ПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СИСТЕМИ БЕЗПЕКИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОГО ПРОСТОРУ І НОВИХ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито зв’язок з науковими програмами, визначено мету, сформульовано гіпотезу дослідження та його завдання, розкрито його методоло- гічну основу, подано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відомості про апробацію.

У першому розділі - “Документальні джерела і стан наукової дослідженості проблеми” аналізується документальна база та література з проблем міжнародної та регіональної безпеки. Джерела і література по даній темі діляться на кілька груп: документи міжнародних організацій та окремих держав, зарубіжні та вітчизняні публікації з проблем безпеки, вітчизняні дисертаційні дослідження.

До першої групи джерел відносяться документи провідних  організацій у галузі безпеки, зокрема, Стратегічні концепції НАТО 1991 і 1999 рр., Хартія Україна-НАТО про особливе партнерство, документи програми “Партнерства заради миру” 1994 р., Ради євроатлантичного партнерства, документи Спільної політики у галузі оборони і безпеки Європейського Союзу та його стратегії стосовно нових незалежних держав (включаючи Україну), діяльності Західноєвропейського союзу. Сюди також потрібно віднести основоположні документи Співдружності незалежних держав (СНД), Організації договору колективної безпеки, ГУАМ і Шанхайської організації співробітництва. Важливим документами також являються Стратегія України щодо Північноатлантичного договору, План дій Україна-НАТО, документи МЗС України стосовно співробітництва з окремими міжнародними організаціями і державами.    

Серед теоретичних робіт із загальних проблем безпеки варто виділити монографії К.Уолтса і Х.Балла, що аналізують сутність та структуру міжнародної системи, Р.Кеохейна і Дж.Ная, що розглядають феномен комплексної взаємозалежності та співробітництва  в міжнародній системі,  Дж. Міершаймера і Дж.Раґґі, котрі ведуть полеміку з позицій різних теоретичних шкіл стосовно природи міжнародної системи після завершення “холодної війни”, С.Хантингтона, чия концепція про зіткнення цивілізацій дає можливість виявити важливий чинник еволюції системи міжнародних відносин на початку ХХІ ст. та інших. Концепція К.Дейча дає розуміння процесів і наслідків інтеграції у галузі безпеки.

Проблемам створення нової архітектури безпеки та діяльності міжнародних інституцій у цій галузі присвячені дослідження А.Бронстона і А.Хантса, Б.Бузана, А.Дормана і А.Трічера, А.Хайд-Прайса, А.Лоттера і С.Петерс, М.Сміта і Г.Тіммінза, У.Джеймса. Окремим аспектам безпеки посткомуністичних країн присвячені роботи К.Давіші, Р.Дван, Н.Скак і Ч.Кінга. Загальний розвиток міжнародної системи та основні тенденції її розвитку висвітлені в роботах З.Бжезинського та С.Хантинґтона. Серед вітчизняних робіт потрібно виділити колективну монографію “Воєнна безпека України на межі тисячоліть”, підготовлену провідними фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень, де дається детальний аналіз ситуації в Європі і Євразії у галузі безпеки.

Великий масив робіт присвячений зовнішній політиці й безпеці Росії, що є важливим елементом євроазійської безпеки. Тут варто виділити праці російських фахівців О.Антоненко, О.Арбатова, В.Барановського, А.Кокошина, А.Загорського, бри- танського дослідника А.Лівена. Окремі роботи (Р.Мени, Н.Мак- фарлейна і А.Шнабеля, Д.Терніна і О.Єгорова) присвячені регіо- нальним аспектам політики РФ, зокрема, участі у миротворчій діяльності в СНД.

Участь України у створенні нової системи безпеки після завершення “холодної війни” висвітлена у працях О.Бодрука, О.Сенченка, М.Кулінича, Б.Лупія, О.Парахонського, Ю.Павлен- ка, А. Гончарука, П.Рудякова, Д.Олбрайта, С.Аппатова, О.Потєхіна, І.Коваля, М.Бальмаседи, Т.Букквола, Ш.Ґарнетта, Д.Шера. Різноманітні аспекти безпеки України проаналізовані у колективних монографіях Національного інституту стратегічних досліджень “Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти”, ”Воєнна безпека України на межі тисячоліть”, “Центральна Азія: геостратегічний аналіз та перспективні можливості для України”, “Стратегічні інтереси України в краї­нах чорноморського регіону та проблеми національної безпеки”.

Дисертаційних  досліджень з даної проблематики в Україні є досить небагато. Серед них потрібно згадати роботи С. Д. Василенко, О. В. Сивака і Ю. І. Шмаленко із зовнішньої політики України у контексті глобальних та регіональних процесів, а також фундаментальну докторську дисертацію з безпекової тематики О.С.Бодрука. Аналіз різних аспектів діяльності США загалом та стосовно України зокрема висвітлюють С.О.Шергін, Є.Є.Камінський, В.В.Копійка, С.В.Юрченко і Б.І.Канцелярук.  Проблеми регіональної безпеки на пострадянському просторі аналізуються у роботах В. В. Гусакова, В.А .Ткаченко, Н. І. Мхитарян, В. Ю Константинова та ін. Вплив близькосхідного чинника фундаментально представлено в працях В.К.Гури та Ю.С.Скорохода. 

