ЗАСАДА ГЛАСНОСТІ ТА ЇЇ ОБМЕЖЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

brief description

ЗМІСТ
ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 13
1.1. ГЛАСНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЯК ПОЛІТИКО-ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ ТА ЇЇ ПРЕДМЕТ 13
1.2. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 26
1.3. ПОНЯТТЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА, ЇЇ СУТЬ ТА ЗНАЧЕННЯ 333
РОЗДІЛ 2. ЗМІСТ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 477
2.1. ВІДКРИТИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ТА ЙОГО ПОВНЕ ФІКСУВАННЯ ТЕХНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ 477
2.2. УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У РОЗГЛЯДІ ТА ВИРІШЕННІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ЯК СКЛАДОВА ЗМІСТУ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ 644
РОЗДІЛ 3. ПІДСТАВИ ОБМЕЖЕННЯ ЗАСАДИ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 844
3.1. ВИЗНАЧЕННЯ ТАЄМНИЦІ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ЯК ПІДСТАВИ ОБМЕЖЕННЯ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ 844
3.2. ПРОФЕСІЙНІ ТАЄМНИЦІ ТА ЇХ ОХОРОНА У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 955
3.3. ІНФОРМАЦІЯ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1299
3.4. ПРАВОВА ОХОРОНА (ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕРОЗГОЛОШЕННЯ) ДЕРЖАВНОЇ ТА СЛУЖБОВОЇ ТАЄМНИЦЬ У СФЕРІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА 139
3.5 ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ (НЕДОПУЩЕННЯ ШИРОКОГО РОЗГОЛОШЕННЯ) ТАЄМНИЦЬ СЛІДСТВА ТА СУДОЧИНСТВА 147
3.6. ОБМЕЖЕННЯ ГЛАСНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА ЩОДО РОЗГЛЯДУ СПРАВ ПРО ЗЛОЧИНИ НЕПОВНОЛІТНІХ 165
ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ 171
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ ТА ЛІТЕРАТУРА…………………………………..185
ДОДАТОК……………………………………………………………………………………..204

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Україна переживає сьогодні період становлення та розбудови власної державності. У цей час відбуваються значні зміни економічних, політичних та соціальних орієнтирів суспільства, здійснюється формування власних політичних інститутів, національного законодавства тощо.
З прийняттям нової Конституції Україна вступила у принципово новий етап розбудови демократичної, соціальної, правової держави охоронного типу. Тому на сьогодні основним завданням суспільства і держави є впровадження прийнятих конституційних положень у життя. Конституція залишатиметься декларативним актом, якщо чинне законодавство якнайповніше і в найкоротші терміни не буде приведено у відповідність до її норм, якщо не буде сформована система дієздатних державних структур, здатних забезпечити реалізацію головного принципу Конституції, а саме: “…людина, її життя і здоров’я, честь і власна гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю для держави”. Тільки в такому випадку з впевненістю можна стверджувати, що Україна розвивається як демократична, соціальна, правова держава.
Однак чи діють ті закони, які вже є, чи буде діяти Конституція? Якщо не діють, то чому? На кожному кроці можемо побачити, що не всі вони діють, що, врешті, вони не забезпечують у повному обсязі прав людини, зокрема право на свободу слова та інформацію. На жаль, маємо і численні факти порушення чинного законодавства України, яке регулює відносини в інформаційній сфері. Це гальмує, а інколи створює значні труднощі у функціонуванні засобів масової інформації.
Гласність на сьогоднішній день стала однією з найбільш помітних ознак реформування життя нашого суспільства, його найбільш необхідною частиною. Це та конструктивна деталь демократії, без якої сама демократія неможлива, так само як гласність неможлива без демократії. Подальше розширення гласності розглядається як необхідна умова вияву демократичної сутності цивілізованого суспільства, його звернення до людини, залучення особи до всіх справ суспільства, держави, колективу, як гарантія проти деформації, яка реалізується силами громадського контролю за діяльністю всіх соціальних інститутів.
Отже, гласність – це один з найважливіших проявів демократичності держави, основа демократії, її фундамент, оскільки тільки інформованість громадян надає їм можливість із знанням справи брати участь в управлінні державою. Гласність виступає як гарант права на свободу слова, на свободу переконань і вільне їх вираження.
Широка, відверта, повна, правдива і вчасна інформація про всі сторони нашого державного і громадського життя свідчить про довіру і повагу до людей, їх здатності у всьому правильно розібратися і тим самим піднімає громадську активність людей, залучає їх до управління справами держави. Саме це і робить державу більш міцною та сильною. Гласність є “управою” на владу; гласність дає можливість громадянам контролювати законодавчу, виконавчу і судову владу, формувати про них певну думку і певним чином впливати на формування владних органів і їх діяльність.
Як довів у ще донедавна крамольній, а тому “забутій” статті “Торжество переможців” В.Г.Короленко, й у час свого владно-державного тріумфу правлячі політичні сили можуть “боятися вільного слова не менше, ніж боялося його самодержавство у періоди найбільшої могутності” [243, с.678].
Центральною ланкою будь-якої правової системи є судочинство. Це сфера державної діяльності і громадського життя, в якій ідеї правової держави знаходять найбільш яскраве втілення. Суд урівноважує фактичну нерівність між могутньою машиною обвинувальної влади і “маленькою людиною”, і тому саме в цій сфері гласність, в першу чергу, повинна бути нормою життя [186, с.19].
Питанням гласності кримінального судочинства у вітчизняній юридичній літературі приділялась значна увага. Та попри значний ступінь наукової розробки даної теми у наш час досить суперечливими залишаються поняття та зміст гласності кримінального судочинства, зокрема щодо поділу гласності судового процесу на “внутрішню” і “зовнішню” та включення до її змісту інститутів участі громадськості у здійсненні правосуддя.
Частини 1 і 2 ст. 20 КПК та частини 3 і 4 ст. 12 проекту КПК України містять надто узагальнене визначення підстав обмеження гласності судового процесу. А останні спроби визначення більш детального їх переліку, що проводилися у 80-х – на початку 90-х років І.Л.Петрухіним, В.В.Леоненком, Г.І.Чангулі, М.І.Сірим, А.Й.Міллером та З.В.Макаровою, ще не враховували новітніх змін у суспільному і державному житті України та бувших соціалістичних республіках, необхідності більшого захисту різного роду конфіденційної інформації. Здебільшого ці дослідження носили досить поверхневий (оглядовий) характер.
У зв’язку з цим особливої актуальності у сучасний період кодифікації кримінально-процесуального законодавства України набуває дослідження поняття, змісту, підстав обмеження та основних напрямів реалізації засади гласності кримінального судочинства.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є принцип гласності кримінального судочинства та окремі кримінально-процесуальні і суміжні правові інститути, зокрема інститути участі народу у здійсненні правосуддя, забезпечення конфіденційності особистого і сімейного життя, охорони державної, професійної, комерційної таємниці і суспільної моралі тощо. Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального, кримінального та інших галузей законодавства України, а також норми проекту КПК України, які регулюють питання гласності та забезпечення правової охорони конфіденційної інформації у кримінальному процесі, а також теоретичні розробки щодо загальних положень засади гласності правосуддя в кримінальних справах, зарубіжний досвід її регламентації й обгрунтування необхідності більш широкого нормативного закріплення даної засади та підстав її обмеження в майбутньому кримінально-процесуальному законодавстві України.
Мета і завдання дослідження. Мета, яку поставив перед собою автор дослідження, полягає в тому, щоб: чітко визначити ознаки та поняття гласності кримінального судочинства як політико-правового явища та засади кримінального процесу; з’ясувати зміст засади гласності правосуддя у кримінальних справах і, з одного боку, відмежувати його від змісту інших засад та інститутів кримінального судочинства, а з іншого – показати їх зв’язок і взаємодію; обгрунтувати правову природу та загальні особливості охорони інститутів різного роду таємниць у сфері кримінального судочинства і визначити, таким чином, основні шляхи забезпечення від розголошення під час судового розгляду кримінальних справ конфіденційних відомостей на основі консенсусного розв’язання конфлікту публічного інтересу у відкритості судового процесу та приватних (у деяких випадках – державних) інтересів у забезпеченні охорони певної інформації з обмеженим доступом.
Відповідно до поставленої мети в дисертації зроблено спробу вирішити такі наукові завдання:
- визначити ознаки та обсяг гласності кримінального судочинства в усій сфері соціальної гласності і на підставі цього сформулювати її поняття (що має важливе значення для подальшого визначення поняття, змісту та шляхів реалізації даної засади);
- охарактеризувати нові підходи у дослідженні та тлумаченні поняття гласності, а саме: визначення її як “зовнішньої” гласності (для всіх громадян);
- дослідити історичний розвиток засади гласності в українському кримінальному процесі;
- обгрунтувати відповідність ознак гласності кримінального судочинства основним критеріям віднесення певного положення до принципів кримінального процесу та з’ясувати місце, роль і значення положень гласності кримінального судочинства у системі засад кримінального процесу;
- визначити зміст даної засади з урахуванням загальнотеоретичної характеристики норм-принципів і на підставі дослідження понять гласності кримінального судочинства та засади гласності кримінального судочинства;
- розмежувати зміст засад гласності кримінального судочинства та участі громадськості у здійсненні правосуддя у кримінальних справах;
- визначити систему таємниць кримінального судочинства, що слугуватимуть підставами для проведення закритого судового розгляду кримінальних справ, шляхом їх відокремлення від таємниць, які мають абсолютний характер (не підлягають розголошенню взагалі), та таємниць, які підлягають захисту у сфері кримінального судочинства лише за дотримання певних умов їх правомірності.
Методологічні основи дисертації. Методологічною основою дисертації є сучасні методи пізнання, що грунтуються на філософії загальнолюдських цінностей. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані системний, структурний, функціональний, історико-правовий, порівняльно-правовий, юридичного аналізу, логічний, статистичний, метод моделювання і прогнозування та інші.
Науково-теоретичною базою стали роботи в галузі кримінально-процесуального та кримінального права вітчизняних та зарубіжних вчених, загальної теорії права і держави, історії права і держави України та зарубіжних країн, наукові праці з окремих питань цивільно-процесуального та цивільного права тощо. Зокрема, дослідження таких провідних вчених-процесуалістів, як І.Я.Фойніцького, М.О.Чельцова, І.І.Мартінович, А.А.Шушанашвілі, О.Д.Бойкова, І.Л.Петрухіна, Т.М.Добровольської, Ю.М.Грошевого, М.М.Михеєнка, В.В.Леоненка, Г.І.Чангулі, М.І.Сірого, А.Й.Міллера, З.В.Макарової, В.Т.Маляренка та інших, чиї ідеї становлять значний інтерес для процесуальної доктрини і законодавства України.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення кримінальних справ, розглянутих судами Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської областей (всього вивчено 150 кримінальних справ), опитування суддів, працівників прокуратури, слідчих та адвокатів (всього опитано 96 осіб) з метою з’ясування їх професійної позиції стосовно окремих проблемних питань правового регулювання засади гласності судового процесу у кримінально-процесуальному законодавстві України, дані судової статистики.
Нормативну базу дослідження склали Конституція України, чинне кримінально-процесуальне, кримінальне, цивільне, цивільно-процесуальне та інше законодавство України, нормативно-правові акти окремих зарубіжних країн, Української Радянської Соціалістичної Республіки і колишнього Союзу РСР, проекти Кримінально-процесуального кодексу України, міжнародно-правові акти у галузі прав людини та правосуддя.
У роботі широко використано правову та іншу енциклопедично-довідкову літературу.
Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що в роботі вперше в українській кримінально-процесуальній науці з урахуванням новітніх змін у суспільному і державному житті України комплексно розглянуто питання сучасного стану та перспектив правового регулювання конституційної засади гласності судового процесу у сфері кримінального судочинства. При цьому зроблена спроба розв’язання низки складних дискусійних питань про правову природу та поняття гласності кримінального судочинства як політико-правового явища та засади правосуддя, про її зміст і систему підстав проведення розгляду справ у закритому судовому засіданні та деякі інші.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд положень, узагальнень, висновків та пропозицій, які виносяться на захист:
1. Обгрунтовується висновок, що доступність сприйняття ходу та результатів судового розгляду для публіки як ознака гласності кримінального судочинства обов’язково повинна бути доповнена безпосередністю такого сприйняття.
