ВИКОНАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РІШЕННЯ ПРО ЗАКРИТТЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

brief description

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1 Загальні положення щодо виконання рішення про закриття кримі-нальної справи 12
1.1. Правова природа рішення про закриття кримінальної справи 12
1.2. Поняття виконання рішення про закриття кримінальної справи 33
1.3. Законність та обґрунтованість рішення про закриття кримінальної справи як умова його виконання 49
РОЗДІЛ 2 Процесуальний порядок виконання рішення про закриття криміна-льної справи 67
2.1. Вирішення питання про речові докази 67
2.2. Скасування заходів кримінально–процесуального примусу. 78
2.3 Відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконним притягненням до кримінальної відповідальності 93
2.4.Захист майнових прав при виконанні рішення про закриття криміналь-ної справи 118
ВИСНОВКИ 130
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 142

ВСТУП
Актуальність теми. Завданнями кримінального судочинства, як вказано в ст. 2 КПК України, є захист прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. Вирішення вказаних завдань досягається у результаті виконання вироку, а іноді і пiд час закриття кримінальної справи.
Закриття кримінальної справи є різновидом процесуальних засобів досяг-нення завдань кримінального судочинства. Воно має метою: захистити громадянина від необґрунтованого обмеження прав, реабілітувати незаконно притягнутого до кримінальної відповідальності, забезпечити невідворотність відповідальності особи, яка скоїла діяння, що містить ознаки злочину, за наявності підстав для її звільнення від кримінальної відповідальності та вжиття щодо неї заходів громадського впливу.
Дійсність рішення про закриття кримінальної справи в значній мірі залежить від своєчасності та правильності його реалізації органами дізнання, досудового слідства, суду. Мова йде про виконання вимог постанови (ухвали), які мають властивість обов’язкового виконання (направити до слідчого ізолятора копію постанови для звільнення обвинуваченого з-під варти; вжити відповідних заходів щодо речових доказів та документів; скасувати заходи щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна; направити закриту кримінальну справу згідно зі ст. 73 КПК України до суду для вжиття щодо неповнолітнього примусових заходів виховного характеру; вжити заходів щодо відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями тощо). Виконання рішення про закриття кримінальної справи органами дізнання, досудового слідства, судом є процесуальною частиною реалізації постанови про закінчення провадження у справi у вказаній формі. Її подальша реалізація в ряді випадків має непроцесуальний характер та здійснюється посадовими особами, державними та громадськими організаціями.
Але, як свідчить дослідження слідчої та судової практики, виконанню рішення про закриття кримінальної справи не завжди приділяється належна увага. За вивченими нами закритими кримінальними справами, у 29% випадків не застосовувались процесуальні рішення про скасування арешту на майно. Тим самим обмежувалися майнові права та інтереси громадян, які не змогли юридично у повному обсязі реалізувати своє право на користування та розпорядження особистим майном. Слідчий та суд не завжди вирішує питання про долю предметів, які можуть бути речовими доказами, але не визнані такими відповідно до вимог ст. 81 КПК України. Так, щодо 125 справ (51 %) ці питання взагалі не вирішені, з них щодо 70 справ (29%) не вирішена доля речових доказів, а щодо 55 справ (20%) – інших предметів. Щодо окремих справ доля предметів, визнаних речовими доказами, вирішується не в день вирішення справи, а через деякий час після цього. Практика свідчить, що у більшості випадків слідчі, судді не тільки не вживають заходів щодо відшкодування заподі-яної шкоди, але й взагалі не доводять до відома реабілітованих осіб зміст ст. 531 КПК України. На ці обставини вказувалося і в юридичній літературі. Зокрема на них звертали увагу О.Д. Байков, В.Й.Кригер, Н.А.Носкова, М.З.Курадзе, Л.М.Гуліна та інші, на думку яких, більша частина постанов про закриття кримінальної справи з передачею обвинуваченого на поруки залишається без ви-конання.
Недоліки у виконанні рішення про закриття кримінальної справи поясню-ються недостатньою правовою регламентацією та теоретичною розробкою цього питання.
У науці кримінального процесу традиційно досліджуються проблеми, які стосуються суті, змісту, форми та властивостей судових рішень (М.С.Алексєєв, М.І.Бажанов, М.М.Гродзинський, Ю.М.Грошевой, В.Я.Дорохов, В.С.Ніколаєв, В.З.Лукашевич, Я.О.Мотовиловкер, І.Д.Перлов). Роботи Т.М.Добровольської, Є.О.Матвієнко, І.Д.Перлова присвячені проблемам виконання судових вироків. З початку 80-х років ХХ сторіччя процесуалісти почали займатися спеціальними дослідженнями загальних властивостей рішень слідчого, їх характерних рис. Значний внесок у розробку загальнотеоретичних основ прийняття та виконання рішень у кримінальному судочинстві зробили П.А.Лупинська, А.Я.Дубинський, Ю.В.Манаєв. У роботах цих авторів досліджується соціальна та правова природа рішень, етапи їх прийняття, умови вибору доцільності рішень, зміст та форми правових актів, в яких виражаються рішення, виконання рішень.
Ряд авторів (М.С.Алексєєв, А.К.Гаврилов, І.М. Гутків, М.В.Жогін, В.С.Зеленецький, Л.М.Карнєєва, Р.Д.Рахунов, В.М.Савицький, В.А.Стремовський, Н.А. Якубович та ін.) зупинялися на питаннях, які стосуються виконання окремих процесуальних рішень слідчого.
Разом з тим необхідно зазначити, що в полі зору досліджень з’явилась проблема виконання органом дізнання, слідчим, судом процесуального рішення про закриття кримінальної справи, теоретична та практична значимість якої надзвичайно важлива.
Наукою в цій галузі взагалі досліджувалися підстави та процесуальний порядок прийняття рішення про закриття справи, нагляд прокурора, відомчий та судовий контроль за законністю цих рішень, питання реабілітації, а також питання звільнення від кримінальної відповідальності із вживанням заходів громадського впливу. Ці проблеми були досліджені у працях Б.Т.Безлепкіна, М.Є.Шумила, С.М.Благодир, А.Я.Дубинського, С.Г.Каменної, А.А.Лієде, Є.С.Нікуліна, Д.Н.Мирського, В.О.Михайлова та інших учених.
Окремі роботи торкалися деяких питань, пов’язаних з виконанням рішення про закриття кримінальної справи. Але вони розглядалися фрагментарно, у зв’язку з оглядом інших проблем.
У 1987 році з’явилася праця Гуліної Л.М., присвячена питанням виконання рішення про закриття кримінальної справи. Однак цілісного дослідження, яке б охоплювало усі стрижневі положення, що складають зміст проблеми виконання процесуального рішення слідчого, а також суду про закриття кримінальної справи, на сьогоднi не існує.
У 2001 році до кримінально-процесуального закону були внесені суттєві доповнення та зміни, які торкнулися й інституту закриття кримінальної справи. У зв’язку з цим виникли правові та організаційні проблеми під час виконання рішення про закриття справи. Крім того, з 1994 до 2001 року було видано ряд правових актів, які передбачали відшкодування громадянину заподіяної йому шкоди у разі закриття щодо нього справи у зв’язку з реабілітуючими підставами (Закон України від 01.12.1994 року “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду”; Положення про застосування цього Закону, затверджене наказом Міністра юстиції України, Генерального прокурора України, Міністерства Фінансів України № 6/5,3,41 від 04 03.1996 року (№15) зі змінами від 3 квітня 1998 року; Постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1999 року № 1450 “Про виділення коштів на відшкодування за судовими рішеннями збитків, заподіяних громадянам” тощо).
Правильність прийнятих нових правових норм багато залежить від рівня наукових розробок, рекомендацій щодо їх реалізації органами дізнання, досудового слідства та суду, а також іншими державними органами, громадськими організаціями та посадовими особами, на яких покладається виконання рішень про закриття кримінальної справи.
Викладені обставини зумовлюють вибір теми дисертаційного дослідження і свідчать про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Постанови Верховної Ради України “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” від 28 04.1992 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., затвердженої Указом Президента України від 17.09.1996 р. № 837/96, наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005р.” Від 11.05.2001 р. №356.
Дана робота є складовою частиною комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах реформування соціальної правової демократичної держави” (номер державної реєстрації №0186.0.099031).
Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.
Мета і задачі дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення проблеми виконання рішення органу дізнання, слідчого та суду про закриття кримінальної справи, а також їх правовідносин з державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами, на яких покладений обов’язок фактичного виконання вказаного рішення.
Дисертаційне дослідження було спрямоване на вирішення таких основних завдань:
- встановити правову природу рішення про закриття кримінальної справи;
- розкрити поняття виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- узагальнити практику виконання процесуальних рішень про закриття кримінальної справи;
- визначити умови виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- конкретизувати основні елементи, які входять до процедури виконання рішення про закінчення провадження у кримінальнiй справi;
- внести пропозиції до чинного та проекту нового КПК України щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства у сфері досліджуваних питань.
Об’єктом дослідження є процес виконання рішення про закриття кримінальної справи.
Предметом дослідження є закономірності правового регулювання підстав, умов і порядку виконання рішення про закриття кримінальної справи.
Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використана раціональна сукупність дослідницьких методів сучасної гносеології. Методологічною основою дослідження є теорія пізнання соціально-правових явищ, а також наукові принципи і концептуальні положення, розроблені спеціалістами в галузі кримінально-процесуального, кримінального права тощо.
У процесі дослідження використовувалися логіко-юридичний та системно-структурний методи пізнання. Так, для з”ясування сутності та правової природи рішення про закриття кримінальної справи перевага надавалася таким загальнонауковим методам, як системно-структурний, наукового узагальнення. Для конкретного аналізу процесуального порядку виконання рішення про закриття справи ( вирішення питання про речові докази, скасування заходів кримінально-процесуального примусу тощо) дисертантом використовувалися системно-структурний, логіко-юридичний та конкретно-соціологічні методи ( анкетування, вивчення кримінальних справ тощо). За допомогою статистичних методів зібрано та проаналізовано емпіричну інформацію для узагальнення слідчої і судової практики.
Наукові висновки і рекомендації, які містяться у дисертації, базуються на методі системного аналізу положень Конституції України, відповідних міжнародно-правових актів (Типовий договір про взаємну допомогу в галузі кримінального судочинства, 1990 р.; Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, 1990 р. та ін.), чинного та проектів нового кримінально-процесуального кодексу України, проекту кримінально-процесуального кодексу для країн-членів СНД; постанов Пленуму Верховного Суду України, постанов Кабінету Міністрів України. У ході дослідження було проаналізовано кримінально-процесуальне законодавство Російської Федерації, Грузії, Франції, Чехії, колишньої Російської Імперії, накази МВС України та Генерального прокурора України.
Емпірична база дослідження забезпечує обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій і складається з даних, одержаних в результаті аналізу 280 кримінальних справ, що перебували у провадженні органів дізнання і слідчих МВС України в м. Києві, Київської, Луганської областей а також суддів цих регіонів за період 2001-2002 рр.; статистичних матеріалів Верховного Суду України, МВС України. Використовувався і власний досвід дисертанта, набутий під час роботи у прокуратурі.
Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що за характером і змістом розглянутих питань дисертація є першим в України монографічним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглянуті основні питання виконання рішення про закриття кримінальної справи, які у своїй сукупності створюють окрему наукову проблему. Ґрунтуючись на наукових узагальненнях вчених-правознавців, автор пропонує своє розв’язання деяких дискусійних питань у теорії кримінального процесу, формулює пропозиції щодо його застосування. У дисертації також обґрунтовується ряд нових положень та висновків, які істотно впливають на зміст теорії кримінального процесу з даної проблеми. До найбільш суттєвих із них слід віднести такі:
1) обґрунтовано, що досудове слідство в порядку ст. 73 КПК України повинно закінчуватися складанням постанови про направлення справи до суду для розгляду питання про вживання заходів виховного характеру. Право закриття кримінальної справи даної категорії повинно бути надано суду за результатами судового розгляду;
2) доведено, що рішення про закриття слідчим кримінальної справи в порядку ст.73 КПК України – це форма закінчення кримінально-процесуальної діяльності. Подальше провадження у суді здійснюється у своєрідній формі, яку не можна віднести до кримінально-процесуальної;
3) вперше запропоновано, що статті 7, 72 – 10,111 КПК України слід доповнити вимогами до постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності та про вживання примусових заходів виховного характеру;
4) наведено аргументи, що закриття кримінальної справи на підставі ст.111 КПК України – обов’язок суду, а не його право;
5) зроблено висновок про те, що строк перегляду рішення про закриття справи на стадії досудового розслідування та у судових стадіях повинен бути єдиним;
6) обґрунтовано необхідність доповнення ст.214 КПК України положеннями про скасування арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв”язку; скасування запобіжного обмеження; скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства; направлення копії постанови про закриття справи поряд з названими у статті особами представнику потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, особі, стосовно якої порушувалася кримінальна справа, заставодавцю, поручителям, командуванню військової частини, батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, під нагляд якої був переданий неповнолітній, організації, підприємству, де знаходиться арештоване майно; наведення в постанові доказів з посиланням на аркуші справи; напра-влення громадянину одночасно з копією про закриття кримінальної справи за реабілітуючими підставами письмового повідомлення, яке роз”яснює право та порядок відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями;
7) наведено аргументи, що діяльність судді щодо виконання постанови про закриття кримінальної справи на підставі ст. 10 КПК України вважається завершеною тільки тоді, коли настала заміна кримінальної відповідальності громадським впливом;
8) зроблено висновок про те, що недопустимо закриття кримінальної справи в частині пред’явленого обвинувачення з притягненням особи до адміністративної відповідальності;
9) обґрунтовано пропозиції щодо внесення змін до чинного КПК України стосовно врегулювання порядку прийняття суддею рішення про закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування;
10) зроблено висновок про те, що статтю 126 КПК України необхідно привести у відповідність зі ст. 56 Закону України “Про банки і банківську діяльність” у частині санкціонування прокурором арешту на вклади в банку;
11) наведено аргументи, що при закритті кримінальної справи, щодо якої вжито заходів щодо забезпечення цивільного позову, слідчий зобов’язаний виділити матеріали, які стосуються пред’явленого позову та порушити перед прокурором питання про направлення їх до суду;
12) обґрунтовано, що суд, який закриває кримінальну справу, повинен мати право вирішувати за власною ініціативою питання про відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність і специфіку виконання рішення про закриття кримінальної справи. Отримані автором результати дослідження можуть бути використані:
- у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково обґрунтованих положень і рекомендацій з питань законодавчого врегулювання кримінально-процесуальної діяльності щодо виконання рішення про закриття кримінальної справи;
- у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту КПК, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних процесуальних питань;
- у навчальному процесі - при написанні окремих розділів підруч-ників і навчальних посібників з курсу “Кримінальний процес України”, при підготовці і викладанні лекцій з тем “Закінчення досудового слідства”, “Запобіжні заходи”, “Цивільний позов у кримінальному процесі”.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ, представлена і обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на науково-практичних конференціях, зокрема на міжнародній науковій конференції “Україна: шляхами віків” ( травень 2002, м.Київ).
Матеріали дослідження і практичні рекомендації здобувача апробовані в процесі підготовки курсових робіт, читання лекцій, проведення семінарських і практичних занять з кримінального процесу у Національній академії внутрішніх справ України та Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в шести наукових статтях, з яких п’ять – у провідних фахових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, двох розділів, які містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 168 аркушів, з яких основний текст дисертації – 152 аркушів.

bibliography

ВИСНОВКИ
У результаті дисертаційного дослідження, виконаного на основі аналізу чинного законодавства та практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць вчених, сформульовані рекомендації, спрямовані на удосконалення порядку виконання рішення про закриття кримінальної справи.
Основні з них такі:
1. Закриття кримінальної справи не вичерпується винесенням відповідної постанови. Ця діяльність регулюється кримінально-процесуальним законодавством та складається з: а)направлення постанови до виконання; б)безпосереднього виконання приписів постанови органами дізнання, слідчим, судом, що закрили кримінальну справу; в)перевірки виконання постанови; г)вирішення питань, які виникають у зв’язку з виконанням рішення про закриття справи.
2. Згідно з п. 14 ст. 32 КПК України постанова це рішення органу дізнання, слідчого та прокурора, а також рішення, винесене суддею одноосiбно. Гадаємо, що це визначення не досить чітке. Рішення – це основний елемент змісту постанови. Саму ж постанову слід визначити як процесуальний акт, який містить письмово викладене та закріплене рішення органу, який здійснює провадження у кримінальній справі. Звідси випливає, що винесення органом дізнання, слідчим, прокурором та суддею постанови про закриття кримінальної справи – це процесуальний акт, в якому викладене прийняте мотивоване рішення про закінчення провадження у справі.
3. Пiд час закриття кримінальної справи суть її не вирішується. Органи досудового розслідування та суд, закриваючи справи у зв’язку з нереабілітуючими підставами, виходять з висновку про скоєння особою злочинного діяння, але не приймають будь-якого офіційного рішення про визнання її винною. Лише пiд час винесення вироку суд по суті вирішує усі питання, пов’язані з усуненням наслідків злочину.
4. Досудове слідство в порядку ст.73 КПК України повинно закінчуватися складанням постанови про направлення справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів виховного характеру. Право закриття кримінальної справи такої категорії повинно надаватись лише суду за результатами судового розгляду, з тим щоб постанова про таке закриття максимально наближалася до судового вироку.
