СПЕЦИФІКА АНТРОПОНІМІВ У ХИМЕРНІЙ ПРОЗІ (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В.Г.ДРОЗДА)

brief description

ІЗМАЇЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Шестопалова Людмила Дмитрівна

УДК 811.161.2’373.23:823(043.5)

СПЕЦИФІКА АНТРОПОНІМІВ У ХИМЕРНІЙ ПРОЗІ
(НА МАТЕРІАЛІ ТВОРЧОСТІ В.Г.ДРОЗДА)

Спеціальність10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Карпенко Юрій Олександрович
Доктор філологічних наук, професор

Ізмаїл 2005

ЗМІСТ
Вступ 4
Розділ 1.
Літературна антропонімія як об’єкт наукового вивчення.. 8
1.1. Проблематика термінології літературної ономастики. 8
1.2. Про стан наукового вивчення ономастики української літератури.. 15
1.3. Антропонімія як виражальний компонент художнього твору.. 20
1.4. Специфіка літературної ономастики В.Дрозда27
Короткі висновки....37
Розділ 2.
Антропонімія оповідань В.Г.Дрозда .. 41
2.1. Повернення Йоськи”42
2.2. День, як вік” 47
2.3. Ніч у вересні” ..52
2.4. Навала”. 58
2.5. Ластівки над письмовим столом” 61
Короткі висновки...65
Розділ 3.
Антропонімний простір повісті В.Г.Дрозда Ирій” 67
3.1. Антропонімічні засоби характеристики головного героя..67
3.2. Антропонімічні засоби характеристики інших персонажів.. 81
Короткі висновки..107
Розділ 4.
Антропонімія у повісті В.Г.Дрозда Балада про Сластьона” . 110
4.1. Передумови створення повісті Балада про Сластьона”. 110
4.2. Назва та структура твору.111
4.3. Антропонімічні параметри родоводу Сластьона.. 113
4.4. Сластьон і сластьончики..119
4.5. Семантична амплітуда однокомпонентного імені персонажа.123
4.6. Функціонування прізвища героя 135
4.7. Дволексемні антропоформули. 143
4.8. Ужиток трилексемних іменувань персонажа 149
4.9. Антропонімний простір твору..156
4.10. Номінації нараторів.158
Короткі висновки....182
Висновки..184
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.....195
ДОДАТКИ 212

ВСТУП
Донині однією з найважливіших проблем сучасної української літературної ономастики є дослідження функціонально-стилістичних особливостей антропонімії в художньому творі. Добір антропонімів для митця це прояв його літературної індивідуальності та художньої майстерності на фоні реальної суспільно-історичної дійсності.
Наукові дослідження, здійснені в галузі літературної ономастики (Л.Белей, В.Калінкін, Ю.Карпенко, В.Михайлов та ін.), становлять важливу теоретичну базу для нових антропонімічних розвідок. Останнім часом об’єктом ономастичних студій стали особові імена в українських обрядових піснях (Н.Колесник), романах П.Загребельного, І.Ле, П.Панча (Т.Гриценко), драматичних творах Л.Українки (Т.Крупеньова), різножанрових творах Л.Костенко (М.Мельник), поетичному ономастиконі творів Я.Славутича (Л.Селіверстова), романах Г.Тютюнника й В.Земляка (А.Соколова) та інших відомих майстрів красного письменства, що, у свою чергу, доводить активний розвиток літературної антропоніміки як окремої мовознавчої дисципліни з визначеним об’єктом дослідження й апробованою методикою.
Актуальність дослідження. Помітним явищем в українській літературі 60 80-х років стала так звана химерна проза. Химерність має давню літературну традицію й невичерпні фольклорні джерела. Започаткована О.Ільченком у романі „Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця”, вона простежується у творах М.Стельмаха, В.Земляка, П.Загребельного, Є.Гуцала, В.Шевчука та інших письмеників, але В.Дрозд розвинув традиції химерної прози, відтворивши унікальний, глибоко національний тип української самобутньої людини. Художні твори В.Дрозда близькі до народних бувальщин своєю фантазійністю, різноманітними перевтіленнями й неймовірностями. „Химерність” об’єднувальна назва, що сполучає „фантасмагоричність”, „дивність”, „примхливість”, „кумедність” тощо. Якщо говорити про химерний стиль як жанрову специфіку творів, то домінуючими на образно-змістовому рівні, на думку Л.Т.Масенко, слід визнати пародійно-комедійне начало, ексцентричність, гротесковість у змалюванні персонажів, а в мовностильовому плані орієнтацію на усне розмовне мовлення, на використання оригінальних іменувань, що і зумовлює онімну специфічність цього літературного напряму.
