Власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення (на матеріалі поезій Ліни Костенко)

brief description

Харківський державний педагогічний університет
імені Г.С.Сковороди

На правах рукопису

УДК 811.161.2’373.23

Петрова Лілія Павлівна

Власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення
(на матеріалі поезій Ліни Костенко)
10.02.01 українська мова
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Муромцева Ольга Георгіївна,
доктор філологічних наук,
професор

Харків 2003

ЗМІСТ
ВСТУП............................................................................................................ 2
РОЗДІЛ 1. ЗАСОБИ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ПОЕТИЧНОГО МОВЛЕННЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ....................................... 2
1.1. Інтелектуальний потенціал поетичного мовлення.................... 2
1.2. Процеси інтелектуалізації в українській поезії XIX XX ст...... 2
1.2.1. Роль Т.Шевченка і П.Куліша в процесах інтелектуалізації української мови...................................................................................... 2
1.2.2. Інтелектуалізм поезії Івана Франка та Лесі Українки.......................... 2
1.2.3. Інтелектуальні складові поетичного мовлення ХХ ст.......................... 2
1.3. Особливості функціонування власного імені як засобу інтелектуалізації поетичного мовлення........................................................................ 2
1.3.1. Роль лексико-семантичних типів у дослідженні інтелектуального потенціалу власного імені.......................................................................................... 2
РОЗДІЛ 2. Оніми світового культурно-мистецького простору в ідіолекті Ліни Костенко........................................................... 2
2.1. Імена представників світової культури та історії......................... 2
2.2. Імена християнської релігії............................................................... 2
2.3. Інтелектуальний потенціал імен давньогрецької міфології..... 2
2.4. Імена фольклорних та літературних персонажів......................... 2
РОЗДІЛ 3. ІМЕНА ЗНАКИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ............................................................................................. 2
3.1. Іменник історичних постатей........................................................... 2
3.2. Антропонімічний ряд на означення представників українського мистецтва.................................................................... 2
3.3. Іменослів слов’янських та скіфських міфів.................................. 2
ВИСНОВКИ................................................................................................... 2
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................... 2
ДОДАТКИ...................................................................................................... 2
Таблиця 1. Кількісні показники імен у романі Маруся Чурай” Ліни Костенко...................................................................................... 2
Таблиця 2. Кількісні показники імен у романі Берестечко” Ліни Костенко...................................................................................... 2

ВСТУП
В останнє десятиліття у працях, присвячених розгляду художніх текстів, дослідники все частіше звертають увагу на процеси інтелектуалізації української мови, зокрема на інтелектуалізм поетичного слова. У зв'язку з цим широко функціонують такі поняття, як інтелектуальне поетичне слово”, довершені інтелектуальні масиви української літературної мови”, явища інтелектуалізації літературної мови”, інтелектуалізм мовотворчості”, український інтелектуальний контекст”, коґнітивно одухотворене слово” (С.Єрмоленко), лексика загальноінтелектуального характеру”, загальноінтелектуальна термінологія” (Я.Януш), інтелектуально-споглядальна діяльність духу”, інтелектуальний пафос мовотворчості” (Л.Ставицька), інтелектуальний контакт між автором і читачем” (В.Мельничайко), загальний процес інтелектуалізації лірики” (В.Моренець), інтелектуальна культурна мова”, процеси інтелектуалізації української мови” (Л. Мацько), інтелектуальна еволюція української мови” (Л.Шевченко) та ін.
Не одне покоління українського красного письменства мріяло про піднесення української мови на високий рівень її духовного та інтелектуального розвитку. У Зазивному листі до української інтелігенції” (1882) Пантелеймон Куліш турбувався, щоб не занепадала наша мова: Не маємо навіть рідної преси, котра б не давала національній мові миршавіти під напливом чужої і освіжала б духа народного серед нашого безголів’я” [146, с.402]. Іван Огієнко називав Пантелеймона Куліша правдивим свідомим творцем” української літературної мови й відзначав, що Куліш уже добре розумів різницю поміж мовою народною й мовою літературною й свідомо працював, щоб збільшити культуру мови літературної чи книжної” [206,148].
У листі до Івана Франка 1902 р. Михайло Старицький писав про потребу виробити інтелектуальну культурну мову як вищу форму літературної, огранувати рідне слово, окрилити його красою й дужістю, щоб воно стало здатним виспівати культурну, освічену річ”. Письменник наголошував, що тоді тільки ушанує свою мову народ, коли вона стане орудком культури і науки, коли на ній понесе інтелігентний гурт і визволення від економічного рабства, і поліпшення долі” [177, с. 13].
Спостереження за лексичними процесами дозволяють стверджувати, що в останнє десятиріччя XX ст. завдяки розширенню суспільних сфер використання української мови й зростання модусу її присутності в мовному просторі України активізувалися процеси інтелектуалізації української мови, поетичного мовлення зокрема [180, с.16]. Аналіз інтелектуального потенціалу поетичного слова вимагає виокремлення та інтеграції того лексичного матеріалу, який дає підстави говорити про поезію як чинник впливу на розум, свідомість, ерудицію читача.
Обрана тема дисертації дозволяє окреслити й схарактеризувати тенденцію до інтелектуалізації поетичного мовлення, прослідкувати етапи її становлення та розвитку, створити теоретичне підґрунтя для функціонування поняття засоби інтелектуалізації, а також виявити їх в ідіолекті авторів різних періодів, простежити прояв цих засобів на лексичному рівні.
Дослідження процесів інтелектуалізації української літературної мови обмежувалося тим, що вчені фіксували інтелектуалізм як характерну ознаку літератури XX ст. [6; 30; 31; 34; 49; 54; 74; 111; 142; 178; 247; 233], але не визначали конкретних засобів, які створюють основу сучасного інтелектуального мовлення. Досі ці засоби не стали предметом аналізу в ідіолекті окремого автора, не було встановлено їхнього значення для дослідження індивідуально-авторського способу мовомислення. Отже, виділення й характеристика засобів інтелектуалізації поетичного мовлення, зокрема аналіз особливостей функціонування власного імені як одного з найбільш виразних серед них в ідіолекті Ліни Костенко, становить актуальність дослідження.
