Заборовський Віктор Вікторович Правовий статус адвоката в умо­вах становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні

brief description

Заборовський Віктор Вікторович, доцент кафедри цивільного права та процесу ДВНЗ «Ужгородський націо­нальний університет»: «Правовий статус адвоката в умо­вах становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні» (12.00.10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура). Спецрада Д 26.001.05 у Київському націо­нальному університеті імені Тараса Шевченка

Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ЗАБОРОВСЬКИЙ ВІКТОР ВІКТОРОВИЧ
УДК 347.965.21(477)
ДИСЕРТАЦІЯ ПРАВОВИЙ СТАТУС АДВОКАТА В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ
12.0. 10 - судоустрій; прокуратура та адвокатура
081 - право
Подається на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Науковий консультант: Бисага Юрій Михайлович доктор юридичних наук, професор
Київ - 2017

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 22
ВСТУП 23
РОЗДІЛ 1. КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ІНСТИТУТУ АДВОКАТУРИ В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ 43
1.1. Місце і роль адвокатури як інституту громадянського суспільства в умовах формування правової держави в Україні 43
1.2. Становлення та розвиток інституту адвокатури в аспекті еволюції розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура» 68
1.3. Адвокат як суб’єкт надання професійної правничої (правової) допомоги
(термінологічний та теоретико-методологічний аспекти) 88
Висновки до розділу 1 114
РОЗДІЛ 2. НЕЗАЛЕЖНИЙ ПРАВОВИЙ СТАТУС АДВОКАТА: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ 120
2.1. Незалежність адвоката як основоположна умова надання професійної правничої (правової) допомоги 120
2.2. Правовий статусу адвоката: поняття, структура та види. Незалежний правовий статус адвоката 148
2.3. Правовий статус адвоката в умовах реалізації процесуальної форми його
діяльності 181
Висновки до розділу 2 213
РОЗДІЛ 3. ПОРЯДОК НАБУТТЯ ПРАВОГО СТАТУСУ АДВОКАТА 219
3.1. Теоретичні та практичні проблеми набуття статусу адвоката 219
3.2. Оформлення повноважень адвоката як важливий елемент його професійної
діяльності 261
Висновки до розділу 3 293
РОЗДІЛ 4. ЕЛЕМЕНТИ ПРАВОВОГО СТАТУСУ АДВОКАТА 298
4.1. Професійні права та обов’язки адвоката 298
4.2. Гарантії у професійній діяльності адвоката 331
4.3. Професійна відповідальність як елемент правового статусу адвоката 358
4.3.1. Сутність адміністративної та кримінальної відповідальності адвоката... 361
4.3.2. Цивільно-правова (майнова) відповідальність адвоката. Страхування
відповідальності адвоката 369
4.3.3. Дисциплінарна відповідальність адвоката 376
Висновки до розділу 4 401
ВИСНОВКИ 406
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 414
ДОДАТКИ 539
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ
ВРУ Верховна Рада України
ВСУ Верховний Суд України
ВКДКА Вища кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури
ГПК України Г осподарський процесуальний кодекс України
ЄРАУ Єдиний реєстр адвокатів України
ЄС Європейський Союз
ЄСПЛ Європейський суд з прав людини
КАС України Кодекс адміністративного судочинства України
КДКА Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури
КК України Кримінальний кодекс України
КПК України Кримінальний процесуальний кодекс України
КУпАП Кодекс України про адміністративні правопорушення
КСУ Конституційний Суд України
МАЮ Міжнародна асоціація юристів
НААУ Національна асоціація адвокатів України
НКЮ Народний комісаріат юстиції
ПАЕ Правила адвокатської етики
РАР Рада адвокатів регіону
РНК Рада Народних Комісарів
РАУ Рада адвокатів України
ЦК України Цивільний кодекс України
ЦПК України Цивільний процесуальний кодекс України
ФЗ РФ Федеральний закон Російської Федерації
CCBE Council of Bars and Law Societies of Europe

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Становлення в Україні громадянського суспільства та формування демократичної, правової держави значною мірою пов’язане не з їх формальним проголошенням, а з тривалим та складним процесом утвердження пріоритетності інтересів кожної особи, існуванням відповідного конституційного механізму захисту прав і свобод людини та громадянина. Досягнення цієї мети є неможливим без належного функціонування такого інституту громадянського суспільства як адвокатура, яка є ключовою правозахисною інституцією, що відіграє одну із провідних ролей у забезпеченні належних умов проживання людини в ньому, тобто у формуванні якісного розвитку такого суспільства.
Однією з центральних в юриспруденції є категорія «правовий статус особи», за допомогою якої визначаються місце і особливості правового становища будь -якої особи як суб’єкта правовідносин. Між науковцями ведуться дискусії щодо визначення дефініції та структури правового статусу особи в цілому, і адвоката зокрема, а тому розкриття сутності цієї категорії розглядається ними як одна з «вічних» проблем юридичної науки. Тож необхідність здійснення комплексного теоретико-правового і практичного дослідження, метою якого насамперед є визначення такої сукупності елементів структури правового статусу адвоката, яка б забезпечила необхідну універсальність, дієвість та системність цієї правової категорії, й зумовила вибір теми дисертаційного дослідження. Крім цього, надання правничої (правової) допомоги ставиться під сумнів, якщо не забезпечується незалежність професійної діяльності адвоката. А тому без забезпечення можливості здійснення адвокатської діяльності на засадах незалежності та наділення адвоката відповідним комплексом елементів насамперед його професійного статусу право особи на професійну правничу допомогу набуває не реального наповнення, а рис декларативності. Таке право, у свою чергу, розглядається як юридична гарантія здійснення всіх інших прав та свобод особи, від чого значною мірою залежить її впевненість в існуванні надійного механізму їх захисту, в забезпеченні належного доступу до здійснення правосуддя.
Євроінтеграційні процеси в Україні, новим поштовхом до яких стала ратифікація Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, свідчать про вибір нашою державою європейської системи цінностей, особливо тих, що пов’язані як із стандартами захисту прав людини, так і безпосередньо наданням правової допомоги. Орієнтація України на таку систему цінностей актуалізує наукові дослідження, що розкривають правову природу адвокатури як самостійного інституту правозахисту в механізмі здійснення правосуддя. Необхідність досліджень безпосередньо пов’язана із тим, що існуюча система правової допомоги, як зазначено у Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки [826], засвідчила свою недостатню функціональну спроможність, зокрема у зв’язку з: невідповідністю формального статусу адвоката фактичним умовам здійснення адвокатської діяльності, у тому числі недосконалістю практичного забезпечення прав адвоката і гарантій адвокатської діяльності; недосконалістю системи гарантій незалежності та належного виконання ними своїх функцій; недостатністю рівня професійної підготовки адвокатів; неефективністю дисциплінарного контролю і етичних стандартів в адвокатській діяльності. Тож, без сумніву, комплексна судово-правова реформа, яка сьогодні відбувається в українському суспільстві, не може бути успішною без реформування вітчизняної адвокатури, першим кроком якої стало підвищення її конституційно-правового статусу внаслідок прийняття конституційних змін щодо правосуддя. Усе це вказує на необхідність подальшого реформування законодавства про адвокатуру, зокрема в аспекті вдосконалення правового статусу адвоката, насамперед з метою забезпечення повноцінної реалізації конституційного права особи на отримання професійної правничої допомоги, що є запорукою становлення громадянського суспільства та формування правової держави в Україні. Із цього випливає й значний рівень актуальності та новизни нашого дослідження.