2. Зроблено висновок про те, що гласність кримінального судочинства насамперед передбачає так звану “зовнішню” гласність (для всіх громадян). Цей висновок обгрунтовується тим, що так звана “внутрішня” гласність (для сторін) є проявом дії таких засад кримінального судочинства, як: безпосередність, усність, змагальність, забезпечення обвинуваченому права на захист і рівність учасників процесу.
3. З урахуванням визначеного поняття гласності кримінального судочинства обгрунтовується недоцільність включення до змісту даної засади положення про необхідність повної фіксації ходу судового процесу (як обов’язку суду).
4. Обгрунтовано висновок, що участь народу у здійсненні правосуддя і гласність кримінального судочинства – це окремі кримінально-процесуальні засади, які мають різний зміст і форми його реалізації.
5. Здійснено аргументацію необхідності відмови від інститутів громадської поруки (як запобіжного заходу і форми звільнення від кримінальної відповідальності), хоча вони й значно розширюють сферу реалізації засади гласності кримінального судочинства.
6. Аргументується доцільність закріплення у кримінально-процесуальному законодавстві додаткових умов допустимості розголошення даних дізнання і досудового слідства, а саме: з урахуванням завдань розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу; якщо розголошувані дані дізнання і досудового слідства не можуть слугувати в подальшому підставою для проведення закритого судового розгляду справи.
7. Доводиться необхідність закріплення у кримінально-процесуальному законодавстві окремої норми, яка регламентувала б недопустимість розголошення даних закритого судового засідання, з вказівкою, що відповідальність за розголошення відомостей, які оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді, буде наставати за статтею Кримінального кодексу України відповідною до виду розголошуваної конфіденційної інформації.
8. Зроблено висновок про те, що на розвиток (конкретизацію) ч. 4 ст. 12 проекту КПК України слід в окремій нормі законодавчо закріпити вичерпний перелік підстав можливого призначення розгляду кримінальних справ у закритому судовому засіданні:
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення особистих (недовірених) таємниць – таємниці особистої документації та відомостей інтимного характеру про особу;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення професійних (довірених) таємниць – медичної (крім відомостей про захворювання алкоголізмом, наркоманією чи токсикоманією особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та справ про застосування примусових заходів медичного характеру), кореспонденції (що передається засобами зв’язку), усиновлення, голосування (у справах про розголошення таємниці голосування), службової, а також при дотриманні умов правомірності їх охорони – нотаріальної, банківського вкладу, страхування та при умові закріплення в законодавстві – податкової (декларування доходів);
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення професійних (довірених) таємниць – судового захисту та представництва, адвокатської (адвокатів та інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, їх помічників та членів технічного персоналу), діяльності психолога, нотаріальної (відомості, які довірені нотаріусу при наданні ним юридичних консультацій для вчинення нотаріальних дій і не відображені в нотаріально посвідчених документах), медичної (про обставини особистого і сімейного життя хворого, які стали відомими при наданні медичної допомоги за місцем проживання хворого чи довірені ним) – якщо суб’єкти вказаних таємниць звільнені від обов’язків зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення таємниць у сфері підприємницької діяльності – банківської, комерційної (у т. ч. страхування), інших відомостей конфіденційного характеру у сфері підприємництва – при дотриманні умов правомірності їх охорони;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення державної таємниці;
- у випадках провадження в справі про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України) – при дослідженні міркувань суддів, народних засідателів і присяжних, що висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні неправосудного вироку (рішення, ухвали);
- коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про цих осіб;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення конфіденційних відомостей про хід судового розгляду окремих категорій справ – про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості людини і про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (в окремих випадках – вісімнадцятирічного).
Практичне значення роботи. Дана робота носить, передусім, характер теоретичного дослідження. Але вона має і важливе практичне спрямування, оскільки чітке визначення поняття, змісту та основних підстав обмеження засади гласності кримінального судочинства буде сприяти та визначатиме основні шляхи подальшої належної реалізації цих принципових положень у кримінально-процесуальному законодавстві України.
Одержані результати дослідження можуть бути використані при проведенні подальших наукових досліджень цієї проблеми, при підготовці нового Кримінально-процесуального кодексу України, а також при підготовці інтерпритаційно-правових актів, у яких йдеться про роз’яснення та рекомендації щодо застосування положень змісту та підстав обмеження засади гласності кримінального судочинства. Крім того, результати даного дослідження використовувались під час викладання курсу “Кримінальний процес України” для студентів юридичного факультету Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи доповідались і обговорювались на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях, зокрема на Міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть”, яка проходила в м.Дніпропетровську в лютому 2001 року, IV і V Регіональних наукових конференціях “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні”, які проходили у м.Львові відповідно у лютому 1998 року та у лютому 1999 року, на ІІ Регіональній міжвузівській науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні”, що проходила у м.Івано-Франківську в квітні 2001 року, на звітно-наукових конференціях кафедр Прикарпатського університету імені Василя Стефаника 1998, 1999, 2000 та 2001 рр., обговорювались на семінарах суддів і “круглих столах” у прокуратурі та управлінні юстиції Івано-Франківської області.
Матеріали з теми дисертації надруковані у восьми публікаціях у вітчизняних виданнях.
Структура дисертації. Структура роботи обумовлена метою та предметом дослідження. Дисертація (обсягом 184 с.) складається зі вступу, трьох розділів, висновків і пропозицій, списку використаних нормативно-правових актів і літератури, а також додатку.

bibliography

ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ
1. Доступність сприйняття ходу та результатів судового розгляду для публіки, яка вже присутня у залі судового засідання, як ознака гласності кримінального судочинства, обов'язково повинна бути доповнена безпосередністю такого сприйняття.