5. Під час застосування ст. 73 КПК України виникають певнi проблеми, які вимагають теоретичного дослідження та законодавчого врегулювання. Одна з таких проблем – це роль та місце діяльності, пов’язаної iз вживанням примусових заходів виховного характеру у системі кримінально-процесуальних відносин. Рішення про закриття слідчим кримінальної справи в порядку ст.73 КПК України – це форма завершення кримінально-процесуальної діяльності. Подальше провадження у суді здійснюється у своєрідній формі, яку не можна віднести до кримінально-процесуальної, хоча, як це не парадоксально, її і врегульовано КПК України. Питання про вживання примусових заходів виховного характеру за чинним законодавством перебувають за межами кримінального судочинства, що не можна визнати нормальним та таким, що відповідає природі державного примусу, підставами для застосування якого є висновок про скоєння особою у віцi від 11 років до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, суспільно-небезпечного діяння.
6.Вважаємо, що ст.ст. 7, 72– 10,111 КПК України слід доповнити нормами, які містять вимоги до постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. До ст. 73 КПК України слід внести доповнення, які містять вимоги до постанови про направлення справи до суду для розгляду питання про вживання примусових заходів виховного характеру.
7. Процесуальна діяльність прокурора та суду щодо здійснення контролю за законністю та обґрунтованістю закриття кримінальної справи перебуває за межами поняття завершення досудового розслідування, оскільки ця діяльність полягає у перевірці правильності вже завершеного розслідування та висновку про необхідність закрити її.
8. Прийняття рішення про закриття кримінальної справи тягне за собою закінчення кримінальної відповідальності або звільнення від неї. Припинення кримінальної відповідальності може мати мiсце пiд час рішення про закінчення провадження у справі у разi смерті особи, яка скоїла злочин, або у зв’язку з актом амністії; у разi закінчення строків давності кримінального переслідування. У всіх перелічених випадках припинення кримінальної відповідальності обумовлюється неможливістю її покладання на особу, яка скоїла злочин у зв’язку з наявністю у справі специфічних юридичних фактів.
На відміну від припинення кримінальної відповідальності, звільнення від неї не носить об’єктивного характеру. Кримінальний закон вказує на можливість звільнення від кримінальної відповідальності.
9. З аналізу змісту ст. 111 КПК України можна прийти до висновку, що за-криття провадження у справі у цьому випадку є обов’язком суду, а не правом. Тому ми вважаємо за доцільне п.3 ч. 1 ст. 6 КПК України відновити у попередній редакції, а ст. 111 КПК України – вилучити.
10. Коли прийняття рішення про закриття справи законодавець ставить у залежність від волі обвинуваченого (ч. 3 ст. 6, ч.3 ст. 71 КПК України), можна говорити про прояв диспозитивності у використанні процесуальних прав, що відображається на правах слідчого або суду прийняти рішення.
11. Враховуючи, що закриття кримінальної справи є кінцевим правовим актом, яким завершується досудове слідство щодо справи, до ст. 214 КПК України слід внести доповнення про наведення в постанові доказів з посиланням на аркуші справи.
12. В кримінально-процесуальному законі необхідно визначати порядок та процесуальну форму рішення про закриття кримінальної справи стосовно підозрюваних, причетність яких до скоєного злочину не знаходить підтвердження.
13. Необхідно у кримінально-процесуальному законі закріпити правило про заборону включення до постанови про закриття справи у зв’язку з нереабілітуючими підставами формулювань, що ставлять під сумнів невинність особи, справу стосовно якої закрито.
14. Кримінально-процесуальні відносини виникають з приводу різних дій, які повинні бути проведені у зв’язку з виконанням постанови про закриття кримінальної справи, яка набрала законної сили.
15. Постанова про закриття справи повинна вважатися такою, що набрала законної сили з моменту закінчення строку оскарження постанови, якщо відсутня скарга про скасування постанови. У разi подання скарги – після розгляду та відхилення її прокурором. Якщо скаргу відхилено прокурором – після її розгляду місцевим судом. У разi прийняття судом постанови про залишення скарги без задоволення – після її розгляду апеляційним судом.
16. Практична суть набрання постановою про закриття справи законної сили полягає у тому, що, якщо рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності та скасування вжитих щодо неї заходів кримінально-процесуального примусу повинно бути реалізоване негайно після винесення постанови про закриття справи, тоді питання про речові докази та інші предмети, які вилучалися у зв’язку зi справою, та доданi до справи документи про дисциплінарну чи адміністративну відповідальність окремих осіб повинно вирішуватися після набрання постановою про закриття справи законної сили. Виконання рішення щодо вказаних питань негайно після винесення постанови про закриття справ було б передчасним та могло б спричинити появу певних проблем для органу розслідування, суду та громадян у разi визнання цих рішень невірними i такими, що підлягають скасуванню.
17. Строк перегляду рішення про закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування та у судових стадіях повинен бути однаковим. У зв’язку з цим пропонуємо ст. 216 КПК України викласти у такiй редакції: “Досудове слідство в закритій справі може бути відновлене прокурором, начальником слідчого відділу або суддею у межах одного року з дня вступу в законну силу відповідної постанови”.
18. Слід критично поставитись до передбаченого ст.ст. 215, 2365 КПК України порядку оскарження рішення про закриття кримінальної справи.Вважаємо, що більш правильним є такий порядок, в силу якого суд виносить постанову про закриття кримінальної справи у зв’язку з нереабілітуючими підставами через 7 діб з моменту повідомлення зацікавлених осіб про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
19. Пропонуємо внести зміни та доповнення до ст. 214 КПК України, передбачивши в ній:
- скасування арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку;
- скасування запобіжного обмеження;
- скасування заходів щодо забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства;
- направлення копії постанови про закриття справи, крiм названих у статті осiб, представнику потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, а також особі, стосовно якої було порушено кримінальну спра-ву;
- вказівку на те, що постанова про закриття справи повертається до виконання пiсля закінчення строків на її оскарження, крім випадків, коли йдеться про звільнення особи з-під варти.
20. Вважаємо, що діяльність судді щодо виконання постанови про закриття справи на підставі ст. 10 КПК України вважається завершеною лише тоді, коли заміна кримінальної відповідальності громадським впливом настала. Поки цього не сталося, завдання інституту звільнення від кримінальної відповідальності залишається не розв’язаним. Якщо ж така заміна не може бути здійснена, від судді вимагається вжити заходів щодо скасування постанови про закриття справи та відновлення провадження.
