ВИКОРИСТАННЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

brief description

Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

БАГРІЙ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ
УДК 343.142

ВИКОРИСТАННЯ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

12.00.09 – кримінальний процес, криміналістика та судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
доктор юридичних наук, професор,
академік АПрН України,
Нор Василь Тимофійович

ЛЬВІВ – 2010

ЗМІСТ
ВСТУП .............................................................................................................................. 3
Розділ 1. Загальна характеристика непрямих доказів та їхнє значення при доказуванні у кримінальній справі .............................................................................11
1.1 Еволюція поглядів на поняття доказів та їхній зміст ......................................11
1.2 Поняття непрямих доказів у кримінальному судочинстві та їхнє місце при доказуванні у кримінальній справі .................................................................................26
1.3 Значення непрямих доказів при доказуванні у кримінальній справі ............46
Висновки до першого розділу .................................................................................57
Розділ 2. Система, форми та види непрямих доказів ..............................................59
2.1 Система непрямих доказів та її види ................................................................59
2.2 Форми зв’язків у доказуванні за допомогою непрямих доказів ....................82
2.3 Класифікація непрямих доказів ........................................................................95
Висновки до другого розділу .................................................................................110
Розділ 3. Процесуальні і тактичні питання доказування за допомогою непрямих доказів. Правила використання непрямих доказів ............................112
3.1 Процесуальні питання збирання та перевірки непрямих доказів ................112
3.2 Тактичні питання збирання та перевірки непрямих доказів ........................123
3.2.1 Значення слідчих версій у тактиці збирання та перевірки непрямих доказів ......................................................................................................................123
3.2.2 Особливості тактики збирання та перевірки непрямих доказів під час проведення окремих слідчих дій ...........................................................................134
3.3 Особливості оцінки непрямих доказів ............................................................154
3.4 Правила використання непрямих доказів .......................................................171
Висновки до третього розділу ...............................................................................181
ВИСНОВКИ ...................................................................................................................185
ДОДАТОК А ...................................................................................................................192
ДОДАТОК Б ....................................................................................................................198
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................................201

ВСТУП

Актуальність теми. Питання теорії доказового права були і залишаються предметом особливої уваги дослідників на протязі всього періоду розвитку вітчизняної кримінально-процесуальної науки. Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування. Одним з видів класифікації доказів є їх поділ на прямі та непрямі (побічні). Одні з них прямо і безпосередньо вказують на наявність чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню, а інші лише побічно, опосередковано.
Як свідчить аналіз судової практики, при збиранні (формуванні), перевірці та оцінці непрямих доказів трапляються значні труднощі. Так, за матеріалами вивчення близько 200 кримінальних справ, розглянутих судами Львівської та Хмельницької областей, при винесенні вироків суди неохоче застосовують непрямі докази. Досить часто трапляються випадки, коли вони, ігноруючи можливості використання непрямих доказів, не виносять вироки, а повертають справи на додаткове розслідування, мотивуючи це відсутністю достатньої доказової бази. Серед чинників, які зумовлюють таку ситуацію, вагоме місце займає відсутність єдиної науково розробленої методики використання непрямих доказів, предметно-галузевих узагальнень судової практики і розробки на їх основі практичних рекомендацій щодо можливостей оперування непрямими доказами.
Тривалий час дослідження доказів займало основну частину і найбільш питому вагу в теорії кримінального процесу. Проте охоплювалось, як правило, дослідження доказів «в цілому», без поділу їх на види. Так, у різні періоди минулого і сьогодення загальні наукові проблеми теорії доказів, їх різновиди досліджувались багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, а саме: В.Д. Арсеньєвим, А.Р. Бєлкіним, Р.С. Бєлкіним, Т.В. Варфоломеєвою, А.М. Васильєвим, Л.Є. Владіміровим, А.І. Вінбергом, В.П. Гмирком, В.Г. Гончаренком, М.М. Гродзинським, Ю.М. Грошевим, В.Я. Дороховим, А.Я. Дубинським, А.А. Ейсманом, В.І. Каменською, Л.М. Карнєєвою, Є.Г. Коваленком, В.О. Коноваловою, І.І. Котюком, В.К. Лисиченком, П.А. Лупинською, М.М. Михеєнком, Г.М. Міньковським, В.Т. Нором, М.А. Погорецьким, С.В. Познишевим, Р.Д. Рахуновим, С.В. Сліньком, С.М. Стахівським, М.С. Строговичем, В.М. Тертишніком, Л.Д. Удаловою, І.Я. Фойницьким, А.А. Хмировим, М.А. Чельцовим, М.П. Шаламовим, В.П. Шибіком, С.А. Шейфером, М.Л. Якубом та іншими. Близько двохсот праць названих та інших вчених використані автором як вихідні науково-теоретичні основи при дослідженні обраної теми. Проте цілісного і комплексного аналізу використання непрямих доказів у вітчизняній кримінально-процесуальній доктрині спеціально (як окремий предмет) не проводилось.
Викладеним обумовлена актуальність, наукове і практичне значення дисертації, в якій теоретичні положення, обґрунтування, висновки та запропоновані рекомендації спрямовані на удосконалення методики використання непрямих доказів на досудовому розслідуванні, а також судовому вирішенні кримінальних справ, прийнятті на них законних, обґрунтованих та справедливих рішень.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації входить у науково-дослідну проблематику кафедри кримінального процесу та криміналістики юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка „Проблеми вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України в умовах його реформування” (номер державної реєстрації 0106U011538) та затверджена Вченою радою Львівського національного університету імені Івана Франка (протокол № 11/3 від 28 березня 2007 року). Тема схвалена відділенням кримінально-правових наук АПрН України (перелік тем дисертаційних досліджень за 2007 р., с. 127)
Мета і завдання дослідження. Наукова мета дослідження полягає у комплексному аналізі теоретико-методологічних питань, пов’язаних з поняттям, змістом, роллю і значенням непрямих доказів під час доказування у кримінальній справі. Прикладна мета – на підставі проведеного теоретичного дослідження, вивчення наявної практики використання непрямих доказів розробити для правозастосовників конкретні рекомендації, пов’язані з збиранням, перевіркою та оцінкою непрямих доказів під час доказування обставин, що підлягають доказуванню у кримінальній справі, а також внести пропозиції, спрямовані на удосконалення механізму кримінально-процесуального регулювання процесу доказування.
Теоретико-прикладний характер дисертаційного дослідження обумовив постановлення і вирішення таких основних завдань:
1) дослідження еволюції поглядів на питання про поняття непрямих доказів в науці вітчизняного та зарубіжного кримінального процесу;
2) з’ясування змісту непрямих доказів та їх місця при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. При цьому слід встановити:
• можливість використання як непрямих доказів відомостей про „негативні обставини”;
• доцільність включення до непрямих доказів відомостей про поведінку обвинуваченого.
