СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

brief description

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

УДК 342.9 (477)

Мельник Роман Сергійович

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: ЗАГАЛЬНОМЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

ОСНОВИ МЕТОДОЛОГІЧНОГО (ТЕОРЕТИЧНОГО) АНАЛІЗУ СИСТЕМИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.07 – адміністративне право і процес;
фінансове право; інформаційне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант
доктор юридичних наук,
професор
Комзюк Анатолій Трохимович

Харків-2010

ПЛАН:

ВСТУП…………………………………………………………………….. 4

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОНЯТТЯ «СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА»………………………….15

1.1. «Система» як філософська та правова категорія……………………...15
1.2. Система права: особливості становлення та сучасний стан.Система права: сутність і внутрішня побудова……...30
1.3. Система адміністративного права та її основні характеристики….58
1.4. Чинники, що впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту…………………………………………………..99
Висновки до розділу……………………………………………………120

РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА: ІСТОРИЧНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ………………………...128
2.1. Дореволюційне адміністративне право та його система…………128
2.2. Система радянського адміністративного права…………………..142
2.3. Сучасні системи зарубіжного адміністративного права (на прикладі адміністративного права Німеччини)…………………………………………179
Висновки до розділу…………………………………………………....192

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНЕ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЙОГО ВНУТРІШНЯ ПОБУДОВА………………………………………………….196
3.1. Сучасний стан та сучасні завдання Загального адміністративного права……………………………………………………………………………..196
3.2. Основні структурні елементи Загального адміністративного права……………………………………………………………………………..222
3.3. Інститути адміністративного права та їх трансформація у підгалузі (галузі) національного права…………………………………………………..272
Висновки до розділу…………………………………………………...293

РОЗДІЛ 4. ОСОБЛИВЕ АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЙОГО СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЯ ПОБУДОВА……………………………………………………303
4.1. Сучасний стан та тенденції розвитку Особливого адміністративного права……………………………………………………….303
4.2. Підгалузі Особливого адміністративного права як складові елементи його системи…………………………………………………………325
Висновки до розділу……………………………………………………354

РОЗДІЛ 5. СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ
Висновки до розділу