Своєчасність і необхідність цієї праці зумовлені також тим, що об’єктом аналізу обрано творчий доробок Ліни Костенко. Оскільки, за визначенням дослідників, поезія авторки характеризується як «раціоналістична» (Л.Таран), образно-асоціативна (В.Шелест), афористична (Л.Краснова), антитетична (Б.Бакула), виявляє «єдність емоційного та інтелектуального начал» (Є.Прісовський), «напоєна філософською глибиною думки» (Г.Сагач), то вона вимагає комплексного підходу, яким і є аналіз поетичного мовлення із позицій виявлення його інтелектуального потенціалу.
Наскрізне завдання дослідження це спроба зрозуміти, якою мірою власні імена впливають на формування інтелектуального підґрунтя поетичного мовлення Ліни Костенко. З метою пізнання інтелектуального потенціалу текстів авторки в роботі проведено аналіз художніх особливостей, які позначені характерними рисами особистості та світогляду поетеси. Це стислість, афористичність, орієнтація на досягнення світової і національної культури, антитетичність, виразна гуманістична спрямованість.
Творчість Ліни Костенко, яка вирізняється серед поетичного доробку митців України особливою духовно-інтелектуальною наснаженістю, цілком закономірно стала предметом ґрунтовних критичних розвідок як в Україні, так і поза її межами [6; 30; 57; 84; 108; 112; 118; 153; 193; 211; 231; 242; 247; 261; 270; 293; 297]. Аналіз указаних праць дозволяє виокремити такі основні вектори творчості поетеси: історизм (Н.Кириленко, М.Кудрявцев), міфологізм (В.Калашник, А.Яковець, В.Мацапура, О.Проць, Р.Мариняк), орієнтацію на світовий культурно-мистецький досвід (В.Мацько), високий естетичний рівень (Л.Ставицька), антитетичність (Б.Бакула), інтелектуалізм (Л.Таран, Є.Прісовський, Г.Клочек, В.Брюховецький). Домінантною рисою водночас визначають виразну національно-патріотичну спрямованість творів Ліни Костенко. Зокрема, романи Маруся Чурай” та Берестечко” дослідники оцінюють як спробу історіософського інтелектуального заглиблення, осмислення духовних основ буття українського народу, критичний погляд на його представників, починаючи від найнижчих верств і до державної, військово-політичної еліти.
Роман Маруся Чурай” Л.Кауфман називає художньою проекцією життя українського народу середини XVII ст. на сучасність”, історією, яка осмислює саму себе”, партитурою вічних мотивів буття народу” [102, с.118]. Дивна магія тексту, характеризує А.Шпиталь особливості роману «Берестечко». Конденсація як ота зоряна речовина, де в кубічному сантиметрі сотня тонн. Діапазон від холодної аналітики аж до самосуду, до яскравих публіцистичних спалахів, миттєвих словесних осяянь. Через душу Хмельницького до душі народу, вглиб, у корінь, у магму ментальності, в таїну архетипів. Цей твір ніби діагноз, якщо говорити медичним терміном, де в карбованих рядках причини наших бід” [153, с. 54].
Історизм поетичного мислення Ліни Костенко, як відзначає М.Кудрявцев, у своїй філософській багатовимірності має притчево-аналітичний характер і виразну національну орієнтованість. Охоплюючи різні соціально-етичні сфери людського буття, поетеса кожний факт (історичний чи просто вимисел) проектує на вічні проблеми у їх сучасному вимірі, у національно-історичному аспекті” [141, с.114].
Дисертація А.Яковця Міфологічне мислення у романі Ліни Костенко Маруся Чурай” містить спробу в межах парадигми міфологічного” виділити й визначити поняття міфопоетичного” як різновиду сучасного художнього мислення, позначеного особливим, міфологічним характером світосприйняття й світовідтворення. Ліна Костенко розглядається як творець індивідуального українського міфу” міфологічної моделі історичної долі України. Роман Маруся Чурай” підлягає аналізу з точки зору міфологічних смислів, закладених у його модально-символічній структурі. Автор подає аналіз міфопоетичного коду тексту роману Маруся Чурай” з метою визначення історіософської моделі України, або українського міфу” Ліни Костенко, а також рис міфологічної особистості героїні роману й деяких інших його персонажів. Дослідник дотримується думки, що духовним стрижнем українського міфу є туга-мрія про державність України, а найяскравішими її міфотворцями впродовж останнього сторіччя він вважає Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко. Особливість індивідуального українського міфу Ліни Костенко А.Яковець вбачає у досить тверезому погляді на вітчизняну історію, вільному від історично-проминальних станових упереджень, у високій оцінці українського національного характеру, пристрасному звеличенні народних героїв борців проти іноземних гнобителів, поетизації рідної природи та реалій національного побуту” [293, с.11].
Т.Коляда виокремлює таку характерну ознаку художнього світу Ліни Костенко, як інтенсіональність. Ця риса, на думку дослідниці, позначена передусім належністю художнього світу авторки до національної культури, включеністю в національний тип мислення й почування. Інтенсіонал Т.Коляда тлумачить як поняття, що виникло в надрах семіотики (семіології) і походить від слова інтенція” (або інтенсія), яке означає намір, внутрішню напругу, втілення вольового імпульсу. Дослідження Т.Коляди спирається на потрактування В.Гумбольдтом феномена інтенсіонального як зусилля внутрішньої енергії”, без чого мистецька форма залишається непояснюваною. Поділяємо розуміння інтенсіоналу як алгоритму художньої мови, як знакового вмістилища поетичного смислу, як одиниці художнього тексту, що акумулює визначальні риси інтенсіонального світу [120, с. 13]. Інтенсіонал це ключ до розшифрування тексту на всіх його семіотичних рівнях, концепт, який у згорненому вигляді містить авторські модальності. З цієї точки зору розглядаємо інтенсіонал-слова, зокрема власні імена, як складники художньо-інтелектуальної моделі поетичного мовлення Ліни Костенко. Оскільки слово своїм значенням не вичерпує авторської інтенції, а відкриває уяві та мисленню практично неосяжний семіотичний простір, то осмислити індивідуальні художні інтенсіонали значить зрозуміти спрямованість інтелектуального пошуку митця.
Загальне визнання видатної поетеси, стверджує Б.Бакула, Ліна Костенко здобула завдяки вмінню синтезувати у своїй творчості найкращі риси української поезії й відкинути гірші. Цими гіршими дослідник вважає велемовність, сентименталізм, надмірний пафос, оперування надто скромним словником” символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених із поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак. Натомість польський дослідник визначає такі характерні риси творчого почерку поетеси, як переплетіння традиції міфологічної, історичної”, уміння брати з великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства”, неповторність, відвагу, вірність собі, непокірність [6, с.43].