21. Існує потреба у нормах, що визначають порядок, строки та умови приведення до виконання постанови про закриття кримінальних справ та їх поновлення у разi неможливості заміни відповідальності, а також вiдсутностi регулюючих правовідносин між судом та організаціями, що виникають у зв’язку з виконанням ними постанови.
22. Неприпустимим є закриття кримінальної справи в частинi пред’явленого обвинувачення (ст. 141 КПК України) з притягненням особи до адміністративної відповідальності, оскільки неможливим є співвідношення двох видів відповідальності – кримінально-правової та адміністративної.
23. У разi закриття справи з притягненням особи до адміністративної відповідальності стосовно однiєї або декількох осіб, слідчий або орган дізнання повинен виділити матеріали закритої справи в окреме провадження, яке направляється до уповноважених органів для вживання заходів адміністративного впливу.
24. Діяльність слідчого, суду щодо виконання постанови про закриття кримінальної справи може вважатися завершеною тоді, коли буде виконане подання про скасування причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.
25. Чинне кримінально-процесуальне законодавство доцільно доповнити нормою, яка б надавала право органу розслідування вирішувати питання про порушення справи з приводу давання свідком або потерпілим завідомо неправдивих показань, перекладачем – завідомо неправдивого перекладу, експертом – завідомо неправдивого висновку.
Якщо провадження у кримінальній справі було закрите судом на підставі ст.ст. 7-111 КПК України, суд повинен діяти відповідно до ст.279 КПК України.
26. У кримінально-процесуальному законі слід вказати на необхідність чіткої структури постанови про закриття кримiнальної справи: виділення вступної, описово-мотивувальної та резолютивної частини.
27. Вважаємо за доцільне доповнити ст. 8 КПК України положенням про те, що суд, прокурор або слідчий зобов’язані викликати потерпілого та обвинуваченого для роз’яснення їм права на примирення, а останньому – умов застосування ст. 46 КПК України. При цьому можна встановити певний строк, пiсля закінчення якого обвинувачений та потерпілий викликаються знову для з’ясування питання про те, чи було досягнуто примирення. У разi негативної відповіді продовжується досудове слідство, позитивної – справа закривається.
28. Ст.ст. 8 КПК та 46 КК України заохочує врегулювання конфліктів між громадянами без вживання заходів державного примусу. Дивує лише одне: чому свідченням незначної громадської небезпеки особи щодо цієї категорії справ публічного обвинувачення виступає примирення обвинуваченого з потерпілим, а не навпаки? Лише оцінка потерпілим дій та особи образника та його, потерпілого, згода пробачити обвинуваченого, примиритися з ним є першочерговою умовою закриття справи. Для обвинуваченого ж невелика хитрість простягнути руку потерпілому. Так з чим же ми стикаємося – з редакційною погрішністю чи переосмисленням взаємовідносин потерпілого з обвинуваченим. У зв’язку з цим вважаємо за доцільне внести відповідні зміни до ст.ст. 8 КПК та 46 КК України.
29. Ст.ст. 46 КК та 8 КПК України необхідно переглянути. На основі цих норм може бути закрита кримінальна справа, якщо об’єктом злочину незначної тяжкості є не лише здоров’я особи чи власність, але і громадський порядок та безпека, здоров’я населення, екологічна безпека, безпека руху та експлуатації транспорту та ін. Наявність потерпілого щодо цих справ аж ніяк не виключає того, що ці злочини створюють загрозу для населення в цілому, а не лише для приватних осіб. Отже, закриття кримінальної справи лише на підставі волевиявлення потерпілого та обвинуваченого щодо таких справ не можна визнати справедливим. Слід обмежити перелік злочинів, щодо яких можливим є звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим, лише тими злочинами, котрі не стосуються публічних інтересів, одночасно розширивши коло справ приватного обвинувачення.
30. Вважаємо за необхідне включити до КПК України статтю, яка б регулювала порядок прийняття суддею рішення про закриття кримінальної справи на стадії досудового розслідування.
31.Вважаємо що, суддя зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для закриття справи, безпосередньо перевірити докази, обов’язково допитати обвинуваченого, вислухати думку захисника, прокурора та винести постанову про закриття кримінальної справи або про повернення справи для провадження досудового слідства.
32. Доцільним є ч. 1 ст. 214 КПК України викласти у такій редакції: “Пiд час прийняття рішення про закриття справи слідчий, суддя негайно складає мотивовану постанову, в якій викладає суть справи та підстави для її закриття”.
33. В КПК України не встановлено строк, протягом якого з моменту надходження кримінальної справи суд повинен вирішити питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності. Таку прогалину у кримінально-процесуальному законі слiд усунути.
34. Вимагає уточнення форма рішення про закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненому злочинi. Коли встановлений КПК України строк розгляду є завершеним з моменту закриття справи стосовно особи, притягнутої як обвинувачена, за недоведеністю її участі у скоєному злочинi, необхiдно винести одну загальну постанову про закриття справи про це та зупинення провадження.
35. Ст.7 КПК України необхідно доповнити новою частиною такого змісту: “Кримінальна справа підлягає закриттю у випадках звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених статтями Особливої частини КК України”. При цьому ст. 7 КПК України слід озаглавити так: “Закриття кримінальної справи внаслідок зміни обставин та звільнення особи від кримінальної відповідальності за нормами Особливої частини КК України”.
36. Надання начальнику слідчого відділу права скасовувати постанову слідчого про закриття справи призвело б до нівелювання меж між відомчим контролем та прокурорським наглядом, суттєво обмежило б процесуальну самостійність слідчого, похитнуло б авторитет його рішення.
37. У КПК України не вирішеним залишається питання про порядок отри-мання згоди особи, стосовно якої закривається кримінальна справа, на її закриття. У таких випадках слід скласти протокол про роз’яснення прав особі, стосовно якої вирішується питання про закриття кримінальної справи за ст.ст.7,72,9, 9, 10, 111 КПК України. У протоколі необхiдно відобразити усі необхідні дані: про те, що обвинуваченому роз’яснюються підстави для звільнення від кримінальної відповідальності та право заперечувати проти закриття справи у зв’язку з цими підставами; про згоду обвинуваченого на закриття кримінальної справи. У зв’язку з викладеним пропонуємо внести доповнення до ст.71 КПК України.