ВИСНОВКИ…………………………………………………………….357

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….371

ВСТУП

Актуальність теми. Реформування адміністративного права є одним з найважливіших завдань у сфері вітчизняного права, над вирішенням якого працюють учені-адміністративісти, представники органів законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, громадськість. Такий інтерес до вдосконалення адміністративно-правових норм та адміністративно-правових інститутів в Україні пов’язаний з тим, що адміністративне право є однією з найважливіших галузей публічного права, від досконалості положень якої залежить ефективність не тільки діяльності публічної адміністрації, але й добробут, соціальна та правова захищеність приватних осіб. Рухаючись у напрямку реформування названої галузі права, дослідники володіють сьогодні вже чималим обсягом цікавого й надзвичайно корисного матеріалу, присвяченого вивченню найрізноманітніших адміністративно-правових проблем. Так, ознайомлення з відповідними науковими працями показує, що останнім часом предметом наукових дискусій стають питання щодо необхідності перегляду предмета адміністративного права (В. Б. Авер’янов, Є. Б. Кубко, Є. В. Курінний, І. М. Пахомов), покращення гарантій прав, свобод та законних інтересів приватних осіб, які з тих або інших причин вступають у адміністративно-правові відносини (О. М. Бандурка, І. Л. Бородін, М. А. Бояринцева, А. М. Колодій, В. В. Конопльов, О. В. Негодченко, В. П. Пєтков, П. М. Рабінович), удосконалення інституту державної служби (Ю. П. Битяк, С. Д. Дубенко, Н. П. Матюхіна, Н. Р. Нижник, О. В. Петришин), оновлення інституту адміністративної відповідальності (Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, Д. М. Лук’янець), інституту адміністративної юстиції (В. М. Бевзенко, Р. О. Куйбіда, Ю. С. Педько, В. С. Стефанюк), покращення адміністративно-правового забезпечення діяльності публічної адміністрації в окремих сферах державної діяльності (О. П. Гетманець, Т. М. Кравцова, К. Б. Левченко) тощо. Безперечно, зазначені напрямки наукових розвідок актуальні з наукової точки зору і важливі та своєчасні з практичних позицій державотворення. Разом з тим відзначимо, що дослідження названих інститутів (підгалузей) вітчизняного адміністративного права здійснюються переважно окремо одне від одного, тобто без врахування наявних між ними зв’язків, особливостей взаємодії та взаємопроникнення. Як результат, система сучасного адміністративного права набуває хаотичного вигляду. Ситуація ускладнюється також тим, що існуюча нині система адміністративного права повторює, фактично, систему радянського адміністративного права, до змісту якої постійно вводяться нові елементи у вигляді сучасних адміністративно-правових інститутів. Інакше кажучи, відбувається процес наповнення старої форми новим змістом, що є неможливим з точки зору законів розвитку Всесвіту. Новий зміст завжди вимагає адекватної йому форми, відтак сучасне українське адміністративне право неодмінно має знайти місце у межах нової системи.
Разом з тим, аналіз наукової літератури показує, що проблематика системи адміністративного права, на жаль, є не надто популярним напрямком наукових пошуків вітчизняних авторів. Нині можна назвати лише окремі наукові статті, присвячені дослідженню питань системи вітчизняного адміністративного права, у межах яких, звичайно, не можуть бути вирішені усі наявні проблеми.
Отже, з огляду на викладене, стає очевидною актуальність дослідження системи адміністративного права України, що має бути суттєво удосконалена та приведена у відповідність до практики правозастосування, яка перебуває далеко попереду існуючих нині наукових розробок з названого питання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження сформульована відповідно до вимог Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», п. 4 Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2005–2010 рр. (по відділенню державно-правових наук і міжнародного права), затверджених 18 червня 2004 р. загальними зборами Національної академії правових наук України, а також п. 3.1 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 рр., схвалених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 12 грудня 2005 р.
Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України, а також міжнародних актів, відповідних підзаконних нормативно-правових актів, узагальнення історичних, зарубіжних та вітчизняних сучасних наукових теорій встановити сутність, основні риси, механізми формування системи адміністративного права, сформулювати її сучасну концепцію та визначити напрями подальшого розвитку.
Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного вирішення таких дослідницьких завдань:
– охарактеризувати категорію «система» через призму філософської та правової наукової думки;
– з’ясувати сутність та внутрішню побудову системи права;
– уточнити поняття системи адміністративного права та її основні елементи;
– встановити співвідношення понять «система адміністративного права», «система адміністративного законодавства», «система науки адміністративного права», «система навчальної дисципліни»;
– охарактеризувати чинники, які впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту;
– окреслити систему адміністративного права в історичній ретроспективі;
– охарактеризувати сучасні системи зарубіжного адміністративного права (на прикладі адміністративного права Німеччини);
– з’ясувати сучасний стан та завдання Загального адміністративного права;
– охарактеризувати основні структурні елементи Загального адміністративного права;
– встановити причини трансформації інститутів Загального адміністративного права у самостійні галузі (підгалузі) національного права;
– дослідити Особливе адміністративне право та з’ясувати основні погляди на його внутрішню побудову;
– охарактеризувати систему та зміст основних підгалузей Особливого адміністративного права;
– виробити конкретні пропозиції теоретичного та практичного характеру, спрямовані на удосконалення системи адміністративного права України.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані із становленням, формуванням та розвитком системи адміністративного права України.
Предмет дослідження становить система адміністративного права України.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження стали сучасні загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Їх застосування обумовлюється системним підходом, що дає можливість досліджувати проблеми в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. За допомогою логіко-семантичного методу поглиблено понятійний апарат (розділи 1–4), зокрема з’ясовано сутність термінів «система» (п. 1.1), «система права» (п. 1.2), «адміністративне право» (п. 3.2), «система адміністративного права» (п. 1.3), «Загальне адміністративне право» (п. 3.1), «Особливе адміністративне право» (п. 4.1). Порівняльно-правовий метод використано для дослідження особливостей формування та розвитку системи вітчизняного адміністративного права, а також основ системи адміністративного права Німеччини (розділ 2). Аналіз і синтез застосовувався у ході визначення чинників, котрі впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту (п. 1.4). Метод групування та структурно-логічний метод допомогли з’ясувати внутрішню побудову Загального та Особливого адміністративного права (розділи 3–4). Системно-структурний метод уможливив характеристику окремих інститутів Загального адміністративного права та підгалузей Особливого адміністративного права (підрозділи 3.2, 4.2). Застосування функціонального методу дозволило обґрунтувати причини трансформації окремих інститутів адміністративного права у підгалузі та галузі національного права (п. 3.3).
