РОЗВИТОК ЗМІСТУ ПРИРОДНИЧОЇ ОСВІТИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ СЕРЕДНІЙ ШКОЛІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості обраної проблеми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення здобутих результатів, подано дані про їх апробацію та впровадження.

У першому розділі „Науково-педагогічні передумови розвитку вітчизняної природничої освіти” проаналізовано історико-педагогічну наукову літературу, в якій відображено стан розробки означеної проблеми, висвітлено наукові передумови розвитку природничої освіти в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття, прослідковано зміни у системі освіти того часу, які вплинули на формування змісту природничих дисциплін, подано характеристику різних типів середніх навчальних закладів, в яких вивчалися природничі дисципліни.

Встановлено, що проблема вивчення змісту природничої освіти була предметом уваги вітчизняних науковців протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Теоретичні ідеї та практичний досвід вчених-природознавців знайшли відображення у наукових працях В.Зуєва, О.Герда, Д.Кайгородова, В.Половцова, К.Ягодовського та ін. Особливості розвитку природничої освіти, освітніх процесів України кінця            ХІХ – початку ХХ століття частково розглядалися в працях учених-педагогів сучасності: О.Біди, І.Шоробури, В.Коваленка, Т.Васютіної. Науково-педагогічна та творча спадщина деяких вчених-природознавців, стала предметом дослідження Б.Райкова (В.Зуєв), С.Соболя (Ч.Дарвін), В.Гурвича (І.Сєчєнов), О.Некрасова (Ч.Дарвін, К.Тімірязєв),  К.Ягодовського (Д.Кайгородов, О.Герд) та ін.

В останні роки значно зріс інтерес до вивчення змісту природничої освіти в Україні. Свідченням цього є поява низки дисертаційних робіт (Л.Мелько, О.Корнєєва, О.Норкіної, І.Студенкова, П.Довбні, Н.Стукало та інших).

У сучасних журналах (“Український історичний журнал”, “Рідна школа”, “Відродження”, “Нова освіта в Україні”, “Шлях освіти”, “Математика в школі”, “Географія та краєзнавство” тощо) вміщено наукові праці, які стосуються окремих питань проблеми розвитку природничої освіти та розвитку середньої школи в Україні кінця ХІХ – початку ХХ століття. Проте проблема розвитку змісту природничої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ століття висвітлена недостатньо.

 Аналіз історико-педагогічної літератури й дисертаційних робіт із теми дослідження дав підстави стверджувати про відсутність цілісного й неупередженого дослідження, яке було б присвячене вивченню проблеми розвитку змісту природничої освіти у вітчизняній середній школі другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Беручи до уваги досягнення природничих наук, соціально-економічні умови розвитку освіти в цілому можна умовно виділити такі етапи становлення й розвитку природничої освіти в середній школі  ХІХ – початку ХХ століття:

1-й – етап становлення шкільного природознавства (1800 – 1850 рр.). На початку ХІХ століття значна увага приділяється вивченню природничих дисциплін, а з 1828 року природознавство виключається з навчальних планів загальноосвітніх закладів.

2-й – етап розвитку шкільного природознавства (1850 – 1870 рр.). В Україні в середині ХІХ століття предмет «Природознавство» стає одним з основних предметів
середньої школи. До його складу входять: географія, біологія, математика, фізика, механіка, хімія.

3-й – етап занепаду природознавства (1870 – 1900 рр.). Незважаючи на прийняття перших державних навчальних програм (1872 р.), спостерігається обмеження вивчення природознавства в гімназіях, пов’язане із загрозою поширення матеріалістичного еволюційного вчення, проти якого було піднято справжній бунт письменниками і публіцистами реакційного спрямування. Скорочується кількість годин на вивчення географічного матеріалу. Ліквідувавши природознавство в гімназіях, царський уряд знову перетворив середню школу на класичну, що викликало невдоволення громадськості і змусило активізувати роботу Міністерства народної освіти по перегляду змісту природничої освіти наприкінці ХІХ ст.

4-й – етап відродження (1900 – 1905 рр.). Період подальшого реформування освіти. Створюються нові програми з природознавства для середньої школи Д.Кайгородовим, О.Павловим, які відрізнялися послідовністю й систематичністю у вивченні природничих дисциплін та базувалися на концентричному принципі. Збільшується кількість годин на вивчення природничого матеріалу.

5-й – етап пошуків (1905 – 1917 рр.). Пов'язаний з педагогічними пошуками та інноваціями в шкільній природничій освіті. В цей період з’являються нові навчальні плани для середніх закладів (1905 р., 1914 р.), в яких спостерігаються певні позитивні зрушення у збільшенні кількості годин, виділених на вивчення шкільного природознавства. Природознавство починають вивчати у 1-2-3-іх класах; збільшується обсяг навчального матеріалу.

У ході наукового пошуку нами виявлено передумови розвитку природничої освіти: бурхливий розвиток природничих наук; розвиток промислового виробництва; активізація торгівлі; розвиток техніки; зміна суспільного світогляду загалом. Починаючи з другої половини ХІХ століття, в природознавстві відбуваються значні зміни, які визначили переворот у розвитку природничих наук. В історії науки 50 –             80 рр. ХІХ століття відзначаються теоретичним піднесенням в галузі біології (еволюційна теорія, біогенетичний закон, концепція мінливості та спадковості), хімії (валентність, теорія хімічних сполук, система елементів) та географії (картографічне вчення, вчення про природні зони, кліматичні процеси). Саме ці роки позначилися важливими науковими відкриттями вітчизняних та іноземних учених, появою нових наукових теорій, що мали світове значення.

Доведено, що вирішальну роль у розвитку природничої освіти у другій половині ХІХ – початку ХХ століття відіграла наукова та дослідницька діяльність Ч.Дарвіна, К.Арсеньєва, Д.Анучина, Д.Семенова, Н.Раєвського, І.Завалишина, К.Тимирязєва, І.Сєченова та інших.

Показано, що розвитку природничої науки сприяли наукові установи i товариства, які займалися науковими дослiдженнями природи свого краю, просвiтницькою дiяльнiстю та популяризацiєю природничих знань серед широких верств населення. Природознавчі товариства реалізовували себе в педагогічній діяльності, адже в педагогічному середовищі не було закладів, які б займалися розробкою питань змісту шкільного природознавства. Товариства були зацікавлені в правильній постановці і вивченні природничих дисциплін у школі, звідки виходили його молоді діячі.

Особлива увага  приділялася розробці педагогічних проблем, методиці викладання окремих дисциплін, практичному здійсненню педагогічних ідей. Кінець XIX – початок

ХХ ст. проходив у бурхливих дискусіях з питань викладання навчальних природничих дисциплін у середній школі: природознавства, географії, фізики, хімії та біології. Протягом тривалого часу в царській Росії взагалі не скликалися педагогічні з'їзди, тому подібні питання розглядалися у природничонаукових товариствах, на їх з'їздах.

Не менш важливу роль у формуванні природничої освіти та педагогічної думки в Україні мали з’їзди вчителів, які проводилися у другій половині ХІХ – на початку         ХХ ст. У 60-і роки ХІХ століття вчительські з¢їзди були організовані в багатьох містах України. Перші з'їзди фактично носили характер курсів-з'їздів. На цих з'їздах вчителі одержували певну інформацію щодо шляхів поліпшення навчально-виховного процесу в школі. При з'їздах часто організовувалися зразкові школи, в яких керівники-методисти, а також більш досвідчені вчителі давали пробні уроки з наступним їх обговоренням. Крім того, вчителі мали можливість висловити свої думки з актуальних проблем навчання та виховання школярів, прийняти колективні резолюції з цих питань.

Нами виділено основні проблеми середньої школи України другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які так або інакше поставали перед владою, суспільством та педагогами. Розвитку середньої освіти та виникненню різних типів навчальних закладів зазначеного періоду сприяли: а)  зміни у соціальній сфері країни; б) науково-технічний прогрес.

Визначено, що у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. існували різні заклади середнього рівня освіти, в яких викладалися природничі дисципліни – реальні училища, гімназії та прогімназії, приватні навчальні заклади, військові гімназії, жіночі навчальні заклади різного ґатунку. Вирізнявся цей період розбудовою середньої освіти, здійсненням реформ середньої освіти, створенням нових навчальних програм.

Встановлено, що лише на початку ХХ ст., у період різкого усвідомлення цінності природничих і технічних наук, реальна освіта набула соціального престижу і завоювала пріоритетні позиції порівняно з класичною. Зросла кількість реальних шкіл, відбулися зміни у змісті освіти в середніх навчальних закладах, підвищився статус реальних освітніх інституцій, розширились права випускників цих закладів. Вагоме значення в змісті освіти цих шкіл мало вивчення географії, природознавства, фізики та математики.

