ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІР САМОВИЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО СУБ’ЄКТА (ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ) :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження обраної теми дослідження, що зумовлюється цілим комплексом суспільних чинників сучасного світового розвитку, які мають як міжнародні, так і українські виміри. Визначено його мету, завдання, методологічні засади, його об’єкт і предмет, наукову новизну отриманих результатів, їхнє теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію.

Розділ перший “Історіографія та методологічні засади дослідження проблеми” складається з чотирьох взаємно пов’язаних між собою підрозділів.

У першому з них “Концептуальне осмислення деяких проблем самовизначення у зарубіжній та вітчизняній літературі” звертається увага на те, що впродовж останнього десятиріччя як за кордоном, так і в Україні зросла увага до дослідження проблем етнонаціонального розвитку суспільства, відбувається подальша переоцінка досі поширених етнополітичних концепцій і теорій.

Дисертант певною мірою спирався на праці “метрів” світової етнологічної та етнополітичної думки Дж. Армстронга, Ф. Барта, Ж. Барте­лемі, С. Бочнера, П. Браса, Дж. Брейлі, С. Гантінгтона, Е. Геллнера, І. Гердера, І. Глейзера, М. Гроха, В. фон Гумбольдта, К. Дойча, Е. Дюркгейма, Г. Еллінека, Р. Емерсона, О. Карер-д’Анкос, Г. Кона, У. Коннора, К. Леві-Стросса, Д. Мойніхена, Дж. Ротшільда, У. Самнера, Е. Сміта, П. Сорокіна, Л. Снайдера, В. Таджфела, Х. Тріандіса, Ф. Фукуями та ін.

Автор проаналізував праці відомих зарубіжних вчених, що у нашій країні ще не розглядалися. Дисертант поділив ці роботи на групи. Перша — загальнотеоретичні проблеми процесів самовизначення (С. Бертінг, А. Вінсент, Л. Кіллен, В. Кімліка, Д. Копп, С. Лінц, С. Медоуз, Д. Міллер, Г. Мюррей, Й. Фрезер, Х. Ханнум та ін.). Другу групу зарубіжних публікацій складають роботи, присвячені питанням етнічності (Р. Алба, У. Альтерматт, П. Брас, Р. Дженкіс, А. Кінг, Т. Піккет, Д. Скотт, М. Сміт, В. Сафран та ін.), третю групу — роботи, присвячені проблемам націоналізму (Д. Алтер, Б. Андерсон, П. Гільбері, Е. Гобс­баум, П. Гренфельд, Д. Келланс, Т. Наірн, Д. Снайдер, Д. Холл), четвер­ту — праці, присвячені етнічній (національній) ідентичності (Г. Айзекс, М. Бальцер, Л. Горовиць, Н. Гутнік, Р. Дженкінс, Р. Емерсон, Ф. Ерік­сон, С. Морсе, Л. Романуччі-Роз). П’яту групу праць складають роботи, присвячені взаємовідносинам нації та держави (Д. Барак, Д. Вернон, Д. Делорс, Ф. Геллер, С. Коллун, Л. Коен, М. Левін, Д. Пратт, К. Росс, А. Сміт, Б. Шеффер Г. Фюллер). І, нарешті, у шосту групу входять праці, присвячені етнорегіональним, інтеграційним проблемам (Д. Бартон, Д. Беннет, Т. Карр, М. Лінд, А. Лейпхарт, Д. Редісон, А. Саід, Т. Сіск, Р. Штафенхаген).

При опрацюванні вищевказаних та інших робіт західних дослідників дисертант своє завдання вбачав не в імітації, використанні кальок та відвертих запозичень західних концепцій, а в оперті на ті розвідки, що відрізняються новизною, доброякісністю, певною прогностичною сміливістю, демонструють високого рівня теоретич­ність.

Для мети даного дослідження проаналізовано також зарубіжні та вітчизняні енциклопедії та словники на предмет з’ясування найвживаніших термінів та визначень, які використовуються при обґрунтуванні та дослідженні загального процесу самовизначення та його складових.

Високопрофесійними та розгорнутими, на наш погляд, є дослідження, здійснені в останні роки в Російській Федерації, які стосуються таких важливих проблем як етнічність, етнічна (національна) самоідентифікація, державний суверенітет та права людини, конфліктологія суспільних відносин та ін. (праці Р. Абдулатіпова, Ю. Арутюняна, А. Ахієзера, С. Валентея, М. Губогло, Л. Дробіжевої, В. Зоріна, В. Іванова, В. Іл’їна, В. Козлова, В. Кудрявцева, Н. Лебедєвої, О. Лукашової, В. Михайлова, В. Михальової, О. Міллера, Ю. Мнацаканяна, Е. Паїна, А. Панаріна, Е. Позднякова, А. Празаускаса, Ю. Семенова, Г. Солдатової, Е. Степанова, А. Сусоколова, В. Тішкова, та інших етнологів, політологів, етнополітологів та правознавців).

З монографічних видань найбільшу цінність для нашого дослідження становлять праці попередніх поколінь українських вітчизняних учених, які певною мірою торкалися проблем самовизначення особи, нації та держави. Це перш за все роботи Д. Антоновича, О. Бочковського, В. Винниченка, М. Грушевського, С. Дністрянського, М. Драгоманова, М. Костомарова, Р. Лащенка, В. Липинського, С. Рудницького, В. Ста­росольського, С. Томашівського, І. Франка, Д. Чижевського, С. Шелу­хіна, А. Яковліва. В них, зокрема, підкреслюється значення самостійної Української держави як опори духовної самовизначеності та усамостійнення українців.

