УКРАЇНСЬКА АНТРОПОНІМІЯ У ГЕНЕРАЛЬНОМУ ОПИСІ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 1765-1769 РР.: СЛОВОТВІРНА І МОРФОЛОГІЧНА СТРУКТУРА (НА МАТЕРІАЛІ КИЇВСЬКОЇ СОТНІ КИЇВСЬКОГО ПОЛКУ)

brief description

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П. Драгоманова

На правах рукопису

ГЛУЩИК Сергій Васильович

УКРАЇНСЬКА АНТРОПОНІМІЯ
У ГЕНЕРАЛЬНОМУ ОПИСІ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
1765-1769 рр.: словотвірна і морфологічна структура
(на матеріалі Київської сотні Київського полку)

УДК 811.161.2’373.23

10.02.01 українська мова

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України, професор
Німчук Василь Васильович

Київ 2003

ЗМІСТ

ВСТУП

4

РОЗДІЛ І. СИСТЕМА ІМЕНУВАНЬ ГЕНЕРАЛЬНОГО ОПИСУ

22

1.1. Одночленні іменування

26

1.2. Двочленні іменування

31

1.3. Тричленні іменування

32

1.4. Чотиричленні іменування

36

Висновки

37

РОЗДІЛ ІІ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ХРЕСНИХ ІМЕН ТА ОСНОВНІ СПОСОБИ ЇХ ТВОРЕННЯ

39

2.1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ХРЕСНИХ ІМЕН

41

2.1.1. Слов’янські автохтонні імена

42

2.1.2. Давньоєврейські імена

46

2.1.3. Грецькі імена

52

2.1.4. Латинські імена

67

2.2. ОСНОВНІ СПОСОБИ ТВОРЕННЯ ІМЕН

71

2.2.1. Флективний спосіб творення імен

72

2.2.2. Суфіксальний спосіб творення імен

76

2.2.3. Усічення твірних основ

77

2.2.4. Усічено-флективний спосіб творення

80

2.2.5. Усічено-суфіксальний спосіб творення

84

Висновки

92

РОЗДІЛ ІІІ. ОСНОВНІ СПОСОБИ ТВОРЕННЯ ПРІЗВИСЬК

95

98

107

109

111

111

129

(суфікси АТ, АВ/ЯВ, ЯН, Н, В, ОВ/УВ/ИВ, Ч)

134

137

142

Висновки

147

.

148

МОРФОЛОГІЧНІ ТА ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПАТРОНІМНИХ ФОРМАНТІВ

