ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ЧАСОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ ІНДИВІДА



Название:
ПСИХОЛОГІЧНІ МЕХАНІЗМИ ЧАСОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ЖИТТЄВОГО ДОСВІДУ ІНДИВІДА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об’єкт, предмет та мету дослідження, сформульовано завдання, описано методи дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення, наведено дані про апробацію, публікації та описано структуру дисертації.

У першому розділі «Дослідження часу в психології: методологічні підходи і моделі часового механізму» розглянуто наявні дослідження щодо проблеми часу в психології та запропоновано їх систематизацію на підставі використовуваних методів. Виокремлено такі підходи як дослідження із використанням традиційних методів на кшталт відтворення, відмірювання та оцінки тривалості інтервалів; дослідження надкоротких інтервалів за допомогою методів порівняння та впорядкування стимульних інтервалів; дослідження в біографічному масштабі, коли вивчаються часові зв’язки між подіями життєвого шляху, концептуалізація минулого, теперішнього і майбутнього; дослідження переживання часу в феноменологічній психології за допомогою інтроспекції та самоспостереження; окрему групу утворюють дослідження, в яких час використовується як інструмент вимірювання, наприклад, при вивченні часової координації моторики та при аналізі перебігу когнітивних процесів. В цьому розділі також аналізуються відомі моделі часового механізму індивіда, розглядається їх еволюція від первинних психофізичних моделей до сучасних, багатокомпонентних моделей з описанням окремих кроків перетворення інформації в кожній із складових моделі. Пропонується авторська інтегрована модель часового механізму індивіда – модель біциркулярного мультиосциляторного часового механізму. Інтегрована модель часового механізму індивіда виходить із існування неочасненого, нелінеаризованого досвіду і досвіду очасненого. Вона відображає різні ступені обробки інформації, кожен з яких робить свій внесок у перетворення інформації, що в кінцевому результаті формує переживання часу. Описуються переваги даної моделі та її відмінності від моделей-попередниць.

У другому розділі «Методи дослідження часу в психології: класифікація і передумови для оновлення» аналізуються методи дослідження переживання часу та логіка їхньої побудови. Розглядається питання валідності методів встановлення відповідності експериментальних процедур як методу вимірювання характеристикам переживання часу як об’єкту вимірювання. При цьому аналізуються дії дослідника, поведінка випробуваного, сутність використовуваних стимулів, спосіб обробки даних та подання результатів дослідження. Аналіз валідності традиційних методів, як то відтворення, оцінювання та відмірювання інтервалів, підводить до висновку, що вони за своїми характеристиками не зовсім відповідають властивостям переживання часу. В обробці даних та інтерпретації результатів панує парадигмально обумовлена орієнтація на точність суб’єктивного плину часу. Виходячи із цього вживаються поняття «помилка відмірювання», «помилка відтворення», «переоцінка», «недооцінка» для первинної інтерпретації експериментально отриманих результатів. Відповідно й аналіз результатів орієнтований на статичне розуміння переживання часу, коли кожний «сприйнятий» або усереднений суб’єктивний інтервал повинен максимально співпадати із відповідним фізичним інтервалом, продемонстрованим як стимул. З цієї причини випадають з поля уваги такі властивості переживання часу як динамічність та спонтанність. Нами ж робиться наголос на тому, що переживання часу є мимовільним за своєю природою. Воно не потребує (а) спеціальної стимуляції та (б) певної свідомо керованої діяльності суб’єкта.

В якості вирішення проблеми валідності запропоновано: (1) уточнення репрезентативності окремих вимірювальних процедур щодо об’єкту вимірювання та (2) створення нового методу, конструктна валідність якого б була більш репрезентативною щодо переживання часу, а саме таких його властивостей, як динамічність та спонтанність. Наводиться логіка класифікації вже наявних методів і розроблення нових експериментальних процедур для вивчення переживання часу. Під валідністю методу, призначеного для дослідження переживання часу, пропонується розуміти ступінь точності і змістової відповідності, з якою даний метод відображає переживання плину часу та вимірює цільові феномени з досвіду переживання плину часу. Об’єктом валідного методу має бути переживання часу як психологічна реальність, як елемент суб’єктивного досвіду. Оскільки за межами безпосереднього переживання часу ми маємо справу вже з різними рефлексіями стосовно часового досвіду (оцінки, установки, судження про час), виникає небезпека виходу за межі безпосередньо даного досвіду переживання часу і переходу до дослідження розмірковувань про час замість вивчення самого переживання часу. Не зменшуючи значущості вивчення рефлексії часу, наголосимо на важливості розмежування цих двох класів феноменів, а отже і методів призначених для їх дослідження.

У третьому розділі «Комплекс методів для дослідження часового досвіду індивіда: новий підхід» подано авторський комплекс методів, які застосовуються для вивчення різних аспектів часового досвіду. Він включає три складові: (1) методи для дослідження безпосереднього переживання плину часу; (2) методи для вивчення особливостей функціонування часового механізму; (3) експериментальні процедури для дослідження топології часового виміру досвіду. Залежно від мети та предмету дослідження певні експериментальні процедури можуть розглядатись як такі, що належать відразу до двох складових комплексу, наприклад, математичні операції із суб’єктивними часовими інтервалами.

Спочатку в розділі розглядається метод для дослідження переживання плину часу. Цей метод розроблявся виходячи з максимальної релевантності властивостям переживання часу. Дотримуючись такої відповідності, було запропоновано процедуру дослідження, придатну для реалізації в умовах експерименту. Принципова відмінність розробленого методу від традиційних полягає в орієнтації на динамічність і спонтанність переживання часу. Метод вирізняється також дійсною проспективністю в тому сенсі, що він є відкритим для майбутнього, тобто для досвіду, не пов’язаного із демонстрацією будь-яких стимульних інтервалів, як це має місце в традиційних експериментальних техніках на кшталт відтворення. Одним з таких методів є безперервне відмірювання тривалості теперішнього. Запропоновано також техніку безперервного відмірювання тривалості інтервалу.

Методи для дослідження особливостей функціонування часового механізму включають як модифікації традиційних методів для дослідження сприймання часу, так і математичні операції із часовими інтервалами та експериментальну техніку переключення з задачі на задачу, яка поєднується із виконанням математичних операцій з часовими інтервалами. Математичні операції із часовими інтервалами вирізняються тим, що кожна з них у специфічний для неї спосіб навантажує певні складові часового механізму або ускладнює певні кроки із обміну інформацією. Експериментальні процедури, в яких реалізовуються зазначені операції, мають певну подібність до традиційного методу відтворення. Істотна ж різниця полягає у відмірюванні інтервалу-відповіді, коли випробуваний змушений не просто відтворювати тривалість продемонстрованого йому стимульного інтервалу, а, наприклад, множити її чи ділити. Для цих операцій пропонуються різноманітні варіанти подання стимулів, які уможливлюють цільове навантаження певних компонент часового механізму.

Запропонована експериментальна техніка переключення з задачі на задачу спрямована на вивчення процесів реконфігурації задачі і слугує розкриттю особливостей функціонування часового механізму. Йдеться про процеси, пов’язані з узгодженням обробки часового стимулу та правил його подальшої трансформації, також із настроюванням часового механізму на обробку нової задачі. Переваги запропонованої експериментальної процедури полягають: (1) у збільшенні можливих позицій стимула-сигнала, (2) у розширеному спектрі задач, що можуть застосовуватися до одного і того ж імперативного стимулу, (3) у можливості змінювати тривалість інтервалу-відповіді і вивчати її вплив на когнітивну підготовку задачі з точки зору наявного часового бюджету. На відміну від традиційних варіантів методу заміни задачі у запропонованому методі декодування стимулу-інтервалу відбувається однаково для кожної із виконуваних задач, а тому вплив розбіжностей в декодуванні імперативного стимулу на кінцевий результат нівелюється. Уможливлюється також вивчення внеску різних компонент часового механізму у обробку часової інформації. Точність виконання задач з часовими інтервалами можна вимірювати кількісно, що є кращою мірою для аналізу таких процесів як інгібіція, активний праймінг та пасивний розпад конфігурованої задачі. В традиційних експериментах як показник для цих процесів використовується кількість невірних реакцій випробуваного. Аналіз відхилення тривалості інтервалу-відповіді від цільової його тривалості, яка є правильним рішенням задачі, розкриватиме зв’язок між фазами когнітивної реконфігурації задачі та функціями компонент часового механізму індивіда. Таким чином, з’являється можливість дослідити не тільки  когнітивну реконфігурацію задачі, а й більш детально вивчити функціонування часового механізму.