Не менше значення мають й роботи таких вітчизняних учених як Г. Ващенко, В. Вернадський, Ф. Вовк, Б. Грінченко, Д. Дорошенко, С. Єфремов, Т. Зінківський, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Кубійо­вич, О. Оглоблін, Ю. Охрімович, Н. Полонська-Василенко, О. Потебня, М. Чубинський, що залишили у спадок цікаві думки щодо етнонаціональної, ментальної сфери людського розвитку. Чимало оригінальних ідей з етнополітологічної та етнодержавознавчої проблематики виявлено у роботах зарубіжних науковців українського походження: Л. Білецького, А. Білинського, Ю. Вассияна, Б. Вінара, Т. Гунчака, А. Жуковського, В. Ісаєва, Р. Кіся, В. Когута, Б. Кравченка, Т. Кузьо, О. Кульчицького, Б. Крупницького, В. Кучабського, І. Лисяка-Рудницького, І. Мірчука, О. Мотиля, М. Павлишина, Я. Пеленського, Е. Пізюра, О. Потічного, О. Пріцака, М. Прокопа, Л. Ребета, Л. Рудницького, Ф. Сисіна, Р. Соль­чаника, О. Субтельного, Ю. Шереха, Р. Шпорлюка. У цьому контексті дисертант вбачав своїм завданням простежити українську теоретичну традицію та спробувати продовжити її у контексті обраної проблеми.

В останні роки в Україні відбулися досить таки жваві дискусії та серйозні переоцінки всередині суспільствознавчих наук стосовно етнонаціонального буття. При цьому поряд з традиційною етнографією утвердилися фундаментальні теоретичні етнологічні дослідження (В. Борисен­ко, В. Горленко, С. Макарчук, В. Наулко, А. Пономарьов та ін.). Звертає на себе увагу й те, що протягом 90-х років в Україні конституювалися як повноправні наукові напрями: етнофілософія (В. Андрущенко, С. Гра­бовський О. Забужко, В. Коцюбинський, В. Кремень, В. Лісовий, А. Кудряченко, М. Мокляк, Ю. Павленко, Б. Попов, Ю. Римаренко, М. Степико, Н. Хамітов та ін.); етнополітологія (В. Євтух, О. Картунов, І. Курас, О. Майборода, Л. Нагорна, М. Пинчук, В. Потульницький, В. Трощинський); етносоціологія (А. Орлов, Б. Парахонський, В. Скура­товський, В. Черниш та ін.); етнопсихологія (О. Нельга, В. Павленко, Т. Руд­ницька, М. Шульга та ін.); етнокультурологія (С. Вовканич, В. Горський, С. Грабовський, І. Дзюба, М. Жулинський, В. Нічик, В. Танчер, І. Шаб­лій та ін.), етнолінгвістика (Ю. Жлуктенко, В. Руса­нівський, О. Тара­ненко, О. Ткаченко); етноконфліктологія (В. Бекеш­кіна, С. Головаха, О. Маруховська, Г. Перепелиця, М. Пірен, А. Пойчен­ко та ін.); етноетика (В. Пазенок, М. Попович та ін.); етнодемографія (С. Пирожков, І. Прибиткова та ін.).

У розробках вищевказаних та інших дослідників дедалі більше прослідковується відмова від ідеологічної заданості при вивченні етнонаціональних проблем. Вони досить таки схильні до теоретико-методологічних рефлексій і беруть участь у науковому дискурсі досить таки фахово.

Використовуючи набутки сучасних українських учених, дисертант відштовхується і від етнодержавознавства — нового напряму наукових досліджень, щойно започаткованого в Україні (Ю. Римаренко, І. Курас, О. Антонюк, І. Варзар, М. Вівчарик, І. Іванченко, В. Ігнатов, І. Кресіна, О. Куць, Ю. Куц, В. Медведчук, О. Мироненко, М. Мокляк, П. Надолішній, В. Нікітюк, М. Обушний, І. Онищенко, І. Панібудьласка, В. Ребкало, В. Скуратовський, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр, М. Шульга та ін.), до якого має честь належати і дисертант.

На основі аналізу та систематизації досягнень попередників автор зафіксував у дослідженні та всебічно обґрунтував гостру потребу подальших теоретичних новацій та доктринальної переоцінки як у науковому співтоваристві, так і у практиці здійснення етнонаціональної політики, зокрема, Української держави на етапі її трансформації та модернізації.

У другому підрозділі “Парадигмальні аспекти вивчення самовизначення” основну увагу звернуто на реалізацію необхідності вироблення нових теоретико-методологічних підходів та принципів дослідження самовизначення особи, нації та держави.

Дисертант вважає за доцільне керуватися при цьому п’ятьма пара­дигмами: особистісно-гуманістичною, синергетичною, етнонаціональною, (духовно-культурною), національно-державницькою та конфліктологічною (парадигма безпеки).

Особистісно-гуманістична парадигма дедалі більше відображує розгляд людини як мікромоделі соціуму, унікальну особистість, певний етнотип, що й забезпечує мотивацію як національного вибору особи, так і етнонаціонального відродження загалом. Тобто проблема людини починає ставати тим вузловим пунктом, до якого мають “стягуватися” практично всі наукові дослідження.

Для нашого дискурсу вкрай важливим є акцент на персоноцентристську (людиноцентристську) традицію з її діяльнісно-індивідуальним типом мислення, акцентом на таку тактику саморозвитку, яка базується на повазі до прав та свобод людини та її самовизначення. Саме особистісна парадигма передбачає процес “суверенізації особи”, з одного боку, вичленування людського виміру у лоні як національного, так і державницького, з іншого, наповнюючи ці процеси людським “матеріалом”, гуманізуючи їх. З цієї точки зору варто втілити принаймі дві гармонії — гармонію внутрішнього світу людини та гармонію взаємовідносин особи і соціуму. Особистісно-гуманістичний вимір має перевіряти національне та державницьке на “міцність”, передусім — відповідність параметрам цивілізаційного розвитку як нації, так і держави.

