УПОДІБНЕННЯ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ СИНТАКСИЧНИИХ ЗВ’ЯЗКІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

brief description

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ВОРУШКО ТЕТЯНИ ВОЛОДИМИРІВНИ

УДК 811.161.1’367.
УПОДІБНЕННЯ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ СИНТАКСИЧНИИХ ЗВ’ЯЗКІВ
У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність 10. 02. 01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Попова Ірина Степанівна,
кандидат філологічних наук, професор

Дніпропетровськ 2006

ЗМІСТ
ВСТУП...................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. УПОДІБНЕННЯ В СИСТЕМІ СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧНИХ ВІДНОШЕНЬ МІЖ КОМПОНЕНТАМИ МОВЛЕННЄВОГО ЛАНЦЮГА.............................................................................................................8
1. 1 Основні типи синтаксичних зв’язків слів у сучасній українській
мові..............................................................................................................8
1. 2. Метамовні аспекти узгодження як підрядного зв’язку............................27
1. 3. Узгодження й уподібнення .........................................................................42
1. 4. Висновки до розділу 1. .................................................................................59

РОЗДІЛ 2. УПОДІБНЕННЯ СЛОВОФОРМ У МЕЖАХ ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ...............................................................................................................61
2. 1. Уподібнення при безпосередньому й опосередкованому
підпорядкуванні.............................................................................................61
2. 2. Уподібнення словоформ без ієрархічних відношень................................86
2. 2. Висновки до розділу 2. ...............................................................................105

РОЗДІЛ 3. УПОДІБНЕННЯ СЛОВОФОРМ ІЗ РІЗНИХ ПРЕДИКАТИВНИХ ЗОН.......................................................................................................................107
3. 1. Предикативна зона як лінгвістичне поняття ...........................................107
3. 2. Уподібнення дієслівних словоформ із різних частин складного речення................................................................................................................113
3. 3. Уподібнення актантів і атрибутів.............................................................130
3. 4. Уподібнення словоформ із різних речень тексту...................................154
3. 5. Висновки до розділу 3. ..............................................................................169
ВИСНОВКИ........................................................................................................172 ЛІТЕРАТУРА......................................................................................................182

ВСТУП

Синтаксичний зв’язок це не тільки фундаментальне поняття синтаксису й граматики в цілому, але й надзвичайно важливий фактор формування і здійснення самого процесу комунікації. Без синтаксичного зв’язку неможливо передати ніякого зв’язного змісту, і саме він, за висловом Л. Теньєра, робить речення живим організмом, саме в ньому міститься його життєва сила [170, с. 29]. Синтаксичний зв’язок, пише Л. Теньєр, не має маркерів, але від цього він не стає менш реальним. Він завжди усвідомлюється слухачем, тому що без цього ні одне речення зрозуміти неможливо” [170, с. 47]. І тут, на наш погляд, немає перебільшення, якщо проблему розуміння тлумачити в лінгвістичному смислі, як це має, наприклад, місце в такій дефініції синтаксичного зв’язку: Синтаксичний зв’язок це семантико-граматичне відношення між компонентами деякого мовленнєвого ланцюжка, яке дозволяє лінгвістично осмислити цей ланцюжок і кваліфікувати його як ту чи іншу синтаксичну конструкцію, синтаксичну одиницю” [112, с. 9].
І справді, перш ніж співвіднести деяке висловлення з дійсністю й так або інакше зреагувати на нього (а це неможливо без розуміння його словесного наповнення), потрібно, мабуть, кваліфікувати це висловлення як мовленнєвий ланцюг тієї чи іншої мови, незалежно від його лексичного складу: ланцюг, подібний до щербівської глокая куздра, ланцюг типу круглий трикутник і круглий відмінник, які безпосередньо не співвідносяться з об’єктивною дійсністю, або, нарешті, якийсь фрагмент вузькопрофесійного мовлення, скажімо, біологів (камедь із акажу) або хіміків (гольмій належить до лантаноїдів).
