ТЕОРЕТИКО–ПРАВОВІ ПИТАННЯ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП 3

І Теоретико - історичні аспекти законотворчої діяльності в державі
1.1 Методологія та бібліографія наукового дослідження 13
1.2 Вплив державотворчих процесів на законотворення в Україні:
загальний огляд 20
1.3 Роль народного та адміністративного представництва в законотворчості 28
1.4 Завдання та цілі законотворчості як особливого виду правотворчості 47
1.5 Принципи, стадії та етапи законотворчого процесу 54
1.6 Функції і повноваження парламенту та його складових частин. Спірні питання структури українського парламенту 74

ІІ Порівняльний аналіз законотворчості на сучасному етапі
2.1 Конституційні засади законотворчого процесу 104
2.2 Суб'єкти права законодавчої ініціативи 113
2.3 Процедура розгляду законопроектів на передпроектному етапі 119
2.4 Законотворча діяльність на проектному етапі 132
2.5 Особливості внесення змін до Конституції та делегування
повноважень по законотворенню 167

ВИСНОВКИ 174
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 180

Вступ
Актуальність теми дисертаційного дослідження.
Відомо, що кризові періоди у житті суспільства характеризуються переоцінкою колишніх та бурхливим розквітом нових ідей. Кризи є особливо болючими для тих галузей знань, які вивчають стабільні, сталі явища. До них умовно можна віднести й юриспруденцію. На думку західних вчених “…правові системи змінюються “стрибками”, іноді навіть випереджаючи події, але у більшості випадків відстаючи від сучасності”179, 215. Такі періоди “правового безвладдя” є вкрай болючими для суспільства та держави. Спроби стабілізувати загрозливу ситуацію шляхом проголошення правової держави, створення масиву нового законодавства, покликаного врегулювати правові прогалини, виявляються марними. Утворюється парадоксальна ситуація: проголосивши створення правової держави, не створюються умови для стабільного розвитку суспільних процесів, встановлення режиму законності.
Відступаючи від принципу законності чи створюючи закони, які нездатні прижитись в суспільстві, суперечать один одному та суспільній системі в цілому, державна влада послаблює свій авторитет, знижує ступінь суспільної довіри 180, 37. Реалії нашого життя свідчать наскільки великим є коло питань, не врегульованих правом, без яких неможливо реалізувати державні соціальні та економічні програми.
Як правильно зазначає Керімов Д.А., “окрім умов життєдіяльності суспільства, які є визначальним детермінантом законотворчості, в процесі творчості законів суттєву роль відіграють правові принципи, сформовані історичним досвідом людства та узагальнюючі у собі уявлення про справедливість, гуманізм, організацію та порядок суспільної життєдіяльності”55, 69.
Процес створення правових норм (нормотворчості) починається з виникнення об’єктивних суспільних закономірностей, які потребують правового врегулювання, проходить через інститути суспільства і держави, реалізується законодавчою, виконавчою та судовою владою у притаманних їм формах. Законотворчий процес проходить у вкрай складній обстановці. Зростає обурення та взаємне відчуження людей, міжнаціональні протиріччя та конфлікти, зростає злочинність, втрачаються господарські зв’язки. Все це відбувається на фоні економічної та фінансової кризи, політичної боротьби, дискусій щодо структури, місця та ролі органу законодавчої влади, оскільки курс на прискорення реформ примушує законодавця намагатись швидко створити правові норми, які врегулюють нові суспільні відносини. Все це впливає на якість закону, його системність, на стабільність правової системи, на рівень правової захищеності громадян. На думку Копейчикова В.В. “відносно кожного суб’єктивного права людини і громадянина має бути розроблений у діючому законодавстві, а як принцип закріплений в Конституції України, механізм практичної реалізації не тільки конституційних, але й усіх інших прав і свобод, їх ефективного захисту”70, 39.
Лише дослідивши законотворчість та нормопроектування як державно-правові явища у державах романо-германської системи права з однопалатним та двопалатним парламентом, процес створення ефективного закону, порівнявши ці процеси у федеральній та унітарній державі, ми можемо зрозуміти ті ефективні шляхи подолання кризи, яка існує в нашому суспільстві, виділивши спільні та відмінні риси, основні причини невиконання законів, навівши припущення по вдосконаленню самого закону та механізму його реалізації з точки зору забезпечення виконання закону. Автор, на жаль, обмежений тими вимогами, що ставляться до обсягу дисертаційного дослідження та не має можливості охопити законотворчість в усіх державах. Тому бере на себе сміливість дослідити ситуацію, що склалась в Україні, Польщі та Російській Федерації (унітарних державах з однопалатним та двопалатним органами законодавчої влади та федерації з двопалатним парламентом), виділивши спільні та відмінні риси, основні причини невиконання законів, навести припущення по вдосконаленню самого закону та механізму його реалізації з точки зору забезпечення виконання закону.
Проблеми, що розглядаються в дисертаційному дослідженні, недостатньо розроблені в юридичній літературі. Зазначимо, що при відносно великій кількості досліджень з теоретичних та практичних проблем правотворчості, структури та повноважень парламентів в перехідних суспільствах, спеціалізованих робіт з питань законотворчості надзвичайно мало. Деякі роботи мають незавершений характер, відсутні монографічні дослідження, в яких би висвітлювались як теоретичні, так і практичні аспекти законотворчості, впливу кількості палат, що розглядають законопроект, на якість кінцевого продукту – закону. Існуючі наукові статті, присвячені виключно теоретичним проблемам законотворчого процесу, не створюють цілісного уявлення про значення цього процесу в країнах, що знаходяться на етапі побудови демократичного суспільства. Очевидно, що формування і розвиток законодавства як засобу демократичних перетворень в суспільстві потребує приділити увагу галузі теорії та практики законотворчості. Більш того, у юридичних вузах країни дисципліна “законодавча техніка” викладається лише в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Можливо, саме це є однією із причин великої кількості недоліків технічного плану нашого законодавства, особливо це стосується тих законодавчих актів, що були прийняті в останнє десятиріччя. Досить обґрунтованим є твердження про те, що ця обставина (серед інших) стала однією з причин недосконалості діючого законодавства.
Усе вищезазначене вплинуло на вибір теми дисертаційного дослідження. Зупиняючись не лише на історичному аспекті розмежування владних повноважень, процесуальних аспектах розробки та прийнятті законів, але й на теоретичних проблемах нормопроектування, а також на практичному аспекті законотворення, хотілося б показати творчий процес, який будується на певних принципах та має чітке логічне підґрунтя.
Теоретичне завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб не лише описати процес створення закону (стадії його створення), а й показати наукові основи його діяльності: це питання необхідності правового регулювання суспільних відносин та адекватного відображення нормативно-правових потреб, питання наукового планування законодавчої роботи та прогнозування наслідків прийняття закону, питання наукової експертизи проектів законів, їхньої модальної збалансованості та ін.
Практичне завдання наукового дослідження полягає в тому, щоб порівняти процес законотворчості в державах романо-германської системи права (унітарній державі з однопалатним парламентом з унітарною та федеральною державами, що мають двопалатні парламенти); сформулювати авторську позицію до питання про можливі шляхи розвитку та становлення українського парламенту як законодавчого представницького органу державної влади.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено відповідно до планової тематики науково-дослідної роботи на кафедрі теорії та історії держави і права юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, тема № 01 БФ 042 – 01, номер державної реєстрації 0101U003579.
Мета та завдання наукового дослідження полягають у проведенні комплексного теоретико – правового дослідження поняття, змісту, стану та результатів процесу законотворчості, а також у з’ясуванні сучасного стану і перспектив розвитку законотворчого процесу в Україні, ролі та місця у цьому процесі законотворчого органу.
Досягнення поставленої мети вимагало вирішення таких основних завдань:
 проаналізувати та узагальнити вплив політичної ситуації в країні на процес законотворчості;
 встановити основні ознаки народного та адміністративного представництва у законотворчості;
 виявити основні підходи до розуміння місця та ролі законодавчої влади в державі;
 визначити характер взаємозв’язків законодавчого органу влади з іншими органами державної влади у законотворчому процесі;
 розкрити теоретичні аспекти законотворчого процесу;
 встановити особливості функціонування однопалатного та двопалатного парламенту у законодавчому процесі;
 розкрити ознаки, сутність, структуру та повноваження складових частин парламенту як суб’єкта законотворчої діяльності;
 здійснити порівняльний аналіз процесу законотворчості в унітарній державі з однопалатним парламентом з унітарною та федеральною державами, що мають двопалатні парламенти.
Об’єктом наукового дослідження є порівняльний аналіз процесу законотворчості в державах романо-германської системи права з однопалатним та двопалатним парламентом.
Предметом наукового дослідження є з’ясування загальних закономірностей законотворчого процесу; аналіз та узагальнення діалектичної єдності теоретичного та практичного процесу законотворчості в Україні, Польщі та Російській Федерації; основних принципів та стадій законотворчого процесу; конституційних засад та суб’єктів законотворчого процесу; процедури підготовки та розгляду законопроекту; особливостей внесення змін до Конституції та делегування повноважень.
Методологічна основа дисертаційного дослідження складається із всезагальних, загальнофілософських категорій, загальнонаукових та спеціально-наукових (юридичних та неюридичних) методів.
Методологічною основою дослідження є діалектичний метод наукового пізнання державно – правових процесів і явищ, що дозволило розглянути їх у розвитку та взаємозв’язку, виявити сталі закономірності та тенденції діяльності вищого законодавчого органу держави. Діалектичний метод визнає саморозвиток суспільства, державно-правових явищ, це мистецтво знаходити істину шляхом розкриття протиріч та подальшого їх усунення. Оскільки світ, природа перебувають у безперервній зміні, у розвитку, то і держава з її інститутами також трансформується, роль деяких державних органів (наприклад парламенту) підвищується чи опосередковується іншими органами чи, навіть, особами. Сутність діалектичного методу пізнання державно-правових явищ зводиться до того, що в природі і суспільстві все виникає, розвивається, рухається, все взаємопов’язано, все має свій початок і кінець, переходить з одного стану в інший, все перебуває в постійному русі, а іноді і в застої, в прогресі або регресі. У розвитку держави і суспільства відбувається поступовий перехід від нижчих форм існування до вищих, більш досконалих. Історія свідчить, що розвиток держави і права може бути не лише прогресивний, а й регресивний (деградаційний) 74, 25.
Досліджуючи державу і право, необхідно вивчити витоки того чи іншого явища, етапи його розвитку та сучасний стан. Застосування діалектики до вивчення державно-правових явищ означає, що держава та права – тісно пов’язані.
Час від часу в суспільстві та державі виникає потреба встановлення сучасного стану розвитку тих чи інших явищ на певному часовому проміжку: стан законності та правопорядку, рівень правосвідомості та правової культури громадян, систему державних органів і їх повноваження. Для аналізу й узагальнення державно-правових явищ необхідно використовувати кількісні та якісні показники, математичні та статистичні методи, які дають можливість фіксувати й об’єктивувати стан розвитку державно-правових явищ, стан законодавства, законності та правопорядку на певній території і в певній державі.
Застосування системного підходу, методів аналізу та синтезу зумовлено дослідженням процесу законотворчості парламенту як органу законодавчої влади в Україні, Польщі та Російській Федерації на сучасному етапі.
Використання формально – юридичного та історико - правового методів було корисним при з’ясуванні сутності та реального змісту правових явищ сучасної української дійсності, а також дозволив дослідити ґенезу поглядів видатних мислителів та державознавців на роль законодавчого органу в системі державної влади і юридичну силу актів, які цим органом приймаються. Також формально – юридичний метод був задіяний при формулюванні визначень, наукових тез, аналізі позицій дослідників та змісту юридичних норм. Метод прогнозування дав підстави для деяких рекомендацій з удосконалення законодавства, а конкретно - науковий метод дав можливість доказово ілюструвати теоретичні висновки та положення дисертаційного дослідження.
Порівняльно – правовий метод застосовувався при з’ясуванні відмінностей між законодавчою процедурою однопалатного та двопалатного парламентів в державах романо-германської системи права, що надало змогу більш глибоко пізнати особливі характеристики функціонування законодавчої гілки влади, оскільки поглиблене вивчення теорії права можливе за умови порівняння кількох правових систем.
Використовуючи емпіричний та науковий методи при дослідженні теоретико-правових питань законотворчості, сформулювали на теоретичному рівні модель етапів та стадій законотворчості, додержання якої допоможе приймати виважені та більш досконалі закони та спробували логічно обґрунтувати на прикладах законотворчості в Україні, Польщі та Російській Федерації доцільність застосування цієї моделі.
У дисертації використані положення, категорії та поняття, розроблені у працях з теорії та історії держави та права (В. Андрейцева, С. Алєксєєва, С. Бобровник, С. Братуся, А. Васильєва, А. Венгерова, В. Денисова, В. Забігайла, А. Козловського, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, В. Котюка, Л.А. Луць, В. Матузова, Є. Назаренко, П. Недбайло, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, О. Скакун), з історії політичних та правових вчень (В. Нерсесянца, В. Спиридонова), з теорії законотворення (А.Автономов, І. Гранкіна, А. Зайця, Д. Керімова, В.Лазарєва, Ю. Тихомирова).
Були використані праці представників сучасної західної правової науки:
В. Краббе, Р. Діка, Х. Яніш, Б. Слоттері, Д. Вілліс та ін.
Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження зумовлюється по-перше, відсутністю в українській та радянській науці робіт, присвячених теоретико – правовим аспектам процесу законотворчості, порівнянню законотворчих процесів, що відбуваються в державах романо-германської системи права з однопалатним та двопалатним парламентами.
Результати дослідження знайшли своє втілення у таких основних положеннях, які відображають його новизну:
• законотворчість – це один із найважливіших напрямів діяльності будь-якої держави. Етапи законотворчого процесу – це стадії розробки, прийняття та вступу в силу законодавчих актів (законів), які мають правові межі початку та закінчення. Дотримання принципів, етапів та стадій цього процесу є обов’язковим незалежно від структури законодавчого органу. Це дозволить знизити імовірність прийняття неефективних законів та гарантуватиме стабільний розвиток суспільних відносин. Необхідно закріпити на законодавчому рівні неможливість прийняття проекту закону без проходження ним усіх стадій вищезазначених етапів. Посилена увага за процесом законотворчості дозволить запобігти законодавчій інфляції;
• зазначено, що суспільний інтерес має скеровувати державу на концентрацію її законотворчої діяльності саме в тих сферах, де вимагається застосування державної сили. Законодавча, представницька, фінансова (бюджетна) функції парламенту містять елементи законотворчої діяльності, а контрольна функція таких ознак не містить;
• з’ясовано, що у контексті законотворення (нормотворення) необхідно відрізняти народне представництво від адміністративного. Оскільки перше має прояв у процесі обрання і функціонування органів, призначених для прийняття колективних рішень в процесі законотворчості на благо всього народу. Метою діяльності адміністративного представництва є здійснення визначеного комплексу повноважень, пов’язаних з управлінням, впливом на весь народ чи його частину. Органи адміністративного представництва в демократичних державах законотворчих функцій не мають, вони можуть лише брати участь у певних стадіях законотворчого процесу;
• запропоновано для підсилення контролю за діяльністю народних представників зобов’язати комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України інформувати громадськість про невиконання депутатами своїх прямих обов’язків та прийняти поправки до закону України “Про статус народного депутата України” в частині санкцій за невиконання чи неналежне виконання обов’язків народного обранця, розробити механізм попередження чи відкликання народного депутата партією чи виборчим блоком партій, за списками яких його було обрано до Верховної Ради України;
• запропоновано розробити проект Закону України “Про введення в дію положень, що прийняті шляхом всенародного обговорення (референдуму)”. Референдум є особливим видом правотворчості, результати якого закріплюються законодавчим представницьким органом у формі законів, тому ігнорування волі народу, висловленої цим шляхом, свідчитиме про відсутність демократії у країні;
• зазначена необхідність законодавчого закріплення неможливості поєднання посади народного та адміністративного представника. Хоча ця норма і міститься у деяких законодавчих актах, але носить декларативний характер; виникає конфлікт інтересів, що, в свою чергу, призводить до знецінення закону як правового акту, оскільки декларуючи неможливість суміщення посад, він не містить санкції за такі протиправні дії;
• зазначено, що метою нормотворчої діяльності є вибір можливості ефективно здійснювати правове регулювання суспільних відносин за допомогою нормативно-правових актів, в т.ч. і законів, для задоволення основних потреб та інтересів членів суспільства та держави.
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Положення дослідження можуть використовуватись у підготовці підручників для слухачів вищих навчальних закладів і при викладенні предметів “Загальна теорія права”, “Загальна теорія держави”, “Законодавча техніка”, “Техніка законотворчості”, “Історія держави та права зарубіжних країн”, “Історія політичних і правових вчень”. Окремі положення дисертаційного дослідження можуть бути корисними при проведенні конституційної реформи та при гармонізації вітчизняного законодавства з правовими актами інших країн.
Дисертант усвідомлює, що частина сформульованих положень має дискусійний характер, але вони можуть служити основою для подальших наукових досліджень.
Апробація результатів дисертаційного дослідження проводилась на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права КНУ ім. Т. Шевченка; на науково – практичному семінарі для аспірантів юридичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, 19 листопада 2003 р.
Положення дисертаційного дослідження були викладені у доповідях на наступних науково – практичних конференціях: Міжнародна науково – практична конференція студентів та аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників”, Київ, 29 – 30.11.2001 р.; Науково – практична конференція студентів та аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників”, Київ, 11 – 12.04.2002 р.; Міжнародна науково – практична конференція студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників”, Київ, 10-11.04.2003р.; Міжнародна науково – практична конференція студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників”, Київ, 8-9.04.2004р., Міжнародна науково – практична конференція студентів та аспірантів “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників”,Київ,13-14.04.2005р.
Публікації. Положення дисертаційного дослідження викладено у п’яти публікаціях, з них чотири – у наукових фахових виданнях ВАК України.
Структура дослідження відповідає його меті і складається зі вступу, двох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основного змісту дисертації 170 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Демократична держава ґрунтується на принципі народовладдя, центральною ланкою якої виступає парламент. Його право на таке місце обумовлено інтересами народу. Жоден інший державний орган не може в силу своєї природи забезпечити народне представництво повною мірою. Парламент же не тільки забезпечує народне представництво, але і фокусує на собі основні найбільш значимі потоки ідеологічного і політичного плюралізму. Повновладний парламент забезпечує єдність державної влади та раціональний розподіл між іншими державними органами владних повноважень.
Законотворчість – це один із найважливіших напрямів діяльності будь-якої держави. Це достатньо специфічна діяльність, яка потребує особливих знань та навичок у різних галузях права, а іноді і у інших галузях та видах діяльності, має інтелектуальний характер, та пов’язана зі створенням та / або зміною правових норм, які діють у країні. В нормативних актах можна побачити ступінь розвитку держави у різних галузях життєдіяльності. Усі ми - «користувачі» законів та інших нормативних актів і саме тому законодавець не може допускати прийняття непоміркованих правових рішень, оскільки будь-яка його помилка може призвести до невиправданих матеріальних витрат, до порушення прав та інтересів громадян.
1. Етапи законотворчого процесу – це стадії розробки, прийняття та вступу в силу законодавчих актів (законів), які мають правові межі початку та закінчення. Дотримання принципів, етапів та стадій цього процесу є обов’язковим незалежно від структури законодавчого органу. Це дозволить знизити імовірність прийняття неефективних законів та гарантуватиме стабільний розвиток суспільних відносин. Необхідно закріпити на законодавчому рівні неможливість прийняття проекту закону без проходження ним усіх стадій вищезазначених етапів. Посилена увага за процесом законотворчості дозволить запобігти законодавчій інфляції. Законодавча діяльність парламенту ґрунтується на певних принципах, зумовлених насамперед його характером як єдиного загальнонаціонального однопалатного чи багатопалатного представницького колегіального постійнодіючого органу законодавчої влади та характером законодавчої влади в цілому. Основними принципами законодавчої діяльності мають бути: конституційність, правозаконність; демократизм, гласність, колегіальність; ефективність, результативність; наукова обґрунтованість, концептуальність; узгодженість, системність; постійність, професіоналізм; програмування і планування; гарантованість і адекватність забезпечення. Проявом дії цих принципів є відкриті, як правило, засідання парламенту, систематична трансляція його пленарних засідань по телебаченню і радіомовленню, висвітлення законодавчої діяльності у друкованих засобах масової інформації, на прес-конференціях. Ефективність законодавчої діяльності парламенту виявляється насамперед у кількості і характері прийнятих ним законів, зокрема у фундаментальності, актуальності, системності, тривалості і результативності їх дії (часткової або повної), у стабільності, незмінності, у впливі законодавчих актів і права в цілому на суспільні відносини і стан законності і правопорядку.
2. На наш погляд, суспільний інтерес має скеровувати державу на концентрацію її діяльності в тих сферах, де вимагається застосування державної сили. Саме тому законодавча функція є пріоритетною парламентською функцією. Законодавча влада повинна дбати про видання правових норм, які відповідають вимогам громадського інтересу. Діяльність по розробці та прийняттю правових норм повинна бути врівноваженою, обґрунтованою і досконалою, оскільки тільки такі вимоги забезпечують дотримання цих норм громадянами. Змістом представницької функції українського парламенту є вираження на загальнонаціональному рівні різних політичних, економічних, суспільних інтересів та їх узгодження шляхом залучення до законотворчого процесу не лише депутатів, а й груп експертів, представників політичних партій та груп населення. Метою здійснення цієї функції парламенту є його перетворення в структурований представницький орган держави, де узгоджуються головні політичні напрями, які отримали підтримку в народі, а тому мають значення і для держави. Парламент здійснює контрольну функцію за допомогою слухань, розслідувань, винесення постанови про довіру й іншими методами. Фінансова (бюджетна) функція парламенту полягає у прийнятті бюджету та контролі за його виконанням, оскільки право впливу за допомогою контролю за фінансами – найважливіше, бо той, хто контролює приплив та відтік коштів – має реальну владу. Контрольна функція може здійснюватися на засіданнях парламенту або через спеціалізовані органи, створені парламентом та підконтрольні парламенту.
Отже, можна зробити висновок, що законодавча, представницька, фінансова (бюджетна) функції парламенту містять елементи законотворчої діяльності, а контрольна функція таких ознак не містить.
3. У демократичних державах джерелом влади є народ, отже, і в нашій країні принцип народовладдя – основний принцип державного устрою. Витоки формування держав на основі цього принципу сягають у глибину століть. Він був відомий вже в античний період – період розквіту давньогрецьких держав-полісів. Знали його й на Русі, де принцип народовладдя виявлявся у формі вічових зборів, що обмежували владу князів. Його розвивали і популяризували прогресивні філософи й письменники багатьох країн. Традиційно і цілком обґрунтовано з категорією “народного представництва” пов’язують прояв демократичного самовизначення народу, його суверенітету в процесі вільних виборів законодавчих та представницьких органів, у той же час серед дослідників немає єдиної думки щодо визначення цієї наукової категорії. Отже, розмежування зазначених видів представництва – у їхньому різному змісті й спрямованості. Тому вважаємо за необхідне розмежувати народне та адміністративне представництво. Оскільки перше має прояв у процесі обрання і функціонування органів, призначених для прийняття колективних рішень в процесі законотворчості на благо всього народу. Виборні посадові особи (наприклад, президенти України, Польщі чи Російської Федерації) на сучасному етапі, як правило, являють собою одноособові виконавчі органи державної влади або очолюють їх. Їхнє призначення полягає не в акумулюванні волі народу у своїх рішеннях, що вимагається від депутатів, а у втіленні в життя законів, у яких ця воля традиційно відображається. Розмежування зазначених видів представництва – у їхньому різному змісті й спрямованості. Віднесення виборних посадових осіб виконавчих органів державної влади до числа народних представників спричинило б змішування функцій (наприклад, законотворчої) різних державних органів, порушувало б принципи державного устрою. При такому підході на теоретичному рівні втрачається об’єктивно існуюча потреба проводити диференціацію державних органів за їх призначенням, а також розмежовувати обумовлену цим призначенням компетенцію. Метою діяльності адміністративного представництва є здійснення визначеного комплексу повноважень, пов’язаних з управлінням, впливом на весь народ чи його частину. Органи адміністративного представництва в демократичних державах законотворчих функцій не мають, вони можуть лише брати участь у певних стадіях законотворчого процесу.
4. Для підсилення контролю за діяльністю народних представників зобов’язати комітет з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України інформувати громадськість про невиконання депутатами своїх прямих обов’язків та прийняти поправки до закону України “Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 в частині санкцій за невиконання чи неналежне виконання обов’язків народного обранця. В зв’язку з розширенням практики впровадження вільного мандата зв’язок між обранцем та виборцями втрачає навіть натяк і на умовний договірний характер, що буде обов’язково відбиватися на якості народного представництва і рівні роботи депутатів. Адже, після виборів, дії народного представника з вільним мандатом щодо вимог реальних виборців ґрунтуються лише на моральних зобов’язаннях, їхнє невиконання не має для обранця ніяких наслідків. Його зв’язок з політичною силою, завдяки членству в якій він отримав мандат, набагато міцніший, а інтереси цієї політичної сили на певному етапі законотворчого процесу можуть суперечити інтересам всього народу. Відповідно до Закону України “Про вибори народних депутатів України” від 25.03.2004 народні представники будуть обиратися за пропорційною системою (за виборчими списками від політичних партій або виборчих блоків партій), тому доцільно розробити механізм попередження чи відкликання народного депутата партією у випадку порушення ним покладених на нього обов’язків. Зазначимо, що впровадження заходів матеріального впливу на народних обранців, на нашу думку, не матиме позитивного результату.
5. Необхідно законодавчо закріпити неможливість поєднання посади народного та адміністративного представника. Хоча ця норма і міститься у деяких законодавчих актах, але носить декларативний характер; виникає конфлікт інтересів, що, в свою чергу, призводить до знецінення закону як правового акту, оскільки декларуючи неможливість суміщення посад, він не містить санкції за такі протиправні дії. Ця норма має бути імперативною, для цього потрібно чітко сформулювати поняття суміщення посади народного та адміністративного представника, а також визначити засоби впливу на порушника.
6. Розробити проект Закону України “Про введення в дію положень, що прийняті шляхом всенародного обговорення (референдуму)”. Це питання як ніколи актуальне у світлі проведення конституційної реформи та зміцнення законності в країні. Референдум є особливим видом правотворчості, результати якого закріплюються законодавчим представницьким органом у формі законів, тому ігнорування волі народу, висловленої цим шляхом, свідчитиме про відсутність демократії у країні. Наша держава задекларувала у ст. 1 Конституції України, що “Україна — демократична держава”, тому прийняття законів, які закріплять рішення референдуму свідчитиме про наповнення цього принципу реальним змістом.
7. Метою нормотворчої діяльності є вибір можливості ефективно здійснювати правове регулювання суспільних відносин за допомогою закону, для задоволення основних потреб та інтересів членів суспільства та держави. Також необхідно створити надійний організаційно-правовий бар’єр для необґрунтованих законопроектів, доцільно систематизувати та уніфікувати термінологічну базу.
8. Конституційні зміни можуть сприяти позитивним подіям, якщо вони передбачають початок реальних дебатів щодо концепції держави, системи уряду і виправлять внутрішні суперечності, що містяться у Конституції. Тому значення двопалатного чи однопалатного парламенту необхідно пов’язувати не лише з тими факторами, які визначають державно-правовий розвиток тієї чи іншої держави, а й із тими, що сприяють злагоді в суспільстві.
9. Перегляд Конституції не може обмежуватись питаннями, зазначеними на референдумі, оскільки вони часто пов’язані із іншими більш серйозними проблемами. Обмеження змін та доповнень до Конституції спеціальними питаннями без врахування впливу цих змін на більшу частину конституційного контексту може викликати нові суперечності і політичну нестабільність.
10. Першорядне значення у державотворенні, становленні якісно нового державного і суспільного ладу України, Польщі та Російської Федерації і в конституційному процесі повинно надаватись перетворенню Верховної Ради України, Сейму Республіки Польща та Федеральних Зборів Російської Федерації із символічних, формальних органів законодавчої влади на реальний, повноцінний законодавчий орган – Парламент. Характеризуючи законодавчу функцію українського, польського та російського парламентів, можна виділити її змістовний і процедурний аспекти. Процедурний аспект законодавчої функції знайшов своє відображення у деяких положеннях конституцій та у регламентах цих держав, його суть полягає у порядку розгляду і прийняття законів парламентом. Змістовний аспект законодавчої функції характеризується співвідношенням повноважень парламенту та його робочих органів у розгляді та прийнятті законів, впливом на цю діяльність інших органів державної влади і передусім Президента, Кабінету Міністрів та Конституційного Суду.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдулатипов Р. Российский парламентаризм: поиски и перспективы // Этнополит. вестн. 1995. №4. С. 20-31.
2. Абетка української політики: Довідник. – К. Смолоскип, 1997 – Авт.-упоряд.: М. Томенко. – 2000. – 268 с.
3. Авакьян С. А. Проблеми единства и самостоятельности институтов власти в России // Журнал российского права. 1997. № 7. С. 51-69.
4. Авакьян С. А. Размышления о статусе депутата Федерального Собрания // Рос. Федерация. 2003. № 2.
5. Авакьян С.А. Проблемы народного представительства в Российской Федерации» // Сб.: Проблемы народного представительства в Российской Федерации. М.: Издательство Московского университета, 1998.
6. Автономов А.С. Исследование опыта и перспектив развития Федерального Собрания // Представительная власть: мониторинг, анализ, информация. 1994. № 1. С. 18-26.
7. Автономов А.С. К плану законодательных работ Федерального Собрания Российской Федерации // Представительная власть: мониторинг, анализ, информация. 1996. №2. С. 91-101.
8. Автономов А.С. Ключевой вопрос развития парламентаризма // Клуб «Реалисты»: Информ.— аналит. бюл. 1995. № 8. С. 41-42.
9. Автономов А.С. Проблемы народного представительства в Российской Федерации» // Сб.: Проблемы народного представительства в Российской Федерации. М.: Издательство Московского университета, 1998, с. 37.
10. Азнар Марина. Воспитание референдумом // День. 2000. 13 апреля
11. Алексеев С.С. Право: азбука – теория – философия: опыт комплексного исследования. – М., 1999.
12. Алексеев С.С. Теория права. — М.: Изд-во БЕК. 1993, 222 с.
13. Алюшин А. Россия: Конституционные источники несовершенства законодательного процесса // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. 1995. № 2.
14. Андреев Д.А. Российский либерализм и Государственная Дума [История отечественного либерализма и парламентаризма] // Вести. Моск. ун-та. Сер. 8, История. 1995. № 2.
15. Андрейцев В.І. Проблеми конституційної реформи в Україні Матеріали круглого столу – К., 2003. – 7с.
16. Баглай М.В., Габричидзе Б.Н. Конституционное право Российской Федерации М. : Норма-Инфра-М, 1997.- 752 с.
17. Бандурка О.М., Древаль Ю.Д. Парламентаризм в Україні: становлення і розвиток. С.240
18. Барабашев Г.В., Шеремет К.Ф. Советское строительство. М.: Юр. лит., 1981.
19. Баскин М.П. Монтескье, Москва, 1965.
20. Бентам И. Тактика законодательных собраний. Перевод М.К. Изд. Л.А. Велехова. Спб., 1907.
21. Боброва Н.А. Некоторые аспекты законодательной деятельности субъектов Российской Федерации // Государство и право,— 1995. № 11. С. 43-48.
22. Богданова Н.А. К вопросу о понятии и моделях народного представительства в современном государстве // Сб.: Проблемы народного представительства в Российской Федерации, 1998.
23. Богданова Н.А. К новой концепции преподавания конституционного права. // Гос. и право, 1994. № 7. С. 11-27.
24. Боголюбов С.А. О технике законодательного процесса // Законодательство и экономика — 1995. №5-6.
25. Бофюме Бруно, Ле Дор Марк За ефективний Парламент с. 177 - 202
26. Бюджетні повноваження парламенту: Українські реалії на тлі світового досвіду: Програма сприяння парламентові України. – К. : Заповіт, 1997. – 140 с.
27. Васильев В. Как формировать Совет Федерации // Рос. Федерация.— 1995 №4. С. 36-38.
28. Гегель Г.В.Ф. «Сочинения», Москва-Ленинград, Т. 5. 1929-1959.
29. Горобец В.Д. Парламент Российской Федерации. М., 1998.
30. Государственное право Российской Федерации / Под ред. Кутафина О.Е. М., 1996.
31. Гранкин И.В. Парламент России. - М. Консалтбанкир: 1999.
32. Даль В. «Толковый словарь живого великорусского языка: в 4 томах», Москва, 1998.
33. Державно – правова реформа в Україні: Матеріали науково – практичної конференції. – К., 1997. – 420с.
34. Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / за ред. Ю.С.Шемшученка: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2001. – 656с.
35. Доморослий В. Біля витоків українського парламентаризму // Віче. – 1999. - № 4. – Ст. 131 – 137.
36. Драма российского закона: Монография /Авт. кол.: Тихомиров Ю.А., Казимирчук В.П., Медведев Н.П. и др.; Отв. ред. Казимирчук В.П.; ИГП РАН. - М.: Юр. кн, 1996.
37. Дрейшев Б.В. Проблемы законотворчества в новых условиях // Правоведение,— 1994. № 5-6.
38. Дюги Л. Конституционное право: Общая теория государства. – М., 1908. – 960 с.
39. Енгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Енгельс Ф.Собрание сочинений. – Т. 21. – С. 23 – 171.
40. Есмен А. Основные начала государственного права. М., 1989. С.65
41. Ефимов В.И. Власть в России. М.: РАГС, 1996, 180 с.
42. Журавльова Г.С. Конституційні засади становлення та розвитку парламентаризму в Україні: Автореф. Дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 19 с.
43. Журавський В.С. Бікамеральна структура парламенту: історія, сучасність та умови впровадження в Україні. – Х., 2000. – 27 с.
44. Журавський В.С. Керівні органи Верховної Ради України // Держава і право: Зб.наук.праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 9. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Спілка юристів України, 2001. – С. 100-105.
45. Заєць А. П. Законодавча діяльність: деякі питання методології, теорії і практики Укр. право. – 1995. - №1. – С. 35-43.
46. Заєць А. П. Правова держава в Україні: концепція і механізми реалізації Дис… докт. юрид. наук. – К.: 447с.
47. Коваль В.С. Становлення та розвиток Європейського Союзу: історико-правовий аспект: Автореф. - Х.: Нац. юридична кад. України ім. Ярослава Мудрого, 2003. - 20 с.
48. Заиченко Г.А. Джон Локк, Москва, 1973.
49. Законодательный процесс в России: граждане и власть: Практические советы / Автономов А.С., Завадская Л.Н., Захаров А.А., Любимов А.П. и др.; Междунар. Респ. Ин-т, Фонд развития парламентаризма в России.- М.: АВИА-Принт, 1996. - 80 с.- (Программа Поддержки Общественных Инициатив / Центр за Демократию).
50. Иванова В.И. Парламент Российской Федерации: Правовое регулирование и организация деятельности: (Учеб. пособие) / Рос. ун-т дружбы народов. - М.: ПАИМС 1995.
51. Ильин В.В. Политология: Учебн. для вузов. – М., 1999. – с. 289-290
52. Карташов Н.Н. Парламент России: Учебное пособие / МВД РФ, Нижегород. высш. шк.. — Нижний Новгород, 1999.
53. Кененов А. А., Чернобель Г.Т. Логические основы законотворческого процесса. // Правоведение. 1991. № 6.
54. Керимов Д.А. Законодательная техника. М.: Норма-Инфра, М., 1998.
55. Керимов Д.А. Законотворчество // Право и образование, № 3, 2001, с. 68-73
56. Кислий П., Вайз Ч. Становлення парламентаризму в Україні. – К.: Парламентське вид-во, 2000. – 415 с.
57. Коваленко А. И. Конституционное право России: Учебник : Для студентов, аспирантов, преподавателей юрид. вузов, науч. работников, депутатов и др. — М.: Право и Закон, 1997. — 208 с.
58. Козлова Е.Й., Кутафин О.Е. Конституционное право Росии. М: Юристь, 1995.
59. Козюбра М. І. Проблеми конституційної реформи в Україні Матеріали круглого столу – К., 2003. – 7с.
60. Кокошин Ф.Ф. Русское государственное право в связи с основными началами общего государственного права. Вьш. 2. М., 1908.
61. Комментарий к Конституции Российской Федерации / Отв. ред. Л.А. Окуньков. М., 1996.
62. Комментарий к Конституции Российской Федерации. - М.: Изд-во БЕК, 1994.
63. Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л. А. Окунькова. – М.: Издательская группа Норма ИНФРА – М, 1997. – 816 с.
64. Конституционное право / Под ред. проф. В.В. Лазарева. М., 1998.С.395-396
65. Конституция УССР: Принята внеочередной седьмой сессией Верховного Совета УССР девятого созыва 20 апреля 1978 г. – К.: Политиздат Украины, 1979. – 47 с.
66. Конституційне право України / За ред. В. Я. Тація, В. Ф. Погорілка, Ю. М. Тодики. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999. – 376 с.
67. Конституція незалежної України: У 3 кн. / Під заг. ред. С. Головатого; Упоряд. С. Головатий, Л. Юзьков. – К.: Право. Укр. правнич. Фундація, 1995.
68. Конституція України – основа подальшого розвитку законодавства: Зб. наук. Праць: Вип. 2 / Ред. кол. В.Ф. Опришко (голова) та ін. – К.: Ін-т зак-ва Верховної Ради України, 1997. – 320 с.
69. Конституція України. // Відомості Верховної Ради України.-1996.-№ 30.
70. Копейчиков В.В. Сучасна Українська національна ідея: особистість, суспільство, право, держава // Вдосконалення законодавства України у сучасних умовах. Київ. – 1996.
71. Котелевская И.В. Правовая регламентация взаимодействия властей в парламентской деятельности: [Материалы междунар. семинара «Процедурные вопросы парламентской деятельности в рамках проекта «Парламентская практика Восток - Запад»] // Вестник Межпарламентской ассамблеи. 1994. № 2. С. 26-29.
72. Котелевская И.В. Современный парламент // Государство и право.— 1997. №3.
73. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005. – 592 с.
74. Котюк В. О. Основи держави і права. Навчальний посібник. – 3-тє вид., доп. І перероб. – К.: Атіка, 2001. – 432 с.
75. Кремень Василь, Ткаченко Василь. Україна: шлях до себе. С.273-274
76. Кривенко Л. Поділ влад і проблеми конституційної законотворчості Голос України. – 1995р. 23 квітня
77. Кривенко Л. Розподіл влад і процесуальні права парламенту // Віче. – 1998. - № 3. – Ст. 14 – 32
78. Кривенко Л. Суверенітет парламенту. Теорія і практика // Віче. – 1998. - № 4. – Ст. 32 – 48
79. Кривенко Л. Тріада влади. Перша серед рівних // Віче. – 1994. - № 7 – Ст. 17 – 32.
80. Кривенко Л.Т. Актуальные проблемы становления украинского парламентаризма// Вестник Межпарламентской ассамблеи 1996. № 3. С. 30-32.
81. Кривенко Л.Т. Верховна Рада України. – К.: (ІнЮре), 1997. – 47 с.
82. Кривенко Л.Т. Повышение роли парламентов - важнейшее условие формирования правового пространства СНГ// Вестник Межпарламентской ассамблеи 1997. № 2. С. 24-28.
83. Кривенко Лідія. Український парламент: двопалатність чи однопалатність? // Віче. 1999. № 9. С.5
84. Кудрявцев В.Н. О правопонимании и законности // Государство и право – 1994. - №3.
85. Кузнєцова В.Ф. Проблеми конституційної реформи в Україні Матеріали круглого столу – К., 2003. – 7с.
86. Кутафин О.Е, Фадеев В.П. Муниципальное право России. М., 1998.
87. Лазаревский Н.И. Лекции по русскому государственному праву. Т. 1. Спб., 1910.
88. Лафитский В.И. Очерки российской конституционной сцены: Федеральное собрание и развитие парламентаризма в России // Законодательство и экономи¬ка.— 1995.— № 19-20 .
89. Ленин В.И. Полное собрание сочинений, т.35.
90. Ленин В.И. Сборник произведений и документов о государстве и праве М.; Юридическая литература. 1958
91. Локк Д. Два трактата о правлении. В трех томах, т. 3. М., 1988, с. 351.
92. Лузин В.В. Принцип разделения властей как основа конституционализма. Н. Новгород, 1997.
93. Лукашук И.И. Внешняя политика: президент и парламент // Государство и право.— 1996. № 7. С. 138-144.
94. Любимов А.П. Актуальные вопросы лоббизма в парламенте России // Представительная власть. – 1997. № 10. С. 81 – 93.
95. Любимов А.П. Парламентское право России: Основные источники: Учебное пособие для аспирантов, студентов юридических вузов и факультетов. - Спб., 1997. -308с.
96. Маркс K. Капитал // Маркс К., Енгельс Ф. Собрание сочинений. – Т. 26. – С. 14 – 128.
97. Мижуев П. Г. Парламентаризм и представительная форма правлення в главных странах современной Европы. СПб, 1906.
98. Милль Дж. Ст. Размышления о представительном правлении. — Benson: Chalidze Publications, Б. г. 1907 - 263 с.
99. Монескье Ш.-Л. О духе законов, Москва, 1999.
100. Надеев Р.К. Правовое обеспечение законопроектной деятельности Государственной Думы. М.: Известия, 1997.
101. Научные основы советского правотворчества / Гаврилов О.А., Колдаева Н.П., Пиголкин А.С. и др. / под ред. Р.О. Халфиной. – М.: Изд. Наука, 1981. – 317 с.
102. Нерсесянц В.С. История идей правовой государственности, Москва, 1993.
103. Общая и прикладная политология: Учебн. Пос. / Под ред. В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М., 1997.
104. Общая теория государства и права Под ред. Проф. М.Н.Марченко М.: Изд-во “Зерцало”, 1998. – 656с.
105. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. Изд. 4-е. М., 1997.
106. Олійник А.С. Організаційно-правові питання забезпечення законодавчої діяльності в Україні. – Дис. на здобуття ступеня канд. юр. наук. – К., 1998. – 207 с.
107. Опришко В.Ф. Проблеми конституційної реформи в Україні Матеріали круглого столу – К., 2003. – 7с.
108. Парламент України: Вибори 98: Документи, статистика, бібліографія / Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К. : Парламентське вид-во, 1998. – 422 с.
109. Парламентское право России. Учебное пособие / Под. ред. И.М. Степанова; Т.Я. Хабриевой — М.: «Юристъ», 1999, 392 с.
110. Парламенты мира. – М.: Высшая Школа “Интерпракс”, 1991. – 624 с.
111. Погорілко В.Ф. Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні // Вісник Апн України. 1995. №3. С.22
112. Погорілко В.Ф. Проблеми конституційної реформи в Україні Матеріали круглого столу – К., 2003. – 7с.
113. Поленина С.В. Законотворчество в Российской Федерации. – М.: ИГП РАН, 1996. – 145 с.
114. Політичні режими сучасності та перехід до демократії / С.А. Давимука, А.Ф. Колодій, Ю.А. Кужелюк, В.І. Харченко. – Львів, 1999.- 168 с.
115. Політологія: Підручн. / За ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. – К., 1998.
116. Політологія: Підручн. / За ред. О.І. Семківа. – Л., 1993.
117. Політологія: Посібн. Для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К., 1998.
118. Практика парламентаризму. – К.: Заповіт, 1997. – 136 с.
119. Представительная власть: мониторинг, аналыз, информация. – 1997. - № 10 (27). – 100 с.
120. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 25.03.2004 р. // Відомості Верховної Ради України.-2004.-№ 43.-Ст. 280.
121. Про Конституційний Суд України: Закон України від 3 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України.-1992.-№ 33.-Ст. 471.
122. Проблемы парламентского права России / Под ред. Иванова Л.М., 1996.
123. Проект Закона “Про порядок принятия федеральных конституционных законов и федеральных законов” – www.duma.gov.ru
124. Проект Закону України “Про закони та законодавчу діяльність” від 13.06.2003 р. № 0894 – 3. – www.rada.gov.ua
125. Проект Закону України “Про Регламент Верховної Ради України” № 1039 – Д. - www.rada.gov.ua
126. Процюк І. В. Законодавча влада в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1999. – 18 с.
127. Разделенная демократия. Сотрудничество и конфликт между Президентом и конгрессом: Пер. С англ. – М.: Прогресс, 1994. – 413 с.
128. Ралдугин Н.В. Правовая экспертиза проектов федеральных законов. Изд-во Московского университета, 2001.
129. Рахімкулов Е. Порівняння аргументів “за” і “проти” другої палати в українському контексті // Програма сприяння парламентові України. - ПСП / РДР № 44 а.
130. Регламент Верховної Ради України від 27 липня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України.-1994.-№ 35.-Ст. 338.
131. Регламент Государственной Думы от 22 января 1998 р.
132. Регламент Совета Федерации февраль 1994
133. Рішення Конституційного Суду України № 2-рп/ 99 від 2 березня 1999рр. “Про конституційність Закону України “Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України” // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. - № 1.- Ст. 79.
134. Роберт Г.М. Правила парламентской процедуры. Проблемы Восточной Европы. Вашингтон. 1992.
135. Розвиток недержавних організацій через правові реформи // Матеріали семінару Міжнародної Фундації виборчих систем, - К, 1996. – 222 с.
136. Российская юридическая энциклопедия. – М., 2000.
137. Руссо Ж.-Ж. «О причинах неравенства», СПб, 1907.
138. Руссо Ж-Ж. «Об общественном договоре», Москва, 1938.
139. Рябошапка Светлана. Бикамерализм: бюджет не вынесет двоих? // Зеркало недели. 2000. 15 апреля.
140. Сабо Имре. Основы теории права. – М.: Прогресс. 1974.
141. Сборник законодательства Российской Федерации, 1998, № 1.
142. Сборник законодательства Российской Федерации, 2003, № 51.
143. Селезнев Г.Н. Вся власть – закону. // Россия и соврем, мир.— М., 1997. № 1.
144. Селезнев Г.Н. История парламентаризма в России и современность// Вести Межпарламентской ассамблеи 1996. № 2. С. 9-15.
145. Систематизація законодавства України: проблеми та перспективи вдосконалення: Монографія. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАГ України, 2003. – 220 с.
146. Скакун О. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
147. Скиба Валерій Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. К., 1998. С. 637-653.
148. Спасов Б.П. Закон и его толкование. – М.: Юрид. Лит, 1986. 254 с
149. Стогний Александр. «Воспитание» референдумом // День. 2000. 4 апреля.
150. Тацій В. Я., Тодика Ю.Н. Политико – правовые аспекты совершенствования выборов народных депутатов Украины // Проблемы законности: Респ. межвед. науч. сб. – Х., 1995. – Вып. 29. – С. 39 – 47.
151. Теория государства и права Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева Закон и право, Москва, 2000, 640 с.
152. Тихомиров Ю., Пиголкин А., Казьмин И. Законотворчество и план. // Народный депутат. 1990. № 9.
153. Тихомиров Ю.А. Закон - это акт массового действия //Адвокат.— 1997. № 7. С. 57-69.
154. Тихомиров Ю.А. Закон: от принятия до реализации // Законность.— 1995. № 1.
155. Тихомиров Ю.А. Конституционные основы парламентской деятельности: [Материалы международного семинара «Процедурные вопросы парламентской деятельности в рамках проекта «Парламентская практика Восток - Запад»] // Вести Межпарламентской ассамблеи. 1994. № 2. С. 23-26.
156. Тихомиров Ю.А. Теория закона. Изд-во «Наука». — М. 1982. 257 с.
157. Томенко М. Український парламентаризм у контексті історичного досвіду та сучасної практики // Хроніка – 2000. – 1998. – Вип. 27-28. – Ст. 232 – 238.
158. Тускоз Ж. Міжнародне право. – К., 1998.
159. Український парламентаризм: минуле і сучасне / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Парламентське вид-во, 1999. – 368с., С. 240
160. Устименко С.В. Сущность и формирование отношений политического представительства в современной России. Автореферат дис. … доктора философ. наук. М., 1996.
161. Федеральное Собрание: Совет Федерации, Государственная Дума: справочник под ред. Г. Белонучкина – М., 1996. – 287с.
162. Хабибулин А.Г., Рахимов Р.А. Политическая субъектность как характеристика современного Российского государства // Государство и право. – 1999. - № 12. – с. 21
163. Цвік М.В. Конституційні проблеми розподілу влад (деякі загально-теоретичні питання)// Вісник Апн України. 1993. №1. С.63
164. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. – 2-е изд. – М.: Юристъ, 2000. – 600 с.
165. Чиркин В. Е. Элементы сравнительного государствоведения. – ИГП РАН, М., 1994. – 150 с.
166. Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. – К., “Програма Л”, 1995.
167. Шаповал В. М. Державний лад країн світу. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999.
168. Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. – К.: Основи, 1993.
169. Шаповал В. М., Борденюк В. І., Журавльова Г. С. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні: Навч. посіб. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 216 с.
170. Шишкін В. Законотворча діяльність республіканського парламенту: перші кроки і найближчі плани // Рад. Право. – 1990. - № 9. – с. 7
171. Шляхтун Петро За що боролися... або чи вдасться «червоному» парламентові повернути кермо на 180 градусів». // Голос України. 1998. 28 березня
172. Шохин А.Н. Взаимодействие властей в законодательном процессе. М., 1997.
173. Щербакова Н.В. К вопросу о сущности представительной власти // Сб.: Проблемы народного представительства в Российской Федерации, 1998 с.29-31.
174. Юридическая энциклопедия / Под ред. М.Ю. Тихомирова. М., 1997
175. Юридический словарь. – К., 1983.
176. Юридична енциклопедія: в 6-ти т. - К., 1999. – Т. 2, 5.
177. Arthurs H.W., Regulation-Making: The Creative Opportunities of the Inevitable (1970) Alta L.Rev. № 315.
178. Central Eurasia // FIBS Report. Library of Congress, 1994.
179. Crabbe, V. Legislative Drafting. London: Cavendish Publishing Ltd., 1993.
180. Dick, R.C., Q.C. Legal Drafting in Plain Language, Scarborough: Carswell, 1995.
181. Dickerson R. Fundamentals of Legal Drafting. Boston: Little, Brown & Co., 1995.
182. Driedger EA The Composition of Legislation. Toronto: Butterworths, 1983. 207р.
183. Janisch H.N. What is Law? Can. Bar. Rev. № 55, 1997, p. 576.
184. Keyes J.M. Power Tools: The Form and Function of Legal Instruments for Government Action , 1997, C.JA.L.P.
185. Pigeon L.-P The Preparation of Legislation. Ottawa: Privy Council Office, 1981.
186. Slattery, B., Law's Meaning. - Osgoode Hall, 1996, p. 553.
187. Thornton, G.C. Legislative Drafting. London: Butterworths, 1987
188. Williams, J., The Making of Statutory Instruments. (1970) Alta L. Rev. p. 324.
189. Willis, J., Delegates Non Potest Delegate Can. Bar Rev. № 21 1993 р. 257