2. Гласність кримінального судочинства не включає елементи процесу розповсюдження розголошеної про судочинство у справі інформації. Цей процес розміщений за межами кримінально-процесуальної сфери. А, отже, і право будь-якої особи розповсюджувати все почуте і побачене на відкритому судовому засіданні також не є складовою частиною гласності кримінального судочинства.
3. Предмет гласності кримінального судочинства складає інформація, яка безпосередньо пов’язана із реалізацією правових норм у судовій діяльності. Але якщо на досудовому розслідуванні та постановленні вироку в нарадчій кімнаті ця інформація повинна бути процесуально оформленою, цілісною та завершеною, то в процесі судового розгляду вона, крім того, може полягати і в розголошенні окремих показань, матеріалів, документів тощо, тобто характеризуватися ще й повнотою та послідовністю.
4. Засади безпосередності, усності, змагальності, забезпечення обвинуваченому права на захист і рівності учасників процесу набувають першочергового значення у визначенні необхідності участі сторін та інших суб'єктів кримінального процесу у судовому засіданні. Тому під гласністю кримінального судочинства слід розуміти тільки загальну (зовнішню) гласність. І в будь-якому випадку, гласність сторін не є елементом змісту засади гласності кримінального судочинства.
5. З урахуванням вищенаведених ознак можна визначити гласність кримінального судочинства як вид соціальної гласності, що полягає у відкритості судочинства, надає всім громадянам право безпосередньо знайомитися у доступній формі з його ходом, тобто отримувати з можливістю розповсюдження інформацію, яка безпосередньо пов’язана з реалізацією правових норм у сфері судочинства, характеризується цілісністю і завершеністю при досудовому слідстві, а при судовому розгляді – ще й повнотою та послідовністю.
6. Характерною особливістю українського процесуального права завжди, окрім 30-50 рр. ХХ століття, була відкритість (прилюдність, гласність) судочинства. Навіть у часи середньовіччя інститут прилюдності судочинства не обмежувався так, як у західноєвропейських державах.
Засада прилюдності (гласності) була особливо притаманна звичаєвому процесу в Україні. Повноту свого розвитку звичаєвий процес здобув у громадських копних судах, які діяли до кінця XVIII ст. паралельно із загальними судами.
Iсторiя розвитку радянського кримiнального процесу переконливо показала, що закріплення засади гласності судової дiяльностi, навiть на конституцiйному рiвнi, ще зовсiм недостатньо для послiдовного здiйснення її на практицi.
7. Конституційна вимога гласного судового розгляду кримінальних справ відповідає всім властивостям, загальним ознакам процесуального принципу і входить до системи засад кримінального судочинства.
8. Засаду гласності кримінального судочинства можна визначити як звернену до суду конституційно-правову вимогу про відкритий розгляд справ, яка визначає спрямованість та напрямки реалізації певної групи норм кримінального процесу, впливає на порядок провадження у справі на різних стадіях, спрямована на реалізацію завдань кримінального судочинства, є засобом формування громадської думки про судочинство, підвищення соціальної активності громадян, рівня їх правової, моральної та політичної культури, гарантією прав і законних інтересів громадян, реалізації інших засад кримінального судочинства, має важливе судоустрійне значення, а також порушення якої тягне застосування санкцій (може бути підставою для скасування вироку).
9. Зміст засади гласності кримінального судочинства складають правові вимоги, звернені безпосередньо до суду (процесуальний зміст), і положення, які закріплюють права громадян (публіки), що виникають у зв’язку з проведенням відкритого судового розгляду.
10. Хоча формулювання ч. 1 ст. 20 КПК України чітко вказує, що “розгляд справ у всіх судах відкритий…”, судами воно розуміється буквально тільки при розгляді справ по першій інстанції. Тому доцільною видається пропозиція про деталізацію цієї норми.
Ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так: “Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження і про застосування примусових заходів медичного та виховного (щодо осіб у віці від 16 до 18 років) характеру, а також при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироку, є відкритим…”.
11. Правило про прилюдність проголошення судових вироків повинно поширюватись і на ухвали та постанови, якими закінчується розгляд справи.
12. Щодо використання технічних засобів при фіксуванні судового процесу висуваються дві умови: 1) вони не повинні заважати ходу судового розгляду; 2)необхідно отримати дозвіл суду на їх використання. Перша стосується абсолютно всіх технічних засобів, як диктофона, так і стаціонарної апаратури (технічні засоби призначені для обслуговування судового засідання, а не навпаки). Друга стосується фото- і кінозйомки, теле-, відео- і звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури (без транслювання судового засідання).
У проекті КПК України необхідно передбачити норму про заборону теле- і радіотранляції із судових засідань. А стосовно матеріалів звуко-, відеозапису чи кінозйомки, то їх використання у засобах масової інформації слід проводити тільки для підготовки відповідних репортажів, без будь-яких форм (часткової чи повної) трансляції судового процесу.
Таким чином, відповідне положення ч. 2 ст. 12 проекту КПК України слід викласти у такій редакції: “Присутні на відкритому судовому засіданні особи вправі робити письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без застосування стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі судового засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, відеозапису, фото- і кінозйомки допускається з дозволу суду”.
13. Як видається, недоцільним є також окреме виділення у ч. 2 ст. 12 проекту КПК України серед присутніх осіб, які мають право на фіксацію судового процесу технічними засобами, учасників судового розгляду, оскільки це буде вносити непотрібні сумніви у тлумачення гласності кримінального судочинства саме як "зовнішньої” гласності. До цього ж при такому (запропонованому нами) викладі ч. 2 ст. 12 проекту КПК України не виникатиме жодних підстав для обмеження учасників процесу у здійсненні зазначеного права фіксації відкритого судового засідання.
14. Що ж стосується ч. 6 ст. 12 КПК України – “Перебіг судового процесу повністю фіксується технічними засобами”, то вона має бути виділена в окрему статтю або ж поміщена у ст. 7 проекту КПК України (“Законність”) як гарантія законності, прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.