Нормативною базою дисертації є Конституція України, законодавчі акти України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, постанови Верховної Ради України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативні акти центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, конституційне та адміністративне законодавство зарубіжних держав.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим монографічним дослідженням, у якому комплексно, з використанням сучасних методів пізнання, врахуванням здобутків вітчизняної та зарубіжної правничої науки окреслено проблеми становлення, формування та розвитку системи адміністративного права та запропоновано сучасну концепцію системи адміністративного права України. На підставі проведеного дослідження обґрунтовано нові концептуальні теоретичні та прикладні положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. До найбільш значущих можна віднести таке:
– удосконалено визначення категорії «система», під якою запропоновано розуміти цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних і взаємодіючих один з одним елементів, який утворює особливу єдність із середовищем та є одночасно елементом системи більш високого порядку;
– отримали подальший розвиток теоретичні положення про внутрішню побудову системи вітчизняного права, у змісті якої запропоновано виділення приватного та публічного права, основними елементами останнього названо конституційне, адміністративне та судове право;
– удосконалено визначення категорії «система права», під якою пропонується розуміти сукупність нормативно невизначених, а також нормативно визначених регуляторів (правовий звичай, прецедент, нормативний договір, правовий акт тощо), за допомогою яких здійснюється вплив на поведінку та свідомість учасників суспільних відносин;
– вперше зроблено висновок, що система права складається з двох рівнів – базового та поточного. Норми базового рівня існують об’єктивно незалежно від волі та бажання законодавця, окремих осіб. Тому у межах цього рівня система права є об’єктивним утворенням. Зазначений рівень стає основою для формування поточного рівня системи права, внутрішній обсяг якого залежить від багатьох чинників – розвитку правосвідомості, культурного рівня, форми правління, активності законодавчого процесу тощо, що дозволяє, як наслідок, вести мову про його суб’єктивні характеристики;
– вперше зроблено висновок, що система адміністративного права складається з елементів, під якими пропонується розуміти писані та неписані норми адміністративного права. Саме норма адміністративного права, а не інститут чи підгалузь, є базовим елементом системи адміністративного права, оскільки вона становить найбільш стійке правове утворення;
– знайшли подальший розвиток теоретичні уявлення про сутність та зміст інституту адміністративного права, під яким пропонується розуміти відносно відокремлену групу норм адміністративного права, що регулює окремий вид адміністративно-правових відносин (спеціальний інститут адміністративного права), або деякі загальні питання, які стосуються усього комплексу цих відносин (загальний інститут адміністративного права);
– вперше визначено види системоутворюючих чинників, які впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту. Названі чинники запропоновано поділяти на зовнішні (чинники середовища, які сприяють виникненню та розвитку систем) та внутрішні (чинники, які породжуються окремими елементами, групами елементів (частинами) або усією множиною, що об’єднується у систему);
– вперше у вітчизняній адміністративно-правовій науці обґрунтовано необхідність трансформації Загальної частини адміністративного права у Загальне адміністративне право, яке визнається автономним правовим утворенням, розміщеним у системі національного права між конституційним правом та Особливим адміністративним правом і спрямованим на налагодження взаємозв’язку та взаємодії між названими галузями права;
– одержала подальший розвиток система принципів адміністративного права, у межах якої запропоновано виділення підсистеми загальних (сформульовані у Конституції України та переважно конституційних законах, відображають побудову правової системи та системи права у цілому. Вони діють в однаковій мірі щодо усіх галузей права, у зв’язку з чим існують, так би мовити, на двох рівнях: загальноправовому та галузевому, не змінюючи при цьому своєї сутності та характеристик) та підсистеми спеціальних (відображають специфіку та особливості адміністративно-правового регулювання суспільних відносин) принципів адміністративного права;
– удосконалено визначення поняття адміністративного права, під яким запропоновано розуміти галузь права (сукупність писаних та неписаних норм права), яка регулює відносини між публічною адміністрацією та приватними особами, а також відносини, що складаються всередині публічної адміністрації, та між публічною адміністрацією й іншими юридичними особами публічного права;
– вперше обґрунтована необхідність розширення предмета регулювання Адміністративно-процедурного кодексу України. Так, його нормами має регулюватися не лише зовнішня, але й внутрішня діяльність суб’єктів публічної адміністрації. Необхідність такого кроку випливає з призначення норм адміністративного права, якими регулюються і зовнішні, і внутрішні відносини публічної адміністрації; до того ж, регулювання здійснюється і за рахунок норм інституту адміністративної процедури;
– удосконалено визначення поняття, а також систему адміністративних актів. Зроблено висновок, що під адміністративним актом необхідно розуміти усі можливі форми прояву та юридичного закріплення відносин, які регулюються нормами адміністративного права. Обґрунтовано, що система адміністративних актів утворена: нормативними адміністративними актами, індивідуальними адміністративними актами (сприяючі адміністративні акти, обтяжуючі адміністративні акти, адміністративні акти, дія яких поширюється на третіх осіб), адміністративними договорами, адміністративними актами-діями, адміністративними актами, вчиненими у приватноправовій формі;
– знайшли подальший розвиток пропозиції щодо удосконалення структури проекту Закону України «Про примусове виконання адміністративних актів», який складе серцевину інституту примусового виконання адміністративних актів. У межах цього нормативного акта мають бути визначені: суб’єкти, уповноважені на примусове виконання адміністративних актів; загальні засади процедури такого виконання; види примусових заходів; порядок заміни одного примусового засобу іншим; механізми забезпечення виконання примусових заходів;
– знайшли подальший розвиток пропозиції щодо введення до системи Загального адміністративного права інституту принципів адміністративного права, інституту суб’єктивних публічних прав приватних осіб, інституту адміністративної процедури, інституту публічного майна, інституту примусового виконання адміністративних актів, інституту матеріальної відповідальності публічної адміністрації;
– вперше запропоновано виділення у системі адміністративного права Особливого адміністративного права та визначено його внутрішню побудову. Базовими елементами системи Особливого адміністративного права названо адміністративно-господарське право, поліцейське право, соціальне право, адміністративно-культурне право, екологічне право, муніципальне право.
Практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у тому, що вони, становлячи в сукупності теорію системи вітчизняного адміністративного права, можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері для подальшої розробки теорії системи адміністративного права, обґрунтування необхідності виділення у системі національного права нових підгалузей та галузей права;
– у правотворчості для визначення основних напрямків розвитку адміністративного законодавства, перспектив його систематизації (Акт впровадження у законопроектну діяльність Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією від 07 вересня 2010 р.);
– у правозастосовній діяльності для покращення діяльності суб’єктів публічного управління, пов’язаної із застосуванням норм адміністративного права;
– у навчальному процесі для підготовки лекцій, навчальних посібників, а також підручників з дисциплін «Адміністративне право України», «Адміністративний процес України», «Сучасні проблеми адміністративного права та процесу» (Акт впровадження у навчальний процес Харківського національного університету внутрішніх справ від 24 вересня 2010 р.; Акт впровадження у навчальний процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 28 вересня 2010 р.).