Цілком закономірно у зв’язку з усім викладеним, що синтаксичні зв’язки слів досить докладно розглядаються практично в усіх теоретичних граматика і навчальних посібниках з української, як, між іншим, і з будь-якої іншої, треба думати, мови, а також у спеціальних дослідженнях [23, 33, 51, 63, 67, 75, 77, 81, 99, 112, 119, 127, 146, 152, 155, 158, 168, 169 та ін.]. І все ж фундаментального й несуперечливого опису цієї надзвичайно важливої лінгвістичної категорії до цього часу, наскільки нам відомо, поки що немає. Причому немає двох найбільш суттєвих, на наш погляд, складників такого опису: повної номенклатури засобів реалізації синтаксичних зв’язків і переліку лінгвістичних об’єктів, у системі яких ці засоби можуть себе виявляти.
Актуальність пропонованого дослідження саме й полягає в настійній необхідності усунути вказані проблеми в межах хоча б одного, але досить універсального й широко вживаного засобу реалізації синтаксичних зв’язків, яким, зокрема, є уподібнення форми одного слова формі іншого, засобу, який в українській мові виходить за межі не тільки узгодження як одного з типів підрядного зв’язку, але й самого підрядного зв’язку в цілому, виходить за межі однієї синтагми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема пропонованого дисертаційного дослідження є частиною науково-дослідної роботи кафедри української мови Дніпропетровського національного університету Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови та їх проекція на сферу мовлення .
Мета дослідження полягає в тому, щоб описати сферу функціональної реалізації уподібнення в сучасній українській мові і сформувати систему лінгвістичних об’єктів, у якій уподібнення може бути граматичним способом як на рівні парадигматичних класів слів, так і на рівні співвідносних при уподібненні граматичних категорій.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких окремих завдань:
­- проаналізувати та узагальнити метамовні побудови, пов’язані з формуванням системи синтаксичних зв’язків слів у сучасній українській мові, зокрема узгодження;
- диференціювати поняття узгодження й уподібнення як різні синтаксичні категорії;
- кваліфікувати уподібнення як певний граматичний спосіб один із важливих засобів реалізації найрізноманітніших семантико-граматичних відношень, а відповідно й синтаксичних зв’язків у сучасній українській мові;
- сформувати систему лінгвістичних об’єктів, які пов’язані з уподібненням як засобом реалізації та маркування синтаксичного зв’язку;
- показати сферу функціонального застосування уподібнення в межах одного речення, а також між компонентами різних предикативних зон, у тому числі й великих синтаксичних сполук.
Об’єктом дослідження є система синтаксичних зв’язків слів у сучасній українській мові та метамовні аспекти цієї системи.
Предмет дослідження уподібнення словоформ як засіб реалізації найрізноманітніших синтаксичних зв’язків як у межах одного речення, так і за межами однієї предикативної зони, у тому числі у великих синтаксичних сполуках.
Джерелом фактичного матеріалу для дослідження стали тексти літературно-художнього, науково-технічного й побутового характеру. Використовувалися мовленнєві побудови респондентів і трансформи цих побудов, а також українські прислів’я й приказки переважно бінарної структури, які дозволяють зафіксувати факти уподібнення.
Методологічною основою здійсненого аналізу є положення про мову як систему в усій різноманітності основних її складників і взаємозв’язків між ними, а також положення про діалектичну єдність форми, змісту і функцій мовних одиниць і категорій.
Метод дослідження переважно описовий з елементами лінгвістичного експерименту і із залученням матеріалів, одержаних від респондентів.
Новим у запропонованій дисертації є:
- категоріальне протиставлення понять узгодження й уподібнення як одного із типів підрядного синтаксичного зв’язку і як способу реалізації різних типів синтаксичних зв’язків у деякому мовленнєвому ланцюзі;
- розширення сфери функціонального застосування уподібнення як граматичного способу;
- номенклатура граматичних категорій, у межах яких здійснюється уподібнення;
- система лінгвістичних об’єктів, які уподібнюються в предикативній зоні й за її межами.
Теоретична значущість здійсненого дослідження полягає перш за все в суттєвому коректуванні деяких аспектів метамови українського синтаксису, яке дозволяє більш повно, а головне, більш адекватно описати систему синтаксичних зв’язків слів у сучасній українській мові, а також і в інших мовах зіставлюваної граматичної будови. Одержані в дисертації результати і висновки з них розширюють наші уявлення про способи реалізації різних семантико - граматичних відношень між компонентами як окремого висловлення, так і деякого тексту, як мінімум, на рівні надфразної єдності й можуть стимулювати пошуки в інших розділах граматики й навіть рівнях мови.