15. Розглянувши правові аспекти організації та функціонування інститутів участі громадськості у здійсненні правосуддя, ми приходимо до наступних висновків:
- хоча інститути громадської поруки (як запобіжного заходу і форми звільнення від кримінальної відповідальності) значно розширюють сферу реалізації засади гласності кримінального судочинства, їх збереження у новому КПК України є недоцільним і буде позначатися цілою низкою негативних факторів – складність у застосуванні, низька ефективність щодо поставлених перед ними завдань, загроза незалежності суддів внаслідок прямого впливу на них громадської думки;
- цілком виправдана відмова нашого законодавця від звітності народних засідателів та прирівнення процесуального статусу народних засідателів і присяжних до статусу професійних суддів (із забезпеченням їм відповідних гарантій незалежності та неупередженості у здійсненні правосуддя) не дозволяють нам виділити будь-яких положень у цих інститутах, які можна було б віднести до змісту засади гласності кримінального судочинства.
Отже, участь народу у здійсненні правосуддя і гласність кримінального судочинства – це окремі кримінально-процесуальні засади, які мають різний зміст. І якихось спільних положень у змісті чи реалізації цих засад ми не знаходимо. Ми можемо говорити тут лише про взаємодію цих засад кримінального процесу задля здійснення завдань кримінального судочинства.
А підвищений інтерес громадськості, який викликатимуть судові процеси за участю народних засідателів і суду присяжних, можна розглядати тільки як засіб (умову) підсилення гласності правосуддя.
16. Видається, що більш демократичним буде встановлення порядку формування корпусу народних засідателів шляхом їх обрання на альтернативній основі за місцем проживання громадян таємним голосуванням. Тоді, і тільки тоді народні засідателі будуть представниками громадськості – виразниками інтересів якомога ширшого кола людей, носіями громадської правової ідеології. Цей порядок має бути єдиним для виборів народних засідателів у всі суди. Інша річ, що висування кандидатів у народні засідателі може проходити як за місцем роботи, так і за місцем проживання громадян, а також з ініціативи самого суду як це передбачено у ч. 3 ст. 65 Закону України від 7.02.2002 р. “Про судоустрій України”.
17. Враховуючи і народних засідателів, і присяжних (за умови запровадження англо-американської моделі суду присяжних), ми зможемо констатувати наявність у нас свого роду змішаної моделі участі громадськості у здійсненні правосуддя. Участь народних засідателів буде відповідати континентальній моделі, а суд присяжних – англо-американській.
18. Систему таємниць у кримінальному судочинстві можна зобразити наступним чином:
І. Таємниці особистого і сімейного життя громадян:
1) особисті (недовірені) таємниці – таємниця особистої документації і відомості інтимного характеру про особу;
2) професійні (довірені) таємниці – адвокатська, судового захисту та представництва, сповіді, діяльності психолога, нотаріальна, медична, банківського вкладу, страхування, кореспонденції (що передається засобами зв’язку), усиновлення, голосування та при умові закріплення в законодавстві – податкова (декларування доходів).
ІІ. Таємниці у сфері підприємницької діяльності – відомості, які складають банківську, комерційну таємницю (у тому числі таємницю страхування), а також інші відомості конфіденційного характеру у сфері підприємництва.
ІІІ. Державна та службова таємниці.
IV. Таємниці слідства і судочинства – дізнання і досудового слідства; конфіденційні відомості, які оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді; таємниця наради суддів; конфіденційна інформація про особу, яка бере участь у кримінальному судочинстві і щодо якої здійснюються заходи забезпечення безпеки.
V. Конфіденційні відомості про хід судового розгляду окремих категорій справ – про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості людини та про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (в окремих випадках – вісімнадцятирічного).
19. П. 1 ч. 1 ст. 69 КПК та п. 1 ст. 141 проекту КПК України після слів “адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, …” слід доповнити словами “…їх помічники та члени технічного персоналу, …”.
20. П. 1 ст. 69 КПК України (п. 1 ст. 141 проекту КПК України) слід доповнити словами: “…, та у визначеному нею обсязі;…”.
21. У випадку притягнення адвоката до відповідальності (кримінальної чи дисциплінарної) президія колегії адвокатів чи суд зобов’язані вжити заходів до того, щоб довірена адвокату таємниця була збережена. Справа у такому випадку повинна слухатись у закритому судовому засіданні, а також іншим суддею (складом суду), ніж у справі, в якій цей адвокат здійснював судове представництво. Однак і в цих випадках не можна допускати розголошення тих обставин, які були довірені чи стали відомі адвокату при наданні юридичної допомоги, а коли дана справа вже була розглянута у суді – тих обставин, які не стали відомими для суду та інших суб’єктів кримінального процесу.
22. Основну правову та економічну мету громадянина при укладенні договору банківського вкладу складають: а) забезпечення збереження кількості грошових коштів, недопущення її зменшення внаслідок, наприклад, крадіжки – ця мета досягається у результаті повернення банком суми вкладу; б) забезпечення збереження купівельної спроможності грошей вкладника (якості його грошових засобів, яка може знизитися через інфляцію) – ця мета досягається через виплату відсотків на суму вкладу. Іншими словами, основна мета громадянина-вкладника – збереження своїх грошових коштів (а не отримання прибутку).
Таким чином, таємниця банківського вкладу громадян набуває специфічних ознак, що дозволяє відносити її до таємниці особистого і сімейного життя людини.
23. На відміну від існуючої в юридичній літературі позиції про віднесення таємниці кореспонденції (що передається засобами зв’язку) до особистих (недовірених) таємниць, ми констатуємо існування довірчого характеру відносин між користувачами та операторами засобів зв’язку. Визначального значення тут набуває не тільки сам факт ознайомлення з конфіденційною інформацією, а й реальна можливість ознайомлення з нею.
Отже, таємниця кореспонденції, що передається засобами зв’язку, є видом професійної таємниці і полягає у довіренні громадянами певної інформації або забезпечення її технічного захисту працівникам підприємств зв’язку з метою задоволення потреби вільного обміну інформацією.