Особистий внесок здобувача. Дослідження виконане дисертантом самостійно, з використанням новітніх здобутків вітчизняної та зарубіжної науки адміністративного права, усі викладені в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі власних досліджень автора. У співавторстві опубліковано навчальний посібник «Адміністративний процес України» (2007) (здобувач розробив розділ І «Адміністративна юстиція, адміністративні суди та адміністративний процес»), навчальний посібник «Кодекс адміністративного судочинства України в схемах» (здобувачем підготовлено розділ І «Загальні положення» та розділ ІІ «Організація адміністративного судочинства»), навчальний посібник «Адміністративний процес України» (2008) (здобувач підготував главу 3 «Учасники адміністративного процесу»), науково-практичний коментар Кодексу адміністративного судочинства України (здобувачу належать коментарі до статей 4–7 Розділу І), навчальний посібник «Адміністративна юстиція в Україні» (здобувач розробив розділ І «Історичні й теоретичні засади адміністративної юстиції»), наукові статті − «Вступительная статья / А. И. Елистратов. Основные начала административного права» (проаналізовано основні наукові положення наукової спадщини А. І. Єлістратова); «Уточнення завдання адміністративного судочинства як вимога сьогодення» (здобувачем з’ясовано сутність та надано характеристику публічно-правових відносин); «Адміністративне судочинство Німеччини та України через призму соціологічного дослідження» (здобувачем охарактеризовано практику адміністративного судочинства у Німеччині); «Die Verwaltungsgerichtsbarkeit in der Ukraine: Entstehung, Entwicklung und Struktur» (здобувачем досліджено історію становлення та розвитку українського інституту адміністративної юстиції); «История становления и развития украинской административной юстиции» (здобувач з’ясував особливості становлення вітчизняного інституту адміністративної юстиції у дореволюційний період).
У дисертації ідеї та розробки, які належать співавторам, не використовувались.
Апробація результатів дисертації. Результати проведеного дослідження, його висновки й узагальнення здобувачем були оприлюднені на десяти міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах, «круглих столах», таких, зокрема, як: «Забезпечення правопорядку та безпеки громадян у контексті реформування міліції громадської безпеки» (Харків, 17 березня 2006 р.), «Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення» (Сімферополь, 7–8 грудня 2006 р.), «Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики» (м. Київ, 22 грудня 2006 р.), «Актуальні проблеми роботи з персоналом у правоохоронних органах» (м. Харків, 27 листопада 2008 р.), «Державне управління та місцеве самоврядування» (м. Харків, 26 березня 2010 р.), «Держава і право в умовах глобалізації: реалії та перспективи» (м. Сімферополь,
16–17 квітня 2010 р.), «Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку» (м. Суми, 15–16 травня 2010 р.), «Актуальні проблеми адміністративного законодавства України: шляхи його вдосконалення» (м. Івано-Франківськ, 4–5 червня 2010 р.), «Demokratische Kontrolle durch die Verwaltungsgerichtsbarkeit» (Deutschland, Göttingen, 14–18 September 2010); «Теорія і практика сучасного права» (м. Херсон, 29 жовтня 2010 р.).
Публікації. Основні положення та результати дисертації відображені в монографії «Система адміністративного права України» (Харків: Вид-во Харківського національного університету внутрішніх справ, 2010. – 398 с.), у одному науково-практичному коментарі, підготовленому у складі авторського колективу, чотирьох навчальних посібниках у співавторстві, 27 наукових статтях, 21 з яких опубліковано у вітчизняних наукових фахових виданнях, 3 – у зарубіжних наукових фахових виданнях, 3 – у нефахових наукових виданнях та 9 тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у розробці на основі аналізу чинного законодавства України, відповідних підзаконних нормативних актів, узагальнення практики їх реалізації, а також вивчення вітчизняних та зарубіжних теорій оновленої концепції системи адміністративного права України. В результаті проведеного дослідження сформульовано низку висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
Доведено, що категорія «система» характеризується значною кількістю ознак, проте для з’ясування її сутності необхідно концентрувати увагу лише навколо найбільш визначальних. У даному випадку мова йде про цілісний комплекс відмежованих, взаємопов’язаних елементів системи, пов’язаність системи із середовищем, ієрархічність системи.
Зроблено висновок, що системний підхід дуже ефективний під час аналізу складних динамічних об’єктів, яким притаманна багатовимірність, поліструктурність, тобто тих, що мають декілька якісних визначеностей, специфічних ліній та закономірностей розвитку. Усіма цими ознаками, безперечно, володіє й право, що, з одного боку, дозволяє, а з іншого, – зобов’язує вивчати останнє із системних позицій.
Акцентовано увагу на тому, що наукові дослідження, у яких поєднується юридичний (правовий) інструментарій з філософськими уявленнями про систему та тими, що використовуються у системному аналізі як загальнонауковому методі, дозволяють:
– розглядати право як складне, цілісне утворення, виявити його компоненти та стійкі зв’язки між ними;
– відкрити багатоплановий, різнорівневий підхід до права;
– виявити закономірності розвитку права;
– зрозуміти процес утворення права як системи шляхом виявлення відповідних системоутворюючих факторів;
– синтезувати накопичені правовою наукою знання про право, правові норми, правовідносини, правосвідомість, праворозуміння, інші правові явища;
– пізнати усю сукупність зв’язків, притаманних правовій матерії, зрозуміти глибину та складність юридичної форми суспільних відносин щодо правової цілісності;
– досягти впорядкованої та послідовної побудови знань про об’єкт дослідження – право;
– забезпечити відповідність структури знань про право його структурі.
Встановлено, що системний підхід, базовою категорією якого є поняття «система», надзвичайно перспективний метод вивчення правової дійсності, спосіб переходу від досистемних до досліджень системного характеру, спрямованих на синтезування усіх тих знань про правові явища (правові норми, правовідносини, правосвідомість тощо), які накопичені протягом минулих етапів становлення та розвитку вітчизняної правової науки, для більш глибокого проникнення у закономірності розвитку й функціонування права взагалі і адміністративного права зокрема.
Наголошено, що на перших етапах розвитку вчення про систему права до названого терміна ставилися надзвичайно спрощено, розуміючи під ним звичайну класифікацію, диференціацію та групування права за відповідними підрозділами або (та) галузями. Синонімами системи права вважалася систематизація права, систематика права. Таке ставлення до системи права обумовлювало, як наслідок, і спрощений підхід до потреби її дослідження. Це пояснювалося тим, що систематика права дозволяла вирішити завдання вдосконалення законодавства; сприяла проведенню кодифікації; полегшувала користування законодавчим матеріалом; укріплювала законність; покращувала викладання юридичних дисциплін; дозволяла більш глибоко та конкретно виявити специфічну сутність та особливості радянського права. Разом з цим, поступово у правовій науці почалися з’являтися заклики до відмови від спрощеного погляду на систему права. Зазначимо, що у часі вони співпали із становлення системного підходу як одного з методів пізнання дійсності. Автори, які відстоювали таку точку зору, вважали, що система права не є звичайною сумою окремих цеглинок, з яких складається щось ціле, а являє собою складний взаємозв’язок та взаємозалежність елементів. Застосування подібного підходу до її вивчення, на їх переконання, дозволяло зосередити увагу на виявленні інтегративних якостей, що виникали у результаті з’єднання елементів в одне ціле; виявити, що нового не тільки кількісно, але головним чином якісно нового несе у собі правовий інститут – у порівнянні з нормою права, галузь права – у порівнянні з інститутом, система – у порівнянні з галуззю права; зрозуміти напрямки розвитку права та відшукати найбільш оптимальні варіанти удосконалення правової системи.