3) обґрунтування значення непрямих доказів як засобів опосередкованого встановлення обставин, що входять до предмету доказування при провадженні у кримінальній справі;
4) вивчення структури непрямих доказів;
5) встановлення закономірностей поєднання непрямих доказів, існування системи непрямих доказів та її видів;
6) виявлення процесуальних і тактичних особливостей збирання, перевірки та оцінки непрямих доказів, а також правил їх використання;
7) аналіз судової практики вирішення кримінальних справ з метою з’ясування недоліків використання непрямих доказів у практичній діяльності органів, що ведуть кримінальний процес.
Об’єктом дослідження є сукупність кримінально-процесуальних відносин, що виникають у процесі збирання, перевірки і оцінки непрямих доказів та їх процесуальних джерел при провадженні досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ.
Предметом дослідження є положення чинного КПК України та інших нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок збирання (формування), перевірки та оцінки непрямих доказів та їх процесуальних джерел; теоретичні та практичні проблеми, пов’язані із застосуванням цих норм суб’єктами, які ведуть кримінальний процес.
Методи дослідження. Дисертаційне дослідження ґрунтується на положеннях діалектичної теорії про взаємозв’язок соціальних явищ і процесів, об’єктивні закономірності їх відображення і пізнання, а також на застосуванні загальнонаукових та спеціальних предметно-галузевих методів їх дослідження згідно з визначеними за темою завданнями.
Із загальнонаукових методів автором використовувались наступні: порівняльно-правовий – для визначення сутності й співвідношення норм кримінально-процесуального законодавства України та інших держав щодо змісту понять “доказ” та “непрямий доказ”, їх місця в системі кримінально-процесуальної теорії доказів і аналізу опублікованих поглядів щодо їх тлумачення у процесуальній і криміналістичній літературі; конкретно-соціологічний – при опитуванні за спеціально розробленою анкетою слідчих прокуратури та органів МВС України з питань щодо можливості використання ними непрямих доказів в процесі безпосередньої діяльності, щодо місця та ролі непрямих доказів у доказуванні; статистичний – при аналізі матеріалів кримінальних справ, розглянутих судами Львівської і Хмельницької областей та вироблення на основі цього узагальнень щодо використання непрямих доказів при ухваленні вироків; формально-логічний – при аналізі змісту понять „доказ”, „непрямий доказ”, „система непрямих доказів” та при обґрунтуванні пропозиції щодо уточнення текстової конструкції ст. 65 чинного КПК України, а також введення ст. 66-1 КПК України, яка регулюватиме положення про перевірку доказів.
Обґрунтування окремих теоретичних положень, висновків та практичних рекомендацій, викладених у дисертаційному дослідженні, базуються на системному аналізі положень Конституції України, чинного галузевого законодавства, а також постанов Пленуму Верховного Суду України.
При роботі над дисертаційним дослідженням використані опубліковані праці вітчизняних та зарубіжних вчених з філософії, логіки, кримінального процесу, криміналістики, юридичної психології та інші.
Емпіричну базу дослідження склали:
1) узагальнення результатів вивчення 196 кримінальних справ, розглянутих місцевими судами Львівської та Хмельницької областей за період 2007–2008 рр.;
2) узагальнені дані анкетування слідчих прокуратури та органів МВС України (всього опитано 70 слідчих).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у дисертації вперше у сучасній вітчизняній науці кримінально-процесуального права на монографічному рівні з урахуванням положень теорії доказів, норм чинного КПК України та матеріалів судової практики здійснено комплексний аналіз специфіки використання непрямих доказів, обґрунтовано закономірності утворення системи непрямих доказів та особливості її формування, досліджено процесуальні і тактичні питання доказування за допомогою непрямих доказів під час розслідування та вирішення кримінальних справ.
До найважливіших теоретичних положень, висновків і практичних рекомендацій, викладених в рукописі дисертаційного дослідження належать наступні:
Вперше:
1) обґрунтувано положення про те, що критерієм поділу доказів на прямі та непрямі виступає ступінь безпосереднього чи опосередкованого відношення тієї чи іншої обставини, яка ними встановлюється до предмету доказування;
2) обгрунтована можливість використання „негативних обставин” як непрямих доказів при умові дотримання критеріїв оцінки, які пред’являються до всіх видів доказів;
3) визначено поняття „системи непрямих доказів” як достовірної, однозначної, структурованої, завершеної, узгодженої, інтегративної їх сукупності (множини), за допомогою якої уповноважені кримінально-процесуальним законом органи (особи) встановлюють конкретні обставини, які входять до предмету доказування, а також наведено її властивості та види, відображено структуру доказування за допомогою непрямих доказів.
Удосконалено:
1) на підставі критичного аналізу чинного кримінально-процесуального законодавства та опублікованих у юридичній літературі праць сформульовано визначення поняття „непрямий доказ” як інформації (відомостей про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку особа, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) побічно (опосередковано) встановлюють наявність або відсутність обставин, які входять до предмету доказування, відношення яких до справи не очевидне і може бути виявлено лише під час глибокого аналізу їх природи, суті та співставлення з іншими такими ж обставинами та які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи;
2) обґрунтовано необхідність доповнення чинного КПК України ст. 66-1 „Перевірка доказів” та викласти її у такій редакції: „Всі докази, які збираються у кримінальній справі підлягають всебічній, повній і об’єктивній перевірці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) шляхом їх аналізу, синтезу, співставлення з іншими доказами та збирання нових доказів”.
Набули подальшого розвитку положення щодо:
1) можливості використання деяких проявів поведінки обвинуваченого як непрямих доказів за умови неухильного дотримання вимог процесуального закону щодо їх перевірки та оцінки;
2) класифікації непрямих доказів з метою з’ясування особливостей їх збирання, перевірки та оцінки, а також правильності вибору шляхів їх використання;
3) основних тактичних прийомів оперування непрямими доказами при проведенні допиту обвинуваченого та свідка, слідчому огляді, відтворенні обстановки та обставин події та при проведенні експертизи, а також обґрунтовання їх положеннями із слідчої та судової практики;
4) правилам використання непрямих доказів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції, пов’язані із особливостями збирання, перевірки, оцінки і використання непрямих доказів при провадженні досудового слідства та вирішенні кримінальних справ судом є певним внеском у розвиток науки кримінально-процесуального права та криміналістики. Вони поглиблюють теоретичні знання про непрямі докази та допоможуть правоохоронним органам і судам у їх діяльності щодо доказування у кримінальних справах.
