різних видів правопорушень, за галузевою ознакою, доведено, що значна їх кількість має двохелементну або трьохелементну структуру складу: об’єкт, об’єктивна сторона або об’єкт, об’єктивна сторона та суб’єкт, що характерно для галузей цивілістичного спрямування.
Визначено, що суб’єктом складу правопорушення може бути фізична або юридична особа, яка підлягає юридичній відповідальності відповідного виду. При цьому в одних галузях права допускається відповідальність фізичних осіб і, як виняток, юридичних осіб (кримінальне право), а в інших фізичних і юридичних осіб (цивільне право) та держави (конституційне право).
Варто уваги науковців і практиків зауваження автора проте, що суб’єктивна сторона правопорушення не може визначатися лише як психічне ставлення особи до своєї поведінки та її наслідків, позаяк суб’єктом правопорушення може бути не тільки фізична особа, а й інші суб’єкти права (юридичні особи, держава, державні органи, територіальні громади тощо).
Зроблено висновок, що об’єктом складу правопорушення доцільно визнавати ті суспільні відносини, які регулюються та (або) охороняються нормами права, яким унаслідок учинення правопорушення заподіюється або може бути заподіяна шкода.
Удосконалено систему знань щодо класифікації правопорушень, у якій визначальним критерієм поділу правопорушень є ступень соціальної шкоди. Сформульовано авторське визначення поняття соціальна шкода”, а саме це шкода, що завдається або може бути завдана правопорушенням окремим особам, державі, суспільству, яка виміряється у кількісному та (або) якісному співвідношенні та виражається у майнових, немайнових та інших наслідках, у результаті чого порушується унормований стан соціальних зв’язків у суспільстві.
Доведено, що суспільна небезпека і соціальна шкода є принципово різні властивості одного й того самого явища, які характеризують його у двох різних аспектах. Вони співвідносяться як можливе і дійсне. Суспільна небезпека це оціночне уявлення суб’єктів права про ступінь соціальної шкоди правопорушень, при чому уявлення про можливу соціальну шкоду.
Виокремлено відмінності між поняттям соціальна шкода” і суспільна небезпека” за такими критеріями: а) за часом існування; б) за носієм властивостей; в) за видом суспільних відносин, яким правопорушенням завдається шкода; г) за можливістю виміру; д) за юридичним значенням. Разом з тим наголошується, що у теорії права і дотепер залишається невирішеним питання про сутність суспільної небезпеки правопорушення та які правопорушення слід вважати суспільно небезпечними й потребує окремого спеціального наукового дослідження.
Визначено, що для констатації причинного зв’язку між діянням і наслідками необхідно встановити такі основні умови (які мають бути універсальними в усіх галузевих юридичних науках): 1) причинний зв’язок між явищами (діянням і наслідками) є об’єктивним, тобто існує незалежно від свідомості людини; 2) причинний зв’язок має місце лише тоді, коли діяння виступає необхідною умовою (причиною), без якої неможливе настання наслідку, а саме: а) причина (діяння) у часі повинна передувати наслідку; б) причина (діяння) не лише повинна передувати наслідку в часі, а й викликати його; в) причинний зв’язок має місце лише в разі, коли діяння є голов­ною, визначальною умовою настання наслідку; г)діяння перебуває у причинному зв’язку з наслідком, якщо воно з неминучістю викликає його настання).
Запропоновано розглядати об’єктивні і суб’єктивні чинники вчинення правопорушень в їх єдності та взаємодії як сукупність соціальних, економічних, моральних та інших чинників, що мають об’єктивно-суб’єктивний характер і здатні детермінувати протиправну поведінку суб’єктів права.
Кількісні та якісні зміни в структурі та динаміці злочинності, масштабність проявів тіньової” економіки, організованої злочинності, хабарництва і корупції, розкрадання бюджетних коштів та державної власності обумовили необхідність переосмислення форм та методів роботи всієї правоохоронної системи, гармонізації її складових елементів, очищення від негативних традицій минулого. Позаяк реформаторські процеси, що відбуваються в державі в різних сферах правового життя, в значній мірі стосуються насамперед і системи органів та підрозділів МВС України.
Встановлено, що суттєвою проблемою забезпечення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі із правопорушеннями є значний обсяг та розгалуженість нормативно-правового поля у цій сфері. Існуюча нормативна база явно застаріла, законодавець до цього часу не забезпечив органи внутрішніх справ відповідним профільним законом. Пропонується прийняти закони України: Про правоохоронні органи України”, Про органи внутрішніх справ”, Про профілактику правопорушень”, а також Постанову Верховної Ради України Про програму пріоритетних напрямів розвитку правоохоронних органів України” на основі дотримання універсальних міжнародних стандартів з прав людини та забезпечення прозорості й відкритості їх діяльності та Постанову Кабінету міністрів України Про міліцію громадської безпеки”, затвердивши положення про цю міліцію, в якому передбачити на договірній основі порядок зносин між органами внутрішніх справ і органами місцевого самоврядування, їх права та обов’язки, завдання, функції та напрями спільної діяльності у боротьбі з правопорушеннями.
Поряд з прийняттям нових законів та постанов потребує ревізування існуючий нормативно-правовий масив, що регламентує діяльність органів внутрішніх справ, зокрема, необхідно переглянути та відмінити дію застарілих нормативно-правових актів, що не відповідають реаліям сьогодення та не передбачають механізми реалізації правових норм; скасувати суперечності та дублювання між окремим нормами тощо.
Удосконалено теоретичні уявлення щодо порядку взаємодії органів внутрішніх справ з інститутами громадянського суспільства як організаційно-правову умову забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Запропоновано делегувати окремі функції державних органів інститутам громадянського суспільства з питань соціальної та правової підтримки населення та забезпечення правопорядку у громадських місцях.
Визначено важливі напрями удосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з правопорушеннями на цьому етапі розвитку системи МВС України, до них належать: 1)оптимізація структури апаратів як міністерства, так і його головних управлінь та управлінь в регіонах; 2)забезпечення чіткого розмежування між міністерством і його структурними підрозділами обласної ланки повноважень, звільнення їх від виконання не властивих функцій, а також від служб, функції яких можуть виконуватися у цивільному порядку; 3)подолати паралелізм у роботі різних правоохоронних органів, зокрема, об’єднати Департамент Державної служби боротьби з економічною злочинністю та податкову міліцію ДПА України в Департамент економічної безпеки МВС України; 4) розробити науково обґрунтовані методики розрахунків численності особового складу; 5)організувати високоефективне управління міськрайорганами через поділ їх на окремі самостійні підрозділи (відділення) відповідно до зарубіжного досвіду, які були б максимально наближені до населення; 6) створити в структурі МВС України якісну систему добору та підготовки висококваліфікованого персоналу за схемою: Національна академія для підготовки керівного складу; система університетів ІІІ та ІV рівнів для підготовки працівників у сфері боротьби з економічними злочинами, злочинними організаціями, злочинами проти особи, слідчих та експертів; навчальні заклади І і ІІ рівнів для підготовки працівників міліції громадської безпеки; 7)розробити критерії оцінки службової діяльності органів та підрозділів внутрішніх справ.
Вирішення організаційно-правових, кадрових, матеріально-технічних та інших завдань, необхідних для ефективної діяльності органів внутрішніх справ, дозволить піднести справу захисту прав людини та громадянина в Україні до рівня світових та європейських стандартів.