Загальновідомо, що мова етносу виконує культурологічну функцію й формує національно-мовну картину світу. Кожна національна мова є носієм мовної свідомості народу. Цю думку обстоювали В.фон Гумбольдт, І.Бодуен де Куртене, О.Потебня, Л.Щерба, Д.Овсянико-Куликовський, Н.Комлєв, Ж.Соколовська та інші вчені. В.Гумбольдт у працях неодноразово наголошував: Різні мови є для націй органами їх оригінального мислення і сприйняття” [66, с.235], а Бодуен де Куртене без будь-яких застережень погоджувався з думкою Гумбольдта, що кожна мова це своєрідне світобачення. Інтелект нації закодований у системі національної мови. Мова універсальний засіб не тільки спілкування, а всього буття народу з усіма його ціннісно-змістовими й герменевтично значущими ознаками. Мова містить у собі досвід попередніх поколінь, комплекс соціально та історично виформуваних категорій світопізнання і світорозуміння, таксономування та оцінювання явищ дійсності, систему морально-етичних понять і суспільних орієнтирів. Інтелектуалізм, неповторність індивідуальної творчої манери Ліни Костенко закорінені в українській мові. У цьому прихований певний парадокс не тільки ідіостилю поетеси, а й поетичної творчості загалом. Як би настійно не звучало відречення поета від слів, мови, але справжній талант розкриває у цій мові невідомі раніше смислові та естетичні цінності, пише Л.Ставицька. Моделюючи семантику можливих світів, поет визначає семантику самої мови як національного скарбу. Традиційне уявлення про те, що поети створюють мову, не зовсім правильне; національна мова породжує поетів; вони виростають із неї і, переплавляючи в горнилі свого образного світу, хоч-не-хоч удосконалюють її” [261, с.29].
Художні особливості поетичного мовлення Ліни Костенко знайшли відображення в багатьох розвідках [61; 74; 86; 98; 100; 180; 183; 211; 231; 242; 261;297]. Зокрема, аналізові термінолексики присвячують окремі статті Ю.Лабезник, М.Пилинський, Н.Рябова, В.Ярмак, Н.Яценко; абстрактні слова стали предметом розвідок Т.Беценко, В.Кобця, Л.Пришляк, Л.Семененко; особливості синтаксичного рівня ідіолекту авторки відображено в публікаціях Н.Онищак, Л.Пришляк, Г.Удовиченко, О.Грановської; окремі стилістичні явища (повтор та синестезію) аналізували відповідно Н.Онищак та В.Саєнко.
У дисертації О.Степанюк Стилістичні функції запозичень у поетичній творчості Ліни Костенко” дано структурно-семантичну характеристику іншомовної лексики, а також доведено, що лексичні запозичення в поезії Ліни Костенко утворюють образно-семантичний комплекс, кожен елемент якого внаслідок індивідуального осмислення та вживання стає здатним виявити свій смисловий потенціал, виконувати певні стилістичні функції у художніх текстах, чим і визначається специфіка образної системи творів поетеси.
Аналізові особливостей функціонування власного імені в поетичних текстах Ліни Костенко присвячено чимало розвідок. Фонетичну гру на рівні сенсу деяких імен проаналізовано у Л.Краснової; проблемам розгляду антропонімів із позицій коґнітивної лінгвістики в аспекті теорії фреймів у ідіолекті Ліни Костенко присвячено статті Н.Місяць. До поетичних засобів пошуку істини О.Семенець відносить передусім актуалізацію внутрішньої форми власного імені, його додаткову семантизацію, зокрема такі фоносемантичні явища, як паронімічну атракцію (найбільш поширений різновид народної етимології”, наявний між паронімами) й поетичну етимологію.
Сучасний етап досліджень поетичного слова Ліни Костенко вимагає комплексного підходу, який би дозволив розкрити складові інтелектуального потенціалу її мовотворчості, адже поетеса заглиблюється у внутрішній світ людини, проникає в її психіку, передає складні несподівані ходи людської думки. Лексика, фразеологія, синтаксичні конструкції охоплюють сферу емоційної та інтелектуальної діяльності людини. Шукаючи переконливих для читача зв’язків між прямим і переносним слововживанням, авторка пов’язує явища навколишнього фізичного світу з психічним станом людини, її душевними переживаннями, змінами настрою тощо. Тексти художніх творів Ліни Костенко містять уривки, які нагадують науковий опис із залученням відповідної термінології, аналітичних викладів, узагальнень.
Творчість поетеси має потужний гуманістичний сенс, орієнтована на загальнолюдські цінності, на досягнення світової культури, в ній отримують нове життя світові мотиви, сюжети, образи. Мова її творів є закономірним продовженням традицій видатних інтелектуалів ХІХ ст. Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, І. Франка особистостей, чиє життя стало втіленням ідеї піднести українську мову на рівень мови висококультурної, інтелігентної, орієнтованої на світовий культурний контекст і, що найбільш важливо, такої, яка має своє національне обличчя, неповторний колорит. Про що б не писала видатна сучасниця, скрізь пульсує інтелект українки, людини, яка живе перемогамийі поразками свого народу, осмислює їх і спонукає до цього читача.
Робота ґрунтується на розумінні мови як засобу інтелектуального освоєння дійсності, на розумінні слова як інструмента пізнання світу, скарбниці інтелектуального досвіду поколінь. Мова, слово це не тільки засіб спілкування, за допомогою мови формується світогляд людини, мова не тільки шліфує душу, роблячи людину істотою духовною, а й формує, розвиває мислення, інтелект. Слово в поетичному тексті це засіб осмислення інтелекту автора, а також засіб пробудження інтелектуальної активності читача. Поетичне слово це не тільки чинник емоційно-естетичного впливу, це фактор активізації думки, пізнавальної, мислительної енергії, фактор спонукання до дії, універсальний засіб пізнання світу й самопізнання.
Зв'язок праці з науковими програмами, темами. Дослідження є складовою частиною плану науково-дослідної роботи й відповідає науковій проблемі кафедри українознавства Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди: Формування норм української літературної мови в другій половині XIX-XX століттях”. Напрям дисертаційного дослідження продовжує розробку питань теоретичної та практичної стилістики, аналізу мовотворчості письменників у контексті об'єктивного процесу розвитку мови.