Аналіз наукових праць радянських учених-правознавців, присвячених дослідженню системи права, показав, що:
– вивчення системи радянського права розпочалося наприкінці 30-х років ХХ ст. і ґрунтувалося на повній відмові та на несприйнятті наукових теорій та концепцій, сформульованих у 20-х на початку 30-х років;
– внутрішня диференціація радянського права здійснювалася без врахування концепції поділу права на приватне та публічне;
– право як об’єкт, що вивчався із структурної точки зору, тлумачилося як встановлені або санкціоновані державою правила поведінки. Інакше кажучи, існування права визнавалося виключно в межах законодавства;
– система радянського права фактично ототожнювалася із системою радянського законодавства, що дає підстави стверджувати, що протягом усього періоду існування радянської правової науки вченими вивчалася система радянського законодавства;
– основними критеріями поділу радянського права на галузі визнавалися предмет та метод правового регулювання, які, однак, не дозволили вченим сформулювати завершений перелік галузей права та пояснити необхідність (непотрібність) виділення окремих з них;
– система радянського права складалася з обмеженої кількості галузей права, у межах яких переважне значення з точки зору обсягу нормативного матеріалу займало адміністративне право. Отож у системі радянського права норми публічного права складали переважну більшість;
– система радянського права, у зв’язку з її співпадінням із системою радянського законодавства, розглядалася як ієрархічне утворення, що призводило до виділення головних та підпорядкованих галузей права.
Зроблено висновок, що не дивлячись на зміну державно-політичного устрою, яка відбулася на теренах колишнього СРСР у 90-х роках ХХ ст., підхід сучасних дослідників до сутності системи права, а також критеріїв її галузевої диференціації майже не змінився. Як і 30-40 років тому, система права, особливо у навчальній літературі, визначається як внутрішня структура права, яка виражається в єдності та узгодженості усіх діючих норм права даної держави, а також в їх розподілі по галузях та інститутах. Критеріями такого розподілу називається предмет та метод правового регулювання.
Дисертантом доведено, що таке визначення системи права містить у собі надзвичайно принципові вади. У даному випадку мова йде, по-перше, про неузгодженість визначення системи права із значенням терміна «система». По-друге, у ході дослідження системи права не здійснюється аналіз категорії «право», тобто того об’єкта, який намагаються розглянути із системних позицій. По-третє, групування правових норм, об’єднаних у межах системи права, здійснюється на підставі ознак (властивостей), які їм не належать. Як підстава для класифікації правових норм використовуються особливості суспільних відносин, останні з яких утворюють самостійну соціальну систему. По-четверте, не береться до уваги той факт, що подібні погляди на систему права повторюють концепцію системи радянського права, яка була сформульована у штучному порядку, у межах радянської правосвідомості, радянського визначення права та положень матеріалістичної діалектики, у рамках яких право визнавалося похідним від суспільних відносин явищем. З достатньою впевненістю можна сказати, що диференціація радянського права залежно від предмета правового регулювання стала своєрідною відповіддю радянської науки буржуазній науці, намаганням показати принципову різницю між радянським та буржуазним правом.
Центральним елементом категорії «система права» визнано поняття права. Система права має два рівні: «базовий» та «поточний». У межах «базового» рівня зосереджено норми, які вироблені протягом усього часу існування людства, які діють незалежно від будь-яких змін та уособлюються перш за все у принципах права – верховенстві права, справедливості, рівності, правової держави. Норми «базового» рівня існують об’єктивно незалежно від волі та бажання законодавця, окремих осіб. Тому у межах цього рівня система права є об’єктивним утворенням. Зазначений рівень стає основою для формування «поточного» рівня системи права, внутрішній обсяг якого залежить від багатьох чинників – розвитку правосвідомості, культурного рівня, форми правління, активності законодавчого процесу тощо, що дозволяє, як наслідок, вести мову про його суб’єктивні характеристики. В ідеальному варіанті названі рівні системи права мають узгоджуватися між собою, функціонувати у межах однієї мети – досягнення збалансованого та узгодженого з потребами окремої особи, суспільства та держави регулювання суспільних відносин. Розрив між «базовим» та «поточним» рівнем призводить відповідно до виникнення протиріч між правом та законом, деструктивних процесів всередині системи права.
У роботі наголошено, що намагаючись зрозуміти систему права, не можна обійти увагою також і питання про поділ права на приватне та публічне. У вітчизняній правовій науці концепція предмета правового регулювання виникла саме на фоні відмови від теорії приватного та публічного права. Підкреслено, що з точки зору теорії систем більш логічним та закономірним виглядає поділ системи права –що як і будь-яка інша система має ієрархічну побудову – саме на підсистему приватного та підсистему публічного права, а вже потім поділ кожної з них на системи більш низького рівня – системи окремих галузей приватного та публічного права.
Встановлено, що система права складається з двох підсистем – системи приватного права та системи публічного права. На наш погляд, подальша диференціація системи права суттєво ускладнюється тим, що особливості зв’язків між елементами систем приватного та публічного права незмінно проявляться між елементами системних утворень наступного рівня – системах галузей права за тією лише відмінністю, що вони будуть більш конкретизованими щодо певних сфер, напрямків діяльності чи об’єктів. Навколо цих конкретизованих зв’язків може здійснюватися об’єднання галузевих норм. Однак, з огляду на те, що система права, як і будь-яка інша система, є не механічним утворенням, розмежування підсистем приватного та публічного права, так само як і систем галузевих норм, є надзвичайно складною і напевно малоперспективною справою. Система права, будучи динамічним утворенням, постійно змінює свою внутрішню структуру через взаємозв’язок та взаємодію своїх елементів, а тому розмежування цих елементів стає просто неможливим. Це зокрема проявляється і на практичному рівні, де норми публічного права під час регулювання публічно-правових відносин доповнюються нормами приватного права і навпаки. Отож досліджуючи складові елементи системи права – систему приватного та систему публічного права, систему галузевого права, слід постійно пам’ятати, що вислів «самостійна галузь» є певною мірою абстрактним, своєрідною догматичною моделлю, яка дозволяє у першу чергу досягти виконання теоретичних завдань – зрозуміти складність та певним чином пізнати внутрішню побудову системи права, здійснити систематизацію правового матеріалу для його вивчення, викладання тощо. Проте у сфері правозастосування казати про існування дійсно самостійних галузей права навряд чи можливо. У зв’язку з цим зроблено висновок, що система права скоріше є комплексним, а не галузевим утворенням, яка має своїм завдання окреслення передусім зовнішніх меж права.
Акцентовано увагу на тому, що система адміністративного права містить у собі певний набір зв’язків між своїми елементами, які, з одного боку, сприяють об’єднанню численних норм адміністративного права у єдине ціле та надають системі стійкого характеру, а з іншого, – дозволяють останній розвиватися, наповнюватися новими нормами та позбуватися застарілих, активно реагувати на зміни як всередині системи, так і зовні.
