ПОЛЯКИ В ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ У ХХ СТОЛІТТІ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Вступ містить постановку наукової проблеми, обґрунтування її актуальності, об’єкта і предмета дослідження, його мети, завдань і структури, визначення наукової новизни, теоретичного та практичного значення дослідження, відомості про апробацію результатів.

Перший розділ „Теоретико-методологічні засади, історіографія та джерельна база дослідження” складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичним, методологічним, історіографічним та джерелознавчим аспектам дисертації.

У підрозділі 1.1. „Принципи, методи та понятійний апарат дослідження” розглянута специфіка дослідження життєдіяльності польської меншини в контексті етнополітичних процесів на землях України як міждисциплінарної, теоретико-прикладної проблеми, вирішення якої вимагає застосування наукової теорії націй і етнонаціональних відносин, сучасного трактування національної політики, її теоретичного осмислення з урахуванням історичного досвіду і нових етнонаціональних явищ та процесів. За визначенням І.Ф. Кураса, до кола завдань етнополітології відноситься дослідження теоретичних і практичних проблем етнополітики, питань життєдіяльності національних меншин, передовсім їхнього політичного, етнокультурного і духовного розвитку та взаємодії з політичними і громадськими інститутами держави, з іншими етнополітичними суб’єктами. З’ясовуються мотиви політизації етнічності, посилення ролі поляків у суспільно-політичному і громадському житті. До основних об’єктів дослідження віднесено їх політичну та національну свідомість, політичну діяльність держави в етнонаціональній сфері (за О.В. Картуновим).

Підкреслена роль у теоретичному опрацюванні етнополітичних проблем та розробленні науково-практичних рекомендацій вчених науково-дослідних установ НАН України, зокрема Інституту політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М.Т. Рильського, Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, Інституту філософії, Інституту соціології та ін., а також кафедр політології та етнології провідних українських університетів. Автор поділяє думку одного з розробників концепції етнополітичних досліджень В.Б. Євтуха, який ще у 1992 р. звернув увагу на різницю між термінами „етнополітика” та „національна політика” і дійшов висновку, що етнополітика української держави має включати збалансовану програму щодо: а) української етнічної спільноти, яка формує основу українського етнополітичного організму; б) етнічних меншин як складових елементів цього організму; в) представників українського етносу, які мешкають за межами українського етнополітичного простору, але пов’язані з Україною.

Комплекс дослідницьких завдань реалізується з урахуванням найважливіших функцій етнополітології та етнополітичної історії, а також відповідного понятійно-категоріального апарату. Дається визначення польської національної меншини (української полонії) як частини польського етносу-нації, що сформувалася в процесі тривалого проживання на землях України, є одним із компонентів етнонаціональної структури суспільства, зберігає свої національні та етнокультурні особливості, підтримує форми організованої спільноти, прагне зберегти етнічну і духовну самобутність.

У підрозділі розкрито зміст таких понять як етнополітика, етнополітична ситуація, етнічна ідентичність поляків, етнічна культура, етнічна ментальність, етнічна самосвідомість, етнічний характер та ін., які мають важливе теоретико-методологічне і практичне значення для етнополітологічного пізнання польської меншини як компонента етнонаціональної структури українського суспільства, об’єкта і суб’єкта етнонаціональної політики.

Підрозділ 1.2. „Історіографія етнополітичного розвитку польської меншини в Україні” містить аналіз трьох груп досліджень: теоретико-етнополітологічних, етнологічних та історичних, опублікованих упродовж ХХ–початку ХХІ ст. в СРСР, Україні, Польщі, Росії та інших країнах. За авторськими підрахунками, в Україні лише за період 1991–2006 рр. було опубліковано близько тисячі книг, брошур, статей, захищено понад двадцять дисертацій, які прямо або опосередковано стосуються польської проблематики. Критично-порівняльний аналіз цих праць і хронологічний підхід до них дали змогу простежити основні періоди дослідження проблеми, встановити стан і повноту її висвітлення, виявити вузькі місця і прогалини, окреслити перспективи подальшого вивчення. До уваги брався ряд історіографічних праць, зокрема монографія О. Рафальського, студії І. Ващенка, Л. Зашкільняка, Л. Якубової, а також низка досліджень польських авторів
Ш. Ашканазі, Е. Коко, М. Сивіцького, С. Стомповського, Р. Тожецького та ін.

Виділено чотири історіографічних періоди розвиту знань про поляків на українських землях. Початок першого з них пов’язаний з подіями в Росії, Україні та Польщі у 1917–1920 рр., із заснуванням національних академій наук, створенням історико-етнографічних осередків. Радянська влада впродовж 1920-х рр. заохочувала проведення історичних та етнологічних досліджень, у тому числі й польської меншини, але на „марксистській основі”. Тогочасні науково-популярні, а також пропагандистські публікації містять деякі відомості й про життя поляків. До середини 1930-х рр. діяльність науково-етнографічних установ, які вивчали історію та етнографію національних меншин, була припинена. Більшість професійних дослідників за звинуваченням у „контрреволюції та націоналізмі” позбавлялися роботи, піддавалися репресіям. Низку праць про долю поляків УСРР у міжвоєнний період було опубліковано в Польщі, де діяв Інститут досліджень національних справ (Instytut Badań Spraw Narodowościowych), який чимало уваги приділяв польській діаспорі в СРСР.

Другий період історіографії проблеми, який охоплює середину 1930 – першу половину 1950-х рр., майже не позначений приростом нових знань щодо польської людності на землях України, якщо не брати до уваги ряд критичних публікацій у Польщі, а також деяких праць повоєнних років, присвячених участі поляків у революційному та антифашистському рухах.