Мета дослідження на матеріалі поезій Ліни Костенко проаналізувати власне ім’я як один із найвиразніших засобів інтелектуалізації, найбільш інформативно насичену одиницю поетичного мовлення, здатну актуалізувати інтелектуальний потенціал художнього тексту.
Відповідно до поставленої мети сформульовано такі завдання:
Визначити науковий інструментарій аналізу власного імені як засобу інтелектуалізації поетичного мовлення, зокрема дати теоретичне обґрунтування поняттям засоби інтелектуалізації поетичного мовлення”, інтелектуальний потенціал власного імені”.
Простежити особливості процесів інтелектуалізації в українській поезії ХІХХХ ст.
Обрати класифікаційну схему, необхідну для виявлення провідних ознак власного імені як засобу інтелектуалізації.
Проаналізувати власне ім’я в ідіолекті Ліни Костенко в аспекті теорії інтелектуалізації, тобто з’ясувати участь власних імен у формуванні поетичних образів, увиразненні концепції твору, розкритті особливостей авторського мислення і мовлення, активізації інтелектуальних можливостей читача.
Здійснити аналіз шляхів актуалізації інтелектуального потенціалу імені, простежити, які групи власних імен є найбільш інтелектуально зорієнтованими, визначити їх художньо-інтелектуальні можливості.
Наукова новизна одержаних результатів.
1. Уперше на матеріалі поезій Ліни Костенко детально та комплексно розглянуто місце власного імені в процесах інтелектуалізації поетичного мовлення.
2. Здійснено лексико-семантичну класифікацію власних імен відповідно до їх ролі й значення для інтелектуального збагачення ідіолекту. Виділено дві основні групи власних імен: імена світового культурно-мистецького простору та імена національної історії та культури.
3. Виявлено найбільш характерні прийоми актуалізації інтелектуального потенціалу власних імен у художньому мовленні.
4. Зроблено аналіз основних ознак інтелектуального стилю Ліни Костенко.
5. Введено до наукового обігу поняття засоби інтелектуалізації поетичного мовлення”, інтелектуальний потенціал власного імені”.
Об'єктом дослідження обрано поетичний ідіолект Ліни Костенко як зразковий матеріал для аналізу інтелектуальної еволюції української поезії XX ст., предметом власне ім’я як засіб інтелектуалізації поетичного мовлення.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона сприяє розв’язанню проблеми інтелектуальної еволюції української мови, розкриває сутність і роль власного імені в процесах інтелектуального збагачення поетичного мовлення, накреслює шляхи актуалізації інтелектуального потенціалу власного імені, визначає місце власного імені як одного з найбільш вагомих чинників смислового збагачення ідіолекту.
Практичне значення дисертації визначається тим, що представлені в ній висновки й положення можуть бути використаними у подальшому аналізі інтелектуального потенціалу поетичного мовлення, вузівських підручниках, посібниках із курсу сучасної української літературної мови, стилістики мови, лінгвістичного аналізу тексту, у викладанні курсів історії української мови, історії української літератури, стилістики, веденні спецсемінарів, присвячених аналізові індивідуально-авторських особливостей мовотворчості поетів.
Методологічною основою дослідження є концепція О.Потебні про поезію як діяльність, особливий вид осмислення дійсності, про діалектичний зв’язок між науковим пізнанням життєвих явищ і поетичною творчістю. Під час вироблення загальних засад дослідження враховано досвід студій з лінгвопоетики, літературознавства, репрезентований працями С.Єрмоленко, Л.Ставицької, Л.Шевченко, Л.Пустовіт, Т.Панько, Н.Кожевникової, В.Григор’єва, які орієнтують на комплексний аналіз поетичного слова в єдності форми і змісту, логічного і психічного, емоційного і раціонального. Значний вплив на формування основних положень роботи справила популярна в лінгвістиці нового часу теорія коеволюції природи і культури, де визначальною є мова в її пізнавальних і цивілізаційних параметрах, мова як мисленнєва форма, мова як інтелектуальна сутність, як функція і трансформація свідомості, мова як субстанція культури. У дослідженні застосовано метод компонентного аналізу, що передбачає можливість розгляду власного імені як одиниці поетичного тексту з єдністю ознак, дистрибутивний метод, який дозволяє врахувати вплив текстового оточення на формування інтелектуального потенціалу імені, метод семантично аналізу, який дає можливість визначити відмінність ідіопоетичних явищ від узуальномовних, зіставно-стилістичний і семантико-стилістичний, а також метод тематичної сітки, спрямований на визначення стрижневих імен. При потребі лінгвістичну інтерпретацію фактичного матеріалу доповнено необхідною екстралінгвальною характеристикою.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження були викладені на конференціях, що проводились у Києві (1998, Українська мова: з минулого в майбутнє” (на відзначення 200-річчя виходу у світ Енеїди” Котляревського), у Харкові (1998, Вивчення української мови у вищій школі”, 2002, Сковорода і антична культура”), у Львові (1999, И ничего же бысть” (Матеріали Міжнародної наукової конференції), в Одесі (2003, Біографічний метод у сучасному гуманітарному знанні”). У повному обсязі дисертація обговорювалась на засіданнях кафедр української мови та українознавства Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.
Матеріали дослідження знайшли відображення в 7 публікаціях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Упродовж тривалого часу майстри українського поетичного слова орієнтувалися на вираження глибинних шарів інтелектуального досвіду людини й людства, довівши, що поезія не тільки чинник емоційно-естетичного впливу, а й засіб активізації думки, пізнавальної, мислительної енергії, фактор спонукання до дії, універсальний засіб пізнання світу й самопізнання. Свідома настанова вивести українську мову на послугу мислі всечоловічній”, творити нею восокоінтелектуальні твори простежується в суспільно-політичній, літературній та мовотворчій діяльності Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, І.Франка, Миколи Хвильового, В.Підмогильного, творах українських неокласиків, поетів-шістдесятників, поезії к. ХХ п. ХХІ ст.
Лексична система мови є найдинамічнішою, найрухливішою. Вона швидко реагує на зміни в соціально-економічному, політичному, культурному житті, відбиває складний процес інтелектуального поступу поетичного мовлення. Лексико-семантичний рівень, а також особливості слововживання демонструють значний арсенал засобів інтелектуалізації, аналіз яких дозволяє глибоко проникнути в тканину поетичного тексту.