38. Виникла нагальна потреба доповнити ст. 81 КПК України пунктами 7 і 8 такого змісту: “7) транспортні та інші засоби, які використовувалися пiд час вчинення злочину, що належать обвинуваченому, конфіскуються; 8) знаряддя вчинення злочину, транспортні засоби, що використовувались пiд час вчинення злочину, які не належать обвинуваченому, конфіскуються, за винятком випадків, коли вони вибули із володіння власника всупереч його волi".
39. Закриваючи справи, стосовно яких наявне нажите злочинним шляхом майно, слідчий повинен повідомити про це прокурору або фінансовому органу для пред’явлення позову у порядку цивільного судочинства. Оскільки закриттям справи відміняються заходи процесуального забезпечення зберігання майна, суд може згідно iз ст. 152 ЦПК України за клопотанням зацікавлених осіб або за своєю ініціативою вжити заходiв цивільно-процесуального забезпечення позову.
40. Підроблені цінні папери та інші документи зі слідами злочину, які є основними речовими доказами провини обвинуваченого, слід зберігати у справі протягом всього строку її зберігання, а не вирішувати питання згідно iз ст. 81 КПК України.
41. Речові докази слід зберігати не до закінчення строку на оскарження постанови про закриття справи, а до закінчення строків поручительства.
42. У КПК України доцільно передбачити норму, аналогічну ст. 51 ЦПК України “Повернення оригіналів письмових доказів”. Оригінали письмових доказів, наявнi у справі, на прохання осіб, які їх подали, можна повернути після того, як рішення суду набере законної сили. Проте у справі залишається засвідчена копія письмового доказу”.
43.Вважаємо, що слідчий повинен скласти подання про скасування запобіжних заходів, погодити це рішення з прокурором, а потім направити його до суду. Суддя негайно розглядає це подання та виносить постанову про скасування запобіжного заходу. У зв’язку з цим ми пропонуємо внести відповідні доповнення до ст. 165 КПК України.
44. Слід поставити під контроль суду законність та обґрунтованість закриття кримінальних справ у зв’язку з реабілітуючими підставами на досудовому слідстві.
45. Ст. 161 КПК України необхідно доповнити нормою про обов’язок направлення уповноваженими органами до Міністерства закордонних справ України копії постанови про закриття кримінальної справи, якщо обвинувачений є іноземним громадянином.
46. Для того, щоб на практиці не виникало питань, пов’язаних з правом органу досудового слідства повернути заставодавцю предмет застави, вважаємо за доцільне доповнити ч. 7 ст. 1541 КПК України після слів “справи” словами “або слідчим у разi закриття справи”.
47. Якщо застава щодо особи, яка перебуває під вартою, до направлення до суду була вибрана з дозволу суду, який виніс постанову про арешт, цей запобіжний захід повинен скасовуватися лише за згодою суду.
48. Ст. 214 КПК України не передбачає надсилання копії постанови про закриття справи заставодавцю. Тому до цiєї статтi пропонується внести відповідні доповнення.
49. Згідно з ч. 7 ст. 1541 КПК України застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути повернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень. На нашу думку, аналогічне рішення має право прийняти суд і у разi закриття кримінальної справи у зв’язку з нереабілітуючими підставами. Вiдповiдно до цього пропонуємо ч. 7 ст. 1541 КПК України після слова “вирок” доповнити словами “постанова, ухвала про закриття кримінальної справи у зв’язку з нереабілітуючими підставами”. Також у кримінально-процесуальному законі слід передбачити положення про те, що предмет застави не повертається підозрюваному, обвинуваченому протягом одного місяця з моменту закриття кримінальної справи, щодо якої заявлено цивільний позов. Такий запобіжний захід повинен зберігати силу до подання позову у порядку цивільного судочинства.
50. Пропонується ст. 214 КПК України доповнити положенням, яке б зо-бов’язувало слідчого, суд направляти доручителям, командуванню військової частини, батькам, опікунам, піклувальникам або адміністрації дитячої установи, під нагляд якої був переданий неповнолітній, копії постанови про закриття кримінальної справи.
51. Статтю 106 КПК України слід доповнити такою нормою “у кожному випадку винесенням постанови про закриття провадження за відсутністю підстав для притягнення особи як обвинуваченої, їй повинна бути вручена копія постанови про звільнення у зв’язку з вiдсутнiстю підтвердження підозри”.
52. Пропонується ст. 73 КПК України доповнити нормою, яка б передбачала порядок звільнення неповнолітнього з приймальника-розподільника у разi закриття кримінальної справи у зв’язку з реабілітуючою підставою.
53. Частину 9 статті 187 КПК України доцільно доповнити положенням про те, що слідчий зобов’язаний протягом 48 годин з моменту скасування арешту, накладеного на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку, в письмовій формі повідомити голову апеляційного суду чи його заступника про прийняте рішення.
54. До частини 3 статті 214 КПК України пропонується внести такі допов-нення: “завірена гербовою печаткою копія постанови про закриття справи направляється слідчим або суддею до організації, установи, підприємства, в яких знаходиться арештоване майно”.
55. Статтю 126 КПК України необхідно привести у відповідність зі ст. 56 Закону України “Про банки і банківську діяльність” в частині санкціонуванню прокурором арешту на вклади в банку.
56. Статтю 98 1 КПК України пропонується доповнити положенням про те, що у разi закриття кримінальної справи уповноважені органи зобов’язані направити відповідним посадовим особам, які відмовили у видачі паспорту для виїзду за кордон, копію постанови про скасування запобіжного обмеження.
57. В КПК України доцільно передбачити правило щодо заборони скасування постанови про закриття кримінальної справи у зв’язку з реабілітуючими підставами, яка набрала законної сили. Така постанова може бути скасована лише у зв’язку з нововиявленими обставинами, аналогічними вказаним у ст. 4005 КПК України.