Вкрай важливим є також використання інструментально-мето­дичного інструментарію синергетики, який дає змогу зрозуміти глибинний взаємозв’язок самовизначення соціального суб’єкта з етнонаціональним буттям. Самовизначення людини, нації та держави визначається соціальною самоорганізацією. Системний підхід виявляється вкрай важливим при етнополітичному аналізі становлення та розвитку політичного світу як системної цілісності, коли, наприклад, нація розглядається як певна структурованість, упорядкованість суспільства, держави. Самоорганізація у даному контексті розглядається як спосіб функціонування будь-якого організму, тобто як прагнення до самозбереження, самоутвердження та самовизначення.

До самоорганізаційних засад народів слід віднести властивість державотворення або формування ускладненої самоорганізаційної форми, особливо коли провідну роль починає відігравати свідомісний рівень самореалізації, завдяки якому формуються національні ідеї та ідеали, вибудовуються національні стратегії і проекти етнонаціонального буття. Що ж до етносистеми, то у дисертації наголошується на вагомості структурних теорій аналізу етнонаціональних відносин, що регулюють саму етнічність у зв’язку з характеристиками соціальної структури.

Нарешті, самовизначення розглядається як своєрідний каркас, що усталює глибинний зв’язок особи, нації та держави, як своєрідна система людинотворення, націотворення та державотворення. З цієї точки зору етнонаціональні спільноти володіють цілим арсеналом засобів самоорганізації, які у дисертації поділяються на форми, типи і моделі залежно від історичного та геополітичного контексту, цивілізаційних стадій та умов розвитку.

Розкриваються поняття “рівень”, “тип” та “модель” етноорганічних систем, наголошується на їх етнозберігаючі та етнозахисні функції, завдяки яким сама етнічність із зовнішніх атрибутів ідентичності переноситься у внутрішній світ особистості. Виходячи із вищевикладеного, стверджується, що, скажімо, державність виконує низку функцій, необхідних для повноцінної життєдіяльності етнополітичного організму. Головними з них є статусна, захисна, стратегічна, фільтруюча та репрезентативна.

Етнонаціональна парадигма є стрижнем нашого дослідження, виходячи передусім з того, що історично світ склався як сукупність соціокультурних територіальних спільнот. Саме ж самовизначення при цьому виконує функції згуртування, інтеграції та етнічної мобілізації соціальних спільнот людей, зокрема — етнонаціональних і має стати глибоким переконанням людей. Акцент на етнонаціональний вимір дає можливість розглянути процес “вкорінення” етнічних (національних) чинників у життєдіяльність людини та нації, у політику тієї чи іншої держави, коли і людина, і етнос (нація), і держава знаходять нарешті своє специфічне, щоправда, місце у, так би мовити, етнічній (національній) ніші.

Розглядаючи проблеми етнічної ідентичності, автор звертав увагу на особистісний та груповий рівень її функціонування, потребу подальшої розробки загальної концепції формування етнічної та/чи національної самоідентифікації, моделювання так званого “етнічного коду”.

Провідною ідеєю при визначенні сутності духовно-культурної парадигми є думка про те, що саме в умовах етнічного ренесансу стимулюється ідея внутрішньої етнокультурної орієнтації, підвищується роль етнокультурних зв’язків в ім’я етнополітичної мобілізації, максимального використання етнокультурної акцентації, впровадження позитивної етнічної ідентичності.

Зрештою, мета, так би мовити, етнічної (національної) людини, етносу, нації загалом — зберегти свою національно-культурну означеність, цілісність як етнофору, а акцент на етнокультурній парадигмі дає змогу глибше дослідити власне етнонаціональне буття, зокрема — життя етноспільнот, зумовлених і регламентованих етнокультурою, визначити саму національну ідею як феномен етнокультурної природи і призначення. А у щільному сполученні з етнонаціональною парадигмою, духовно-культурне виступає як система соціально-економічних, морально-етичних та етнокультурних засад, що сприяють формуванню національних інтересів як джерела культуротворення. Культурна ж сфера життя нації, різноманітність і особливість її духовно-культурного розвитку стали лейтмотивом авторського підходу, відбитого у відповідних концептуальних наробках, термінах та визначеннях, наведених у дисертації.

Значну увагу у вищевказаному підрозділі приділено розкриттю структурних критеріїв стійкості етносу, до яких належать, передусім, духовно-культурне буття, дослідженню проблем культурно-етнічної адаптації, що виникають у процесі самовияву та самореалізації особи у системі етнонаціональних відносин, під впливом чинників етнічної (національ­ної) культури, способу життя етнічної спільноти. Нація ж при цьому виступає конструктивним чинником людської життєдіяльності, її духовно-культурної означеності, що втілюється у своєрідному національно-ціннісному зрушенні людини, завдяки якому й визначається її національний статус, а людина нарешті стає не лише об’єктом, а й суб’єктом національного, духовно-культурного розвою.

Для розуміння та розв’язання проблем самовизначення велике значення має національно-державна парадигма. Етнонаціональне буття розглядається у дисертації як важливий державотворчий чинник, що надає державі “вкоріненості” у життя етносу (нації), а національному поступу — яскраво вираженої державницької спрямованості. Крім того, особа з її етнонаціональними устремліннями стає людиною “етно­політичною”, “етнодержавницькою”. Зрештою, національно-держав­ницька ідея, як ми її розуміємо, це — реалізація української мрії, поки що не витребуваного українського конституціоналізму, органічне поєднання власне національного відродження з національно-державним будівництвом. Саме ця парадигма має бути покладена в основу концептуального ядра стратегії розвитку України як духовна і моральна квінтесенція національно-державницької свідомості всього українського народу, як утвердження української нації у своїй духовній єдності та моральній відповідальності, вироблення нових орієнтирів діяльності, нових принципів формування громадсько-політичних структур і стосунків.

Розгляд проблеми самовизначення особи у контексті національно-державницької парадигми дає змогу зорієнтувати її на вагомість дослідження принципів, норм, установок, ідеалів, цілей, що прийнятні для всіх громадян держави, реальної участі у забезпеченні цілісності та міцності держави, консолідації нації, етнополітичного та етнокультурного піднесення.

Етноконфліктологічна парадигма дає змогу глибше розібратися з проблемами, які ятрять душу сучасної людини у пострадянському просторі, збагнути набутки нової галузі суспільного знання — конфліктології міжетнічних відносин, що вивчає, зокрема, такі феномени, як маніфестні форми етнічної мобілізації, етнічне насильство влади, типологію етноконфліктів.

Важливим уявляється використання набутків такої важливої парадигми змін, як парадигма безпеки, яка розглядається нами як засіб самозбереження поліетнічного світу як системної цілісності в умовах, коли саме людина, сім’я та етнос стають ядром особистої, державної, національної та колективної (міжнародної) безпеки. Наголошується на тому, що ця вісь відображується у масовому етнополітичному пробудженні людства.

У дисертації запроваджено і поняття “етнополітична безпека”, яке визначається як стан безпеки всього етнополітичного життя кожної особи та етносу, забезпеченість етнонаціональних, етнополітичних прав і свобод засобами державного регулювання етнополітичної сфери. Визначаються чинники та умови забезпечення етнополітичної безпеки, наголошується на вагомості проблем етнокультурної безпеки, безпеки етнокультурної ідентичності, викладається авторське ставлення до етнонаціоналізму.

У третьому підрозділі “Підходи, методи, поняттєво-термінологіч­ний інструментарій” зазначається, що взаємозв’язок та взаємодія системи понять, різні концептуальні положення визначають структуру теоретичного знання, способи і методи їх внутрішньої організації (самоорганізації).

У контексті нашого дискурсу теоретична конструкція системи наукових знань про самовизначення більш повно розкривається при аналізі взаємозв’язків з іншими системами знань: а) про людину як абсолютну, універсальну цінність; б) про народ як соціальну спільність людей; в) про націю як історичну форму розвитку суспільства як суб’єкта національних інтересів, потреб і цінностей, як носія права на самовизначення, на самообмеження; г) про державу та її форми як способу етносамоорганізації.

Визначаються соціальний підхід до етнонаціонального самовизначення, його розгляд як принципу демократичних відносин між людьми, народами (націями) та державами, вимоги філософського аналізу принципів суперечності, історичності об’єкта та суб’єкта.

Компаративний (порівняльний) метод, наприклад, дає змогу уникнути етноцентризму та державоцентризму, знаходити оптимальні моделі етнополітичного та етнодержавницького вдосконалення, уникнути так званої вестернізації — хворобливої підміни минулої системи цінностей імпортною — глобальних, уніфікованих установок та моделей. Еволюційно-історичний підхід (метод), що використовується у дисертації, дав змогу визначити ступінь “зрілості” особи, нації і держави на тому чи іншому конкретно-історичному етапі у контексті етнонаціональних та загальноцивілізаційних закономірностей, історичного етнонаціонального поступу.

Завдяки етносоціологічному методу акцентується увага на формування нової етносоціальної суб’єктивності і в Україні, визначаються напрями її формування, обґрунтовується нова система відносин на макросоціальному рівні, вичленовуються тенденції, які сприяють етносоціальному розвитку.

Етнополітологічний та етнодержавницький підходи (методи) є багатопотенційним способом наукового пізнання, системою методик, засобів та інструментів, методологією організації дослідження етнонаціональної, етнополітичної сфери людського буття. У дисертації використано також й інші методи пізнання людинознавчої, етнонаціональної, етнодержавницької сфер — етнофілософський, етноісторичний, етноекономічний, етнокультурологічний, етнорегіональний, управлінський.

Важливою для розуміння самовизначення є правова рефлексія, яка безпосередньо “виходить” як на людину, так і на націю та державу. Критично-конструктивний аналіз праць зарубіжних і вітчизняних вчених, акцент на цілісне бачення соціального буття в його матеріальній і духовній єдності дають змогу по-новому трактувати низку ключових положень етнології, етнополітології та етнодержавознавства, зокрема у контексті самовизначення соціальних суб’єктів. Причому категорія “національне самовизначення” належить до базових, оскільки вона пронизує як людські потреби, так і національні та державні інтереси.

Визначається “горизонтальна” та “вертикальна” ієрархії самовизначального дискурсу, що дає змогу побудувати систему базових та “допоміжних” понять. До “вертикальної” можна віднести такі фундаментальні, ключові поняття, як “особа”, “нація”, “держава”, що кореспондують з більш широким поняттям “самовизначення особистісне, національне та державницьке”. “Горизонтальний” підхід складається з тих чи інших видів самоутвердження, адекватних суспільним сферам діяльності самої особи, нації (народу) та держави.

Міждисциплінарна матриця дослідження містить у собі відповідний понятійний ряд, онтологічний та гносеологічний зріз етнонаціональної, етнополітичної та етнодержавницької проблематики. Визначаються, наприклад, такі поняття, як “світ” та “порядок”, вводиться у науковий обіг таке поняття, як “національний порядок”, під яким розуміється політична впорядкованість національного життя, за якої суперечності, що виникають, розв’язуються у рамках прийнятих законів, утверджується режим громадянського миру, здійснюється захист етноспільнот.

З точки зору національного взаємозв’язок між особою, нацією та державою можна визначити у розрізі таких понять, як “національна самосвідомість”, “національна ідентифікація” тощо. З позицій держави особу та національність можна розглядати крізь призму таких понять, як “лояльність”, “громадянськість та “суверенність”. У науковий обіг введено такі поняття, як “суверенізованість” та “самосуверенізованість етносу”, “самоусвідомлення суверенності”. Поняття “право на самовизначення” розуміється з точки зору рівнів вимог самовизначення та оцінки їх законності.

Використовується таке поняття, як “етнічна (національна) соціалізація особи”, тобто — набуття нею етнічно-національних ознак. Процес залучення особистості до етнонаціонального життя розглядається як невід’ємна складова саморуху, саморозвитку людини, її самовизначення у світі національно-етнічної різноманітності.