Для дослідження топології часового досвіду індивіда використовуються математичні операції із часовими інтервалами, які в даному випадку розглядаються під кутом дотримання певних властивостей часового виміру досвіду індивіда. За П.Гарденфорсом, концептуальні простори мають задовольняти певним вимогам, які походять із геометричного моделювання мислення. Отже, запропоновані математичні операції спрямовуються на перевірку дотримання аксіоматичних вимог та властивостей концепції тривалості в секундному діапазоні. В цьому сенсі запропоновані математичні операції з суб’єктивними часовими інтервалами спрямовані на вивчення побудови часового виміру досвіду індивіда як геометричної структури.

У четвертому розділі «Суб’єктивне теперішнє індивіда» розглядаються основні концепції суб’єктивного теперішнього (В.Штерна, П.Фреса, Е.Пьоппеля, Б.Й.Цуканова). Порушується питання щодо визначення тривалості суб’єктивного теперішнього. Аналіз використовуваних методів і концепцій теперішнього має на меті як висвітлення стану досліджень з виділенням критичних моментів, так і формулювання нових перспектив у вивченні суб’єктивного теперішнього. На підставі ряду експериментальних досліджень пропонується авторська концепція суб’єктивного теперішнього, а також нова відповідь на питання про тривалість теперішнього. Описуються закономірності динаміки тривалості теперішнього.

За результатами дослідження суб’єктивне теперішнє є сегментом потоку свідомості, межі якого визначаються появою транзитивного елементу, а зміст теперішнього представлено субстантивним елементом. Субстантивний елемент відображає зміст думок, уявлень, пригадувань і внутрішніх картин. У межах цього елементу потоку свідомості коректно дотримуються відносини «до» та «після» для окремих об’єктів, на які спрямовується інтенція. Говорячи про роль транзитивного елементу потоку свідомості, зазначимо, що він завдяки специфічній формі саморефлексії створює підґрунтя для суб’єктивної цілісності свідомості. Ця рефлексія спрямована на відображення актуального стану «Я» при короткочасній елімінації «світу речей». Завдяки цьому виникає досвід „буття при самому собі” і „буття самим собою”. Цей досвід є чинником стабільності самості індивіда та запобігає його розчиненню у нескінченному світі речей, який представлено субстантивним переживанням. Отже, якщо вплив множини зовнішніх стимулів і створює переживання плину досвіду, цей плин організується і перетворюється на досвід плину часу завдяки транзитивним елементам. Чергування субстантивних і транзитивних елементів потоку свідомості конституює в цілому переживання плину часу, а не тільки переживання суб’єктивного теперішнього.

Розглядаючи отримані результати з урахуванням запропонованого інтегрованого мультициркулярного часового механізму індивіда, зауважимо, що поява в потоці свідомості транзитивного переживання із відповідним переспрямуванням фокусу уваги і перериванням обробки потоку зовнішніх стимулів вказує на зміну процесу маркування стимульного потоку на межі теперішнього. У цьому випадку має активуватись інше циркулярне коло, яке забезпечує відображення актуальної інтернальної інформації, а отже рефлексію актуального стану. З цієї точки зору часовий механізм індивіда залучений не тільки до обробки часової інформації, а й до періодичного переключення когнітивної системи з обробки інформації екстернального походження на обробку інформації інтернального походження. Зазначене автоматичне переключення із обробки екстернальної інформації на обробку інтернальної інформації може розглядатись як адаптивна функція, що забезпечує динамічну рівновагу системи як цілого.

Описано також шлюзовий ефект як своєрідну різницю потенціалів послідовних субстантивного і транзитивного елементів потоку свідомості. При цьому потенціал транзитивного елементу є вищим за потенціал субстантивного елементу. Таким чином субстантивний і транзитивний елементи потоку свідомості конституюють різницю потенціалів в потоці свідомості, яка визначає напрямок плину досвіду в потоці свідомості. Шлюзовий ефект вказує також на те, що увага спрямовується тільки у напрямку зниження потенціалу потоку свідомості.