58. Вважаємо, що статтю 531 КПК України слід доповнити нормою про те, що прокурор від імені держави зобов’язаний офіційно вибачитися перед реабілітованою особою за заподіяну їй шкоду.
59. Пропонується статтю 214 КПК України доповнити новою частиною такого змісту: “Слідчий, закривши кримінальну справу у зв’язку з реабілітуючими підставами, зобов’язаний направити громадянину одночасно iз завіреною копією постанови письмове повідомлення, яке роз’яснювало б право та порядок відшкодування шкоди, про що робиться відмітка на копії постанови, яка направляється прокурору.”
60. Закриття кримінальної справи у зв’язку з реабілітуючими підставами повинно починатися з визнання досудового слідства завершеним, а зібраних доказів достатніми для реабілітації. Після цього з’являється обов’язок направити реабілітованій особі спеціальне повідомлення, в якому роз’яснюються права на відшкодування шкоди та порядок відновлення у порушених правах. Лише після цього, ми вважаємо, можна складати постанову про закриття кримінальної справи.
61. У разi закриття кримінальних справ, стосовно яких вжито заходiв щодо забезпечення цивільного позову та конфіскації майна, слідчий, на наш погляд, зобов’язаний виділити матеріали стосовно пред’явленого позову та порушити перед прокурором питання про направлення їх до суду. Якщо цивільний позов не був пред’явлений, прокурор за своєю ініціативою повинен пред’явити позов для розгляду справи у порядку цивільного судочинства.
62. Вважаємо, що закриваючи кримінальну справу у зв’язку з нереабілітуючими підставами, суд, залежно від доведеності підстав і розміру цивільного позову, повинен задовольнити цивільний позов повністю або частково чи відмовити в ньому. При цьому умовою прийняття рішення повинно бути визнання обвинуваченим позову.
63. Очевидно, що суд, закриваючи кримінальну справу на підставах, вказаних у ст.ст.7, 72–111 КПК України, також повинен мати право вирішувати за власною ініціативою питання про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином.
64. З метою забезпечення захисту цивільно-правових інтересів потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників вважаємо за необхідне передбачити в КПК їх право знайомитися з матеріалами справи у разі винесення рішення про закриття провадження у справі як судом, так і прокурором, слідчим, органом дізнання.
65. Заходи щодо забезпечення цивільного позову та можливої конфіскації майна стосовно кримінальних справ, закритих у зв’язку з передачею винного на поруки повинні зберігатися не до завершення строку на оскарження відповідної постанови, а до завершення строку поручительства.
66. Було б доцільним передбачити у законі можливість стягнення судових витрат з осіб, справи стосовно яких закрито у зв’язку з нереабілітуючими підставами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України// Бюлетень законо-давства і юридичної практики України. – 2001.– № 9.
3. Модельный уголовно-процессуальный кодекс для государств -участников СНГ. Рекомендательный законодательный акт. – 1996.– 234с.
4. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24.01.1995 р. //Відомості Верховної Ради України. - 1995.- №6. – ст. 35.
5. Закон України “Про попереднє ув’язнення” від 30.0 . 1993 р. // Урядовий кур’єр. – 1993.  12 серпня.
6. Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та судом від 1 грудня 1994 г.// Відомості Верховоної Ради України. – 1995. – №1– Cт.1.
7. Положение о применении Закона Украины «О порядке возмеще-ния ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда», утвержденного приказом Министерства юстиции Украины, Генерального прокурора Украины, Министерства финансов Украины № 6/5,3,4,41 от 4 марта 1996 г.// Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати. – К., 1998. – С. 758
8. Закон України від 7 грудня 2000р. “Про банки і банківську діяльність”// Офіційний вісник України. – 2001. – № 1-2. – С. 31.
9. Закон України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України”// Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 27. – Ст. 385.
10. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 липня 1993 р. № 545 “Про порядок обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнення з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання” // Відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Нормативні акти, роз”яснення, коментарі. – К., 1998. – С. 770.
11. Постановление Верховного Совета Украины от 02.09.93 г. «Об утверждении Положения о паспорте гражданина Украины» // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 40. – Ст. 385.
12. Конвенція про відшкодування, пошук, арешт та конфіскацію до-ходів, одержаних злочинним шляхом (1990 р.). // України в міжнародно-правових відносинах. Книга 2. – 11996.
13. Постановление Пленума Верховного Суда Украины № 4 от 31 марта 1995 «О судебной практике по делам о возмещении морального (неимущественного) ущерба. //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. – 1963-1997 роки. – Сiмферополь, 1998. – С.508-514.
14. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1987 р. № 2 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу” // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963-1997 роки. – Сiмферополь, 1998. – С. 148 –153.
15. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 січня 1990 р. № 1 “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963-1997 роки. – Сiмферополь.1998. – С. 323–335.
16. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. 1963-1997 роки. Сімферополь. – 1998. – С. 198–214.
17. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1999 р. “Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді застави” // Юридичний вісник України. – 1999. 17-23 червня.
18. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р. № 3 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13 “Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна //Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України . 1963-1997 року. – Сімферополь,1998. – С. 463.
19. Постановление Пленума Верховного Суда СССР № 15 от 23 декабря 1988 г. «О некоторых вопросах применения в судебной практике Указа Президиума Верховного Совета СССР от 18 мая 1981 г. «О возмещении ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями государственных и общественных организаций, а также должностных лиц при исполнении ими служебных обязанностей // Бюллетень Верховного Суда СССР. – 1989. – № 1.
20. Наказ МВС України від 30 грудня 1991 р. № 564 “Про заходи щодо зміцнення законності при розслідуванні злочинів органами внутрішніх справ України”
21. Наказ МВС України від 25 листопада 1992 р. № 745 “Про невід-кладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності органів попереднього слідства в системі МВС України”.
22. Наказ МВС України від 30 серпня 1999 р. № 682 “Про затвер-дження Настанови про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України”.
23. Наказ МВС України від 27 червня 1995 р. МВС України, Служби безпеки України, Генеральної прокуратури України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства юстиції України, Верховного суду України № 437 дск/95 дск/9/1-77/17-5 5/5-1б нар. 95 “Про затвердження інструкції про порядок знищення вилучених із незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, використання яких у законному обігу визнано недоцільними, а також обладнання для їх виготовлення”.
