РОЗВИТОК НАРОДНОЇ ОСВІТИ У КАТЕРИНОСЛАВСЬКІЙ ГУБЕРНІЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ-ПОЧАТОК ХХ СТ.)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, територіальні і хронологічні межі дослідження, проаналізовано історіографію та джерела, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, охарактеризовано методологічну та теоретичну основу дисертації, вказано на її наукову новизну, теоретичне та практичне значення, подано відомості про апробацію дослідження.

У першому розділі „Розвиток народної освіти на Катеринославщині в контексті загального розвитку шкільництва у Російській імперії у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття” проведено історіографічний аналіз досліджуваної проблеми, проаналізовані загальні тенденції розвитку народної освіти в Україні, схарактеризовані освітні процеси на Катеринославщині, систематизовано ідеї вітчизняних педагогів щодо організації навчання і виховання підростаючого покоління у народній школі.

Установлено, що питання організації і розвитку народної освіти належить до актуальних педагогічних проблем, про що свідчать численні праці вчених як досліджуваного періоду, так і сучасності. Визначено  три періоди дослідження даної проблеми: перший – 1861–1917 рр. – представлений переважно описовими працями (Я. Абрамов, П. Каптерєв, М. Корф, М. Пирогов та ін.); на другому – 1917–80-і рр. ХХ ст. – переважав критичний аналіз освітньої політики царського уряду та земської діяльності (Є. Мединський, О. Пінкевич, М. Чехов та ін.), а також з’являються узагальнюючі історико-педагогічні праці про розвиток освіти в Україні (І. Грушкевич, В. Смирнов, М. Константинов, О. Мазуркевич, В. Струминський та ін.); третій – з 1991 року – характеризується активізацією роботи дослідників у галузі історії вітчизняної педагогіки, посиленням інтересу до окремих регіонів України (В. Вихрущ, О. Драч, М. Євтух, С. Золотухіна, Ж. Ільченко, Т. Кравченко, В. Курило, О. Неживий, О. Сухомлинська).

У процесі наукового пошуку встановлено, що протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття в Україні склалися сприятливі соціально-економічні умови для загального розвитку народної освіти: скасування кріпацтва, швидкий ріст економіки, демократизація суспільства, позитивні зміни у політичному та культурному житті народу.

Ураховуючи нові економічні та суспільно-політичні умови, царський уряд був вимушений стати на шлях реформ. Так, в Україні були зроблені перші кроки щодо заміни станової школи буржуазною, поширювалася мережа початкових шкіл, з’являлися нові типи навчальних закладів. За освітню справу береться громадськість. Але, незважаючи на освітні реформи, царський уряд ставить ряд перешкод на шляху розвитку народної освіти.

Виявлені загальні тенденції розвитку народної освіти в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття:

– збільшення загальної кількості початкових навчальних закладів і поступове ускладнення системи народної початкової освіти за рахунок появи нових типів навчальних закладів: міністерських однокласних, двокласних, міських, земських училищ тощо;

– посилення контролю за народною освітою з боку уряду, зміцнення ролі Святого Синоду в організації шкільництва у країні;

– пожвавлення діяльності земств в освітній галузі у 70-х рр. ХІХ століття, а також розширення навчальних планів і програм у земських школах;

– стримання освітньої діяльності земств урядом шляхом видання постанов, якими встановлювався жорсткий регламент на навчальну та методичну літературу, зміст навчальних програм, що використовувалися у земських школах, а також заборона української мови постановами 1863, 1876 рр.;

– русифікація українського народу, систематичне і планомірне пригноблення і переслідування царським урядом української національної школи і культури;

– згортання земської організаційно-освітньої діяльності наприкінці ХІХ століття, зниження темпів створення нових народних шкіл і вдосконалення змісту початкової освіти в існуючих школах.

На основі вивчення багатьох історичних джерел встановлено, що у Катеринославській губернії існувала велика кількість закладів народної освіти, що утворювали своєрідну систему, яка об’єднувала 36 типів початкових народних училищ. Серед них головне місце займала земська початкова школа. Далі йшли церковно-парафіяльні та міністерські початкові училища, а також початкові училища різних етнічних меншин Катеринославщини і початкові училища, що були відкриті приватними особами.

У формуванні системи народної освіти у Катеринославській губернії виокремлено  кілька етапів. Перший етап (1861– 874 рр.) характеризується тим, що протягом цього періоду домінуючими навчальними закладами були церковно-парафіяльні та приходські училища. На другому етапі (1874–1890 рр.) починають з’являтися земські школи. Водночас збільшується кількість церковно-парафіяльних шкіл для стримування земських шкіл, що було обумовлено політикою уряду. На цьому етапі з’являються школи національних меншин. Протягом третього етапу (1890–1908 рр.) спостерігається швидкий ріст кількості земських училищ, а також розширення мережі міністерських шкіл та приватних початкових училищ. Четвертий етап (1908 – 1917 рр.) характеризується активною діяльністю земств, сільських  громад та приватних осіб щодо вдосконалення змісту освіти у народних школах губернії. Окрім цього, показниками вдосконалення змісту освіти стали: розробка нових шкільних програм, підручників, посібників, упровадження нових навчальних дисциплін, посилення мотивації навчання в учнів.

Доведено, що підґрунтям для розвитку народної освіти у Катеринославській губернії стали прогресивні ідеї та практична педагогічна діяльність багатьох видатних вітчизняних педагогів-демократів та громадських діячів ХІХ століття: М. Корфа, М. Пирогова, К. Ушинського та ін. З’ясовані основні вимоги вітчизняних педагогів  до організації народної освіти: обов’язкове навчання школярів рідною мовою, практична доцільність та виховний характер навчання, зв’язок навчання з життям, гармонійне поєднання інтелектуального, патріотичного, фізичного і трудового виховання. Основними дидактичними принципами прогресивні педагоги вважали наочність, тісний взаємозв’язок між предметами, свідомості учнів при оволодіння навчальним матеріалом та доступності навчання і врахування індивідуальних особливостей школярів.

Погляди прогресивних педагогів України і Катеринославщини (С. Васильченко, Б. Грінченко, М. Корф, В. Леонтович, М. Пирогов, К. Ушинський, Я. Чепіга, М. Чернявський, С. Черкасенко та ін.) утворили нову педагогічну концепцію, загальнолюдську за своїм змістом і  національну  за формою. Окрім цього, їхні погляди і практична педагогічна діяльність сприяли усвідомленню народними масами необхідності загальної освіти. Це, у свою чергу, формувало нове освітньо-культурне середовище у Катеринославській губернії.

Таким чином, на основі аналізу історичних документів встановлено, що, незважаючи на різні перешкоди, які робив царський уряд, народна освіта продовжувала розвиватися і мала позитивні тенденції у цьому розвитку. А діяльність і погляди прогресивних вітчизняних педагогів свідчать про зрушення у навчально-виховному процесі народної (початкової) школи у бік  гуманізації та демократизації.

Отже, прогресивні демократичні ідеї українських педагогів другої половини ХІХ – початку ХХ століття та їхня практична діяльність стали основою розбудови національної системи освіти у наступний  період  – 1917–1920 рр.

У другому розділі „Досвід організації народної освіти на Катеринославщині (друга половина ХІХ – початок ХХ століття)” досліджено зміст освіти у земських народних школах Катеринославщини, специфіку розвитку національних шкіл, напрями діяльності приватних шкіл, систему підготовки вчителів для народних шкіл Катеринославщини, а також шляхи використання досвіду розвитку народної освіти  у практиці сучасних шкіл України.

У процесі дослідження встановлено, що освітні реформи другої половини ХІХ – початку ХХ століття у Російській імперії надали можливість формування неурядових типів початкових навчальних закладів. Одним з таких типів народних закладів початкової освіти була земська народна школа. Завдяки активній громадській діяльності губернського та повітових земських установ Катеринославщини цей тип початкової школи швидко поширився по всій губернії і став домінуючим навчальним закладом.

Ретроспективний зіставно-порівняльний аналіз, вивчення звітів початкових шкіл дозволили виявити основні переваги земської школи перед іншими закладами народної освіти. У земських школах навчання спиралося на такі принципи, як наочність, виховуюче навчання, зв’язок навчання з життям, концентричність у навчанні, доступність навчального матеріалу. У цих школах використовувалися такі прогресивні методи і засоби навчання й виховання, як пояснювальне читання, звуковий метод, наочність тощо. Спеціально для земських шкіл Катеринославщини були створені унікальні за змістом шкільні програми. Завдяки їм школярі  протягом невеликого терміну засвоювали основні навички письма, читання та рахунку. Знання, отримані у земській школі, були ширшими і ґрунтовнішими, ніж ті, що отримували учні у церковно-парафіяльних чи міністерських школах.

Водночас, на території Катеринославської губернії розвивалися і національні школи – школи іноземних колоністів. Жорстка урядова політика була спрямована на асиміляцію етнічних меншин імперії. У таких умовах іноземні колоністи були вимушені пристосовуватися до несприятливих умов. Так, отримання початкової освіти іноземцями відбувалося у різних типах початкових закладів: традиційних, конфесійних, приватних та земських училищах, створених спеціально для колоністів.

У ході наукового пошуку встановлено, що системи закладів початкової освіти у грецьких та німецьких поселеннях мали спільні риси. Це були переважно земські училища, зміст освіти яких був пристосований до вимог колоністів. Навчання у них проходило рідною мовою. Окрім цього учні цих закладів мали можливість ґрунтовно вивчати і російську мову. Але разом з цим, у німецьких та грецьких поселеннях існували і  особливі типи навчальних закладів. Так, у греків набули поширення одно- та двокласні громадські училища, що засновувалися і утримувалися на кошти спільноти. На відміну від греків Катеринославщини, німці зберігали власну конфесійну (церковну) та домашню освіту.

З’ясовано, що розвиток національної єврейської освіти проходив у іншому напрямку, ніж у грецьких та німецьких поселеннях. З огляду на те, що по відношенню до єврейської спільноти гніт царського уряду був особливо жорстким, єврейська початкова освіта протягом тривалого часу залишалася суто конфесійною. Але політика царського уряду, спрямована на асиміляцію етнічних меншин з російським народом, зумовила появу нових типів національних навчальних початкових закладів: приватних училищ, казенних (державних) єврейських двокласних училищ, громадських та приватно-громадських закладів початкової освіти.

Таким чином, незважаючи на русифікаторську політику уряду, етнічні групи Катеринославщини змогли зберегти власну культуру та організувати національну освіту за допомогою земських та приватних початкових училищ.

У ході дослідження встановлено, що важливу роль у розвитку народної освіти на Катеринославщині наприкінці ХІХ  –  на початку ХХ ст. відіграла приватна ініціатива. Виникнення і поширення приватних початкових училищ у губернії було зумовлено швидкими темпами розвитку різних типів промислових підприємств у Катеринославській губернії.

Промисловці були зацікавлені у створенні початкових навчальних закладів для народних мас, у яких школярів готували до життя чи хоча б до елементарної праці на підприємствах. Отже, на Катеринославщині упродовж 1876 –1907 рр. було відкрито 19 приватних закладів початкової освіти: 7 з них відповідали рівню навчання в однокласних народних училищ, 12 за своїм статусом і навчальними програмами відповідали двокласним народним училищам та вищим початковим школам.

З’ясовано, що умови та рівень навчання у приватних школах були кращі, ніж у початкових школах інших типів. Доброчинна діяльність промисловців Дж. Юза, С. Каліберди, купця В. Бронька, поміщика М. Ковтуна та інших у галузі освіти привернула велику увагу громадськості Катеринославської губернії до освіти.

Виявлено, що велике розмаїття закладів народної освіти Катеринославської губернії  вимагало більшої кількості кваліфікованих педагогів. На необхідності професійної підготовки вчителів наголошували М. Пирогов, К. Ушинський, М. Корф. За сприянням губернських земств, піклувателів Харківського та Одеського навчальних округів була створена належна система підготовки народних учителів. Вона містила у собі вчительські семінарії, підготовчі вчительські курси при гімназіях та прогімназіях Катеринославської губернії. Так, на Катеринославщині діяло 9 вчительських семінарій (у Великій Янісолі, Маріуполі, Верхньодніпровську, Павлограді, Луганську, Новомосковську, Сартані та 2 семінарії у Катеринославі). Перша вчительська семінарія була створена у 1869 р. у Катеринославі. Крім цього, вчителів для початкових шкіл Катеринославщини готували Харківський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Таганрозький учительський інститут (з 1902 року). Велику роль у підвищенні професійного рівня народних учителів Катеринославщини відіграли педагогічні курси-з’їзди, де вчителі могли обмінюватися досвідом, знайомитися з передовими педагогічними ідеями. В організації роботи педагогічних курсів брали участь викладачі Харківського, Новоросійського університетів і Таганрозького вчительського інституту. Вони, зокрема, складали програми літніх педагогічних з’їздів та багатьох народних шкіл Катеринославщини.

На основі співставлення умов, у яких проходив розвиток народної освіти на Катеринославщині протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття, і освітніх процесів, що відбуваються зараз, було визначено продуктивні ідеї реформування народної освіти, які можна творчо використовувати на сучасному етапі розвитку України. Це – навчання рідною мовою у навчальних закладах усіх рівнів, особливо у початковій школі; піднесення ролі місцевих органів самоврядування у справі організації освіти; гуманізація і демократизація навчально-виховного процесу у школах; посилення уваги приватним закладам освіти, а також школам національних меншин на території держави та укріплення дружніх зв’язків з іншими світовими державами, обмін передовим педагогічним досвідом з ними.