Дисертант дійшов висновку, що необхідність вивчення системоутворюючих чинників, що впливають на утворення системи адміністративного права та формування її змісту, пов’язана з потребою з’ясування тих сил, які об’єднують множину (окремі частини, численні елементи) в одну систему. Саме через вивчення останніх можна зрозуміти, як утворюється, існує, функціонує, розвивається названа система, як вона зберігає свою цілісність, структуру, форму, ту особливість, яка дозволяє відрізняти систему адміністративного права від інших галузевих систем права.
Системоутворюючі чинники поділено на два види: зовнішні та внутрішні. Під першими запропоновано розуміти чинники середовища, які сприяють виникненню та розвитку систем. Інакше кажучи, зовнішні системоутворюючі чинники – це такі сили, які сприяють утворенню системи, але водночас є чужими для її елементів, не обумовлюються та не викликаються внутрішньою необхідністю до об’єднання. Що ж стосується внутрішніх системоутворюючих чинників, то під це визначення підпадають ті з них, які породжуються окремими елементами, групами елементів (частинами) або усією множиною, що об’єднується у систему.
Автором доведено, що точне визначення системоутворюючих чинників є найважливішою умовою побудови досконалої системи адміністративного права, яка має відповідати наступним вимогам: а) ця система має виходити з адміністративно-правових реалій та диференціювати норми адміністративного права відповідно до них; б) вона повинна давати найбільш повне уявлення про адміністративне право; в) вона має створювати належне підґрунтя для систематизації адміністративного законодавства, для його кодифікації.
З’ясовано, що система адміністративного права може знаходитися під дією чималої кількості чинників, які впливаючи на системи більш високого рівня, впливають і на неї. У зв’язку з цим навряд чи можливе виділення таких зовнішніх системоутворюючих чинників, які б діяли лише на систему адміністративного права, оскільки усі вони впливають на генезис системи адміністративного права опосередковано та одночасно з дією на інші галузеві правові системи і на систему права у цілому.
Зовнішні системоутворюючі чинники сприяють формуванню зовнішньої оболонки системи адміністративного права і наповненню її відповідними елементами. Що ж до внутрішніх чинників, то їх завдання полягає у забезпеченні надійного об’єднання та взаємодії елементів системи, обмежених зовнішньою оболонкою системи адміністративного права.
Акцентовано увагу на тому, що система радянського адміністративного права, основи якої було закладено наприкінці 30-х років ХХ ст., будувалася а) через призму повної відмови від концепції системи адміністративного права, що випливала із принципу правової держави, б) орієнтувалася на завдання радянського адміністративного права, пов’язані із здійсненням державного управління у всіх сферах суспільного та державного життя, у зв’язку з чим наповнювалася не лише правовими положеннями, але й утвореннями, які мали відношення до теорії управління, економіки, психології тощо, в) формувалася без врахування суб’єктивних публічних прав приватних осіб та необхідності забезпечення їх реалізації та захисту.
Проведено історичний аналіз наукових підходів до побудови концепції системи радянського адміністративного права, на підставі якого доведено, що остання формувалася під впливом та тиском радянської державної ідеології. Суть цієї ідеології зводилася до того, що у радянській державі повністю заперечувався принцип розподілу влади, не визнався поділ права на публічне та приватне, не було чіткого розмежування між законом та адміністративним актом. Все це безпосереднім чином вплинуло і на радянське адміністративне право, яке, втративши основоположні принципи для свого прогресивного становлення і розвитку, поступово перетворилося у безформний наріст у системі радянського права, обмежившись регулювання лише одного виду суспільних відносин – управлінських відносин. Радянське адміністративне право було орієнтоване майже виключно на забезпечення функціонування апарату державного управління, оскільки саме для цього апарату, для задоволення його потреб і видавалися норми права взагалі та норми адміністративного права зокрема. Інакше кажучи, норми радянського адміністративного права, як і норми дореволюційного поліцейського права являли собою не що інше, як інструкції держави, звернені до її агентів.
Встановлено, що система німецького адміністративного права побудована з урахуванням завдання, покладеного на цю галузь права у правовій та соціальній державі, і яке полягає у надійному та всеохоплюючому правовому регулюванні відносин, що виникають між приватними особами та публічною адміністрацією, у процесі функціонування останньої. З огляду на це, кількість інститутів Загального адміністративного права є чітко обмеженою, з одного боку, структурою правовідносин, а з іншого, – необхідністю забезпечення можливостей для їх виникнення, зміни та припинення. Що ж стосується системи Особливого адміністративного права, то вона чітко зорієнтована на сфери діяльності публічної адміністрації.
Визначення переліку завдань сучасного Загального адміністративного права, а також його змісту здійснено через призму положень Конституції України, яка закріпивши основи правового статусу приватної особи, чітко встановила, що віднині функціонування держави здійснюється задля забезпечення потреб приватної особи, забезпечення її прав, свобод та законних інтересів. Отже, держава відмовилася від функціонування на підставі так званих владовідносин, за яких приватна особа наділялася переважно обов’язками, а держава, відповідно, правами. Держава добровільно звужує свої повноваження на користь приватних осіб, що виключає розбудову відносин між ними за ієрархічним принципом, тобто принципом, який є основою управління або управлінських відносин. Разом з цим, це не виключає можливості держави в односторонньому порядку, тобто владно, з використанням управлінського інструментарію впливати на певні сфери суспільного та державного життя, оскільки без цього держави як такої просто не існує. Водночас це не означає, що у виконанні цих завдань вона (держава) самостійна і вільна у формах (способах) їх реалізації. Тут у будь-якому разі наявна безумовна орієнтація на права та свободи людини, а також мають бути дотримані правила прийняття рішень.
У роботі наголошено, що зміст Загального адміністративного права визначається передусім Конституцією України, з огляду на положення якої воно й формується. Норми Конституції України є, фактично, завданнями для Загального адміністративного права, норми якого спрямовуються на: а) утвер-дження пріоритету прав і свобод людини в усіх сферах її взаємодії з пу-блічною адміністрацією, її органами і посадовими особами; б) визначення досконалих процедур функціонування публічної адміністрації, а також створення необхідних для її функціонування умов та засобів; в) запровадження механізму відповідальності публічної адміністрації за незаконні дії та рішення, вчинені або прийняті її агентами.
Доведено, що система адміністративного права являє собою правове утворення, що перебуває у постійному русі. Вона розвивається та ускладнюється разом із розвитком та ускладненням суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються норми адміністративного права. Це, власне, і пояснює виникнення нових інститутів адміністративного права, їх трансформацію у підгалузі, а подекуди і у самостійні галузі права. Цей процес характерний не лише для вітчизняного, але і для зарубіжного адміністративного права.
Автором зроблено висновок, що особливості історичного становлення та розвитку вітчизняного інституту державної служби, сучасні тенденції щодо його нормативного регулювання та наукового аналізу, а також процеси євроінтеграції, започатковані у нашій державі, вимагають того, щоб цей інститут, по-перше, раз та назавжди було визнано публічно-правовим утворенням; по-друге, виведено за межі Загального адміністративного права, оскільки його норми не мають характеру загальних, базових положень для усіх підгалузей Особливого адміністративного права, до того ж, не узгоджуються і з завданнями Загального адміністративного права, яке регулює лише основні та необхідні аспекти взаємовідносин між публічною адміністрацією та приватними особами; по-третє, визнано підгалуззю Особливого адміністративного права; по-четверте, отримав самостійне, тобто незалежне від трудового законодавства правове регулювання у вигляді низки спеціальних законодавчих актів, що є необхідною умовою його подальшого прогресивного розвитку.