Четвертий підрозділ носить назву “Ментальність особи та соціуму як вираз етнонаціонального буття” і присвячений розгляду сукупності інтелектуально-психологічних настанов, які визначають поведінку як індивіда, так і етносоціальної (соцієтальної) спільноти, їх реальну здатність до самореалізації, самовизначення.

Ментальність при такому підході розглядається як база (“мето­дологічне поле”) для вивчення етносоціальних та етнокультурних коренів, яка безпосередньо впливає на політичний процес та виступає як своєрідний “ефір” функціонування компонентів політичної системи і налагодження політико-владних відносин в етнонаціональній сфері.

Розглядається ментальна структура нації, першооснова самовизначення на основі ментальності, вводиться поняття “національно-культурний менталітет”, під яким розуміється інтегративна характеристика культури (народу, нації), особлива нематеріальна субстанція (“душа”), яка концентрує її духовні устремління, відображуючи глибинний та стійкий тип індивідуальної та колективної свідомості і поведінки, окреслює культурно-семантичний та аксіологічний простір суспільства. Звертається особлива увага на функціональний аспект етнічної ментальності, визначення функцій, які вона виконує, її зміст, всебічну підтримку самоврядних потенцій української ментальності.

Значною мірою інноваційний характер має другий розділ “Особи­стісний вимір націотворчих та державобудівничих процесів”, який складається з трьох підрозділів. У першому з них — “Етнонаціональне самовизначення особи” осмислюються проблеми самоототожнення особи зі своїм етносом, що й забезпечує повнокровний розвиток етноспільноти, подальший розвиток її духовно-культурних традицій. Самовираження “олюднює” сам етнос, сприяє утвердженню соборного життя людини в її етнонаціональній “іпостасі”. У свою чергу, етнічна (національна) складова особистості випливає з особливостей взаємовідносин етноспільнот та людської індивідуальності, з найтіснішої органічної близькості національної належності та індивідуальних рис людини, їх органічного взаємо­проникнення, у тому, що саме національне поза індивідуально-особистісного просто не існує. Нація при цьому розглядається як певна органічна індивідуально-соціальна спільнота, що базується на соціально-вибірковій, соціально-орієнтованій та соціально-культурній життєдіяльності індивідів та є втіленням життєдіяльності національної людини.

Звертається увага на те, що самовизначення людини та нації відбувається майже синхронно у ході реалізації етнонаціональних прагнень у сучасному світі, так би мовити, національної емансипації, поцінуванні самоцінності як людини, так і нації. Ідентифікування з етносом (нацією) є найголовнішою формою самоідентифікації. Самозбереження етнонаціонального статусу індивіда є проявом його національного самовизначення. Сутність ідеї національної ідентичності полягає у визначенні її як форми повернення до національних коренів.

Підтримується введення у науковий дискурс поняття “етнічне самовизначення” (М. Губогло) та висувається пропозиція відрізняти цей термін від поняття “етнополітичне самовизначення”, яке пов’язане з політизацією етносів, діяльністю так званих етнополітичних “акторів”.

Політична ж мобілізація етнічності, пов’язується з активізацією етнополітичної ідентифікації, формуванням та поширенням етноцентристських етнополітичних ідеологій, спрямованих на етнополітичне самовизначення.

Існують спільні риси та відмінності між такими поняттями, як “етнічна ідентичність” та “національна ідентичність”, “ідентитет нації” та “національна ідентичність”. У свою чергу, поняття “етнонаціональна ідентичність” співвідноситься з нацією як етнополітичним організмом, як спільнотою політичного співгромадянства. Розрізняються такі поняття, як “ідентичність” та “лояльність”. Останнє означає, насамперед, не приналежність (а відтак ототожнення з спільнотою), а ставлення до неї та й до інших соціальних суб’єктів та об’єктів.

Вартісним визнається розгляд особи у системі етнокомунікативних зв’язків і відносин, об’єктивно-суб’єктивної включеності особи до етнонаціонального буття, що й визначає її самоідентифікацію, включеність у процес етнічного та національного самоусвідомлення.

У другому підрозділі “Особа і державність” дисертант керувався висунутим ним положенням про “людину державну”, та визнання нею державності як невід’ємного, природного компонента власного життя.

Визначаються принципи взаємодії людини і державності: висунення свободи як головної ознаки цієї взаємодії; рівність, які визначає універсальний характер прав людини, що висуваються як критерій обмеження державної влади; ціннісна переоцінка у відносинах влади і людини: вихідною стає людина, а держава має оберігати її громадські інтереси (персоналістський підхід). Визначається інтенсивність вищевказаної співпричетності — міра соціокультурного впливу держави на людину з врахуванням двох полюсів — еволюційних та екстремально-переломних якісних змін у суспільстві. Робиться висновок, що національна особа почуває себе комфортно саме у національній державі, коли національне самовизначення розуміється як процес набуття нацією політичної суб’єктності, своєрідної націоналізації держави, спосіб утворення такої держави.

Захищеність людини у контексті її співпричетності державності є однією з основ соціально-духовної комфортності, стійкості людського буття. Відповідно “державний патріотизм” пов’язаний із процесом ідентифікації особи із батьківщиною, усвідомленням себе громадянином цієї держави. Зрештою, пошук нових основ суспільного єднання викликав те, що сучасна концепція ідентичності набула форми ідеї саме громадянства, яке, маючи в основі права людини, “втягнула” етнічну та національну ідентичність у державотворчу діяльність.

Дослідження громадянства у контексті самовизначення дає змогу розглянуто його під дещо іншим, ніж у правознавстві, кутом. Громадянство при такому підході — це радше соціальна роль правосуб’єктної особи, яка займає позиції своєрідного медіатора між сторонами бінарної опозиції — “держава і громадянське суспільство”. Маючи свободи, права та обов’язки, моральну, правову та політичну свідомість, особа несе відповідальність як перед громадянами, так і перед державою та її законами. Сам же статус громадянина дає змогу окремій особі піднятися із рівня приватної особи до рівня “державної людини”.

“Ідентичність громадянина” являє собою усвідомлення особою своєї приналежності до певного державного утворення, успадкування або отримання згідно з правовими процедурами громадянства певної держави, ототожнення з її соціальними інститутами, добровільне підпорядкування їх вимогам. Маючи на увазі політичну ідентичність, висувається пропозиція привести у гармонійну рівновагу громадянський республіканізм та культурний плюралізм, уникаючи при цьому як етнізації, так і політизації, тобто культурна та політична ідентичність має бути відокремлена від політичної, інакше політична етнізація втрачає своє значення.

“Проблема співвідношення індивідуальних та колективних прав” — тема третього підрозділу, який зосереджується на дослідженні співвідношення прав людини, прав народів та національних меншин у контексті існуючої абсолютизації “пріоритетності” прав людини, з одного боку, та/чи прав нації, з іншого.

Висловлюється думка, що у взаємодії “права особи на самовизначення” та “права нації на самовизначення” слід виходити з того, що особу може підтримати передусім саме такий важливий елемент людського буття, як нація (етнічність), а самоусвідомлення нації як самоцінності дає можливість осмислити і самоцінність кожної людини та водночас визначитися щодо цінностей інших націй. Зрештою, у національній самовідданості якраз і поєднуються найбільш вдало і права нації, і права людини. Вона (національна самовідданість) виступає поряд з національною самосвідомістю принципом регулювання взаємин між ними, є основою їх гармонійного поєднання. Спрямовуючи етнонаціональне у бік людського виміру, слід мати на увазі й родову означеність людини, її етноісторичну, етнокультурну сутність, що вона значить в етносі (нації) та державі.

Рядоположення індивідуальних прав людини та колективних прав народів — це не данина “моді”, а авторська позиція, заснована на заявленому майже 40 років тому безпосередньо Генеральною Асамблеєю ООН усвідомленні необхідності створення умов стійкості і благополуччя, мирних та дружніх відносин, на основі поваги принципів рівноправності та самовизначення, загальної поваги і дотримання прав людини та основних свобод для всіх без різниці раси, статі, мови та релігії. Інша річ — чітке визначення системи відповідних міжнародних механізмів, яка б детально визначала права народів (нації), включаючи контроль за дотриманням права вільно виражати свою національну самобутність та національні почуття як невід’ємний компонент прав людини та її гід­ності.

Відтак колективні права не повинні ігнорувати права індивідуальні, суперечити їм чи подавляти їх. Йдеться, навпаки, про їх гармонію, а не ранжування, протиставлення: цивілізоване розуміння самовизначення невід’ємне від принципу непорушності, універсальності прав людини, неподільності колективного права народу на самовизначення і прав окремого індивіда, їх рівнозначність що й дає основу для їх збалансування у контексті міжнародно-правових норм, в яких право народу на самовизначення розглядається як невіддільне від здійснення своїх прав індивідом. Це особливо важливо для України та інших посттоталітарних країн, де принцип рівності й самовизначення поки що не реалізовано ні щодо народів, ні щодо людини. І тут важливою методологічною підоймою може бути сполучення у концепті “демократія” етнічності та громадянськості, що, на наш погляд, втілюється в ідеї національного самовизначення, включаючи й особу, утверджуючи, зокрема, її як індиві­дуальні, так і групові, колективні етнонаціональні права.

Не можна при цьому не враховувати наслідки зіткнення двох потужних сучасних парадигм політичного та громадського життя — парадигми національної та людської свободи.

Свобода особистісного самовизначення, на наш погляд, кореспондується зі свободою для рівноправного розвитку етнічних груп, свободою для відтворення їх власної самобутності та етнічності на засадах принципу етнічного самовизначення. Йдеться, отже, не лише про втілення в життя як індивідуальних та групових прав, а й права етносів на свободу, тобто природного права, яке включає в себе, зокрема, такі права, як право на самовизначення, на розвиток, на рівність з іншими етносами, на власні права, що встановлюються у консенсусному порядку, на етнокультурну самоорганізацію.

Типологічно групові (колективні) права етносів можна розглядати у таких формах вираження: 1) права титульної нації на реалізацію принципу національного самовизначення, включно до створення національної державності; 2) особливі права малочисельних “корінних” народів; 3) права національних меншин, включаючи право на етнокультурну самоорганізацію, на розвиток екстериторіальних національно-культурних об’єднань як нової форми національного самовизначення та самоорганізації меншин. У такий спосіб значно розширюється спектр національної політики за рахунок створення умов для самоорганізації етнічного чинника, розвитку національної особи, національностей та міжнаціональних відносин. Всупереч штучному одержавленню етнічності, її підвищеній політизації висуваються проблеми регулювання статусу етнічного чинника у сфері етнодержавницьких відносин загалом, створення державних форм захисту національних меншин, точніше — формування громадянського суспільства, здатного гармонійно узгоджувати та забезпечувати реалізацію на практиці всієї гами національних потреб різних спільнот та конкретних осіб на основі загальнонаціональних стратегічних інтересів країни.

Якщо погодитись, що зникнення етносів (націй) у ХХІ ст. — це духовний фантом, а розв’язання та/чи дослідження етнічних проблем без урахування прав людини — нонсенс, то закономірно постає питання: як поєднати права людини з правами етносу? Методологічними засадами цього поєднання можуть бути такі положення. По-перше, ці дві реальності не слід “розводити”, вони взаємопов’язані та взаємозалежні. У цьому складному та багатобічному взаємозв’язку не викликає сумніву принцип конкретності, тобто необхідність розгляду кожної ситуації, правильної оцінки, чи відбувається ущемлення прав людини, чи має місце геноцид етносу і т.ін. По-друге, спільним методологічним принципом дослідження кореляції прав людини та етносу може і повинен виступати принцип гуманізму. По-третє, саме на базі культури формується гуманістична сутність прав людини та прав етносу. Культура ж виступає у якості аксіологічної підстави нового типу світогляду. Розширюючи рамки права, вона виводить на діалог, забезпечуючи розуміння того, що права людини завжди включають в себе як вкрай важливі її національні права. Співвідношення, глибинний зв’язок індивідуальних та колективних прав розкривається у процесі аналізу проблеми національних меншин, де права меншин ефективно захищаються через забезпечення прав людини (індивідуальний підхід), а їх захист як особливої групи досягається через колективний підхід.

Самовизначення соціальних суб’єктів являє собою відновлення (відбудову) етнонаціонального життя кожної людини та етноспільноти у всьому його багатстві при збереженні та поглибленні традиції рівноправного розвитку співробітництва всіх етносів країни. У такий спосіб досягається етнонаціональна консолідація на основі спільності культурно-історичного минулого, національних цінностей та потреб.

Свобода творчої діяльності людини, усвідомлення кожним етносом унікальності своєї багатовікової спадщини та необхідності реалізації їх потенціалу на благо всієї Вітчизни, збереження та оздоровлення соціокультурного та екологічного середовища проживання етносу та людини, свободи вибору кожним народом свого самобутнього шляху у цивілізаційному, культурному процесі, орієнтація на культурну співтворчість етносів, виховання громадян країни у дусі поваги інших культур світу, у дусі співробітництва та творчості тощо складають, на наш погляд, принципи самовизначення соціального суб’єкта. Вони, як бачимо, спрямовані на створення чітких правових гарантії захисту та розвитку етнокультурної самобутності як особи, так і окремих етносів. Такий підхід виключає етнокультурний нігілізм, що живиться безнаціональною, так званою масовою культурою, а також етнічний екстремізм, культурну та мовну ксенофобію, духовну самоізоляцію.

Свобода самовизначення нації, етнічних груп та особи — саме ця тріада як фундаментальна цінність українського демократичного суспільства відкриває, на наш погляд, принципово нові форми взаємодії народів — прямі та на рівних. Взаємодія ж особи, української нації та національних меншин й забезпечує етнонаціональні параметри станов­лення в Україні громадянського суспільства.

Пропонується ввести поняття “етнополітичний простір України”, під яким розуміється широкий спектр передумов і напрямів розвитку та взаємодії, взаємовідносин державоутворюючої української нації з іншими етнонаціональними групами, а також їх відносин із державою. Водночас ми користуємось ще одним поняттям — “етнодержавницький простір”, який надає певний поштовх до з’ясування змісту національного питання в Україні, який обіймає такі складові: 1) суверенізацію особистості, втілення в життя національних прав людини; 2) політико-правове забезпечення розвитку української нації; 3) забезпечення колективних прав національних меншин.

У зв’язку з цим виникає проблема вибору відповідних моделей етнодержавотворення, які й розглядаються у дисертації як можливі варіанти “етнічної регуляції” або самокорекції в Україні.

Важливого значення у нашому дискурсі набуває третій розділ дисертації “Суверенізація як самовизначальний процес”, який складається з трьох підрозділів. Перший з них “Суверенність особи, нації (народу) та держави” досліджує суверенізацію цих соціальних суб’єктів як історично неминучий та глибоко прогресивний процес утвердження системи суверенних прав конкретного суб’єкта — носія суверенітету.

Взаємозв’язок суверенізації людини, нації та держави полягає у тому, що висока особиста і національно-культурна самосвідомість передбачає громадянську свободу, оскільки кожна людина з високим рівнем самосвідомості не погодиться на перебування у політичному і соціальному безправ’ї. Сама ж національна єдність може утворитися тільки внаслідок політичних перетворень та вироблення уявлення про людину як про громадянина, тобто суверенного суб’єкта права і джерела державотворення.

Сутність поєднання народного, державного та національного суверенітетів, полягає також у тому, що суверенність нації — це високий рівень політичної свободи та демократичної рівноправності, здатності її до самовизначення, коли національний суверенітет стає ознакою нації. Право ж нації на самовизначення є складовою частиною національного суверенітету, який обіймає сферу політичного та державного самовизначення.

Право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником того зрушення етноспільноти до самоорганізації на засадах етнічних (національних) інтересів як джерела етнодержавотворення. Відтак, національний суверенітет відбиває собою етнічну функцію суверенітету, а сам національний суверенітет у національній державі фактично збігається з державним та народним суверенітетом.

У науковий обіг пропонується ввести поняття “самосвідомість суверенності” — усвідомлення соціальним суб’єктом не лише своїх прав, а й морального обов’язку відповідати перед іншими людьми, перед народами, націями та державами за свої дії, ревно ставитись до збереження іміджу держави як гуманістичного суспільства.

У співвідношенні прав людини, нації та держави знаходить свій вираз “культура суверенізації”, якою охоплюється міра сполучення незалежності одного соціального суб’єкта з незалежністю інших. Критерієм визначення рівня культури суверенізації є вміння передбачати наслідки набуття суверенних прав, вибір форм та методів суверенізації, щоб вона відбулася в інтересах нації, всього народу, не заради національних примх, а заради демократизації суспільства, викорінення наслідків тоталітаризму у міжетнічних та міждержавних відносинах. Разом з тим, культура суверенізації, культура громадянськості, культура лояльності — це своєрідне олюднення, демократизація національної ідеї, її сполучення з національним інтересом і державницькою ідеєю та інтересом.

Загалом же суверенізація розглядається як об’єктивний, притаманний усім народам (країнам) історичний процес, що має такі ознаки: самостійність, незалежність, невідчуженість, повнота, верховенство влади. Суверенність же людини закріплюється лише через утвердження її нації, через волю до влади у державній власнопідметності, забезпечення справжнього народовладдя.

У другому підрозділі “Українська політична нація у контексті етнононаціонального розвитку” аналізується проблема вибору між двома концепціями нації — “етнічної” та/чи “політичної”. В останньому випадку йдеться про розгляд нації як загальногромадянського інституту, тобто — сукупності громадян однієї держави, незалежно від їх етнічної (національної) належності. У даному підході втілено “суспільно-центристську настанову”, яка зумовлює переважно політичне бачення етнонаціонального чинника з акцентацією на те, що у “громадянсько-територіальній нації” етнічний компонент нібито не відіграє ролі, принаймні суттєвої. У даній концепції залучено й етатистський підхід, за яким поняттю “національна державність” надається загальногромадянський смисл, а поняття “нація” та “держава” у цьому контексті виступають як синоніми. Аналізуються різні точки зору щодо розуміння нації як поліетнічної спільноти, визначені певні позитиви при оперуванні цією категорією.

Концепція “української політичної нації” надто політизує сферу етнонаціональних відносин, робить акцент на політизацію чи переполітизацію етносів, особи, бо ж навіть держави. На думку дисертанта, звернена у майбутнє, ця концепція на даному етапі може сприйматися як можливий ідеал, далека перспектива, поки що може бути лише гіпотетичною складовою наших розмірковувань навколо проблем всебічного розвою українського суспільства. Як ідеал, вмонтований у систему ідеологій, це поняття виконує радше футурологічну функцію уявлення бажаного і сподіваного майбутнього з точки зору реалізації інтересів і потреб суб’єкта самовизначення. “Українська політична нація”, на нашу думку, це радше мрія, до якої треба йти, стимулюючи інтеграційні процеси у суспільстві. Наголошується на потребі синтетичного підходу до розуміння такого феномену як нація.

У третьому підрозділі “Суверенітет у площині інтеграційних та сецесійних процесів” основну увагу зосереджено на реальних та латентних конфліктних аспектах процесу суверенізації у контексті права на самовизначення.

Самовизначення нації можна розглядати як природне право народу. Генетично воно випливає із внутрішньої настанови індивіда (групи, класу, нації, народу) на вільне визначення своєї життєдіяльності. Зрештою, ця внутрішня мотивація перетворює самовизначення на інструмент досягнення стану духовної комфортності, вільності, розкріпачення. Самовизначення, виростаючи та оформлюючись на основі природної орієнтаційної установки на свободу, волю та рівність, поступово перетво­рюється на ідеологію самовираження, саморозвитку.

Національне самовизначення, реалізуючи саморозвиток певної нації, водночас сприяє етнічній (етнонаціональній) самоорганізації національних меншин. У такій “супрязі” забезпечується реалізація потенціалу етнонаціонального чинника, визначаються суб’єкти суверенізації, принципи національно-державного устрою, розкривається співвідношення прав людини та прав етноспільнот.

Суб’єктом самовизначення є народ або нація в етносоціальному, точніше — етнополітичному сенсі. Етнічна (національна) природа самовизначення є підставою як самого самовизначення, так і державотворення, втілення в життя того, що зветься етнодержавницькою парадигмою суспільного розвитку.

Право на самовизначення у контексті прав людини є загальновизнаною, основоположною, імперативною та універсальною формою jus cogens. Дається альтернативне визначення поняття “етнічний ренесанс”, під яким розуміється самовизначення, самоототожнення людини з певним етносом (нацією), самовизначення людини та народів на певному історичному відрізку розвитку людства, прогресивний процес самовираження, через активне використання етнонаціонального чинника у суспільному поступі, реформуванні соціуму. Етнічне самовизначення можна означити як розумне націозберігаюче та животворне начало, як лінія на соціально-моральне співробітництво та співжиття.

Право нації на самовизначення з точки зору його дефініцій викликає різні оцінки та наслідки. Це особливо характерне для третього етапу втілення принципу самовизначення нації, коли була здійснена спроба скомбінувати етнічні та культурні права національних груп з міжнародним принципом деколонізації, тобто переосмислити право на самовизначення як право кожної окремої етнічної (національної) групи на незалежність. Ця комбінація з її пізнішими інтерпретаціями стала причиною значних колізій.

У підрозділі серед причин сучасного спалаху рухів за самовизначення виокремлюються етнічне маніпулювання, “технологічні операції”, побудження до імпульсів та мотивів конфронтаційної діяльності, розглядаються доктрини так званого “етнічного суверенітету” на базі “етнічного егалітаризму”.

Викладаються різні точки зору щодо проблеми, наголошується на необхідності відділення права на самовизначення від права на сецесію з відповідним наголосом на територіальну інтеграцію.

Спалах рухів за самовизначення являє собою симптом кризи прав людини, а самі претензії на самовизначення — індикатор невирішеності проблеми з правами людини, неврегульованості співвідношення принципів національного самовизначення та територіальної цілісності держави і непорушності кордонів, які поки що взаємовиключають один одного, відсутність чіткого з’ясування компетенції кожного із вищенаведених принципів. Визначення нормативного змісту принципу територіальної цілісності є можливим лише у межах принципу самовизначення.

Поняття “територіальна цілісність” потребує корекції, виокремлення з нього двох понять — “державно-територіальної цілісності” та “цілісності національної території”. Саме останнє поняття лежить в основі права на створення національної держави, яке охоплює весь масив етнічної (національної) території певного народу.

Щоправда, будь-які намагання перетворити самовизначення на законодавчі права здатне викликати справжню революцію у міжнародній правовій системі. Це вимагає обережного підходу сучасних держав до цієї проблеми, надаючи переваги улагодженню етнічних проблем без зміни національно-державних кордонів, з позицій не тільки прав національних груп, а й з позицій свободи окремої особи незалежно від її національної приналежності, захисту прав національних меншин, сприяння етнонаціональному розвитку як втіленню універсальності прав людини.