Друга половина 1950 – перша половина 1980-х рр. розглядається як третій період історіографії польської меншини, у межах якого в часи хрущовської „відлиги” розширився доступ до архівів, активізувалася робота Інституту історії та Інституту етнографії, фольклору і мистецтвознавства АН УРСР, але проблеми національних меншин й далі залишалися поза увагою дослідників. Своєрідним проривом у дусі шістдесятництва, виявом громадянського протесту проти імперської національної політики та насильницької русифікації стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Горбачовська перебудова, політичні події 1989–1991 рр.: повалення тоталітарних режимів у країнах Східної та Центральної Європи, проголошення суверенітету і державної незалежності України заклали ґрунт для четвертого, сучасного періоду історіографії проблеми. Утвердженню нового етнополітологічного мислення сприяли демократичні перетворення в суспільстві, методологічний плюралізм, „реабілітація” етнології, виокремлення політології, етнодержавознавства та інституціоналізація етнополітології, міжнародне співробітництво українських суспільствознавців. Відновилися студії історико-етнологічних проблем національних меншин, включаючи й польську, були оприлюднені досить вагомі історичні, етнологічні та етнополітологічні праці, автори яких (Ю. Бромлей, В. Борисенко, В. Євтух, С. Макарчук, В. Наулко, М. Панчук,
А. Пономарьов, Ю. Римаренко та ін.) повернули до вжитку термін „національні меншини”, розкрили деякі теоретичні та практичні проблеми національної політики, запропонували нові підходи до вивчення етнонаціональних процесів. Як альтернатива замовчуванню тематики національних меншин актуалізувалися студії політики „коренізації” 1920-х рр. Торкаючись сталінських репресій, голодомору 1932–1933 рр., дослідники не обминули деформацій національної політики, обмеження прав українців і національних меншин.

Початок новітньої історіографії польської меншини пов’язаний з працями
Ю. Войцехівського, С. Діброви, Т. Зарецької (Т. Єременко), А. Кондрацького,
Ю. Котляра, І. Лісевича, В. Наулка, В. Палієнка, Г. Стронського, Б. Чирка,
Н. Щербак, Л. Якубової та ін. Деякі особливості репресій щодо польської меншини відзначили І. Білас, Д. Вєдєнєєв, С. Кокін, О. Рубльов та ін. Ґрунтовно висвітлені політичні технології контролю за діяльністю Римо-католицької церкви в УРСР у працях В. Войналовича, Н. Рубльової. Значне місце в історіографії польської меншини на західноукраїнських землях займають дослідження З. Барана, Б. Гудя,
В. Голубка, Я. Дашкевича, Л. Зашкільняка, О. Кондратюка, О. Красівського,
М. Кугутяка, М. Кучерепи, М. Литвина, С. Макарчука, В. Марчука, Ю. Сливки,
І. Цепенди, М. Швагуляка та ін. Окремі аспекти проблеми, зокрема про участь поляків у антигітлерівському русі, про польсько-український конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни (Волинська трагедія) розкриті в студіях
І. Ільюшина, В. Кучера, В. Сергійчука та ін. Нагромаджено великий пласт знань про так званий „обмін населенням” між СРСР і Польщею (О. Буцько).

Вузлові питання долі поляків на землях України були й залишаються в полі підвищеного інтересу польської історіографії. Вийшов ряд праць, автори яких
(А. Айненкель, К. Зеленко, П. Ебергардт, М. Іванов, Г.Куб’як, Я. Купчак, В. Лізак, С. Цісельський та ін.) помітно змінили акценти у підходах до зарубіжної польщизни, у тому числі й української. Однак навіть в умовах демократизації польського суспільства частина істориків і публіцистів так і не звільнилася від антиукраїнських стереотипів, зокрема, міфу про „втрату східних кресів”.

Важливим стимулом активізації дослідження польської діаспори в Україні та української в Польщі є співпраця українських і польських дослідників, спільні наукові конференції, узгодження підходів до найбільш дискусійних проблем в українсько-польських взаєминах. За матеріалами українсько-польських наукових семінарів, проведених Волинським державним університетом імені Лесі Українки та Військовим історичним інститутом у Варшаві, опубліковано серію наукових збірників „Україна–Польща: важкі питання”, за українсько-польським науково-дослідним проектом „Nad Wisłą i Dnieprem. Polska i Ukraina w przestrzeni europejskiej – przeszłość i teraźniejszość” оприлюднено п’ять наукових збірників та ін. Плідно досліджують долю поляків в Україні, польсько-українські взаємини вчені Інституту історії Польської Академії Наук, Варшавського, Краківського, Люблінського та інших університетів, Польського інституту національної пам’яті, варшавського осередку „Карта”.

Благотворний вплив на дослідження польської меншини справило піднесення етнологічної та становлення етнополітологічної науки в Україні, поява ґрунтовних наукових праць та навчальних посібників з етнології В. Борисенко, Т. Кожелянка,
С. Макарчука, П. Надолішнього, О. Нельги, І. Онищенко, М. Степика, М. Тиводара, М. Юрія та ін., які збагатили знання про закономірності етногенезу, розвитку етносів, націй, етнонаціональних груп, узагальнили важливі відомості про етнічні групи в Україні, у тому числі й поляків.

Як рубіжна подія в українському суспільствознавстві 1990-х рр. розглядається виокремлення етнополітології як інтегральної галузі знань про етнічну політику і політичне життя етносів. Праці О. Антонюка, В. Арбеніної, І. Варзаря,
В. Войналовича, Б. Євтуха, О. Картунова, Г. Касьянова, В. Котигоренка, І. Кресіної, І. Кураса, Ю. Левенця, О. Майбороди, М. Михальченка, Л. Нагорної, В. Нікітюка,
М. Обушного, М. Панчука, С. Римаренка, Ю. Римаренка, Т. Рудницької, Л. Шкляра, М. Шульги та ін. довели закономірність інституціоналізації етнополітології, окреслили її предмет, об’єкти, завдання та функції, визначили поле етнополітологічного дослідження етносів та етнічних груп, екстраполювали теоретичні засади етнополітології на міжетнічні відносини в Україні. Важливе значення мав вихід у світ колективної монографії „Національні меншини України
у ХХ ст.: політико-правовий аспект” (керівн. автор. кол. М. Панчук).

Отже, життєдіяльність української полонії, окремі аспекти державної політики щодо неї у ХХ ст. вже дістали висвітлення в історичній та етнологічній науці, визначилося етнополітологічне бачення цієї проблеми. Водночас, лишається багато малодосліджених питань, зокрема, загальні тенденції та особливості політики різних режимів і владних структур стосовно поляків, наслідки політичних репресій, депортацій, голодоморів, насильницької асиміляції, зміни етнополітичного статусу польської групи на землях України, відстоювання нею своїх політичних прав і свобод, її вплив на українсько-польські міжетнічні та міждержавні відносини.

У підрозділі 1.3. „Структура, інформативний потенціал та достовірність джерельного комплексу” показано специфіку джерельної бази дослідження, виділено дві основні групи джерел: опубліковані та неопубліковані (переважно архівні), які за видовою ознакою класифіковані на п’ять підгруп: документальні джерела – актові, законодавчі, нормативні, діловодні, судово-слідчі та ін.; документи і матеріали органів державної влади і управління, політичних партій і громадських об’єднань; вербальні (оповідні) джерела – твори політичної, наукової, навчальної та ін. літератури, публіцистика; масові джерела – матеріали газет, журналів, листівки, прокламації тощо; джерела особового походження – спогади, мемуари, щоденники, автобіографії, листи та ін.; статистичні та довідкові видання, матеріали етнологічних та етнографічних експедицій, конкретно-соціологічних досліджень та спостережень.

Документальні джерела представлені рядом збірників, у тому числі „Національні відносини в Україні у ХХ столітті”, „Національні процеси в Україні. Історія і сучасність”, „Етнополітика в Україні”, до яких увійшли документи і матеріали державних органів, політичних партій і громадських об’єднань з питань національної політики і міжнаціональних відносин. Важливі відомості про драматичну долю поляків у часи колективізації та голодоморів подають документи і матеріали збірників „Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, „Колективізація і голод на Україні”, „Голодомор 1932–1933 років в Україні” та ін.

Цінну інформацію про участь поляків в антигітлерівському русі залучено із збірників, присвячених міжвоєнному періоду та Другій світовій війні. У 1994 р. започатковано видання науково-документального журналу „З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ”, декілька чисел якого прямо або опосередковано присвячені польській меншині. Видано чотири двомовні книги багатотомного проекту „Польща та Україна у тридцятих – сорокових роках ХХ століття”. Джерельну цінність має тритомний збірник документів про депортації із західних областей України кінця 1930–1950-х рр. У дослідженні використані документальні праці І. Біласа,
Т. Гунчака, І. Ільюшина, В. Панібудласки, О. Рубльова, В. Сергійчука, Ю. Сливки, Ю. Шаповала та ін.

Вагомим є внесок польських наукових і архівних інституцій в оприлюднення джерельних свідчень щодо поляків України та польсько-українських взаємин у ХХ ст., зокрема п’ятитомний збірник документів, підготовлений Південно-східним науковим інститутом в Перемишлі за редакцією С. Стемпєня і О. Рубльова „Polacy na Ukrainie. Zbiór dokumentów cz.1: lata 1917–1939”.

Статистично-довідковий потенціал дослідження базується на офіційних матеріалах переписів населення в Російській імперії 1897 р., в Австро-Угорській імперії 1900 р., УСРР 1923 р., 1926 р., СРСР і УРСР 1939 р., 1959 р., 1970 р., 1979 р., 1989 р., перепису населення України 2001 р., а також статистичних щорічників.

Основний масив документальних пам’яток почерпнуто з фондів архівів України, Польщі та Росії. В Центральному державному історичному архіві України в Києві (ЦДІАК) опрацьовані документи фондів: 442 – Канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернаторів, 274 – Київського губернського жандармського управління, 295 – Київського тимчасового комітету у справах преси, 707 – Управління Київським навчальним округом та ін. З матеріалів Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІАЛ) використані фонди 360, 681. З документальних свідчень Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВ) опрацьовано матеріали фондів: 1 – Президії Верховної Ради УРСР (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет); 166 – Народного комісаріату освіти УРСР; 423 – Центральної комісії національних меншостей ВУЦВК; 582 – Центрального статистичного управління УРСР; 1071 – Української Держави, 1072 – Директорії УНР, 1065 – Ради народних комісарів УНР, 4959 – Генерального уповноваженого уряду Польської Республіки по репатріації польського населення з УРСР та Головного уповноваженого уряду УРСР по евакуації українського населення з території Польщі в період 1944–1947 рр. та ін. Велику інформативну цінність мають залучені документи Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО), зокрема ф. 1 – ЦК КП України; 263 – Архівно-слідчі справи колишніх репресованих жителів України (передані з Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБ).

Важливі відомості щодо багатьох замовчуваних або спотворених питань політики стосовно польської людності за умов тоталітаризму вдалося отримати завдяки документам ГДА СБ. У фондах 5, 6, 13, 16 відклалися інформаційно-довідкові та аналітичні матеріали про діяльність в Україні осередків деяких польських політичних партій, а також проаналізовані справи репресованих поляків у 1920–1940-х рр., зокрема тих, котрі звинувачувались у причетності до Польської організації військової (ПОВ), її Вінницького, Волинського, Житомирського та Київського центрів, про так звану „контрреволюційну діяльність польських ксьондзів”.

Чимало відомостей про життя польської людності в регіонах України виявлено у фондах Державного архіву міста Києва (Р-1 – Київська міська рада;
Ф-920 – Польський педагогічний інститут, Ф-807 – Польський педагогічний технікум); Державних архівів Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Луганської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької та інших областей. Долучалися також окремі матеріали архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського та Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, поточних архівів Міністерства у справах національностей, міграції та культів (нині Державного комітету в справах національностей та релігій), Ради керівників всеукраїнських організацій національних меншин при згаданому Державному комітеті, Асоціації за міжнаціональний мир і злагоду в Україні, Федерації польських організацій в Україні, Спілки поляків України, Київського товариства ім. А. Міцкевича та ін.