Запропонована дефініція теперішнього створює підґрунтя для відповіді на питання щодо його тривалості. Вона визначається появою в потоці свідомості транзитивного елементу (межі теперішнього), тож відстань між двома послідовними транзитивними елементами в потоці свідомості, співвіднесена з плином фізичного часу, відповідає тривалості суб’єктивного теперішнього. Виходячи із такого визначення теперішнього, його тривалість, за результатами експериментів, варіює у досить широкому діапазоні, від 0,4 до 200 секунд і визначається рядом закономірностей власної динаміки. Отже, суб’єктивне теперішнє як форма організації досвіду не описується сталою фізичною тривалістю, вимірюваною в секундах. Сталість же полягає в постійності структури теперішнього, яка конституюється певними елементами потоку свідомості. У цьому сенсі теперішнє – це жива форма актуального досвіду індивіда, а не певна фіксована фізична величина, наприклад, 3-секундний інтервал, як стверджує Е.Пьоппель.

Описаний феномен дрейфу теперішнього полягає у поступовому довільному зростанні тривалості теперішнього у серії послідовних відмірювань у стані спокою. Він спостерігався в цілому ряді дослідів, тож може розглядатися як генеральний феномен, властивий переживанню часу як такому. Дрейф тривалості теперішнього вказує також на гнучкість функціонування часового механізму. Якщо поглянути на нього з точки зору істотних рис живої системи в розумінні Е.Бауера, то він відображає зменшення енерговитрат системи при незмінних зовнішніх умовах. Отже, дрейф є активною формою збереження власної працездатності живої системи.

Згідно з результатами можна говорити про таку закономірність, як стійкий зв’язок тривалості відміряного теперішнього (ti) та її стандартного відхилення (si), що описується лінійною функцією si=s0+kti, де k – коефіцієнт пропорційності. Подібні результати було раніше отримано нами і для відтворення хвилинного інтервалу. Отже як із наявністю стимульного інтервалу, так і без нього отримуємо рівняння: si=s0+kti. Справедливість цього рівняння пояснюється тим, що стимульний інтервал у певному сенсі передує відтвореному, тож відношення між ними також може моделюватись як між інтервалами ti та ti+1. До того ж наведена залежність підводить до розуміння функціональної залежності ti+1=f(ti), якщо врахувати ti+1=ti±si. Це рівняння розкриває взаємозалежність двох сукцесивних проміжків часу в переживанні індивіда. Отже, це своєрідний принцип наступності, який гарантує стабільність функціонування когнітивної системи щодо генерування часового досвіду, бо за ним минуле діє як зразок для теперішнього, а теперішнє як зразок майбутнього.

Тривалість суб’єктивного теперішнього пов’язана із енерговитратами індивіда зворотно пропорційним чином. Збільшення навантаження приводить до скорочення тривалості суб’єктивного теперішнього. Отримано також перехідні реакції в переживанні теперішнього при зміні стану як в напрямку «спокій – фізичне навантаження», так і в зворотному напрямку «фізичне навантаження – спокій». Вони мають амплітуду більшу ніж та, що властива звичайним спонтанним коливанням ендогенного походження, а, головне, вони є фіксованими відносно моменту зміни стану випробуваного. В цьому сенсі перехідні реакції в переживанні теперішнього при зміні «спокій – фізичне навантаження» можна розглядати як первинну реакцію на дію стресора в розумінні Г.Сельє. Отже, екзекутивна компонента часового механізму індивіда відповідає не тільки за конфігурацію поставлених задач із обробки часової інформації, а й залучена до керування частотою генерації транзитивних елементів потоку свідомості залежно від актуальних енерговитрат організму та рівня його стимуляції. Встановлення кількісного взаємозв`язку між суб’єктивною тривалістю теперішнього та наявними енерговитратами індивіда розкриває зв’язок між такими фундаментальними складовими парадигми, як час і енергія.