Творчий доробок В.Дрозда становить велику кількість оповідань, повістей, романів, яким властива „химерність”, навіяна історією, а також незвичайним сприйняттям буденних подій та їх емоційно-експресивним переомисленням. Лінгвістична ж специфіка творів письменника полягає в нетрадиційному конструюванні та обігруванні онімічних елементів, у характерному смисловому наповненні використаних антропоформул та їх уяскравленій варіативності, а також у доречному, адекватному доборі імен та прізвищ, що і становить істотний складник ідіостилю письменника. До творчості В.Дрозда переважно зверталися літературознавці (М.Жулинський, П.Майдаченко, Р.Сивокінь, В.Брюховецький, А.Погрібний, Л.Донченко та ін), проте мовознавчий аналіз спадщини письменника, дослідження ономастичної своєрідності його творів і досі не здійснено, що і зумовлює актуальність дисертаційної теми.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Виконане дослідження відповідає науковій темі кафедри української мови Ізмаїльського державного гуманітарного університету Функціонування і розвиток мови” та науковій темі кафедри української мови Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова Актуальні питання лексичної і граматичної системи української мови” (номер державної реєстрації 0101001415).
Об’єктом дослідження є онімія творів В.Дрозда, а предметом дослідження лексико-семантична та функціонально-стилістична специфіка антропонімів у різножанрових творах письменника.
Джерельною базою дослідження послужили тексти художніх творів В.Дрозда. Усього обстежено 157 різних антропонімів у 2018 ужитках семи найхарактерніших оповідань і повістей письменника.
Метою дисертаційного дослідження є комплексний структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аналіз літературної антропонімії в системі оповідань і повістей В.Дрозда. Для досягнення зазначеної мети розв’язано такі основні завдання:
1) окреслено поетонімосферу художньої творчості В.Дрозда як представника літературної традиції химерної прози;
2) визначено загальномовні аспекти та специфічні, індивідуально-авторські особливості літературної ономастики В.Дрозда на рівні її структури та функціонування;
3) з’ясовано лексико-семантичну специфіку літературного антропонімікону письменника;
4) встановлено контекстуальну і функціональну текстотвірну сутність аналізованих антропонімів та їх роль у конкретних сюжетних ситуаціях і подіях;
5) розкрито функціонально-стилістичне навантаження контекстуальних антропонімів, використаних у творах В.Дрозда;
6) конкретизовано антропонімічну специфіку у творах химерної прози на матеріалі оповідань і повістей В.Дрозда.
Вибір методів дослідження зумовлено загальною метою, конкретними завданнями роботи та специфікою аналізованного об’єкта. Провідним є описовий метод і його основні прийоми інвентаризації та систематизації мовного матеріалу. Також використано метод семантичного аналізу та функціонально-стилістичної ідентифікації, що уможливлює з’ясування смислової та контекстуальної особливості літературних антропонімів. Досить широко використовується кількісний метод. Оригінальність форм авторських ім’явжитків підказала звернення до зіставного методу, застосованого для увиразнення антропонімних уживань у різножанрових творах В.Дрозда.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що комплексне дослідження антропонімії прозових творів (оповідань, повістей) В.Дрозда і загалом химерного напряму в українській літературі здійснюється вперше. У межах проведеного дослідження з’ясовано індивідуально-авторські особливості літературних ім’явжитків, виявлено текстотвірну функцію антропонімів, а також їх контекстуальних замінників, що увиразнюють жанрову специфіку аналізованих творів як завдяки своїй структурі, так і з огляду на ситуативне використання й стилістичне забарвлення.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що його результати поглиблюють уявлення про своєрідність творчості видатного українського письменника В.Дрозда. Результати аналізу антропонімної частини художнього тексту становитимуть підґрунтя для подальших теоретичних узагальнень з проблем літературно-художньої ономастики, ідіостилю письменника, жанрової специфіки оніма. З’ясування ролі антропонімічного компоненту у творах химерного стилю дає підстави детальніше визначити своєрідність цього яскравого напряму в сучасній українській літературі.
Практичне значення роботи виявляється в тому, що одержані результати можуть використовуватися в курсах із сучасної української мови та літератури, у спецкурсах з ономастики та семінарах при вивченні творчості українських письменників. Отримані результати можуть застосовуватися для написання підручників і навчальних посібників із зазначених курсів, а також для укладання ономастичного словника мови В.Дрозда як видатного українського письменника.
Апробація роботи. Результати дослідження виголошено на ІХ Всеукраїнській ономастичній конференції Ретроспекція і перспективи української ономастики” (Кіровоград, 2001). Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалася на засіданнях кафедри сучасної української мови й практичного курсу української мови Ізмаїльського державного гуманітарного університету (2000, 2001, 2002, 2003) та на кафедрі української мови Одеського національного університету імені І.І.Мечникова (2005). За темою дисертації опубліковано сім статей у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (215 позицій) та додатків. Загальний обсяг дисертації 221 с., текстова частина 194 с.