24. Відповідальність за організацію голосування, забезпечення таємниці волевиявлення виборців, обладнання приміщень і підтримання у них необхідного порядку несуть члени дільничної виборчої комісії. Таким чином, створюються довірчі відносини між громадянами і членами виборчих комісій з приводу забезпечення таємниці голосування. Це вимагає забезпечення охорони таємниці голосування і під час судового розгляду справ за ст. 159 КК України. В інших випадках таємниця голосування набуває в кримінальному судочинстві статусу абсолютної, тобто не підлягає розголошенню взагалі.
25. Що стосується порядку розсекречування відомостей, які складають комерційну, банківську і таємницю страхування, для розгляду їх у відкритому чи закритому судовому засіданні, то він повинен бути єдиним для цих інститутів: з одного боку – відомості, які підпадають під перелік, встановлений постановою Кабінету Міністрів України “Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці”, повинні розглядатись у відкритому судовому засіданні; з іншого – комерційна, страхування чи банківська таємниця правомірних її власників потребує охорони й у сфері кримінального судочинства, що забезпечується проведенням закритого судового розгляду певної кримінальної справи.
26. Предмет службової таємниці становлять відомості, що є конфіденційною інформацією інших осіб, але стали відомі представникам державних органів і органів місцевого самоврядування у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків. Тобто службова таємниця не набуває якогось особливого самостійного змісту, а слугує (обслуговує) захисту іншої таємної інформації, що потрапила у сферу діяльності державних органів. Відповідальність за розголошення службової таємниці повинна визначатися у кожному конкретному випадку згідно з нормами, що встановлюють відповідальність за розголошення конфіденційної інформації певного виду (державної, комерційної чи банківської таємниці, таємниці телефонних розмов та поштово-телеграфної кореспонденції, усиновлення і т.д.).
Винятком із цього правила може бути тільки група таємниць у сфері судочинства: з одного боку, ця діяльність (дізнання, досудове слідство і здійснення правосуддя) є державною діяльністю, але з іншого, – згадані таємниці не є державними.
27. Однозначно не можна стверджувати, що видалення публіки із зали суду виключить можливість неадекватної поведінки неповнолітнього підсудного, оскільки залишаються ще й інші фактори, які цьому сприяють (незнайома обстановка, зіткнення зі стресом тощо). Але те, що присутність на судовому розгляді сторонніх, а особливо осіб, які мали негативний вплив на неповнолітнього раніше, може виступати чи не основним “каталізатором” вибору ним неадекватного стилю поведінки (демонстративність, бравада, замкнутість, агресія і т. п.), є очевидним. Таким чином, при проведенні закритого судового засідання у справах про злочини неповнолітніх значно зменшується ймовірність деструктивної поведінки підлітка, а в кінцевому результаті – й судової помилки.
Крім того, усвідомлення неповнолітнім підсудним широкого розголошення обставин вчиненого ним злочину може виступати додатковим психотравмуючим фактором, який буде ускладнювати процес його подальшої соціалізації (виховання) як при його звільненні від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, так і в умовах відбування покарання у виховно-трудовій колонії для неповнолітніх.
28. З урахуванням ступеня довіри щодо надання конфіденційної інформації у відносинах між особою та представниками певних професій, а саме – абсолютного характеру певних професійних таємниць, пункти 1 і 2 ч. 1 ст. 69 КПК та 1 і 2 ст. 141 проекту КПК України слід замінити такими пунктами:
“Не можуть бути допитані як свідки:
1) адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, їх помічники та члени технічного персоналу, а також психологи (крім випадків залучення їх до участі у судочинстві як спеціалістів чи експертів) – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності;
2) захисник підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, представник потерпілого, позивача, відповідача – про обставини, які стали їм відомі при наданні юридичної допомоги підзахисним або довірителям;
3) нотаріуси – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при наданні юридичних консультацій для вчинення нотаріальних дій і не відображено в нотаріально посвідчених документах;
4) лікарі та інші медичні працівники – про обставини особистого і сімейного життя хворого, які стали відомими їм при наданні медичної допомоги за місцем проживання хворого чи довірені ним;
5) священнослужителі – з приводу того, що стало їм відомо на сповіді громадян;
6) судді, народні засідателі і присяжні – про міркування, що висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні вироку (постанови, ухвали), за винятком випадків провадження у справі про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст.375 КК України)”.
Крім того, статті 69 КПК та 141 проекту КПК України слід доповнити частинами, відповідно, третьою і другою такого змісту:
“Особи, зазначені у пунктах 2-4, з приводу вказаних довірених відомостей можуть бути звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості, та у визначеному нею обсязі”.
29. Виключити з переліку осіб, забезпечення безпеки яких може потребувати проведення закритого судового розгляду справи (п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України), працівників суду, правоохоронних органів, членів їх сімей та близьких родичів.
Слід погодитися з редакцією ч. 2 ст. 20 КПК України – “…у разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист”, а у п. “є” ст. 2 Закону України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” та п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України – термін “близькі родичі” необхідно замінити терміном “близькі”.
Відповідно п. 2 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України слід викласти так:
“2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про підзахисних осіб”.
30. Як видається, редакція ч. 3 ст. 12 проекту КПК України (за винятком п. 2) є правильною і не потребує змін чи доповнень, враховуючи й те, що дана норма є загальною нормою-принципом.
У зв’язку з цим викликає сумнів доцільність вміщення частини 4 у ст. 12 проекту КПК України: “4. Особисті нотатки, листи, записи особистих телефонних розмов, телеграфних та інших повідомлень можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні тільки за згодою особи, яка вела записи, листувалась, робила чи одержувала повідомлення, вела телефонні чи інші розмови. В іншому випадку ці докази досліджуються в закритому судовому засіданні”.
Якщо таємниця особистої документації та кореспонденції, що передається засобами зв’язку, поставлені під охорону закону, то не має сенсу надавати їм особливого статусу порівняно з іншими охоронюваними законом таємницями і вводити до ст. 12 проекту КПК України. При необхідності ж проведення закритого судового розгляду з метою охорони цих таємниць суди посилатимуться у своєму рішенні на п. 1 ч. 3 ст. 12 проекту КПК України та відповідну спеціальну норму, яка регулюватиме порядок вирішення питання про проведення закритого засідання у згаданих випадках.
31. Ст. 20 КПК та ст. 12 проекту КПК України “Гласність і відкритість судового розгляду” слід викласти у такій редакції:
“1. Розгляд справи в суді здійснюється гласно. Ніхто не може бути позбавлений інформації про час і місце розгляду справи та про прийняте у ній рішення.
2. Розгляд справ у всіх судах першої, апеляційної, касаційної інстанцій, при перегляді судових рішень у порядку виключного провадження і про застосування примусових заходів медичного та виховного (щодо осіб у віці від 16 до 18 років) характеру, а також при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироку, є відкритим.
3. Присутні на відкритому судовому засіданні особи вправі робити письмові нотатки, вести стенограму і звукозапис без застосування стаціонарної звукозаписуючої апаратури. Використання у залі судового засідання звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, відеозапису, фото- і кінозйомки допускається з дозволу суду.
4. Розгляд справи в закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду:
1) коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення охоронюваної законом таємниці;
2) коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких;
3) у справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку;
4) у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості людини;
5) з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя особи чи таких даних, що принижують гідність особи.
5. Розгляд справи в закритому судовому засіданні здійснюється з додержанням усіх правил судочинства, встановлених цим Кодексом. Рішення про розгляд справи в закритому судовому засіданні може стосуватись всього судового розгляду чи окремих його частин.
6. Вироки, ухвали і постанови, якими закінчується розгляд справи, у всіх випадках проголошуються прилюдно”.
32. Ст. 121 КПК та ст. 218 проекту КПК України слід викласти у такій редакції:
Стаття 121 (218). “Недопустимість розголошення даних дізнання і досудового слідства”.
“Дані дізнання і досудового слідства можуть бути розголошені лише з дозволу особи, яка провадить дізнання, слідчого або прокурора і в тому обсязі, у якому вони визнають за можливе, з урахуванням завдань розслідування, прав і законних інтересів учасників процесу.
Забороняється розголошувати дані дізнання і досудового слідства, які можуть слугувати в подальшому підставою для проведення закритого судового розгляду справи згідно з чч. 1 і 2 ст. 20 (ч. 2 ст. 12) цього Кодексу.
Особа, яка провадить дізнання, слідчий або прокурор у письмовій формі попереджають свідків, потерпілого, позивача, відповідача, захисника, експерта, спеціаліста, перекладача, понятих, а також інших осіб, які присутні при провадженні слідчих дій, про їх обов’язок не розголошувати без дозволу даних дізнання і досудового слідства та про кримінальну відповідальність у разі порушення цього обов’язку за ст. 387 КК України.
У необхідних випадках у протоколі слідчої дії або іншому документі зазначається про відсутність такого попередження чи дозвіл на розголошення даних дізнання і досудового слідства у визначеному особою, яка провадить дізнання, слідчим або прокурором обсязі”.
33. КПК та проект КПК України слід доповнити такою нормою:
“Недопустимість розголошення даних закритого судового засідання”.
“При розгляді справи повністю або частково у закритому судовому засіданні головуючий попереджає всіх осіб, які беруть участь у справі, про недопустимість розголошення відомостей, що будуть оголошуватися і досліджуватися у закритому судовому розгляді, і про відповідальність за статтею Кримінального кодексу України, відповідною до виду розголошеної конфіденційної інформації, про що робиться відмітка у протоколі судового засідання і відбирається підписка”.
34. На розвиток (конкретизацію) ч. 4 ст. 12 проекту КПК України слід в окремій нормі законодавчо закріпити вичерпний перелік підстав можливого призначення розгляду кримінальних справ у закритому судовому засіданні:
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення особистих (недовірених) таємниць – таємниці особистої документації і відомостей інтимного характеру про особу;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення професійних (довірених) таємниць – медичної (крім відомостей про захворювання алкоголізмом, наркоманією чи токсикоманією особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та справ про застосування примусових заходів медичного характеру), кореспонденції (що передається засобами зв’язку), усиновлення, голосування (у справах про розголошення таємниці голосування), службової, а також при дотриманні умов правомірності їх охорони – нотаріальної, банківського вкладу, страхування та – за умови закріплення в законодавстві – податкової (декларування доходів);
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення професійних (довірених) таємниць – судового захисту та представництва, адвокатської (адвокатів та інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, їх помічників та членів технічного персоналу), діяльності психолога, нотаріальної (відомості, які довірені нотаріусу при наданні ним юридичних консультацій для вчинення нотаріальних дій і не відображені в нотаріально посвідчених документах), медичної (про обставини особистого і сімейного життя хворого, які стали відомими при наданні медичної допомоги за місцем проживання хворого чи довірені ним) – якщо суб’єкти вказаних таємниць звільнені від обов’язків зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення таємниць у сфері підприємницької діяльності – банківської, комерційної (у т. ч. страхування), інших відомостей конфіденційного характеру у сфері підприємництва – при дотриманні умов правомірності їх охорони;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення державної таємниці;
- у випадках провадження в справі про постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК України) – при дослідженні міркувань суддів, народних засідателів і присяжних, що висловлювались у нарадчій кімнаті при винесенні неправосудного вироку (рішення, ухвали);
- коли цього вимагають інтереси забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких, якщо при застосуванні інших заходів безпеки повністю не забезпечується конфіденційність даних про цих осіб;
- коли відкритий судовий розгляд справи може призвести до розголошення конфіденційних відомостей про хід судового розгляду окремих категорій справ – про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості людини і про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку (в окремих випадках – вісімнадцятирічного).
35. Пропозиції до Кримінального кодексу України:
- оскільки розголошення таємниці сповіді виходить за рамки внутрішньої діяльності церкви, ця таємниця потребує кримінально-правового захисту;
- чинний КК України при встановленні відповідальності за розголошення державної таємниці не враховує ступінь секретності розголошеної інформації, який, як видається, визначає ступінь суспільної небезпеки діянь даної групи. У зв'язку з цим ст.328 КК України слід розділити на частини залежно від того, якого ступеня секретності відомості (що складають державну таємницю) було розголошено;
- для усунення можливих зловживань із застосуванням ст. 121 КПК України видається за доцільне ст. 387 КК України доповнити частиною 2 такого змісту: “Не вважається розголошенням даних дізнання і досудового слідства звернення до правоохоронного органу чи суду із заявою (іншим повідомленням) про порушення службовою особою органів розслідування вимог закону, а також прав і законних інтересів учасників розслідування”;
- слід конкретизувати редакцію ст. 182 КК України, а також окремо виділити у ній таке положення: “…а так само розголошення конфіденційних відомостей про особу, які оголошувалися і досліджувалися у закритому судовому розгляді, особами, які брали участь у справі, – карається…”.