Отримані результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері: положення, які містяться у дисертації можуть бути підґрунтям для подальших наукових досліджень проблем доказів та їх процесуальних джерел у сучасних умовах;
– у правотворчій діяльності: в процесі вдосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та завершенні роботи над проектом Кримінально-процесуального кодексу України;
– у правозастосовчій сфері: запропоновані висновки і практичні рекомендації спрямовані на вдосконалення практичної діяльності органів досудового розслідування у роботі з непрямими доказами, їх збиранням (формуванням), перевіркою та оцінкою, а також суддів (судів) при ухваленні відповідних процесуальних рішень;
– у навчальному процесі: для написання підручників, навчальних посібників, довідкової та методичної літератури, при викладанні відповідних навчальних дисциплін з курсів “Кримінальний процес” та “Криміналістика”, а також викладанні спецкурсу “Теорія і практика доказів і доказування у кримінальному процесі” та інших;
– у правовиховній сфері: висновки і пропозиції, що містяться в дисертаційному дослідженні, можуть слугувати теоретико-прикладними матеріалами роботи з підвищення фахового рівня слідчих прокуратури та органів МВС України, а також суддів.
Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана на кафедрі кримінального процесу і криміналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дослідження оприлюднено у повідомленнях на 7-ми науково-практичних конференціях, три з яких міжнародні: “Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2007 р.); “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 2007 р.); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2008 р.); “Формування правової держави в Україні. Проблеми і перспективи” (Тернопіль, 2008 р.); “Право та економіка: генезис, сучасний стан та перспективи розвитку” (Одеса, 2008 р.); “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (Львів, 2009 р.); „Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку” (Луцьк, 2009 р.).
Публікації. Основні положення та результати дослідження викладені у п’яти одноособових наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для спеціальності „Правознавство”, а також у семи тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

bibliography

ВИСНОВКИ

Підводячи підсумок проведеного дисертаційного дослідження можна зробити наступні висновки стосовно використання непрямих доказів у кримінальному судочинстві України.
1. Доказом є інформація (відомості про факти), що виступає засобом встановлення наявності чи відсутності обставин, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, на підставі якої у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку, особа, яка проводить дізнання, органи дізнання, досудового слідства, прокурор, суддя (суд) встановлюють наявність чи відсутність цих обставин, яка встановлюється за допомогою процесуальних джерел доказів з метою встановлення істини у кримінальній справі та постановлення у ній законного, обґрунтованого рішення.
2. Докази та їх джерела створюють нерозривну єдність і співвідносяться як інформація та її джерела.
3. Критерієм поділу доказів на прямі та непрямі виступає ступінь безпосереднього чи опосередкованого відношення тієї чи іншої обставини до предмету доказування.
4. Непрямі докази – це інформація (відомості про факти), на підставі якої у визначеному законом порядку особа, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) побічно (опосередковано) встановлюють наявність або відсутність обставин, які входять до предмету доказування, відношення яких до справи не очевидне і може бути виявлено лише під час глибокого аналізу їх природи, суті та співставлення та співставлення з іншими такими ж обставинами та які мають значення для правильного вирішення справи.
5. Деякі прояви поведінки обвинуваченого можуть у своїй сукупності набувати значення непрямих доказів за умови неухильного дотримання вимог процесуального закону щодо перевірки та оцінки доказів, а також бути підставою для обґрунтованого висновку про винність обвинуваченого та інші обставини, які входять до предмету доказування у конкретній кримінальній справі.
6. Використання „негативних обставин” як непрямих доказів можливе при умові дотримання критеріїв оцінки, які пред’являються до всіх видів доказів. Відмінність „негативних обставин” як непрямих доказів від інших видів непрямих доказів обумовлюється специфічною формою зв’язку з обставинами події злочину.
7. Встановити належність до справи фактичних обставин, які відображаються за допомогою негативних обставин, означає, що: а) те явище, яке відображається виявленою негативною обставиною, входить до числа обставин, які складають предмет доказування в конкретній кримінальній справі; б) можливість встановлення за допомогою відомостей, які відображаються негативною обставиною, об’єктивного зв’язку цієї обставини з доказовим фактом.
8. Значення непрямого доказу може змінюватися в залежності від об’єму інформації, яку він містить і ролі цієї інформації в доказуванні. В силу різних причин суб’єкт доказування не завжди може отримати відразу весь об’єм інформації, яка міститься в доказі. Об’єм отриманої інформації і визначає те значення, яке набуває доказ.
9. Система непрямих доказів – це достовірна, однозначна, структурована, завершена, узгоджена, інтегративна їх сукупність (множина), за допомогою якої уповноважені кримінально-процесуальним законом органи (особи) встановлюють конкретні обставини, які входять до предмету доказування.
10. Властивостями системи непрямих доказів є повнота, достовірність, надійність, узгодженість, однозначність, завершеність, єдність (інтегративність) її елементів, за допомогою яких забезпечується ефективність її використання при доказуванні у кримінальній справі, а також здатність встановлювати обставини предмету доказування.
11. Структура системи непрямих доказів має трьохступеневий характер. ЇЇ можна схематично відобразити наступним чином: непрямий доказ – проміжний факт – обставина, яка входить до предмету доказування.
12. В залежності від способу поєднання непрямих доказів як між собою, так і з предметом доказування, специфіки тих обставин, які встановлюються з їх допомогою, можна виділити наступні види системи непрямих доказів: послідовні, підкріплюючі, виключення несумісних фактів, субсидіарні, допоміжні.
13. З огляду на різноманітність непрямих доказів, особливостей природи кожного з них, в доказуванні за допомогою непрямих доказів можна виділити наступні форми зв’язків: сутнісний, генетичний, функціональний, хронологічний (часовий), просторовий (локальний), кореляційний, індивідуалізуючий (об’ємний), конкурентний, виключний.
14. Речові докази можуть виступати і як прямі докази, і як непрямі, в залежності від обставин конкретної кримінальної справи та предмету доказування у ній.
15. В залежності від елементів предмету доказування непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють: а) наявність чи відсутність передбаченого кримінальним законом складу суспільно небезпечного діяння (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення); б) винуватість чи невинуватість особи у вчиненні суспільно небезпечного діяння, форму вини, мотив і мету цього діяння; в) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують чи обтяжують покарання; г) обставини, що характеризують особу обвинуваченого (вік, сімейний стан, працездатність, стан здоров’я тощо); д) характер і розмір шкоди, завданої суспільно небезпечним діянням, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння; е) причини злочину та умови, що сприяли його вчиненню.
16. В залежності від характеру фактів, які встановлюються, непрямі докази поділяються на ті, які встановлюють позитивні факти (наявність тієї чи іншої суттєвої для даної кримінальної справи обставини) та ті, які встановлюють негативні (заперечу вальні) факти (відсутність певної обставини, існування якої припускалось).
17. В залежності від структури доказування проміжного факту, непрямі докази поділяються на двохступеневі, трьохступеневі, багатоступеневі.