24. Наказ Генерального прокурора України № 4 від 04.110.98 р. “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство”.
25. Наказ Генерального прокурора України № 10 від 30.10.98 р. “Про організацію підтримання державного обвинувачення в суді, підвищення якості та ефективності участі прокурорів у кримінальному судочинстві”.
26. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань від 20.09.2000 р. № 12 “Про затвердження правил тримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань”.
27. Наказ МВС України та Державного департаменту України з пи-тань виконання покарань від 24.04.2001 р. № 300/73 “Про заходи щодо дотримання законності при затриманні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, обрання щодо них запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та додержання встановлених законом строків затримання і тримання під вартою під час досудового слідства”, зі змінами від 07.02.2002 р. № 138/44 //Офіційний вісник України. – 2002. – № 8. – Ст. 391.
28. Наказ МВС України від 14 серпня 1995 р. № 548 “Про затвер-дження інструкції про роботу ізоляторів органів внутрішніх справ для тимчасового тримання затриманих і взятих під варту осіб”.
29. Наказ МВС України від 14 серпня 1995 р. № 548 “Про затвер-дження Положення про службу міліції з охорони й конвоювання затриманих і взятих під варту осіб”.
30. Наказ МВС України від 13.07.1996 р. № 384 “Про затвердження Положення про приймальники-розподільники для неповнолітніх органів внутрішніх справ”.
31. Наказ Верховного Суду України, МВС України, Генерального прокурора України, Міністерства охорони здоров’я України № 397 від 08.10.2001 р.” Про порядок проведення судово-психіатричної експертизи //Юридичний вісник України. – 2002. 1-7 червня.
32. Наказ Генерального прокурора України, Міністерства внутрішніх справ України від 21 грудня 1995 р. № 22/835 “Про затвердження інструкції про єдиний облік злочинів”.
33. Указание Генерального прокурора СССР № 4/40 от 7 июня 1963 г. «О порядке прекращения дел за недоказанностью участия обвиняемого в совершении преступления» // Сборник приказов и инструкций Генерального прокурора СССР.Ч .1. – М., 1976. – С. 436.
34. Наказ Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Верховного Суду, Державної податкової адміністрації, Державного департаменту України з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/103/512/326/73 “Про затвердження інструкції про порядок виконання європейських конвенцій з питань кримінального судочинства // Офіційний вісник України. – 1998. – № 28.
35. Приказ Генерального Прокурора, МВД, КГБ, Министерства Юстиции, Верховного Суда СССР от 18.10.89. «Об утверждении инструкции о порядке изъятия, учета, хранения и передачи вещественных доказательств по уголовным делам, ценностей и иного имущества органами предварительного следствия, дознания и судами. – М., 1990.
36. Актуальные проблемы охраны прав личности в советском уголовном судопроизводстве. – Свердловск, 1989.
37. Альшевский Т.В. Процессуальные документы уголовного судо-производства. – М., 1983. – С. 72.
38. Барабаш А.С, Володина Л.М. Понятие прекращения уголовных дел по нереабилитирующим основаниям (ст.62 – 9 УПК РСФСР). // Правовые вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1985.
39. Барабаш А.С., Володина Л.М. Прекращение уголовных дел по нереабилитирующим основаниям в стадии предварительного расследования. – Томск, 1986. – С. 152.
40. Безлепкин Б.Т. Постановление следователя о прекращении уго-ловного дела по реабилитирующим основаниям // Вопросы криминологии, уголовного права и уголовного процесса. – Горький, 1974. – С. 116–122.
41. Безлепкин Б.Т. Предмет доказывания по уголовным делам, пре-кращаемым производством. // Проблемы советского государства и права. – Иркутск, 1975. – С. 129-136.
42. Безлепкин Б.Т., Якупов Р.Х. Изъятие и хранение имущества, предметов и документов органами предварительного расследования. – Омск., 1979.
43. Безлепкин Б.Т. Вопросы реабилитации на предварительном следствии. – Горький, 1965. – С. 12.
44. Безлепкин Б.Т. Имущественные правоотношения в стадии предварительного расследования. – Горький, 1976. – С. 25
45. Безлепкин Б.Т. Имущественные вопросы на предварительном следствии //Соц. законность. – 1974. – № 12. – С. 35.
46. Безлепкин Б.Т. Предмет доказывания по уголовным делам, пре-кращаемым производством //Проблемы советского государства и права. – Ир-кутск, 1975.
47. Бекешко Б.Т., Матвиенко Э.А. Подозреваемый в советском уго-ловном процессе. – Минск, 1960.
48. Благодир С.М. Закриття кримінальної справи в судовому слідстві. – Тернопіль, 2001.
49. Бакаев Д.М. Надзор прокурора за расследованием уголовных дел. – М., 1976.
50. Бородин С.В, Актуальные задачи борьбы с правонарушениями // ХXVI съезд КПСС и развитие советского государства и права. – М., 1982. – С. 283.
51. Будников В.Л. Некоторые вопросы прекращения уголовных дел в связи с недоказанностью участия обвиняемого в совершении преступления.– С. 46-49
52. Будников В.Л. Обжалование действий и решений следователя // див. вище//... С. 46-49
53. Будников В.Л. Правовая регламентация обжалования постановления следователя о прекращении уголовного дела //див. вище... С. 93-99.
54. Васильев Л.М. Возрастание социальной ценности прав обвиняемого на стадии предварительного расследования – признак культуры советского уголовного процесса. //Проблемы охраны прав и интересов обвиняемого. – Кемерово, 1983. – С. 42.
55. Витенберг Г.Б. Отказ от поручительства и его последствия. //Сов. Юстиция. – 1969. – № 9. – С. 7.
56. Володина Л.М. Гарантии прав личности при прекращении уголовных дел по нереабилитирующим основаниям. //Актуальные вопросы борьбы с преступностью. – Томск, 1984. – С. 187-193.
57. Володина Л.М. Прекращение уголовных дел в связи с освобождением виновн