________________________

Право тільки тоді має цінність для особи, суспільства і держави, якщо воно реалізується. Особливість реалізації норм-принципів полягає як у можливості прямого застосування диспозиції цієї норми, так і в опосередкованій реалізації положень, закріплених нею, через застосування норм, які деталізують чи конкретизують її зміст. Саме тому необхідно розробити спеціальні норми, які б детально визначали (регулювали) вирішення судом питання про відкритий чи закритий судовий розгляд з урахуванням засадничих положень ст. 12 проекту КПК України, системи таємниць у кримінальному судочинстві та особливостей окремих категорій кримінальних справ.
Сподіваємось, що висновки і пропозиції даної роботи будуть враховані в процесі подальшого розширеного закріплення засади гласності кримінального судочинства та підстав її обмеження у кримінально-процесуальному законодавстві України.

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ
1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Право, 1996. – 128 с.
2. Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в Парижі // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в Парижі // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – 200 с.
4. Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (прийнята 29 листопада 1986 р. резолюцією 48/34 Генеральної Асамблеї ООН) // Дос. A/CONF. 144/ INF.2.1990, 11 may.
5. Конвенция о правах ребенка // Сборник международных стандартов и норм в области правосудия в отношении несовершеннолетних.– М.:ЮНИСЕФ,1998.– С.23-50.
6. Конвенція про захист прав людини та основних свобод // Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні. – 1998. – №2. – С. 7-25.
7. Минимальные стандартные правила ООН, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних, 1985 г. (Пекинские правила) // Сборник международных стандартов и норм ООН в области правосудия в отношении несовершеннолетних. – М., 1998. – С. 51-85.
8. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – К.: Атіка, 2001. – 160 с.
9. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К.: Атіка, 2001. – 208 с.
10. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Постанови Пленуму Верховного Суду України із загальних питань судової діяльності та в кримінальних справах. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 717 с.
11. Виправно-трудовий кодекс України // Кодекси України: У 3 кн. – 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 1.
12. Кодекс про шлюб та сім’ю України // Кодекси України: У 3 кн. – 2-ге вид. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 2.
13. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року. – К.: Атіка, 2002. – 80 с.
14. Закон України “Про адвокатуру” // Відомості Верховної Ради України. – 1993.– №9.– ст. 62.
15. Закон України "Про державну таємницю" // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №16. – ст. 93 (В редакції Закону від 21.09.99 // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 49. – ст. 428).
16. Закон України “Про підприємства в Україні”// Відомості Верховної Ради України.– 1991. – № 24. – ст. 272 (В редакції Закону від 29.05.2001).
17. Закон України “Про державну податкову службу в Україні” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 6. – ст. 37 (В редакції Закону від 21.12.2000).
18. Закон України “Про державну службу” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – ст. 490.
19. Закон України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 11. – ст. 152. (Із наступними змінами).
20. Закон України “Про міліцію” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – ст. 20 (В редакції Закону від 21.06.2001).
21. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – ст. 303 (В редакції Закону від 18.01.2001).
22. Закон України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 35. – ст. 358 (В редакції Закону від 23.03.2000).
23. Закон України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства і суду” // Голос України. – 17 січня 1995. –№ 9. – С. 4.
24. Закон України “Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №53. – ст. 793. Із змінами та доповненнями, внесеними Законами України від 22 квітня 1993 р. // ВВРУ. – 1993. – № 22. – ст. 229; 26 листопада 1993 р. // ВВРУ. – 1993. – № 50. – ст. 474; 21 березня 1995 р. // ВВРУ. – 1995. – №11. – ст. 71; 5 жовтня 1995 р. // ВВРУ. – 1995. – № 34. – ст. 268.
25. Закон України “Про Службу безпеки України” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – ст. 382 (В редакції Закону від 21.12.2000).
26. Закон України “Про страхування” // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 18. – ст. 78 (В редакції Закону від 15.11.2001).
27. Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – ст. 50.
28. Закон України “Про зв’язок” // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 20.– ст. 143.
29. Закон України “Про нотаріат” // Відомості Верховної Ради України.– 1993.– № 39.– ст. 383 (В редакції Закону від 19.10.2000).
30. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 1991. – № 25. – ст. 283.
31. Закон України “Про статус суддів” // Відомості Верховної Ради України.– 1993.– №8.– ст. 56; із змінами та доповненнями ВВРУ.– 1993.– № 24.– ст.265; 1994.– №22.– ст. 142; 1994.– № 26.– ст. 203; 1995.– № 34.– ст. 268; Голос України.– 5 липня 2001р.– С.13.
32. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – №48. – ст. 650.
33. Закон України від 22 лютого 2000 р. “Про психіатричну допомогу” // Відомості Верховної Ради України. – 2000. - № 19. – ст. 143.
34. Закон України від 23 грудня 1993 року “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – ст. 51.
35. Закон України від 5 червня 1981 року “Про судоустрій” // Додаток до "Відомостей Верховної Ради Української РСР"- 1981. – № 24. – ст. 357.; Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 35. – ст. 508.; 1994. – № 26. – ст. 204; 1999. – № 4. – ст. 35; 2000. – № 50. – ст. 436; 2001. – № 9. – ст. 38; 2001. – № 40. – ст. 191.
36. Закон України від 7 грудня 2000 року “Про банки і банківську діяльність” // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5-6. – ст.30.
37. Закон України від 7 лютого 2002 року “Про судоустрій України”.
38. Звід відомостей, які становлять державну таємницю, затверджений наказом Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 року №47, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 3 серпня 1995 р. пі