До дослідження залучені документальні матеріали польських архівів, зокрема „Archiwum Akt Nowych” (Архів І. Падеревського, акти В. Грабського, міністерства закордонних справ, матеріали східного відділу посольства ПР в Харкові 1923–1933 рр. та ін.), Державного архіву РФ, інформаційний потенціал громадсько-політичних журналів та газет, зокрема польськомовної періодики: „Kultura”, „Przeglad komunistyczny”, „Bolszewik Olewszczyzny”, „Dziennik Kijowski”, „Dziennik Ludowe”, „Dzitnnir urzedowy KOSW”, „Gaseta Lwówska”, „Gaseta Wyborcza”, „Glos radziecki”, „Kurier Lwówski”, „Kolektywista Pogranicza”, „Marchlewszczyzna radziecka”, „Sierp”, „Sprawy Narodowościowe”, „Szturm bolszewicki”, „Szturm socialistyczny”, „Trybuna Radziecka”, „Wolyń radziecki” та ін.

Автор звертався також до джерел особового походження, зокрема до листів поляків, які відбували покарання або були депортовані чи виселені з місць постійного проживання, спогадів, щоденників, автобіографій політичних діячів, працівників спецслужб, а також осіб польського походження, які фігурували на судово-слідчих процесах 1920–1950-х рр. Нарешті, до етнополітологічного аналізу життя поляків залучено матеріали соціологічних досліджень, етнографічних і етнологічних експедицій.

Другий розділ „Формування польської меншини на землях України та основні етапи її життєдіяльності” складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів.

Перший з них „Витоки польської меншини в Україні” містить огляд родоводу і найважливіших етапів поселення поляків на українських землях та формування польської етнічної групи, починаючи з княжого середньовіччя і завершуючи рубежем ХХ–ХХІ ст., аналіз змін у статусі української полонії, зумовлених геополітичними та адміністративно-територіальними чинниками.

У межах ХХ ст. виділено шість періодів спільної історії та життєдіяльності поляків на землях України: від революційних подій початку століття, Першої світової війни, відновлення національних держав, насадження більшовицького тоталітаризму, важких випробувань Другої світової війни і завершуючи розпадом СРСР та проголошенням державної незалежності України. Для кожного з них визначені характерні загальні та специфічні ознаки.

У процесі етнополітичного розвитку формувалися і видозмінювалися організація і спосіб життя української полонії, її ментальність. Ці питання відображені в другому підрозділі „Ментально-етнографічний портрет українських поляків”, який засвідчує, що, не зважаючи на зменшення чисельності поляків, втрату частиною з них деяких ознак національної ідентичності, стирання багатьох етнічних особливостей і відмінностей в організації побуту, українська полонія продовжує утримувати класичні ознаки історично сформованої національної меншини як сталої громади. Спираючись на національні традиції в історичній Польщі, на давнє коріння в Україні, місцеві поляки самоідентифікують себе, насамперед, за духовними елементами традиційно-побутової культури та ідеї окремого народу.

У підрозділі 2.3. „Поляки на українських землях в імперську добу” досліджено політику Російської та Австро-Угорської імперій щодо поляків, які проживали на землях України в період з 1900 до 1917 р., залишаючись у лещатах імперського курсу на національне гноблення та асиміляцію. Це штовхало їх, з одного боку, до різних форм опору монархічним режимам, а з іншого, до масової еміграції з обох імперій до країн західної Європи, Америки та Канади. І все ж, якщо в Австро-Угорщині вони мали певні політичні, громадянські та релігійні свободи, своє шкільництво і пресу, користувалися преференціями в порівнянні з українцями, то в Російській імперії на них були поширені різноманітні заборони і обмеження як на „інородців”. Незважаючи на репресії, утиски і переслідування, польське населення підтримувало почуття національної ідентичності, чинило спротив імперським режимам і боролося за відновлення своєї держави. У цій боротьбі кристалізувалися контури українсько-польської солідарності. Однак порозумінню та спільним діям сусідніх народів перешкоджала як великодержавна політика імперій, так і геополітичні амбіції частини провідників польського руху, їхні претензії на українські землі.

Розділ третій „Поляки в Українській революції та державотворчих процесах 1917–1920 рр.” представлений чотирма підрозділами, перший з яких „Ставлення поляків України до відновлення української та польської держав” відбиває новий етап етнополітичного життя польської людності України, пов’язаний з періодом Української революції як поворотним рубежем в історії не тільки українців, але й поляків. Розпад Російської, а відтак й Австро-Угорської імперій був результатом потужного національно-визвольного руху, в тому числі українського і польського, він відкрив реальний шанс обом народам самовизначитись і відновити національні держави. Тестом для польських політичних партій і лідерів польського руху на теренах України стало їх ставлення до української справи, пріоритетне місце в якій набула національно-визвольна боротьба на Наддніпрянщині та в Галичині, Буковині і Закарпатті за відновлення української державності. Частина польського проводу розуміла, що український державницький рух сприяє спільній меті – поваленню імперій і відродженню незалежних держав. З’ясовано, що перешкодою для порозуміння та об’єднання польського та українського рухів були успадковані від минулого ідеологічні стереотипи і різне бачення їх лідерами геополітичних контурів і адміністративних кордонів відновлюваних держав. Успіх української справи на цьому рубіжному етапі історії значною мірою залежав від позиції етнонаціональних громад України, в тому числі й від поляків. Дослідження цієї проблеми, аналіз політики і ставлення різних українських державних утворень, політичних партій до польської етнічної спільноти і навпаки, її відношення до українського державотворчого процесу засвідчили, що поляки, котрі мешкали на українських землях, мали різне бачення перспектив українського і польського державотворчих процесів. Більшість польського населення „підросійської” України усвідомлювала, що відновлення незалежної Польщі неможливе без унезалежнення України, і це відкривало шанс до взаєморозуміння і спільних дій. Натомість більшість поляків Галичини і Західної Волині розглядали ці землі як „східні креси” майбутньої Польської держави, а тому не допускали навіть думки про можливість створення держави українського народу в межах його етнічної території. Ці розбіжності в поглядах на українську справу вміло підігрівалися третіми силами і використовувалися для унеможливлення польсько-української єдності.