18. В залежності від того, чи встановлюється за допомогою непрямих доказів зміст доказуваної обставини, вони поділяються на предметні та допоміжні (субсидіарні).
19. В залежності від виду системи, в яку вони входять, непрямі докази поділяються на послідовні, підкріплюючі, субсидіарні, накопичувальні, виключення несумісних фактів, допоміжні.
20. В залежності від часу їх виникнення непрямі докази поділяються на: а) ті, які передували вчиненню злочину; б) які виникли під час безпосереднього вчинення злочину; в) ті, які виникли після вчинення злочину.
21. Всі докази, які збираються у кримінальній справі та їх джерела підлягають всебічній, повній і об’єктивній перевірці особою, яка проводить дізнання, слідчим, прокурором, суддею (судом) шляхом їх аналізу, синтезу, співставлення з іншими доказами та збирання нових доказів.
22. Елементами перевірки непрямих доказів є визначення надійності їхніх джерел, виявлення законності способів їх отримання, якісна інтерпретація змісту.
23. Способами перевірки непрямих доказів є аналіз і дослідження кожного доказу по суті, співставлення їх як між собою, так і з прямими доказами, а також виявлення нових доказів (в тому числі непрямих).
24. Результатом перевірки версій є побудова окремої достовірної системи непрямих доказів, яка безпосередньо підтверджує лише одну версію з числа всіх, побудованих у конкретній кримінальній справі, яка відкидає всі інші системи версій, а отже і виключає будь-яке інше пояснення обставин вчинення злочину.
25. Здійснюючи перевірку версій, слідчий повинен проаналізувати та дослідити зміст кожного непрямого доказу, який входить до конкретної версії та співставити його з іншими непрямими доказами, які входять як до цієї версії, так і до інших, ним висунутих.
26. Основним тактичним прийомом для оперування непрямими доказами при допиті обвинуваченого, який не визнає своєї вини є послідовна постановка запитань про окремі обставини справи, вже встановлені наявними доказами, відповіді на які повинні поступово привести до відповіді на основне питання, яке цікавить слідчого.
27. Основним способом збирання та використання непрямих доказів при допиті обвинуваченого, який визнає себе винним, є більша деталізація його показань про обставини вчинення злочину.
28. Не лише виявлення, але і невиявлення слідів може мати значення непрямого доказу, а тому при огляді необхідно встановити чи могли (з точки зору певної версії та виходячи з характеру даної місцевості чи об’єкта), та чи повинні були залишитися на тому чи іншому об’єкті сліди і які саме.
29. Відтворення обстановки і обставин події, що здійснюється у формі слідчого експерименту, направлено на встановлення характеру та послідовності окремих дій, які складають досліджувану подію, дає можливість отримати непрямі докази, які уточнюють хід цієї події, а відповідно, і роль окремих учасників.
30. Призначивши експертизу для дослідження певних обставин справи, слідчий і суд повинні перш за все оцінити висновок експерта з точки зору існуючої класифікації доказів для того, щоб застосувати правила використання прямих чи непрямих доказів, не допустити помилки – оперування непрямими доказами без врахування їх специфіки.
31. Ймовірний висновок експерта не є джерелом доказів у кримінальному судочинстві, але окремі відомості, викладені у ньому можуть мати значення непрямих доказів при умові встановлення їх достовірності та якщо вони узгоджуються з іншими непрямими доказами у справі.
32. Процес доказування непрямими доказами проходить у два етапи: на першому етапі встановлюється зв’язок непрямих доказів між собою в рамках конкретної системи, кінцевою ціллю яких є встановлення „проміжних” фактів; на другому етапі встановлюється зв’язок між „проміжними” фактами та обставинами, які складають предмет доказування. Саме встановлення зазначених зв’язків складає суть належності непрямих доказів.
33. Слід застосовувати диференційований підхід до виявлення процесуальних порушень та викликаних ними правових наслідків. По-перше, несуттєвими повинні визнаватися ті порушення, які не вплинули і не могли вплинути на достовірність отриманих відомостей. По-друге, встановлення суттєвості порушень збирання доказів обумовлює недопустимість використання таких відомостей в якості доказів.
34. Перехід від ймовірності до достовірності в доказуванні непрямими доказами можливий лише завдяки фактору системності, наявності зв’язків між компонентами системи – непрямими доказами та „проміжними” фактами.
35. Визначення достатності непрямих доказів передбачає з’ясування питання про те, який об’єм відповідного елемента предмету доказування „заповнює” той чи інший „проміжний” факт з одного боку, та чи складає їх сукупність необхідну фактичну підставу для висновку про наявність всіх обставин, які підлягають доказуванню (тобто чи встановлює система „проміжних” фактів з достатньою повнотою елементи предмету доказування), – з іншого.
36. Для застосування правил використання непрямих доказів необхідно встановити: а) чи відібрана інформація є доказом, тобто чи містить вона відомості, на основі яких у встановленому законом порядку наділені процесуальним законом суб’єкти встановлюють наявність чи відсутність обставин, які входять до предмету доказування у кримінальній справі; б) чи ця інформація (відомості) безпосередньо вказує на обставини предмету доказування чи опосередковано (тобто чи є ця інформація прямим чи непрямим доказом).
37. При оперуванні непрямими доказами доцільно застосовувати наступні правила: 1) необхідно встановити з повною достовірністю кожен непрямий доказ в рамках конкретної підсистеми, а також кожен „проміжний факт”, на який направлена ця підсистема непрямих доказів; 2) необхідно встановити всі можливі форми зв’язку непрямих доказів з обставинами предмету доказування; 3) у кожній кримінальній справі повинні бути встановлені всі відомості, які можуть мати значення непрямих доказів, а для цього повинні бути зібрані та перевірені всі ті джерела, з яких ці відомості отримуються; 4) всі непрямі докази, які можуть бути покладені в основу вироку суду, повинні володіти ознаками системи, тобто бути належним чином впорядкованими та володіти властивостями цієї системи, підтверджувати або спростовувати ту чи іншу обставину, яка відноситься до предмету доказування у конкретній кримінальній справі; 5) необхідно встановити наявність об’єктивного зв’язку між „проміжними фактами” та обставинами предмету доказування; 6) слід враховувати зв’язки непрямих доказів не лише між собою, але й з іншими доказами (прямими), наявними у кримінальній справі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Авдюков М.Г., Клейнман А.Ф., Треушников М.К. Основные черты буржуазности гражданского процессуального права / Авдюков М.Г., Клейнман А.Ф., Треушников М.К. – М.: Издательство МГУ, 1978. – 97 с.
2. Акимов В.В. Пределы пользования уликами / В. В. Акимов // Вестник права. – 1906. – № 1. – С. 373-400.
3. Александров А.С. “Похвала” теории формальных доказательств / А.С. Александров // Правоведение. – 2002. – №4. – С. 34-37.
4. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе / Арсеньев В.Д. – М.: Юрид. лит., 1964. – 180 с.
5. Арсеньев В.Д. Доказывание фактических обстоятельств в советском уголовном процессе: автореф. дис. на соиск уч. степени докт. юрид. наук.: спец. 12.00.09 „Уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность” / В.Д. Арсеньев. – М., 1967. – 23 с.
6. Архів Бориславського міського суду Львівської області. – Справа № 1-26/08.
7. Архів Бориславського міського суду Львівської області. – Справа № 1-32/08.
8. Архів Бориславського міського суду Львівської області. – Справа № 1-42/08.
9. Архів Бориславського міського суду Львівської області. – Справа № 1-65/08.
10. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-55/08.
11. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-57/08.
12. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-64/08.
13. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-113/08.
14. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-145/08.
15. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-642/08.
16. Архів Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області. – Справа № 1-1249/08.
17. Арцишевский Г.В. Выдвижение и проверка следственных версий / Арцишевский Г.В. – М.: Юрид. лит., 1978. – 104 с.
18. Багрій М.В. Форми зв’язків у системі непрямих доказів при доказуванні у кримінальній справі / М.В. Багрій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2007. – Випуск 45. – С. 206-212.
19. Багрій М.В. Непрямі докази та негативні обставини: до питання співвідношення і значення при розслідуванні у кримінальній справі / М.В. Багрій // Право України. – 2008. – №6. – С. 134-137.
20. Багрій М.В. Класифікація непрямих доказів у кримінальному процесі України / М.В. Багрій // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2008. – Випуск 47. – С. 226-232.
21. Багрій М.В. Особливості оцінки непрямих доказів у кримінальному процесі України / М.В. Багрій // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. – 2008. – Випуск 11. – С. 287-290.
22. Багрій М.В. Значення слідчих версій у тактиці збирання та перевірки непрямих доказів у кримінальному судочинстві України / М.В. Багрій // Науковий часопис Хмельницького університету регіонального управління та права „Університетські наукові записки”. – 2009. – № 1-2. – С. 296-301.
23. Балакшин В.С. Понятие доказательств в уголовном процессе / В.С. Балакшин // Законность. – 2005. – № 2. – С. 43-47.
24. Балакшин В.С. Доказательства в теории и практике уголовно-процессуального доказывания (важнейшие проблемы в свете УПК Российской Федерации): дисс. … доктора юрид. наук: 12.00.09 / Балакшин Виктор Степанович. – Екатеринбург, 2005. – 520 с.
25. Баршев Я.И. Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству / Баршев Я.И. – М.: Издательство «Лекс Эст», 2001. – 240 с.
26. Бедняков Д.И. Непроцессуальная информация и расследование преступлений / Бедняков Д.И. – М.: Юрид. лит., 1991. – 208 с.
27. Белкин А.Р. Теория доказывания / Белкин А.Р. – М.: НОРМА, 1999. – 429 с.
28. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств / Белкин Р.С. – М.: Наука, 1966. – 295 с.
29. Белкин Р.С. Курс криминалистики / Белкин Р.С. – М., 1997. – Т. 2. – 464 с.
30. Белкин Р.С., Винберг А.И. Криминалистика и доказывание (методологические проблемы) / Белкин Р.С., Винберг А.И. – М.: “Юрид. лит.”, 1969. – 216 с.
31. Бентам И. О судебных доказательствах / Бентам И. – К.: Типография М.П. Фрица, 1876. – 421 с.
32. Блауберг И.В., Садовский В.Н., Юдин Б.Г. Философский принцип системности и системный подход / И.В. Блауберг, В.Н. Садовский, Б.Г. Юдин // Вопр. философии. – 1978. – №8. – С. 35-52.
33. Бочаров Д. Поняття «фактичні дані» у теорії доказування: проблеми, тлумачення / Д. Бочаров // Вісник прокуратури. – 2002. – № 2 (14). – С. 29-32.
34. Васильев А.Н. Следственная тактика / Васильев А.Н. – М., Юрид. лит., 1976. – 198 с.
35. Вещественные доказательства: Информационные технологии процессуального доказывания / [под общ. ред. д. ю. н., проф. В. Я. Кодина]. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 768 с.
36. Винберг А.И. Основные принципи советской криминалистической экспертизи / Винберг А.И. – М.: Госюриздат, 1949. – 132 с.
37. Винберг А., Кочаров Г., Миньковский Г. Актуальные вопросы теории судебних доказательств в уголовном процессе / А. Винберг, Г. Кочаров, Г. Миньковский // Социалистическая законность. – 1963. – №3. – С. 19-28.
38. Винберг А.И., Миньковский Г.М., Рахунов Р.Д. Косвенные доказательства в советском уголовном процессе / Винберг А.И., Миньковский Г.М., Рахунов Р.Д. – М.: Юрид. лит., 1956. – 219 с.
39. Владимиров Л.В. Учение об уголовных доказательствах / Владимиров Л.В. – Тула: Автограф, 2000. – 464 с.
40. Владимиров Л.В. Учение об уголовних доказательствах / Владимиров Л.В. – СПб., 1910. – 400 с.
41. Власова Н.А. Уголовный процесс: курс лекций / Власова Н.А. – М.: Норма, 2003. – 272 с.
42. Вышинский А.Я. Теория судебных доказательств в советском праве / Вышинский А.Я. – М.: Госюриздат, 1950. – 308 с.
43. Гевко В. Проблеми визначення поняття доказів та їх процесуальних джерел / В. Гевко // Право України. – 2005. – №10. – С. 92-95.
44. Глазер Ю. Руководство по уголовному процессу / Глазер Ю. [пер. с нем. А. Лихачева]. – Т. 1. Вып. 1-2. Ред. журн. гражд. и уголов. права, 1884. – 660 с.
45. Гмирко В. Легальне визначення «загального» поняття доказів: чи зберігати у новому КПК / В. Гмирко // Право України. – 2003. – № 11. – С. 101-106.
46. Голунский С.А. Методика подготовки обвинительной речи на суде / С.А. Голунский // Социалистическая законность. – 1938. – № 10. – С. 18-31.
47. Голунский С.А. Вопросы доказательственного права в Основах уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик / С.А. Голунский // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве СССР. – М., 1959. – С.144-148.
48. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе / Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1978. – 304 с.
49. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе / М.М. Гродзинский // Ученые труди ВИЮН. – Вып. 7. – М., 1945. – 123 с.
50. Гродзинский М.М. Доказательства в советском уголовном процессе / М.М. Гродзинский // Государственный обвинитель в советском суде. – М., 1954. – 237 с.
51. Громов В. Следственная практика в примерах / Громов В. – М.: „Юриздат”, 1948. – 210 с.