bibliography

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши художні твори відомого сучасного українського письменника В.Г.Дрозда, можемо висновувати, що літературні антропоніми виконують дуже важливі функції в онімному просторі цих творів. Специфіка літературних антропонімів полягає в тому, що вони не позначають, а називають, іменують об’єкт. Завдяки структурно-словотвірним особливостям, а також фонетико-семантичній трансформації особової назви ступінь прозорості внутрішньої форми оніма значно посилюється. Вживаючи антропонім, письменник вдається до розмаїтих мовностилістичних засобів з метою максимальної мотивованості його у художньому тексті. Варто зазначити, що літературна антропонімія письменника тісно переплетена з реальною. Думка про те, що вона почала свій розвиток із реальної, науково підтверджується.
Не всі вчені-ономасти одностайні щодо термінології, яка адекватно відбивала б специфіку мовознавчої дисципліни літературної ономастики. Над проблемою наукової термінології, класифікації ономастичних розрядів та теорії літературної ономастики плідно працюють відомі науковці Л.О.Белей, В.М.Калінкін, Ю.О.Карпенко. Паралельно активно ведеться кропітка науково-дослідна робота в галузі ономастичних досліджень художніх творів класиків та сучасних українських письменників. Аналізуючи різножанрові художні твори В.Дрозда, ми оперували терміном літературний антропонім”, який відстоює Одеська ономастична школа і який є найпоширенішим у світі.
Табл.3 Ієрархія іменувань Сластьона різними нараторами” відбиває усі моделі антропонімічних позначень, вказуючи кількість нараторів, що вживають дану антропоформулу. Найуживанішою є антропоформула прізвище” Сластьон. Кількість ужитків її найвища 163. Оповідей про Сластьона 30, нараторів 28, а прізвищеву модель уживають 25 нараторів. Частотність ужитку прізвища найбільша тому, що це фактично основний і характеризуючий компонент повної антропонімічної моделі. Прізвище у повісті є домінантним, входячи навіть у заголовок художнього твору. Двоє нараторів не уживають у мовленні прізвище головного персонажа, тому що колгоспна кухарка, розповідаючи, знайомить читача з матір’ю Сластьона Марією, дочка-десятикласниця вживає номінацію батько, татко, а для Сластьонихи він чоловічок, Йося, хоч один раз вона теж вживає прізвище.
У всіх інших варіантах антропонімічних позначень головного персонажа Балада про Сластьона” (див.табл.3) наратори, в тій чи іншій мірі, виявляють своє суб’єктивне ставлення до нього. В цілому антропонімний простір повісті побудований на опозиції Сластьон наратори. 28 оповідачів це голос народу, що характеризує головного персонажа повісті Балада про Сластьона” Йосипа Македоновича Сластьона. Кожен із них, самохарактеризуючись, свідомо дозує і забарвлює експресивно-конотативну характеристику головного персонажа.
Антропонімікон повісті Балада про Сластьона” вужчий, ніж у повісті Ирій”. Головними персонажами повісті Ирій” є дядько Денис, тітка Дора, Михайло Решето. Три персонажі мають 274 ім’явжитки, які виявляють себе у 25 антропомоделях (див.табл.1 Антропонімна наповненість повісті В.Г.Дрозда Ирій”). Повість Балада про Сластьона” має 19 варіантів антропомоделей, які виявляють себе у 357 ім’явжитках, стосовно єдиного головного персонажа.
Антропонімний простір повісті Ирій” нараховує 593 антроповжитки, із них 530 однинних і 63 множинних, не беручи до уваги контекстуальних антропонімів (див.табл.1). Повість Балада про Сластьона” послуговується 357 ім’явжитками стосовно Сластьона і 91 стосовно другорядних персонажів.
Троє нараторів мають неповну номінацію Сластьониха (андронім); Гнойок (прізвисько); Сонька-шинкарка (пейоративне ім’я + характеризуючий апелятив).
Згадувані персонажі це найчастіше іменні моделі (Прокіп, Іван, Оксана, Платон і т.д.). Характерною особливістю згадуваних персонажів є те, що вони наділені повними офіційними іменами, оскільки є відсутньою контактна ситуативна варіативність, яка заступається дистанційною повагою як виявом чемності.
У творах В.Дрозда є, зрозуміло, й імена згадуваних історичних осіб. Вони також належать до літературних антропонімів. Серед згадуваних історичних імен Ковпак партизанський ватажок; Фалес, Бекон, Платон, Боттічеллі, Свіфт, Менделєєв, Вагнер, Голсуорсі, Лев Толстой, Грінченко, Єсенін, Пастернак діячі світової культури та науки. Вони вказують на реальність відтворюваних подій, є виразниками рівня ерудиції відповідних персонажів, що їх уживають, пор. це Колумб, Калінін, Гітлер.
Звичайно, що такі імена творять особливий стиль дроздівського письма. Це всесвітньовідомі імена, які вживаються не просто так, бо у мовленні персонажів вони виконують різноманітні функції, зокрема є характеризуючими для діючого персонажа твору. Пор.: Наполеон, Марія Стюарт, Шіллер Ирій”. Сластьон, бажаючи показати свою ерудицію, приписує відомим людям фрази, яких вони не уживали. Прізвище Фалес він трансформує у Хвалес (від хвалитися), чим показує свою некомпетентність, а також низьку мовну культуру. Хвалес замість Фалес характеризує хвалькуватого Сластьона.
Імена літературних персонажів відомих класиків світової літератури у творах В.Дрозда є не випадковими, вони виконують оцінну функцію. Михайло Решето як натура мрійлива, мандруючи літературними стежками у своїх фантасмагоріях, зустрічає невгамовного Гуллівера, прославленого Дон Кіхота у їржавих лицарських обладунках, Тараса Бульбу розіп’ятого на дереві, славнозвісного Павку Корчагіна. В.Дрозд проектує характери даних персонажів на свого літературного героя Михайла Решета, який формує в собі сміливість, благородство, справедливість.
Один із нараторів-пенсіонерів хибно вживає ім’я літературного персонажа Робінзона Крузо. Демонструючи свою начитаність”, персонаж самохарактеризується, приписуючи письменство Робінзону Крузо.
Отже, вживаючи імена реальних історичних осіб та літературних персонажів, В.Дрозд додає узагальнено-типовий сільський онім якась там Гапка, яка для митця важить не менше, ніж перераховані історичні реальні особи та літературні персонажі.
Псевдонім якоюсь мірою приховує, завуальовує, прикрашає, інтригує, надає відтінку таємничості. У романі В.Дрозда Вовкулака” є два власні імені, які можна кваліфікувати як псевдоісторичні балерина Калиновська та футболіст Анатолій Кряж. Ми гадаємо, що це творча вигадка письменника. Очевидно, він мав когось на увазі, але назвав їх своїми авторськими псевдонімами”. У повісті Ирій” такими є віртуальний псевдонім Стриженський, який конструював для себе Михайло Решето, майбутній актор”, за гідронімом Стрижень, та інший, реальний, узятий з творів Т.Г.Шевченка, Перебендя. Кузьма Перебендя був актором обласного театру. В повісті ужитий і реальний сценічний псевдонім Тарапунька: актори-гумористи Тарапунька і Штепсель були дуже популярні в Україні в часи дії повісті Ирій”. Власне, дроздівські ім’явжитки це не тіні якихось предметів, а місткі, художньо мотивовані оніми, підбір яких є вираженням реальної дійсності.
Літературна антропонімія В.Дрозда відзначається рядом специфічних ознак: химерністю оніма, насиченістю сільськими антропоформулами, художньою мотивованістю зв’язку оніма і характеру, подекуди контрастністю оніма і персонажа, іменним психологізмом та символікою імені у творі. Отже, специфіка дроздівського літературного антропоніма полягає у виборі різноманітних лексико-стилістичних засобів, які спроможні точно реалізувати суттєву, пріоритетну ознаку обраного власного імені.
Роль химерності полягає у спробі автора намітити сміхову, бурлескно-травестійну лінію у творі, а також вказати на суто національну самобутність ужитих власних назв. Визначальними рисами химерності є: 1) асоціативне сприйняття імен, пор.: Майориха, Телениха, Затираха. Це ім’явжитки, які налаштовують читача на фантасмагоричне сприймання подій. Значення цих антропонімів ми уловлюємо через асоціативне їх осмислення. Основна функція цих антропонімів, на нашу думку, експресивно-асоціативна. 2) фольклорність (наближення небилиці до фольклорного образу), пор.: Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор, що повсідалися на підвіконнях, дивані і дзеркалі, на лутках дверей, на абажурі, що загойдався під ними” [3, II, c.30]; Триста тіток Дор, буцім горобці на просо, сипонули зі стін та підвіконь на звабливий дзенькіт, збилися в клубок, наче бджолиний рій, і знову породили тітку Дору в її щоденній подобі” [3, II, c.30-31]; Якось у черзі бабу Одарку штовхнули, і вона розсипалася; мусила знімати з голови хустку, збирати у вузлик свої кістки та чалапати в лікарню, де її заново склали” [3, II, c.39]. 3) заміна реального антропоніма детермінативом на фоні абсолютно нереальних подій, пор.: Іди ж, синку, та натруси для дядька груш із верби, мовила мати” [3, II, c.9]; Тітка перекинулася кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл” [3, II, c.29]; дядько повісив свою голову разом з капелюхом провітритися” [3, II, c.45]. Таким чином, вживання реальних антропомоделей і їх замінників на фоні фантасмагоричних подій є одним із найголовніших факторів ідіостилю В.Дрозда. 4) історизм як неперервність процесу життя (жартівливо містифікований погляд на світ і людину в ньому), пор.: Двор старый, в нем хата одна, комора одна, сарай один, в этом дворе живет козак Василь Решето, жена Федора Климова, дочь Февросія, дочь Феодосія, он, Василь Решето, с предков козак” [3, II, c.77-78]; Тоді Кіндрат, але його зватимуть уже не Кіндрат, а якось космічніше Кін, Кір (персидський цар Кір, урок історії), тоді даватимуть людям звучні імена, а не якісь там пакульські Кіндрати, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі” [3, II, c.51]. 5) неосяжність часу й простору, пор.: І злетілися до мене душі пакульців і було їх мов зір. Пилипи, Андрії, Векли, Радивони, Вавили, Гапи, Клими, Йосипи, Ганни, Мотрі, Михії, Олешки, Параски, Романи, Халимони, Тараси... без ліку, без часових меж” [3, II, c.81].
Отже, у фантасмагоричний літературний онімний простір В.Дрозд широко вводить комплекти множинних імен. Такий ужиток множинних форм творить небуденний і нескінченний художній образ предків. Пор.: Я ішов по кладовищу, ніби по сторінках давнього козацького перепису: Гончаренки, Гомони, Лук’яненки, Решети, Каленики, Шихуцькі!..” [3, II, c.118]. Перераховані антропоніми узагальнені, вони предки. Спираючись на іменні домінанти, він утворює ланцюг родинних відношень, в якому літературні антропоніми виконують інформаційно-оцінну функцію. Пор.: Василь Решето з предків козак”; дід Семирозум, який змайстрував дерев’яного літака; дядько Остап, червоний кіннотник; дядько Кузьма, який лежить у братській могилі; мій батько, що загинув; я, Михайло Решето майбутній актор.
Химерність вбачається і в орієнтації на усне розмовне мовлення це наратор в образі Михайла Решета (Ирій”) і селяни-оповідачі, позначені контекстуальними антропонімами (Балада про Сластьона”).
Характерною рисою мови химерних творів письменника є: 1) широке використання просторічної лексики, лайок, порівнянь (фельдшериця, кошовка, тугий вузелок, дибати, побасував, тилігент, витріщіти баньки, лупати очима, комизитися, стерво, охмондя, дурний кугут, гавкати, получилося, досвіданьїца, припхатися; надимається, наче індик; метушився, ніби сватів ждав до дівки; смокче з держави, як павук; сухим, наче черствий рогалик, голосом; зиркнув, буцім грак на муху і т.д.); 2) нанизування синонімічних рядів, точна конкретизація, паспортизація” побутових реалій, пор.: у голові дядька Гниди весело та радісно вицвірінькує, витьохкує, видзвонює дрібне птаство” [3, II, c.26]; до їхньої хати вселився Халимон, не той Халимон, що наполовину втопився в морсі, коли гуляли Денисове весілля, а ось цей, що живе тепер на Піщаній вулиці” [3, II, c.39] Ирій”; 3) постійна словесна гра, семантичне обігрування фразеологізмів, прислів’їв, приказок, пор.: чим ти гірший од Омелька? Тільки й того, що Омелько скрізь товк воду в ступі і дотовкся, що призначили його директором водоконтори”; чую, гукає Сластьон до Сластьонихи” [3, II, c.309]; А біля Сластьона красується, як одна-однісінька маківка на весь город, Сластьониха” [3, II, c.307]; 4) пародіювання інших мовних стилів, пор.: Ну, парубче, нове життя нового прагне слова!.. Дядько Денис знався на поезії він читав газети” [3, II, c.10]; Я Йосип Македонович Сластьон, начальник по будівництву у місцевих масштабах поки що. Сідайте в машину, персонально підвезу” [3, II, c.320]; Шановні товариші! Що кому болить, той про те й виступає” [3, II, c.354]; Шановні товариші! Усі ми бачимо, що Сластьона вчорашнього дня нема і бути вже не може. Є Сластьон виключно новий” [3, II, c.356]. Отже, поетика аналізованих творів будується на висміюванні серйозного офіційного слова у виявах ораторському, лозунговому, діловому, науковому.
Химерність виразно відбиває залюбленість автора у слово, і саме вона є фоном для витвору літературного антропоніма. Перевага гумористичного, сміхового начала у творах В.Дрозда виявляється у відповідному доборі прізвищ діючих персонажів (Решето, Сластьон, Гнида, Солом’яник, Пасічник, Політайло і т.д.).
Дроздівські твори загромаджені так званим багатослів’ям. Письменник ніби поспішає все переповісти, але при цьому не оминути жодної деталі, яка є важливою у відтворенні суто національного характеру персонажа. Складається враження, що не автор веде слово, а слово немовби веде автора, примушуючи його постійно спотикатися об нього, зосереджуючи увагу читача не на сюжеті, а на події, яка відбувається в той чи інший момент.
Фантасмагорична проза В.Дрозда виросла в умовах заборони правдивого слова. Це був період пошуку інакомовлення, спроба літературної компенсації занепадаючого просторіччя. Іронічно-пародійний струмінь химерного твору на той час виявився найефективнішим у процесі стимулювання та вивільнення слова і думки з-під догматичного пресу заідеологізованості.
Якщо фантастика це відтворення умовно-реальних подій, то фатасмагоричність, химерність це дивне відтворення світу крізь призму міфологічного витвору наївної віри персонажа. Це відтворення письменником філософсько-естетичного комплексу давньої епохи, яка ґрунтується на заміні об’єктивності сприймання суб’єктивним апріорним переконанням. Химерність вплинула на добір літературних антропонімів, хоча в основному літературна антропонімія В.Дрозда це реальні сільські найменування: Зеленок, Когут, Півень, Трав’янко, Плюта і т.д. Особливої уваги заслуговують звучні, значеннєві літературні прізвища, такі як Бородай, Решето, Солом’яник, Сластьон, Шишига, Харлан, Шуляк, Поночівна та ін. Отже, прізвища літературних персонажів із яскраво вираженою семантикою посідають пріоритетне місце у художніх творах В.Г.Дрозда.
Неповторним у своїй поведінці є епізодичний персонаж Андрій Гнида. Генеза наймення вказує на антонімічну сутність оніма. Етимологія імені Андрій (мужній) підпорядковує прозору етимологію прізвища Гнида. Яскравий авторський ім’явжиток максимально підсилений характеризуючим порівнянням (повз, наче павук чи кліщ по стелі”; пакульський п’яничка і веселун Андрій Гнида”). Саме у веселому” стані, уздрівши тітку Дору, він виявляє своє ставлення до неї, через фонетичну трансформацію її імені (Фе-дора, Фед’ора, Федор’очка), підкреслючи тим самим її сільське походження, чого вона дуже соромиться, бо живе у місті.
Яскраву оцінно-характеризуючу функцію виконують такі прізвиська, як Танчик, Уповноважений, Гнойок, Македонський. Вони дають соціальну оцінку персонажеві. Це яскраві витвори традиційного народного українського гумору.
В антропонімному просторі повісті Ирій” відзначається тісний зв’язок літературного оніма з етимологію, тобто значення імені запрограмоване у поведінку і характер персонажа.
Дуже широко в творах В.Дрозд використовує контекстуальні антропоніми, тобто своєрідні перифрази другу, допоміжну назву персонажа, яка в більшій мірі виконує оцінно-характеризуючу функцію. Пор.: Йосип Зеленок (зеленок); Півень (півні); Михайло Решето (дорогий товаришу мій, скептик, песиміст, інтелектуал, негідник, любий хлопчику мій, синку, паливода, урвитель); Дядько Денис (дядько, директор, товариш директор, новий директор, ирійський пакулець); Клава Литвин (дівчина з відривного настінного календаря; дівчина з настінного календаря; дівчина з календаря; дівчина в білому пуховому береті; дівчина з мудрими холодними очима; з-під білого пухового берета дівчина; усміхнена дівчина з-під білого пухового берета; дівчина і т.д.). В останньому випадку письменник 63 рази уживає ці художні конструкції з домінуючим словом дівчина. Таким чином, антропонімні замінники дуже яскраво характеризують персонажів, чим урізноманітнюють авторське ставлення до поіменованого. Кожне називання унікальне тим, що воно в якійсь мірі нейтралізує антропонім, вказує на певні особливості характеру персонажа, настрій та поведінку, конкретизує його літературно-портретні деталі у відповідних життєвих ситуаціях.
В повісті Балада про Сластьона” 25 нараторів репрезентовано безіменно. Власні імена замінено контекстуальними антропонімами. Оповідаючи про Сластьона, наратори, кожний окремо, вступають з ним в умовний діалогічний конфлікт, при якому варіативні антропонімні позначення головного персонажа набувають відповідних конотативних значень. Кожний наратор, оповідаючи, займає відповідну позицію від украй негативної до аж занадто позитивної, використовуючи при цьому різноманітні стилістичні засоби образного мовлення.
Звичайно, головний персонаж будь-якого художнього твору В.Дрозда виявляє себе найбільшим числом ім’явжитків. Пор.: Йоська Сластьон (Балада про Сластьона”) 357 ужитків; Зінька (Навала”) 164; Денис Солом’яник (Ирій”) 143; Зінька (День, як вік”) 113; тітка Дора (Ирій”) 90; Андрій Трав’янко (Ніч у вересні”) 79; Йоська Зеленок (Повернення Йоськи”) 72; Михайло Решето (Ирій”) 41; Ірина (Ластівки над письмовим столом”) 10.
Відповідно до жанрової специфіки оповідання поступаються кількістю ім’явжитків повісті чи роману, але тим не менш літературні антропоніми в оповіданнях такі ж різнобарвні як стилістично, так і функціонально. Мінімальною є частотність андронімних та патронімних ужитків (Цедичка; Романович). Основу оповідань становлять однокомпонентні іменні антропомоделі. Кожне літературне ім’я автор наділив тією чи іншою конотацією. Зокрема імена з суфіксом -к- це переважно народно-розмовний варіант повного офіційного імені (Йоська, Варка, Зінька, Явдошка, Одарка). В основі таких утворень лежить нейтральність за нормами сільської вживаності.
Повість вирішує значно більше проблем, а через те має більше персонажів, в тому числі і другорядних. Швидкоплинність подій чітко проектується на динамізм ім’ятворчого процесу.
Проаналізувавши повість Ирій”, зазначаємо, що перевагу теж надано іменній антропоформулі (Денис, Єврась, Одарка, Кіндрат, Яків та ін.). Те, що перед нами сільські літературні антропоніми, бачимо і з активного вжитку релевантних детермінативів, які вказують на родинні, вікові і соціальні відношення (дядько, тітка, дід, баба, кум, піп, отець): дядько Денис, тітка Дора, дід Єврась, баба Одарка, кум Цекало, піп (отець) Савка. Детермінативи це додатковий засіб, який розширює та уточнює семантику оніма.
Сільська реальність така: двокомпонентною (ім’я + по батькові) антропомоделлю називають людей, які займають вищий соціальний статус, що віддзеркалено як в оповіданнях, так і в повісті (Віталій Петрович перший секретар райкому; Омелько Омелькович директор водоконтори; Семен Семенович директор школи), але Йосип Терентійович, Денис Єврасович, Дора Василівна мають конотативне забарвлення в неофіційній і побутовій сфері вживання. Повість має й інші двокомпонентні моделі, але переважно це ім’я + прізвище Михайло Решето, Славко Пасічник, Андрій Політайло, Клава Литвин, Андрій Гнида.
У повісті вжито іменні варіанти з суфіксами -очк-/-ечк-, -ик, які створюють особливе емоційне забарвлення оніма (Денисочко, Дорочка, Дорюнечка, Михайлик). Ці іменні демінутивні форми вживаються переважно у побутовому мовленні і є потужним характеризуючим засобом.
Основною функцією літературного антропоніма не є номінативна. Щоб досягти вершини лексико-стилістичної виразовості, власна назва в художньому тексті витискає номінативну функцію на задній план, приймаючи натомість цілий ряд стилістично важливих функцій: оцінно-характеризуючу, експресивно-виражальну, інформативну, індивідуалізуючу, психологічну, естетичну і т.д., виповнюється різними конотаціями.
Ім’явжиток літературного персонажа, його дії, поведінка та характер тісно поєднуються з ономастичною вправністю В.Дрозда. Кожна власна назва, вживана у його творах, глибоко продумана і тісно взаємодіє з контекстом. Літературний онім, переважно представляючи сільський антропонімікон, грає у нього різнобарв’ям національної своєрідності.
Емоційно-експресивна, з відтінком осуду, й вишукано хвалебна лексика виразно підкреслює гармонію і дисгармонію характерів Сластьона та нараторів (товариш; дорогий; дорогенький; сусіда мій дорогенький; мій Сластьон; бідолашненький; чоловічку мій; син; людиночка; татко; спец; стерво ледаче; комизиться; неграмотне; своє барило; пика, як шматок сала; кугут; валянок; дулю велику вистоїш; сидів пнем; булькаті чорні очища; гриб грибом і т.д.).
Таким чином, ім’ятворча робота В.Дрозда належить до яскравих осягнень письменника. Літературна антропонімія митця є промовистою, текстотвірною, образотворчою, індивідуалізуючою, оцінною, психологічною, інформативною, асоціативною. Вона є максимально виразовою та ілюстративною. Переважною мірою це сільський реальний антропонімікон. Контекстуальні номінації В.Дрозда є універсальними, більш загальними, в тому числі завдяки різним літературно-художнім метаморфозам, що уяскравлюють персонажів, роблять їх зримими, зрозумілими, реальними.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Дрозд Володимир. Люди на землі. Повість. Оповідання. К.: Молодь, 1976. 206 с.
2. Дрозд Володимир. Ніч у вересні. Оповідання, малюнки сучасного села. К.: Рад. письменник, 1980. 304 с.
3. Дрозд В.Г. Вибрані твори: У 2 т. К.: Рад. письменник, 1989. Т.1-2.
4. Дрозд В.Г. Мої духовні мандрівки // Вибрані твори: У 2 т. К.: Рад. письменник, 1989. Т.1. С. 3-40.
5. Дрозд В.Г. Повість про повість. Автобіографічна повість // Слобожанщина. 1995. №1. С. 54-97.
6. Дрозд В.Г. Ми поламали традиції соцреалістичної белетристики // Літературна Україна, 1998, № 27 (4791) (2 липня). С. 5.
7. Дрозд В. Надвечір’я // Слобожанщина. 1999. № 2. С.116-151.
8. Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Салдацький патрет. (Латинська побрехенька, по-нашому розказана). Вибрані твори. К.: Дніпро, 1983. 349 с.
_______

9. Абрамова О.Ю., Грибенникова О.О., Мисюк А.В. Росія і чужина (на матеріалі лірики Й.Бродського, В.Набокова і п’єси М.Булгакова Втеча”) // Питання сучасної ономастики. VІІ Всеукраїнська ономастична конференція. Статті та тези. Дніпропетровськ, 1997. С. 3-4.
10. Аксёнов С.С. Проблема семантической организации прозвищ ( На материале советской художественной прозы 60 80-х годов) : Автореф. дис. канд. филол. наук. Одесса, 1988. 16 с.
11. Аксёнов С.С. Прозвища в произведениях В.П.Астафьева // Актуальные вопросы русской ономастики. К.: УМК ВО, 1988. С. 168-174.
12. Баранник Л.Ф. Прозвища в русском островном говоре с. Александровка Котовского района Одесской области // Записки з ономастики. Одеса.: Астропринт, 1999. Вип. 1. С. 36-43.
13. Белей Л.О. Офіційні і розмовні варіанти // Українська мова і література в школі. 1986. № 6. С. 63-64.
14. Белей Л.О. Про соціальне в українській антропонімії // Українська мова і література в школі. 1990. № 10. С. 49-51.
15. Белей Л. Функціонально-стилістичні можливості літературно-художньої антропонімії ХІХ-ХХ ст. Ужгород, 1995. 119 с.
16. Белей Л.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця XVIII-XX ст.: Автореф. дис. доктора філол. наук. Ужгород, 1997. 48 с.
17. Белей Л. До проблеми терміно-понятійної нормалізації літературно-художньої антопоніміки // Проблеми слов’янської ономастики. Зб. наукових праць. Ужгород, 1999. С. 8-12.
18. Белей Л.О. Джерельна база української літературно-художньої антропонімії кінця ХVІІІ-ХХ ст. // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Українське і слов’янське мовознавство. Міжнародна конференція на честь 80-річчя проф. Йосипа Дзендзелівського. Ужгород, 2001. С. 88-91.
19. Белей Л. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії. Ужгород, 2002. 175 с.
20. Беценко Т. Лінгвістичний аналіз поезій Василя Стуса // Дивослово. 1997. № 8. С. 17-21.
21. Бияк Наталя. Антропоніми у німецькому перекладі повісті Г.Хоткевича Камінна душа” // Проблеми слов’янської ономастики. Зб. наукових праць. Ужгород, 1999. С. 19-23.
22. Боєва Е.В. Антропонімія повістей М.В.Гоголя: Автореф. дис. канд. філол. наук. Одеса, 1993. 16 с.
23. Болотов В.И. К вопросу о значении имён собственных // Восточнославянская ономастика М.: Наука, 1972. С. 333-345.
24. Бондалетов В.Д. Русская ономастика: Учебное пособие. М.: Просвещение, 1983. 224 с.
25. Брайченко С.Л. Варіанти імен у колі сучасних уподобань мешканців Одеської області // Записки з ономастики. Одеса: Астропринт, 1999. Вип. 1. С. 29-36.
26. Брайченко С.Л. Проблеми динаміки антропонімічних уподобань українців Одещини (жіночі найменування) // Наукові записки. Серія: Філологічні науки (мовознавство). Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В.Винниченка, 2001. Вип. 37. С. 8-10.
27. Брюховецький Вячеслав. Не садами Семіраміди // Дніпро. 1981. №2. С. 141-147.
28. Брюховецький Вячеслав. Себе чи для себе? // Літературна Україна. №50 (12 грудня). 1985. С. 6.
29. Булаховский Л.А. Введение в языкознание. М.: Учпедгиз, 1953. ч.2. 178 с.
30. Буряк Борис. Архітектоніка сучасного роману і проблема характеру: Зб. ст. про сучасну українську літературу. К.: Дніпро, 1965. Вип. 2. С. 149-183.
31. Бушмин А.Е. Сатира Салтыкова-Щедрина. М.-Л.: АН СССР, 1959. 644 с.
32. Буштян Л.М. Словообразовательная основа ономастической коннотации // Актуальные вопросы русской ономастики. Сб. научн. тр. К.: УМК ВО. 1988. С. 22-29.
33. Варченко І. До основ наукового вивчення сучасних українських прізвищ // Ю.К. Редько. Довідник українських прізвищ. К.: Рад. школа, 1968. С. 3-29.
34. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 655 с.
35. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: АН СССР, 1963. 255 с.
36. Виноградов В.В. О языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. 360 с.
37. Вольф Е.М. Грамматика и семантика прилагательного (на материале иберо-романских языков). М.: Наука, 1978. 200 с.
38. Галкина-Федорук Е.М. Об экспрессивности и эмоциональности в языке // Сб. статей по языкознанию. М., 1958. С. 103-124.
39. Гей Н.К. Искусство слова. М.: Наука, 1967. 364 с.
40. Гинзбург Л.Я. О литературном герое. М.: Сов. писатель, 1979. 224 с.
41. Головчак Наталія. Розмаїтість імен німців у інтеретнічному просторі Закарпаття // Проблеми слов’янської ономастики. Ужгород, 1999. С. 30-32.
42. Горбаневский М.В. В мире имён и названий. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Знание, 1987. 208 с.
43. Горбаневский М.В. Ономастика в художественной литературе // Филологические этюды. М.: Изд-во Ун-та дружбы народов, 1988. 87 с.
44. Горе М.С. Природа семантики антропонимов в художественном тексте // Актуальные вопросы русской ономастики. Сб. научн. труд. К.: УМК ВО. 1988. С. 148-153.