НАРОДНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ВИХОВАННЯ У ПЕДАГОГІЧНІЙ НАУЦІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми  та ступінь її дослідженості, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методологічну основу, практичне та теоретичне значення, наукову новизну, джерельну базу, апробацію і впровадження основних результатів дисертаційного дослідження в практику роботи освітніх установ.

У першому розділі – “Теоретичні основи становлення та розвитку принципу народності у вихованні” – розкрито передумови становлення та розвитку принципу народності у вихованні та його розвиток у дихотомії часу  - простору.

Як показало дослідження, українська народність формувалася в складних умовах. Становлення Київської держави сприяло формуванню давньоруської народності, фундаментом якої були єдина мова і культура, спільна територія і економічні зв’язки. Київська Русь, братські школи, Запорізька Січ стали осередками зародження та створення передумов до розвитку ідеї народності в вихованні.

Проведений аналіз дослідження свідчить, що школи Київської Русі, Запорізької Січі, братські школи були не тільки школами навчання, вони відіграли значну роль у становленні національного виховання і духовності, на засадах християнства, людинолюбства та загальнолюдських цінностей. У школах, монастирях, церквах процвітали ідеї гуманізму, демократії, панував високий моральний і патріотичний дух. Кращі сини та дочки України боролися за рідну землю, мову, намагалися зберегти культуру, виховати гідне молоде покоління.

Аналіз результатів дослідження дає підстави констатувати, що народність як принцип виховання витоками сягає інституту кормильства часів Київської Русі.

Проблема народності як принципу виховання дотично порушується в  літописах, а саме: “Повчанні” Володимира Мономаха та Луки Жидяти, “Слові про закон і благодать” Іларіона, “Слові о полку Ігоревім”, “Літописі Самовидця”, літописі Самуїла Величка, літописі гадяцького полковника Григорія Грабянки та ін. У “Повісті временних літ” йдеться про життя давньоруської народності та її держави. Митрополит Іларіон у “Слові про закон і благодать” прославив князя Володимира, вказав на його доленосну роль в історії нашого народу. Весь твір пройнятий патріотичним пафосом. Особливо підноситься ідея народності у “Слові о полку Ігорєвім”.

Відомо, що визначальною ознакою кожної народності є мова. У Київській Русі в Х-ХІІІ ст. існували давньоруська та старослов’янська мови. У процесі утворення єдиної давньоруської народності християнство відіграло свою роль, воно сприяло процесу формування етнічної спільності.

У братських школах передбачалося співробітництво сім’ї та школи у багатогранному виховному процесі, а у статутах сфокусовано багатовекторні проблеми виховання.

Школи Запорізької Січі були кузнею мужності, відваги, хоробрості. Ідеалом у вихованні в той час був вольовий, шляхетний лицар, козак.

В Україні впродовж віків склалася національна система виховання, на основі самобутності та особливої ментальності українського народу. Важливою складовою національного виховання є принцип народності –  єдність національного та загальнолюдського. Джерелами виховання дітей на цій основі є рідна мова, рідна історія, географія, традиції, звичаї, обряди, любов до свого народу, до рідного краю, Вітчизни і т.д.

Нами визначено такі етапи розвитку принципу народності у вихованні у педагогічній науці у часо-просторовому вимірі:

І етап – зародження першооснов принципу народності у вихованні в контексті українського барокко або козацької доби (ХVІ-ХVІІІст.);

ІІ етап – розвою принципу народності у вихованні (кінець ХVIII- перша половина ХІХ ст.);

ІІІ етап – активного розвитку принципу народності у вихованні в період поширення і активізації народницького руху (друга половина ХІХ ст.-1905 р.) та наукового доробку К. Ушинського;

ІV етап – розквіту принципу народності у вихованні в контексті національно-революційного руху (1905-1920 рр.) та існування Української держави;

V етап – експериментування і новаторства розвитку принципу народності у вихованні в контексті радянської українізації (1920-1933 рр.);

VІ етап – деструктивного стану принципу народності у вихованні в умовах перебування української педагогіки у складі російської радянської культури (1933-1958 рр.);

VІІ етап – специфічного розвитку принципу народності у вихованні в контексті “Закону про зміцнення зв’язків школи із життям” і змагань за демократичний розвиток педагогіки (1958-1985 рр.) та осмислення його і утвердження в працях В. Сухомлинського;

VІІІ етап – піднесення принципу народності у вихованні в межах радянського дискурсу (1985-1991 рр.);

ІХ етап – розвою принципу народності у вихованні в незалежній Українській державі та за умов наступу світових глобалізаційних процесів (1991 р.- до нашого часу).

У другому розділі – “Розвиток принципу народності у вихованні в період становлення модерної педагогічної думки в Україні” – розкрито ідею народності як основу виховного процесу в творчій спадщині                 О. Духновича, котрий вперше ввів у науковий обіг термін “народна педагогіка” в Україні. Виокремлено непересічне значення наукового обґрунтування К. Ушинським принципу народності. Висвітлено подальший розвиток народності як принципу виховання у творчому доробку                    Б. Грінченка. Педагогічно-освітня діяльність О. Духновича, К. Ушинського, Б. Грінченка належить до культурницького, народницького етапу, вона розвивалася у площині натурфілософії і опиралася на етнографічно-культурницьку парадигму.

У ХІХ столітті українство зазнало нищівних утисків внаслідок імперської внутрішньої політики Росії. Основний удар був спрямований проти української мови, про що свідчать Валуєвський циркуляр (1863 р.) та “Ємський указ” (1876 р.). Перший документ забороняв друкувати українські книги, адже української мови “никогда не было, нет и быть не может”, другий – проголошував заборону ввезення малоросійських книжок з-за кордону та видання й друкування творів і перекладів.

К. Ушинський розглянув принцип народності у працях “Про необхідність зробити російські школи російськими”, “Загальний погляд на виникнення наших народних шкіл”, “Про народність у громадському вихованні” на основі аналізу виховних традицій європейських країн і надбань народної педагогіки.

У ході дослідження було встановлено, що на іншу світоглядну парадигму – етнографічно-культурницьку, національну був спрямований розвиток принципу народності у вихованні в педагогічно-освітній діяльності Б. Грінченка. Якщо К. Ушинський бачив розвиток принципу народності у вихованні у контексті рідної мови, наслідуванні християнсько-православних ідеалів, оволодінні реальними знаннями, то Б. Грінченко – в оволодінні українською мовою, знанні рідної культури, історії, а через їх знання – шлях до національного відродження і національної незалежності. Якщо К. Ушинський метою розвитку принципу народності у вихованні вбачав християнський ідеал людини, то Б. Грінченко надавав перевагу національному ідеалу. Однак, вважаємо за необхідне особливо наголосити на тому, що саме             К. Ушинський перший дав наукове обґрунтування цього принципу і спонукав до сміливого творчого пошуку Б. Грінченка.

Якщо Б. Грінченко та К. Ушинський розвивали ідею народності на теренах російської імперії, то О. Духнович – австрійської. Він відстоював ідеї традиційного українського просвітительства і у його змісті першим порушив питання принципу народності у вихованні. Його педагогічна діяльність проходила на Закарпатті, одному з найубогіших куточків Європи.                 О. Духнович дбав про формування в дітях людинолюбства, доброзичливості, про гармонійний розвиток їх фізичних і духовних сил, спонукав до володіння реальними знаннями, рідною мовою. Як і Б. Грінченко та К. Ушинський, просвітитель О. Духнович щиро вірив, що шляхом поширення освіти удосконалюється моральність людей, що є передумовою злагоди в суспільстві. Принцип народності у вихованні О. Духнович розглядав крізь призму народної педагогіки та її засобів, мови, фольклору, звичаїв, обрядів,

Якщо К. Ушинський і О. Духнович традиційно ототожнювали поняття “народ” і “селянство”, а принцип народності у вихованні розглядали відповідно до вимог цієї частини суспільства, то Б. Грінченко бачив ширше. У його розумінні народ – це і селянство, і робітники, і інтелігенція. Принцип народності у вихованні, за Б. Грінченком, повинен відповідати запитам різних соціальних верств: національну незалежність повинен здобувати весь народ, а не його частина. У цій справі він надавав великого значення інтелігенції, передусім учителям, вважав їх провідною рушійною силою процесу національного відродження. Б. Грінченко у своїй виховній концепції на перше місце ставить оволодіння науками. Він намагається виховувати в дітей прагнення до знань, активність думки, здатність мислити, стимулює творчий пошук. Суть принципу народності у вихованні для нього в підготовці дитини до нового життя в новому суспільстві за нових соціальних, економічних обставин з високим рівнем національної свідомості та технічного прогресу.

У третьому розділі – “Народність як принцип   виховання в контексті суспільно-політичного та соціально-культурного життя України ХХ століття” – висвітлено розвиток принципу народності у вихованні в педагогічній думці 1905 – 1920 рр., народні імперативи і цінності в педагогічній спадщині В. Сухомлинського та  здійснено аналіз народності як принципу виховання в сучасній педагогічній теорії.

Як показало дослідження, важливим для вітчизняної педагогіки був період 1905-1920 рр. Проголошення української державності, становлення та розвиток національної освіти та виховання, пробудження національної самосвідомості – це особливий етап у історії. Зміни, які відбулися в житті українського народу, пов’язані з відродженням культури, школи, рідної мови. У цей період молода держава приділяла увагу розвитку ідеї народності у вихованні, українізації освіти.

М. Грушевський, І. Огієнко, С. Русова, Я. Чепіга – відомі постаті цього періоду, їх праці актуальні й сьогодні, оскільки спрямовувалися на розбудову національної системи виховання і стали фундаментальною основою розробки питань теорії виховання, а надто народності як принципу. Ці вчені-педагоги пропагували ідею національного виховання на основі народності, вболівали за національну школу з рідною мовою навчання: І. Огієнко вказував на те, що віра і мова – головна ознака народності; С. Русова та Я. Чепіга виступали за впровадження природної школи, де б дитина могла здобувати справжню освіту, а не сурогат, шкідливий для її духовного розвитку та народної культури.

Апогею розвитку і особливого осмислення набув принцип народності у вихованні у творчому доробку В. Сухомлинського, на думку якого виховання громадянина неможливе без опертя на народну основу, на народ, живе і вічне джерело педагогічної мудрості. Термін “національне виховання” в педагогічній спадщині В. Сухомлинського не вживається, але вся його науково-педагогічна діяльність була спрямована на виховання в дітей любові до своєї нації, до українського народу, його традицій, звичаїв, обрядів, культури, до материнської мови, до рідної землі-годувальниці, до України. Особливу увагу В. Сухомлинський надавав сім’ї, родинному вихованню, високо цінував співпрацю сім’ї та школи. З його ініціативи була створена “Батьківська школа”, на заняттях якої читався курс психолого-педагогічних лекцій про розвиток дитини, про помилки, які допускають батьки у вихованні, визначалися шляхи корегування. Принцип народності в педагогічній спадщині В. Сухомлинського ґрунтується на засадах народо-знавства: традицій, звичаїв, обрядів, рідної мови, фольклору, праці.

Аналіз історико-педагогічного процесу розвитку народності як принципу виховання у педагогічній науці дає можливість констатувати, що в усіх концепціях учених цього періоду звучить ідея розвитку принципу народності у вихованні у контексті єдності загальнолюдського та національного. Власне термін “народність” вживається лише у Концепції національного виховання (1994), проте повністю не розкривається його сутнісна характеристика.