52. Громов Н.А. Доказательства, доказывание и использование результатов оперативно-розыскной деятельности: учебное пособие / Громов Н.А., Гущин А.Н., Луговец Н.В., Лямин М.В. – М.: “Приор-издат”, 2005. – 160 с.
53. Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. Докази і доказування у кримінальному процесі. Науково-практичний посібник / Грошевий Ю.М., Стахівський С.М. – К.: КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2006. – 272 с.
54. Густов Г.А. К разработке криминалистической теории расследования / Г.А. Густов // Труды СПбЮИГП РФ, 2001. – № 3. – С. 126-135.
55. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс западных государств / Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. – ИКД “Зерцало-М”, 2001. – 480 с.
56. Джангельдан Н.А. Криминалистическая експертиза на предварительном следствии: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Джангельдан Николай Алексеевич. – М., 1955. – 186 с.
57. Доказательство в уголовном процессе (сравнительное исследование) // Pradel J.: Revue internationale de droit penal. 1992. T. 63. № 1-2. – P. 13-33.
58. Доля Е.А. Проблема начала в теории уголовного процесса (постановка вопроса) / Е.А. Доля // Государство и право. – 1996. – № 10. – С. 54-63.
59. Домбровский Р.Г. О понятии судебного доказательства в советском уголовном процессе / Р.Г. Домбровский // Совершенствование уголовного и уголовно-процессуального законодательства. – Рига: Изд-во Латв. гос. ун-та, 1982. – С. 84-96.
60. Дорохов В.Я. О понятии доказательства в советском уголовном процессе / В.Я. Дорохов // Сов. гос. и право. – 1964. – № 9. – С. 108-117.
61. Дорохов В.Я., Николаев В.С. Обоснованность приговора / Дорохов В.Я., Николаев В.С. – М.: Юрид. лит., 1969. – 236 с.
62. Драпкин Л.Я. Сущность и классификация следственных версий / Л.Я Драпкин // Сборник ученых трудов Свердловского юрид. ин-та, вып. 31. – Свердловск, 1974. – С. 106-112.
63. Драпкин Л.Я. Некоторые вопросы проверки следственных версий / Л.Я Драпкин // Сборник ученых трудов Свердловского юрид. ин-та, вып. 40. – Свердловск, 1976. – С. 142-148.
64. Дулов А.В., Нестеренко П.Д. Тактика следственных действий / Дулов А.В., Нестеренко П.Д. – Минск: Вышейшая школа, 1971. – 272 с.
65. Духовский М.В. Русский уголовный процесс: Издание для студентов / Духовский М.В. – М.: Тип. А.П. Поплавского, 1910. – 448 с.
66. Евгеньев М.Е. Методика и техника расследования преступлений / Евгеньев М.Е. – К., 1940. – 88 с.
67. Эйсман А.А. О формах связи косвенных доказательств / А.А. Эйсман // Вопросы криминалистики. – 1964. – №11. – С. 12-30.
68. Эйсман А.А. О некоторых логических системах связи косвенных доказательств / А.А. Эйсман // Вопросы криминалистики. – 1964. – №12. – С. 86-90.
69. Эйсман А.А. Заключение эксперта. Структура и научное обоснование / Эйсман А.А. – М.: Юрид. лит., 1967. – С. 85-92.
70. Эйсман А.А. Логика доказывания / Эйсман А.А. – М.: Издательство «Юридическая литература», 1971. – 112 с.
71. Жиряев А. Теория улик / Жиряев А. – Дерпт: Типография Г. Лаакманна, 1855. – 320 с.
72. Зеленецький В. Поняття і класифікація сукупності доказів у радянському кримінальному судочинстві / В. Зеленецький // Радянське право. – 1971. – №1. – С. 74-78.
73. Зотов Б.Л. Производство и оценка достоверности криминалистической експертизи на предварительном следствии: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Зотов Богдан Леонидович. – М., 1953. – 173 с.
74. Карякин Е.А. К вопросу о судебних доказательствах в состязательном уголовном судопроизводстве / Е.А. Карякин // Российская юстиция. – 2006. – №4. – С. 31-33.
75. Каск Л.И. Системный подход в познании государства и права / Л.И. Каск // Правоведение. – 1977. – № 4. – С. 31-40.
76. Кипнис Н.М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве / Кипнис Н.М. – М., 1995. – 128 с.
77. Кірмач Л.А. Доказування як метод пізнання в процесі розслідування злочинів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 „Кримінальний процес і судова експертиза; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність” / Г. Л. Кірмач. – Харків, 2003. – 16 с.
78. Ковалев М.И. Улики поведения и планирования следствия / М.И. Ковалев // Вопросы правоведения. – Новосибирск, 1970. – С. 186-188.
79. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України: Підручник / Коваленко Є.Г. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
80. Ковтун Н.Н. Спорные вопросы в теории доказательств об устранении действительних и мнимых противоречий в уголовном процессе / Н.Н. Ковтун // Государство и право. – 1997. – № 6. – С. 70-75.
81. Колдин В.Я. Основные вопросы теории и практики идентификации в советской криминалистике: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.09 / Колдин Валентин Яковлевич. – М., 1951. – 168 с.
82. Кони А.Ф. Уголовный процесс: нравственные начала / Кони А.Ф. – М.: Современный гуманитарный институт, 2006. – 150 с.
83. Коновалова В.Е. Версия: концепция и функции в судопроизводстве / Коновалова В.Е. – Харьков: Консум, 2000. – 146 с.
84. Копнин П.В. Мировозренние и метод / П.В. Копнин // Диалектический материализм – философская основа современной науки. Материалы межвузовской научной конференции. – К., 1962. – С. 10-14.
85. Костенко Р.В. Доказательства в уголовном процессе: концептуальные подходы и перспективы правового регулирования: дисс. доктора юрид. наук: 12.00.09 / Костенко Роман Валерьевич. – Краснодар, 2006. – 367 с.
86. Котюк І.І. Теорія судового пізнання: Монографія / Котюк І.І. – К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2006. – 435 с.
87. Кримінально-процесуальний кодекс України. Із змінами і доповненнями станом на 15 жовтня 2009 р. / упорядники В. І. Маринів, О. Г. Шило. – Х.: Право, 2009. – 432 с.
88. Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Білорусь. – Мінськ, 2001.
89. Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Молдова, № 122-XV від 14.03.2003 р. – Кишинеу, 2003.
90. Кримінально-процесуальний кодекс Киргизької Республіки. В редакції законів КР від 22 червня 2001 року № 55, 28 червня 2001 року № 62, 4 серпня 2001 року № 81, 20 березня 2002 року № 41, 16 жовтня 2002 року № 141, 13 березня 2003 року № 61. – Бішкек, 2004.
91. Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації. – М., 2005.
92. Кримінально-процесуальний кодекс Республіки Казахстан від 13 грудня 1997 року № 206-1 (із змінами, внесеними у відповідності до законів РК від 09.12.98 р №307-1; від 29.03.00 р. № 42-ІІ; від 05.05.00 р. № 47-ІІ). – Астана, 2000. – С. 56.
93. Кузьмин В.П. Системное качество / В.П. Кузьмин // Вопросы философии. – 1973. – № 9. – С. 81-94.
94. Курс советского уголовного процесса. Общая часть / [под редакцией А.Д.Байкова и И.И. Карпеца]. – М., 1989. – 638 с.
95. Курылев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии / Курылев С.В. – Минск, 1969. – 203 с.
96. Ларин А.М. О недопустимости переложения обязанности доказывания на обвиняемого / А.М. Ларин // Советское государство и право. – 1965. – №3. – С. 122-127.
97. Ларин А.М. От следственной версии к истине / Ларин А.М. – М.: Юрид. лит., 1976. – 200 с.
98. Лисиченко В.К., Когутич І.І. Негативні обставини та їх значення при розслідуванні злочинів / Лисиченко В.К., Когутич І.І. – К.: “Дія”, 2002. – 183 с.
99. Лопаткин Д.А. Вещественные доказательства (процессуальные и криминалистические аспекты): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.09 / Лопаткин Дмитрий Андреевич. – Краснодар, 2003. – 185 с.
100. Лукашевич В.З. О понятии доказательств в советском уголовном процессе / В.З. Лукашевич // Правоведение. – 1963. – № 1. – С. 118-120.
101. Лупинская П.А. Решение в уголовном судопроизводстве. Их виды, содержание и форма / Лупинская П.А. – М.: Юрид. лит., 1976. – 168 с.
102. Ляш А.О., Стахівський С.М. Докази і доказування в кримінальному судочинстві / Ляш А.О., Стахівський С.М. – К., 2006. – 184 с.
103. Макогон И.Н. Понятие улик и их класификация / И.Н. Макогон // Юридический аналитический журнал. – Самара: Изд.-во Самарского университета. – 2003. - № 4 (8). – С. 114-120.
104. Макогон И.Н. К воросу о построении „параллельных” комплексов улик по уголовному делу / И.Н. Макогон // Юридический аналитический журнал. – Самара: Изд.-во Самарского университета. – 2003. – № 4 (8). – С. 129-136.
105. Макогон И.Н. О некоторых вопросах построения комплексов улик по уголовным делам / И.Н. Макогон // Вестник Сам ГУ. – 2006. – № 5/2 (45). – С. 159-164.
106. Малахов В.П. Основы формальной логики. Учебное пособие для юристов / Малахов В.П. – М.: «Щит – М», 1998. – 501 с.
107. Мельник В.В. Искусство доказывания в состязательном уголовном процессе / Мельник В.В. – М.: Дело, 2000. – 496 с.
108. Медведев С.И. Негативные обстоятельства и их использование в раскрытии преступлений. Учебное пособие / Медведев С.И. – Волгоград, 1973. – 120 с.
109. Миньковский Г.М. К вопросу о понятии косвенных доказательств в советском уголовном процессе / Г.М. Миньковский // Ученые записки ВИЮН. – 1955. – №4. – С. 78-108.
110. Михайловская И.Б. Относимость доказательств в советском уголовном процессе / И.Б. Михайловская // Советское государство и право. – 1958. – № 12. – С. 121-126.
111. Михайловская И., Петрухин И. Некоторые вопросы теории судебных доказательств / И. Михайловская, И. Петрухин // Советская юстиция. – 1964. – №15. – С. 5-8.
112. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве / Михеенко М.М. – К.: Вища школа, 1984. – 134 с.
113. Михеенко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори / Михеенко М.М. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 240 с.
114. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник / Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. [2-ге вид., перероб. і доп.]. – К.: Либідь, 1999. – 533 с.
115. Мудьюгин Г. Косвенные доказательства, связанные с поведением обвиняемого / Г. Мудьюгин // Социалистическая законность. – 1961. – №6. – С.29-34.
116. Новий тлумачний словник української мови. Т. 2. – К., 2001. – 911 с.
117. Новий тлумачний словник української мови. Т. 4. – К., 2001. – 941 с.
118. Новик В.В. Криминалистические аспекты доказывания по уголовным делам: проблемы теории и практики / Новик В.В. – СПб.: Издательство Р. Асланова “Юридический центр Пресс”, 2005. – 471 с.
119. Новицкий В.А. Теория российского процессуального доказывания и правоприменения. Монография / Новицкий В.А. – Ставрополь: Изд-во СГУ, 2000. – 584 с.
120. Нор В.Т. Проблеми теорії і практики судових доказів / Нор В.Т. – Львів: Вид-во Львівськ. держ. ун-ту, 1978. – 112 с.
121. Овечкин В.А. Расследование преступлений, скрытых инсценировками. Учебное пособие / Овечкин В.А. – Харьков. Харьков. юрид. ин-т, 1979. – 64 с.
122. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка / Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. – М., 1999. – 944 с.
123. Орлов Ю.К. Структура судебного доказывания и понятие судебного доказательства / Ю.К. Орлов // Вопросы борьбы с преступностью. – М.: Юрид. лит., 1978. – Вып. 28. – С. 86-101.
124. Орлов Ю.К. Основы теории доказательств в уголовном процессе. Научн.-практ. пособие / Орлов Ю.К. – М.: Проспект, 2000. – 192 c.
125. Панцхава И.Д. Диалектический материализм: курс лекций / И.Д. Панцхава. – М.: Учпедгиз, 1958. – 315 с.
126. Пашин С.А. Доказательства в российском уголовном процессе / С.А. Пашин // Состязательное правосудие: Тр. научн.-практ. лаборат., 1996. Вып. I. Ч. 2. – С. 311-390.
127. Перлов И.Д. Судебное следствие в советском уголовном процессе, – М.: Госюриздат, 1955. – 248 с.
128. Пещак Ян. Следственные версии. Криминалистическое исследование / Пещак Ян / [пер. со словацк. А.М. Ларина]. – М.: «Прогресс», 1976. – 229 с.
129. Пионтковский А.А. К вопросу о теоретических основах советской криминалистики / А.А. Пионтковский // Советская криминалистика на службе следствия. – Вып. 6. – 1955. – С. 17-27.
130. Погорецький М.А. Докази у кримінальному процесі / М.А. Погорецький // Вісник прокуратури. – 2003. – №2 (20). – С. 59-65.
131. Погорецький М.А. Щодо визначення поняття «доказ» / М.А. Погорецький // Вісник прокуратури. – 2009. – № 3 (93). – С. 94-101.
132. Подголин Е.Е. Понятие доказательств в уголовном судопроизводстве (семиотические аспекты) / Е.Е. Подголин // Правосудие. – 1978. – № 2. – С. 64-70.
133. Познышев С.В. Элементарный учебник русского уголовного процесса / Познышев С.В. – М.: Тип. Г.А. Лейман, 1913. – 337 с.
134. Познышев С.В. Косвенные улики и их значение при расследовании преступлений / С.В. Познышев // Ученые записки ВИЮН. – Вып. ІІ. – М.: Юриздат, 1941. – С. 236-248.
135. Полянский Н.Н. Доказательства в иностранном уголовном процессе / Полянский Н.Н. – М.: Юрид. лит., 1946. – 142 с.
136. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5, із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. № 3 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. – 1995. – № 1. С. 225.
137. Потапов С.М. Судебная фотография / С. М. Потапов. – М.: Издательство АН СССР, 1948. – 203 с.
138. Проект КПК України № 1233 від 13.12.2007 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31115.
139. Раскрытие преступлений. Современные методы расследования уголовных дел: Перевод с английского / Вендель О., Свенссон А. / [под ред.: Митричев С.П. (Предисл.); Пер.: Глебов Б]. – М.: Иностр. лит., 1957. – 475 с.
140. Ратинов А.Р. Вопросы следственного мышления в свете теории информации / А.Р. Ратинов // Вопросы кибернетики и право. – М.: Наука, 1967. – С. 178-192.
141. Рахунов Р.Д. Свидетельские показания в советском уголовном процессе / Рахунов Р.Д. – М.: Юрид. лит., 1955. – 277 с.
142. Рахунов Р.Д. Вещественные и письменные доказательства в советском уголовном процессе / Р.Д. Рахунов // Учен. зап. ВИЮН. – Вып. 10.– М., 1959. – С. 210-214.
143. Рахунов Р.Д. О понятии доказательства и главном факте доказывания / Р.Д. Рахунов // Сов. государство и право. – 1965. – №12. – С. 96-101.
144. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств / Резник Г.М. – М.: Юрид. лит., 1977. – 120 с.
145. Ривлин А.Л., Альперт С.А., Бажанов М.И. О доказательствах в советском уголовном судопроизводстве / А.Л. Ривлин, С.А. Альперт, М.И. Бажанов // Социалистическая законность. – 1963. – №9 С. 40-43.
146. Садовский В.Н. Основания общей теории систем. Логико-методологический анализ / Садовский В.Н. – М.: Наука, 1974. – 279 с.
147. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2 ч. Ч. 1. / Салтевський М.В. – Харків: Консум, Основа, 1999. – 416 с.
148. Салтевський М.В. Криміналістика. Підручник: У 2 ч. Ч. 2. / Салтевський М.В. – Харків: Консум, 2001. – 528 с.
149. Свенсон А., Вендель О. Раскрытие преступлений. – М.: Издательство иностран. лит., 1957. – 476 с.
150. Свинцов В.И. Логика / Свинцов В.И. – М., «Наука», 1986. – 357 с.
151. Седова Т.А. О доказательственном значении выводов эксперта, сформулированных в виде суждений возможности / Т.А. Седова // Криминалистика и судебная экспертиза. – Вып. 10. – К., 1973. – С. 215-220.
152. Сівочек С. Теорія інформації і поняття доказу в кримінальному процесі / С. Сівочек // Право України. – 2001. – №11. – С. 114-117.
153. Случевский В. Учебник русского уголовного процесса / Случевский В. – СПб.: Типография Стасюлевича, 1913. – 669 с.
154. Советский уголовный процесс / [под ред. Карева Д.С.]. – М., 1975. – 576 с.
155. Советский уголовный процесс: Учебник / [под ред. Л.М. Карнеевой, П.А. Лупинской, И.В. Тыричева]. – М., 1980. – 568 с.
156. Спасович В.Д. О теории судебно-уголовных доказательств в связи с судоустройством и судопроизводством / Спасович В.Д. – М., 2001. – 432 с.
157. Старченко А.А. Логика в судебном исследовании / Старченко А.А. – М.: Госюриздат, 1958. – 235 с.
158. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування / Стахівський С.М. – К., 2005. – 270 с.
159. Строгович М.С. Уголовный процесс / Строгович М.С. – М.: Госюриздат, 1946. – 703 с.
160. Строгович М. С. Материальная истина и судебные доказательства в советском уголовном процессе / Строгович М.С. – М.: Госюриздат, 1955. – 383 с.
161. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т. 1. / Строгович М.С. – М.: Госюриздат, 1968. – 472 с.
162. Судебные экспертизи (Возможности, подготовка материалов, назначение, оценка). – К.: РИО МВД УССР, 1981. – 412 с.
163. Сутягин К.И. Основания и процессуальный порядок исключения недопустимых доказательств в ходе досудебного производства по уголовному делу / Сутягин К.И. – М.: Издательство «Юрлитинформ», 2008. – 200 с.
164. Тальберг Д.Г. Уголовное судопроизводство / Д. Г. Тальберг. – Ярославль: Тип. Губ. земск. управы, 1883. – 307 с.
165. Танасевич В.Г. Предмет и пределы доказывания по уголовному делу / В.Г. Танасевич // Практика применения нового уголовно-процессуального законодательства в стадии предварительного расследования: Тезисы докладов и сообщений на научной конференции, 19-21 декабря 1962 года / Ред. кол.: А.И. Винберг и др. – М., 1962. – 142 с.
166. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая / [под ред. Н. В. Жогина]. – М.: Юрид. лит., 1966. – 584 с.
167. Теория доказательств в советском уголовном процессе / [под ред. Н.В. Жогина. Изд. 2-е, испр. и доп.]. – М.: Юридическая литература, 1973. – 735 с.
168. Терехин В.В. Недопустимые доказательства в уголовном процессе России: теоретические и прикладные аспекты: автореф. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.09 „Уголовный процесс, криминалистика и судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность” / В.В. Терехин – Нижний Новгород, 2006. – 20 с.
169. Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств / Тертышник В.М., Слинько С.В. – Х.: РИФ “Арсис”, 1998. – 256 с.
170. Тихенко С. И. Осмотр места преступления / С.И. Тихенко // Криминалистика и научно-техническая експертиза. – К.: КНИИСЭ. – 1949. – № 3. – С. 225-229.
171. Томин В.Т. Избранные трудиы / Томин В.Т. / [Предисловие С.П. Гришина]. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2004. – 586 с.
172. Томін С.В. Поняття орієнтуючої інформації в криміналістиці та способів її отримання / С.В. Томін // Матеріали науково-практичної конференції „Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України”. Додаток до фахового видання. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 254-258.
173. Треушников М.К. Судебные доказательства. Монография / Треушников М.К. – М.: Юридическое бюро “Городец”, 1997. – 320 с.
174. Трусов А.И. Основы теории судеб