У підрозділі 3.2. „Політика урядів Центральної Ради, Гетьманату та Директорії щодо польської меншини” доведено, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини схвально сприйняли відновлення державності України і долучилися до суспільно-політичного та національно-культурного життя. Уряди українських державних утворень у період 1917–1920 рр., насамперед Українська Центральна Рада та Директорія УНР, надавали важливого значення життєдіяльності польської меншини, розвитку її національно-культурних товариств на основі закону „Про персонально-національну автономію” і Конституції УНР. Суперечливий вплив на настрої та орієнтири поляків українських земель справили гетьманський переворот, відновлення в листопаді 1918 р. Польської держави з претензією на включення до її складу західноукраїнських земель. Проголошення Західно-Української Народної Республіки поляки сприйняли як виклик і замах на їхні національні інтереси, що й спровокувало польсько-український збройний конфлікт.

Підрозділ 3.3. „Польсько-українська конфронтація в часи ЗУНР та її злуки з УНР” містить аналіз мотивів і причин польсько-української конфронтації 1918–1919 рр., яка залишила глибокий слід у пам’яті обох народів. Вона була зумовлена процесом національного самовизначення і творення самостійних держав, але в її епіцентрі опинився конфлікт навколо державної належності території Східної Галичини і Західної Волині. Поляки і українці, відновивши свої держави, не зуміли порозумітися щодо територіальних претензій, вдалися до силового їх розв’язання, що й призвело до великих втрат з обох боків. Утворення ЗУНР, об’єднання її з УНР на основі Акту Злуки були негативно сприйняті польськими керівними колами і більшістю місцевих поляків, які не могли пересилити історичні стереотипи на кшталт „українського замаху” на польські землі, „польськості Львова”, „одвічності східних кресів” Польщі та ін. Як засвідчив історичний досвід, воєнна перемога Польщі не мала перспективи, вона ще більше віддалила польське суспільство від розуміння прав і прагнень українського народу до самовизначення і створення національної держави, посилила шовіністичні настрої в середовищі поляків і викликала адекватний протест українців. Дослідники сходяться на тому, що головною причиною польсько-українського конфлікту 1918–1919 рр., жертвами якого стали близько 25 тис. поляків і українців, була відсутність доброї волі сторін та їх згоди на встановлення справедливих кордонів та налагодження рівноправних взаємин.

У підрозділі 3.4. „Польсько-українське порозуміння” наголошується, що перед реальною загрозою агресії з боку більшовиків, прагнень А. Денікіна відновити „Велику і неподільну Росію” політичні провідники Польщі й України дійшли усвідомлення необхідності спільних дій для захисту національних держав, укладення міждержавного договору і підписання у квітні 1920 р. військової конвенції. Наведені факти свідчать, що переважна більшість поляків Наддніпрянщини активно підтримували створення спільного антибільшовицького фронту, а звільнення Києва і повернення уряду УНР оцінювали як важливу умову польсько-української дружби. Однак ці потуги не були належно підтримані українськими повстанцями, деякими політичними силами Польщі та не знайшли розуміння з боку західних країн, що й призвело до відступу об’єднаних сил, укладання Ризького договору, а відтак до падіння УНР. Події 1917–1920 рр. засвідчили пріоритетне значення національно-етнічного чинника в державотворчих процесах України і Польщі, доцільність встановлення рівноправних і взаємовигідних міждержавних відносин, захисту інтересів і потреб національних меншин.

Четвертий розділ „Поляки на українських землях у міжвоєнний період” складається з п’яти підрозділів, присвячених суперечливим та драматичним процесам етнополітичного розвитку поляків в УСРР та в Західній Україні в період 1919–1939 рр.

У підрозділі 4.1. „Політика радянської влади щодо поляків” показано становлення нової етнополітичної ситуації в умовах утвердження більшовицького режиму та утворення УСРР. Особливо драматичною виявилася доля поляків після її включення до Союзу РСР. Утворені спеціальні органи, зокрема Польське бюро ЦК КП(б)У, польський відділ Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, польське бюро Ради нацменшостей Наркомату освіти, їхні структури на місцях намагалися залучити польське населення до соціалістичних перетворень, діяльності комнезамів, кооперативного руху, сприяли створенню умов для часткового задоволення культурно-національних і соціальних потреб.

Конституція УСРР 1929 р., задекларувавши рівноправність громадян незалежно від національного походження, узаконила право вищих органів влади створювати окремі адміністративно-територіальні національні одиниці для забезпечення інтересів національних меншин, але, як показало життя, це був лише один з тактичних маневрів, спрямованих на їхню радянізацію. Проаналізовані документи партійних і державних органів, матеріали статистично-демографічного характеру дали змогу стверджувати, що виділення польських сільрад, кількість яких зросла з 15 в 1925 р. до 170 в 1934 р., як і польського Мархлевського району, не були продиктовані потребами самих поляків, а носили штучний, волюнтаристський характер і мали політико-ідеологічні та пропагандистські цілі. На їх прикладі радянські власті намагалися демонструвати „справедливе” вирішення національного питання в СРСР, його переваги порівняно з західними державами, особливо з Польщею. Коли плани радянізації провалилися, що переконливо засвідчив опір поляків колективізації, політика „коренізації” була оголошена вичерпаною, а створення національних шкіл, адміністративних одиниць помилковим.

Підрозділ 4.2. „Польська меншина в умовах політики „нового курсу” та соціально-економічних експериментів” містить незаперечні докази того, що українська полонія в 1929–1939 pp. опинилася у фокусі всіх політичних, соціально-економічних експериментів радянської влади. Її політика стосовно поляків зумовлювалася двома обставинами: специфічними підходами більшовиків до України, боротьбою з проявами українського полонофільства, а також політико-ідеологічною метою радянізації поляків. Польська людність була досить неоднорідною як за видами господарської діяльності, так і за соціальним складом, рівнем національної самосвідомості, ставленням до соціалістичних ідей. Простежено відмінності польських етнічних поселень в різних регіонах УСРР, підкреслено, що найбільшу групу полонії становили селяни, далі йшли робітники, ремісники, кустарі, торгівці. В місцях компактного проживання поляки характеризувалися більшою національною самосвідомістю, повніше зберігали етнічні традиції господарської діяльності, але в міру згасання нової економічної політики, розгортання індустріалізації країни, колективізації сільського господарства відбувалося їхнє розсіювання, на зміну національній самобутності приходила уніфікація суспільного життя.

Політика більшовиків щодо польської меншини у сфері державного і соціально-економічного будівництва носила класово-диференційований характер і була спрямована на нищення найбільш свідомої частини її національної еліти, заможних верств, особливо на селі, на перетворення поляків у так званих „радянських громадян”.

У підрозділі 4.3. „Ідеологізація культурно-освітнього й атеїзація духовного життя поляків УРСР” простежено, як у ході утвердження радянської влади в Україні розгорнулася заміна „старої” польської культури новою, „пролетарською”, соціалістичною за змістом і польською за формою. Поляки, особливо інтелігенція, стали жертвою політичних маніпуляцій в контексті політики „коренізації”. З одного боку, відкривалися польські школи, видавалися польською мовою газети, книги, журнали, розгорнулася цільова підготовка кадрів, а з іншого боку, діяльність культурно-освітніх і наукових установ грубо адмініструвалася, йшов пошук ворогів, з шкіл виганялися колишні учителі, з програм і підручників вилучалися патріотичні твори польської класики, закривалися костьоли, арештовувалися ксьондзи і діячі національної культури, загальнодержавного характеру набирала антипольська пропаганда. З середини 1930-х рр. режим перейшов від заохочування національно-культурного відродження до його згортання та нищення пам’яток культури. На чільне місце в культурно-освітній роботі було поставлено боротьбу проти костьолу, яка супроводжувалася атеїзацією культурно-освітньої сфери і побуту. Провідники і активісти польського культурницького руху були звинувачені у націонал-ухильництві, буржуазному націоналізмі, в співробітництві з німецькими і польськими фашистами, їхніми спецслужбами, а відтак репресовані.

Підрозділ 4.4. „Сталінські репресії щодо поляків” ґрунтується на аналізі репресивної природи радянського тоталітаризму. Зміна національної політики збіглася з новим політичним курсом Сталіна і супроводжувалася розгортанням масових репресій, депортацій, голодомору, фабрикацією гучних судових процесів, згортанням мережі польських шкіл, видавничої діяльності, ліквідацією у 1935 р. Мархлевського польського району, а згодом і сільрад. Польська національна меншина поспіль за німецькою була віднесена до „шкідницьких націй”. Дорогою ціною заплатили поляки за своє бажання зберегти рідну мову, церкву, культуру, самобутність. У період голодомору, виселень, депортацій, масових репресій і зловісного великого терору польська людність зазнала непоправних втрат. Лише в 1936–1938 рр. було репресовано 44 тис. поляків. Якщо за переписом 1926 р. в УСРР проживало 476,4 тис. поляків, то навіть за заниженими даними сфальсифікованого перепису 1939 р. їхня кількість зменшилася на 118,7 тис. і становила 357,7 тис. осіб. Реальні ж втрати польського населення України сягають не менше 200 тис. осіб.

Підрозділ 4.5. „Польсько-українське протистояння на західноукраїнських землях у міжвоєнні роки” побудований на матеріалах, що віддзеркалюють причини і масштаби польсько-української конфронтації після інкорпорації Польщею Галичини і Західної Волині, докорінні зміни у статусі польської людності, яка долучилися до титульної нації, перетворення українців у меншину Другої Речіпосполитої. Це загострило міжетнічне польсько-українське протистояння, яке мало історичний та геополітичний контекст, пов’язаний з різним сприйняттям поляками та українцями реалій, породжених наслідками Першої світової війни та розпадом імперій. Наукове осмислення етнополітичного життя поляків західноукраїнських земель, аналіз причин і наслідків польсько-українських конфліктів засвідчує, що їх можна було уникнути шляхом порозуміння та пошуку компромісів, вирішення спірних питань на засадах права та взаємоповаги. Відсутність міжнаціональної злагоди, синдром шовінізму і великодержавності в свідомості та діях провідної частини польської політичної еліти, недолугість міжнародної політики спричинили відчуження, насилля і взаємопоборення представників сусідніх етносів.

Отже, міжвоєнний період у житті поляків українських земель виявився суперечливим і неоднозначним. На теренах УСРР за інерцією демократичних починань Української революції 1917–1920 рр. вони дістали статус національної меншини і в умовах НЕПу та політики „коренізації” долучилися до політичного і господарського життя та національно-культурного відродження, але по мірі насадження тоталітаризму національна політика більшовиків була підпорядкована асиміляції та злиттю націй. По-іншому складалося життя поляків на західноукраїнських землях, зокрема в Східній Галичині та Західній Волині, де вони представляли титульну націю Другої Речіпосполитої.

У п’ятому розділі „Українські поляки в роки Другої світової війни і повоєнних лихоліть” проаналізовано трагічні події у долі поляків України, їх етнополітичному житті, зумовлені війною та її наслідками.

Перший підрозділ „Польсько-українські відносини в геополітиці Гітлера та Сталіна“ містить з’ясування великодержавницьких планів Гітлера і Сталіна в польському та українському питаннях напередодні та на початку світової війни. Вказано, що вона мала багато спільних ознак, була просякнута духом імперського гегемонізму та шовінізму, що зближувало обох диктаторів і знайшло втілення у таємних протоколах до пакту Ріббентропа–Молотова. Ця політика загострила польсько-українське протистояння в Галичині та західній Волині, в основі якого було відстоювання Польщею ідеї мононаціональності і повне ігнорування національних прав і свобод українців. Курс на „зміцнення польськості” в цьому краї переріс у офіційну доктрину правлячого табору і був перерваний нападом гітлерівської Німеччини на Польщу, а відтак вступом Червоної армії на терени Західної України.

Підрозділ 5.2. „Новий статус поляків Західної України після її інкорпорації до складу СРСР та УРСР” містить аналітику етнополітичних процесів з осені 1939-го до червня 1941 р. Польща разом зі східною Галичиною і Західною Волинню була першою державою, котра зазнала віроломного нападу гітлерівської Німеччини, запровадження „нового порядку”, політики геноциду щодо „неповноцінних рас” і масштабних людських втрат. Уже на початку війни десятки тисяч поляків опинилися в статусі біженців на теренах інших країн, насамперед СРСР (УРСР), а наприкінці вересня 1939 р. більшість західноукраїнських земель були зайняті Червоною армією і невдовзі включені до складу СРСР (УРСР). Близько двох мільйонів поляків цих земель долучилися до польської меншини в УРСР і впродовж кількох років відчували на собі, з одного боку, весь спектр сталінських експериментів під промовистою назвою „соціалістичні перетворення”, а відтак тягар нацистської окупації. Поляки України брали активну участь в антигітлерівському та антирадянському русі опору, зазнали колосальних людських, моральних і матеріальних втрат.

У підрозділі 5.3. „Поляки в русі опору гітлерівським окупантам та інспірація польсько-українського конфлікту на завершальному етапі війни” висвітлюється участь поляків України в підпільному Союзі збройної боротьби, в партизанських загонах, Армії Крайовій та Армії Людовій, показано переорієнтацію частини формацій на боротьбу з українським самостійницьким рухом. У роботі з’ясовується надзвичайно складне і контроверсійне питання про втягування в 1943–1944 рр. значної частини польського населення західноукраїнських земель до інспірованого третіми силами польсько-українського збройного конфлікту, Волинської трагедії, наслідком яких стали не лише численні людські жертви з обох боків, але й повоєнний „обмін” населенням між СРСР та Польщею.

Підрозділ 5.4. „Етнополітичні наслідки Люблінської угоди 1944 р. та „обміну” населенням” містить аналіз етнополітичних мотивів виселення поляків із західноукраїнських земель на підставі радянсько-польських домовленостей. У ході цієї акції, яка за офіційною версією була „добровільним” обміном населенням, частина поляків виїхала на історичну батьківщину, вважаючи польську владу, хоч і прокомуністичну, меншим злом, ніж радянський режим. Однак, більшість поляків були фактично примусово депортовані до Польщі, зазнали великих кривд, а чимало з них опинилися в сталінських концтаборах за так звану „контрреволюційну та антирадянську діяльність”. На долі українських поляків трагічно відбилися голод 1946–1947 рр., труднощі відбудовного періоду, збройна боротьба на західних землях, ідеологічні репресії. Суспільно-політичне і наукове осмислення драматичних сторінок воєнної та повоєнної історії поляків і українців, винесення уроків з польсько-українських міжетнічних взаємин застерігає від повторення помилок, доводить неперехідне значення порозуміння і співпраці обох народів.

У шостому розділі „Поляки України в добу хрущовської “відлиги”, наростання авторитаризму та його кризи” виділено чотири підрозділи, присвячених долі української полонії в другій половині 1950–1980-х рр. Підрозділ 6.1. „Амністії та реабілітація поляків – жертв політичних репресій” віддзеркалює одну з найболючіших гуманітарних проблем української полонії – зняття з неї ярлика „ворожої нації” та вибіркову амністію і реабілітацію окремих жертв політичних репресій. Під реабілітацію, здебільшого посмертно, потрапили лише одиниці репресованих поляків, до того ж у жодному партійному документі не засуджувався тоталітарний режим.

Поляки позитивно сприйняли критику культу особи Й. Сталіна, кроки щодо подолання негативних його наслідків, спроби М. Хрущова частково лібералізувати суспільне життя і національну політику, надати більше прав союзним республікам. Хрущовські реформи викликали деяке пожвавлення громадської активності і культурного життя поляків, легітимували польський національно-культурний рух.
У 1958 р. було створено Українське відділення Товариства радянсько-польської дружби, проте життя поляків УРСР, їх проблеми практично залишалися поза полем його діяльності. Польська інтелігенція підтримала зародження в Україні руху шістдесятників, а згодом дисидентів і правозахисників. Намагання окремих поляків під різним приводом виїхати з СРСР на історичну батьківщину наштовхувались на відмови властей.

У підрозділі 6.2. „Асиміляційні процеси серед польського населення за умов тотальної русифікації й атеїзації” проаналізовано негативні наслідки для поляків України наростання авторитаризму, реалізації брежнєвської політики „інтернаціоналізації” суспільного життя, поглиблення асиміляційних та денаціоналізаційних процесів. Їхня чисельність продовжувала зменшуватись: якщо в 1959 р. проживало 363, 3 тис. осіб, які пов’язували себе з полонією, то станом на січень 1989 р. – 219,2 тис., тобто скоротилася на 144,1 тис. осіб. Кількість поляків, котрі визнавали рідною мовою польську, зменшилася за цей період з 18,5% до 12,5%.

В умовах авторитаризму змінювалися акценти в національній політиці КПРС. Українські поляки разом з іншими неросійськими групами зазнали великодержавницької дискримінації, ігнорування їхніх національно-культурних і релігійних потреб. Було згорнуто польське шкільництво, видання польськомовних преси і літератури, розгорнулося переслідування дисидентів і правозахисників, у боротьбі з ними влада вдавалася до психіатрії та звинувачень у кримінальних злочинах. Помітний вплив на рух опору в УРСР мали події в Польщі, посилення антирадянських настроїв, вихід з-під компартійного контролю робітничого, профспілкового і молодіжного рухів. Окремі поляки України виступили ретранслятором цих процесів в українському суспільстві.