Розглядаючи переживання теперішнього як процес, можна вести мову про те, що динаміка тривалості теперішнього відображає появу в потоці свідомості транзитивних елементів як функції від збільшення чи зменшення неспецифічного зовнішнього впливу на випробуваного. За результатами експерименту, в умовах переходу «розплющені очі – заплющені очі», спостерігається зростання тривалості теперішнього. У зворотному випадку, на переході «заплющені очі – розплющені очі», відбувається збільшення тривалості теперішнього. Отже можна говорити про зменшення тривалості субстантивного переживання в потоці свідомості під впливом неспецифічної візуальної стимуляції. Цілісні сегменти досвіду менший час утримуються в потоці свідомості, коли збільшено обсяг візуальної стимуляції. Така реакція на додаткову стимуляцію збігається також із реакцією на фізичне навантаження, згаданою вище. Зростання навантаження, як у вигляді візуальної стимуляції, так і у вигляді фізичної роботи, приводить до скорочення суб’єктивного теперішнього.

У п’ятому розділі  «Особливості функціонування часового механізму індивіда» описано функціонування окремих компонент запропонованого часового механізму. Багатокомпонентність моделі часового механізму індивіда розкриває множинність кроків з обробки інформації при виконанні різноманітних завдань з часовими інтервалами. Продемонстровано, що кожна з компонент часового механізму робить свій внесок у формування часового досвіду та його впорядкування.

Експериментальні дослідження, представлені в даному розділі, дозволяють вести мову про цілий ряд нових закономірностей в обробці часової інформації. По-перше, встановлено взаємозв’язок кількості інформації про інтервал, що передається з довгострокової пам’яті до компаратора, і тривалістю самого інтервалу. Зростання тривалості інтервалу приводить до збільшення обсягу темпоральної інформації, використаної для його кодування в часовому механізмі. В результаті через зростання обсягу інформації механізм може переходити до її парціальної обробки, яка в даному випадку проявляється як парціальне відтворення інтервалу. Завдяки парціальному відтворенню досягається більша економічність в обробці часової інформації, а отже ресурси когнітивної системи, не залучені в обробку часової інформації, вивільняються для виконання інших задач. Таким чином покращується розподіл ресурсів на опрацювання часової і не часової інформації.

Продемонстровано, що поріг чутливості компаратора має власну динаміку, при цьому попередня чутливість компаратора є чинником формування його актуальної чутливості, εі=f(εі-1). Другим аргументом функції, який визначає чутливість компаратора, є тривалість інтервалу-стимулу (s), що слідує з формули abs(t-s)/t ≤ ε. Отже, часовому механізму індивіда властиве гнучке формування порогу чутливості компаратора через вплив двох факторів, інтернального (εі-1) та екстернального, у вигляді тривалості актуального стимулу (s), що описується функцією εі=f(si, εі-1). Ця функціональна залежність може також розглядатись як прояв гнучкості когнітивної системи як такої.

За результатами експериментів із відніманням і додаванням запропоновано ввести у часовий механізм індивіда блок декодера як окрему складову. Функція декодера полягає у створенні репрезентації актуального часового стимулу, який у подальшому може використовуватись, наприклад, при відтворенні. Однак, сформована декодером репрезентація інтервалу, тобто декодований інтервал, не є тотожним інтервалу відтвореному, позаяк тривалість останнього додатково зазнає впливу з боку компаратора. Залежність формування тривалості актуального референтного інтервалу від тривалості попередньо декодованого, але не відтвореного інтервалу описується функцією: sі=f(sі-1), де sі – актуальний, а sі-1 – попередній референтний інтервал.

На користь запропонованої ідеї біциркулярного маркування свідчить встановлена незалежність обробки часової інформації при плануванні моторного акту, і часової інформації, необхідної для відтворення тривалості інтервалу-стимулу. Ця незалежність має місце навіть тоді, коли моторний акт опосередковує початок відмірювання часового інтервалу. Отже, при моделюванні часового механізму як цілого має бути враховано наявність достатньо незалежних кіл обробки інформації, одне з яких, наприклад, відповідає за часову підготовку моторних актів, а інше задіяне у опрацюванні часової інформації при відтворенні та порівнянні інтервалів. Фактично можна говорити не лише про біциркулярність, а в залежності від кількості завдань, які покладаються на модель часового механізму, може вестись мова про мультициркулярність.

