ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, наукове та практичне значення роботи, визначено мету та завдання, об’єкт та предмет дослідження, його хронологічні рамки, відображено наукову новизну, практичне значення та апробацію отриманих результатів.
У першому розділі дисертації „Теоретико-методологічна та джерельно-документальна база дослідження” представлено авторське розуміння методології дослідження конверсії та спонуки використання певних методів у залежності від контексту дослідницьких пріоритетів. Такий підхід зумовлений особливостями конверсії як суспільно-політичного та міжнародно-політичного явища, багатовимірністю ролі й місця чинника конверсії у ході системної еволюції міжнародних відносин, закономірностями її здійснення в конкретних соціальних системах. Базовою в дослідженні конверсії в умовах глобалізації виступає теорія взаємозалежності, оскільки в постбіполярну епоху реалізм втрачає першість як засіб реалізації певних завдань і цілей.
Широко застосовано емпіризм, оскільки широкий набір фактів, подій і процесів забезпечує точність положень і висновків і недопущення когнітивних диспропорцій як наслідку суб'єктивізму дослідника.
Потреба в конверсії викликана постійно зростаючою мілітаризацією, тому у дисертації ставиться питання про циклічність мілітаризації та хвиль конверсії. Дослідження конверсії на тлі міжнародних відносин здійснюється у трьох вимірах просторовому, часовому та змістовному. Адже на хвилі конверсії можуть впливати будь-які зовнішні щодо цього процесу імпульси, котрі можуть виходити від різних середовищ проходження процесу, залежачи від міжнародно-політичної ситуації, історичного типу міжнародних систем тощо. Дослідження чинника конверсії здійснюється за стадіями, станами, ситуаціями, подіями в глобальній та регіональних міжнародних системах у різних часових термінах і на локалізованому просторі.
В міжвоєнний та повоєнний періоди конверсія була наслідком попередньої мілітаризації і великої війни. З огляду на зростаючу взаємозалежність держав вона починає втрачати прямий зв'язок з традиційним мілітаризмом, набуває ознак незалежності від рівня мілітаризації. Цим викликані прояви різних видів конверсії та її спонук.
У дисертації широко застосовуються документальні джерела, значна частина з яких уперше стали об’єктом спеціального наукового дослідження в українській міжнародно-політичній науці. Проблематика дослідження зумовила опрацювання широкого комплексу джерельних матеріалів, який становлять:
1.Чинна законодавча та нормативно-правова база України із зазначеної проблеми, відповідні укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів; документи МЗС.
2.Документи зовнішньополітичних відомств інших держав як базових суб’єктів конверсії - договори, угоди, декларації, комюніке, офіційні заяви представників правлячих кіл.
3.Офіційні публікації парламентів зарубіжних країн, їх законодавча база в галузі конверсії, матеріали парламентських слухань.
4.Урядові документи країн, де проходила конверсія. Особливу увагу привернули документи держдепартаменту США та радянської й російської дипломатії, регіональні програми конверсії.
5.Документи міжнародних організацій – ООН, НАТО, ЄС, МОП тощо.
6.Документи міжнародних конференцій (Паризька мирна конференція 1919-20 рр., Вашингтонська конференція 1921-22 рр., Паризька мирна конференція 1946 р.), міжнародні договори та угоди.
7.Архівні документи.
8.Дослідження та аналітичні матеріали, підготовлені науково-дослідними центрами, що мають рекомендаційно-прикладний характер і справляють вплив на розробку та здійснення політики конверсії.
9.Документи політичних партій і громадських організацій.
10.Виступи, статті, книги та мемуари політичних діячів, які виконували чи виконують функцію теоретиків та ідеологів при формулюванні основ політики конверсії в своїх країнах.
Для аналізу конверсії як системної категорії з притаманними їй властивостями та характеристиками в роботі використано низку монографічних праць (А.Богданова, І.Блауберга, Л.Берталанфі, Б.Бузана, В.Могілевського, Р.Літтла, М.Каплана та ін.), присвячених розробці теорії систем як такої та її практичного застосування. При розгляді особливостей соціальних систем використано праці українських вчених П.Орловського, В.Скуратівського та М.Шевченка.
Системний підхід в політологічному вимірі досліджено на прикладі праць Ф.Кирилюка, М.Марченка; у галузі права - Г.Атаманчука, В.Копєйчикова; у сфері міжнародних відносин - В.Богдановича, О.Бодрука, О.Коппель, О.Маначинського, С.Шергіна, російських вчених А.Багатурова, П.Циганкова і Е.Позднякова.
Більшість відповідних напрацювань наукових шкіл, які домінують у сфері дослідження конверсії, критично проаналізована в дисертації. Значний інтерес викликають висновки, узагальнення та фактичних матеріал, що міститься в працях американських та західноєвропейських авторів.
50-ті – перша половина 70-х рр. ХХ ст. характеризувались поступовим підвищенням уваги до дослідження конверсії. Цей період отримав назву „аналітичного періоду конверсії”.
Заслуговують на особливу увагу роботи провідного американського фахівця в галузі конверсії С.Мелмана, найбільш відомими з яких є „Конверсія військової промисловості в цивільну”, „Конверсія і роззброєння”, „Військова економіка. Конверсія виробництва та повернення до громадянських потреб” та ін. В.В.Леонтьєв розглядає конверсію крізь призму впливу даного процесу на економіку країни.
З початку 60-х рр. ХХ ст. в західній науці характерним став перехід до аналізу окремих аспектів конверсії. М.Вайденбаум, К.Боулдінг, Г.Адамс, С.Мелман, Р.Деграсс та ін. особливу увагу приділяли як теоретичним, так і практичним аспектам конверсії, зокрема реконверсії в США після Другої світової війни, війни в Кореї та В’єтнамі. На цьому етапі конверсія розглядалась лише як комплекс дій, які забезпечують переключення значної частини військової економіки на цивільне виробництво. В західній науковій літературі визначалась чітка різниця між конверсією та диверсифікацією виробництва.
З другої половини 70-х рр. ХХ ст. набуває поширення ідея, що конверсія – це не просто переміщення ресурсів з одного сектора в інший з підрахуванням вірогідного майбутнього зиску, а складний динамічний процес структурної перебудови економіки. Дослідники акцентували увагу на необхідності детальної розробки програм конверсії на всіх рівнях економіки – національному, галузевому та рівні окремих підприємств, на проблемах планування її з урахуванням змін на світовій арені.
В умовах розрядки розпочалась широка наукова дискусія щодо конверсії, розробка конверсійних моделей з врахуванням її зовнішньополітичної складової. Цікавими в цьому плані є робота англійського дослідника Т.Уебба „Марнотратство гонки озброєнь: проблеми втрати робочих місць та промислового застою”, французького автора Ж.Абена. Діяльність ФРН в галузі конверсії була узагальнена в декількох дослідженнях, зокрема „Пропозиції щодо роззброєння у Федеративній Республіці”, підготовленому У.Альбрехтом, Й.Хуффшмідтом, Г.Вульфом, П.Локком та у праці К.Веллмана. Було зроблено висновок, що конверсія може сприяти структурним демократичним перетворенням не тільки в економіці, а й в суспільстві загалом. В той же час майже поза увагою залишився вплив зовнішньополітичних чинників на політику в цій галузі .
Після розпаду Ялтинсько-Потсдамської системи та завершення „холодної війни” з’явилося чимало літератури з проблеми конверсії. Зокрема, можна назвати праці Дж.П.Хеберта, Дж.Марлін і Б.Лалл, в яких конверсія розглядається як об’єктивний процес розвитку суспільства.
Значна увага в працях західних дослідників приділяється критичному аналізові історичного досвіду здійснення конверсії з урахуванням змін на світовій арені. Аналізуються як позитивні, так і негативні надбання радянського досвіду конверсії (Дж.Купер), здійснення конверсії у Великій Британії (Б.Дібсбері, М.Дандо, М.Ріджі, С.Шефілда, К.Хартлі). Шведський досвід конверсії узагальнюється в працях І.Торссен. здійснюються перші спроби компаративного аналізу досвіду конверсії (С.Дейтрік).
Привертають увагу дослідження конверсії в країнах Центральної та Східної Європи, на пострадянському просторі. Це, зокрема, колективна праця за редакцією І.Антоні і Р.Вейсгарта, роботи Г.Вульфа, І.Грейзі, Дж.Девіс, М.Міза, Г.Спікера, О.Раджа, А.Сміта. Конверсію в Росії всебічно аналізують В.Грайвс, С.Гедді, Л.Коклі, І.Рендел, Т.Саше.
Специфіка підходів радянських науковців в 60-ті-70 ті рр. полягала в тому, що головна увага приділялась конверсії в США, передусім робочій політиці, яку здійснювали уряд та профспілки. Дослідженню цієї проблеми присвячені праці В.А.Королькова, В.І.Лана, А.П.Мєдведева, Н.В.Мостовця, Б.Я.Міхайлова, В.Г.Прудського, Н.В.Сівачова та ін. Незважаючи на ідеологічні штампи, зумовлені реаліями того часу, радянські публікації містять чимало цікавих архівних матеріалів, що вперше вводились в науковий обіг.
З другої половини 80-х рр. нові підходи до проблеми безпеки поставили в практичну площину проблеми конверсії, що призвело до посиленню уваги до неї в радянській науці, перехід до її аналізу у багатьох аспектах. Соціально-економічні аспекти конверсії розглядались в працях Е.В.Бугрова, О.І.Ізюмова, О.П.Кірєєва, В.П.Конобєєва, Р.А.Фарамзяна. Західні концепції та конверсійні програми аналізувалися в працях І.В.Галкіна, К.Р.Гончара, В.В.Потапова, В.М.Чігарьова, А.Є.Єфремова та ін. З’являються праці загальнотеоретичного характеру, аналізується взаємозалежність проблеми безпеки і конверсії, осмислюється необхідність та неминучість цього процесу. Заслуговують на увагу праці В.П.Петрова „Соціально-філософські проблеми конверсійної та воєнної доктрин сучасної Росії: можливість та реальність”, С.І.Сімановського „Міжнародні аспекти конверсії в Росії: проблеми та загрози”, збірка статей за редакцією С.П.Пєтухова „Конверсія в Росії: стан і перспективи”.
Стратегія управління конверсійними процесами розглядалась в публікаціях М.А.Бендикова, Є.Бєлова, В.Бєрєстова, Б.Н.Гамідулаєва, Г.Кочеткова, Є.Ю.Хрустальова та ін..
Конверсію в окремих галузях промисловості, зокрема оборонної, аналізують А.Астахов, Б.Барабанов, К.Колін, А.Мошков, В.Рассадін.
Значна увага починає приділятися методологічним підходам до розробки та реалізації регіональних програм конверсії (В.Баранчєєв, С.Кузьменко, А.Сєргунін, Ф.Юрлов, Г.Яковлєв, О.Романов та ін.). В працях В.А.Артюхова, М.А.Бесклубенка, Т.В.Генералова, І.В.Галкіної, К.К.Коліна, В.Г.Нуріахметова, А.Ф.Самохвалова, Ю.Б.Сажіна узагальнюється досвід здійснення конверсії окремими країнами.
Як певний прорив оцінюємо збірку документів „Післявоєнна конверсія: до історії „холодної війни” (під редакцією В.Лельчука), де містяться раніше не опубліковані документи.
Розвиток української наукової думки з проблеми конверсії можна умовно поділити на два періоди. Перший (до середини 1990-х рр.) характеризується дещо ідеалістичними уявами про конверсію. Це, передусім, стосується наукових розвідок В.Степаненка, А.Черногода, які головну увагу приділяли економічним та соціальним аспектам даної проблеми. Українські економісти Ю.Клочко, А.Савельєва, М.Івашов звертали увагу на кадровий потенціал та проблеми працевлаштування в результаті конверсії. Другий період починається з другої половини 1990-х рр. Теоретичне підґрунтя було закладено в загальнотеоретичних роботах з проблем безпеки українських вчених Л.Губерського, Є.Камінського, В.Манжоли, Б.Парахонського, Г.Перепелиці. Окремі аспекти проблеми конверсії розглядались в роботах В.Ольшевського, О.Потєхіна, Т.Мануїльської та ін.
Причини невдач у здійсненні конверсії в Україні дискутувались у статтях Л.Зинов’євої, Ю.Сафіуліна, Ю.Клочка, А.Савельєва, В.Юрчука.
Визначення ступеня розробки проблеми конверсії дає підстави виокремити базові напрями її дослідження: як суто економічного процесу; галузеві дослідження конверсії в військово-політичній науці, соціології, екології, історії. Це підтверджує висновок щодо міждисципланарності конверсії як об’єкта дослідження та багатовимірності цього процесу.
У другому розділі дисертації “Витоки і спонуки конверсії як чинника міжнародних відносин” розглядається політична еволюція конверсії як явища міжнародної системи.
Оскільки конверсія є складним системним явищем, авторка аналізує історичну еволюцію цього явища і етимологію терміну. Конверсія виникає з появою держав та цивілізацій, міждержавного протистояння та війн. Конверсія часто спонукала економічний поступ та появу нових виробництв.
Як науковий термін „конверсія” вперше використовується на Заході після Першої світової війни. В цей період вживався переважно термін „реконверсія” у тому сенсі, як нині вживається поняття „економічна конверсія”, тобто: широка стратегія переведення мілітаризованої національної економіки на мирні рейки. Співвідношення між поняттями „реконверсія” і „конверсія” у такому розумінні полягає в тому, що перше з них базується на тимчасовості мілітаризації мирних виробництв під час війни і обов’язковості повернення до передвоєнного бізнесу після її завершення. Конверсія ж як така передбачає перехід від початково воєнного виробництва на цивільне.
В середині 40-х рр. ХХ ст. і у радянській науковій думці з'явився свій варіант терміну „реконверсія”, ідентичний поняттю „конверсія”, що посилило термінологічну плутанину. Можна було зустріти вживання терміну і щодо деяких соціальних проблем – наприклад, „конверсія політичних технологій”. Офіційні американські джерела визначали конверсію як політичний, економічний і технічний процес впорядкованого переведення ресурсів на альтернативні цивільні потреби. На межі 80-90-х рр. „конверсія” починає фігурувати в документах впливових міжнародних організацій.
Всяка конверсія залежить від циклів у світовій політиці. Війни і соціальні потрясіння включаються в ритмічний процес розвитку великих циклів і виявляються формою його прояву. Конверсія характерна для етапів формування і стабілізації міжнародної системи. На етапі її розпаду відбуваються процеси мілітаризації. Винятком можна вважати розпад Ялтинсько-Потсдамської системи, коли розпочалася масштабна конверсія, але процес розвалу системи збігся із завершенням „холодної війни”.
Залежно від домінування певних цілей держав у світі процеси мілітаризації та конверсії змінювали один одного (мирна та оборонна конверсія) чи відбувались паралельно (в сучасній міжнародній системі - це економічна та комплексна конверсія).
В плані циклічності на зміну хвилі мілітаризму завжди приходить хвиля конверсії, рухаючись від центру системи до напівпериферії та периферії. За просторовими характеристиками дисертантка поділяє конверсію на глобальну, регіональну і державно-національну. За часом виокремлюється швидка конверсія - різке скорочення армій та згортання військово-економічної, науково-технічної та іншої діяльності; більш повільна, тимчасова (конверсія після війни) або постійна (конверсія застарілих видів зброї та модернізація зброї). За динамікою конверсія класифікується як поетапна, тобто динамічна, та розтягнута, тобто в’яла. За масштабами вона може бути вичерпною і/або частковою. Має місце також символічна або демонстраційна конверсія, спрямована на пропагандистське забезпечення політики певних держав.
У розділі третьому “Закономірності та особливості конверсії у повоєнних міжнародних системах” доводиться фактична обов’язковість розробок конверсійних стратегій і програм після великих воєн чи цивілізаційних зломів внаслідок падіння великих імперій або переосмислення згубності війни та політики експансіонізму як способів вирішення національних, регіональних і глобальних проблем.
При всій суперечливості повоєнні договори на перших порах вносили певний порядок у міждержавне спілкування, пропонували політичні, юридичні і морально-етичні критерії, керуючись якими країни і народи теоретично могли уникати великих воєн і взаємного знищення. Однак демілітаризація та конверсія стали надто варіативними, позбавленими єдності. Розходження в підходах різних силових полюсів закріплювалися в договорах часткової географічної дії, котрі часто ігнорували те загальне, що мало бути властиве міжнародним відносинам, якби вони базувалися винятково на засадах Версальсько-Вашингтонської системи. Версальсько-Вашингтонська система не стала вирішальною спонукою конверсії, вона радше була вимушеною стратегією всіх держав-учасниць руйнівної війни. Ця система була спрямована на демілітаризацію та конверсію в країнах, які зазнали поразки, що значною мірою зумовило неминучість появи нового витка мілітаризму в переможених країнах, які зробили ставку на помсту.
Однак після приходу до влади нацистів у Німеччині знову почав встановлюватися пріоритет воєнної промисловості. Комплексна демілітаризація так і не була здійснена, що в кінцевому випадку призвело до обмеженого варіанту конверсії.
Глобально значимий перегляд міжнародної системи після Другої світової війни став неминучим наслідком як самої руйнівної війни, так і переосмислення вад Версальсько-Вашингтонської системи. Багато в чому конверсійний по суті План Маршалла і створення НАТО стали гарантами конверсії західних ВПК через об'єднання зусиль і ресурсів на ниві безпеки. Біполярність унеможливлювала перехід до реальної демілітаризації, хоча й не надто стримувала конверсію завдяки активному безпековому співробітництву на кожному із системних полюсів.
В 50-ті роки ХХ ст. в Німеччині було проведено найбільш масштабну з історично відомих конверсію. Військові статті паризьких договорів 10 лютого 1947 р. визначили основи демілітаризації та реконверсії. Як наслідок відповідні процеси враховували особливості конкретних держав. Головним проявом цього стало поступове включення переможених держав до складу союзників і партнерів відповідно Заходу і СРСР.
Характерним для США стало попереднє планування конверсії в рамках своєї традиційної геополітики, базованої на засадах доктрини ізоляціонізму, наслідком стала модернізація Збройних сил. Вимушена конверсія в СРСР більше нагадувала демілітаризацію, а зростаючі військові витрати гальмували процес та знижували його ефективність.
Період з 50-х рр., відомий як „аналітичний етап конверсії”, характеризується науковими розробками програм і проектів законів з проблем конверсії. У другій половині 70-х рр. процес конверсії, особливо на Заході, починають сприймати як складний динамічний процес – демократичну структурну перебудову господарства. У 80-ті рр. посилюється міжнародне співробітництво між громадськими організаціями на підтримку конверсії.
Перемога країн антигітлерівської коаліції створила передумови для здійснення конверсії, яка суттєво стримувалася чинником системного і американо-радянського протистояння. Базові можливості не були реалізовані, що пов'язано з початком „холодної війни”, гонкою озброєнь, зростанням ролі ядерного чинника, взаємними погрозами.
Конверсійні процеси охоплювали головних акторів, відбувались як в центрі, так і в напівпериферії та периферії. Руйнація Ялтинсько-Потсдамської системи принципово відрізнялася від усіх історичних аналогів. Вона відбулася мирним шляхом, їй передувало проведення конверсії.
Нова система міжнародних відносин, яка ще формується, відмінна від всіх попередніх. В ній переплітаються та взаємодіють традиційні сили та нові фактори. Розширюється коло суб'єктів міжнародних відносин, змінюється мотивація їхньої поведінки. Процеси глобалізації та їх наслідки змушують надати фундаментально нові орієнтири політиці держав в галузі конверсії. Відбувається космополітизація світової політики, що впливає на характер та зміст конверсійних процесів.
Об'єктивна потреба конверсії зіштовхується з тенденцією до посилення військової могутності держав, поширення мілітаризму на нові простори. Найбільшим каменем спотикання в конверсії є ВПК. Існує нагальна потреба у міжнародній програмі конверсії, що встановила б зниження квот на військове виробництво держав.
Особливістю конверсії в умовах формування нової системи міжнародних відносин стала активізація міжнародного співробітництва.
Підготовлена конверсія не стимулює безробіття, оскільки на створення одного робочого місця у військовому виробництві потрібно більше капітальних вкладень. Відтак, переключення ресурсів на мирні потреби відповідає життєвим інтересам усіх країн. Водночас переведення підприємств на виробництво цивільної продукції потребує „конверсії умів” та державних субсидій компаніям, де відбувається модернізація виробництва. Підготовці умів для проведення конверсії сприяє процес диверсифікації, збільшення частки цивільного виробництва на оборонних підприємствах.
Жодна з двох донинішніх міжнародних систем ХХ ст. не забезпечувала адекватних умов для оптимального проведення мирної конверсії:
· Версальсько-Вашингтонська система швидко вичерпала свою декларативну спрямованість на створення загальної системи безпеки і спричинилася до нового витка мілітаризації в Європі;
· Ялтинсько-Потсдамська система, вилившись у початкову вимушену демілітаризацію після руйнівної війни, виявила неспроможність забезпечити передумови для поглибленої економічної конверсії з огляду на закладену в ній внутрішню потребу у постійній гонці озброєнь;
Сучасна міжнародна система з очевидною тенденцією до глобалізму одновимірного ґатунку і активними процесами регіональної інтеграції створила певні передумови для поглибленої конверсії в малих і середніх країнах, які приєдналися до регіональних і міжрегіональних (НАТО) структур безпеки. Однак і в ній закладені серйозні складові негативного впливу на масштабну конверсію в глобальних вимірах.
В розділі четвертому „Національні політичні системи і зовнішньополітичні стратегії як чинники впливу на особливості конверсії” авторка розглядає міжнародні відносини як фундаментальне середовище, в якому реалізується світова політика з великою кількістю соціальних та політичних суб’єктів, конкретні рішення розробляються і реалізуються державами в умовах домінування певних політичних сил, що формують політичні системи та режими. Існує пряма залежність між характером зовнішньополітичних стратегій певної держави і її ставленням до мілітаризму, демілітаризації і її логічного продовження – конверсії військової економіки.
Яскраві приклади паралельного впливу особливостей політичних систем і зовнішньополітичних доктрин знаходимо в історії СРСР і Німеччини. В радянському випадку 1920-х рр. конверсія здійснювалася в умовах політичного тоталітаризму і доктрини світової революції, що вилилося у паралельність конверсійних і мілітаристських процесів за рахунок страждань і поневірянь десятків мільйонів громадян. Врешті, в 30-ті рр. в умовах масових репресій конверсія повністю припинилася і почалася підготовка до війни в умовах мобілізаційної економіки.
Зі свого боку, покарана у Версалі Німеччина була явно обмежена у фінансах і ресурсах для проведення демілітаризації і конверсії, що в кінцевому рахунку привело до краху Веймарської Республіки, приходу нацистів до влади і тотальної мілітаризації національної економіки. Однак після Другої світової війни включена у західне демократичне співтовариство націй і підтримана ним Федеративна Німеччина завдяки добре продуманій конверсії (у тому числі) здійснила швидку відбудову економіки і стала на шлях сталого розвитку, відмовившись від агресивного експансіонізму у зовнішньополітичній доктрині.
Реформістська, у тому числі й конверсійна, перспектива виходу з кризи у міжвоєнні роки була притаманна країнам, де існували демократичні політичні режими. Відтак, вже у міжвоєнний період з’явилися підстави для того, щоб розглядати конверсію у прямій залежності від рівня демократичності зовнішньополітичних доктрин і стратегій. Вони зосереджували увагу на розв’язанні внутрішніх проблем через міжнародне співробітництво, заощаджували ресурси й уникали коштовних зовнішньополітичних авантюр з урахуванням реакцій виборців, що виступали проти військових витрат. Тоталітарні держави, зробивши ставку на міжнародні авантюри, були проти конверсії, демократичні – за.
Тоталітарні режими міжвоєнної епохи характеризувались встановленням цілковитого контролю над всіма сторонами життєдіяльності суспільства, що дозволяло урядам беззастережно здійснювати мілітаризацію.
Аналіз післявоєнної багатовимірної конверсії на прикладі донедавна тоталітарних Японії та Фінляндії підтверджує залежність її ефективності від поєднання курсу на демократію, відмови від реваншизму і одержання безпекових гарантій з боку західних демократій. За таких умов примусовий і/чи вимушений характер конверсії не знижує її темпів і економічної успішності. У контексті запозичення Україною зарубіжного досвіду значимим є те, що у здійсненні конверсії у Фінляндії велику роль відігравала держава.
Безумовним для нас є висновок про те, що під час перебування при владі правих тоталітарних режимів конверсія в 30-ті рр. ХХ ст. припинилася через їхню очевидну орієнтацію на реваншизм. Відбувались протилежні процеси мілітаризації, гонки озброєнь. Після Другої світової війни перехід від тоталітарного до демократичного режимів у Німеччині та у її союзників повсюдно й обов’язково супроводжувався ефективною конверсією.
В радянському випадку радикальна ідеологія створювала величезні труднощі, оскільки більшовики розглядали Захід своїм ворогом, якого слід знищити, що навіть за вкрай складного стану економіки стимулювало мілітаризацію, а не конверсію. в ході та після Другої світової війни, ще з 1943-1944 рр. радянський уряд займеться плануванням конверсії, а по війні – на основі п`ятирічних планів. Загалом же, СРСР проводив обмежену конверсію при збереженні загальної стратегії мілітаризації. Більш успішною була вимушена реконверсія підприємств ВПК, здійснювана в рамках жорсткого планування. Заважало те, що основними джерелами фінансування, на відміну від країн Західної Європи, були внутрішні резерви – податок з обороту, відрахування від прибутків підприємств. Одним із прогресивних кроків післясталінської епохи стало здійснення конверсії на початку 60-х рр. в умовах відносної лібералізації режиму і незважаючи на опір командного складу Радянської Армії.
Можливості конверсії в період „холодної війни” визначалися відносинами між наддержавами та приналежністю інших держав до одного з блоків.
Конверсійні стратегії в демократичних політичних системах позначені потужнішою синхронною конверсією, плановістю, виваженістю.
Необхідність планування конверсії не викликає сумнівів. Закон про конверсію потрібний передусім для того, щоб долати перешкоди на шляху становлення процесу планування ефективних конверсійних заходів. Важливими передумовами ефективної конверсії в демократичних державах є також створення комітетів з альтернативного виробництва; вчасне повідомлення про припинення військових контрактів; обов'язкова перепідготовка кадрів; планування заходів з економічної адаптації жителів регіонів до умов конверсії; децентралізація управління плануванням альтернативного виробництва; планування державного інвестування.
В радянській політичній системі відбувалась вимушена конверсія на етапі її становлення, синхронна після Другої світової війни, вимушена на етапі лібералізації за часів М.С.Хрущова та за часів М.С.Горбачова. Конверсія в СРСР стримувалась особливостями зовнішньополітичних доктрин, які еволюціонували від провокування світової революції до захисту „сателітів”.
Оборонна індустрія в колишньому СРСР одержувала масштабну державну допомогу, в чому бачиться головна причина складності адаптування ВПК пострадянських держав до ринку. Гігантська державна підтримка стала неможливою, а здійснювати конверсію за умов ринкової конкуренції галузь виявилася неспроможною. Позначився і розпад єдності ВПК.
Конверсійна стратегія України на початковому етапі вимушено здійснювалася за планами колишнього СРСР, які з об’єктивних причин не могли брати до уваги національних інтересів майбутньої суверенної держави. З набуттям незалежності постала можливість розробити основні напрями державної програми воєнного виробництва й затвердити її власним урядом.
Очевидні переваги прийнятого в Україні варіанту оборонної конверсії (цілеспрямована орієнтація на випуск цивільної продукції) йшли паралельно прорахунками. Так, розроблений державний механізм управління за допомогою спеціальної міжвідомчої комісії та регулювання через державне замовлення конверсії формально дозволяв уникнути масового безробіття і хаосу, але масштаби розроблених програм ставили під сумнів їхнє фінансування. Міжвідомча комісія наштовхувалася на незвичні умови менеджменту в умовах становлення ринкових відносин і „обвальної” приватизації. Не вдалось уникнути "прямої" конверсії. Перебіг конверсії ВПК України тісно пов'язаний з економічною ситуацією в державі в цілому. Тому ми не можемо перебільшувати негативів конверсії.
Складне становище у ВПК та проведення обвальної конверсії обумовлені й специфічними причинами: конверсія в Україні започатковувалась за відсутності законодавчої бази; заплановані щорічні темпи скорочення виробництва військової продукції викликали економічну і соціальну напруженість на конверсійних підприємствах ВПК; конверсія проводилась в умовах розриву господарських зв'язків не лише у військовій, але і в цивільній сферах; конверсія оборонних підприємств опинилася під пильною увагою Заходу і особливо США, які диктували прискорення; негативне ставлення до українського ВПК посилювалося тіньовими поставками сучасних озброєнь в інші країни; стратегія „тотальної” незалежності, стимульована Б.Єльциним, у поєднанні із страхами щодо відродження російського імперіалізму унеможливлювала кооперацію.
Головним напрямком державної політики у цій сфері, як свідчить міжнародний досвід, повинен стати захист вітчизняного товаровиробника та експортера, здійснення заходів зі стимулювання експортної орієнтації високотехнологічних виробництв. Потрібне державне стимулювання та регулювання у сфері високотехнологічної цивільної продукції.
У створенні високоефективного середовища і відповідної продукції полягає шлях інноваційного розвитку галузі. Не можна допустити подальшого відриву наукових розробок від світових досягнень та потреб збройних сил. І тут проблема міжнародної кооперації може стати ключовим аспектом поступу.
В умовах формування нової системи міжнародних відносин модель конверсії в Україні слід будувати з урахуванням міжнародно-політичних реалій. Це, передусім, зумовлює необхідність створення такої моделі, яка б забезпечила виживання ВПК на довгострокову перспективу. Вона повинна зробити ВПК України конкурентноспроможним завдяки використанню новітніх технологій.
Досвід західних моделей демонструє, що для ефективної роботи української моделі конверсії обов’язковими є такі умови: конверсія має здійснюватись з урахуванням зовнішньої стратегії України; активізація зовнішньоекономічної політики в цій сфері; широке використання дипломатії для підвищення іміджу України як передбачуваної держави; розвиток законодавчої бази; завчасне планування на трьох рівнях: державному, регіональному та місцевому.
Базовим висновком є наступний: оптимізація конверсійного процесу в Україні можлива через максимально прагматичне і разом з тим зважене поєднання курсу на європейську інтеграцію і зміцнення кооперативних відносин з Російською Федерацією.
| 