Підрозділ 6.3. „Поляки в українському опозиційному та правозахисному рухах 1970–1980 рр.” висвітлює основні напрями опозиційного руху в Україні в часи „брежнєвщини” та кризи авторитаризму, участі в ньому представників польської меншини. Осмислення зрушень у системі етнополітологічних координат радянського суспільства і долі поляків УРСР в другій половині 1950–1980-х рр. дало підстави для висновку, що, навіть часткові зміни, пов’язані з дозованою критикою культу особи Сталіна, вибірковою реабілітацією жертв політичних репресій, з проведенням реформ, відкривали шанс до національного пробудження і руху за задоволення національно-культурних потреб українців і поляків. Аналізується вплив на свідомість польської громади опозиційного руху в Польщі, діяльності Комітету захисту робітників, профспілкового об’єднання „Солідарність”, долучення поляків до українського самвидаву, Української Гельсінської групи. В українській полонії утверджувалось розуміння необхідності спільних дій з місцевими дисидентами і правозахисниками як однієї з умов поборення тоталітарних режимів Україні і в Польщі.

У підрозділі 6.4. „Пробудження національно-культурного життя української полонії на тлі горбачовської перебудови та руху за суверенітет України“ показано взаємозв’язок перемін у радянському суспільстві, започаткованих курсом М.Горбачова на перебудову і гласність, та етнонаціональної мобілізації польської громади в Україні. У суспільній свідомості поляків часткова лібералізація національної політики, повернення кримських татар на історичну батьківщину сприймалися через призму власної трагедії й оцінювалися як пролог до реабілітації репресованих народів. Національне пробудження поляків супроводжувалось їхнею підтримкою українського національно-демократичного руху за правдиву історію України, за її суверенітет і започаткувало відродження національно-культурного життя польської меншини. Плекаючи ознаки етнонаціональної самобутності, українські поляки взялися за створення культурних та національних товариств, стали долучатися через них до перемін у суспільно-політичному розвитку України, до загальноукраїнського руху за її державну незалежність. Поляки західних областей України активно підтримали усунення від влади комуністів, що знайшло продовження в „протипартноменклатурних революціях” у Житомирі, Черкасах, Чернігові та інших містах, у виборах представників Народного Руху України депутатами місцевих і Верховної Ради.

Сьомий розділ „Поляки в незалежній Україні” стосується нової доби життєдіяльності польської меншини, зумовленої проголошенням суверенітету і державної незалежності України. У ньому виокремлено три підрозділи, перший з яких „Українсько-польський діалог на тлі відновлення незалежності України й етнічної мобілізації поляків” пронизаний положенням про те, що унезалежнення України і повалення тоталітарного режиму в Польщі стали поворотним рубежем у житті народів обох держав загалом і української полонії, зокрема. Тестом для українських поляків стала участь у Всеукраїнському референдумі на підтримку незалежності України. Розпочалося вироблення і реалізація принципово нової національної політики Української держави, а на її основі розгорнулося національно-культурне і духовне відродження польської меншини, зросла її роль у трансформації України на шляхах розвитку ринкової економіки, утвердження демократії, становлення громадянського суспільства, правової держави, її інтеграції в європейські та трансатлантичні структури.

Аналізуються різні рівні українсько-польського діалогу щодо подолання наслідків тоталітаризму і створення сприятливих умов для життєдіяльності полонії: між громадськими об’єднаннями поляків та органами центральної і місцевої влади; між польською громадою і новоствореними політичними партіями; між польськими релігійними та владними структурами, а також іншими конфесіями; між урядовими чинниками, політичними та інтелектуальними елітами України і Польщі як у центрі, так і на місцях. Все це сприяло українсько-польському порозумінню, відродженню національної самосвідомості поляків, дедалі повнішому залученню їх до суспільно-політичного життя.

Підрозділ 7.2. „Правовий статус і національно-культурне життя українських поляків у 1990-х роках” присвячений аналізу юридично-правових засад національно-культурного відродження польської меншини. Знаковими подіями в її житті стало статуювання польських національно-культурних товариств, участь їхніх представників у формуванні демократичних органів влади, в опрацюванні закону України „Про національні меншини в Україні”, інших законів та нової Конституції України. Спілка поляків України (С. Костецький), Федерація польських організацій України (Є. Хмельова), їх численні осередки на місцях, спираючись на законодавчу базу та підтримку органів державної влади і управління, розгорнули масштабну діяльність щодо національно-культурного відродження, розвитку польського шкільництва, аматорського мистецтва, релігійного життя.

У підрозділі 7.3. „Українсько-польське міждержавне партнерство як чинник гармонізації життєдіяльності польської меншини в Україні” показано благотворний вплив добросусідських і партнерських відносин між Україною та Польщею на українську полонію, яка в нових умовах виступає не тільки їх суб’єктом, але й об’єктом. Польська меншина, перебуваючи під опікою і захистом української держави, відчуває дедалі більше уваги до себе з боку польських властей. Йдеться про розширення можливостей для польських підлітків і молоді здобути освіту на історичній батьківщині, опанувати рідну мову, про прикомандирування з Польщі учителів, викладачів, служителів культу, надсилання навчальної і художньої літератури, періодики тощо. Показано вплив польських національно-культурних товариств і об’єднань на подолання негативних стереотипів минулого в суспільній свідомості тієї частини „радянських поляків”, які асимілювалися, втратили національне „Я”, не знають своєї історії, мови, культури. Вказано на слабкість полонізаційної роботи серед українських поляків, на брак згуртованості, духовної та організаційної єдності, недостатню координацію діяльності між Спілкою поляків та Федерацією польських організацій, їх місцевими осередками. Названо низку проблем, які, на жаль, не вирішуються і не знаходять належного розуміння ані з української, ані з польської сторін, що може стимулювати окремих громадян скористатися „Картою поляка”. Українське суспільство, дипломатичні служби Польщі в Україні покликані активніше допомагати польській спільноті в національно-культурному відродженні, в задоволенні її потреб, сприяти подальшому укоріненню поляків в українському соціумі.