Розвиток науки, техніки, торгівлі та підприємництва став могутнім поштовхом для розвитку середньої професійної освіти. Враховуючи основні історичні етапи розвитку вітчизняної промисловості в XIX ст., рівень розвитку технології виробництва і особливості організації праці, можна виділити три основні групи професійно-технічних училищ і шкіл в Україні, які готували ремісників, індустріальних робітників, працівників сільського господарства.

На початку XX ст. Україна стала одним з економічно високорозвинених регіонів Російської імперії. На цей час в країні сформувалася капіталістична концепція професійно-технічної освіти, яка відповідала соціальним та економічним потребам у підготовці грамотних, технічно підготовлених робітників.

Встановлено, що, починаючи з другої половини ХІХ ст. – до лютневої революції 1917 року, в Україні виникла й діяла досить розгалужена мережа середніх шкіл, у складі навчальних програм яких були природничі дисципліни. Вони працювали в правовому полі Російської імперії, їхню роботу регламентувало, спрямовувало й контролювало Міністерство народної освіти.

У другому розділі „Реформування змісту природничої освіти в середній вітчизняній школі (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)” висвітлено класичні підходи до побудови змісту середньої природничої освіти та технології його відображення у навчальних планах, програмах та навчальних посібниках зазначеного періоду, розкрито погляди відомих науковців та вчителів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на зміст природничої освіти та методи викладання природничих дисциплін у середній вітчизняній школі, здійснено аналіз навчальних планів, програм середніх навчальних закладів, підручників природничих дисциплін з точки зору їх змісту та методичної цінності на той час.

На основі аналізу першоджерел і наукової літератури визначено, що проблема змісту шкільних природничих дисциплін була в полі зору педагогів минулого та існували різні погляди на зміст і методи викладання природничих дисциплін у середній вітчизняній школі у ХІХ – на початку ХХ ст. Методисти-природодослідники постійно вели боротьбу за впровадження природознавства як окремого предмета в практику роботи школи. Видавались програми, підручники та методичні посібники для середніх навчальних закладів, значна увага приділялась розробці типів уроків з природничих дисциплін та методиці їх проведення. Проте в період царської Росії природничі предмети  періодично виключалися зі складу шкільних предметів.

Аналізуючи розвиток змісту природничої освіти другої половини ХІХ – початку ХХ століття, ми визначили за доцільне більш детально розкрити зміст ідей та поглядів визначних педагогів-природознавців В.Зуєва, А.Любена, К.Рульє, О.Герда, Д.Кайгородова, В.Половцова, К.Ягодовського, стосовно зазначеної проблеми. Під час дослідження було визначено відмінності у поглядах цих учених на проблему викладання шкільних природничих дисциплін, що було зумовлені                                                                                                                                                                                 розбіжністю у світоглядних і базових позиціях, на яких ґрунтувалася власна педагогічна концепція названих вчених; приналежністю до різних напрямів викладання природознавства: систематичного (К.Лінней), практичного (В.Зуєв), описово-систематичного (А.Любен, Ч.Дарвін), біологічного (К.Рульє, В.Половцов), еволюційно-біологічного (О.Герд). Але основними напрямами реформування змісту шкільного природознавства були: утилітарно-реалістичний (живі організми вивчалися з урахуванням зв'язків з навколишнім середовищем), систематичний (головна увага зосереджується на описі зовнішніх ознак, потрібних для класифікації) та біологічний (будова організмів вивчалася у зв'язку з функціями, а спосіб життя – у зв'язку із середовищем).

У ході дослідження на основі аналізу першоджерел і наукової літератури визначено, що на початку досліджуваного періоду Україна не мала єдиної системи освіти, що спричиняло неузгодженість навчальних планів середньої школи та навчальних програм з природничих дисциплін.

Отримані у процесі дослідження дані дозволяють стверджувати, що у даний період було здійснено багато спроб удосконалити навчальні плани і програми з природничих дисциплін для середньої школи. Характерним для нормативних документів того часу є незначна варіативність відведеного для вивчення шкільного курсу природничих дисциплін навчального часу і окремих елементів змісту в різних типах середніх шкіл. До того ж, навчальні плани і програми з предметів природничого циклу були (за сучасною термінологією) типовими.