Засоби інтелектуалізації це сукупність мовних одиниць, які мають значне смислове навантаження (культурологічне, історіософське, філософське тощо), зумовлене контекстним оточенням,лініями семантичних зв’язків та перегуків.
Серед засобів інтелектуалізації окреслено такі: 1) використання й художню трансформацію в поетичних текстах одиниць різних терміносистем; 2) особливості функціонування абстрактних лексем у поезії; 3) залучення до тексту іншомовних слів, екзотизмів; 4) експлікацію українознавчої лексики, як загальновживаної, так і лексем книжного характеру, що завдяки тривалому функціонуванню в українському художньому просторі набули характеру естетичних знаків національної культури.
Як один із найяскравіших засобів інтелектуалізації в дослідженні проаналізовано власне ім’я найбільш інформативно насичену одиницю поетичного мовлення, здатну активізувати інтелектуальний потенціал художнього тексту. Власне ім’я в поетичному тексті експонент інтелектуального потенціалу художнього твору, засіб інтелектуального збагачення ідіолекту.
Інтелектуальний потенціал імені полягає в здатності актуалізувати культурологічну, філософську, релігійну, міфологічну інформацію, викликати асоціації, розвивати символічні значення, розкривати й увиразнювати провідні мотиви твору, сприяти глибинному осмисленню філософських проблем.
Поетичне мовлення на зламі ХХХХІ ст. виявляє здатність передати складний духовно-інтелектуальний світ сучасної людини, зокрема активно послуговується арсеналом власних імен, які зазнають глибинного переосмислення, оригінальних художніх інтерпретацій.
Власні імена в ідіолекті Ліни Костенко є лексемами світоглядно-орієнтаційного, філософського характеру, визначають концептуальні засади поетичного мовлення. З іменами пов’язана інформація культурологічного, філософського, міфологічного, релігійного характеру. Власні імена як художньо-інтелектуальні концепти, тобто ключові слова-образи, які концентрують навколо себе широкий спектр власне лінгвістичних та екстралінгвістичних асоціацій, виявляють широкі потенційні можливості до різноманітних інтерпретацій.
В ідіолекті Ліни Костенко виокремлено 1102 одиниці власних імен, з-поміж них 524 (47,5 %) імені знаки світової культури, 38 (3,4 %) імена християнської релігії, 77 (7,0 %) репрезентують давньогрецьку міфологію, 93 (8,5%) позначають фольклорних та літературних героїв. Іменослів національної історії та культури складають 370 найменувань (33,6 %), серед яких історичні постаті представлені 294 одиницями (26,7 %), українська мистецька еліта 22 (2,0 %), герої слов’янських і скіфських міфів 54 (4,9 %).
Власні імена як особливі знаки поетичного мовлення Ліни Костенко сприяють ущільненню смислу, інформативній насиченості поезії, що реалізується на тісному мовному просторі, створюють інтелектуальне підґрунтя тексту, глибоку смислову перспективу. Поглиблення смислу досягається ускладненням системною організацією всіх рівнів побудови тексту в їх внутрішньому співвідношенні й тісній взаємодії. Семантична конденсація імені, присутність у тексті кількох смислових планів свідчить про високу пізнавальну та інформативну цінність імені.
Спираючись на аксіоми поетики оніма В.Калінкіна, зокрема аксіому безкінечної смислової валентності поетоніма”, аксіому свідомості”, аксіому контексту як широкого принципу”, найбільш виразними прийомами актуалізації інтелектуального потенціалу власного імені в поезіях Ліни Костенко вважаємо такі:
1) символізацію імені як здатність мати в художньому тексті безкінечну кількість значень, тобто перетворюватись на символ, на противагу реальній життєвій ситуації, де власна назва, як правило, залишається лише знаком індивідуалізації та ідентифікації. Так, ім’я Маруся Чурай через асоціації з іменем Діви Марії (Матері Божої), актуалізацію в контексті сем святість”, чистота”, індивідуальність”, духовність”, громадянськість” сприймається як своєрідний символ України. Ім’я виходить за межі узвичаєної в попередній традиції народно-розмовної орієнтації, характеризується семантичною повнотою, стає національно-культурним знаком, іменем-символом пісенної української творчості, незламного духу;
2) здатність імені містити, розкривати й увиразнювати концепцію художнього твору, встановлювати алюзивні зв’язки з іншими поезіями автора, давати поштовх встановленню інтертекстуальних зв’язків із різними текстами інших митців. Добір імен у романах Берестечко” та Маруся Чурай” (Іван Богун, Богдан Хмельницький, Іван Іскра, Мартин Пушкар, Яким Сомко, Іван Шрам та ін.) спрямований на послідовне втілення концепції здобуття державності. Імена постають як знаки, що відображають історичний поступ (Де впав Павлюк, там виріс Остряниця і всі кайдани розірвав Богдан”), етногенетичні та державотворчі процеси, сприймаються як ознака окремішності, самобутності, автохтонності народу: У них там Боголюбський, / У них тверські та клязьминські. / А в мене за плечима король Данило Галицький. / А в мене за плечима всі Київські князі”;
3) актуалізацію внутрішньої форми імені, зокрема звертання до апелятивів, адже відапелятивні назви часто відображають народну мудрість, здатність узагальнювати найбільш типове. Семантика апелятивів, від яких утворені власні імена, може бути свідомо актуалізованою для здійснення творчого задуму; при цьому чим більше асоціацій викликає ім’я, тим цікавіше воно в плані інтелектуального збагачення твору (Хмельницький Хміль; Маруся Богуславка назва міста Богуслав, апелятив Богу слава; козак Небаба апелятив не баба, Дега омофон Де? Га?);
4) прийом контрасту й стилістичну фігуру антитези, які свідчать про полемічність авторської свідомості, служать рушієм інтелектуального пошуку читача. Експлікація імен, заснована на протиставленні, дає можливість створити виразні, динамічні, сповнені інтелектуальної глибини образи. Іменник Ліни Костенко ґрунтується на широкій системі контрасних пар світоглядного характеру (Байда Вишневецький Ярема Вишневецький, Бобренки Чураї, Гриць Бобренко Іван Іскра; Марія Мара; Мандрівник Василіск; Флорентієць Старий).
У межах означених способів виділяємо конкретні прийоми збагачення інтелектуального потенціалу імені: 1) актуалізацію провідних сем талант”, геніальність”, відповідальність”, розум”, моральність”; 2) використання перифраз як контекстуальних замінників імені, стилізованих під сталі вислови світової літератури й фольклору; 3) експлікацію енциклопедичної інформації, пов’язаної з іменем героя; 4) вживання імені в ролі звертання до вищих виявів людського духу розуму, совісті, етичної свідомості; 5) прийом виключення імені з ряду однотипних; 6) розгортання ономоряду, тобто низки імен, що створюють тло для реалізації семантичного потенціалу домінантного імені.
Двома найбільш значними групами власних імен є 1) імена світової та 2) національної (української) історії та культури. У системі імен світового культурно-мистецького простору в плані інтелектуального збагачення поетичного мовлення найбільш яскраво виявляють художні можливості антропоніми імена діячів мистецтва (Данте, Мікеланджело, Ван Гог, Деґа, Страдіварі, Ліст, Аполлінер), міфічні імена (Сізіф, Прометей, Атлант, Антей, Муза, Пан, Деметра), імена християнської міфології (Ісус Христос, Марія, Мойсей, Соломон, Юда, Адам, Єва, апостол Петро, Яків, Рахіль, Лія), імена-алюзії літературних та фольклорних персонажів (Фауст, Мефістофель, Ланселот, козак Мамай, Дон Кіхот, Кармен, Беатріче).
У більшості випадків прізвища відомих людей виступають як символи часу, подій, несуть екстралінгвістичні історико-символічні конотації, котрі відображаються в символічній пам’яті поколінь.
Ім’я Данте це художньо-інтелектуальний знак, ім’я-символ поета-вигнанця, поета-генія, який за життя зазнав гонінь, був приречений до страти, проте залишився вільним як митець. Увиразнене системою лексем-опосередкувань, ім’я виступає як текст світової культури, а також як знак реалізація авторської концепції розуміння проблеми відповідальності народу за своїх героїв. Концепцію досягнення вершин досконалості авторка втілює через ім’я-образ Мікеланджело. Акумулюючи художньо-інтелектуальну інформацію про митця, розгорнену у вірші Чекаю дня, коли собі скажу”, поемі Скіфська Одіссея”, ім’я втілює концепцію відданого служіння мистецтву, подвижництва, вимогливості до себе, нездоланного прагнення досягти досконалості. Культурно-мистецьке тло епохи Відродження формують імена Леонардо да Вінчі, Вазарі, Лоренцо Медичі.
Міфонімія, що лежить в основі лірики Ліни Костенко, наснажує тексти міфологічними структурами, образами, мотивами. Організовуючи художній твір, імена насичують його внутрішнім багатством. Їх різновиди, що належать до різних історичних контекстів, наповнюються конкретним змістом, модифікуються, забезпечують наскрізну єдність мотивів світової культури в поезії.
У поетичних текстах Ліни Костенко індивідуально-авторського символічного значення набули такі імена, як Атлант, Антей, Сізіф, Прометей, Муза, Пан, Деметра: Сізіф символ постійного пошуку істини; Атлант справжній творець, майстер; Прометей символ свідомо обраного шляху долі-творчості, правди, істини; Антей містична причетність до землі; Муза вищі вияви людського духу свідомості, совісті, розуму; Пан взаємозв’язок людини й природи.
Розширення лексико-семантичного простору як світового, так і українського віршування відбувається також унаслідок поєднання імен світової культури й мистецтва з іменами, що репрезентують український іменослів. Інформація, яку несе власна назва, визначає національну забарвленість мови, а також є джерелом асоціацій, необхідних для розуміння художнього тексту. Особливими знаками, що ілюструють важливість такої інформації, є антропоніми, адже вони несуть відомості про традиції, звичаї, індивідуальні риси етносу, закладені у фонові знання читача. Власні імена з їхніми особливими мовними формами та стилістичними функціями становлять типовий зразок мовної етно- та культуроспецифічності.
Аналіз власних імен дозволив визначити особливості вживання імен знаків національної (української) культури. Серед них провідними є три групи: 1) імена історичних постатей (князь Володимир, княгиня Ольга, князь Мал, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Іван Богун); 2) імена діячів мистецтва (Григорій Сковорода, Іван Сошенко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Максим Рильський, Іван Миколайчук та ін.); 3) іменник слов’янських та скіфських міфів (Перун, Дажбог, Стрибог, Дана, Марена, Папай, Таргітай, Табіті).
Власні імена можуть бути етноспецифічними не тільки за формою, а й за поетичними смислами. Йдеться про так звані власні імена-символи, які ще називають крилатими” або алюзивними”. Знання символічних значень власних імен становить певну частку лінгвокультурної компетенції читача.
Імена конденсують релігійні уявлення народу, передусім елементи язичництва, східнослов’янського фольклору, сюжети й образи з етнографії; створюють ефект персоніфікації природи, переведення абстрактних образів людського мислення у ранг персонажів-символів, розкривають дуалістичне розуміння темного й світлого, дня і ночі, життя і смерті, символізують віковічну боротьбу добра і зла. За особливостями вживання імен давньоукраїнської міфології відчувається збережена у фольклорі платформа міфічного світобачення, яка збагачує поетичне мовлення філософським досвідом народу,орієнтує на його світоглядні принципи.
Міфологічне мислення Ліни Костенко, репрезентоване іменами слов’янської, давньоукраїнської міфології (Дана, Перун, Дажбог, Стрибог, Вій, Рід, Купава), зберігаючи давні першоджерела, актуальне, осучаснене: воно не протиставляється історизму, а виступає як його доповнення, як засіб осмислення стійкості національно-культурних моделей.
Функції власних імен, їх структура та інформативність неоднакові. Проте в них загалом є достатня кількість таких інтеграційних ознак, які дають можливість розглядати їх у системі й вважати онімами засобами інтелектуалізації поетичного мовлення.
Аналіз специфіки функціонування власних імен у поезіях Ліни Костенко дозволяє характеризувати її інтелектуальний стиль як орієнтований на абсолютно новий, нестандартний мовно-естетичний пошук, відкритість інноваціям.
Основні функціонально-семантичні групи імен, які відображають художню картину світу, не тільки послужили засобом створення індивідуально-поетичного мислення Ліни Костенко, а й значною мірою вплинули на подальший розвиток мови поезії ХХ ХХІ ст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Андреева Л.Н. Семантика литературного антропонима // Русская ономастика. Рязань, 1977. С. 157 160.