Практична значущість запропонованого дисертаційного дослідження це можливість (і навіть необхідність) використання одержаних у ньому результатів у навчальному процесі як вищої, так і середньої школи при визначенні узгодження як типу підрядного зв’язку й уподібнення як засобу реалізації різних типів синтаксичного зв’язку. Перш за все в лекційних курсах і на практичних заняттях з української мови, у різних спецкурсах, пов’язаних з українським синтаксисом, а також у загальних курсах з мовознавства. Корисними результати здійсненого дослідження будуть і при написанні підручників і навчальних посібників із синтаксису української мови.
Апробація результатів Матеріали дисертації, її теоретичні положення й практичні результати дослідження доповідалися автором на X Міжнародній конференції Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур (Дніпропетровськ, 2004р.), на Всеукраїнській науковій конференції Василь Семенович Ващенко особистість, науковець, громадянин, ” а також на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Дніпропетровського національного університету в 2004 і 2005 роках.
Обговорювалася дисертація на засіданні кафедри української мови ДНУ.
Основний зміст дисертації відображений у шести публікаціях, вміщених у збірниках рекомендованих ВАК України. Структура дисертаційного дослідження зумовлена сформульованими в ньому завданнями й поставленою метою. Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів основної частини й списку опрацьованої і використаної літератури. Загальний обсяг дисертації 196 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Поняття синтаксичного зв’язку вводиться практично в усі розробки як наукового, так і навчального характеру, які так чи інакше стосуються вивчення й опису мовленнєвих ланцюгів у сучасній українській мові. Тлумачиться це поняття й у різних довідкових виданнях, у тому числі, і в словниках лінгвістичних термінів. І слід відзначити, що в українській мові вже сформувалася певна система поглядів на власне синтаксичний зв’язок як лінгвістичне явище, а також на різні його типи й різновиди. Загальноприйнятою стала тріада підрядність, сурядність і предикативний зв’язок, у єдиному семантичному полі функціонують терміни узгодження, керування й прилягання, власне сурядність і супідрядність, координація. Єдині в цілому й теоретичні підстави науково-методичних досліджень, які стосуються синтаксичних відношень між компонентами словосполучення, речення, великої синтаксичної сполуки (надфразної єдності, тексту). Але разом з тим залишаються ще не розв’язані питання, розбіжності на метамовному рівні, тобто термінологічні розбіжності, проблеми в системі лінгвістичних об’єктів, пов’язаних з реалізацією якихось конкретних синтаксичних зв’язків. Немає, зокрема, повної номенклатури власне синтаксичних відношень, а відповідно й несуперечливого опису лінгвістичних засобів їх реалізації. Різний зміст вкладається й у такі функціонально навантажені терміни, як узгодження й уподібнення. І якщо при цьому в спеціальних працях і навіть у навчальних посібниках вищої школи якісь різночитання допускати можна (у їх авторів можуть бути різні погляди; проблемність питання може бути актуалізована і з певною цільовою настановою), то в довідкових виданнях це, звичайно ж, більш ніж небажано. У таких виданнях все повинно бути ретельно вивірене на предмет точності й несуперечливості. Повинно бути максимально повним й об’єктивним, а головне суворо відповідати реальним, спостережуваним фактам мови й мовлення. Тоді, значно менше, буде різночитань і в навчальній літературі. На жаль, у наших та й у виданих в інших країнах словниках лінгвістичних термінів, у тому числі й у енциклопедичному виданні Українська мова” цілий ряд понять, пов’язаних, зокрема, з уподібненням словоформ у мовленнєвому ланцюзі, таких, як узгодження, координація, кореляція, погодження та ін. вводиться й тлумачиться без належної суворості й досить часто пересікається одне з одним, на що нам вище доводилося неодноразово звертати увагу.
У запропонованій дисертації ми змогли розглянути лише одне з проблемних питань українського синтаксису, а саме питання про згадуване тільки що уподібнення словоформ, уподібнення не як певний тип підрядного синтаксичного зв’язку, подібного до узгодження, керування чи прилягання, а як засіб реалізації цього зв’язку взагалі, тобто незалежно від його конкретного типу. При цьому ми не накладали ніяких обмежень на характер мовленнєвих ланцюгів, у яких може мати місце повне чи часткове уподібнення форми одного слова формі іншого, що й дало нам можливість зробити такі висновки.
Семантико-граматичні відношення між компонентами деякого мовленнєвого ланцюга в сучасній українській мові досить часто знаходять своє формальне вираження в тому, що деяке слово з цього ланцюга так чи інакше уподібнює свою форму формі якогось іншого слова того ж мовленнєвого утворення й у такий спосіб утворює з цим іншим словом деяку граматичну або смислову єдність. Найтиповіше в цьому відношенні явище узгодження як один із типів підрядного синтаксичного зв’язку. Однак уподібнення словоформ, як засвідчує конкрентий мовленнєвий матеріал, може супроводжувати і фактично супроводжує цілий ряд інших, відмінних від власне узгодження синтаксичних відношень, у тому числі й таких відношень, які не можуть бути підведені під підрядність. З уподібненням форми одного слова формі іншого ми маємо справу при координації, кореляції, розчленуванні (тяжінні), поясненні та інших типах синтаксичного зв’язку, включаючи зв’язок сурядний. Має місце уподібнення й поза межами якоїсь синтаксичної конструкції, коли граматична співвідносність деяких компонентів мовленнєвого ланцюга, які входять у різні синтаксичні одиниці й навіть у різні речення, маркує їх змістовну зв’язаність, визначаючи в такий спосіб семантичну структуру повідомлення.
Поняття узгодження й уподібнення необхідно розрізняти, оскільки вони являють собою різні мовні явища. І якщо узгодження це один із типів підрядного синтаксичного зв’язку, при якому форма залежного слова уподібнюється формі головного в спільних для цих слів граматичних категоріях (як правило, роду, числа і відмінка), то уподібнення це лише певний засіб реалізації й маркування синтаксичної й змістовної зв’язаності компонентів деякого мовленнєвого ланцюга, при якому граматична форма одного з них чи інакше відтворюється у граматичній формі іншого. Узгодження як підрядний зв’язок реалізується, як правило, у межах однієї синтагми словосполучення або його функціонального аналога, яким може бути конструкція із стрижневим словом займенником або відокремленим членом речення, скажімо, дієприкметниковим зворотом. Уподібнення, як ми вже відзначали, не має конструктивних меж і може здійснюватися практично в будь-якій парі компонентів заданого мовленнєвого ланцюга, у тому числі й у парі синтаксично не пов’язаних одне з одним слів. Звідси, слід думати, і суттєво велика повнота, і великий обсяг тих лінгвістичних об’єктів, які актуалізуються при уподібненні. Система цих об’єктів охоплює практично всі граматичні категорії, матеріальне вираження яких передбачає наявність різних граматичних форм. Це, з одного боку, категорії роду, числа і відмінка і ступенів порівняння, з іншого боку, категорії особи, часу, виду, стану й способу, тобто граматичні категорії всіх шести повнозначних частин мови: іменника, прикметника, числівника, займенника, дієслова й прислівника. Усі ці парадигматичні класи слів з певними, природно, обмеженнями тільки на прислівники можуть формувати і відповідні пари словоформ, які уподібнюються. Комбінації таких пар подані в таблиці:
Із цієї таблиці можна було б, звичайно, прибрати прислівник як незмінну частину мови, і тоді в усіх її клітинках стояли б тільки плюси. Однак ми бачили, що в межах специфічної граматичної категорії, якою є, зокрема, категорія ступеня порівняння, єдина в прислівників категорія з протиставленими граматичними значеннями, уподібнення відповідних словоформ лінгвістично значуще, а в окремих конструктивних утвореннях й абсолютно необхідне (Пор., наприклад: Чим раніше ти прийдеш, тим більше побачиш).
У межах одного простого речення або однієї частини речення складного уподібнення словоформ може здійснюватися як за наявності між цими словоформами ієрархічних відношень, тобто безпосереднього або опосередкованого підпорядкування одного слова іншому, так і за відсутності таких відношень. При безпосередньому підпорядкуванні, однак, уподібнення форми одного слова формі іншого може здійснюватися не тільки в традиційно фіксованих українськими граматистами й навчальними посібниками з української мови категоріях роду, числа і відмінка, але й у граматичних категоріях, характерних для дієслова як частини мови, якщо та чи інша конструкція утворена його формами, такими, наприклад, як дієприслівник й особова форма (Пор.: Він вибрався з льоху, якимсь чудом зумівши відчинити двері). Значно ширша, ніж при власне узгодженні, і система лінгвістичних об’єктів, пов’язаних з уподібненням словоформ при опосередкованому підпорядкуванні, тобто при розчленуванні (тяжінні), поясненні й співвідносності деяких форм іменника й числівника.
Унікальне для сучасної української мови граматичне явище це взаємне уподібнення словоформ, загалом не пов’язаних між собою ієрархічними відношеннями. Таке уподібнення має місце при координації підмета й присудка у двоскладному реченні, при сурядному зв’язку слів, а також у синтаксичних побудовах з різного типу внесеннями, і зокрема із звертанням і зі вставленими конструкціями. При цьому ми маємо більш широкий спектр лінгвістичних об’єктів, у межах яких здійснюється уподібнення і яке зазначається в спеціальній літературі. Так, координація може здійснюватися в категорії відмінка, що характерно для багатьох речень із складеним іменним присудком. Уподібнення форми присудка формі звертання може мати місце не тільки в категорії числа, але й у категорії роду, якщо присудок ужитий у минулому часі або в умовному, способі (Пор.: Мамо, ти, мабуть, уже відпочила; Тату, ти, мабуть, уже відпочив; Сонечко моє, замовкло б ти нарешті). До того ж уподібнювати свою форму формі звертання, зокрема в категорії числа, можуть й інші члени речення (Я, друже мій, уважно слухаю вас). Уподібнення якихось словоформ основного речення і вставленої конструкції, яка його супроводжує, має місце вже за визначенням самої вставленої конструкції як синтаксичної одиниці, яке було наведене в запропонованій дисертації. І тут уподібнення відповідних словоформ може здійснюватися в різних граматичних категоріях.
Важливу роль уподібнення як один із засобів реалізації синтаксичних зв’язків і маркер певних семантико-граматичних відношень між компонентами мовленнєвого ланцюга відіграє в конструкціях із сурядним зв’язком. З одного боку, таке уподібнення цілком природне, оскільки сурядними відношеннями пов’язані, як правило, компоненти мовленнєвого ланцюга, які виконують у ньому однакові синтаксичні функції. Але з іншого боку, однорідні члени речення можуть бути стратифіковані й утворювати своєрідні блоки з різних функціональних рядів цих членів (Пор.: Батько купив сину велосипед, дочці ляльку, їхній няні букет квітів). У такій ситуації саме уподібнення й, переважно уподібнення відповідних словоформ забезпечує адекватну побудову смислової структури речення. Здійснюватися уподібнення словоформ, які перебувають між собою в сурядних відношеннях, може в різних граматичних категоріях.
Найбільш повно диференціювальний потенціал уподібнення як засобу реалізації й маркування семантико-синтаксичних відношень між компонентами мовленнєвого ланцюга розкривається в конструкціях, що складаються з кількох предикативних зон, тобто таких синтаксичних утворень, які є або власне реченнями, або його структурними чи функціональними аналогами, що входять в інші синтаксичні утворення з відповідним маркуванням цих аналогів розділовими знаками або іншими лінгвістичними засобами, які вказують на межі комунікативної одиниці. Як предикативну зону, можна кваліфікувати частини складного речення, вставні і вставлені конструкції, оформлені як речення, вокативні речення й речення, що входять до складу надфразної єдності, яка у свою чергу може містити в собі декілька предикативних зон.
У сучасній українській мові уподібнення словоформ із різних предикативних зон це постійно функціонуючий і ефективний інструмент формування найрізноманітніших граматичних і смислових єдностей, компоненти яких розосереджені, розкидані по різних реченнях, які часто навіть і не контактують одне з одним. Однак указовому явищу не приділено достатньо уваги нашими лінгвістами й педагогами. Більш або менш послідовно вказується лише на співвідносність часових форм присудка (або його аналога) у частинах складного речення. Але й у межах складного речення арсенал лінгвістичних об’єктів, пов’язаних з уподібненням словоформ, не вичерпується так званим узгодженням часу, не вичерпується цей арсенал і співвідносністю тільки дієслівних форм.
Дієслова з різних частин складного речення можуть уподібнюватися в категорії особи (Що знаєш, те й говори), способу (Він сам зробив би все це, якщо, звичайно, зміг би), стану (З ким сваритися, з тим і миритися), а також числа (Не шукайте можливостей виправдатися шукайте шляхи досягти поставленої мети), роду (Що просила, те й отримала) та ін. При цьому уподібнюватися дієслівні форми з різних частин складного речення можуть одночасно в кількох граматичних категоріях і в різних їх комбінаціях.
Закономірним для різних частин складного речення й не менш часто вживаним у сучасній українській мові є уподібнення форм слів, які належать і до інших предикативних класів, зокрема до субстантивів і ад’єктивів (актантів і атрибутів), і відповідно виконують функції різних членів речення у своїх предикативних зонах. Такого типу уподібнення має найчастіше анафоричну природу і втілюється в ряд лінгвістичних фігур, які забезпечують понятійно-змістовне наповнення відповідних синтаксичних конструкцій. У найзагальнішому вигляді ці фігури матеріалізуються в трьох парах: актант-актант (Сонце освітило верхівки сосен, і в його промінні вони здавалися золотими), атрибут-атрибут (Чим більше аргументів він наводив, тим менш переконливими здавалися всі його докази) й актант - атрибут (Питань було багато, але на кожне з них знаходилася відповідь). На рівні ж конкретних частин мови це можуть бути різні комбінації, і перша, наприклад, пара може бути представлена чотирма варіантами: іменник-іменник, займенник-займенник, іменник-займенник і займенник-іменник. Уподібнення словоформ також здійснюється в різних граматичних категоріях (практично в усіх), спільних для субстантива й ад’єктива, ад’єктива й прислівника, субстантива й дієслова. В останньому випадку, зокрема, можна говорити й про координацію, причому про координацію не тільки в межах однієї предикативної зони, але й між головними членами різних речень, які є частинами речення складного, як це має місце, наприклад, у конструкціях типу Він не розумів, що робить, коли писав цю скаргу, де уподібнюються (координуються) форма підмета однієї частини складного речення і форма присудка іншої його частини, причому частини, що не контактує з першою.
Уподібнення словоформ з різних предикативних зон здійснюється в українській мові й тоді, коли ці зони не є частини одного складного речення, тобто в конструкціях із вокативними і вставленими реченнями. І тут ми маємо парадоксальну лінгвістичну ситуацію, коли якийсь компонент основного речення, будучи його головним чи другорядним членом, уподібнює свою форму деякому компоненту внесення, тобто конструкції, уже не пов’язаної синтаксично з основною частиною відповідної комунікативної одиниці. На таке явище вказано й в енциклопедії Українська мова” [185, с. 253], однак у плані лінгвістичних об'єктів, пов'язаних з уподібненням, мова йде тільки про звернення до вокативних речень, а сам факт координації фіксується лише в граматичній категорії числа, хоча уподібнення тут, може бути і в інших категоріях, і зокрема в категорії роду (Доню, не сиділа б ти біля вікна— застудишся; Тату, не сидів би ти біля вікна застудишся). Щодо жорсткої співвідносності морфологічних форм компонентів основного і вставленого речень будь-яких застережень у відомих нам працях із синтаксису сучасної української мови немає. А така співвідносність не просто має місце, а фактично протиставляє вставлені речення й конструкції вставним, формуючи при цьому цілі фрагменти семантичної структури всієї комунікативної одиниці в цілому (Пор.: Андрій не йде зустрічати Оксану він (вона) все ще не вірить їй (йому), і це нікого не дивує). І все те, що може уподібнюватися і фактично уподібнюється в різних частинах складного речення, визначає спектр лінгвістичних об’єктів, пов’язаних з уподібненням компонентів основного і вставленого речення. Поширюється зазначена аналогія й на мовленнєві ланцюги, які складаються з двох і більше самостійних речень, тобто на надфразні єдності та інші великі синтаксичні сполуки, які можна трактувати як деякий текст.
Уподібнення словоформ із різних самостійних речень тексту ще більшою мірою, ніж уподібнення словоформ із різних частин складного речення, зумовлене анафоричними відношеннями між відповідними комунікативними одиницями й компонентами, які до них входять. Це цілком прийнятно як через спадковість змісту при розгортанні й деталізації деякого повідомлення, так і через певні вимоги стилістичної норми української мови, яка не допускає немотивованого плеоназму, у тому числі й граматичного. Звідси найбільш широке вживання в тексті фігур актант-актант і актант-атрибут, наповнених іменником і займенником, який уподібнює йому свою форму, з одного боку, субстантивом і дієсловом як носіями предикативної ознаки, з іншого боку, за умови майже повної зі складним реченням ідентичності самого спектра лінгвістичних об’єктів, пов’язаних з відтворенням граматичної форми одного слова в граматичній формі іншого. Зазначена ідентичність на формальному рівні мотивована ще й тим, що через гнучкість плану вираження в сучасній українській мові й наявність таких, зокрема, явищ, як парцеляція і період, характер меж між предикативними зонами може змінюватися за рішенням суб’єкта мовлення. Якусь послідовність таких зон суб’єкт мовлення може оформити у вигляді однієї комунікативної одиниці: звичайного складного речення або періоду, але може подати і як ряд самостійних простих речень, кваліфікуючи як такі речення й окремі частини, наприклад, складнопідрядного за своєю суттю речення, якщо це, зрозуміло, не виходить за межі здорового глузду.
Отже, залежно від того, як оформлений той чи інший мовленнєвий ланцюг: у вигляді одного речення (простого, складного або ускладненого) чи у вигляді тексту (кількох самостійних речень), формується й послідовно розширюється сфера функціонування уподібнення, збільшується кількість компонентів цього ланцюга, які уподібнюються, з природним дублюванням його складників попереднього конструктивного рівня. Схематично назване явище можна подати так:

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Адмони В. Г. Синтаксис современного немецкого языка. Система отношений и система построения. Л.: Наука, 1973. 366 с.
2. Андерш Й. Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові в зіставленні з українською. К.: Наук. думка, 1987. 191 с.
3. Антологія української поезії. К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1958. Т. 3. 444 с.
4. Антологія української поезії. К.: Держ. вид-во худ. літ-ри, 1958. Т. 4. 512 с.
5. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М.: Сов. энцикл., 1966. 608 с.
6. Байрак В. Г. Типологические признаки, критерии типологизации и типологические системы синтаксических связей // Лексико-грамматические инновации в современных славянских языках. Материалы 2 международной конференции. Днепропетровск: Пороги, 2005. С. 17-20.
7. Баранов А. Н. Введение в прикладную лингвистику. М.: Эдиториал УРСР, 2001. 360 с.
8. Бевзенко С. П. Структура складного речення в українській мові. К.: Вид-во Київ. держ. пед. ін-ту, 1987. 79 с.
9. Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії. К.: Наук. думка, 1991. 171с.
10. Беляев Ю. И. Синтаксис современного русского литературного языка. Херсон: ХГУ, 2003. 496 с.
11. Бертагаев Т. А. О сегментации или о членении предложения // Члены предложения в языках различных типов. Л.: Наука, 1972 . С. 87-97.
12. Білецький А. О. Важливі проблеми сучасного мовознавства // Укр.мова і літ.в шк. 1974. - №9. C. 21-29.
13. Білодід І. К. Надфразна єдність як елемент тексту в функціональних стилях літературної мови // Мовознавство. 1979. №2. С. 14-23.
14. Білодід І. К. Стилістика великих синтаксичних сполук // Укр. мова і літ. в шк. 1970. - № 12 . С. 16-25.
15. Блумфилд Л. Язык. М.: Прогресс, 1968. 608 с.
16. Богданов В. В. Семантико синтаксическая организация предложения . Л.: ЛГУ, 1977. 206 с.
17. Брицин М. А. та ін. Порівняльна граматика російської і української мови. К.: Вища шк., 1987. 262 с.
18. Булаховський Л. А. Керування // Булаховський Л. А. Вибрані праці: В 5 т. К.: Наук. думка, 1977. Т.2 С. 553-568.
19. Булаховский Л. А. Курс русского литературного языка : В 2т. К.: Рад. шк.,1958. Т. 1. 478 с.
20. Булаховський Л. А. Питання синтаксису простого речення в українській мові // Дослідження з синтаксису української мови К.: АН УРСР, 1958. С. 11-43.
21. Валгина Н. С. О двусторонней синтаксической связи в современном русском языке // Рус.яз. в шк. 1972. №5 С. 99-104.
22. Виноградов В. В. Основные вопросы синтаксиса предложения // Вопросы грамматического строя. М.: АН СССР, 1955. С. 389-435.
23. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.
24. Вихованець І. Р. Граматичні вияви керування // Лінгвістичні студії. Вип. 2: Зб. наук. праць/ Укл. А. П. Загнітко (наук. ред.) та ін. Донецьк: ДонДУ, 1996. С. 9-13.
25. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук.думка, 1992. 224 с.
26. Вихованець І. Р. Прийменникова система української мови. К.: Наук. думка, 1980. 286 с.
27. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко Л. П. Граматика української мови. К.: Рад. шк., 1982. 208 с.
28. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 220 с.
29. Гальперин И. Р. О понятии - текст” // Лингвистика текста. Материалы научной конференции. М.: МГПИИЯ, 1974. Ч. 1. с. 67-72.
30. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. К.: Вища шк., 1985. 360 с.
31. Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского языка. М.: Просвещение, 1965. 408 с.
32. Гейна О. В. Суб’єктно об’єктні детермінанти в семантико синтаксичній структурі простого речення в сучасній російській мові: Автореф... канд. філол. наук. Дніпропетровськ, 2005. 18 с.
33. Гладкий А. В. Об одном способе формализации понятия синтаксической связи // Проблемы кибернетики. Физматгиз, 1964. Вып. 11. С. 199-213.
34. Гнатюк Г. М. Дієприкметник у сучасній українській мові. К.: Наук. думка, 1982. 248 с.
35. Городенська К. Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наук. думка, 1991. 192 с.
36. Грамматика русского языка: В 2 т. М.: АН СССР, 1960. Т. 2. - Ч. 1 702 с.
37. Грамматика современного русского литературного языка. М.: Наука, 1970. 762 с.
38. Грищенко А. П. Внутрішня синтаксична організація простого речення // Синтаксис словосполучення і простого речення ( Синтаксичні категорії і зв’язки ). К.: Наук.думка, 1975. С. 14-20.
39. Гуйванюк Н. В. Формально синтаксичні співвідношення в системі синтаксичних одиниць. Чернівці: Рута, 1999. 336 с.
40. Дибров А. А. Типы синтаксических отношений между членами предложения, составляющими предикативное ядро (на материале славянских языков ) // Филол.науки. 1975.- №5. С. 41-48.
41. Долинина И. Б. Лингвистический аспект проективности //Проблемы структурной лингвистики. М.: Наука, 1973. С. 508-526.
42. Дорошенко С. І., Дудик П. С. Вступ до мовознавства. К.: Вища шк., 1974. 296 с.
43. Дослідження з синтаксису української мови /Редактор Л. А. Булаховський. К.: АН УРСР, 1985. 296 с.
44. Дудик П.С. Синтаксис сучасного українського розмовного літературного мовлення ( Просте речення: еквіваленти речення ). К.: Наук. думка, 1973. 288 с.
45. Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наук. думка., 1982. 210 с.
46. Есперсен О. Философия грамматики. М.: Изд-во иностр. лит., 1960. 404 с.
47. Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. К.: Наук. думка, 1984. 296 с.
48. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. К.: Вища. шк., 1972. Ч. 1. 406 с.
49. Загнітко А. П. Позиційна модель речення і валентність дієслова // Мовознавство. 1994. №2-3. С. 48-56.
50. Загнітко А. П. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис простого ускладненого і складного речення. Донецьк: ДонДУ, 1994. 204 с.
51. Загн