Проблеми визначення сутності правового становища адвоката не могли не викликати наукового інтересу, а про актуальність науково-практичних розробок свідчать як численні гострі дискусії, так і збільшення кількості наукових публікацій та дисертаційних досліджень, присвячених окремим аспектам правового статусу і адвокатури в цілому, і адвоката зокрема. Науковим базисом для розкриття нашої теми стали дослідження вчених-правників як дореволюційного та радянського періоду, так і сучасних вітчизняних та зарубіжних науковців. Проте переважна більшість праць присвячена проблемам організації та діяльності адвокатури, зокрема, праці М.Р. Аракеляна, Н.М. Бакаянової, Ю.М. Барщевського, У. Бернама, О.Д. Бойкова, В.К. Ботнєва, Є.В. Васьковського, Т.Б. Вільчик, А.О. Власова,
0. 0. Воронова, О.П. Галоганова, І.В. Гессена, В.Г. Гончаренка, С.В. Гончаренка, С.О. Деханова, В.Р. Дюкіної, Я.П. Зейкана, С.О. Іваницького, А.В. Іванцової, А.В. Козьміних, А.Ф. Коні, В.Л. Кудрявцева, А.Г. Кучерени, С.Е. Лібанової,
A. В. Меланчук, Р.Г. Мельниченка, М.М. Михеєнка, М. Молло, Р. Муллерата,
B. Т. Нора, Н.О. Обловацької, Г.А. Павлової, М.А. Погорецького, С.В. Прилуцького,
C. Ф. Сафулька, О.Д. Святоцького, В.О. Святоцької, В.Д. Спасовича, Р.О. Стефанчука, Ю.І. Стецовського, Л.В. Тацій, Д.П. Фіолевського,
1. Я. Фойницького, С.Я. Фурси, О.З. Хотинської-Нор, Ю.Т. Шрамко, О.Г. Яновської, І.С. Яртих та інших.
Процесуально-галузеві аспекти діяльності адвоката висвітлювалися такими дослідниками як: В.Г. Андрусів, А.М. Баєв, С.М. Бичкова, А.М. Бірюкова,
Н.В. Борзих, М.Ю. Брежнєва, Т.В. Варфоломеєва, Я.В. Ващук, А.Б. Войнарович,
A. Г. Волкова, Ю.П. Гармаєв, О.О. Гуртовий, І.М. Долгов, М.Ю. Єфіменко,
B. С. Заяць, В.М. Івакін, С.В. Кірюшина, Е.Є. Колоколова, Т.В. Корчева,
C. В. Купрейченко, П.В. Кучевський, Т.М. Кучер, О.П. Кучинська, Г.Л. Лазько, Є.О. Леонтьєва, Ю.Ф. Лубшев, І.О. Насонова, Т.В. Омельченко, О.В. Панчук,
В.Г. Пожар, В.О. Попелюшко, В.С. Попов, Ю.Д. Притика, Г.І. Процько,
Ю.М. Руденко, Г.О. Світлична, Д.Б. Сергєєва, Р.В. Сінєльнік, М.Р. Сиротяк,
Г.Г. Скребец, О.С. Старенький, М.С. Строгович, Є.Г. Тарло, Р.С. Титикало, Р.А. Чайка, І.М. Чеботарьова, О.А. Щерба, В.І. Ямковий.
Сутність окремих елементів правового статусу адвоката була предметом досліджень у працях: В.Г. Бессарабова, Ю.М. Бисаги, О.Д. Бойкова, О.О. Бусуріної,
Н.М. Гончарової, Т.Г. Дабіжі, М.О. Женіної, І.І. Задої, С.Г. Караханян, Т.С. Коваленко, Т.О. Коломоєць, С.В. Компанейцева, М.С. Косенка, А.В. Кухар,
С.М. Логінової, О.Е. Макушкіної, А.С. Михайлової, В.В. Печерського, Ю.С. Пилипенка, М.М. Погорецького, М.О. Подольного, Г.В. Попова, А.В. Рагуліна,
С.Л. Савицької, К.М. Северина, А.В. Солтановича, Р. Стренга, К.Ю. Суровової,
І.О. Табак, А.М. Титова, І.С. Токмакова, І.Л. Трунова, Л.Д. Удалової, О.А. Фаєр, А.Т. Філіпової, Л.Ю. Чекмарьової, В.І. Чернишова, Г.К. Шарова, О.Г. Яновської та інших. Вивчення праць таких науковців, що склали основу дисертаційного дослідження, не тільки збагачує адвокатологію (науку про адвокатуру) важливими концептуальними положеннями й висновками, але й надало можливість виявити та дослідити проблемні питання, які існують на сучасному етапі реформування української адвокатури, та визначити шляхи їх вирішення.
Значний внесок у розвиток вітчизняної теорії адвокатури здійснено у докторських дисертаціях Т.Б. Вільчик - на тему: «Адвокатура як інститут реалізації права на правову допомогу: порівняльно-правовий аналіз законодавства країн Європейського Союзу та України» (2016) та Н.М. Бакаянової - «Функціональні та організаційні основи адвокатури України» (2017). У 2017 році побачила світ і монографія С.О. Іваницького «Теоретичні основи організації адвокатури в Україні: принципи та система». Проте предметом дослідження науковців була правова природа адвокатури як інституту реалізації права на правову допомогу, функціональні і організаційні основи або ж принципи та система її організації, у той час як правовий статус адвоката комплексно в сучасній українській правовій науці не досліджувався.
Окремо варто звернути увагу на кандидатську дисертацію П.В. Хотенця на тему: «Правовий статус адвоката в Україні» (2002 рік), у якій розкриваються основні етапи формування та функціонування адвокатури в Україні, а також правові та етичні засади діяльності адвоката. Проте це дослідження, як і переважна більшість праць вищевказаних вітчизняних науковців, базувалося на основі раніше діючого законодавства, тобто до прийняття чинних на сьогодні фундаментальних правових актів, які насамперед визначають правові засади здійснення адвокатської діяльності в Україні, зокрема Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (2012 рік), Правил адвокатської етики (в редакції 2017 року), конституційних змін щодо правосуддя (2016 рік), які суттєво реформували інститут адвокатури, у тому числі й в аспекті визначення сутності правового статусу адвоката. Не піддаючи сумніву їх вагомий науковий внесок у розробку обраної нами проблематики, все ж стан наукових знань у вітчизняній юридичній науці навряд чи можна визнати задовільним, враховуючи відсутність спеціальних монографічних досліджень, у яких на концептуальних теоретико-правових та прикладних аспектах комплексно розкривалися проблеми визначення правової природи адвокатського статусу, його структури та порядку набуття і припинення у сучасних правових реаліях.
Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю як подальших доктринальних теоретичних розробок, виходячи з недостатньої глибини вивчення або ж взагалі недослідженості низки ключових аспектів обраної теми, які б враховували останні тенденції розвитку вітчизняного законодавства, так і впровадження у практику комплексу науково обґрунтованих пропозицій та рекомендацій насамперед щодо вдосконалення правового статусу адвоката, що й зумовило потребу виведення проблематики на новий дослідницький рівень, а також наукову новизну та практичну цінність дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрям дослідження узгоджується із напрямами Національної стратегії у сфері прав людини, схваленої Указом Президента України від 25 серпня 2015 року № 5013/2015, завданнями Стратегії реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів на 2015-2020 роки, схваленої Указом Президента України від 20 травня 2015 року № 276/2015, та Пріоритетними напрямами розвитку правової науки на 2016-2020 роки, які затверджені загальними зборами Національної академії правових наук 3 березня 2016 року.
Дослідження виконано в рамках плану науково-дослідної роботи кафедри конституційного права та порівняльного правознавства ДВНЗ «Ужгородський національний університет» на 2012-2017 роки. Тема дослідження є складовою частиною комплексної теми «Конституційне будівництво в країнах Центральної Європи у ХХ-ХХІ ст.», яка розробляється науковцями Ужгородського національного університету (номер державної реєстрації 01 98U007793).
Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради юридичного факультету Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» (протокол № 2 від 17 вересня 2015 р., уточнено - протокол № 1 від 19 жовтня 2016 р.). У 2017 році тему було уточнено на засіданні Вченої ради Державного вищого навчального закладу «Ужгородський національний університет» (протокол № 8 від 22 червня 2017 року).
Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності зазначених питань, основною метою дослідження є вирішення - на основі комплексного аналізу правової природи сучасної адвокатури як необхідного елементу формування громадянського суспільства та правової держави - важливої наукової проблеми, а саме: розкриття на концептуальному рівні теоретико-правових положень правового статусу українського адвоката та розробка на їх основі і впровадження у практику науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення норм чинного
законодавства про адвокатуру, задля забезпечення належної реалізації права особи на професійну правничу (правову) допомогу.
Для досягнення зазначеної мети дослідження дисертант ставить перед собою необхідність вирішення таких теоретичних та практичних завдань:
- дослідити правову природу та визначити місце і роль інституту адвокатури на сучасному етапі становлення громадянського суспільства та формування правової держави в Україні;
- розкрити історію становлення та розвитку інституту вітчизняної адвокатури насамперед в аспекті еволюції розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура»;
- сформулювати понятійно-категоріальний апарат дисертаційного дослідження, зокрема запропонувати авторські дефініції понять «адвокат» та «адвокатура», а також встановити співвідношення між ними;
- на основі розкриття сутності поняття «правова допомога» з’ясувати його кореляцію з такими поняттями як «юридична допомога» та «правнича допомога», а також визначити критерії його відмежування від поняття «правова послуга»;
- здійснити комплексне дослідження незалежності адвоката як основоположної умови надання професійної правничої (правової) допомоги;
- з’ясувати співвідношення між незалежністю та самостійністю як властивостями правового статусу адвоката;
- проаналізувати дефініцію, структуру та види категорії «правовий статус адвоката»;
- розкрити сутність взаємозв’язку між категоріями «незалежність» та «правовий статус адвоката»;
- з’ясувати особливості та недоліки правового становища адвоката в умовах реалізації процесуальної форми його діяльності, а також визначити співвідношення між захистом та представництвом як основними напрямами (функціями) такої його діяльності;
- розкрити теоретичні та практичні аспекти як набуття правового статусу адвоката, так і оформлення його повноважень;
- здійснити комплексне дослідження сутності кожного із структурних елементів професійного правового статусу адвоката (прав і обов’язків, гарантій та відповідальності), на підставі якого виявити найбільш значні недоліки в їх закріпленні та реалізації;
- розробити на базі теоретичних положень дисертаційного дослідження і з урахуванням положень вітчизняного законодавства та міжнародно-правових актів, позицій законодавців зарубіжних країн, правозастосовної практики як КДКА, так і судів (у тому числі й Європейського суду з прав людини), науково обґрунтовані пропозиції щодо оптимізації національного законодавства, зокрема в аспекті вдосконалення окремих компонентів правового статусу адвоката.
Об’єктом дисертаційного дослідження є комплекс суспільних відносин, а також теоретичні та практичні аспекти і проблеми, які виникають у зв’язку із ствердженням правового статусу адвоката при здійсненні професійної діяльності щодо надання правничої допомоги на сучасному етапі формування громадянського суспільства та правової держави в Україні.
Предметом дослідження є правовий статус адвоката в умовах становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні.
Методи дослідження. У процесі розкриття предмета дослідження як для досягнення мети дисертаційної роботи, так і забезпечення наукової об’єктивності, повноти, достовірності та переконливості отриманих результатів було застосовано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів, що є характерними для правової науки. Зокрема, за допомогою системно-структурного методу було сформовано загальну структуру дисертаційного дослідження, що забезпечило найповніше розкриття та вирішення поставлених перед дисертантом завдань. Діалектичний метод пізнання правової дійсності надав можливість проаналізувати багатогранну природу інституту адвокатури в аспекті механізму виникнення і розв’язання суперечностей, що існують на сучасному етапі становлення громадянського суспільства та формування правової держави в Україні (підрозділ 1.1). Загальнонаукові методи аналізу та синтезу були широко використані в усіх розділах дисертації. Метод системного аналізу, який є одним із основних методів цієї роботи, надав можливість досягти виконання поставленої мети та завдань дослідження, а метод синтезу застосовувався при конструюванні власних авторських дефініцій та інших теоретичних положень. Історико-правовий метод дав можливість розкрити доктринальне уявлення про становлення та розвиток інституту адвокатури в аспекті еволюції розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура» (підрозділ 1.2). Шляхом застосування логіко-семантичного методу сформовано понятійно -категоріальний апарат, а саме надані дефініції категорії «правовий статус адвоката», понять «адвокатура», «адвокат», «незалежний правовий статус адвоката», «дисциплінарний проступок адвоката» (підрозділи 1.3, 2.2, 4.3). Формально-догматичний метод, за допомогою якого вдалося з’ясувати та інтерпретувати зміст правових актів, що відображають юридичну складову регламентації правового становища українського адвоката, став основним практично у всіх розділах дисертації, але найактивніше застосовувався при дослідженні питань щодо порядку набуття правового статусу адвоката та розкриття сутності кожного з його структурних елементів (розділи 3 і 4). Порівняльно-правовий метод, завдяки якому проаналізовано законодавство зарубіжних країн, надав можливість використання позитивного досвіду таких країн у вітчизняній законотворчій і правозастосовній практиці, зокрема в аспекті набуття правового статусу адвокатом, гарантування його професійної діяльності та притягнення до відповідальності (розділ 3, підрозділи 4.2, 4.3). Застосування соціологічного методу сприяло як визначенню місця та ролі адвоката в аспекті реалізації конституційного права особи на отримання професійної правничої допомоги, так і аналізу ставлення адвокатів до нормативного закріплення кількісного та якісного комплексу елементів їх правового статусу, тоді як статистичний метод дав змогу узагальнити насамперед результати проведеного серед адвокатів анкетування та на основі отриманих даних визначити напрями вдосконалення їх правового становища, використовуючи при цьому метод теоретичного моделювання (підрозділи 1.3-4.3).
Теоретичною основою дисертації, враховуючи багатогранність її теми, стали праці вітчизняних і зарубіжних науковців у сфері адвокатури, а також у галузі філософії права, теорії держави і права, конституційного, кримінального, цивільного, господарського, адміністративного процесуального права та інших галузей в аспекті теми дисертаційного дослідження.
Нормативну базу дослідження становлять законодавство України та ряду зарубіжних країн (Австрії, Бельгії, Білорусі, Великої Британії, Італії, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції, Чехії, Швейцарії та ін.), міжнародні документи, що як гарантують право особи на юридичну допомогу, так і визначають стандарти адвокатської професії, проекти законів про адвокатуру та адвокатську діяльність.
Емпіричною основою дослідження є: аналітичні узагальнення та статистичні дані Ради адвокатських асоціацій та правових товариств Європи (CCBE); Міжнародної асоціації юристів (IBA); Міжнародної комісії юристів (ICJ); Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії); Американської асоціації юристів (ABA); НААУ; ВКДКА; Генеральної прокуратури України. Дисертантом у необхідних випадках використовувалися й офіційно опубліковані матеріали судової практики, зокрема Верховного Суду України, рішення, висновки та ухвали Конституційного Суду України, а також практика
Європейського суду з прав людини. Крім цього, емпіричну базу дослідження склали узагальнені дані анкетування 348 адвокатів, проведеного на основі спеціально розробленої анкети, результати раніше проведених емпіричних досліджень та 10-річний досвід адвокатської діяльності дисертанта.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній науці спеціальним комплексним монографічним дослідженням, у якому автором на новому науковому рівні розкривається сутність правового статусу адвоката, а також визначаються та обґрунтовуються концептуальні напрями його вдосконалення в умовах становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні. Наукова новизна дослідження конкретизується в одержаних результатах, що включають нові та вдосконалені висновки, положення та пропозиції, найсуттєвіші з яких виносяться на захист, а саме:
вперше:
1) запропоновано новий концептуальний підхід щодо визначення сутності та структури правового статусу адвоката, розглядаючи такий статус як комплексну категорію, яка відображає правове становище адвоката в суспільстві (акумулює та відтворює всю сукупність взаємовідносин адвоката в ньому і не тільки відображає його реальне правове становище, але й формує юридичний базис для професійної діяльності адвоката), що характеризується наявністю у нього юридично встановленої сукупності прав, обов’язків, гарантій та відповідальності, які є необхідними і достатніми для здійснення адвокатської діяльності щодо надання професійної правничої (правової) допомоги на засадах абсолютної незалежності. Аргументується позиція, за якою універсальність, дієвість та системність категорії «правовий статус адвоката» може забезпечити лише комплекс таких елементів його структури як права і обов’язки (є вихідними та загальноприйнятими елементами), а також гарантії та відповідальність адвоката, у той час як інші правові категорії повинні сприйматися як передумови набуття відповідного статусу чи вступу у правовідносини або ж як умови, які є дотичними до нього та сприяють його реалізації;
2) на доктринальному рівні розкривається правова природа незалежності адвоката як основоположної умови здійснення його професійної діяльності та виокремлюється незалежність на зовнішньому і внутрішньому рівні. Якщо незалежність адвоката на зовнішньому рівні асоціюється насамперед із забороною будь-яких втручань та перешкод у здійсненні його професійної діяльності, то на внутрішньому рівні вона повинна сприйматися, зокрема, як сукупність морально- етичних та психологічних якостей, які відображають ставлення адвоката до здійснюваної ним адвокатської діяльності, за умови відсутності будь-якої позапрофесійної (зокрема, особистої) заінтересованості у процесі її реалізації;
3) обґрунтовано, що самостійність правового статусу адвоката повинна сприйматися як можливість адвоката вільно, на свій розсуд, на підставі внутрішнього переконання та в межах його повноважень надавати професійну правничу (правову) допомогу своєму клієнту. Самостійність адвоката насамперед асоціюється з процесуальною його діяльністю та полягає в сприйнятті адвоката як самостійного учасника процесу, який у межах наданих йому повноважень вільно визначає засоби та методи надання правової допомоги своєму клієнту та несе, зокрема, дисциплінарну відповідальність за вчинені ним протиправні діяння;
4) визначено співвідношення між незалежністю та самостійністю як властивостями правового статусу адвоката; розкрито їх взаємовплив та встановлено необхідність сприйняття незалежності адвоката, яка стосується його професійної діяльності, як абсолютної категорії (закон не обмежує, а навпаки - визначає сутність незалежності адвоката (як і адвокатури в цілому) та встановлює механізм її забезпечення), у той час як самостійність є відносною;
5) запропоновано авторську дефініцію поняття «незалежний правовий статус адвоката» - це основоположна властивість здійснення адвокатської діяльності, що відображає особливе його правове становище у суспільстві, яке характеризується відсутністю і будь-яких втручань та перешкод з боку інших осіб у професійну діяльність адвоката, і будь-якої його позапрофесійної заінтересованості у процесі її здійснення. Така властивість має визначальний вплив на всі структурні елементи правового статусу адвоката (формує сутність їх сприйняття), які в своїй сукупності повинні забезпечувати можливість надання ним професійної правничої (правової) допомоги на засадах абсолютної незалежності;
6) у розрізі класифікації правового статусу особи за характером (змістом) запропоновано можливість виділення: загального (конституційного) статусу особи, яка є адвокатом; спеціального (родового), а саме професійного статусу адвоката, та індивідуального правового статусу адвоката, який характеризується можливістю виокремлення процесуальної і непроцесуальної форм його діяльності щодо надання професійної правничої (правової) допомоги (обґрунтовується доцільність використання саме такої правової конструкції, а не «процесуальний та непроцесуальний статус адвоката», яка дає хибне уявлення про його фактичне правове становище, враховуючи наявність професійної складової, а також взаємозв’язок між цими формами адвокатської діяльності). Незалежно від того, яку форму своєї діяльності реалізує адвокат, за ним зберігається професійний статус адвоката, і така особа повинна найменуватися «адвокат-захисник», «адвокат- представник» або ж власне терміном «адвокат» (враховуючи те, яку ключову функцію (захист чи представництво) він у конкретному випадку виконує, або ж якщо жодна з них не набуває статус такої);
7) виходячи з багатогранності у визначенні місця і ролі адвокатури в суспільстві та необхідності використання сутності подвійної (статусної та функціональної) правової основи формування дефініції «адвокат», запропоновано авторські визначення відповідно поняття «адвокатура» (професійне об’єднання осіб (адвокатів), діяльність якого спрямована на забезпечення належної реалізації конституційного права особи на отримання професійної правничої (правової) допомоги, і як конституційно-правовий правозахисний інститут громадянського суспільства займає самостійне та одне з провідних місць у механізмі здійснення правосуддя, без професійної та незалежної діяльності якого ставиться під сумнів можливість існування і громадянського суспільства, і правової держави в цілому) та «адвокат» (фізична особа, яка у встановленому Законом порядку набула статус адвоката, а також право, відповідно до цього статусу, здійснювати професійну діяльність щодо захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту на засадах абсолютної незалежності), а також встановлено співвідношення між ними;
8) обґрунтовано, що з моменту набуття статусу адвоката особа отримує тільки професійний статус, але реалізація значної кількості елементів цього статусу є неможливою поза здійснення адвокатом процесуальної та (або) непроцесуальної форми його діяльності. Це зумовлено тим, що професійний статус адвоката надає особі не тільки потенційну можливість його використання, однак повноцінна його реалізація можлива лише за умови або ж тільки належного оформлення повноважень адвоката (щодо непроцесуальної форми його діяльності), або ж і вступу у відповідний процес. З моменту оформлення повноважень та вступу у відповідний процес адвокат набуває вже індивідуальний правовий статус: адвоката- захисника, адвоката-представника чи власне адвоката, який надає йому можливість повною мірою використовувати комплекс як професійних (передбачених законодавством про адвокатуру), так і процесуальних прав;
9) зроблено висновок, що претендент на заняття адвокатською діяльністю повинен проходити стажування строком не менше 18 місяців, який у разі необхідності може бути продовжений ще на строк до 6 місяців. Від проходження стажування, крім осіб, які мають стаж помічника адвоката, повинні звільнятися особи, які мають понад 5 років стажу на посаді судді, прокурора, слідчого або нотаріуса, за умови, що вони не були звільнені з цієї посади за порушення присяги чи вчинення корупційного правопорушення. Для здобуття особою статусу адвоката також повинна закріплюватися альтернативна вимога про наявність у неї не менше ніж трирічного стажу (за певним переліком посад, робота на яких дає право на здобуття особою такого статусу) або ж проходження стажування, але вже строком не 18 місяців, а 3 роки;
10) аргументується необхідність розмежування понять «правова допомога» («професійна правнича допомога») та «правова послуга» за:
- суб’єктом одержання (допомогу отримує особа, яка перебуває у складній (проблемній) правовій ситуації - об’єкт допомоги);
- суб’єктом надання (допомога надається особою, яка наділяється особливим професійним статусом, тобто адвокатом);
- механізмом здійснення та сферою правового регулювання (закріплення та гарантування конституційного права на професійну правничу допомогу);
- спрямованістю на досягнення результату (адвокат під час надання правової допомоги може тільки передбачати певний результат, але в жодному разі не має можливості гарантувати його настання); та
- характером діяльності, при якій вони реалізовуються (адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність, яка за своєю природою не є підприємницькою та позбавлена комерційної складової);
11) зроблено висновок, що, набувши певного індивідуального правового статусу (в аспекті процесуальної форми діяльності), адвокат отримує комплекс як професійних прав адвоката (права першого рівня), так і процесуальних прав (права другого рівня), і саме такий комплекс прав повинен отримати найменування «статусні права адвоката». Професійні права адвоката (права першого рівня), у свою чергу, теоретично можна поділити на: організаційні права адвоката; права, які засновані на гарантіях його професійної діяльності; права функціонального характеру, які безпосередньо пов’язані із наданням професійної правової допомоги, в той час як комплекс процесуальних прав адвоката безпосередньо залежить від його правового статусу у тому чи іншому провадженні (захисника, представника чи власне адвоката);
12) на підставі комплексного та доктринального розкриття сутності прав адвоката на запит та опитування осіб за їх згодою, доводиться, що, з одного боку, вони є найважливішими його професійними правами функціонального характеру, а з іншого - український законодавець або ж не враховує специфіку адвокатської діяльності, безпідставно нівелюючи природу права адвоката на запит до права будь - якої особи на доступ до публічної інформації (не робить чіткої різниці між ними, зокрема щодо: строків надання відповіді та відшкодування фактичних витрат; можливостей отримання інформації з обмеженим доступом; відповідальності за ненадання відповіді на запити), або ж фактично перетворює право адвоката опитувати осіб на декларацію (відсутність законодавчо закріплених порядку проведення такого опитування і форми фіксації отриманих у результаті опитування відомостей), внаслідок чого значно ускладнюється чи взагалі унеможливлюється надання правової допомоги адвокатом на професійній основі;
13) доведено, що однією з основних умов здійснення правосуддя є забезпечення балансу між потребою дотримуватись шанобливого ставлення до авторитету судової влади та необхідністю адвоката в процесі своєї професійної діяльності додержувати, зокрема, принципи незалежності та пріоритетності інтересів клієнта. Саме тому не повинна сприйматися як неповага до суду реалізація адвокатом згідно із законом будь-яких своїх професійних та процесуальних прав, а також критика професійної діяльності судді або інших учасників процесу, за умови, що вона спрямована на припинення неправомірних дій вказаних осіб, є обґрунтованою, стосується обставин справи і не супроводжується висловлюваннями, які принижують загальнопрофесійні якості особи або її честь та гідність (не є її особистими образами);
14) аргументується необхідність існування вичерпного переліку приводів для порушення дисциплінарного провадження відносно адвоката, якими мають бути: заяви (скарги) як клієнта адвоката або його представника, так і інших адвокатів, адвокатських об’єднань або адвокатських бюро; подання ради адвокатів регіону або її членів, голови КДКА або її членів; окрема ухвала судів, а також заяви (скарги) центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги або особи, якій адвокат неправомірно відмовив у наданні такої допомоги. До суб’єктів ініціювання питання про дисциплінарну відповідальність адвоката, задля забезпечення реальної наповненості принципу незалежності адвокатської

bibliography

ВИСНОВКИ
У висновках дисертації представлені основні результати дослідження, наведено теоретичне узагальнення щодо вирішення науково-прикладної проблеми формування концептуальних шляхів вдосконалення правового статусу адвоката, його структури та порядку набуття і припинення в умовах становлення громадянського суспільства та правової держави в Україні. Найбільш вагомі здобутки дисертанта відображено, зокрема, у таких висновках та пропозиціях:
1. Адвокатура являє собою професійно -правову правозахисну інституцію, що займає самостійне місце в механізмі здійснення правосуддя і як незалежний інститут громадянського суспільства відіграє провідну роль у забезпеченні якісного розвитку такого суспільства, належних умов проживання людини в ньому, шляхом утвердження пріоритетності інтересів кожної особи. Специфіка адвокатури проявляється насамперед у дуалістичному характері її правової природи, що простежується в органічному поєднанні публічних та приватних інтересів у діяльності як адвокатури в цілому, так і адвоката зокрема, що повинні мати рівнозначний, взаємостримуючий характер. Адвокатуру, що є системоутворюючим елементом механізму захисту прав, свобод та законних інтересів людини, необхідно розглядати як основу, фундамент громадянського суспільства та правової держави (забезпечує їх гармонійне співіснування), без професійної діяльності якої, насамперед на засадах незалежності, взагалі ставиться під сумнів можливість їх існування, а стан її розвитку є одним із основних показників, що безпосередньо вказує на рівень демократії в суспільстві.
2. Дослідження етапів становлення та розвитку інституту вітчизняної адвокатури надало можливість не тільки визначити п’ять основних таких етапів (зародження прототипу інституту адвокатури за часів Київської Русі, формування адвокатури, яка набуває рис професійного характеру в період польсько-литовської доби, організаційне оформлення даного інституту внаслідок проведення судової реформи 1864 року, радянський період існування інституту української адвокатури та сучасний, новітній етап становлення інституту незалежної вітчизняної адвокатури), але й насамперед розкрити еволюцію розуміння термінів «адвокат» і «адвокатура» в ході історичного розвитку даного інституту (від застосування терміна «адвокат» для позначення посадової особи - «війта» та використання даного терміна і спроби сформувати його дефініцію в проекті Кодексу українського права під назвою: «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року до повноцінного використання терміно-понять «адвокат» та «адвокатура» на сучасному, новітньому етапі розвитку інституту української адвокатури).
3. Ураховуючи необхідність вдосконалення понятійно-категоріального апарату дисертаційного дослідження та виходячи, з одного боку, як з етимологічного розуміння поняття «адвокат» (походить від латинського слова «advocare» - закликати на допомогу, та вказує на обізнану особу, яка запрошена захищати в суді, вести справу - «advocatus»), так і з необхідності використання сутності подвійної (статусної та функціональної) правової основи формування його дефініції, а з іншого - з багатогранності у визначенні місця та ролі адвокатури в суспільстві, дисертантом запропоновано авторські визначення відповідно понять «адвокат» та «адвокатура». Аргументуючи обмеженість позиції, згідно з якою співвідношення між вказаними поняттями сприймається як просте співвідношення складових елементів (адвокатів) та цілого (адвокатури), за яким адвокатура розглядається як незалежна професійна організація (об’єднання) адвокатів, робиться висновок про необхідність врахування й різного їх функціонального призначення (основна функція адвоката - це надання професійної правничої (правової) допомоги клієнтам, тоді як адвокатури - створення умов для ефективного надання адвокатами такої допомоги), але в той же час вони пов’язані між собою та взаємно впливають один на одного.
4. Розкриття фундаментальних теоретико -методологічних аспектів професійної діяльності адвоката вказує на можливість використання кожного з понять («правова допомога», «юридична допомога» та «правнича допомога») для позначення такої його діяльності, враховуючи насамперед етимологію слів «правовий», «юридичний» та «правничий», а також те, що ключовим моментом в їх розмежуванні є поняття «допомога» (діяльність щодо сприяння особі, яка перебуває у складній (проблемній) правовій ситуації). Додатково обґрунтовується така можливість й використанням у Конституції України терміна «професійна правнича допомога» (акцент повинен ставитися саме на термін «професійна», за допомогою якого законодавець фактично гарантує належне надання такої допомоги, оскільки цей обов’язок покладається на осіб, які на професійній основі здійснюють правничу діяльність, тобто адвокатів), але застосування вказаних понять повинно обов’язково здійснюватись у поєднанні із терміном «професійна».
Аргументується необхідність розмежування понять «правова допомога» («професійна правнича допомога») та «правова послуга» за: об’єктом; суб’єктом одержання та надання; механізмом здійснення та сферою правового регулювання; спрямованістю на досягнення результату, а також за характером діяльності, при якій вони реалізовуються.
5. Категорію «незалежність» у контексті дослідження сутності правового статусу адвоката необхідно сприймати як незалежність, з одного боку, недержавного самоврядного інституту від будь-якого зовнішнього впливу (зокрема, - впливу держави та її органів), а з іншого - безпосередньо адвоката (як принципу здійснення адвокатської діяльності, який розкривається насамперед за допомогою гарантій такої діяльності). Незалежність адвоката потрібно розглядати і як його обов’язок здійснювати професійну діяльність поза межами як зовнішнього, так і внутрішнього тиску задля обстоювання інтересів клієнта, що дає можливість виокремити два її рівні (якщо незалежність адвоката на зовнішньому рівні асоціюється із забороною будь-яких втручань та перешкод у здійсненні його професійної діяльності, то на внутрішньому - сукупністю морально-етичних та психологічних його якостей, які відображають ставлення адвоката до здійснюваної ним адвокатської діяльності, за умови відсутності будь-якої позапрофесійної (зокрема, особистої) заінтересованості в процесі її реалізації).
6. Незважаючи на суттєву етимологічну синонімічність слів «незалежний» та «самостійний», проведене комплексне дослідження, зокрема, позицій науковців, які розкривають їх сутність у контексті правового статусу суддів та слідчих у кримінальному судочинстві, з урахуванням специфіки нормативно-правового регулювання професійної діяльності адвоката, вказує на необхідність їх співвідношення як взаємопов’язаних, але водночас різних, не взаємозумовлених властивостей правового статусу адвоката. Якщо незалежність адвоката стосується усіх аспектів його діяльності (розглядається як основний принцип здійснення адвокатської діяльності), то самостійність насамперед асоціюється з процесуальною його діяльністю і полягає у сприйнятті адвоката як самостійного учасника процесу, який в межах наданих йому повноважень вільно визначає засоби та методи надання правової допомоги своєму клієнту та несе, зокрема, дисциплінарну відповідальність за вчинені ним протиправні діяння.
7. На відміну від незалежності, процесуальна самостійність адвоката має відносний характер, що зумовлено, зокрема, похідним характером виникнення повноважень адвоката, необхідністю врахування принципу пріоритетності інтересів клієнта (але адвокат повинен не забувати, що закон і моральність у його професійній діяльності є вищими за волю клієнта) та насамперед тим, що, з одного боку, адвокат наділений правом самостійно обирати методи та засоби надання правової допомоги своєму клієнту, а з іншого - йому забороняється займати у справі позицію всупереч волі клієнта, крім випадків, якщо адвокат впевнений у самообмові клієнта. Вказане свідчить, по-перше, про певне обмеження процесуальної самостійності адвоката, але в жодному разі не про обмеження його професійної незалежності (як на зовнішньому, так і на внутрішньому рівні), яка повинна сприйматися як абсолютна категорія, а по-друге - що ці властивості не є взаємозумовленими, оскільки збільшення процесуальної самостійності не тягне за собою й збільшення незалежності адвоката, або ж навпаки - наявність абсолютної незалежності не свідчить про наявність такої ж самостійності.
8. Правовий статус адвоката - це комплексна категорія, яка відображає його правове становище в суспільстві, що характеризується наявністю у адвоката юридично встановленої сукупності прав, обов’язків, гарантій та відповідальності, які є необхідними і достатніми для здійснення адвокатської діяльності щодо надання професійної правничої (правової) допомоги на засадах абсолютної незалежності. Ця категорія акумулює і відтворює всю сукупність взаємовідносин адвоката в суспільстві та відображає не тільки його реальне правове становище, але й формує юридичний базис для професійної діяльності адвоката в ньому. Ця комплексна категорія слугує основою для розмежування правового становища адвоката й інших учасників правовідносин.
До елементів структури правового статусу адвоката, крім прав та обов’язків, які, без сумніву, є вихідними та загальноприйнятими елементами, необхідно включати також правові гарантії та відповідальність, оскільки лише така їх сукупність здатна забезпечити необхідну універсальність, дієвість та системність категорії «правовий статус адвоката». Усі інші правові категорії повинні сприйматися як передумови набуття відповідного статусу чи вступу у правовідносини (законні інтереси, правосуб’єктність, громадянство та інші) або ж умови, які є дотичними до нього та сприяють його реалізації (принципи, правові норми, функції, завдання тощо).
Найбільш прийнятною класифікацією видів правового статусу адвоката є класифікація за характером (змістом), яка дає можливість виділення: загального (конституційного) статусу особи, яка є адвокатом (відповідає правовому статусу фізичної особи); спеціального (родового), а саме професійного статусу адвоката (являє собою комплекс професійних прав, обов’язків, гарантій та відповідальності адвоката) та індивідуального правового статусу адвоката (правове становище адвоката під час надання ним конкретних видів професійної правничої (правової) допомоги), який характеризується можливістю виокремлення процесуальної та непроцесуальної форми його діяльності щодо надання професійної правничої (правової) допомоги. Без сумніву, за значенням і обсягом центральне місце належить процесуальній формі діяльності адвоката, але в жодному разі не слід применшувати й ролі непроцесуальної форми діяльності, яка може передувати та (або) супроводжувати процесуальну, оскільки визначити ефективність професійної діяльності адвоката можна лише на підставі системного аналізу обох форм його діяльності. Наявність професійної складової та зазначений взаємозв’язок між формами діяльності адвоката вказують на доцільність використання саме правової конструкції «процесуальні та непроцесуальні форми діяльності адвоката», а не «процесуальний та непроцесуальний статус адвоката».
9. Наявність діалектичного взаємозв’язку між категоріями «незалежність» та «правовий статус адвоката» дає можливість сформулювати теоретико -прикладну концепцію розуміння сутності незалежного правового статусу адвоката як основоположної властивості його професійної діяльності, яка має визначальний вплив на всі елементи правового статусу адвоката, сукупність яких, у свою чергу, повинна забезпечувати можливість надання адвокатом професійної правничої (правової) допомоги на засадах його абсолютної незалежності.
10. В аспекті процесуальної форми діяльності адвоката основними напрямами (функціями) є захист та представництво, які не виключають один одного, а навпаки - є взаємопов’язаними, притаманними всій процесуальній його діяльності та спрямованими на досягнення єдиної мети, а саме - сприяння реалізації та забезпеченню захисту прав, свобод та інтересів клієнта. Адвокат набуває статус захисника чи представника як учасник, наприклад, кримінального провадження, з урахуванням того, яку саме як ключову функцію він повинен у конкретному випадку виконувати - захист обвинуваченого, представництво потерпілого. Якщо жодна з вказаних функцій у такому випадку не отримує значення ключової, тоді він повинен набувати статус власне адвоката (наприклад, адвокат свідка).
11. З набуттям правового статусу адвоката і оформленням його повноважень, не тільки безпосередньо пов’язане отримання конкретного його виду - професійного та індивідуально-правового (захисника, представника чи власне адвоката), але між ними існує тісний правовий зв’язок. Так, професійний статус адвоката надає особі не тільки потенційну можливість його використання (реалізація значної кількості елементів цього статусу є неможливою поза здійснення адвокатом процесуальної та (або) непроцесуальної форми його діяльності), однак повноцінна його реалізація можлива лише за умови або ж тільки належного оформлення повноважень адвоката (щодо непроцесуальної форми його діяльності), або ж і вступу у відповідний процес. Оформлення повноважень адвоката є необхідною умовою повноцінної реалізації професійної складової цього статусу і визначає особливості його індивідуального правового статусу (документи, що підтверджують повноваження адвоката, зокрема, можуть визначати й межі його процесуальної самостійності).
12. У цілому поділяючи точку зору А.В. Рагуліна про можливість виокремлення двох рівнів прав адвоката, піддається сумніву доцільність найменування сукупності спеціальних прав - а саме прав першого рівня - статусними, оскільки такі права насамперед вказують на професійну діяльність адвоката незалежно від набуття ним конкретного індивідуального правового статусу та можуть бути реалізовані як з моменту отримання статусу адвоката, так і оформлення його повноважень, саме в силу своєї професії, а тому саме вони повинні найменуватися «професійними». У той же час комплекс відповідних процесуальних прав адвокат набуває та може реалізовувати вже з моменту його вступу в процес у відповідному індивідуально-правовому статусі (адвоката-захисника, адвоката-представника чи власне адвоката). Тож, набувши певного індивідуального статусу, адвокат отримує комплекс як професійних прав адвоката (права першого рівня), так і процесуальних прав (права другого рівня), а тому саме він повинен отримати найменування «статусні права адвоката».
13. Наявна в Україні система гарантій адвокатської діяльності загалом відповідає як міжнародним стандартам адвокатської професії, так і досвіду зарубіжних країн, проте існування суттєвих неточностей та прогалин, відсутність чітких механізмів забезпечення їх реалізації, неузгодженість у ряді випадків між положеннями Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та інших нормативних актів (зокрема, КПК України) вказує на необхідність значного підвищення рівня гарантування професійної діяльності адвоката задля створення належних умов реалізації насамперед таких фундаментальних принципів як незалежність та конфіденційність.
14. За вчинення дисциплінарного проступку до адвоката повинно бути застосоване одне з таких стягнень: попередження; догана; штраф; зупинення (у тому числі й в аспекті окремих видів діяльності) або ж позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю. Українському законодавцеві доцільно розглянути й питання щодо доповнення переліку таких стягнень і додатковими - у вигляді примусового підвищення кваліфікації та тимчасової заборони (наприклад, строком до 5 років) як на заняття керівних посад в органах адвокатського самоврядування, так і щодо виконання обов’язків керівника стажування.
15. Піддається обґрунтованій критиці положення українського законодавства, яке робить перелік приводів для порушення дисциплінарного провадження відносно адвоката відкритим, надавши право кожному, навіть особі, яка не має жодного відношення до професійної діяльності адвоката (не є ані його клієнтом, ані жодним іншим учасником будь-яких правовідносин, у яких бере участь адвокат), звертатися із заявою (скаргою) до КДКА щодо поведінки адвоката, яка може бути підставою для його дисциплінарної відповідальності. Задля забезпечення реальної наповненості принципу незалежності адвокатської діяльності аргументується позиція про необхідність існування вичерпного переліку вищевказаних приводів, а також позбавлення правоохоронних органів (у тому числі й органів прокуратури) та інших органів державної влади і місцевого самоврядування права ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність адвоката. Ці органи повинні наділятися тільки правом звернення з відповідним поданням до органів адвокатського самоврядування, що, у свою чергу, вже на підставі отриманого подання самостійно вирішують питання щодо ініціювання порушення дисциплінарної справи стосовно адвоката.
16. З метою вдосконалення правового статусу адвоката, запропоновано, зокрема: внести зміни до п.п. 1, 9 ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 2, ч.ч. 1-3 ст. 6, ч.ч. 1, 2 ст. 9, ч.ч. 1, 5, 7 ст. 10, ч. 1 ст. 12, п. 5 ч. 1 ст. 19, п.п. 7, 8 ч. 1 ст. 20, п.п. 3, 7, 8, 12, 13 ч. 1 і п.п. 2-4 ч. 2 ст. 23, п. 2 ч. 1 і п.п. 1-3 ч. 2 ст. 24, п.п. 1-3 ч. 2 ст. 32, ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 2 ст. 38, ч.ч. 1¬3 ст. 39, ч. 1 ст. 42 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та доповнити цей Закон ч. 4 ст. 24, ст. 25-1, п. 2 ч. 1 ст. 34, п. 5 ч. 1 ст. 37, ч. 4 ст. 41.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права: учебник. СПб.: Питер, 2003. 576 с.
2. Абовян К.Ж., Игнатов С.Д. Об организации адвокатуры и статусе
адвоката в Республике Таджикистан и Российской Федерации. Вестник
Удмуртского университета. 2012. № 1. С. 77-81.
3. Авдеева М.А. Современные проблемы адвокатуры России: дис. ... канд. юрид. наук 12.00.11. М., 2008. 287 с.
4. Аврах Я.С., Зиннатуллин З.З., Фаткуллин Ф.Н. Обвинение и защита по уголовным делам: учебное пособие. Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. 168 c.
5. Адвокат в уголовном процессе: учебное пособие / В.Е. Батюкова,
В.Н. Иванов, Н.А. Колоколов, Е.Г. Мартынчик и др.; под ред. В.И. Сергеева. М.: Закон и право, ЮНИТИ-ДАНА, 2004. 351 c.
6. Адвокат: навыки профессионального мастерства / Под ред.:
Л.А. Воскобитова, И.Н. Лукьянова, Л.П. Михайлова. М.: Волтерс Клувер, 2006. 592 c.
7. Адвокати висловилися щодо нових правил проходження стажування. Вісник Асоціації правників України. 2013. № 7. С. 8-9.
8. Адвокатская деятельность и адвокатура в России: учебник для бакалавров / Под ред. И.Л. Трунова. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Издательство Юрайт, 2014. 703 с.
9. Адвокатская деятельность: учебно-практическое пособие / Под общ. ред.
В.Н. Буробина. 2-е изд., перераб. и допол. М.: «ИКФ «ЭКМОС», 2003. 624 с.
10. Адвокатская палата Москвы протестует против действий Генеральной прокуратуры: [интервью «Радио Свобода» от 11 октября 2003 г. с председателем Адвокатской палаты города Москвы, вице-президентом Федерального союза адвокатов России Г.М. Резником / записала М. Торочешникова]. URL: http://www.svoboda.org/content/article/24190545.html (дата звернення: 15.09.2017).
11. Адвокатське самоврядування: думки очевидців. Вісник Асоціації правників України. 2014. № 3. С. 5.
12. Адвокатський іспит. Підготовчий курс: навч. посіб. / О.В. Баулін,
В.І. Лебідь, П.С. Матвеєв, М.А. Пожидаєва. К.: Алерта, 2013. 735 с.
13. Адвокаттьщ кызмет туралы: Зацы Казахстан Республикасыныц 1997 жы!^ы 5 желтоксандаFы № 195. URL: http://adilet.zan.kz/kaz/docs/Z970000195_ (дата звернення: 15.09.2017).
14. Адвокатура в России: учебник / Под ред. В.И. Сергеева. 4-е изд., перераб. и доп. М.: Юстицинформ, 2011. 1008 с.
15. Адвокатура в России: учебник для вузов / Под ред. Л.А. Демидовой,
В.И. Сергеева. 3-е изд., стер. М.: ЗАО Юстицинформ, 2006. 576 с.
16. Адвокатура в России: учебное пособие / Г.Б. Мирзоев [и др.]; под ред. Г.Б. Мирзоева, А.А. Власова, Н.Д. Эриашвили. 3-е изд., перераб. и доп. М.: ЮНИТИ-ДАНА: Закон и право, 2010. 367 с.
17. Адвокатура: учебник для бакалавров / С.И. Володина, А.Г. Кучерена, Ю.С. Пилипенко; отв. ред. Ю.С. Пилипенко. М.: Проспект, 2014. 344 с.
18. Азаров Ю.І. Класифікація учасників кримінального процессу. Митна справа. 2014. Спец. вип. С. 111-114.
19. Акимова М.А. Роль института адвокатуры в правозащитном механизме. Право. Законодательство. Личность. 2010. № 3 (10). С. 23-27.
20. Акимова С.Б. Обеспечение конституционного права граждан на оказание квалифицированной юридической помощи и защиты права собственности нотариатом в Российской Федерации: автореф. дис. на соиск. науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.02. М., 2004. 24 с. URL: http://law.edu.ru/script/
cntSource.asp?cntID=100067090 (дата звернення: 15.09.2017).
21. Алейников Г.И. Теоретические и практические вопросы деятельности защитника по собиранию доказательств в стадии досудебного следствия по законодательству Украины и России: автореф. дис. на соиск. научн. степ. канд. юрид. наук: спец. 12.00.09. М., 2004. 35 с.
22. Алексеев С.С. Государство и право: начальный курс. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Юрид. лит., 1996. 192 с.