2. Андрусенко В. Диспут на уроці літератури в гуманітарній парадигмі виховання // Дивослово. 1999. №4. С. 38-42.
3. Андрусяк І. Література і політика у контексті взаємопроникнень // Молода нація. Альманах. 1999. Вип. 10. С. 173- 187.
4. Антоненко-Давидович Б. Перед невижатою смугою (Про творчість Л.Костенко) // Дніпро. 1962. №11. С. 150-157.
5. Ахманова О.С. Очерки по общей и русской лексикологии. М.: Учпедгиз, 1957. 295 с.
6. Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // Літературна Україна. 1980. 4 березня.
7. Бакула Б. Історія і поезія // Дивослово. 2000. № 3. С. 42-45.
8. Барабаш С. Г., Гошовська В. А., Бондаренко Г. С., Барабаш В. А. Стежками слова Ліни Костенко. Харків: Оригінал, 1993. 88 с.
9. Барт Р. Избранные работы. М.: Изд-во Сабашниковых, 1996. 314 с.
10. Барт Р. Мифологии. М.: Изд-во Сабашниковых, 1996. 313 с.
11. Бакастова Т.В. Имя собственное в художественном тексте // Русская ономастика: Сб. науч. трудов. Одесса: ОГУ, 1984. 157 160.
12. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 429 с.
13. Бахтин М. М. Человек в мире слова. М.: РОУ,1995. 139 с.
14. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія. К.: Либідь, 1993. 336 с.
15. Безруков В.И. Значение слова как выражение единства чувственного и рационального // Некоторые вопросы лексикологии и грамматики. Тюмень, 1960. С. 29 58.
16. Белей Л.О. Літературно-художні імена-символи // Культура слова. Вип. 46-47. К., 1996. С. 63 67.
17. Белей Л.О. Літературно-художня антропонімія як джерело розвитку національного іменника українців // Мовознавство. 1993. №3. С.35-40.
18. Белей Л.О. Офіційні і розмовні варіанти імен // Українська мова і література в школі. 1986. №6. С. 63-64.
19. Белей Л.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця XVII-XX ст. Автореф. дис... д-ра філолог. наук. Ужгород, 1997. 48 с.
20. Бельченко А. К изучению отвлеченной лексики русского литературного языка средины XIX века. Саратов, 1969. Вып.3. С.14-19.
21. Бетко І. П. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії к.XIX п.XX ст. Автореф. дис...канд. філолог. наук. К.:ХДУ ім. Т. Шевченка,1993. 17 с.
22. Біла Л.В. Структурно-семантичні та функціональні типи антропонімів у сатиричній прозі М. Булгакова. К. 1997. 19 с.
23. Богоявленская Д.Б. Психологические основы интеллектуальной активности. Автореф. дисдоктора психологических наук. Москва, 1987.
24. Бойко Н. Герої й антигерої в історичних романах І. Нечуя-Левицького // Дивослово. 2001. № 1. С. 2.
25. Бойко-Блохин Б. Грицько Чупринка: я знаю, я вірю життя переможе // Дивослово. 1999. №2. С. 55-61.
26. Бокий И. Душа принадлежит человечеству и эпохам: Перечитывая поэзию и судьбу Л.Костенко // Радуга. Киев. 1990. №6. С.154-162.
27. Бондалетов В.Д. Русская ономастика: Учебное пособие для студентов пединститутов. М.: Просвещение, 1983. 224с.
28. Брюховецький В. "Тому і є висота" // Прапор. 1978. №5. С.132-135.
29. Брюховецький В. Глибінь слова // Доленго М. Сім кольорів надії. К.: Дніпро, 1980. 53 с.
30. Брюховецький В. Ліна Костенко. К.: Дніпро, 1990. 260 с.
31. Будагов Р. Слово и его значение. Ленинград: ЛГУ, 1947. 66 с.
32. Булаховский Л.А. Абстрактна лексика в русском литературном языке первой половины XIX ст. // Научные записки Днепропетровского университета, 1940. Вып. 1. С. 5-28.
33. Бургін М.С. Інтелектуальні складові творчої діяльності. К., 1998.
34. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности. К.: Здоровье,1989. 168 с.
35. Варич Н.І. Структура метафори в поезії Б.-І.Антонича. Дис...канд. філолог. наук. Харків: ХДПУ ім. Г.С.Сковороди,1998. 168 с.
36. Веселитский В.В. Отвлеченная лексика в русском литературном языке XVIII - нач. XIX в. М.: Наука,1972. 319 с.
37. Введенская Л.А., Колесников Н.П. От собственных имен к нарицательным. М., 1981. 144 с.
38. Веселитский В.В. Развитие отвлеченной лексики в русском литературном языке первой трети XIX в. М.: Наука, 1964. 176 с.
39. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Ситаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.
40. Видинеев Н.В. Природа интеллектуальных способностей человека. М.: Мысль,1989. 213 с.
41. Виноградов В.В. Исследования по поэтике и стилистике. Ленинград: Наука, 1972. 277 с.
42. Виноградов В.В. Наука о языке художественной литературы и ее задачи (На материале русской литературы). М.: АН СССР, 1958. 51 с.
43. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 645 с.
44. Виноградов В.В. Русский язык: Грамматическое учение ослове. М.: Высшая школа, 1986. 639 с.
45. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: АН СССР, 1963. 256 с.
46. Винокур Г.О. О языке художесвенной литературы. М.: Высшая школа, 1991. 447 с.
47. Винокур Т. Г. Закономерности стилистического использования языковых единиц. М.: Наука, 1980. 237 с.
48. Волкова Т. До питання про наукову поезію // Наукові записки Тернопілського держ. пед. ун-ту. Літературознавство. 1999. - Вип. 2. С. 17-20.
49. Воробйова И. К вопросу о лексическом значении имен собственных // Актуальные проблемы лексикологии: Доклады лингвистической конференции. Ч.1. Томск, 1971. с.19.
50. Галич В.М. Антропонімія Олеся Гончара: природа, еволюція, стилістика. Автореф дис канд. філолог.наук. К.: КДУ ім. Т. Шевченка, 1993. 24 с.
51. Галич В.М. Особливості семантики та функцій та функцій літературно-художнього антропоніма // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. 2000. № 5. С. 27-35.
52. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 139 с.
53. Гальчук О. Поетичне осмислення Миколою Зеровим світової культурної спадщини // Дивослово. 1997. № 8. С. 5-7.
54. Герасимчук В., Нечипоренко А. Поетонім як засіб художньої характеристики // Дивослово. 1999. № 11. С. 14 20.
55. Гирич І. Києво-Печерська-Лавра в контексті історії і культури // Пам'ять століть. 1996. №1. С.102-119.
56. Гнатюк І.С. Інтелектуалізація українського науково-популярного мовлення в контексті творчої спадщини М. Драгоманова // Мовознавство. №6 1993.С. 17 24.
57. Гордасевич Г. Перед обличчям вічності // Дніпро. 1978. №12. С.141-
58. Горбаневский М.В. В мире имен и названий . М.: Зание,1987. 206 с.
59. Горпинич В.О. Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір. Морфонологія. К.: Вища школа. 206 с.
60. Грановська О.С. Складне речення в поезіях Ліни Костенко // Сучасна філологія: проблеми, пошуки, розвідки. Зб. наук. праць. Рівне,1993. Вип. 1. С.11.
61. Григорьев В.П. Поэтика слова: На материале русской советской поэзии. М.: Наука, 1986. 253 с.
62. Григорьев В.П. Собственные имена и связанные с ними аппелятивы в словотворчестве Хлебникова // Ономастика и грамматика. М.: Наука. 1981. 272с.
63. Грищенко Т.Б. Власні назви як засіб стилетворення в українській історичній прозі др. пол. XX ст. (на матеріалі романів про Богдана Хмельницького). Автореф. дис... канд. філолог. наук. К., 1998. 16 с.
64. Грищенко Т.Б. Структура антропонімів історичних романів про Хмельниччину // Вісник Луганського державного педагогічного університету. 2000. № 9. С.86-100.
65. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1986. 377 с.
66. Гумецька Л.Л. Нарис словотворчої системи української актової мови XIV - XVI ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1958. 298 с.
67. Гумецька Л.Л.Ономастичний формант -ят- в українській мові // Слов'янське мовознавство. 1962. №4. С.17-32.
68. Гурская Ю. А. Имена собственные и идиостиль // Сборник научных трудов по языкознанию. Гродно. С. 22-24.
69. Денисенко А. Козацький гетьман Байда Вишневецький // Київська старовина. 1992. №1. С.57-70.
70. Денисов П.Н. Лексика русского языка и принципы ее описания. М.: Русский язык, 1980. 254 с.
71. Дятчук В.В., Пустовіт Л.О. Семантична структура і функціонування української літературної мови. К.: Наукова думка, 1983. 156 с.
72. Єфименко І. Дещо про походження сучасних українських прізвищ // Дивослово. № 11. С. 18-20.
73. Єрмоленко С. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови. К.: Довіра, 1999. 431с.
74. Єрмоленко С. Мовотворчість Олега Ольжича // Дивослово. 1998. №10. С. 13-15.
75. Єрмоленко С. Я. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наукова думка, 1982. 210 с.
76. Єрмоленко С. Творчість Олеся Гончара і мовно-естетична культура сучасника // Дивослово. 1998. №7. С. 11-13.
77. Железняк Н. Лігвосоціокультурний аспект вивчення українського характеру («пісенність») // Дивослово. 2001. № 4. С. 18-21.
78. Жила С. Тіні забутих предків”: собор муз // Дивослово. 2000. № 12. С. 37- 42.
79. Жоль К.К. Мысль, слово, метафора. Проблемы семантики в философском освещении. К.: Наукова думка, 1984. 182 с.
80. Зайцева И.П. Функционально-стилистические характеристики имен собственных в поэтическом тексте // Язык и композиция художественного текста. М.: МГПИ, 1983. С.68 87.
81. Зінченко О., Коляда Т. «Вежа самотності: позамовні смисли» // Сучасність. 1996. №12. С. 110-115.
82. Іванова Н.І. Стилістика конотативних антропонімів у художній прозі В.Аксьонова: Автореф. дис...канд.філол. наук. Дніпропетровськ, 2000. 17с.
83. Івасюк О.Я., Турик Н.Є. Звуковий повтор як елемент стилістики дитячої поезії Ліни Костенко та його відтворення в англомовному перекладі // Науковий вісник Чернівецького університету. Чернівці, 1999. С.309 311.
84. Ігнатенко М. Алюзія в словесній творчості Тараса Шевченка // Дивослово. 1999. №1. С. 2-7.
85. Ільницький М. «Якби знайшлась якась неопалима книга» // Ільницький М. Безперервність руху. 1983. С.219-231.
86. Ільницький М. Барви і тони поетичного слова. К.: Радянський письменник, 1967. 118 с.
87. Ільницький М. З чого постає неповторність... // Українська мова і література в школі. 1981. №10. С. 9-23.
88. Ільницький М. Неповторність це доля // Прапор. 1981. №3. С.125-131.
89. Калашник В. С. Особливості слововживання в поетичній мові. Харків: ХДУ, 1985. 68 с.
90. Калашник В. С. Символіка образно-смислових єдностей у поетичній мові І.Драча // Культура слова. Вип. 34. С. 11 15.
91. Калинкин В.М. Поэтика онима. Донецк: Юго-Восток, 199. 409 с.
92. Калінкін В.М. Теоретичні основи поетичної ономастики: Автореф. дис... д-ра філол.наук. К., 2000. 35 с.
93. Карпенко М.В. Русская антропонимика. Конспекты лекций спецкурса. Одесса, 1970. 40 с.
94. Карпенко Ю.А. Имя собственное в художественной литературе // Научные доклады высшей школы. Филологические науки. М., 1986. № 4. С.34 40.
95. Карпенко Ю.А. Проблемы типологии литературной ономастики: Имена собственные в поэзии Бэллы Ахмадулиной и Лины Костенко // Літературна ономастика української та російської мов: Взаємодія, взаємозв’язки: Зб.н.пр. К.: НМК ВО, 1992. С.92-102.
96. Карпенко Ю. О. Теоретичні засади розмежування власних і загальних назв // Мовознавство. 1975. №4. С. 49.
97. Карпенко Ю. О. Про назви творів Ліни Костенко // Культура слова. Вип. 41. К: Наукова думка, 1991. С. 13-22.
98. Карпова В.Л. Термін і художнє слово (Термінологічна лексика в сучасній укр