У Загальному адміністративному праві, як квінтесенції правового спілкування влади та приватної особи, побудованій за принципом гарантування суб’єктивних публічних прав та законних інтересів приватної особи, як наголошено у роботі, не може бути місця для інституту юридичної відповідальності, який застосовується публічною адміністрацією до приватної особи, оскільки, це, з одного боку, суперечить названій вище концепції Загального адміністративного права, а з іншого, – норми про адміністративну відповідальність вже давно втратили характер загальних правових положень, які могли бути застосовані у всіх сферах діяльності публічної адміністрації, як це було, зокрема, за радянських часів, коли порушення будь-якої обов’язкової постанови (адміністративного акта) уможливлювало притягнення фізичної особи до адміністративної відповідальності.
Дисертантом обґрунтовано, що інститут адміністративної юстиції, пройшовши досить довгий трансформаційний шлях у межах системи вітчизняного адміністративного права, набув ознак цілісної галузі права, які дозволяють йому зайняти самостійне місце у системі національного права.
Система адміністративного права взагалі та система Загального та Особливого адміністративного права зокрема, як наголошено у роботі, не можуть формуватися виходячи лише із суб’єктивних уявлень науковців про їх структуру, оскільки це неодмінно створить прірву між правовою теорією та реальними потребами правового регулювання. Тому будь-який інститут адміністративного права, перш ніж бути введеним до системи адміністративного права або виведеним за її межі, має бути перевірено на узгодженість із усією сукупністю системоутворюючих чинників, які визначають внутрішню побудову названої галузі права.
Доведено, що тенденції розвитку сучасного адміністративного права вимагають зміщення акцентів щодо завдань Особливого адміністративного права, норми якого, відповідно, повинні регулювати не управлінські відносини, а відносини, які виникають у сфері функціонування публічної адміністрації. За такого підходу завдання правового регулювання Особливого адміністративного права полягатиме у тому, щоб з максимальною чіткістю та повнотою визначити абсолютно усі аспекти спілкування суб’єктів публічної адміністрації з приватними особами, роз’яснити, розтлумачити ті категорії, які характеризуються невизначеністю або неконкретністю. Тут немає ніяких обмежень, пов’язаних з необхідністю дотримуватися природної нерівності статусів суб’єкта та об’єкта управління, а є лише завдання врегулювати усі «точки зіткнення» приватних осіб та носіїв публічних повноважень.
Разом з цим, як зазначено у дисертації, сучасне адміністративне право регулює не тільки відносини управлінського характеру, які виникають у ході здійснення державного управління, а ще й певну сукупність відносин, що мають місце, зокрема, при інформуванні населення, узгодженні із суб’єктами підприємницької діяльності меж земельної ділянки, укладанні адміністративних договорів, використанні приватноправових форм виконання публічних завдань тощо, що також накладає свій відбиток на зміст Особливого адміністративного права.
Зроблено висновок, що норми адміністративного права, через які здійснюється державне регулювання суспільних відносин у відповідних сферах взаємодії публічної адміністрації та приватних осіб, утворюють окремі підгалузі, що формують систему Особливого адміністративного права, яка має прийти на зміну Особливій частині адміністративного права. Поділ Особливого адміністративного права на підгалузі максимальною мірою відповідає структурі адміністративного права, яка, відповідно, має складатися не з інститутів управління, а з інститутів та підгалузей права. Поряд з цим, у межах підгалузі права можуть бути виділені норми, які регулюватимуть не лише управлінські, але й публічно-сервісні відносини, що складаються у сучасних умовах між суб’єктами публічної адміністрації та приватними особами. Подібний поділ Особливого адміністративного права позитивно вплине також і на формування системи кореспондуючих прав та обов’язків учасників адміністративно-правових відносин.
Доведено необхідність здійснення ґрунтовного реформування змісту Особливої частини навчальної дисципліни «Адміністративне право України», зокрема шляхом повної відмови від її побудови за галузями публічного управління, перейшовши до формування системи Особливого адміністративного права на підставі предмета правового регулювання. Такий крок має призвести до виділення з її змісту окремих підгалузей адміністративного права, об’єднаних у систему загальними нормами адміністративного права (Загальним адміністративним правом) – адміністративно-господарського права; поліцейського права; будівельного права; права соціального захисту та соціального обслуговування; освітнього права; службового права тощо. Кожна з цих підгалузей має вивчатися у межах самостійного навчального курсу, з урахуванням специфіки навчального закладу або спеціальності, за якою навчається студент (курсант). У цьому плані має бути чітко усвідомлена одна надзвичайно проста річ, що сьогодні не можна на належному рівні вивчити «усе» адміністративне право у цілому. Можливим є опанування адміністративного права лише за розділами (блоками), окремо Загальне адміністративне право та окремо – підгалузі Особливого адміністративного права. В іншому випадку і надалі буде продовжуватися лише ознайомлення студентів (курсантів) з основами адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
У роботі наголошено, що у нинішніх умовах розвитку української держави та українського права на систему адміністративного права чекають суттєві перетворення, пов’язані з виділення у її межах Особливого адміністративного права. Сформульована за радянських часів концепція Особливої частини адміністративного права, в основу якої було покладено ідею про єдність усіх сфер та напрямків управлінської діяльності держави, сьогодні вже давно не відповідає тим завданням, які виконуються національною публічною адміністрацією. Орієнтування діяльності держави на потреби особи, визнання її прав, свобод та законних інтересів першорядними для адміністративно-правового регулювання, – все це неминуче викликає до життя процеси галузевої диференціації норм вітчизняного адміністративного права, їх внутрішню перебудову, спрямовану на зменшення кількості імперативних приписів на користь диспозитивним. Результатом цих тенденцій стає поступове зародження нових підгалузей Особливого адміністративного права.
Акцентовано увагу на тому, що Особливе адміністративне право дозволяє досягти необхідного рівня диференціації між певними групами адміністративно-правових норм, забезпечивши тим самим вирішення низки важливих завдань: конкретизації та фахової спрямованості правотворчої діяльності залежно від особливостей окремих видів адміністративно-правових відносин; поліпшення професійності у сфері правозастосування; підвищення ефективності вивчення окремих підгалузей Особливого адміністративного права.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авер’янов В. Нове ставлення до прав людини – мета реформування українського адміністративного права / В. Авер’янов // Юридична Україна. – 2005. – № 5. – С. 31–35.
2. Авер’янов В. Ще раз про зміст і співвідношення понять «державне управління» і «виконавча влада»: полемічні нотатки / В. Авер’янов // Право України. – 2004. – № 5. – С. 113–116.
3. Аверьянов А. Н. Системное познание мира: Методологические проблемы / А. Н. Аверьянов. – М. : Политиздат, 1985. – 263 с.
4. Аверьянов В. Б. Функции и организационная структура органа государственного управления / В. Б. Аверьянов. – К. : Наукова думка, 1979. – 150 с.
5. Аверьянов А. Н. Системообразующие факторы / А. Н. Аверьянов // Философские науки. – 1981. – № 6. – С. 49–56.
6. Агошкова Е. Б. Эволюция понятия системы / Е. Б. Агошкова, Б. В. Ахлибининский // Вопросы философии. – 1998. – № 7. – С. 170–179.
7. Административное право : учеб. пособие / [Л. М. Рябцев и др.] ; под общ. ред. Л. М. Рябцева. – Минск : Амалфея, 2009. – 432 с.
8. Административное право зарубежных стран : учеб. пособие / под ред. А. Н. Козырина и М. А. Штатиной. – М. : Изд-во «СПАРК», 1996. – 229 с.
9. Административное право зарубежных стран : учебник / под ред. А. Н. Козырина и М. А. Штатиной. – М. : Спарк, 2003. – 464 с.
10. Административное право России : курс лекций / [К. С. Бельский, Н.Ю. Хаманева и др.] ; под ред. Н. Ю. Хаманевой. – М. : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 704 с.
11. Административное право Украины : учеб. [для студентов высш. учеб. заведений юрид. спец.] / [Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, В. Н. Гаращук и др.] ; под ред. Ю. П. Битяка. – 2-е изд., перераб. и доп. – Х. : Право, 2003. – 576 с.
12. Административное право : учебник / под ред. А. Е. Лунева. – М. : Юридическая литература, 1967. – 604 с.
13. Адміністративна процедура та адміністративні послуги. Зарубіжний досвід і пропозиції для України / автор-упоряд. В. П. Тимошук. – К. : Факт, 2003. – 496 с.
14. Адміністративна реформа – історія, очікування та перспективи / упоряд. В. П. Тимощук. – К. : Факт, 2002. – 100 с.
15. Адміністративна юстиція : європейський досвід і пропозиції для України / автори-упоряд. І. Б. Коліушко, Р. О. Куйбіда. – К. : Факт, 2003. − 536 с.
16. Адміністративна юстиція України: проблеми теорії і практики. Настільна книга судді / за заг. ред. О. М. Пасенюка. – К. : Істина, 2007. – 608 с.
17. Адміністративне право України в сучасних умовах (виклики початку ХХ століття) : монографія / [В. В. Галунько, В. І. Олефір, М. П. Пихтін та ін.] ; за заг. ред. В. В. Галунька. – Херсон : ХЮІ ХНУВС, 2010. – 376 с.
18. Адміністративне право України. Академічний курс : підручник: у 2–х т. / ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). – К. : Вид-во «Юрид. думка», 2004– . – Т. 1. Загальна частина. – 2004. – 584 с.
19. Адміністративне право України. Академічний курс : підручник : у 2–х т. / ред. колегія: В. Б. Авер’янов (голова). – К. : Вид-во «Юрид. думка», 2004– . – Т. 2. Особлива частина. – 2005. – 624 с.
20. Адміністративне право України : підручник / [Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.] ; за ред. Ю. П. Битяка. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
21. Адміністративне право України : підручник / за заг. ред. Т. О. Коломоєць. – К. : Істина, 2008. – 219 с.
22. Адміністративний кодекс УРСР // Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського Уряду України. – 1927. – № 63–65.
23. Адміністративний процес України : навч. посіб. / [Г. О. Пономаренко, А. Т. Комзюк, В. М. Бевзенко та ін.] ; за заг. ред. А. Т. Комзюка. – Х. : Вид-во Харк. нац. ун-та внутр. справ, 2008. – 212 с.
24. Азімов Ч. Про приватне і публічне право / Ч. Азімов // Право України. – 1995. – № 1. – С. 32–34.
25. Азми Д. М. Отрасль права как елемент структуры права (частноправовой аспект) / Д. М. Азми, С. Ю. Филиппова // Право и государство: теория и практика. – 2007. – № 12. – С. 43–51.
26. Александров Н. Г. О месте трудового и колхозного права в системе советского социалистического права / Н. Г. Александров // Советское государство и право. – 1958. – № 5. – С. 117–124.
27. Алексеев С. С. О теоретических основах классификации отраслей советского права / С. С. Алексеев // Советское государство и право. – 1957. – № 7. – С. 99–107.
28. Алексеев С. С. Общие теоритические проблемы системы советского права / С. С. Алексеев. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1961. – 186 с.
29. Алексеев С. С. Право в нашей жизни / С. С. Алексеев. – Свердловск : Изд-во Уральского ун-та, 1975. – 168 с.
30. Алексеев С. С. Право на пороге нового тысячелетия: некоторые тенденции мирового правового развития – надежда и драма современной эпохи / С. С. Алексеев. – М. : Статут, 2000. – 256 с.
31. Алексеев С. В. Концепция административно-хозяйственного правоотношения / С. В. Алексеев // Закон и право. – 2005. – № 3. – С. 63–68.
32. Алекстьев А. С. Происхождение чрезвычайноуказного права и его политическое значение / А. С. Алекстьев // Юридический вестник. – 1913. – Кн. 1. – С. 57–75.
33. Ананов И. Очередные задачи науки советского административного права / И. Ананов // Советская юстиция. – 1938. – № 20–21. – С. 45–48.
34. Андреевский И. Е. Полицейское право. Т. 1. / И. Е. Андреевский. – СПб., 1874. – 648 с.
35. Андреевский И. Е. Полицейское право. Т. 2. / И. Е. Андреевский. – СПб., 1876. – 729 с.
36. Андрейцев В. Право екологічної безпеки: проблеми формування об’єктного складу / В. Андрейцев // Право України. – 2001. – № 10. – С. 9–12.
37. Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій : навч. посіб. [для юрид. фак. вузів] / В. І. Андрейцев. – К. : Вентурі, 1996. – 208 с.
38. Андрійко О. Ф. Державний контроль в Україні: організаційно-правові засади / О. Ф. Андрійко. – К. : Наук. думка, 2004. – 304 с.
39. Андрійко О. Ф. Контроль у сфері державного управління / О. Ф. Андрійко // Правова держава. – 1996. – Вип. 8. – С. 129–138.
40. Андрійко О. Ф. Організаційно-правові проблеми державного контролю у сфері виконавчої влади: дис. … доктора юрид. наук : 12.00.07 / Андрійко Ольга Федорівна. – К., 1999. – 390 с.
41. Анохин П. К. Философские аспекты теории функциональной системы / П. К. Анохин. – М. : Наука, 1978. – 400 с.
42. Антологія української юридичної думки: в 6 т. / [редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін.] ; упоряд.: Ю. І. Римаренко, В. Б. Авер’янов, І. Б. Усенко ; відп. ред. Ю. І. Римаренко, В. Б. Авер’янов. – К. : Вид. Дім «Юрид. книга», 2003– . – Т. 5. Поліцейське та адміністративне право. – 2003. – 600 с.
43. Антонов И. П. Полицейское право: быть или не быть? / И. П. Антонов // Юридическое образование и наука. – 20001. – № 3. – С. 34–38.
44. Антонова В. П. Институты административного права (третьи «Лазаревские чтения») / В. П. Антонова // Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 5–26.
45. Аржанов М. О принципах построения системы советского социалистического права / М. Аржанов // Советское государство. – 1939. – № 3. – С. 26–35.
46. Аркадьева Б. Н. К определению основных понятий методологи системных исследований / Б. Н. Аркадьева // Вопросы философии. – 1967. – № 3. – С. 34-39.
47. Архипов К. Закон в советском государстве / К. Архипов. – М. – Л. : Госиздат. 1926. – 154 с.
48. Архипов К. Организация советского управления (Первая часть «административного кодекса») / К. Архипов // Власть Советов. – 1923. – № 3. – С. 32–37.
49. Ахиезер А. С. О системном аспекте кибернетики / А. С. Ахиезер // Проблемы исследования систем и структур : материалы конф. – М. : Изд-во Акад. наук СССР, 1965. – С. 88–92.
50. Б.Р.С. Советское административное право в фашистском изложении / Б.Р.С. // Советское государство. – 1937. – № 3–4. – С. 126–128.
51. Байтин М. И. Соотношение отрисли права и отрасли законодательства / М. И. Байтин, Д. Е. Петров // Известия вузов. Правоведение. – 2004. – № 4. – С. 29–40.
52. Балюк Г. Ядерне право України: науково-теоретичні засади виділення ядерних відносин / Г. Балюк // Право України. – 1999. – № 7. – С. 13–16.
53. Бандурка А. М. Административный процесс : учебник / А. М. Бандурка, Н. М. Тищенко. – Х. : Изд-во НУВД, 2001. – 353 с.
54. Бандурка О. М. Управління в органах внутрішніх справ України : підручник / О. М. Бандурка. – Х. : Ун-т внутр. справ, 1998. – 480 с.
55. Банчук О.А. Публічне і приватне право: історія українських вчень та сучасність / О. А. Банчук. – К. : Конус-Ю, 2008. – 184 с.
56. Батанов О. В. Муніципальне право як галузь національного права України: дискусійні питання становлення та розвитку / О. В. Батанов // Часопис Київськ. ун-ту права. – 2008. – № 3. – С. 83–89.
57. Бахрах Д. Н. Административное право и перестройка / Д. Н. Бахрах, В. М. Манохин, Р. С. Павловский // Известия вузов. Правоведение. – 1988. – № 6. – С. 49–52.
58. Ба