Аналіз програм з природничих дисциплін для вітчизняної середньої школи                 ХІХ ст. свідчить про те, що перші загальнодержавні програми (1872 р.) не врахували програмно-методичних матеріалів 60-х років і знаменували собою відмову від передових ідей суспільного педагогічного руху попереднього десятиліття. Дуже слабким є загальнодидактичний зміст цих програм, хоча зазначені деякі цінні дидактичні принципи, а саме: принцип міцності, зв'язок із практикою та ін. Перегляд програм у 1877 р. є доказом кризи змісту шкільної освіти, принципова сутність цієї реформи зводилася до технічного питання перерозподілу програмного матеріалу у зв'язку з організацією VIII класу. Хоча ця реформа жодною мірою не торкнулася підвалин класичної школи, вона, однак, мала певне прогресивне значення. Практика школи, розвиток методичної думки у 80-х роках, виступ громадськості проти «класичного кошмару» змушують Міністерство народної освіти знову поставити в 1889 – 1890 рр. питання про навчальні програми, що не випадково викликає гостру боротьбу, яка свідчить про кризу класичної школи, котра посилилася й наступила з великою силою наприкінці 90-х і на початку 1900-х років, коли з особливою чіткістю виявилася неспроможність і незадовільність програм 1890 р. Починаючи з ХХ століття, програми з природничих дисциплін мали концентричну побудову. Програми передбачали вивчення загальних закономірностей природних явищ та об’єктів; встановлення взаємозв’язків між компонентами природи; уміння користуватися картами атласів.

Визначено, що позитивні зміни у змісті середньої природничої освіти знайшли свою реалізацію і розвиток у відповідних навчальних посібниках. За характером навчальний матеріал, що репрезентувався у підручниках з природознавства, географії, біології, зоології для середньої школи зазначеного періоду предметно-орієнтованими, інструментально-орієнтованими та емоційно насиченими текстами, працював на формування в учнів знань про світ, способів діяльності та емоційно-ціннісного ставлення до дійсності.

Багато підручників іноземних авторів поступово замінилися вітчизняними. Авторами підручників та навчальних посібників для вивчення природничих предметів були В.Зуєв, О.Герд (природознавство); А.Богданова (зоологія); Л.Ніконов, А.Фльоров, В.Зеленський, Н.Раєвський (ботаніка); Г.Іванов, А.Крубер, С.Григор’єв, Д.Семенов, І.Завалишин (географія) й інші.

Протягом досліджуваного періоду спостерігаємо збільшення кількості наочних засобів навчання: інструментів, приладів, макетів, моделей, настінних карт, таблиць тощо. Деякі з них виготовляли самі учні.

 Аналізуючи стан викладання природничих дисциплін у другій половині ХІХ – початку ХХ ст., встановлено, що значна увага вивченню природничих дисциплін відводилася в реальних та комерційних училищах.

З’ясовано, що початок XX ст. характеризується пожвавленням в галузі шкільної природничої освіти, друкується велика кількість посібників, в яких розв'язуються питання викладання природознавства, географії, біології та математики у середній школі.

У ході наукового пошуку встановлено, що шкільна природнича наука в різні історичні періоди зазнавала не лише розвитку, але й занепаду. На ці процеси досить активно впливали і суспільна думка щодо ролі природничих знань у житті людини, і стан розвитку власне природничої науки.

У третьому розділі „Шляхи реалізації нового змісту природничої освіти в другій половині ХІХ – початку ХХ століття” висвітлено особливості реалізації змісту природничої освіти в практичній діяльності вчителів середніх навчальних закладів. Виявлено проблеми викладання природничих дисциплін у середній школі та особливості їх вирішення. Визначено значення діяльності наукових товариств у пропагуванні прогресивних ідей щодо підвищення рівня природничої освіченості школярів.

Аналіз досвіду наукової і педагогічної діяльності педагогів-природознавців другої половини ХІХ – початку ХХ ст. та нормативних документів свідчить, що вдосконалення змісту природничої освіти вимагало нових форм та методів викладання природничих дисциплін у середніх навчальних закладах. Поширення набувають лабораторні заняття, екскурсії; застарілі методи навчання змінюють нові, в яких важливе місце належить наочності, “живому” спілкуванню учнів, практичному застосуванню набутих знань та умінь, спостереженню, ілюстрації, дослідам, демонстраційному експерименту тощо; зросла кількість наочних засобів навчання (карт, схем, таблиць, гербаріїв, приладів, макетів).

Проблема обсягу та змісту домашнього завдання належала до найбільш важливих проблем гімназійного навчання. Аналіз наукової літератури та першоджерел показує, що учні середніх навчальних закладів були перевантажені обсягом домашнього завдання, тому педагоги намагалися знайти шляхи подолання цієї проблеми. Найбільш вдалі рішення були запропоновані М.Запольським, Я.Мором, Я.Весселєм.

Визначено, що одним з головних методичних аспектів дореволюційної середньої школи було повторення навчального матеріалу, хоча у більшості випадків воно було сухим та одноманітним. Повторення спеціально виділялося навчальними планами і програмами природничих дисциплін. Починаючи з 70-х років ХІХ ст., питання повторення в середніх школах стає предметом обговорення в педагогічній пресі. Окремі автори виділяли дві групи повторення: вправи та вивчення напам’ять.

У ході дослідження на основі аналізу першоджерел і наукової літератури визначено, що в гімназіях, починаючи з ІІ половини ХІХ ст., широкої реалізації

набуло використання наочності на уроках природничого циклу. Слід відзначити, що найбільш цікавий і цінний в методичному відношенні матеріал з проблеми
використання наочності був накопичений в шкільній географії. Відомо, що у 60-х

роках передові вчителі, під впливом ідей Д.Семенова, починають широко використовувати на уроках географії наочні прийоми, в першу чергу креслення карт. Принцип наочності був одним з важливих для організації ефективного процесу навчання дисциплін природничого циклу у середніх навчальних закладах другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Встановлено, що велику увагу прогресивна російська педагогіка другої половини XIX століття приділяла наочності й цікавості викладання як засобам боротьби проти догматичного характеру навчання.

 У викладанні географії ідея наочності знайшла своє вираження насамперед у використанні карт і атласів. З розвитком друкарської справи в Росії друкування карт і атласів значно збільшилося, що дало можливість їхнього поширення в школі. Нові атласи містили досить великий набір навчальних карт.

 При вивченні біології та зоології використовували різноманітний колекційний матеріал рослинного й тваринного світу, кістяки, таблиці та схеми, що полегшувало засвоєння нового матеріалу. Досить поширеним на уроках ботаніки були гербарні колекції рослин своєї місцевості, більшість яких учні середніх шкіл виготовляли самостійно.

 Для забезпечення навчального процесу досліджувані середні навчальні заклади мали належне матеріально-технічне забезпечення (обладнані приладами і наочними посібниками кабінети, бібліотеки тощо). Завдяки реалізації принципів наочності, доступності, зв’язку навчання з життям забезпечувалася належна підготовка учнів.

 З’ясовано, що впровадження освітніх інновацій у зміст природничої освіти          ХІХ – початку ХХ ст. передбачало переорієнтацію викладання природничих дисциплін у середніх навчальних закладах.

Визначено, що розвитку природничої науки сприяли наукові товариства, які почали створюватись навколо університетів. При унiверситетi Св.Володимира в Києвi у другiй половинi ХIХ ст. формуються кiлька природничо-наукових товариств: Товариство аматорів природознавства, антропології та етнографії (1862), Товариство природознавцiв (1869), Київське товариство природознавців (1869), Фізико-математичне товариство (1889), зростає кількість рiзних технiчних товариств. Загалом, на кiнець ХIХ ст. у Росiйськiй iмперiї дiяло близько 100 наукових товариств, не рахуючи медичних.

Науково-популяризаційна робота природознавчих товариств набула великого розмаху і значення, отримала розвиток у різних формах. Лекційна пропаганда досягнень природознавства проводилась на високому рівні і з різних напрямків науки. Новою формою наукової популяризації і, одночасно, залученням до дослідної праці учнів середніх шкіл стали численні екскурсії околицями регіону, які дали багато матеріалу для подальшого наукового його опрацювання. На високий рівень було піднято музейну справу. Раціональна постановка практичних і демонстраційних

занять, лабораторний метод викладання природничих дисциплін, розробка планів навчальних екскурсій, організація шкільних музеїв та позашкільних читань, розробка лекцій для вчителів, публікації їх в журналі «Природа» свідчать про те, що поряд з культурно-просвітницькою діяльністю, наукові товариства природознавців займалися проблемами викладання природничих дисциплін.