Дидактичні засади застосування інтерактивних методів навчання молодших школярів

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розробленості проблеми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу, методологічні й теоретичні засади дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну та практичну значущість роботи, доведено вірогідність  отриманих результатів, подано відомості щодо апробації та впровадження результатів дисертації.

У першому розділі – „Теоретичні засади інтерактивних методів навчання” – здійснено аналіз наукової літератури, розглянуто основні підходи до тлумачення сутності інтерактивних методів, визначено сутність інтерактивних методів навчання, розкрито науково-теоретичні основи педагогічної взаємодії як пріоритетної складової інтерактиву.

Аналіз філософсько-історичного аспекту досліджуваної проблеми дав змогу простежити історію її розвитку, виявити позиції науковців щодо тлумачення сутності інтерактивних методів навчання, розгляду їх як ефективного способу активізації навчальної діяльності школярів, забезпечення міжособистісної взаємодії вчителя та учнів.

Реформаторські процеси в галузі освіти, які відбуваються нині на національному ґрунті, спрямовані на її гуманізацію та демократизацію. З усіх складових освітнього процесу (мета, завдання, зміст, засоби, форми, методи, прийоми, контроль та аналіз результатів) саме методи виступають вирішальною умовою його ефективного функціонування. Тому вдосконалення, осучаснення освіти має супроводжуватися оновленням методів її реалізації, коли поряд із традиційними широкого застосування набувають їх інноваційні різновиди.

З’ясовано, що дидактична й історична категорія „метод” не є незмінною. Вона постійно зазнає вдосконалення, збагачення новим змістом, оновлення, трансформації відповідно до змінюваних цілей і змісту освіти.

Узагальнення поглядів А.Алексюка, Ю.Бабанського, В.Бондаря, В.Дьяченка, В.Орлова та ін. дає змогу твердити, що метод навчання є системним об’єктом, який включає види і прийоми навчальної діяльності педагога і пізнавальної діяльності учнів, дії та операції, що забезпечують вирішення поставлених завдань, цілеспрямованим способом взаємопов’язаної діяльності вчителя та учнів, спрямованої на досягнення триєдиної мети: навчальної,  виховуючої і розвивальної.

Поняття «активні методи» з’явилося у вітчизняній і зарубіжній педагогіці у 20-30-х роках ХХ століття. На теренах української педагогіки значний внесок у розробку цих питань зробив О.Ривін, який започаткував так званий метод навчання в парах змінного складу або організований діалог чи метод діалогічних поєднань. На активній взаємодії ґрунтувалися також бригадно-лабораторний і проектний методи, виробничі та трудові екскурсії, практики, кооперативне навчання, які використовувалися в національній школі в означений період. Однак відсутність наукового їх обґрунтування, переоцінка ролі самостійності учнів, недостатнє теоретичне осмислення сутності активного навчання, обмеженість відповідного методичного забезпечення призвели до відмови від їх застосування в навчальному процесі.

Подальшого розвитку активні методи набувають наприкінці 50-х - початку 60-х років ХХ ст., що було пов’язано з працями радянського дидакта Є.Голанта, який запропоновув (залежно від способу діяльності учнів у навчальній діяльності) поділяти методи навчання на „пасивні” та „активні”.

У 70-х роках ХХ ст. активні методи ввійшли до наявної, на той час, класифікації методів навчання і почали широко впроваджуватися в систему освіти. Їх розробка пов’язана з працями В.Сухомлинського, а надалі педагогічною діяльністю Ш.Амонашвілі, В.Шаталова, Є.Ільїна. Це стало підґрунтям для виникнення теорії і практики розвивального навчання.

У 80-х роках ХХ століття зростає інтерес учених-педагогів і вчителів-практиків до методів, які забезпечують створення під час навчання мікроклімату, базованого на принципах співпраці й демократизації, сприяють розвитку в учнів критичного мислення та вміння самостійно опановувати нові технології, формують уміння бачити проблеми і правильно їх аналізувати, залучають учнів до постановки запитань, дослідження проблем, формулювання рішень.

Сьогодні спостерігається перехід школи на курс, який має забезпечити створення можливостей для учнів займати не просто активну, а й ініціативну позицію в навчальному процесі. Найбільшою мірою таким вимогам відповідають інтерактивні методи навчання. До основних переваг інтерактиву належать: можливість переведення учнів у позицію суб’єкта навчального процесу, сприяння розвитку в них комунікативних умінь і навичок, рефлексії, навичок проектної діяльності та логічного мислення, самостійної роботи, підвищення інтересу до опанування навчального матеріалу.

Ми в своєму дослідження визначаємо інтерактивні методи як такі, що ґрунтуються на взаємодії, діалоговому (полілоговому) спілкуванні, забезпечують суб’єктність учня, розвиток його логічного, творчого, критичного мислення, формування навичок працювати в команді,  аргументувати, доводили власну точку зору, слухати і приймати погляди інших на засадах паритетності та партнерства.

Тобто, інтерактивними вважаються такі методи навчання, які реалізуються завдяки активній взаємодії учнів і дають змогу на основі внеску кожного з них у спільну справу отримувати нові знання, організувати спільну діяльність, ідучи від окремої взаємодії двох-трьох осіб до широкої співпраці класного колективу.