ІДЕЯ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ У СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕДАГОГІВ-МИСЛИТЕЛІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ



Название:
ІДЕЯ ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНОЇ ОСОБИСТОСТІ У СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ПЕДАГОГІВ-МИСЛИТЕЛІВ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, його хронологічні межі, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлено методологічні й теоретичні засади, окреслено джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення здобутих результатів, наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі – „Розробка теоретичних основ проблеми виховання моральної особистості в роботах зарубіжних філософів-педагогів до другої половини XVIII століття” проаналізовано стан вивчення проблеми дослідження в сучасній педагогічній науці, зокрема в монографіях і періодичних виданнях. Виходячи з необхідності визначити особливості формування та розвитку ідеї виховання моральної особистості за допомогою історико-логічного та компаративного порівняння, розглянуто генезу даної ідеї у філософській та педагогічній думці, на основі чого зроблено висновок, що ставлення до цієї ідеї в педагогіці мало пряму залежність від способу розв’язання питання людської природи і вирішення проблеми „людина – суспільство”. У дослідженні наведено умовну періодизацію формування і розвитку поглядів на проблему виховання моральної особистості та подано стислу характеристику поглядів основних представників філософських і педагогічних шкіл у ці періоди.

 Історія становлення, формування і розвитку ідеї виховання моральної особистості на науковому, філософсько-педагогічному рівні переконливо демонструє нам складний і довгий за часом процес усвідомлення об'єктивного характеру тенденцій, які зумовили розробку мети, завдань, базових положень, а також всього змісту реалізації цієї ідеї в історії філософсько-педагогічної думки.

Мета виховання моральної особистості виводилася дослідниками або з конкретних потреб суспільства, або з доволі абстрактних потенційних можливостей розвитку людської природи. Її зміст будувався на основі принципів, що відображають найважливіші й загальні закономірності розвитку людської природи і суспільства. Еволюційний розвиток змісту виховання моральної особистості відбувався послідовно від накопичення багатого емпіричного матеріалу до його наукової обробки і створення на цій базі стрункої педагогічної теорії. Цей процес був спрямований на створення належних умов життєдіяльності й забезпечення гармонійних взаємостосунків у суспільстві.

Давньогрецькі мислителі у визначенні мети, завдань, принципів, змісту виховання моральної людини спиралися на космогонічний характер власної філософії. Головну увагу вони приділяли вирішенню проблеми виховання гармонійно розвинутої людини, яка пізніше поступається виховному ідеалу прагматичної, сильної й успішної особистості у стоїків. Серед принципів виховання, що були розроблені у цей час, на перший план виступають ідеї всебічного розвитку, гуманізму, природовідповідності, самопізнання. Зміст виховання моральної особистості в античні часи визначався двома основними підходами. Перший , пов’язаний з іменами Піфагора та Епікура, встановлював пріоритет індивідуальних потреб людини; другий, сократівський – намагався поєднати людську індивідуальність з вимогами суспільства. Саме давньогрецькими мислителями були розроблені класичні вимоги до морально сформованої особистості на основі чотирьох доброчинностей: мужності, чесності, мудрості та поміркованості.

У середньовіччі, коли в європейський педагогіці на провідні позиції вийшли християнське богослов’я і схоластика, головну увагу було приділено духовно-моральному вдосконаленню людської природи. Тому завдання морального виховання виступає на перший план і передує інтелектуальному, естетичному і фізичному розвитку людини.

Новий погляд на проблему виховання моральної особистості ми знаходимо у філософів-гуманістів і соціал-утопістів епохи Відродження (Еразма Роттердамського, Ф. Рабле, М. Монтеня, Т. Мора, Т. Кампанели), які на основі пантеїстичної теорії знову звернулися до античного тлумачення людини як природної істоти. Вперше на теоретичному рівні обґрунтував мету, завдання, принципи, а також зміст процесу виховання моральної особистості видатний чеський мислитель Я. А. Коменський, який виходив з християнського вчення про природу людини і сенс її життя. Такий підхід дозволив йому подолати надмірний антропоцентризм епохи Відродження, що розглядав оточуючу природу як об’єкт необмеженої діяльності людини і часто призводив до невиправданого егоцентризму. Чеський педагог зробив основою своєї педагогічної теорії ідею природовідповідності, зумів зберегти високі духовно-моральні орієнтири і людські виміри виховного процесу, а пансофічна ідея спрямувала логіку його роздумів у бік створення загальнолюдської моделі виховання й освіти.

Філософсько-педагогічна думка Нового часу (Дж. Локк, Т. Гоббс, Ф. Бекон) більше уваги приділяла формуванню соціального досвіду людини, підготовки її до практичного життя. Саме тому теорія елітарного виховання Дж. Локка містить у собі такий великий заряд прагматизму, що максимально наближає її до поглядів софістів. Крім того, в основі такого підходу лежить концепція так званої „чистої дошки”, а це, в свою чергу, підносить роль виховання на небачену до того висоту.

Просвітницькі ідеї французьких філософів (Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, Ш. Монтеск’є) повернули процес виховання моральної особистості у бік природовідповідності та свободи дитячого вибору. Теоретичне здобуття природного виховання полягало у категоричному визнанні своєрідності та унікальності дитячої природи, так не схожої на дорослу.

Аналіз філософської і педагогічної думки дозволив визначити два основні підходи щодо вирішення проблеми виховання моральної особистості. Перший підхід характеризується надмірним антропоцентризмом, коли природа розглядається як об’єкт необмеженого нічим впливу (технократична концепція виховання й освіти). Другий – виходить з висновку про тісний зв’язок людини, природи і суспільства і доводить нам необхідність визнання своєрідності дитячої природи і вивчення її особливостей (гуманістичні концепції).

У другому розділі – „Ідея виховання моральної особистості в роботах українських мислителів другої половини XVIII століття” – досліджені особливості розробки проблеми виховання моральної особистості в працях вітчизняних філософів-педагогів даного періоду.

У другій половині XVIII століття українськими мислителями були розроблені три філософсько-педагогічні концепції виховання моральної особистості. Перша концепція тісно пов’язана з ідеологією православ’я і ґрунтується на християнській етиці, провідними її теоретиками були професори Києво-Могилянської академії Г. Кониський і М. Козачинський. Вони визнавали самостійну цінність земного життя, активну природу людини та її здатність до творчої діяльності; закликали до духовно-морального виховання на основі норм християнсько-православної моралі, пристосованої до потреб нового буржуазного суспільства. В обґрунтуванні змісту виховання моральної особистості українські мислителі більше виходили з раціонального принципу корисності, що спирається на людський розум. Так добром для людей, з їхньої точки зору, виступає те, що йде на власну користь і, згідно з оцінкою розсудливої людини, не приносить зайвих страждань.

Друга концепція була розроблена Я. Козельським і базувалася на французькій філософсько-педагогічній думці. Я. Козельський вважав суспільне середовище найважливішим чинником, що впливає на формування та розвиток людської особистості, тому його погляди пройняті ідеєю соціальної рівності та тісно пов’язані з потребами суспільства, яке потребує людей освічених і морально вихованих. Вважаючи, що моральні якості не є природженими, а набуваються в процесі виховання, мислитель розглядав гуманізм як провідний принцип виховання моральної особистості. Але гуманізм Я. Козельського відкидав норми християнської моралі, заперечував релігійне віровчення як теоретичну і методологічну основу обґрунтування мети, завдань і змісту виховання моральності в людині. Тому йому доводилося шукати виховні ідеали зовні людської природи, в абстрактних і хитких проявах суспільних відносин.

Автором третьої, найбільш оригінальної концепції, виступає Г. Сковорода. Етико-гуманістичне вчення українського мислителя ґрунтується на оптимістичному переконанні в безумовно добрій природі кожної людини, де криються величезні творчі сили і можливості. Він вважав, що через індивідуально неповторний зв’язок із Богом кожна людина відрізняється від інших своєю внутрішньою природою. Тому принцип „спорідненості”, або, за історико-педагогічною термінологією, „природовідповідності” відіграє ключову роль у його поглядах. Таким чином, Г. Сковорода вводячи до власної філософсько-педагогічної системи поняття спорідненості або „доброго народження”, тим самим відкинув локківську концепцію „чистої дошки”.

На відміну від своїх попередників Г. Сковорода використав більш системний підхід у вирішенні проблеми виховання моральної особистості, залучивши для цієї справи надбання античної філософсько-педагогічної думки, християнське вчення про природу і сенс людського життя, дослідження Нового часу, епох Відродження і Просвітництва, кращі вітчизняні традиції виховання минулих часів, а також народну виховну мудрість. До Г. Сковороди підхід такого високого наукового рівня ми знаходимо тільки у Я. А. Коменського.

В етико-гуманістичному вченні українського мислителя органічно поєдналися „філософія щастя” і „споріднене виховання”. Саме тому образ морально вихованої людини часто надавався разом з її прагненням до щастя. Г. Сковороду не задовольняли чотири класичні моральні доброчинності, і він шукав інші основи моральної культури. Цей пошук привів його до вдячності як базової риси моральної особистості. Отже основними ознаками морально вихованої людини, на його думку, виступають: „добре народження”, „споріднене виховання”, правильне розуміння людиною сенсу життя на основі пріоритету „внутрішньої натури”, адекватне сприйняття потреб „натури зовнішньої”, наявність духовно-моральних рис характеру і якостей особистості, основу яких складають вдячність і любов.

Вітчизняні мислителі в своїх творах обґрунтували систему базових ідей виховання моральної особистості. На їхню думку, принципи спорідненості (природовідповідності), самопізнання, гуманності, народності мають позачасове, загальнолюдське значення і можуть бути застосовані при розробці мети, завдань, а також системи форм і методів виховання моральної особистості. Незважаючи на суттєві відмінності трьох розроблених у другій половині XVIII століття концепцій, їх поєднує пріоритет у вихованні особистості духовно-моральних рис характеру і якостей людини.

У третьому розділі„Ідея виховання моральної особистості на сучасному етапі та перспективи її розвитку” – розглянутий сучасний стан вирішення даної проблеми в українському суспільстві.

На початку ХХІ століття ми стаємо свідками глобальних перетворень у багатьох галузях суспільного життя, викликаних переходом людства від техногенної до антропогенної цивілізації.  

Техногенні тенденції дозволили здійснити науково-технічну революцію, покращати матеріальний рівень життя, зробивши його набагато безпечнішим і комфортним, але водночас призвели до трагічної втрати людиною духовних орієнтирів. Поставивши на перше місце техніку, зробивши головний акцент на формування й розвиток інженерного мислення та егоцентричного світогляду, людина втратила свої духовні коріння, і, як, наслідок – саму себе. Тому проблема виховання моральної особистості, спроможної ефективно вирішувати завдання суспільного життя, займає таке важливе місце в сучасних педагогічних дослідженнях.

Цілий ряд дослідників (В. Андрущенко, Б. Гершунский, Г. Клімова, Л. Кондрашова, В. Кремінь, С. Сисоєва, О Сухомлинська) вказують на те, що головною причиною катастрофічної девальвації духовно-етичних цінностей є системна криза трьох головних галузей духовного життя суспільства: науки, релігії, виховання й освіти. Розвиваючи цю гіпотезу вони прийшли до висновку, що саме виховання й освіта в недалекому майбутньому зможуть усунути цей розрив, що утворився між знаннями і вірою.

Саме такий підхід у вирішенні найбільш важливих проблем розвитку людини й суспільства ми знаходимо в філософсько-педагогічних працях українських педагогів-мислителів другої половини XVIII століття: М. Козачинського, Я. Козельського, Г. Кониського, Г. Сковороди. Вітчизняна філософсько-педагогічна думка була спрямована на створення цілісної системи поглядів на природу, людину й суспільство, намагалася пояснити сенс людського життя та місце людини в навколишньому світі.

Тому в дослідженнях вітчизняних мислителів даного періоду в одне ціле були пов’язані філософські й педагогічні ідеї, робилася спроба з точки зору психології обґрунтувати мотиви людських вчинків і розробити концептуальні підходи в розв’язанні проблеми виховання моральної особистості. Філософсько-педагогічні ідеї українських авторів відрізняються своєю універсальністю, спробою створення системного бачення навколишнього світу й місця в ньому людини.

Саме системний підхід вітчизняних мислителів другої половини XVIII століття до вирішення проблеми виховання моральної особистості представляється нам доволі перспективним й ефективним з точки зору розробки концепцій і програм у галузі виховання й освіти на державному рівні. Українські педагоги в своїх творах запропонували нам систему базових ідей цілком придатних для створення таких концепцій. Вони вважали, що принципи гуманності, народності, спорідненості (природовідповідності), самопізнання мають позачасове значення і можуть бути застосовані для розробки та обґрунтування мети, завдань, а також системи форм і методів виховання моральної особистості.

На думку багатьох дослідників, для того, щоб розробити довготривалу програму розвитку освітньо-виховної галузі суспільства, необхідне прогностично змістовне обґрунтування цінісно-цільових пріоритетів освітньо-виховної діяльності. Але, якщо взяти до уваги концепцію виховання дітей та молоді, прийняту в Україні, то там ми можемо знайти багато загально-абстрактних положень на зразок „гармонійно розвинутої, високоосвіченої людини”. У сучасній педагогічній науці ця ідея системну і послідовну критику як доволі абстрактна та нездійснена. Багато хто вважає, що вона виступає не більш як позитивним побажанням процесу виховання.

Одним з найбільш перспективних підходів до виховання моральної особистості на даний момент, на нашу думку, є концепція самореалізації особистості. Вона базується на розумінні сенсу життя людини з точки зору її повної самореалізації, коли людина намагається принести максимальну користь собі, близьким людям, суспільству через використання власних здібностей, знань, умінь, навичок. Саме з такої позиції особливу увагу привертають погляди Г. Сковороди, який вперше в українській філософсько-педагогічній думці розробив концепцію самореалізації особистості („сродності”) і спробував об’єднати її з християнською етикою.

Головним завданням особистості в наступній концепції виступає оволодіння досвідом, накопиченим у суспільстві, щоб забезпечити їй ефективну й оптимальну соціалізацію в рамках суспільних відносин. Такий підхід отримав назву соціокультурної концепції і передбачає виховання моральної особистості з позиції смисложиттєвих цінностей людини, релятивістського погляду на них.

На відміну від суто абстрактної теорії всебічного розвитку, ці дві концепції мають яскраво виражений практико-орієнтований характер і спрямовані на формування та розвиток якостей, умінь, знань, навичок, необхідних для індивідуального й суспільного життя людини.

Серед провідних тенденцій у реформуванні освітньо-виховного простору ми можемо назвати радикальний перегляд існуючої моделі шкільного виховання й освіти на основі пріоритету духовно-моральних цінностей, перехід до особистісно-орієнтованої парадигми й розвивального навчання з повною відмовою від сучасних інформаційно-інтелектуальних стандартів. Якість цих перетворень також залежить від переорієнтації педагогічного процесу з однобічного впливу вчителя на комунікативну його взаємодію, з обов'язковим урахуванням психофізіологічного стану дитини.

Вітчизняні мислителі XVIII сторіччя у своїх творах запропонували нам систему базових ідей для створення такої концепції. На їхню думку принципи спорідненості (природовідповідності), самопізнання, гуманності, народності мають позачасове, загальнолюдське значення і можуть бути застосовані для розробки та обґрунтування мети, завдань, змісту, а також системи форм і методів виховання моральної особистості в сучасних умовах розвитку суспільства.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины