СУБ’ЄКТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ У ДІАЛОЗІ ТА ПОЛІЛОЗІ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ (СЕМАНТИКА ТА ПРАГМАТИКА)

brief description

ГОРЛІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ІНСТИТУТ

ІНОЗЕМНИХ МОВ

На правах рукопису

САФОНОВА НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

УДК 81’367: 81’37: 81’42 = 161.2

СУБ’ЄКТИВНА МОДАЛЬНІСТЬ У ДІАЛОЗІ ТА ПОЛІЛОЗІ

СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДРАМИ

(СЕМАНТИКА ТА ПРАГМАТИКА)

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор Загнітко А.П.

Горлівка 2005

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень

5

Вступ

6

Розділ 1. Драматургічний дискурс: загальна характеристика і модель функціонування

13

1.1.

Поняття дискурсу і тексту на сучасному етапі розвитку лінгвістики

13

1.1.1

Дискурс як основна одиниця лінгвістики тексту

16

1.1.2.

Поняття діалогічного дискурсу

18

1.2.

Діалог, монолог, полілог як мовленнєві жанри драматургічного дискурсу

24

1.2.1.

Принципи розмежування діалогічного і монологічного мовлення

25

1.2.2.

Діалог як основна форма відтворення дійсності у драмі

26

1.2.3.

Статусні характеристики монологічного мовлення в драматургічному творі

29

1.2.4.

Закони творення і принципи функціонування полілогу в драматургічному дискурсі

33

1.3.

Текстово-дискурсивні категорії драматургічного твору

39

1.4.

Закономірності смислової, структурної та синтаксичної організації драматургічного тексту

49

1.4.1.

Закони збереження змістової і структурної зв’язності драматургічного діалогу

50

1.4.2.

Структурно-композиційні одиниці драми

52

1.4.3.

Структурно-змістові (функціональні) одиниці драматургічного твору

55

1.4.3.1.

Структурна (архітектонічна) організація діалогічного персонажного мовлення

56

1.4.3.2.

Структурна організація драматургічного авторського мовлення

61

1.5.

Висновки до Розділу 1

67

Розділ 2. Семантико-прагматична зумовленість суб’єктивної модальності драматургічного дискурсу

69

2.1.

Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки

69

2.2.

Специфіка вираження суб’єктивно-модальних значень у драматургічному дискурсі

73

2.2.1.

Комунікативно-прагматична перспектива суб’єктивної модальності

79

2.2.1.1

Логіко-філософське поняття модальності

79

2.2.1.2

Кореляція об’єктивно-модальних та суб’єктивно-модальних значень: синтаксичний план

82

2.2.1.3

Взаємозалежність семантики та синтактики висловлення у витворенні змісту діалогізованих текстів

85

2.2.1.4

Семантико-прагматична природа суб’єктивної модальності: дискурсивний план

87

2.2.2.

Конституенти семантичної площини суб’єктивної модальності драматургічного дискурсу

91

2.2.2.1

Семантична конгруентність оцінки та суб’єктивної модальності у драматургічному дискурсі

95

2.2.2.2.

Модалема як додатковий смисловий компонент значення репліки і тематичного діалогічного блоку

101

2.2.2.3.

Типологія модалем

104

2.2.2.4.

Модалема як смисловий модалізатор загального навантаження тотожних у структурному та вербальному наповненні реплік драматургічного дискурсу

108

2.3

Висновки до Розділу 2

116

Розділ 3. Етіологія суб’єктивно-модальних смислів драматургічного дискурсу

118

3.1.

Роль і місце суб’єктивної модальності в смисловій структурі тематичного діалогічного блоку

118

3.2

Суб’єктивність як іманентна особливість суб’єктивно-модального забарвлення реплік драматургічного дискурсу

127

3.3.

Кореляція суб’єктивно-модальних смислів, закладених у референтну ситуацію, контекст (конситуацію) та підтекст

134

3.3.1.

Референція як індикатор суб’єктивно-модальних смислів драматургічного дискурсу

134

3.3.2.

Роль контексту (конситуації) в розкритті суб’єктивно-модального забарвлення тематичного діалогічного блоку

143

3.3.3.

Суб’єктивна модальність підтексту

158

3.4.

Імпліцитність суб’єктивно-модальних смислів реплікованих драматургічних дискурсів: закономірності вияву та навантаження

164

3.5.

Суб’єктивно-модальна потенція паратексту драматургічного дискурсу

173

3.5.1.

Драма як невласне креолізований дискурс

173

3.5.2.

Ремарка як засіб вираження суб’єктивної модальності драматургічного дискурсу

181

3.6.

Висновки до Розділу 3

186

Висновки

188

Список використаних джерел

194

Список джерел ілюстративного матеріалу

223

Додатки

226

ВСТУП

Ємність поняття модальність” та її субкатегорії суб’єктивної модальності (СМ), що розуміються і вузько і широко, у лінгвістичному семантико-прагматичному ракурсі, тобто як комунікативно-дискурсивна категорія, не набули свого однозначного, вичерпного й остаточного тлумачення, хоча історія її дослідження сягає часів античності. Діонісій писав, що не існує єдиного способу вираження різних думок, але ми висловлюємо їх чи стверджуючи, чи сумніваючись, чи питаючи, чи просячи, чи наказуючи, чи припускаючи або надаючи думці ще якоїсь форми, а залежно від цього намагаємося надати відповідної форми і мовленню [7, с.179]. Ця ж думка знайшла свій розвиток у концепції Р.Декарта [92, с.352], який вважав, що одні думки являють собою образи речей, інші ж включають, крім цього, ще дещо”, коли людина бажає чи боїться, стверджує чи заперечує, вона завжди уявляє предмет думки, але водночас додає до ідеї предмета ще і свої переживання. На думку Б.Рассела [234, с.271], мова має дві основні функції: перша вказувати на об’єктивні факти, інша служити для вираження стану мовця.
Концепція модальності привертала увагу численних дослідників, починаючи від Аристотеля, і розумілася спершу як філософська і логічна категорія. Як лінгвістична, точніше суто граматична, категорія модальності почала ґрунтовно досліджуватися в синтаксисі при вивченні речення як багатоаспектної одиниці, що передбачає розмежування різних його рівнів: формально-граматичного, семантико-синтаксичного й комунікативного [17, 26, 36, 42, 62, 69, 121, 149, 179, 215, 219, 306 тощо]. Проте проблеми її функціонування у структурі дискурсу реплікованої природи не досліджувалися взагалі, щоправда, модальність як текстова категорія (здебільшого прозових та поетичних жанрів) знайшла своє наукове висвітлення у роботах М.Ф.Алефіренка [4, с.270-285], І.Р.Гальперіна [71, с.113-123], А.Ф.Папіної [216, с.327-339], З.Я.Тураєвої [287, с.105-114] та ін.
Неоднозначність теорії СМ пов’язана з тим, що проблема її місця в лінгвістиці, структури, змісту тривалий час досліджувалися на рівні речення. У діалогічному ж мовленні, більше того, на рівні дискурсу функціональні, семантичні, структурні та прагматичні особливості СМ майже не вивчалися. Втім саме в умовах прямої комунікативної взаємодії живому діалозі чи стилізованому та типізованому його варіанті, яким постає драматургічний дискурс, який, на відміну від моногенетичного монологу, є полігенетичним [183, с.92-93], модальні і, більшою мірою, суб’єктивно-модальні смисли репрезентуються набагато інтенсивніше, оскільки у його створенні беруть участь не лише два чи більше мовців, але і функціонують, подеколи домінуючи над вербальними, пара- та екстралінгвістичні чинники, які і сприяють виникненню додаткової суб’єктивно-модальної смислової площини дискурсу. Правомірно говорити про те, що СМ діалогічного дискурсу постає інтерперсональною; продукуючи репліку, персонаж-мовець не лише виражає своє модально-оцінне ставлення до змісту вербального повідомлення про окрему референтну ситуацію, але й прагне донести до реципієнта інтенцію, вкладену в нього, причому так, щоб реакція на інтенцію була адекватно декодованою. Продуцент, вимовляючи репліку, обов’язково враховує можливу інтерпретацію реципієнтом, котрий, у свою чергу, розуміє її згідно з припущенням про інтенції першого. Модальність в діалозі характеризується двобічною комунікативною орієнтацією і передбачає врахування компетенції не лише адресанта, але й адресата.
Специфіка ДД полягає в тому, що значна частина інформації не вербалізується, а переходить в імпліцитну площину, так само значний відсоток суб’єктивно-модальних смислів у драмі постає не експлікованим, а отже не має традиційних для речення граматичних маркерів СМ реплік, точніше вони функціонують в ДД, проте їхня роль незначна в порівнянні з особливими засобами репрезентації суб’єктивно-модальних смислів ДД: конситуацією, ремарками, екстралінгвістичною інформацією, вираженою паратекстово, тоном протікання комунікативної взаємодії, інтонацією. Репліка драми, маючи свого конкретного продуцента персонажа-мовця, завжди постає детермінованою його ставленням до факту позамовної дійсності, закладеного в референтну ситуацію, таке персуазивне ставлення ґрунтується на погляді мовця, яке прямо залежне від його системи цінностей, а тому виявляється семантично конгруентною категорією оцінки.
Дотепер сучасна українська драма не розглядалася як невласне креолізований текст, в якому взаємодіють і виражаються смисли, зокрема суб’єктивно-модальні, за допомогою двох нетотожних семіотичних систем.
Актуальність теми дослідження визначається недостатнім і суперечливим вивченням питань, пов’язаних зі встановленням семантичного навантаження СМ у дискурсах реплікованої природи, визначенням етіології суб’єктивно-модального забарвлення реплік персонажів у драмі, їхнього статусу і місця, закономірностей вияву та навантаження у загальній смисловій та інформаційній площині драматургічного твору, потребами, викликаними включенням до функціонально-семантичних характеристик категорії СМ, що стали вже класичними в синтаксисі [283], прагматичної координати, роль якої у вираженні суб’єктивно-модальних значень на рівні дискурсу з конкретним суб’єктом-мовцем набуває пріоритетного статусу.
Мета роботи полягає в ідентифікації чинників, що спричиняють появу додаткової суб’єктивно-модальної площини репліки і тематичного діалогічного блоку ДД, встановленні типології таких смислів, виявленні специфічних для ДД маркерів СМ і, доведення спроможності кваліфікування СМ як семантико-прагматичної категорії діалогічного дискурсу.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
1) з’ясувати загальну характеристику і модель функціонування драматургічного дискурсу;
2) встановити принципи диференціації монологічного, діалогічного та полілогічного мовлення в реплікованих дискурсах;
3) виявити закономірності смислової, структурної та синтаксичної організації тексту драми;
4) визначити місце і статус СМ серед інших текстово-дискурсивних категорій;
5) описати специфіку вираження суб’єктивно-модальних значень у ДД з урахуванням її семантико-прагматичного статусу в художньому літературному творі;
6) схарактеризувати семантичну конгруентність оцінки та СМ у ДД, класифікувавши і кваліфікувавши додаткові суб’єктивно-модальні смисли, каузовані вербальними та паравербальними чинниками;
7) простежити вплив суб’єктивності, конситуації, підтексту, розуміння референтної ситуації персонажем-мовцем на загальну інформаційну та смислову площину репліки чи ТДБ;
8) дослідити суб’єктивно-модальну потенцію паратексту в драмі як у невласне креолізованому дискурсі.
Методологія дослідження ґрунтується на дослідженні характеру взаємодії, взаємозв’язку плану змісту й плану вираження в мовленні, що пов’язано з однією з фундаментальних проблем лінгвістичної теорії функціонуванням мовних одиниць у тексті та дискурсі, а також на принципі цілісного комплексного підходу до мовленнєвих явищ і закономірностей їхнього функціонування у художньому контексті, що передбачає багаторівневий аналіз тексту. Мова при цьому розглядається не як формальна система, абстрагована від умов її використання, а як засіб комунікативної взаємодії, що здійснюється в соціальному та психологічному контекстах. Важливе значення надається положенням семіотики про знак і його структуру, про змістове і контекстуально зумовлене семантичне варіювання форм; однією з ключових засад роботи постала думка про те, що мовний знак, як і мова загалом, являють собою погляд на світ, певний спосіб його розуміння (О.О.Потебня).
Методи дослідження. У дисертаційній роботі використовуються загальнонаукові методи індукції та дедукції, описовий метод з його прийомами: логіко-психологічної та міжрівневої інтерпретації (визначення загального змісту ДД через його репліки-складники); категорійного та контекстного аналізу; структурний метод, зокрема його дистрибутивна, контекстуальна і трансформаційна методики аналізу.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження є складником наукової роботи кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов і розкриває один з аспектів проблеми Лінеарна структура українського речення й функціонально-комунікативні процеси в українській граматиці” (реєстр 01 04 U 00 02 79), її проблематика погоджена з Науковою координаційною радою Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 13 від 26 грудня 2002 року).
Об’єктом дисертаційного дослідження постає категорія суб’єктивної модальності з огляду її семантико-прагматичної сутності та лінгвістичні й екстралінгвістичні чинники, що зумовлюють її смислове (інформаційнозначуще) навантаження.
Предметом наукового вивчення є драматургічне мовлення, основною структурно-семантичною одиницею репрезентації якого виступає тематичний діалогічний блок, що вичленовується за принципом реалізованості / нереалізованості комунікативного наміру ініціатора діалогічної взаємодії, архітектоніку якого утворюють діалогічні та полілогічні мовленнєві акти, що набувають статусних характеристик дискурсу, іманентною ознакою якого є невласне креолізація.
Матеріалом для дослідження слугували репліки та тематичні діалогічні блоки, дібрані методом суцільного виписування з класичних драматургічних творів сучасних українських письменників (понад 4000 одиниць). Джерельну базу дисертації складають систематизовані вибірки фактичного матеріалу з драм, п’єс, вистав, драматичних епізодів, трагікомедій І.Багряного, І.Бондаря-Терещенка, В.Винниченка, Л.Коваленко, М.Куліша, Н.Нежданої, С.Новицької, О.Погребінської, О.Росича, Я.Стельмаха, В.Шевчука тощо.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що категорія СМ вивчається з урахуванням семантичної та прагматичної координати змістового наповнення дискурсу, яка постає як облігаторний компонент репліки з конкретним продуцентом, смислове наповнення якої зумовлюється інтенцією мовця.
Теоретичне значення дисертації визначається тим, що вона являє собою комплексний аналіз лінгвальних екстра- та паравербальних чинників, що виступають модалізаторами пропозиційного змісту висловлення. Обґрунтовано тезу, що драма має суто діалогічну природу, полілогічне й монологічне структурування не знаходить своєї послідовної класичної реалізації у ДД, оскільки монологічна чи полілогічна репліка-стимул завжди має безпосереднього реципієнта. Концептуальна основа дисертації, яка усталює погляд на СМ як універсальну категорію, та результати проведеного дослідження можуть бути використаними в подальших теоретичних її розробках.
Практична цінність роботи. Основні положення і висновки проведеного дослідження можуть бути використані при читанні лекційних курсів з сучасної української літературної мови, для створення теоретичних функціональних граматик української мови, контрастивної граматики слов’янських мов, навчальних посібників і теоретичних спецкурсів з лінгвістики художнього тексту, інтерпретації тексту, дискурсології, підручників, спецсемінарів з лінгвістики тексту. Концептуальні положення дисертаційного дослідження знайдуть застосування при написанні бакалаврських та дипломних робіт студентів гуманітарних ВНЗ.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше на широкому фактичному матеріалі дискурсивної природи здійснюється спроба типологічної класифікації семантико-прагматичних смислів як складників загального інформаційного тла репліки; запропоновано розгляд ДД як дискурсів невласне креолізованої тектоніки; уведено поняття модалеми як смислового компонента змісту дискурсивного висловлення; деталізовано роль паратексту у розкритті модально-оцінного наповнення ДД. Усі результати дослідження одержані дисертанткою самостійно.
Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та вся дисертація загалом обговорювались на засіданнях кафедри української мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов. Основні теоретичні положення, а також практичні результати роботи викладено у формі доповідей на міжнародних наукових конференціях: Міжнародна лінгвістична конференція на честь 80-річного ювілею проф. І.К. Кучеренка і проф. Н.І. Тоцької (м. Київ, 20-21.11.2003р.); Міжнародна наукова конференція Традиции Харьковской лингвистической школы в свете актуальных проблем современной филологии. К 200-летию Харьковского университета и филологического факультета” (м.Харків, 5-7.10.2004р.); Міжнародна наукова конференція Українська мова в часі і просторі” (м.Львів, 11-12.11.2004р.); ІV Міжнародна наукова конференція Актуальні проблеми менталінгвістики” (м. Черкаси, 20-21.05.2005р.); VI Міжнародний конгрес україністів (м. Донецьк, 28.06 01.07.2005р.); міжрегіональна конференція молодих науковців (м. Горлівка, 2003).
Публікації. Проблематику та основні положення дисертації викладено в дев’яти статтях і тезах доповідей, шість з яких опубліковано у фахових виданнях.
Обсяг і структура роботи. Структура дисертаційного дослідження визначена його метою і завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, що нараховує 332 позиції, списку джерел фактичного матеріалу й додатків. Загальний обсяг роботи 318 сторінок, основний текст 193 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

1. ДД зв’язний процес і продукт мовленнєвої діяльності двох чи більше учасників стилізованої, але типізованої до розмовного живого мовлення, комунікативної взаємодії, що витворюється інтенційно, характеризується серйозністю конфлікту, процесуальністю, конситуативною прив’язаністю, взаємопрониканням лінгвістичної та екстралінгвістичної інформації, що вибудовують загальну смислову площину драми; постає прагматично та соціокультурно зумовленим, служить засобом розкриття авторського задуму художнього драматургічного твору. Передача інформації в ДД йде відразу кількома каналами: вербальним, інтонаційно-просодичним, міміко-жестикуляційним, ситуативно-предметним, тому діалогічне мовлення явище синкретичне, семантику якого витворюють драматургічне авторське мовлення та драматургічне персонажне мовлення.
2. Смислоформувальними компонентами ДД постають діалогічне персонажне мовлення і драматургічне авторське мовлення, раціональне поєднання яких дозволяє розцінювати драму як невласне креолізований текст, суб’єктивно-модальні смисли в якому передаються завжди на текстовому рівні засобами вираження традиційними для речення-висловлення, а паратекст кожну репліку окремого персонажа прагматично маркує щодо його віку, статі, соціального статусу, національності (менталітету), зовнішності, професії чи роду занять тощо.
3. Підпорядковані законам категорії діалогічності, монолог та полілог втрачають свої демаркаційні структурні характеристики щодо діалогу і виступають або як поширена репліка-стимул, або як репліка-реакція у ТДБ, чи, як з полілогічними репліками, компонентом ДЄ, що органічно вплітається в одиницю вищого порядку (ТДБ), маніфестує окрему інтенцію, що розв’язуються не одним, а кількома комунікантами в різний спосіб. У ДД монолог і полілог вступають щодо структурного та смислового виміру у конвергентні щодо діалогу відношення.
4. Дискурсивні категорії є універсальними до всіх його жанрових різновидів, проте вони ж виступають варіативними щодо домінантності / рецесивності своєї ролі та специфіки функціонування залежно від жанрового різновиду тексту, якому приписуються дискурсивні ознаки. Визначальними для ДД постають категорії континууму (своєрідна локально-темпоральна співвіднесеність), діалогічності, інгерентної й адгерентної емоційно-експресивної виразності, антропоцентричності, що разом із загальнотекстовими категоріями когерентності, дискретності, інформативності, модальності та когезії, зі своїми особливостями у формуванні ДД витворюють художній драматургічний текст і забезпечують його функціонування. З іншого боку, ідентифікація специфічних текстово-дискурсивних категорій драми уяскравлює і валоризує роль категорії СМ, оскільки діалогічність, емоційно-експресивна виразність й антропоцентричність облігаторним критерієм свого вичленування мають окремого суб’єкта-мовця (персонажа), який проявляє себе в цих категоріях, виражаючи в такий спосіб своє модально-оцінне ставлення до референта континууму, як специфічної темпорально-локальної обмеженості такого художнього жанру, як драма.
5. Зовнішнє оформлення п’єси, її структурно-композиційна організація (архітектоніка) постають смислоформувальними одиницями самого реплікованого тексту, вони не є ізоморфними щодо вербальної комунікативної реалізації персонажів, оскільки репрезентують смисли інших семіотичних систем: заголовок концептуальний зміст драми, список дійових осіб й назви продуцента репліки фотокартку з автобіографією персонажа, ремарки жестову інформацію.
6. Винятковою даністю ДД є фраземи (проречення) комунікативні одиниці компоненти реплік, основу яких складає структурно згорнута пропозиція, але згорнутої структури та семантики. Фраземи разом з висловленнями (комунікативно зумовленими реченнями) виступають будівельним матеріалом реплік-стимулів та реплік-реакцій ТДБ (аналог надфразної єдності чи складного синтаксичного цілого прозового твору) як основної структурно-семантичної одиниці ДД, що обов’язково містить ініціальну (стимулювальну комунікативну взаємодію) та фінальну (результувальну) репліку, в межах яких розкривається окрема мікротема, каузована комунікативною інтенцією одного з персонажів.
7. Ремарка авторський коментар і змістовий компонент, що оформлює репліки персонажів, передаючи вербальну чи невербальну дію і постає основним смислоутворювальним компонентом паратексту, здатним передавати додаткове до реплікового суб’єктивно-модальне аранжування висловлення.
8. Розташування реплік у ТДБ завжди ієрархізоване: кожна наступна репліка синтаксично чи смислово залежить від попередньої; засобами зв’язності реплік ТДБ виступають традиційні для прозового тексту: конекторні ряди, лексичні повтори тощо; та специфічні для драми діалогічні скріпи: вигуки, частки, єднальні сполучники в ініціальній позиції репліки; структурні моделі своєрідні знаки, за яким поєднувані репліки, розкриваючи окрему мікротему, утворюють замкнуту у смисловому плані діалогічну комунікему.
9. СМ ДД це семантико-прагматична категорія, що у вигляді модальної рамки накладається на загальне пропозиційне значення репліки чи ТДБ, що відбиває референтну ситуацію; є компонентом, що відбиває особистість персонажа, система цінностей та мовна картина світу якого виступають аксіологічним мірилом інтелектуальної, раціональної та емоційної кваліфікації повідомлюваного.
10. Семантика СМ ґрунтується на психічному стані, точці зору персонажа мовця, його світоглядний позиції, тому репліки, ініційовані персонажем-мовцем, часто не набувають статусу ендоцентричних конструкцій, у силу проникання в них суб’єктивних ставлень і вражень персонажа-продуцента та персонажа реципієнта, проте вони не є повною мірою ідіоматичними, а лише набувають свого адекватного тлумачення з урахуванням конситуативного та прагматичного баласту, що їх зумовлюють.
11. Семантико-прагматична категорія СМ у дискурсах з конкретним мовцем постає детермінованою його національно-культурним світоглядом, менталітетом, системою критеріїв оцінки, культурно-історичним досвідом, що модалізують персуазивно кожну репліку ДД, тобто суб’єктивно кодують її пропозиційний смисл від змісту, який вкладається в повідомлення, до знаку, яким воно виражається; реципієнт, наділений так само системою власних цінностей, досвідом та менталітетом декодує суб’єктивно-модальні смисли, просуваючись у їх розумінні навпаки від змісту, почутого в репліці-стимулі, до знаку, задіюючи при цьому весь комплекс своїх психолінгвістичних та культурних компетенцій.
12. Конституентами семантичної площини СМ ДД постають погляд мовця, система його оцінок і цінностей, мовна картина світу тощо, а тому правомірно розглядати оцінку та СМ у дискурсі як семантично конгруентні категорії.
13. Модалема це наявний у когнітивній множинності мовця еталон кваліфікації позамовної дійсності, що у відповідній ситуації спілкування набуває конкретного значення, спираючись на емоційну та оцінну кваліфікацію продуцента (зумовлюється його ставленням) і може експлікуватися й імплікуватися. Модалема як смисловий компонент СМ дискурсу в основі своєї семантики має оцінку позитивну чи негативну, але така оцінка маніфестується психічним станом мовця, мовна кваліфікація якого і демаркує значення модалемами: якщо персонаж вступає в комунікативну взаємодію в емоційному стані інтересу, похвали, доброзичливості, тривоги, гніву, ворожості, скорботи, то і відповідного забарвлення набуває його репліка, а отже, відповідної щодо стану мовця кваліфікації набуває значення модалеми, що як рамка накладається на репліку, модалізуючи її зміст. Часто в одній репліці контамінуються кілька модалем, наприклад, самолюбства і злоби або зловтіхи, єхидства та неприязні, утворюючи таким чином амальгамне суб’єктивно-модальне значення репліки, декодування якого спирається на тон комунікативної взаємодії (офіційний, інтимний, іронічний, байдужий, зацікавлений, агресивний, удаваний, доброзичливий). Окрім цього, модалема виступає одним з основних семантичних диференціалів, що дозволяють декодувати абсолютно різне смислове навантаження реплік з тотожним вербальним наповненням, ініційованих двома різними персонажами учасниками однієї комунікативної взаємодії .
14. Зміст ДД витворюється, згідно із процесом семіозису, взаємопрониканням смислових відношень чотирьох його аспектів: сигматичного (денотативного) виражає зв’язок між мовним знаком і відбитим у ньому об’єктом навколишньої дійсності, семантичного зв’язок зі своїм значенням, прагматичного створення і використання мовного знака мовцем, синтаксичного зв’язок мовного знака з іншими подібними до нього. Ці аспекти виступають координатами комунікативного розгортання ДД. СМ як категорія, засобами якої виступають одиниці усіх мовних рівнів: фоно-просодичного, лексичного, морфологічного, синтаксичного, текстового розширює додатковими модально-оцінними значеннями у напрямі відповідних координат чотиривимірний змістовий простір дискурсу, збільшуючи тим самим його комунікативну силу.
15. Референція як співвідношення одиниць мовлення з позамовною дійсністю в ДД завжди продиктована суб’єктивністю якістю персонажа-мовця вкладати у відбиття факту позамовної дійсності індивідуальне його бачення. За умов збігу поглядів двох мовців на референтну ситуацію, виникає так званий кореферентний діалог; якщо референта ситуація розуміється мовцями по-різному, виникає явище ідіореферентного діалогу. Своєрідність відбиття позамовної дійсності маркує вербальне повідомлення суб’єктивно-модально, а тому індикаторами суб’єктивно-модального забарвлення та додаткових суб’єктивних смислів у ДД є кореферентність та ідіореферентність.
16. У ДД контексту належить провідна роль у вставленні й ідентифікації модальних та оцінних смислів ТДБ. У драмі доцільно виокремлювати три різновиди контекстів: 1) вербальний, 2) ситуаційний, що формує соціологічно, етнографічно й анропологічно орієнтований компонент, що зумовлює значення мовленнєвих екстеріоризацій, 3)психологічний, що уміщує інтенції, настрої, вірування персонажів-мовців. На рівні дискурсу жоден з контекстів самостійно не проявляється, лише контамінуючись, вони маніфестують обставини (справжні інтенції, регістри спілкування, психічні стани, ментальні особливості комунікантів, умови перебігу діалогічної взаємодії, інтелектуальні та соціальні особливості комунікації, інтелектуальні та соціальні особливості мовців), що наділяють висловлення додатковою не вербальною, втім не позбавленою суб’єктивності, інформацією.
17. Дешифровка підтексту, в якому в умовах дискурсу реалізується значна частина модально-оцінних смислів, завжди спирається на конситуацію та паратекст, смислове навантаження яких доповнює загальну інформаційну площину ДД.
18. У структурі драми значна частина інформації, зокрема суб’єктивно-модальної, через закони структурування діалогу переходить в імпліцитну площину, що призводить до асиметрії плану вираження та плану змісту. До засобів маркерів наявності модально-оцінної кваліфікації репліки, належать незакінчені речення, ремарки, експресивне поєднання” розділових знаків, особливості вимови. ДД послуговується компенсованою та некомпенсованою попереднім чи подальшим контекстом імпліцитною суб’єктивно-модальною інформацією.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агаева Ф.А. Модальность как лингвистическая категория (на материале английского и туркменского языков): Автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.19. Баку, 1990. 47 с.
2. Адмони В.Г. Грамматика и текст // Вопросы языкознания. 1985. №1. С.63-69.
3. Адмони В.Г. Грамматический строй как система построения и общая теория грамматики. Л.: Наука, 1988. 239 с.
4. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики: Монография. М.: Гнозис, 2005. 326 с.
5. Алисова Т.Б. Очерки синтаксиса современного итальянского языка: Семантическая и грамматическая структура простого предложения. М.: МГУ, 1971. 294 с.
6. Анисимова Е.Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуникация (на материале креолизованных текстов): Учеб. пособие для студ. фак. иностр. яз. вузов. М.: Издательский центр Академия”, 2003. 128с.
7. Античные риторики. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978. 351 с.
8. Арама Б.Е. Психолингвистическое исследование модальности // Филологические науки. 1997. №1. С.45-55.
9. Аристотель. Об истолковании // Сочинения в четырех томах. М.: Мысль, 1978. Т. 2. С. 91-116.
10. Арнольд И.В. Графические стилистические средства // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сборник статей / Науч. редактор П.Е.Бухаркин. СПБ.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. С. 290-305.
11. Арнольд И.В. Импликация как прием построения текста и предмет филологического изучения // Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сборник статей / Науч. редактор П.Е.Бухаркин. СПБ.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. С. 77-92.
12. Арнольд И.В. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сборник статей / Науч. редактор П.Е.Бухаркин. СПБ.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 1999. 444 с.
13. Арнольд И.В. Современный английский язык: Учебник для вузов. 6-еизд. М.: Флинта: Наука, 2004. 384 с.
14. Арутюнова Н.Д. Некоторые типы диалогических реакций и почему”-реплики в русском языке // Вопросы языкознания. 1970. №3. С.44-58.
15. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 338 с.
16. Арутюнова Н.Д. Аксиология в механизмах жизни и языка // Проблемы структурной лингвистики 1982. М: Наука, 1984. С.5-23.
17. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт. М.: Наука, 1988. 341 с.
18. Арутюнова Н.Д. Диалогическая модальность и явления цитации // Человеческий фактор в языке. Коммуникация, модальность, дейксис. М.: Наука, 1992. С. 52-79.
19. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. 2-е изд., испр. М.: «Языки русской культуры», 1999. 896 с.
20. Арутюнова Н.Д. От редактора // Логический анализ языка. Избранное. 1988-1995 / Редколлегия: Н.Д.Арутюнова, Н.Ф.Спиридонова. М.: Индрик, 2003. С. 85-86.
21. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. 3-е изд. М.: Едиториал УРСС, 2003. 283с.
22. Ахиджакова М.П. Сопоставительно-типологическая характеристика способов и средств выражения модальных отношений в русском и адыгейском языках (на материале языка творчества Т.Керашева): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.19. Майкоп, 2000. 23 с.
23. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. Изд. 2-е, стереотипное. М.: Едиториал УРСС, 2004. 576 с.
24. Бакланова А.Г. Лингвостилистическая характеристика драмы как типа текста (на материале драмы ГДР): Автореф. дис. канд. филол. наук: 01.02.04. М., 1983. 24 с.
25. Балаян А.Р. Основные коммуникативные характеристики диалога: Автореф. дис. канд. филол. наук: 01.02.19. М., 1971. 19 с.
26. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностранной литературы, 1955. 416 с.
27. Барабан О.В. Постмодерністський драматургічний діалог: лінгвостилістичний та перекладознавчий аспекти (на матеріалі драматургії С.Беккета, Г.Пінтера, Т.Стоппарда): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.19. Одеса, 1994. 16 с.
28. Баранник Д.Х., Гай Г.М. Драматургічний діалог. Питання мовної композиції. К.: Вид-во Київського університету, 1961. 161 с.
29. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Иллокутивное вынуждение в структуре диалога // Вопросы языкознания. 1992. №2. С. 84-99.
30. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
31. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. М.: Сов. Россия, 1979. 318 с.
32. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 445 с.
33. Бацевич Ф.С. Співвідношення типів смислової імпліцитності в мові (на матеріалі російської мови) // Мовознавство. 1993. № 1. С. 54-59.
34. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр Академія”, 2004. 344 с.
35. Безяева М.Г. Семантика коммуникативного уровня звучащего языка: Волеизъявление и выражение желания говорящего в русском диалоге. М.: Изд-во МГУ, 2002. 752 с.
36. Беляева Е.И. Функционально-семантические поля модальности в английском и русском языках. Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1985. 180 с.
37. БелянинВ.П. Основы психолингвистической диагностики: модели мира в литературе. М.: Тривола, 2000. 248 с.
38. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1974. 448с.
39. Бирюлин Л.А., Корди Е.Е. Основные типы модальных значений, выделяемых в лингвистической литературе // Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность. Л.: Наука ЛО, 1990. С.67-71.
40. Блох М.Я. Проблема основной единицы текста // Коммуникативные единицы языка: Сб. науч. тр. М.: МГПИИЯ им. М.Тореза, 1985. С.117-128.
41. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175 с.
42. Бондарко А.В. Модальность. Вступительные замечания // Теория функциональной грамматики. Темпоральность. Модальность. Л.: Наука ЛО, 1990. С. 59-67.
43. Бондарко А.В. Системные и коммуникативные аспекты анализа грамматических единств // Проблемы функциональной грамматики: Категории морфологии и синтаксиса в высказывании. С.-Петербург: Наука, 2000. С.9-35.
44. Борисюк І.В. Уточнююче запитання в українському діалогічному мовленні // Мовознавство. 1973. № 3. С. 46-49.
45. Брандес М.П. Стилистика текста. Теоретический курс: Учебник. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Прогресс-Традиция; ИНФРА-М, 2004. 416 с.
46. Брутян Г.А. Лингвистическое моделирование действительности и его роль в познании // Научн. докл. высш. школы. Вопросы философии. 1972. №10. С.87-96.
47. Брчакова Д.А. О связности в устных коммуникатах // Синтаксис текста. М.: Наука, 1979. С. 248-261.
48. Булыгина Т.В. Прагматика, семантика, лексикография. М.: Индрик, 1997. 473 с.
49. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Диалогические функции некоторых типов вопросительных предложений // Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз. 1982. Т. 41, № 4. С. 314-326.
50. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Модальность // Человеческий фактор в языке. Коммуникация, модальность, дейксис. М.: Наука, 1992. С.109-153.
51. Вайман С.Т. Парасловесный диалог // Филологические науки. 1980. № 2. С. 37-44.
52. Вайман С.Т. Драматический диалог. М.: Едитоиал УРСС, 2003. 208с.
53. Валюсинская З.В. Вопросы изучения диалога в работах советских лингвистов // Синтаксис текста. М.: Наука, 1979. С. 299-313.
54. Вашунина И.В. Коммуникативно-функциональные особенности некодифицированных графических средств: на материале немецкого языка: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04. М., 1995. 19 с.
55. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Наука, 1963. 254 с.
56. Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Избр. тр.: Исследования по русской грамматике. М.: Наука, 1975. Т. 2. С. 38-87.
57. Винокур Г.О. Избранные работы по русскому языку. М.: Учпедгиз, 1959. 492 с.
58. Винокур Т.Г. О некоторых синтаксических особенностях диалогической речи в современном русском языке: Автореф. канд. филол. наук: 10.02.19. М., 1953. 24 с.
59. Винокур Т.Г. О языке современной драматургии / Языковые процессы современной русской художественной литературы. Проза / Отв. ред. А.И.Гориков, А.Д.Григорьева. М.: Наука, 1977. С. 130-197.
60. Винокур Т.Г. Характеристика структуры диалога в оценке драматургического произведения // Язык и стиль писателя в литературно-критическом анализе художественного произведения. Кишинев: Штиинца, 1977. С. 64-72.
61. Винокур Т.Г. Стилевой состав высказывания в отношении к говорящему и слушающему // Русский язык. Функционирование грамматических категорий: Текст и контекст. М.: Наука, 1984. С.135-154.
62. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.
63. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. Изд. 2-е, доп. М.: Едитоиал УРСС, 2002. 280 с.
64. Вольф Е.М. Субъективная модальность и семантика пропозиции // Логический анализ языка. Избранное. 1988-1995 / Редколлегия: Н.Д.Арутюнова, Н.Ф.Спиридонова. М.: Индрик, 2003. С. 87-101.
65. Воробьева О.П. Реализация фактора адресата в художественном тексте в аспекте лингвокультурной традиции // Филологические науки. 1992. №1. С.59-66.
66. Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата. К.: Вища школа, 1993. 199 с.
67. Вригт Г.Х. фон. Модальная логика местоположения // Логический анализ языка. Языки пространств. М.: Языки русской культуры, 2000. С.7-15.
68. Выготский Л.С. Мышление и речь. 5-е изд., испр. М.: Лабиринт, 1999. 351 с.
69. Гак В.Г. Теоретическая грамматика французского языка. М.: Добросвет, 2000. 832 с.
70. Гак В.Г. Отображение сокровенного смысла // Сокровенные смыслы: Слово. Текст. Культура: Сб. статей в честь Н.Д.Арутюновой / Отв. ред. Ю.Д.Апресян. М.: Языки славянской культуры, 2004. С.489-496.
71. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. Изд. 2-е. М.: Едиториал УРСС, 2004. 144 с.
72. Гельгардт Р.Р. Рассуждение о диалогах и монологах (К общей теории высказывания) // Сборник докладов и сообщений лингвистического общества. Вып. 1. Т. 2. Калинин, 1971. С. 28-154.
73. Гетьман З.О. Мовні і текстові одиниці діалогічного тексту // Синтаксис, семантика і прагматика мовних одиниць: Зб. наук. праць / За заг. ред. О.М.Старикової. К.: НМК ВО, 1992. С. 34-38.
74. Гетьман З.О. Текстовий аналіз композиційного стандарту іспанського діалогічного мовлення (курс лекцій з текстолінгвістики для студентів старших курсів факультету іноземної філології). К.: ВПЦ Київський університет”, 1994. 96 с.
75. Гладьо С.В. Емотивність художнього тексту: семантико-когнітивний аспект (на матеріалі сучасної англомовної прози): Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.04. К., 2000. 19 с.
76. Головина Л.В. Влияние иконических и вербальных знаков при смысловом восприятии текста: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.04. М., 1986. 16 с.
77. Городецкий Б.Ю. К проблеме семантической типологии. М.: Наука, 1969. 564 с.
78. Горюнова М.М. Лінгвостилістичні особливості німецькомовної драматургії ХХ століття: Автореф. дис. ... канд. філол. наук.: 10.02.04 К., 1996. 25 с.
79. Греймас А.-Ж. В поисках трансформационных моделей // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. М.: Прогресс, 2000. С.171-195.
80. Греймас А.-Ж. Размышления об актантных моделях // Французская семиотика: От структурализма к постстуктурализму. М.: Прогресс, 2000. С.153-170.
81. Греймас А.-Ж. Структурная семантика: Поиск метода / Перевод с французского Л.Зиминой. М.: Академический Проект, 2004. 368с.
82. Григорьева Л.Н. Диалогические высказывания с побудительной интенцией // Языковые единицы в речевой коммуникации. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1991. С. 125-128.
83. Грицюк Л.Ф. До питання про лінгвістичний статус заголовка // Мовознавство. 1985. № 5. С. 55-58.
84. Грищенко А.П. Напрями досліджень з усного мовлення у сучасному мовознавстві // Мовознавство. 1968. № 5. С. 11-16.
85. Грушевская Т.М. Политический дискурс в аспекте газетного текста. СПб.: Изд-во РГПУ им. А.И.Герцена, 2002. 116с.
86. Гулыга Е.В., Шендельс Е.И. Грамматико-лексические поля в современном немецком языке. М.: Просвещение, 1969. 184 с.
87. Гумбольт В. фон. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 398 с.
88. Гусельникова Н.В. Структурные единицы текста и их роль в организации радиорепортажа // Современные СМИ: истоки, концепции, поэтика: Тезисы научной конференции / Сост. доц. В.В.Тулопов. Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1994. С. 34-36.
89. Данилко М.И. Композиционно-речевые средства создания абсолютной антропоцентричности художественного текста: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.15. Одесса, 1987. 19 с.
90. Дейк Т.А. ван. Вопросы прагматики текста: Пер. с англ. // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1978. Вып. VIII: Лингвистика текста. С. 259-336
91. ДейкТ.А.ван. Язык. Познание. Коммуникация. М.: Прогресс, 1989. 312 с.
92. Декарт Р. Метафизические размышления // Декарт Р. Избранные произведения. М.: Просвещение, 1950. С. 300-370.
93. Долинин К.А. Имплицитное содержание высказывания // Вопросы языкознания. 1983. № 6. С. 37-47.
94. Долинин К.А. Интерпретация текста. М.: Просвещение, 1985. 288с.
95. Долинин К.А. Стилистика французского языка. М.: Просвещение, 1987. 303 с.
96. Доценко О.В. Модальність у вираженні об’єктно-з’ясувальних відношень: Автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.02.01. К., 2001. 19с.
97. Дресслер В. Синтаксис текста // НЗЛ. М.: Прогресс, 1978. Вып. VIII: Лингвистика текста. С. 111-137.
98. Дудик П.С. Діалогічність і монологічність розмовного мовлення // Мовознавство. 1972. № 2. С. 20-29.
99. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення (Просте речення; еквіваленти речення). К.: Наукова думка, 1973. 284 с.
100. Дускаева Л.Р. Диалогичность газетных текстов 1980-1990гг.: Автореф. дис. канд. филол. наук. Пермь, 1995. 16 с.
101. Дымарский М.Я. Дейктический модус текста и единицы текстообразования (на материале русского языка) // Проблемы функциональной грамматики: Категории морфологии и синтаксиса в высказывании. С.-Петербург: Наука, 2000. С.258-280.
102. Еланская О.А. К вопросу об имплицитности диалогического высказывания // Синтаксические структуры русского языка: строение, содержание, функции: Сб. науч. тр. Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1988. С. 151-159.
103. Ермолаева Л.С. Типология системы наклонения в современных германских языках // Вопросы языкознания. 1977. № 4. С. 97-106.
104. Єрмоленко С.Я., Бибик С.П., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С.Я. Єрмоленко. К.: Либідь, 2001. 224 с.
105. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. М.: Наука, 1982. 157с.
106. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис. ДонНУ, 2001. 662 с.
107. Загнітко А.П. Лінгвістика тексту: Навчальний посібник. Донецьк: ДонНУ, 2003. 158 с.
108. Залевская А.А. Психолингвистические исследования. Слово. Текст: Избранные труды. М.: Гнозис, 2005. 54 с.
109. Засєкін С.В. Дискурсивні маркери когерентності англомовного діалогічного тексту: когнітивний та прагматичний аспекти: Дис. ... канд. філол. наук. 10.02.04 германські мови. Луцьк: Волинський державний університет імені Лесі Українки, 2001. 174 с.
110. Звегинцев В.А. Предложение и его отношение к языку и речи. 2-е изд. М.: Эдиториал УРСС, 2001. 307 с.
111. Зверева Е.А. Научная речь и модальность. Л.: Наука, 1983. 158 с.
112. Зеленщиков А.В. Пропозиция и модальность. СПб: СпбУ, 1997. 243с.
113. Земская Е.А. Русская разговорная речь. Проспект. М.: Изд-во АН СССР, институт русского языка, 1968. 98 с.