Результати проведених експериментів вказують на якісну розбіжність в декодуванні часових інтервалів як стимулів та інших, наприклад, візуальних стимулів. Розбіжність полягає в залученні когнітивних процесів більш високого рівня в декодування тривалості. Особливості когнітивної реконфігурації задачі в часовому механізмі свідчать про те, що для задач із використанням часових інтервалів як стимулів не утворюється стабільний зв’язок «стимул-реакція» (S-R), як це має місце в традиційних дослідах із заміни задачі. При цьому і стимул (S) і реакція (R) є певним часовим інтервалом. Те, що для задач із використанням часових інтервалів як стимулів не утворюється стабільний зв’язок «стимул-реакція» (S-R), слід розрізняти від відомого павлівського умовного рефлексу на час. У останньому час не виступає у вигляді реакції, що окреслює істотну відмінність між двома феноменами. По закінченні виконання задачі із часовим інтервалом залишаються активованими незалежно одне від одного мета, правила, субсет для декодування стимулу та субсет для надання відповіді. Це вказує на можливість активації субсетів задачі із обробки часової інформації поодинці, окремо один від одного. Можливість незалежної активації кожного із субсетів задачі відображає також різні рівні обробки інформації в часовому механізмі, від активації цілі до керованого перетворення часової інформації.

Попри відому резистентність когнітивних витрат на реконфігурацію задачі, в обох наших експериментах вдалось досягти не тільки елімінації, а навіть від’ємних когнітивних витрат на зміну задачі. За певних умов змінена задача із перетворення часового інтервалу опрацьовувалась випробуваним швидше, ніж задача, яка повторювалась. Такий результат говорить про можливість інтерференції декодування інтервалу-стимулу з іншим активованим субсетом задачі, а отже вони спираються на одні й ті самі когнітивні ресурси. Таким чином, декодування часового інтервалу є когнітивним процесом, що істотно вирізняє його від декодування акустичних та візуальних стимулів в акті сприймання. Відповідно, це вказує на когнітивну природу обробки часової інформації та відтворення часових інтервалів.

Встановлено, що оцінка тривалості відтворюваного інтервалу може виконуватись із випередженням, а саме до початку відмірювання інтервалу-відповіді. Така функція не передбачалась жодною з моделей-попередниць. Залежно від прогнозованої тривалості інтервалу-відповіді когнітивна система може формувати різні послідовності кроків для забезпечення його коректного відмірювання. Вплив часового бюджету для надання відповіді на підготовку самої відповіді (яка також є часовим інтервалом) вказує на те, що продукування часового інтервалу може включати функцію швидкої випереджаючої оцінки його тривалості ще до початку відтворення самого інтервалу. Отже, є підстави для розрізнення традиційної ретроспективної оцінки інтервалу і випереджальної або проспективної оцінки інтервалу. Зазначена роль часового бюджету на планування акту із проспективної обробки часової інформації розкриває ще одну функцію екзекутивної компоненти часового механізму – часове бюджетування.

У шостому розділі «Топологія часового виміру досвіду індивіда» розглядається побудова часового виміру досвіду та темпоральні процеси, які можуть активізуватися на рівні уявлення.

Запропонована топологія часового виміру досвіду вирізняє його якісний і кількісний субвиміри. В свою чергу в кількісному субвимірі часу виокремлюються циклічна та лінійна моделі часу. Дослідження було спрямоване на вивчення лінійного часу як притаманного сучасному західному світогляду і сучасній науковій парадигмі. В якості його базових складових були запропоновані напрямок плину часу, модуси часу, тривалість та часова дистанція. Була висунута теза про множину темпоральних процесів в різних модусах часу: старіння, відкритість минулого, бар’єр майбутнього, старіння в майбутньому, перзистентності в теперішньому. Таким чином варто вести мову про складну побудову часового виміру досвіду індивіда. Підкреслимо, що множинність темпоральних процесів, які відносяться до одного об’єкту, розгортається на рівні уявлення, і в цьому сенсі вона не суперечить сингулярності безпосередньо переживаного плину часу в межах теперішнього.

Для вивчення тривалості як складової часового виміру досвіду було застосовано математичні операції з часовими інтервалами. Властивості субпростору тривалостей залежать від розподілу часового відрізку на сегменти та від послідовності подання цих сегментів. При зменшенні сегменту досвіду (віднімання інтервалів) часовий вимір має властивості не сумісні з тими, які він же демонструє при розширенні сегменту (при додаванні). Згідно з отриманими результатами побудова субвиміру тривалостей істотно різниться від евклідового простору. В ній порушуються правила віднімання та додавання, а також властивість комутативності. Не є взаємно оберненими операції множення та ділення. Якісна розбіжність між операціями додавання та віднімання не виключає незв’язності субпростору тривалостей. В цьому сенсі часовий вимір досвіду виходить за межі вимог, сформульованих П.Гарденфорсом для концептуальних просторів.

Отримано нові результати щодо кодування напрямку плину часу в когнітивній системі. Спираючись на тезу про зростання ентропії як показника напрямку часу, в якості головного кореляту напрямку часу на рівні когнітивної репрезентації запропоновано зміну кривизни субпростору тривалостей. Слідування в позитивному напрямку часу (Т+) супроводжується зростанням кривизни субпростору тривалостей, а при слідуванні у зворотному напрямку часу (Т-) відбувається зменшення кривизни субпростору тривалостей. Отже кодування напрямку плину часу в субвимірі тривалостей відбувається через зміну кривизни даного субпростору. Звичайно йдеться не про прямий і зворотній плин фізичного часу, а про аналоги зростання і зменшення ентропії у відображенні когнітивною системою при обробці інформації щодо тривалостей різних сегментів досвіду.

Попри конвенційне положення про сингулярність темпорального процесу було продемонстровано наявність множини темпоральних процесів, які стосуються одного і того ж об’єкта. Результати вказують на можливість розгортання декількох темпоральних процесів щодо одного об’єкта (пропозиції). Два часових процеси можуть мати місце в минулому модусі часу: старіння та відкритість минулого. Старіння пропозиції виражається у зменшенні привабливості об’єкта із зростанням часової дистанції. Експериментально доведено, що темп старіння пропозиції (об’єкта) залежить від величини двох факторів: абсолютної і відносної цінності пропозиції. Відкритість минулого полягає у ментальному розгортанні минулої події до теперішнього моменту, і завдяки цьому минула пропозиція зберігає релевантність у теперішньому.

В майбутньому модусі часу виокремлено також два темпоральні процеси: бар’єр із нульовою імовірністю та старіння. Сутність бар’єру з нульовою імовірністю полягає в тому, що на інтервалі його дії принципово неможливо реалізувати наявну пропозицію, бо вона лише проанонсована, але ще не діє. Вплив бар’єра із нульовою імовірністю проявляється у генеральному зменшенні привабливості пропозиції незалежно від її початкового рівня привабливості в теперішньому. Це свого роду інгібіція, яка блокує активні дії із набуття об’єкта або із використання пропозиції. Старіння ж в майбутньому описує уявну втрату можливості скористатись пропозицією в перший день початку її дії. Кожний день уявного очікування після початку дії пропозиції спричиняє втрату позитивних реакцій на пропозицію. Враховуючи, що старіння діє як в минулому, так і в майбутньому модусі часу, можна припустити універсальність цього темпорального процесу. Темпоральні ж процеси, що діють в майбутньому модусі часу, відображають особливості обробки часової інформації індивідом, які можуть бути важливими для наукових досліджень у футурології.

Отриманий часовий фреймінг для електоральних рішень вказує на те, що впливу часових процесів підлягають не тільки репрезентації об’єктів неживої природи, але й репрезентації людей. Щодо когнітивної репрезентації людини було продемонстровано, що існують принаймні два окремі темпоральні процеси: старіння людини як пропозиції і старіння людини як суб’єкта. Для людини-суб’єкта час плине дещо повільніше, а отже вона сама в своєму уявленні старішає повільніше ніж, людина, яка є пропозицією вибору. Таким чином, поведінка індивіда формується під впливом ряду темпоральних процесів, що характеризуються нелінійністю і порушеннями аксіом, які мали б описувати часовий вимір досвіду при його побудові подібно до евклідового простору. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины