ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇН :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, формулює мету та дослідницькі завдання, об’єкт, предмет, методологічну основу дослідження, наукову новизну, її практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження етнонаціональної політики постсоціалістичних країн” з’ясовано ступінь наукової розробки, теоретичні й методологічні підвалини етнонаціональної політики та запропоновано авторський підхід до її вивчення.

У першому підрозділі “Етнічність як об’єкт етнополітологічного ана­лізу” автор констатує, що розвал Радянського Союзу був одночасно причи­ною і наслідком суперечливих етнонаціональних та етнополітичних процесів на пострадянському та постсоціалістичному просторах. Вони характеризу­ються зростанням етнічної та національної свідомості, вимогами сувере­нізації, руйнівним потенціалом та дезінтеграційними тенденціями в окремих регіонах. Ослаблення інтеграційних чинників актуалізувало значення більш глибинних зв’язків – етнічних. Дослідження свідчать, що більшість соці­альних суб’єктів втратили ідентифікацію з колишніми структурами, окрім етнічних, які набули гіпертрофованого впливу в суспільстві. Тому більшість конфліктів на пострадянському просторі сприймаються як етнічні, хоча не редукуються до конфлікту етносів як таких.

Дослідження етнонаціональної ситуації у країнах пострадянського та постсоціалістичного простору неможливе без розуміння феномена етніч­ності, який лежить в основі всіх етнополітичних процесів. Тому автор аналізує основні теоретичні підходи до етнічності й відзначає, що більшість теорій етнічності існують у межах конструктивістського (навіть у крайніх його формах), примордіалістського (в пом’якшеному варіанті), а також інст­рументалістського (практичного або теоретичного ситуаційного) підходів. Однак нині дослідники етнічності та етнонаціональних процесів намагаються уникати протиставлення трьох основних методологічних підходів у вивченні етнічності, синтезуючи найважливіші їх аспекти у своїх теоріях. Це дає змогу якомога повніше, з різних наукових ракурсів дослідити феномен етнічності, етнічної та національної ідентичності, який є першоосновою розуміння сучасних етнополітичних процесів та етнонаціональної політики як механізму реагування на їх виклики – з боку як окремих держав, так і міжнародної спільноти в цілому.

У другому підрозділі “Проблематика етнонаціональної політики у сучасних політологічних дослідженнях” автор здійснює критичний аналіз сучасного наукового осмислення етнонаціональної політики. Дисертант зазначає, що аналізувати моделі етнонаціональної політики неможливо без належного теоретичного підґрунтя. Поняття “етнополітика” здебільшого фіксує науковий дискурс взаємодії етносів, етнічних груп, нації, національ­них меншин та держави. Категорія етнонаціональної політики відображає практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. У дисертації надано перевагу поняттю “етнонаціональна політика” як такому, що повніше відображає особливості перебігу етнонаціональних процесів на терені як окремої держави, так постсоціалістичного простору в цілому, а також механізми реагування на них з боку державних чинників.

У дисертації показано, що в основі всіх етнополітичних процесів лежить діалектика етнічних та політичних явищ. Позиції ж дослідників щодо доміну­вання ролі етнічного чи політичного фактора суттєво відрізняються. Біль­шість учених погоджується з тим, що початковим є етнічний фактор. А пере­біг того чи іншого етнополітичного процесу залежить від багатьох інших чинників.

Автор відзначає, що у сучасному світі політизація етнічності викликає ланцюгову реакцію і нетолерантне ставлення до інших, навіть якщо це рані­ше не було притаманне тим чи іншим регіонам. Соціальні практики полі­тизації етнічності базуються на примордіалістському підході до етнічності: етнічна ідентичність трактується не як результат самоідентифікації індивідів, а як їх онтологічна властивість. Хоча етнічних груп не існує без усвідом­лення індивідами свого членства в них, ці групи формуються як замкнені й однорідні колективи саме завдяки етнонаціональній політиці, яку проводять держави, штучно консолідуючи ті чи інші групи за етнічною ознакою.

Постсоціалістичні країни демонструють чимало прикладів еволюції у вигляді регресу, повернення до базових етнічних цінностей та ігнорування національних, громадянських цінностей. Етнополітична мобілізація стала типовим політичним інструментом не лише окремих політичних сил, а й держав у цілому, тобто вона перетворилася на елемент етнонаціональної політики окремих держав. Суть етнополітичної мобілізації зводиться до маніпулювання етнічними відмінностями для досягнення окремих цілей, наприклад, здобуття влади опозиційними партіями або виправдання владою своїх невдач у політиці. Після того, як мети досягнуто або кризова ситуація завершилася, як правило, відбувається повернення до національних цінно­стей – “прозріння”. Етнічний ворог або конкурент перестає ним бути, акцентується увага на позитивному досвіді співпраці або співжиття. І знову межа опозиції “етнічні-національні цінності” зміщується в бік національних цінностей від етнічних. Втім етнічна мобілізація може тривати як завгодно довго й використовуватися як універсальний політичний інструмент, наприклад, у затяжних конфліктах між ворогуючими етносами.

Як показано у дисертації, до управління етнополітичними процесами дослідники ставляться по-різному. Наприклад, західні етнополітологи П. ван ден Берге, Е. Сміт розглядають державу як інструмент титульної нації, що здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Звідси й відпо­відне тлумачення етнонаціональної політики. А М. Леві стверджує, що дер­жава є відносно автономною силою, її політична еліта має за мету власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульного та інших етносів. Різні наукові підходи до визначення сутності, мети і завдань етнонаціо­нальної політики ускладнюють розуміння сучасних етнополітичних проблем, перед якими постало людство у ХХІ столітті.

Автор аргументує свою думку про те, що суть етнонаціональної політики необхідно розглядати комплексно, в структурних взаємозв’язках, з ураху­ванням того, що етнічні спільноти як суб'єкти політики взаємодіють на різних рівнях, зокрема стосунків між титульним етносом та національними меншинами, між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення національних інтересів – з іншого боку, з питань взаємодії державних націй у федеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах. Зміст та наповнення етнонаціональної політики задаються реальним станом етнонаціональних відносин усередині держави, а також взаємовідносинами з іншими державами, титульні нації яких є меншинами в державі, етнонаціо­нальна політика якої є предметом розгляду.

Водночас, як продемонструвало вивчення дисертантом моделей етнона­ціональної політики постсоціалістичних країн, дослідникам слід уникати ціннісного підходу під час вивчення цього феномена. Вада такого підходу полягає в тому, що етнонаціональна політика подається зі знаком “+” за шкалою “демократичних – недемократичних” цінностей. Модель етнонаціо­нальної політики може містити як позитивні, так і негативні елементи. Наприклад, порушення прав людини представників окремого етносу є досить типовим явищем, якщо це потрібно для стабільності поліетнічного суспільства. Оскільки етнонаціональній політиці у процесі свого формування завжди доводиться мати справу із ціннісним та ресурсним конфліктом між етносуб’єктами, з мінімальним задоволенням їх потреб, то вона завжди міститиме різнопланові механізми, які не можна тлумачити виходячи виключно з демократичного підходу до етнонаціональної політики. Методо­логія осмислення етнополітики будь-якої країни вимагає врахування багатьох чинників та складових, причому, окрім базових, вони можуть включати й індивідуальні чинники. В будь-якому випадку, вивчення етнонаціональної політики конкретної країни вимагає не ціннісного, а системного, різновимірного підходу, з урахуванням причинно-наслідкової взаємодії етнонаціональної політики та етнонаціональних процесів.

У другому розділі “Формування і розвиток моделей етнонаціональної політики у постсоціалістичних країнах” автор зосереджується безпосе­редньо на аналізі особливостей моделей етнонаціональної політики пост­соціалістичних країн, тією чи іншою мірою інтегрованих у європейську спільноту.

У першому підрозділі “Соціально-історичні чинники моделей етнона­ціональної політики країн балтійського регіону” автор в ході аналізу етнонаціональної політики Естонії та Латвії виходить на виокремлення і визначення дискримінаційної моделі етнонаціонального самозахисту.

Модель етнонаціональної політики держав балтійського регіону має свою специфіку і помітно відрізняється від інших країн пострадянського простору. Найбільше ускладнює проблему забезпечення мирного, і насамперед рівно­правного, співіснування представників усіх етносів цих держав історичний фактор. Приєднання їх у 1940 році до Радянського Союзу спричинило серйозні зміни демографічної ситуації та етнічного балансу внаслідок імміграції росіян та російськомовного населення до балтійських держав. У результаті розвалу наддержави балтійським країнам вдалося уникнути кривавих міжетнічних конфліктів, якими супроводжувався процес суверені­зації, наприклад, на Кавказі. Однак хисткий етнічний баланс з домінуванням у всіх сферах життя небалтів та російськомовного населення спричинив своєрідну модель етнонаціональної політики в регіоні. Так, на момент здобуття незалежності титульний етнос домінував лише у Литві (80 відсотків населення), в інших країнах регіону ця частка ледь перевищувала половину: в Естонії – 62 відсотки, Латвії – 52 відсотки. Після здобуття незалежності більша частина нетитульних етносів залишилася в регіоні. Відчуття “етніч­ного викорінення” підживлювало націоналістичні настрої титульного етносу.

Як показано у роботі, ця тенденція стала причиною виникнення унікальної моделі етнонаціональної політики балтійських держав – моделі етнонаціонального самозахисту. Вона полягає у застосуванні політичних, правових, адміністративних та соціальних механізмів, що помітно відрізня­ються від демократичних принципів недискримінації та рівноправного розвитку національних та мовних меншин. Ця модель легітимувала доміну­вання титульного етносу (через умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику) і в такий спосіб стала перешкодою для застосування демокра­тичних механізмів інтеграції у соціум представників інших етносів.

Інститут громадянства став ключовим у реалізації дискримінаційної моделі етнонаціонального самозахисту, оскільки у цих країнах постало питання, чи надавати й за яких умов громадянство небалтам за етнічним походженням, серед яких домінували російськомовні. Найбільш успішно і демократично вирішила проблему представників нетитульних етносів Литва, адже частка нелитовців у країні була порівняно невисокою і не становила загрози культурного або політичного домінування для етнічних литовців. Вільнюс прийняв рішення на користь інтеграції нелитовців, дозволяючи натуралізацію неетнічних литовців за виконання кількох умов. У результаті нині в Литві 95 відсотків населення – громадяни країни.

У Латвії та Естонії була застосована інша концепція – правової неперер­вності: якщо в процесі державотворення незалежність балтійських держав було відновлено, а не здобуто, то така логіка стосувалася і громадянства. Це єдині держави на пострадянському просторі, які не прийняли “нульовий варіант” після відновлення незалежності, тобто не надали громадянства всім жителям. Лише ті особи, які були громадянами до 1940 року, та їх нащадки визнавалися громадянами цих держав. У результаті частка негромадян виявилася надзвичайно високою. Негромадянами в Латвії та Естонії автома­тично стала більша частина національних меншин.

Дисертант доводить, що модель етнонаціональної політики, обрана балтійськими країнами, є перехідною моделлю національного відродження в умовах, коли титульний етнос відчуває загрозу через чисельне домінування в країні інших етносів. Коли ж необхідний для безконфліктного існування національний баланс (у даному випадку домінування титульного етносу) буде відновлено, тоді й зникне потреба в жорсткій, недемократичній, безкомпромісній моделі етнонаціонального самозахисту.

Яскравим прикладом дискримінаційного характеру моделі етнонаціо­нального самозахисту є мовна політика балтійських держав. Тут мовне законодавство продемонструвало тенденцію до встановлення обмежень щодо використання мов меншин та високі вимоги обов’язкового володіння державною мовою. Це нові естонський та латвійський закони про мову, затверджені національними парламентами в 1996–1999 роках. Вони обме­жують права національних меншин щодо розвитку культури та мови. Система заходів, передбачених цими законами, застосовується і в районах компактного проживання меншин. Використання мов меншин поряд з дер­жавною мовою дозволяється лише у виняткових випадках. Цими законами мови національних меншин визнаються іноземними. Пошук виваженої моделі етнонаціональної політики у мовній сфері унеможливлювався тим, що в Естонії та Латвії існували дві мобілізовані етнолінгвістичні групи, які ідентифікували себе з більшістю і мали різні погляди на розвиток країни.

Дисертант зазначає, що мовна політика Латвії і Естонії стала невід’єм­ною, якщо не головною, складовою моделі етнонаціональної політики, яка в обох випадках була спрямована на відродження титульного етносу, його мови і культури. В реалізації цього завдання вона виявилася надзвичайно ефективною, але за рахунок обмеження прав представників національних меншин. Адже модель етнонаціональної політики багато в чому суперечить демократичним принципам. Внаслідок недостатньої, на думку законодавця, кількості представників титульного етносу в Латвії та Естонії та необхідності відновлення історичної справедливості ці держави вдалися до елементів побудови етнократій.

У другому підрозділі “Формування мультикультурних націй у Латвії та Естонії” автором досліджено алгоритм виходу балтійських країн з дискри­мінаційної, недемократичної моделі етнонаціональної політики. Оскільки акцентування етнічного та мовного критеріїв вже виконало свою функцію (збереження та розбудови національних балтійських держав), то нині акту­альною стала адаптація національних меншин у суспільстві. Адже маргіна­лізація та дискримінація – це джерело міжетнічних конфліктів. Тому, як показано в роботі, Латвія і Естонія під тиском Європейського Союзу нещодавно розробили та почали реалізацію концепції інтеграції суспільств. Ця концепція передбачає поступове залучення меншин у всі сфери суспільного життя з одночасним поліпшенням їх загального становища.

Головним завданням розробленої з цією метою програми стало подо­лання політичного та соціального розколу в суспільстві. В результаті виник­ла потреба залучити до політичної, соціальної участі величезну кількість маргіналізованих мешканців Естонії та Литви, які належать до національних меншин або й досі негромадян. Загалом програма інтеграції ставила за мету об’єднання суспільства, розколотого на титульний етнос та національні меншини, витіснені на узбіччя суспільно-політичного розвитку. Звернення до мультикультурності вказує на те, що сучасна Естонія та Латвія як національні держави будуються вже не на етнічній, а на політичній основі.

У третьому підрозділі “Політичні й правові механізми забезпечення прав національних меншин у країнах Центральної і Східної Європи (Угорщині, Румунії, Польщі)” розкрито особливості моделей постсоціалістичних країн, що швидко змогли подолати тоталітарну спадщину і стати частиною ЄС.

Дисертант відзначає, що перспектива членства в Європейському Союзі дала можливість державам Центральної і Східної Європи в короткий строк перетворитися на країни з міцним демократичним устроєм та повністю функціональною ринковою економікою. Членство в ЄС накладає певні зобов’язання на політику держави, зокрема щодо національних меншин. Адже обов’язковим європейським стандартом є дотримання й забезпечення їх прав, у тому числі на використання й розвиток мови і культурної спадщини. Історично склалося так, що у кожному куточку Європи мешкають національні меншини, які активно захищають свою етнічну ідентичність. Діють вони по-різному: деякі використовують законодавчо дозволені методи, інші – терористичні механізми тиску на уряди країн проживання (наприклад, баски в Іспанії). Національні та етнічні меншини, що мешкають компактно в тих чи інших регіонах, як правило, потребують спеціального захисту.

Усі країни-члени ЄС зобов'язані здійснювати активну політику, що стиму­лює участь національних й етнічних меншин у суспільному житті, і зокрема в політиці, що зрівнює їх шанси на ринку праці й у публічній сфері. Вимоги з боку органів ЄС мали величезне значення для країн – кандидатів, оскільки запровадження на національному рівні правових й інституційних механізмів, що захищають права меншин, було одним з елементів оцінки політичної готовності країни до членства (як складової копенгагенських критеріїв).

Як показано в роботі, Угорська Республіка проводить найліберальнішу етнонаціональну політику в регіоні. Вона є однією з взірцевих країн щодо забезпечення прав національних меншин – як на законодавчому рівні, так і в практичній політиці – створенні окремих інституцій, які займаються вирішенням найгостріших проблем у цій сфері. Для Угорщини, Румунії та Чехії це питання ромської меншини, яка перебуває у найгіршому становищі.

Дисертант довів, що найліберальніша політика Угорщини щодо меншин пов’язана з великою кількістю угорців, що проживають за межами батьків­щини. Надаючи найбільших прав національним меншинам, Угорщина розраховує домогтися таких же пільг для угорської меншини у Румунії, Словаччині, Сербії та Україні.

Ліберальна етнонаціональна політика Угорщини, орієнтована на стан­дарти Євросоюзу, почала впроваджуватися ще з 1990 року. Статтею 68 Кон­ституції Угорщини визначено становище національних меншин. Вони є державотворчим чинником. Держава забезпечує їм колективну участь у суспільному житті, збереження та розвиток культури, спілкування, викла­дання рідною мовою тощо. Основний закон Угорщини гарантує націо­нальним та етнічним меншинам право створювати органи самоврядування – як місцеві, так і загальнонаціональні, а також передбачає прийняття законів для забезпечення їхнього представництва в органах влади. Ефективне зако­нодавство Угорщини дало змогу побудувати державний апарат таким чином, що на усіх його рівнях так чи інакше присутня участь у виробленні внутріш­ньої політики національних меншин, їх представників або органів, що пред­ставляють їх інтереси. Жодне рішення, яке навіть опосередковано стосується меншини, не може бути прийняте без її згоди, навіть ініційоване без консуль­тацій з нею. Для цього також функціонує значна кількість інституційних механізмів безпосередньо в системі органів державної влади, на зразок Омбудсмена меншин. Крім правових та інституційних, діють ефективні соціальні механізми. Паралельність та взаємодоповнення правових, інститу­ційних та соціальних механізмів захисту меншин створює взаємопроникну мережу можливостей реалізації національними меншинами своїх прав та інтересів.

Незважаючи на територіальне сусідство, становище меншин у Румунії та Угорщині принципово різне. В результаті збільшення території країни після Першої світової війни та в міжвоєнний період у країні зросла міжетнічна напруга, населення збільшилося вдвічі, етнічний склад значно змінився: кількість національних меншин становила понад чверть населення. У 90-х роках ситуація для національних меншин була далекою від демократичної, незважаючи на те, що згідно з Конституцією в міжнародних актах захисту національних меншин, ратифікованих Румунією, пріоритет надається тим, що передбачають не лише права національних меншин, а й обов’язки держави щодо збереження їх самобутності, створення сприятливих умов для розвитку культури, мови та релігії, врахування інтересів національних меншин державою у внутрішній та зовнішній політиці. Національне законо­давство не повністю відповідає демократичним вимогам забезпечення прав меншин. Законодавець не поспішав надавати вирішенню національного питання пріоритету, насамперед через економічні негаразди. Ситуація ускладнювалася тим, що національні меншини мали змогу порівнювати своє становище із сусідніми країнами, в яких вони є титульним етносом.

Національні меншини у Румунії користуються загальними правами як громадяни держави і додатковими специфічними правами, що забезпечують розвиток їх самобутності як меншини. Однак прерогативу в забезпеченні цих прав має лише держава проживання за умови невтручання інших держав. При цьому особливий акцент робиться на тому, що у міжнародних документах, які регулюють права національних меншин, їх обов’язки недостатньо відображені, а отже, не захищені права якраз представників національної більшості, що проживають у місцях компактного розселення національних меншин. У Румунії досить жорстко ставиться питання про розробку механізму відповідальності держав за риторику та дії щодо своїх меншин і титульного етносу. Забезпечення прав національних меншин поки що не визнається суспільною цінністю, пріоритетом Румунії як поліетнічної, мультикультурної держави, вони ще розглядаються як загроза суверенітету. З огляду на це Румунія стала одним з найпроблемніших кандидатів на вступ до ЄС останньої хвилі розширення.

У підрозділі окремо розглянуто ромську проблему на терені Центральної і Східної Європи, де проживають 6 мільйонів ромів. Їх суспільно-політичне становище та рівень інтеграції у життя держав проживання надзвичайно низькі. Невирішення ромської проблеми не стало наріжним каменем при вступі країн-кандидатів останньої хвилі розширення ЄС. Рівень соціалізова­ності й трудовий потенціал ромського населення невисокі. Роми традиційно не беруть участі у політичному житті країни проживання і залишаються соціальними маргіналами. Етнічні стереотипи, спрямовані проти ромів, мають глибоке коріння. З одного боку, деякі політичні сили намагаються уникати або замовчувати цю проблему, а з іншого – роми перетворюються на мішень радикальних націоналістичних угруповань. Тобто вони є постійним джерелом конфліктів на етнічному ґрунті для країни проживання. З одного боку, правоохоронні органи та органи влади повинні їх захищати та сприяти їх розвитку, з іншого боку – боротися з їх протизаконною діяльністю.

Забезпечення прав, інтеграції у сучасне суспільство та збереження самобутності ромів – це проблема у проблемі забезпечення прав етнічних та національних меншин Європи. Через специфіку історичного поступу дотримання цих вимог розвитку меншини неможливе. Інтеграція в сучасний соціум означає асиміляцію ромів, втрату культури, традицій, звичаїв, оскільки весь попередній розвиток цієї меншини відбувався на соціальному і політичному маргінесі. Заперечення соціальних, правових обмежень стало традицією ромів, зламати яку означає знищити їх самобутність. Тому ромська проблема так повільно вирішується навіть в успішних, з точки зору інституційного та правового захисту прав меншин, країнах.

У дисертації показано, що державна етнонаціональна політика Польщі базується на відкоригованому відповідно до вимог вступу до ЄС національ­ному законодавстві та ратифікованих міжнародних документах. Національні меншини становлять тут 2–3 відсотки населення, тому Польща вважається державою з майже однорідним етнічним складом. Проте це не свідчить про відсутність проблем у взаємовідносинах між різними етнічними спільнотами. Зокрема, невдоволення демонструє сілезійська етнічна меншина, якій було відмовлено у визнанні національною. А як свідчить європейський досвід, ігнорування прав меншини призводить до її виключення із соціально-політичного життя, а відтак – до участі у радикальних етнополітичних рухах. Не уникла країна проблем і з розпорошеними національними меншинами, зокрема українцями, до яких не можна застосувати територіального критерію. Для Польщі цю проблему частково знято невисокою активністю та рівнем національної свідомості розпорошених національних меншин.

Дисертант зробив висновок про те, що у всіх постсоціалістичних країнах на моделях етнонаціональної політики позначається тоталітарне минуле із специфічним підходом до вирішення проблем національних меншин. Якщо в одних країнах вони зникли внаслідок переселення та розпорошення місць компактного проживання меншин, то в інших ці проблеми загострилися, що дає підстави вважати мультикультурність загрозою суверенітету.

У четвертому підрозділі “Проблеми міжнаціональної взаємодії у Маке­донії” автор зосередив увагу на аналізі етнонаціональної політики однієї з країн постюгославського регіону. Македонія у 2001 році стала ареною міжетнічного конфлікту між титульним етносом – македонцями та другою за чисельністю етнічною меншиною – албанцями. Їхні стосунки завжди були конфліктними. В національній свідомості македонців домінує недовіра до албанців, яка ґрунтується на підозрі в тому, що вони намагаються розширити свою присутність в органах державної влади, отримати привілеї за рахунок утисків прав титульної нації. Албанці не задоволені статусом меншини, оскільки вважають себе частиною єдиної албанської нації. В культурному плані дві різні етнічні групи після здобуття незалежності опинилися в нерівному становищі. Внаслідок албано-македонського конфлікту активізу­валося формування македонської нації. Саме албанський сепаратизм стиму­лював етнічну мобілізацію слов’янської частини македонської спільноти і дав можливість усвідомити себе окремою македонською нацією. Стриму­вання етнічного антагонізму між албанцями та македонцями спонукало владу до ведення політичного діалогу з албанськими організаціями й позитивно вплинуло на процес самоідентифікації македонців, на досягнення компро­місу між македонцями та албанцями. За умови збереження унітарного характеру держави і відмови від територіальних рішень етнічних питань було децентралізовано владу та реформовано місцеве самоврядування, в якому національна специфіка має чіткіше втілення. Йшлося про більшу відповід­ність державного апарату етнічному складу населення. З прийняттям змін до Конституції міжетніч­ний конфлікт де-юре завершився.

Статус державотворчої нації отримали поряд з македонцями албанці, турки, серби, боснійці та ін. Македонська Православна церква перестала бути єдиною конфесією, згадуваною в Конституції. Албанська мова стала офіційною в тих населених пунктах, де проживають понад 20 відсотків албанців, було дозволено її використання в парламенті. Відтак албанська мова стала другою офіційною мовою, що використовується на всіх рівнях (на відміну від мов інших етнічних груп, які можуть вживатися як офіційні лише разом з македонською в районах компактного проживання етнічних мен­шин). Також албанська етнічна меншина отримала право на здобуття вищої освіти своєю мовою коштом держави.

Дисертант зазначає, що албано-македонський міжетнічний конфлікт є прикладом типового балканського конфлікту за участі албанського фактора. Досить слабка країна з потужною етнічною меншиною, що вдалася до нелегітимних засобів зміни співвідношення прав між титульним етносом та нею, виявилася неспроможною самотужки покласти край міжетнічним суперечностям. Міжнародні ж структури вирішували в Македонії більше власні геополітичні проблеми, ніж македонські. Хоча албано-македонський конфлікт було розв’язано шляхом розширення прав албанської меншини, однак міжетнічна напруга в Македонії залишається, оскільки македонці почувають себе дискримінованими порівняно з албанцями.

У третьому розділі “Концептуальні правові засади регулювання міжетнічних відносин у пострадянських державах” автор аналізує форму­вання нормативно-правової бази етнонаціональної політики в Росії, Україні, Молдові та Білорусі.

У першому підрозділі “Законодавче забезпечення державної етнонаціо­нальної політики в Україні, Росії, Молдові” автор зосередив увагу на політико-правовій базі етнонаціональних відносин, виявленні спільних рис та відмінностей у реалізації етнонаціональної політики цих країн.

Дисертант зазначає, що Україна, Росія та Молдова, які тривалий час входили до складу одного союзного державного утворення, успадкували поліетнічний склад населення. На відміну від Росії та Молдови в Україні стан міжетнічних стосунків був набагато кращий. Росія ж опинилася у вирі сепаратистських тенденцій і вимог негайного задоволення прав певних народів, аж до надання автономії чи національного суверенітету. Молдова й досі вирішує проблему Придністров’я. Тому етнонаціональна політика цих держав помітно відрізнялася, як і напрацювання законодавчої бази. Однак у побудові моделей етнонаціональної політики цих держав простежуються і спільні риси. Хоча, наприклад, Мол­дова за допомогою механізмів, схожих на українські та російські, намагалася вирішити зовсім інші проблеми.

Автор доводить, що у випадку України, Росії та Молдови таку політику потрібно розглядати у класичному міжнародно-правовому розумінні етнона­ціональної політики як цілеспрямованої діяльності з урегулювання стосунків між націями, етнічними групами, закріпленої у відповідних політичних доку­ментах та нормативно-правових актах. Етнонаціональна політика в Україні з часу здобуття незалежності визначалася не стільки загрозою етнічного сепаратизму для цілісності держави, як це було у Росії, скільки самим фактом поліетнічності – проживання на території країни представників близько 130 етносів. Тому формування законодавчої бази етнонаціональної політики України відбувалося в руслі правового закріплення принципів забезпечення прав, розвитку і збереження цих етносів як головного чинника запобігання конфліктам на етнічному ґрунті.

Проте, як показано у роботі, етнонаціональна політика в Україні не нале­жала до пріоритетів внутрішньої політики. Країні не загрожував етнічний сепаратизм або самовизначення певних національних меншин. Однак поліет­нічність держави свідчила про необхідність розробки законодавчої бази узгодження інтересів та забезпечення прав меншин поряд з титульним етносом. А оскільки ці питання політизувалися переважно під час чергових виборів, то до прийняття цілісного узгодженого документа, що визначав би основи державної етнонаціональної політики, справа не дійшла. Певним колом як політиків, так і представників національних меншин загальний політико-правовий документ, який би окреслив пріоритети регулювання сфери міжетнічних відносин, вважався панацеєю. Втім і досі триває дискусія про те, чи потрібна Україні Концепція етнонаціональної політики та якою саме вона має бути.

Автор показує, що на пострадянському просторі більшість держав прийняли подібні політичні документи, але це не завжди означало остаточне вирішення проблем міжетнічних взаємин. У більшості цих країн концепції так і залишилися політичними документами, що мали більше декларативно-політичне навантаження, ніж конкретний правовий зміст. У Російській Феде­рації на основі Концепції державної національної політики 1996 року були прийняті закони, спрямовані на вирішення конкретних етнонаціональних проблем, наприклад, про права корінних нечисельних народів Півночі, Сибіру і Далекого Сходу, про протидію всім формам расової, міжнаціо­нальної ворожнечі, екстремізму. Проте уже нині у Росії Концепція націо­нальної політики визнана застарілою. Тому відповіддю на тенденції розвитку етнонаціональної ситуації в країні стали, з одного боку, проекти нової концепції національної політики, а з іншого – рекомендації деяких політиків надалі обмежуватися конкретними цільовими законами, що відповідають потребам розвитку міжетнічних відносин. Адже Концепція є універсальним декларативним документом, що не має прямої дії і фактично ні до чого не зобов’язує, а практика прийняття окремих законів є хаотичною та невпоряд­кованою. Через лобіювання певними національними меншинами, що нерідко керуються бізнес-потребами, приймаються закони, далекі від ідеї забезпечен­ня рівноправного розвитку всіх меншин, а спрямовані, наприклад, на роз­робку певних територій, володіння угіддями тощо. Водночас інші нагальні проблеми стабілізації міжетнічних взаємин залишаються поза увагою.

В роботі доведено, що Україна не пішла як цим шляхом, так і шляхом, наприклад, Молдови, яка прийняла Концепцію державної національної полі­тики в 2003 році й не наповнила своїми положеннями жодного закону. Молдовська Концепція залишилася декларацією, політичною заявою, поступкою російській меншині, зокрема щодо мовних вимог. Жодних подальших кроків щодо втілення її положень не було, оскільки Концепція є суперечливим документом, і її втілення в тому вигляді, в якому вона подає стан регулювання етнонаціональних відносин, в принципі неможливе. В Молдові до прийняття документа додалася й зовнішня політика. В Кишиневі сподівалися на допомогу Росії у вирішенні Придністровського конфлікту, тому вирішили цим документом “поліпшити” становище росіян.

Необхідність державного регулювання міжетнічних стосунків за допо­могою розгалуженої законодавчої бази усвідомлюється в Росії набагато чіткіше, ніж в Україні. Одним із пояснень цього є традиційно та історично зумовлене покладення на державу функцій регламентації суспільно-полі­тичних відносин, і зокрема міжетнічних. Автор на основі аналізу великого фактичного матеріалу показує, що необхідність активного державного втручання у міжетнічні стосунки була зумовлена навіть не стільки поліет­нічністю російської нації (160 народів входять до її складу, розселені на великій території, значна кількість федеральних суб’єктів), скільки наявністю активних етнополітичних конфліктів та сепаратистських тенденцій. Голов­ним завданням було збереження Російської Федерації у кордонах колишньої РРФСР. Крім того, етнічні, національні, мовні, культурні відмінності та ступінь соціально-політичного й економічного розвитку народів РФ досить суттєві. Це демонструє нагальну потребу державного втручання задля вирівнювання розвитку народів, а нерідко й створення можливостей для збереження етнічної самобутності.

Дисертант досліджує певну еволюцію концептуальних засад державної політики у Росії, зокрема в галузі гармонізації відносин між етносами й російською нацією в цілому. Ця еволюція пов’язана із змінами в етнічному складі (що засвідчив перепис населення у 2002 році), розвитком загально­російської ідентичності та їх адекватним тлумаченням як законодавцем, політиками, так і вченими – етнологами, політологами.

Проте, як зазначає автор, не можна применшувати значення таких доку­ментів, як концепції національної поліики, для розвитку етнонаціональних відносин в Україні, Росія і Молдові. Той факт, що в Україні Концепцію етнонаціональної політики й досі не прийнято, зовсім не означає, що її дискурс та розробка не вплинули на формування етнонаціональної політики в країні. Однак найбільше у законодавчому регламентуванні сфери міжетнічних взаємин просунулася Російська Федерація в силу домінантної ролі державного регулювання цих процесів, які час від часу загрожували цілісності самої держави.

У другому підрозділі “Особливості моделі етнонаціональної політики Білорусі”, аналізуючи етнонаціональну політику країни, автор акцентує увагу на унікальності етнонаціональної моделі Білорусі.

Етнополітична ситуація у Білорусі не характеризується збройними міжетнічними конфліктами, тому не привертає уваги світової громадськості й вивчається переважно внутрішніми правозахисними та громадськими організаціями, матеріали яких використані автором. Зовнішніх дослідників хвилюють проблеми квазідемократичного розвитку країни: порушення прав людини, принципів демократичних виборів, політичні репресії, зникнення представників опозиції тощо. Проблеми ж міжетнічного характеру, зумов­лені національним складом, стосунками з державами, де етнічні меншини Білорусі є титульними націями, і політикою держави щодо їх врегулювання, залишаються в тіні політичних зловживань.

У внутрішній політиці Білорусі концентрується еклектична суміш ізоля­ціонізму і, так би мовити, світового провінціалізму на ґрунті адаптованих до сучасності пострадянських взірців. Усе це актуально насамперед для етнонаціональних відносин. У Білорусі немає потреби в прийнятті концепції державної етнонаціональної політики або реформуванні етнонаціонального законодавства. Не тому, що немає натяків на міжетнічні конфлікти, і не тому, що законодавство досконале й адекватне етнополітичній ситуації в країні, а тому, що у Білорусі законодавство залишається на папері, а міжетнічні стосунки розвиваються за іншими правилами. А офіційна лінія в оцінці стану міжетнічних відносин створює враження, що Білорусь у цьому сенсі є найблагополучнішою країною в світі. Державна етнонаціональна політика ґрунтується на розумінні білоруської нації насамперед як співгромадянства, а не етнічної спільноти.

Дисертант доводить: найбільша проблема білоруської етнонаціональної політики полягає в тому, що асиміляція не завершується створенням єдиної політичної нації. Під особами, що належать до національних меншин, тут розуміють осіб, які постійно проживають на території Білорусі, мають її громадянство і які за походженням, мовою, культурою або традиціями відрізняються від “основного населення республіки”. “Основне населення республіки”, більш-менш однорідне за своїм складом, політично пасивне, національно несвідоме – ось об’єкт етнонаціональної політики Білорусі. Експерти вважають, що в країні взагалі немає окресленої національної політики. А та, що є, об’єктивно спрямована на збереження політичного режиму, який потребує гомогенного, однорідного суспільства громадян низької політичної культури.

У роботі показано, що модель етнонаціональної політики Білорусі спря­мована на обслуговування авторитарного політичного режиму. Це поєднання радянських методів формування інтернаціональної спільноти з придушенням національного усвідомлення, проявів політичного самоствердження білору­сів, зі штучним загостренням етнічної напруги навколо тих етносів, діяль­ність яких може “зашкодити” владі. Законодавство, що регламентує сферу етнонаціональних відносин, прийняте у мінімальному обсязі та найчастіше порушується самими органами влади. В умовах відсутності адекватної, неза­лежної інформації білорусам за допомогою державного апарату нав’язується стереотип пасивної байдужості під виглядом демократичної толерантності.

У четвертому розділі “Основні риси етнонаціональної політики країн центральноазійського регіону” досліджуються особливості специ­фічного регіону пострадянського простору, до складу якого входять Туркме­ністан, Узбекистан, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан.

У першому підрозділі “Демократичний вимір етнонаціональної політики Казахстану, Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану” автор зосеред­жується на аналізі моделей етнонаціональної політики цих країн.

У цілому регіон став однією з точок загострення міжетнічної напруги, оскільки характеризується складною поліетнічною структурою. Найбільша кількість етносів сконцентрована у Ферганській долині. Кордони союзних республік, проведені в процесі національно-державного розмежування 1924– 1925 років, штучно розділили кочові етноси, колективна ідентичність яких була слабко пов'язана з визначеними територіями. В результаті однією з основних причин конфліктів на етнічному ґрунті у Центральній Азії є етнотериторіальні проблеми. В обґрунтуванні багатьох, якщо не більшості територіальних вимог і домагань лежать посилання на історичну пам'ять. Кожна держава центральноазійського регіону намагається впоратися з високим рівнем міжетнічної конфліктності з допомогою власної моделі етнонаціональної політики.

У дисертації зазначається, що Казахстан після здобуття незалежності зберіг стабільність у міжетнічних відносинах завдяки унікальній моделі етнонаціональної політики, далекої від демократичності й спрямованої на збереження авторитарного режиму. Однак вона виявилася ефективною, оскільки врівноважувала претензії різних етносів на політичне домінування. Соціальна та міжетнічна стабільність забезпечувалася не стільки репресив­ними заходами авторитарного режиму, скільки специфічними особливостями структури населення Казахстану. Поліетнічний характер населення став головною передумовою взаємної нейтралізації соціальної активності з боку різних етнічних груп. Влада пишається унікальною моделлю міжетнічної злагоди в країні. Критики етнонаціональної моделі Казахстану вважають, що соціальна та міжетнічна стабільність цілком могла б забезпечуватися взаємною нейтралізацією етнічних груп без застосування антидемократичних механізмів. Адже модель етнонаціональної політики держави була спрямо­вана на витіснення неказахів, тюркизацію держави. Протягом першої декади незалежності Казахстан став більше тюркизованим та ісламським, втративши свій слов’янський або європейський етнічний профіль.

Модель етнонаціональної політики Туркменістану автор вважає найбільш недемократичною з усіх країн пострадянського простору. Протягом багатьох років усе суспільне життя в цій державі характеризувалося культом особи вождя, систематично порушувалися права людини, винищувалася опозиція. При цьому влада дуже високо оцінювала досягнення Туркменістану в забезпечення міжетнічної злагоди.

Однак у міжнародних моніторингових організацій був зовсім інший погляд на етнонаціональну політику: Туркменістан – уславлений дім саме етнічних туркмен, неетнічним туркменам не було місця у цій державі. Дер­жава намагалася туркменізувати і слов’янське населення. Влада змушувала представників національних меншин до зміни своєї етнічності під загрозою втрати роботи, що означає провести решту життя у злиднях. Адже більшість робочих місць – державні, приватний сектор майже не розвинений, тому цей недемократичний механізм дав змогу владі суттєво зменшити кількість меншин. Нерідко проблема туркменізації для меншин вирішувалася за допо­могою фіктивних шлюбів та взяття туркменського прізвища.

Суть дискримінаційної моделі етнонаціональної політики у Туркменістані полягала в асиміляції та витісненні з країни меншин з одночасним примен­шенням їх кількості. Ця модель схожа на радянську, яка безцеремонно вини­щувала “неблагонадійні” меншини, з тією лише відмінністю, що туркмен­ській моделі намагалися надати демократичного забарвлення. Однак нині Туркменістан, на думку дисертанта, отримав шанс демократизувати свою модель етнонаціональної політики.

У поліетнічному Узбекистані титульний етнос, узбеки, становить близько 80 відсотків населення. Влада проводить політику стримування демогра­фічного зростання, адже Узбекистан – найбільш густонаселена країна з пострадянських республік. На відміну від сусіднього Киргизстану, де узбеки брали участь у кривавих міжетнічних конфліктах, на зразок Ошського, Узбекистану вдалося уникнути серйозних міжетнічних конфліктів на своїй території, однак напруженість міжетнічних відносин завжди була на порядку денному. В умовах зростання національної і релігійної свідомості фактор міжетнічних відносин містить серйозний конфліктний потенціал.

В узбецькому законодавстві навіть немає терміну “національна мен­шина”. Представники влади посилаються на складність її правового визна­чення, вважаючи, що дається взнаки радянська асиміляція етнічних меншин. Неактивні меншини не вимагають захисту своїх прав та не висувають ініціатив щодо введення до законодавства цього визначення. Мають певні труднощі представники національних меншин, особливо слов’янських, з оволодінням державною мовою. Узбецька мова була визначена як фактор консолідації узбецької нації. У некорінних етносів регіону виникли серйозні проблеми з цим. Втім останні опитування засвідчили, що навіть 74,4 відсотка слов’ян тією чи іншою мірою володіють державною мовою.

Дисертант зазначає, що в Таджикистані невиважена соціально-еконо­мічна політика колишнього СРСР призвела до створення індустріальної інфраструктури, яка суперечила традиційному розвитку соціуму. Конфлікти та заворушення аж до громадянської війни, які точилися у Таджикистані протягом 80 – 90-х років, були більше соціальними, ніж міжетнічними, хоча у них брали участь представники різних етносів. Однак в їх основі лежали неконтрольований демографічний вибух, перерозподіл орних земель та пасовиськ, їх надмірне використання, що завершилося екологічною кризою. Етнічний фактор не був домінуючим. У результаті громадянської війни відбувся фактичний розпад країни на етнокультурні регіони, населені субет­нічними групами таджиків, а також іншими нетаджицькими етносами, що мали власну субкультуру і менталітет. У цих групах сформувалися свої економічні й політичні цілі та настанови. Конфлікт між ними неминуче набував етнічного забарвлення. Найбільш впливовою національною менши­ною є узбеки, що пояснюється як їх значною чисельністю, так і територі­альною близькістю Узбекистану.

Отже, центральноазійські держави, крім міжетнічних, мають багато соці­ально-економічних проблем, що ускладнює пошук демократичних шляхів вирішення перших. Тому моделі державної етнонаціональної політики далекі від демократичних стандартів. Адже головне їх завдання – не забезпечення прав національних меншин та розвиток їх самобутності, а стабільність у країні та запобігання міжетнічним конфліктам, що зазвичай досягається недемократичним методами, які лише відтерміновують ескалацію вже назрілих міжетнічних протистоянь.

У другому підрозділі “Специфіка суспільно-державного управління між­етнічними відносинами у Киргизстані” автор детально досліджує модель суспільно-державного управління міжетнічними відносинами у Киргизстані.

Ця країна стала першою в регіоні, де відбулася демократична “тюль­панова” революція. Як і в інших пострадянських країнах регіону, в Киргиз­стані було встановлено диктатуру кланового типу. В дисертації розглянуто вплив на етнонаціональну політику держави киргизо-узбецького та киргизо-таджицького міжетнічних конфліктів. З огляду на проблемність вирішення етнічного питання Киргизстан не пішов шляхом законодавчого закріплення та гарантування прав національних меншин. За такого співвідношення участі етнічних груп у політичному й економічному житті права одних етносів сприймалися як дискримінація інших. До того ж титульний етнос – киргизи не у всіх регіонах перебували у пріоритетному становищі, що якраз і передбачає надання окремих прав національним меншинам. У районах з чисельним домінуванням узбецького населення киргизи самі потребували захисту своїх прав. Право киргизького народу на володіння землею за Конституцією ледь не стало причиною переділу земельної власності й нового етнічного конфлікту.

За складністю та заплутаністю міжетнічних стосунків Киргизстан не має собі рівних у Центральній Азії. І саме ця складність забезпечувала сталість системи міжетнічної злагоди. Досить потужні етнічні групи – узбеки, кир­гизи, таджики та інші – блокували агресивні імпульси одне одного, і міжет­нічна напруга порівняно нечасто завершувалася відкритими конфліктами.

Киргизстан створив власну, певною мірою унікальну модель забезпе­чення міжетнічної злагоди у поліетнічному суспільстві. Це так звана модель державно-суспільного регулювання, в якій домінували риси авторитарного правління. Не було створено надійної демократичної, зокрема законо­давчої, бази для стабільного етнонаціонального розвитку.

Як показано у роботі, етнополітична ситуація в країні ускладнюється історичними чинниками – етнічними конфліктами, що перебувають у латентному стані й можуть спалахнути в будь-який момент. Непродумана політика щодо підтримання міжетнічного миру може стати зброєю, спря­мованою на розпалювання міжетнічних конфліктів. Маніпулювання націо­нальним питанням з боку держави може бути таким же конфліктогенним фактором, як і решта чинників. Це засвідчили події “тюльпанової” рево­люції, коли здійснювалася спроба самої влади розпалити міжетнічний конфлікт між лояльними до влади узбеками і революційно налаштованими киргизами.

У п’ятому розділі “Альтернативні моделі етнонаціональної політики південнокавказьких країн” досліджується комплекс міжетнічних та етно­національних проблем регіону, які визначають особливості етнонаціональної політики цих країн у сучасний період.

Дисертант відзначає, що більшість міжетнічних конфліктів у Абхазії, Південній Осетії, Нагірному Карабасі нині перебувають у замороженому стані, а країни Південного Кавказу за участю міжнародної спільноти шука­ють оптимальні форми їх розв’язання. Тому від суб’єктів етнонаціональної політики цих країн вимагається максимальна увага до активізації етнічного невдоволення в районах компактного проживання меншин, у тому числі з неврегульованим статусом.

У першому підрозділі “Співвідношення централізації і децентралізації в управлінні міжетнічними конфліктами в Грузії” йдеться про спроби цієї держави врегулювати і зафіксувати свій національно-територіальний статус, а також статус двох невизнаних автономій. Грузія намагається помірковано шукати шляхи вирішення цих проблем, аби уникнути радикалізації етнічного чинника, який так вдало намагається використати у власній геополітиці Росія. Грузинські експерти запевняють, що обидва конфлікти мають більше політичний, ніж етнічний характер, адже головною вимогою абхазьких і осетинських сепаратистів є відокремлення від Грузії, а не можливості етно­культурного розвитку.

Дисертант зазначає, що наслідком етнополітичних конфліктів 1990-х років у Грузії стали не лише міграції, а й формальна поява трьох автономій на території цієї країни – Аджарії, Абхазії та Південної Осетії. Юрисдикцію центральних органів влади Грузії повністю не встановлено над Південною Осетією та Абхазією. Остання має власні органи державного управління. Грузією визнається лише Автономна Республіка Аджарія. Невизначеність статусу Абхазії та Південної Осетії ускладнює забезпечення демократичного статусу меншин на їх території, в тому числі грузинської, яка в цьому випадку є меншиною в меншині. Тому модель етнонаціональної політики є фрагментарною і варіюється залежно від специфіки регіону. Продиктовано це необхідністю збереження самої Республіки Грузія в межах нинішніх кордонів та намаганням запобігти сепаратистським настроям. Відтак біль­шість проблем міжетнічних відносин, статусу територій компактного прожи­вання національних меншин залишаються неврегульованими. Якісь ради­кальні алгоритми вирішення заморожених конфліктів можуть призвести до їх загострення, а отже, до ослаблення самої Грузії. Нині держава бореться за збереження територіальної цілісності, запевняючи, що Абхазія та Південна Осетія є історично невід’ємними частинами Грузії.

Автор доводить, що модель етнонаціональної політики Грузії визна­чається насамперед контекстом міжетнічних відносин і територіальних суперечок у країні. З одного боку, влада намагається побудувати національну державу з урахуванням інтересів насамперед титульного етносу відповідно до міжнародно-правових вимог щодо задоволення прав національних мен­шин, а з іншого боку – комплекс міжетнічних суперечностей та етнополі­тичних конфліктів на її території визначає специфіку цієї моделі.

У другому підрозділі “Нагірнокарабаський конфлікт як наріжний камінь міждержавних відносин Вірменії та Азербайджану” автор аналізує цей конфлікт як одну з найголовніших проблем взаємовідносин Вірменії та Азер­байджану. У роботі відзначається, що взаємовідносин цих країн характери­зуються конфліктністю, яка має глибоке історичне коріння і зумовлена тісним переплетенням їхніх інтересів у Нагірному Карабасі.

Третій підрозділ “Основні вектори етнонаціональної політики Вірменії” присвячено аналізу особливостей моделі етнонаціональної політики Вір­менії. Автор зазначає, що етнонаціональна політика Вірменії 1990-х років багато у чому визначалася історичними подіями та конфліктами, в яких брав участь титульний етнос. На державному рівні Вірменію вважають моноет­нічною державою, оскільки 97–98 відсотків населення країни становлять вірмени. Поряд з титульним етносом у Вірменії проживають понад 10 етніч­них меншин. Однак співвідношення меншин і титульного етносу таким було не завжди. Вірменія стала моноетнічною протягом двох останніх десятиліть через нагірнокарабаський конфлікт. Проте за оголошення держави моноет­нічною Вірменія зазнає серйозної критики з боку міжнародних структур. Незважаючи на те, що після критики з боку Комітету з расової дискримінації ООН Вірменія підвищила юридичний та інституційний рівень захисту національних меншин, фінансові труднощі вплинули на ефективність заходів щодо захисту меншин. У державній етнонаціональній політиці Вірменії помітна розбалансованість та непослідовність, хоча у цілому в країні домінує атмосфера толерантності. На демократичну спрямованість моделі етнонаціо­нальної політики негативно впливають декілька факторів: по-перше, недо­статній економічний розвиток країни, який не дає можливості повною мірою забез­печити права національних меншин; по-друге, нагірнокарабаський кон­флікт, який досі не розв’язано і наслідки якого впливають на стан відносин між етнічними групами в країні; по-третє, оголошення Вірменії моноет­нічною державою, що ускладнює створення можливостей для нечисельних меншин щодо збереження своєї культури, мови та етнічності взагалі.

У четвертому підрозділі “Проблеми міжетнічної взаємодії в Азербайд­жанській Республіці” здійснено порівняльний аналіз вірменської та азер­байджанської моделей етнонаціональної політики.

Автор зазначає, що Азербайджан підійшов до побудови моделі етно­національної політики в дещо інший спосіб, ніж сусідня Вірменія. Хоча в ній також помітні наслідки ворожнечі зі своїм сусідом навколо Нагірно-Кара­баської невизнаної республіки та прилеглих азербайджанських територій, окупованих Вірменією. Нагірний Карабах офіційно залишається частиною Азербайджану, а врегулювання конфлікту відкладається.

Відповідно у етнонаціональній політиці Азербайджану чимало спекуляцій навколо цієї теми, покликаних мобілізувати електорат та переконати між­народну спільноту в правомірності претензій Азербайджану на ці території. В ході дослідження автор доходить висновку, що всупереч бадьорим заявам влади модель етнонаціональної політики Азербайджану далека від демо­кратії. Законодавство щодо захисту прав національних меншин перебуває у зародковій стадії. На практиці влада продовжує радянську традицію приму­сової асиміляції меншин. Особливо дискримінаційною є політика держави щодо меншин, які “загрожують” цілісності Азербайджану своїми територі­альними претензіями. Це меншини іранської та дагестанської груп, які проживають компактно поблизу кордонів держави. Саме щодо них прово­диться дискримінаційна політика, спрямована на асиміляцію цих меншин та знищення їх етнокультурної самобутності. На думку влади, задоволення прав національних меншин може завершитися розвалом Азербайджану. Представники ж дискримінованих меншин вважають, що влада найбільше дискредитує нетюркомовні народи Азербайджану і перешкоджає розвитку їх національної свідомості. Набагато кращим є становище тих меншин, які є нечисельними та розселеними дисперсно, тобто “не загрожують” стабіль­ності держави. Влада вибірково прислухається до їх вимог, ігноруючи інтереси інших, найбільших за чисельністю меншин у державі.