151

ОСОБЛИВОСТІ ПАТРОНІМНОГО ІМЕНУВАННЯ ЗАМІЖНІХ ЖІНОК

169

СЛОВОТВІРНІ ТА СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПРИКМЕТНИКОВИХ ІМЕНУВАНЬ З СУФІКСОМ СК

176

Висновки

190

ВИСНОВКИ

193

ЛІТЕРАТУРА

199

ДОДАТКИ

210

ВСТУП

У системі національної мови однією з найцікавіших ланок є номенклатура власних імен. Це зумовлено тим, що власне ім’я є особливою мовною одиницею, котра становить невід’ємну частину життєдіяльності кожного індивіда й тому викликає особливий інтерес як з боку цього індивіда, так і з боку його оточення.
Елементи трикутника ім’я” його носій” суспільство (оточення в широкому і вузькому розумінні)” пов’язані двосторонніми зв’язками психолінгвістичного, соціального характеру, які відображаються за допомогою мовних засобів. Тому з розвитком науки про імена ономастики в ній почали формуватися як певні групи об’єктів, виділені за спільними ознаками, так і окремі напрямки дослідження власних імен.
Особливість імені як лінгвістичної одиниці полягає в тому, що з двох елементів трикутника носій” і оточення” носій має відносно менший вплив на його вибір і функціонування, ніж оточення. Носій може у свідомому віці вплинути на вибір певних форм імені (наприклад, заохотити до частішого або рідшого вживання розмовного, пестливого, домашнього” або офіційного варіантів), змінити дане при народженні ім’я за бажанням, при вступі в шлюб або при його розірванні. Специфічним виявом суб’єктивних чинників носія є вибір ним псевдоніма, який також формується під впливом об’єктивних умов наприклад, сфери застосування тощо. В інших випадках вибір і функціонування імені відображають сприйняття його носія найближчим оточенням.
Іменування тісно пов’язано з психологією та суспільним становищем особи, тому особливий інтерес викликає формування і реалізація мотивів надання імені, впливу оточення та використання мовних засобів для цього.
Досліджувати процес іменування складно в силу його індивідуальності. У документальних джерелах, які, по суті, фіксують результат цього процесу, а не його етапи, розгорнуті пояснення, співвіднесені з конкретним носієм за допомогою формул типу з тих пір його прозвали ” або названий так через його (вказівка на особисту рису)”, стосуються окремих осіб, до яких привернуто особливу увагу автора. Певні закономірності можна виявити при аналізі метричних книг: частотність вживання імен свідчить про рівень їхньої популярності, котра може бути викликана як уподобаннями батьків, так і зовнішніми причинами. Частково процес присвоєння іменування фіксується під час польових досліджень.
Окрему сферу іменувань становлять одиниці, вжиті в художніх творах. Їх вибір обумовлюється мистецькими уподобаннями автора. Цінність дослідження літературних імен полягає в тому, що вони певним чином відображають реалізацію суб’єктивних чинників при їх виборі і функціонуванні. Чим більше наближена мистецька позиція автора до реалістичної, тим вищий рівень достовірності обраної ним системи імен відносно часу, простору, соціальних та інших умов.
Кожен з елементів іменування зазнав впливу позамовних чинників, які стримували можливість вираження оточенням суб’єктивного ставлення до його носія. Так, вибір імені у дохристиянську епоху відображав час або місце народження дитини, її соціальний стан та місце в родині, фізичні або психічні особливості, побажання чи застереження батьків стосовно подальшої долі дитини тощо. З запровадженням християнства процес іменування дитини став досить формальним: їй надавалося ім’я, зафіксоване в церковному календарі біля дати її народження або хрещення. При наявності декількох імен під однією датою остаточний вибір залежав, по суті, від священика, який міг наполягати на власному варіанті або зважати на волю батьків. Серед інших позамовних чинників на вибір імені могли впливати суспільні явища, стать, вік, соціальний статус іменованого, а також уявлення про моду на імена тощо. Детально ці процеси висвітлено в монографії С.М.Медвідь-Пахомової Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах” [71, 27-49]. Цінність здійсненого дослідницею аналізу полягає в тому, що тут розглядається матеріал декількох слов’янських мов в діахронному плані, починаючи з реконструкції праслов’янської антропосистеми.
Своєрідне практичне і наукове значення особових (і місцевих) назв вчені усвідомлювали задовго до формування наукової ономастики. Ще на початку XVII ст. Памво Беринда у праці Лексиконъ славеноросскій” поряд із загальними назвами (назвисками речей”), паралельно подав ще й именъ тлъкованіе”, як зазначено у присвяті имєна власныи людєи, горъ, пагорковъ, лhсовъ, рhкъ, и розныхъ оурочищъ розмаитыхъ діалєктовъ”, маючи надію, що праця його у пото(м)ны(х) вдя(ч)ность о(т)нєсєтъ” [62, 3]. Наведене висловлювання належить до періоду, коли не лише антропоніміка, але й ономастика перебували ще в зародковому стані.
Початок наукового вивчення слов’янської антропонімії прийнято пов’язувати з появою визначної праці Ф.Міклошича Die Bildung der slavischen Personennamen”, яка, за словами М.Л.Худаша, через деякий час після опублікування стала настільною книгою слов’янських іменознавців [143, 21]. Важливе значення для розвитку антропоніміки всіх слов’янських народів, а найбільше східних, мали праці російських учених Славянский именослов или собрание славянских личных имен в алфавитном порядке” М.Морошкіна та Словарь древнерусских личных собственных имен” Н.Тупикова. Помітний слід у східнослов’янській антропоніміці залишили праці російських учених Ф.В.Тарановського [130], О.Соболевського [120] та ін., які стали міцною науково-теоретичною і практичною базою для подальшого розвитку антропоніміки всіх слов’янських народів і досі не втратили наукової цінності.
На другу половину XIX початок XX ст. припадає початок дослідження української антропонімії. Першорядна роль належить тут етнографам та історикам.
Першими науковими розвідками в галузі української антропонімії є невеликі за обсягом праці А.Степовича Заметка о происхождении и склонении малорусских фамилий” та М.Сумцова Малорусские фамильные прозвания”. Об’єктом дослідження в них виступають українські прізвища, переважно в етнографічному аспекті. У працях робляться спроби визначити основні засоби словотвору (суфікси), класифікувати матеріал за семантикою основ.
У 1895 році побачила світ наукова розвідка В.Охримовича Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних”, автор якої першим з українських дослідників запропонував чітку і своєрідну класифікацію українських особових назв прізвищевого типу, процес формування прізвищ шляхом закріплення прізвиськ у метрикальних книгах і їх подальшого вживання в уже прийнятій формі у різних актах.
Особливе місце за широтою дослідження, науковою глибиною висновків посідає праця І.Я.Франка Причинки до української ономастики”, багата на фактичний матеріал, цікаві спостереження щодо дворищної системи землеволодіння на Прикарпатті.
У 1926 та 1930 роках з’явилися відповідно праці М.Корниловича Огляд народних родових прізвищ на Холмщині” і Народна родова ономастика на Волині наприкінці XVIII ст. і в 1-й пол. XIX ст.”. Автор на основі зібраного матеріалу (передусім це різні архівні документи інвентарні, ревізькі реєстри, поміщицькі мемуари з різних місцевостей досліджуваної території) робить висновок про те, що навіть у першій половині XIX ст. прізвища населення Холмщини і Підляшшя були ще нестабільні, не закріплені адміністративно-юридичною практикою і характеризувалися навіть певними соціальними особливостями, а також те, що тогочасні офіційні записи в ідентифікації особи відбивали не лише урядові або поміщицькі погляди, а й звичаї селянства. Саме цим вказані праці є значущими для дослідження процесу формування українських прізвищ і специфіки адміністративно-юридичної та побутової ідентифікації особи на Україні.
Справжнє пожвавлення в дослідженні східнослов’янської антропонімії, і зокрема української, припадає на II половину XX століття. У 1948 році було опубліковано працю О.Селіщева Происхождение русских фамилий, личных имен и прозвищ” [107], яка привернула увагу науковою глибиною, переконливою аргументацією, багатством використаного староруського матеріалу, що розглядався автором як першооснова східнослов’янської антропонімії.
Щодо української антропонімії, то вона з II половини XX століття звільняється, як зазначає М.Л.Худаш, від історико-етнографічного опису і переходить у сферу лінгвістичного аналізу” [143, 30]. Цьому сприяють міжнародні й національні ономастичні конгреси та конференції, видання спеціалізованих журналів та збірників. Хоча, за словами М.Л.Худаша, 50-80 роки XX століття у вивченні української антропонімії виглядають дуже скромно. Це стосується і східнослов’янської антропоніміки в цілому.”. Серед праць переважають дрібні статті в журналах і збірниках або ще дрібніші замітки чи тези в Доповідях та повідомленнях” різних наукових конференцій. Коло тематичних предметних зацікавлень теж невелике переважно словотвір, питання походження, правопис, лінгвістичний аспект” [143, 30-31].
Починаючи з 80-х років ХХ століття, ґрунтовне і різнобічне вивчення ономастики втілилося у підготовці дисертаційних досліджень (Б.Б.Близнюк [14], О.Л.Гвоздєва [22], Л.В.Карлова [50], І.І.Козубенко [59], В.В.Лєснова [63], Т.В.Марталого [68], О.Д.Неділько [75], Р.І.Осташ [86], Г.Д.Панчук [89], М.І.Сенів [108], Л.А.Тарновецька [131], І.Д.Фаріон [139], В.О.Шевцова [149] та інші).
Наукові розвідки останніх десятиліть, здійснені С.П.Бевзенком, В.В.Німчуком, І.М.Желєзняк, І.Д.Сухомлином, М.Л.Худашем, П.П.Чучкою, С.М.Медвідь-Пахомовою, сприяли формуванню системи ономастичної термінології, цілісного вивченню антропонімії в синхронному та діахронному аспектах [71].
Мовознавці активно звертають увагу на окремі періоди та аспекти розвитку антропонімії. Здійснено аналіз давньоруської ономастичної спадщини в східнослов’янських мовах [29]. Л.Л.Гумецька дослідила словотвірну систему (в тому числі і особових іменувань) української актової мови XIVXV століть [28]; М.О.Демчук слов’янські автохтонні імена XIVXVII ст. [31]; Р.Й.Керста чоловічі іменування XVI століття [55]; Р.І.Осташ іменування реєстру Запорозького війська 1649 року [85; 86]; О.Д.Неділько антропонімію північної частини Лівобережної України ІІ пол. XVII І пол. XVIII ст. [75], сучасним українським прізвищам присвячено праці Ю.К.Редька [103; 104].
Історичний аспект вивчення ономастики часто поєднується з територіальним. На сьогодні здійснено дослідження антропонімії Закарпаття (П.П.Чучка [145]); Опілля (Г.Д.Панчук [89]); Лемківщини (С.Є.Панцьо [88]); середньодніпровського Лівобережжя ІІ пол. XVII І пол. XVIII ст. (В.О.Шевцова [149]); Верхньої Наддністрянщини кінця XVIIIXIX ст. (І.Д.Фаріон [139]); Північного Степу України (Т.В.Марталого [68]) тощо.
Важливим чинником у вивченні системи власних імен є ономастичні конференції міжвузівського рівня, результатом яких є збірники статей та колективні монографії. Наприклад, питання ономастики Південної України обговорювалися на засіданнях V Республіканської міжвузівської ономастичної конференції (Миколаїв, 1974 р.). Дослідженню топоніміки та ономастики було присвячено І Республіканську нараду з питань топоніміки та ономастики (Київ, 1962 р.). Серед інших збірників слід вказати на колективні праці Питання сучасної ономастики” [96], Говори і ономастика Наддніпрянщини” [25], Ономастика і апелятиви” [82], Записки з ономастики” [39].
Сучасна українська ономастика розвивається в тісній взаємодії з ономастикою інших слов’янських мов, насамперед східнослов’янських російської (В.Д.Бондалетов [3; 15], С.І.Зінін [42], В.О.Никонов [77], Н.В.Подольська [99], А.В.Суперанська [123], Л.М.Щетинін [152]), білоруської (М.В.Бірила [11-13], А.К.Устинович [138]).
Під час дослідження історії власних імен однією з найголовніших проблем є питання їхньої кодифікації. Значущість закріплення чіткого та однозначного визначення за кожним з антропонімійних явищ ускланюється тим, що у процесі історичного розвитку їх статус змінювався: прізвисько могло поступово закріпитися як офіційне прізвище; вжите на другій позиції хресне ім’я набувало ознак прізвиська або прізвища тощо.
Схвалена Українською ономастичною комісією [78] терміносистема для вивчення і кодифікації власних імен, яку розробив В.В.Німчук, базується на таких критеріях. По-перше, за ознакою автохтонності/похідності вони поділяються на іменування, надані особисто людині (ім’я, прізвисько), та іменування, утворені від інших власних назв топонімів або антропонімів: патронімічні, метронімічні прізвиська (прізвища); прізвиська (прізвища), утворені від прізвиськ (прізвищ), імен батька чи матері; патроніми; метроніми; гінеконіми; андроніми. По-друге, за ступенем спадковості різні види іменувань за різних умов займають положення між однопоколінними (індивідуальне прізвисько) та спадковими (прізвище, родова назва, колективна сімейна назва) [78, 24-43].
Розбіжності у наукових тлумаченнях викликає практично кожен елемент іменування людини.
Стосовно імені людини актуальним є питання офіційного і неофіційного варіантів. Офіційним варіантом міг бути, по-перше, канонічний варіант, по-друге, зафіксований у відповідному документі метричній книзі тощо. Однак у повсякденному спілкуванні імена набували різноманітних варіантів зменшених, пестливих, згрубілих тощо, які утворювалися для вираження певного ставлення до носія імені або з метою економії мовленнєвих зусиль. Звичайно, на синхронному зрізі розмовні варіанти протиставлялися офіційним за сферою вживання.
Складність ідентифікації імені як офіційного виникає при вживанні, по-перше, розмовного варіанта, по-друге, в офіційному документі, по-третє, як єдиного (без паралельного співвіднесення з повним варіантом) варіанта імені особи. У такому випадку ім’я, що зазнало фонетичних, морфологічних, словотворчих змін, набуває статусу офіційного імені особи. Цей статус підкріплюється тим, що, скоріше за все, у повсякденному вживанні наведений варіант використовується для ідентифікації особи, тобто виконує функцію, властиву офіційному варіанту імені.
Прізвиськом в ономастиці називають неофіційне особове іменування, яким середовище індивідуалізує або характеризує особу” [135, 494], тобто ім’я, даваемое человеку в дополнение к основному имени; не наследуемое” [84, 266]. Особливість цього виду іменування полягає в його індивідуальності: якщо вибір імені та основи патроніма від особи не залежить, то вибір прізвиська індивідуальний і здійснюється з метою додаткової ідентифікації, а також характеристики іменованого.
Стосовно цього виду антропонімів дослідники називають декілька дистрибутивних ознак, які вирізняють їх серед інших іменувань: індивідуальний характер семантики, неспадковість, реалізація конотативної функції [48, 598]. Однак найголовніша ознака прізвиськ це тісний зв’язок з апелятивами, який встановлюється на формальному, семантичному та функціональному рівнях. З формального погляду прізвиська й апелятиви мають однакову морфемну структуру, і практично кожен формант може бути застосований як до власної, так і до загальної назви особи. Семантична єдність прізвиськ та апелятивів полягає у тому, що вони мають однакове значення з різницею на денотативному рівні (ступінь індивідуальності ознаки, яку покладено в основу внутрішньої форми).
Функціональна близькість апелятивів та прізвиськ визначається тим, що вони вживаються з метою ідентифікації та характеристики особи за певною її ознакою. Спорідненість з апелятивами, яка вирізняє прізвиська серед інших видів антропонімів, надає актуальності питанню про критерії розмежування апелятивів і прізвиськ. Стосовно цих критеріїв серед науковців немає однозначної позиції.
Наприклад, М.Л.Худаш, аналізуючи апелятиви, відносить до прізвиськ лише деякі з них за ознакою стійкості моделі, лексичних засобів іменування, у ряді випадків ще й експресивності других членів, а сумарно на підставі їхньої антропонімійної потенції” [143, 130]. Однак наведене дослідником визначення не має достатньої дистрибутивної сили для однозначної кваліфікації елемента іменування як апелятива або як прізвиська.
Термін патронім” має декілька значень, які протиставляються за двома ознаками:
- родинний статус особи, від іменування якої утворено патронім;
- ступінь спадковості іменування.
Відповідно до цих ознак в ономастиці вживаються вузьке і широке визначення терміна патронім”:
- вузьке: іменування дитини, утворене від іменування батька [135, 426; 72, 60]. У цьому значенні термін патронім” практично збігається з терміном ім’я/назва по батькові” [143, 82] (з певними відмінностями щодо способів творення) і протиставляється іншим термінам, які виражають інші родинні зв’язки, матронімам (метронімам) іменуванням дитини по матері; андронімам іменуванням жінки по чоловікові; гінеконімам іменуванням чоловіка по дружині [78, 37];
- широке: власна назва, утворена від іменування когось із предків (по батьковій чи материній лінії) [55, 18].
Друга ознака ступінь спадковості застосовується для кваліфікації патроніма непослідовно: як правило, спадковими назвами визначають патроніми в широкому значенні. В такому розумінні патроніми наближаються до прізвищ [135, 426].
В антропоніміці застосовується в основному широке тлумачення патроніма [84, 247]. Вузьке значення терміна актуалізується у випадках його зіставлення з іншими іменуваннями цього типу.
Найбільше суперечностей серед дослідників викликає термін прізвище”. В умовах нинішньої кодифікованої антропонімійної системи прізвище має певні функціональні ознаки, передусім його незмінність принаймні для декількох поколінь [84, 268].
Вважається, що в Україні прізвище набуло ознак обов’язкової спадкової родинної назви на межі XVIIIXIX століть [135, 494-495; 143, 76].
На думку Г.Д.Панчук, про українські прізвища в сучасному розумінні терміна можна говорити умовно, починаючи з 30-х років XIX ст., тобто з часів, коли на етнічній території України діяло кодифіковане право” [89, 6-7].
Наведені елементи іменування ім’я, по батькові, прізвище властиві сучасній, офіційно закріпленій тричленній системі, прізвисько широко представлено у розмовному (неофіційному) стилі мови.
Однак ця система пройшла певні етапи свого формування. Дослідники вказують, що в історичному розвитку антропосистеми зустрічалися одно-, дво-, три- і чотиричленні іменування, а також описові конструкції (Р.Й.Керста, П.П.Чучка, С.М.Медвідь-Пахомова) [55, 18; 135, 426; 72, 60; 143, 82].
Одні дослідники використовують при класифікації морфологічні критерії і вказують, що елементи, які не зазнали словотворчих змін, а також апелятиви, входять до складу описових конструкцій (Р.Й.Керста, Р.І.Осташ). Інші (С.М.Медвідь-Пахомова) спираються на функціонально-семантичний критерій і поєднують однакові за функцією і семантикою іменування в один тип, розподіляючи їх на синтетичні й аналітичні.
Серед чинників, що зумовлювали частотність вживання одного виду іменувань у порівнянні з іншими, фахівці виділяють суто мовні й позамовні. Дослідження свідчать, що на антропосистему, яка має свої закони розвитку, набагато більший вплив мали екстралінгвальні чинники, ніж суто мовні процеси.
Одним з найважливіших історичних джерел, що дає змогу вивчення української антропонімії ІІ половини XVIII століття, є Генеральний опис Лівобережної України 17651769 років (далі Генеральний опис, Опис). Цей документ був першим переписом мешканців Лівобережної України і відображав їхній соціально-економічний статус, походження, володіння майном, родинні та суспільні відносини. Здійснював його за наказом Катерини ІІ президент Малоросійської колегії граф П.О.Рум’янцев (звідси друга назва Опису Рум’янцевський). Через російсько-турецьку війну 1769 року перепис не було закінчено. Виняток становить тільки Київський полк, у якому перепис було завершено в серпні 1767 р.
Комісії, які працювали на місцях, підготували у вигляді чернеток і біловиків такі категорії матеріалів: відомості, складені ревізорами; відомості, складені для ревізорів місцевими канцеляріями або феодалами та їх управителями.
Окрему групу становлять документи про підтвердження прав на володіння землею, маєтками тощо. Двори кожного населеного пункту переписувалися в певному порядку: назва вулиці, номер двору, будівлі (число покоїв, людських, хат, комор для поклажі, конюшень, повіток). У рубриці чини та імена” про кожного мешканця вказується, чий посполитий (підсусідок), якого звання, звідки родом, де жив раніше і скільки років перебуває у цього власника.
Про кожний двір повідомлялось:
- мешканці двору, їх іменування, соціальний стан, вік, стан здоров’я, звідки родом;
- підсусідки, їхні іменування, вік, стан здоров’я; робітники, їхні іменування, вік, умови найму;
- права на володіння двором;
- володіння землею, лісами, сіножатями;
- володіння винницями, млинами, пасіками, худобою;
- характеристика господарства: прибуток від урожаїв та ремесел;
- виплата податку на утримання російських військ, розквартированих на Україні, який називали консистентською дачею, рублевим окладом, зрідка квартальними грошима.
До відомостей інколи додавалися копії документів як підтвердження прав на володіння землями, маєтностями тощо (універсали, купчі записи, заповіти, дарчі записи, колективні прохання козаків і посполитих та ін.).
Зараз Генеральний опис зберігається у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві й налічує 969 одиниць зберігання (440 одиниць зберігання з першого опису і 529 одиниць зберігання з другого опису). У ньому подано відомості про близько 3500 населених пунктів 10 полків: Гадяцького (12 сотень); Київського (11 сотень); Лубенського (22 сотні); Миргородського (11 сотень); Ніжинського (23 сотні); Переяславського (18 сотень); Полтавського (6 сотень); Прилуцького (3 сотні); Стародубського (11 сотень); Чернігівського (18 сотень).
Генеральний опис є важливим джерелом дослідження соціально-економічного становища Лівобережної України XVIII ст. Його наукове опрацювання почалося у 60-х роках ХІХ ст. Великий внесок у вивчення Генерального опису внесли історики О.Лазаревський, І.Лучинський, Г.Максимович, Д.Багалій, В.М’якотін; у наш час його досліджували історики М.Ткаченко, В.Бойко, С.Шамрай та інші.
Опис не зберігся у повному обсязі. Багато матеріалів загинуло ще у XVIII столітті, втрачалися вони пізніше від вологості та пожеж. Зараз Опис зберігається в ЦДІА в оригінальному стані та у вигляді мікрофільмової копії.
Відомості подано скорописом другої половини XVIII ст. Записи здійснювалися різними особами. Одна й та сама особа (судячи з однаковості почерку) оформляла різний обсяг матеріалу.
Основні графічні риси Опису:
- варіативність у написанні літер: літеру в писано у звичному вигляді та подібною до літери п з нижньою горизонтальною лінією ( ); літера с, крім звичайного написання, має варіант з піднятими догори кінцями ( ); літеру д писано з хвостиками догори і донизу, а також як сучасну друковану літеру; літера ж виступає у варіанті, близькому до сучасного, та у вигляді вузлика з двох кілець із вертикальною лінією між ними, загнутою внизу вправо;
- подібність написання різних літер: наприклад, у літерах н, п поперечна лінія має нахил, друга вертикальна лінія зігнута і

bibliography

ВИСНОВКИ
Генеральний опис Лівобережної України 17651769 рр. це унікальна пам’ятка української мови, що містить широкий антропонімний матеріал, лінгвістичне вивчення якого практично не здійснювалось. У матеріалах Київської сотні Київського полку вжито близько 5000 іменувань на позначення мешканців відповідних населених пунктів, правителів держави (членів царської родини), а також Біблійних осіб (у назвах церков).
За функціонально-семантичними характеристиками іменування Генерального опису можна кваліфікувати як імена, прізвиська і патроніми. Вживання терміна прізвище” досить суперечливе внаслідок недотримання в Описі однієї з найголовніших ознак прізвища його морфемної незмінності і спадковості для декількох поколінь: на підставі додаткових відомостей про особу більш як у 30 випадках встановлюється однопоколінний характер її іменування.
За кількісними розрядами іменування поділяються на одно-, дво-, три-та чотиричленні, кожний з яких має декілька різновидів залежно від типу антропонімних одиниць у його складі (імена, прізвиська, патроніми). В Описі зустрічаються також поодинокі випадки вказівки на конкретну особу без наведення її імені.
Судячи з кількісного розподілу іменувань, у другій половині XVIII століття двочленні іменування були домінуючими (2 413 одиниць), тричленні перебували на стадії становлення (53 одиниці). Найбільшу кількість фіксацій мають одночленні іменування (2 462 одиниці), особливість яких полягає у тому, що вони вживаються у складі аналітичних конструкцій (імена) або супроводжують дво- та тричленні іменування (прізвиська, патроніми, прикметники). Включення цих іменувань до більш широких відомостей про особу забезпечило їх високу частотність і засвідчило, що на час укладання Опису одночленні іменування втрачають свою самостійність як ономастичні одиниці, однак не мають стилістичної або іншої (позамовної) диференціації і застосовуються практично до всіх верств населення.
За походженням імена диференціюються на слов’янські автохтонні (хресні й неканонізовані), грецькі, давньоєврейські, латинські. Походження імен впливало на їх функціонування лише опосередковано: відмінності фонетичної та морфологічної структури питомої мови від старослов’янської мовної системи зумовлювали напрямок змін і формування варіантів імені. Практично всі імена зафіксовано не лише в канонічному написанні, ай упохідних варіантах. Від чоловічих (а також від небагатьох жіночих) імен утворено патроніми. Деякі імена (або їхні канонічні варіанти) зафіксовано лише у складі патронімів. Це явище може вивчатися при дослідженні вікових показників частотності імен та їхніх варіантів.
Аналізу частотності вживання імен у матеріалах Київської сотні Київського полку дозволяє зробити висновок про те, що в другій половині XVIII століття було сформовано іменник із відносно невеликої кількості імен, які задовольняли потребу носіїв мови щодо номінативної, дистрибутивної і конотативної функцій цього класу антропонімів за рахунок їх високої частотності (кожне ім’я вживалося в середньому 32 рази), а також певної варіативності (в середньому імена мали 3 варіанти).
Матеріали Опису дають унікальний матеріал для вивчення фонетичних, морфологічних та словотворчих процесів, оскільки в них зафіксовано одночасне вживання народно-розмовних і канонічних варіантів імен. Словотвірні особливості іменувань частково зумовлюються їхньою морфологічною належністю в основному до іменників, а також прикметників і дієприкметників. Основні способи творення іменувань відповідають їх частиномовним характеристикам: суфіксація, флексація, усічення, усічено-флективний та усічено-суфіксальний способи. Відмінність іменувань від апелятивів аналогічних частин мови полягає у низькій частотності префіксального способу творення, що, скоріше за все, обумовлюється сприйняттям іменувань як асемантичних одиниць з виключно номінативною функцією. Основними дериваційними формантами імен та антропонімних твірних основ виступають суфікси, флексії, а також частини основи, які зазнають усічення, морфеми, субморфи, асемантичні частини.
Формування декількох похідних імен на основі канонічного варіанта можливе завдяки декільком чинникам: наявності груп суфіксів з синонімічними значеннями, усіченню твірної основи на різний обсяг, послідовному чи одночасному поєднанню формантів.
Семантика демінутивності є передумовою використання суфіксів для творення патронімів іменувань осіб, менших (молодших) за віком. Тому більшість демінутивних суфіксів можуть утворювати як патроніми, так і демінутивні варіанти імен.
Певна частина фонетичних і словотвірних варіантів закріпилася як офіційні імена в українській та російській мовах. Деякі варіанти мають статус народно-розмовних або оказіональних.
Особливість прізвиськ як виду антропонімів полягає у семантичній, функціональній та словотвірній близькості до апелятивів, унаслідок якої можливе одночасне або послідовне в часі функціонування лексеми як апелятива і прізвиська, утворення прізвиська одразу як іменування за аналогією до певного апелятива. Окрім того, при застосуванні апелятива до конкретної особи з метою її іменування через характерну для неї ознаку можлива актуалізація внутрішньої форми слова.
З морфологічної точки зору ці лексеми є іменниками, прикметниками або дієприкметниками. Для творення прізвиськ використовуються такі способи: лексико-семантичний, лексико-граматичний, флективний, суфіксальний, префіксальний, префіксально-флективний, префіксально-суфіксальний, складання, зрощення. Лексико-семантичний спосіб застосовується при утворенні прізвиськ від апелятивів із основним значенням неістоти або істоти-неособи. Переосмислення здійснюється за ознаками посесивності, суміжності або подібності особи та реалії, названої апелятивом. Лексико-граматичний спосіб полягає у зміні роду лексеми і проявляється у випадках функціонування іменників, наприклад, жіночого або середнього роду як прізвиськ чоловіків. Флективний спосіб використовується самостійно або у сполученні з суфіксацією, усіченням, конфіксацією. Найбільш широко у системі словотворення прізвиськ представлено суфіксальний спосіб. Кількість суфіксів (разом із варіантами), використаних для творення прізвиськ, перевищує 100. Деякі суфікси мають позиційні та комбінаторні варіанти, а також на їхній основі утворюються похідні суфікси за рахунок частини кореня або іншого суфікса. При творенні прізвиська префіксація може відбуватися на попередньому словотвірному такті, реалізовуватися самостійно або одночасно з суфіксацією чи флексацією. Кількість префіксів та кількість іменувань, у складі яких є префікс, досить незначна в порівнянні з кількістю суфіксів та суфіксальних утворень. Для творення прізвиськ використовується складання і зрощення основ. Цей словотворчий спосіб притаманний не лише антропосистемі, а й системі апелятивів.
Від прізвиськових, як і від основ хресних імен, утворюються патронімні іменування. Особливість патронімів як виду іменувань полягає у співвіднесенні з іншим іменуванням, за допомогою якого фіксується певний родинний зв’язок між двома особами. За ступенем формального вияву патронімного значення патроніми поділяються на імпліцитні та експліцитні. Імпліцитні патроніми це, в першу чергу, імена, вжиті на другій позиції. Формуванню в них патронімного змісту сприяє наявність гіпокористичних та аугментативних суфіксів. Значення експліцитних патронімів виражається на лексичному, словотвірному та синтаксичному рівнях аналітичними, синтетичними та аналітично-синтетичними засобами.
До аналітичних засобів належать фразові та текстові конструкції, які співвідносять іменування патронімогена та ім’я особи за допомогою апелятивів (іменників, особових та присвійних займенників) на позначення ступеня і напряму родинного зв’язку. Синтетичні засоби творення патронімів це суфікси і флексії, за допомогою яких похідне слово відображає родинний стан і стать іменованої особи.
Система патронімних суфіксів невелика за обсягом і сформувалася на основі посесивних та гіпокористичних формантів. Для утворення жіночих патронімів та андронімів використовується флексація або додаткова суфіксація. Вживання однієї і тієї ж форми у функції жіночого і чоловічого патроніма для Генерального опису нехарактерне.
Аналітично-синтетичні патроніми поєднують елементи аналітичної конструкції (апелятив, присвійний займенник) з синтетичним патронімом. Апелятив є надлишковим, коли він фіксує стосунки, дитина по відношенню до батька/матері”; в інших випадках він ідентифікує родинний зв’язок і тому є необхідним.
Аналіз іменувань заміжніх жінок у Генеральному описі засвідчив високу регулярність вживання андронімів (іменувань по чоловікові переважно з суфіксом ИХ-(а)) на позначення жінок-вдів і патронімів (іменувань по батькові або по чоловікові з патронімними суфіксами ОВ-(а), -ОВН-(а)) для іменування жінки, чоловік якої живий. Внаслідок двозначності патронімної форми, що може вживатися і як ім’я по батькові, і як ім’я по чоловікові, однозначно ідентифікувати семантику патроніма можна за допомогою апелятивів, котрі супроводжують іменування жінки.
Помітне місце у системі іменувань Генерального опису посідають прикметникові утворення із суфіксом -СК- та його варіантами, до яких часто, але суперечливо в ономастиці застосовують термін родова назва”. Аналіз цього виду антропонімів виявив, що, крім загальновизнаних відтопонімних іменувань та іменувань духовних осіб за назвою церкви (ім’я святого або церковне свято), прикметникові іменування утворюються від імен батьків і в цих випадках являють собою патроніми. Окрім того, іменування духовних осіб утворюються від топоніма їхньої парафії. Субстантивовані прикметникові іменування мають чотири словотворчі моделі: суфіксація за допомогою форманта -СК- без інших змін основи; усічення твірної основи; морфонологічні зміни твірної основи; суфіксація за допомогою складного суфікса. Однозначно встановити модель творення конкретного прикметникового іменування вдається за можливості його порівняння з твірною базою.
У Генеральному описі зафіксовано близько 30 випадків іменування родичів за допомогою різних словотвірних моделей однокореневих іменувань, які засвідчили, по-перше, окрім традиційних патронімних, матронімних та андронімних моделей, факти іменування матері по синові, тещі по зятеві; по-друге, відсутність так званих вдовиних” патронімів на ИШИН- і використання суфікса -ЕНК-(о) для іменування сина вдови. Також зустрічаються різні словотвірні моделі іменування однієї і тієї ж особи. Це дає можливість зробити висновок про те, що система патронімів у II половині XVIII століття мала в основному однопоколінний характер і тим самим не може ототожнюватися з системою родових назв або прізвищ.
Отже, матеріали Генерального опису засвідчили, по-перше, що система іменувань другої половини XVIII століття набула певних усталених рис:
переважання двочленного іменування;
активне використання однопоколінних іменувань;
прямий порядок елементів іменування (розміщення імені на першому місці);
словотворчі зміни при формуванні жіночого прізвиська або патроніма.
Ознаками розвитку і динамічності системи іменувань можна вважати наявність варіантів графічного, фонетичного та словотворчого характеру використання похідних утворень на місці канонічних варіантів імен.
Подальше дослідження іменувань Генерального опису може відбуватися за такими напрямками:
порівняльний аналіз антропосистеми Генерального опису та інших документів попереднього (наприклад, Реєстру запорозького війська 1649 р.) або наступного історичного періоду;
вивчення впливу соціокультурних та соціально-економічних чинників на формування і розвитку системи власних імен;
взаємозв’язок антропонімів та інших онімів (топонімів, гідронімів, етононімів тощо) з точки зору мотивації, частотності та продуктивності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Адміністративно-територіальний устрій Лівобережної України 50-х років XVIII ст.: Каталог населених пунктів за матеріалами податкових реєстрів. К., 1990. 216 с.
2. Александръ Лебедев. Рукописи церковно-археологическаго музея Императорской Кіевской Духовной Академіи. Т.I. Саратовъ. Электро-типография «Волга», 1916. 237 с.
3. Антропонимика. М.: Наука, 1970. 360 с.
4. Бабичев Н.Т., Боровский Я.М. Словарь латинских крылатых слов: 2500 единиц. Под ред. Я.М.Боровского. 3-е изд., стер. М.: Рус яз., 1988. 960 с.
5. Багалей Д. Генеральная опись Малороссии //Киевская Старина, 1883, ноябрь, VII, С. 402-432.
6. Багалей Д. Займанщина в Левобережной Украине XVII-XVII ст. //Киевская Старина, 1883, декабрь, т.VII, С.560-592.
7. Баскаков Н.А. Русские фамилии тюркского происхождения. М, 1979. 279 с.
8. Бевзенко С.П. Історична морфологія української мови. (Нариси із словозміни та словотвору). Ужгород, Закарп. обл. вид-во, 1960. 416 с.
9. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. та ін. Історична граматика української мови. К., Рад. школа, 1962. 510 с.
10. Білоусенко П.І. Історія суфіксальної системи українського іменника (назви осіб чоловічого роду). К., КДПІ, 1993. 215 с.
11. Бирилло Н.В. Белорусская антропонимия: Автореф. дисд-ра филол. наук. Минск, 1969. 48 с.
12. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. Мінск: Навука і тэхніка, 1966. 328 с.
13. Бірыла М.В. Беларуская антрапанімія. 3: Структура уласных мужчынскіх імен. Мінск: Навука і тэхніка, 1982. 320 с.
14. Близнюк Б.Б. Сучасні гуцульські прізвища в історичному розвитку: Автореф. дис... канд.філол.наук. Львів, 1997. 23 с.
15. Бондалетов В.Д. Русская ономастика: Учеб. пособие для студен-тов пед. ин-тов. М.: Просвещение, 1983. 224 с.
16. Булашов Георгий. Месяцесловы святых при рукописных богослужебных книгах церковно-археологического музея. К.,1882. 92 с.
17. Веселовский С.Б. Ономастикон: Древнерусские имена, прозвища, фамилии. М.: Наука, 1974. 382 с.
18. Восточнославянское и общее языкознание. М.: Наука, 1978. 288 с.
19. Восточнословянская ономастика. М.: Наука, 1972. 367 с.
20. Гальченко П.Ф. Пернаті друзі. К., Урожай, 1978. 200 с.
21. Гвоздева Е.Л. Образование и функционирование мужских календарных имен в русской деловой письменности XIVXVI вв.: Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.01 /Днепропетр. ГУ им. Воссоединения Украины с Россией. Днепропетровск, 1987. 17 с.
22. Гвоздєва О.Л. До питання варіантності християнських імен у великоруській діловій писемності XIV-XVI ст. //Питання сучасної ономастики: VII Всеукраїнська ономастична конференція: статті та тези. Дніпропетровськ, 1997. С. 33-34.
23. Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр. Покажчик населених пунктів. ЦДІА УРСР в м.Києві. Київ, 1959. 218 с.
24. Глинський І. В. Твоє ім’я твій друг. К.: Веселка, 1985. 238 с.
25. Говори і ономастика Наддніпрянщини. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1970. 175 с.
26. Горбаневский М.В. В мире имен и названий. М.: Знание, 1987. 208 с.
27. Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфонологія: Навч. посіб. К.: Вища школа, 1999. 207 с.
28. Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV-XV ст. К., Вид-во АН УРСР, 1958. 298 с.
29. Давньоруська ономастична спадщина в східнослов’янських мовах. Збірник наукових праць. К.: Наук. думка, 1986. 164 с.
30. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.). К.:Наукова думка, 1969. 559 с.
31. Демчук М.О. Слов’янські автохтонні особові власні імена в побуті українців XIVXVII ст. К.: Наук. думка, 1988. 172 с.
32. Етимологічний словник української мови: В 7 т./ Редкол.: О.С.Мельничук (гол. ред.) та ін. К.: Наук. думка, 1983 2002. Т. 1 4.
33. Євангеліе тетръ, 1735 г., полууст., въ листъ (30 ¾*18 ½), на 266 л., (по 24-26 стрк., перепл. Ісъ тисненіями), отъ свящ. І.Вержбицкаго, «Изв.» 1882, 11.
34. Євангеліе тетръ, 1757 г., полууст., въ листъ (31 ¼*19), на 231 н. л., (по 23 стрк., перепл., филигрань напоминаетъ №3572 у Н.П.Лихачева (Палеогр. значеніе), отъ свящ. І.Кандаловскаго, «Изв. Тр.» 1881, 11, 113.
35. Єлін Ю.Я., Івченко С.І., Оляницька Л.Г. Шкільний визначник рослин. К., Радянська школа”, 1978. 360 с.
36. Єфименко І.В. Українські прізвищеві назви XVI ст.: Автореферат дис. ... канд. наук. К., 2001. 15 с.
37. Железняк И.М. К истории сербохорватских патронимических форм XII-XV вв. //Дослідження з мовознавства. К.: Наукова думка, 1963. С. 130-149.
38. Железняк И.М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования. К.: Наукова думка, 1969. 132 с.
39. Записки з ономастики: Збірник наук. праць. Вип.I. Одеський держ. ун-т. Одеса: Астропринт”, 1999. 112 с.; Вип.4. 2000. 116 с.
40. З історії власних імен // Культура української мови: Довідник. Либідь, 1990. С. 143-168.
41. Зерова М.Я., Єлін Ю.Я., Коз’яков С.М. Гриби (їстівні, умовно їстівні, неїстівні, отруйні). Вид. 3-є, доп. і перероб. К., Урожай, 1979. 232 с.
42. Зинин С.И. Введение в русскую антропонимию. Ташкент, 1972. 278 с.
43. Ивашко В. А. Как выбирают имена. Минск: Вышэйшая шк., 1980. 174 с.
44. Имя нарицательное и собственное. М.: Наука, 1978. 207 с.
45. Историческая ономастика. М.: Наука, 1977. 308 с.
46. Івасишина Т.А. Синонімія словотворчих афіксів. Автореферат дис. канд. філол. наук. К., 1999. 21 с.
47. Інверсійний словник української мови /Відповід. ред. С.П.Бевзенко/. К.: Наукова думка, 1985. 812 с.
48. Історія української мови. Лексика і фразеологія /В.О.Винник, В.Й.Горобець, В.Л.Карпова та ін.; Редкол.: В.М.Русанівський /відп. ред./ та ін. К.: Наук. думка, 1983. 743 с.
49. Історія української мови. Фонетика /М.А.Жовтобрюх, В.М.Русанівський, В.Г.Скляренко. К.: Наук. думка, 1979. 368 с.
50. Карлова Л.В. Способы и средства антропонимической номинации в южновеликорусских отказных книгах первой половины XVII века: Автореф. дис. канд. фил. наук. К., 1991. 16 с.
51. Карпенко М.В. Русская антропонимика: Конспект лекций спецкурса. Одесса: Изд-во Одес. ун-та, 1970. 42 с.
52. Карпенко Ю.О. Реєстри Війська Запорізького і проблема постання українських прізвищ //Питання історичної ономастики України. К.: Наукова думка, 1994. С. 182-201.
53. Карпіловська Є.А. Суфіксальна підсистема сучасної української літературної мови: будова та реалізація. Автореферат дис. доктора філол. наук. К., 2000. 44 с.
54. Керста Р.Й. Особові назви, утворені від загальних назв, на означення професії, роду заняття (на матеріалі пам’яток української мови XVI ст.) //Питання історії української мови. К.: Наук. думка, 1970. С. 141-158
55. Керста Р.Й. Українська антропонімія XVI ст.: Чоловічі іменування. К.: Наук. думка, 1984. 152 с.
56. Клименко Н.Ф., Карпіловська Є.А., Карпіловський В.С., Недозим Т.І. Словник афіксальних морфем української мови. К.: Інститут мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України, 1998. 435 с.
57. Ковалик І.І. Словотвір особових імен в українській мові //Територіальні діалекти і власні назви. К., Наукова думка, 1965. С. 216-225.
58. Коваль А.П. Життя і пригоди імен. К.: Вища шк., 1988. 240 с.
59. Козубенко И.И. Антропонимия Среднего Полесья: Автореф. дис канд.филол.наук. К., 1988. 25 с.
60. Кравченко В.О. Антропонімія надазовських греків у її відношеннях з українською та російською антропоніміями. Донецьк, 2002. 24 с.
61. Ларин Б.А. История русского языка и общее языкознание. (Избранные работы.) Учебное пособие для студентов пед. ин-тов. Сост. проф. Б.Л.Богородский, проф. Н.А.Мещерский. М.: Просвещение, 1977. 224 с.
62. Лексикон словенороський Памви Беринди. Підготовка тексту і вступна стаття В.В.Німчука. К.: Вид-во АН УРСР, 1961.
63. Лєснова В.В. Номінація людини та її рис у східнослобожанських українських говірках. Автореферат дис. канд. філол. наук. Запоріжжя, 1999. 17 с.
64. Лингвистический энциклопедический словарь /Гл. ред. В.Н.Ярцева, М.: Сов. энциклопедия, 1990. 685 с.
65. Личние имена в прошлом, настоящем, будущем: Пробл. антропонимики. М.: Наука, 1978. 343 с.
66. Лосев А.Ф. Философия имени. М., Изд-во Моск. ун-та, 1990. 269 с.
67. М(hc¤)цословъ всего лhта. [з пропарями та кондеками] Без конца. Півустав XVIII ст. 70 на нум. Арк. 1-35, 37. В два стовбци. Відоправи рештка тканин. Додано уривки друк. видань а) община Почаїв. 1757 б) Анfологіонъ. Львів. 1694 (Сецинський №27).
68. Марталого Т.В. Антропонімія Північного Степу України: Автореф. дис. канд. філол. наук. 10.02.01 /Дніпропетровський держ. ун-т. Дніпропетровськ, 1997. 16 с.
69. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. К.: Т-во Знання” УРСР, 1990. 48 с.
70. Медведєва О.Ю. Динаміка особових імен мешканців українського Придунав’я (на матеріалі Кілійського та Болградського районів Одеської області): Автореферат дис. ... канд філол. наук. Одеса, 2001. 18 с.
71. Медвідь С.М. Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах. Автореферат дис. доктора філол. наук. Київ, 2000. 39 с.
72. Медвідь-Пахомова С.М. Еволюція антропонімних формул у слов’янських мовах. Ужгород, 1999. 245 с.
73. Медвідь-Пахомова С.М. Мовні факти, що засвідчують перетворення родинних найменувань у прізвища //Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства: Збірник наукових праць. Ужгород, 199. С. 122-126.
74. Мойсієнко В.М. Антропонімія Актової книги Житомирського гродського уряду 1611 року //Студії з ономастики та етимології. К., Вид.-во НАН України, Інститут української мови, 2002. С. 143-149.
75. Недилько О.Д. Антропонимия Северной части Левобережной Украины (вторая половина XVII первая половина XVIII вв.): Автореф. дис канд. филол. наук. Киев, 1969. 30 с.
76. Немченко В.Н. Современный русский язык. Словообразование: Учеб. Пособие для филол. спец. ун-тов. М.: Высш. шк., 1984. 255 с.
77. Никонов В.А. Имя и общество. М.: Наука, 1974. 278 с.
78. Німчук В.В. Українська ономастична термінологія (проект.) //Повідомлення української ономастичної комісії, 1966, вип. 1. С. 24-43.
79. Німчук В.В. Українські прізвища з суфіксами (’)ук, -чук та етимологічно споріднені утворення //Українська діалектологія і ономастика. К.: Наук. думка, 1964. С. 194-210.
80. Ономастика и грамматика. М.: Наука, 1981. 273 с.
81. Ономастика и норма. М.: Наука, 1976. 256 с.
82. Ономастика і апелятиви: Зб. наук. праць. Вип. 3. — Дніпропетровськ: ДДУ, 1998. 146 с.; Вип. 4. 1998. 128 с.; Вип. 5 1999. 152 с.; Вип. 6. 1998. 240 с.; Вип. 8. 1999. 142 с.; Вип. 9. 184 с.
83. Ономастика. М.: Наука, 1969. 261 с.
84. Основен систем и терминологиjа на словенската ономастика. Скопjе, 1983. 266 с.
85. Осташ Р.І. Ідентифікація особи в Реєстрі //Реєстр Війська Запорозького 1649 року / Підгот. до друку О.В.Тодійчук (голов. упоряд.) та ін.; Редкол.: Ф.П.Шевченко (відп. ред.) та ін. К.: Наук. думка, 1995. С. 505-512.
86. Осташ Р.І. Украинская антропонимия первой половины XVII века. Мужские личные имена /на материале Реестра Запорожского войска 1649 г./: Автореф. дис канд. филол. наук: 10.02.02 /Ужгород. ГУ. Ужгород, 1986. 18 с.
87. Откупщиков Ю.В. К истокам слова: Рассказы о науке этимологии. Кн. для учащихся. 3-е изд., испр. М.: Просвещение, 1986. 176 с.
88. Панцьо С.Є. Антропонімія Лемківщини Тернопіль: Книжково-журнальне вид-во Тернопіль”, 1995. 132 с.
89. Панчук Г.Д. Антропонімія Опілля. Автореферат дис. канд. філол. наук. Тернопіль, 1999. 18 с.
90. Перспективи развития славянской ономастики. М.: Наука, 1980. 396 с.
91. Петров Н.И. Описание рукописей церковно-археологического музея при Киевской духовной академии. Вып. I-II, 1875. 235 с.
92. Петровский Н.А. Словарь русских личных имен. М.: Сов. Энциклопедия, 1966. 384 с.
93. Питання історичної ономастики України. К.: Наук. думка, 1994. 338 с.
94. Питання ономастики Південної України // Доповіді та повідомлення V республіканської міжвузівської ономастичної конференції (Миколаїв, травень, 1974 р.). К.: Нау