Діяльність міжнародних інститутів і провідних акторів у сфері безпеки знайшли відображення у засадничих та оперативних документах, що знаходяться на інтернет-сайтах і доступні фахівцям. Серед досліджень левова їх частка присвячена діяльності Північноатлантичного Альянсу, Євросоюзу і дещо менше –ОБСЄ. У працях вітчизняних і зарубіжних дослідників простежується тенденція аналізу безпеки у широкому контексті, виходячи з наявності багатьох вимірів цього явища. Провідне місце в роботах займають інституційні аспекти, а саме створення та політика відповідних інститутів і провідних держав.

Загалом можна стверджувати, що дане дослідження має достатню джерельну базу, яка може бути відправною точкою для поглибленого аналізу міжнародно-безпекової проблематики у політико-системному вимірі. Водночас проблематика, пов’язана з формуванням системи безпеки на пострадянському просторі та діяльністю відповідних інститутів безпеки, ще не знайшла достатнього висвітлення у вітчизняній і зарубіжній літературі, особливо, у контексті можливості формування інтегрованих структур з країнами Заходу. Попри існування значного масиву досліджень з окремих аспектів проблематики, все ще немає робіт, котрі б у комплексі розглядали формування безпеки в Європі та Євразії, виходячи із нових реалій розвитку процесів у системі міжнародних відносин на початку ХХІ століття.

У другому розділі “Ґенеза безпекових стратегій у контексті формування нової системи міжнародних відносин” аналізуються концептуальні підходи зарубіжних і вітчизняних дослідників стосовно теоретичних засад формування та можливої конфігурації системи безпеки. Умовно зміст дебатів можна звести до кількох напрямків: характеру системи міжнародних відносин після завершення “холодної війни”, місця в ній США, а також їх концептуального впливу на процеси у галузі безпеки; ролі міжнародних інститутів у системі міжнародних відносин загалом і забезпеченні безпеки, зокрема; впливу посткомуністичних трансформацій на систему міжнародних відносин тощо.

Перший підрозділ “Концептуальні особливості зарубіжних досліджень міжнародних відносин і безпеки” зазначає, що розвиток наукової дискусії із вказаних проблем відбувався, в основному, в рамках парадигм провідних теоретичних шкіл міжнародних відносин (реалізму та інституційного лібералізму). Переважна більшість західних дослідників вважають, що внаслідок розпаду двополюсної системи виникла перехідна система з наростанням елементів однополярності на чолі зі Сполученими Штатами Америки в якості світового гегемона (С.Хантингтон, Р.Гілкін). Дискусії тут точаться переважно навколо ступеня та тривалості впливу США на глобальні процеси.

В контексті вказаних дискусій відбулося повернення до дискурсу стосовно імперської ролі Сполучених Штатів у системі міжнародних відносин і безпеки. Більшість дослідників не лише ліберально-інституційної, але й реалістичної шкіл ставлять під сумнів імперський статус США (Д.Хендріксон, С.Маллабі, Дж.Міершаймер) і відзначають наявність тенденції до зростання ролі і впливу регіональних центрів сили. Водночас США справляють визначальний, хоча й суперечливий вплив на формування концептуальних підходів країн євроатлантичного простору стосовно формування структур безпеки як на глобальному, так і на регіональному рівнях. При цьому відзначається що структура міжнародних відносин має досить чіткий політико-цивілізацій- ний характер з виділенням центру і периферії, в якій центр (Захід) займає домінуюче становище, визначаючи напрямок і характер розвитку всієї системи через функціонування інститутів безпеки (Д.Голдгеєр, М.Макфол, С.Хантингтон).

Міжнародні інститути у даному випадку є засобами впливу країн Заходу та, водночас, інструментами підтримання миру та безпеки. Ставлення до них охоплює цілий спектр підходів: від неприйняття та недооцінки ролі до практично повного покладання на них функцій у сфері безпеки. Основну увагу серед інститутів безпеки дослідники надають Північноатлантичному Альянсові. Тут позиції основних шкіл помітно розділилися: з самого початку кардинальних змін у системі міжнародних відно- син ліберали виступають за продовження існування НАТО, вва- жаючи, що ситуація відкриває нові перспективи перед цією інституцією. Представники школи реалізму підтримують ідею розпуску, чи, у крайньому випадку, реструктуризації НАТО (Дж.Міершаймер). Дискусії також ведуться навколо можливості зростання ролі Європейського Союзу у сфері безпеки, зважаючи на перетворення об’єднаної Європи на економічного гіганта, а також поглиблення трансатлантичних суперечностей (Ш.Буркарт, І.Бойер). Загалом, більшість дослідників досить високо оцінюють діяльність міжнародних інститутів в умовах переформування міжнародної системи після завершення “холодної війни”, покладаючи на них не лише традиційні безпекові завдання, але й відзначаючи їх вплив у сфері суспільно-політичних та економічних трансформацій, а також державного будівництва.

Значний вплив на розуміння особливостей системи міжнарод- них відносин і безпеки справляє еволюція самої безпеки у напрямку переходу до “широкої” концепції. Це дозволяє вийти за рамки виключно військово-політичних компонентів та пере- осмислити місце і значення кожної держави в системі безпеки. У цьому контексті зріс вплив посткомуністичних трансформацій на формування й розвиток системи безпеки. Насамперед успішний транзит сприяє стабілізації держав і суспільств перехідних країн і збільшує рівень їх внутрішньої безпеки. Відбуваються також зближення та певна гомогенізація країн ЦСЄ і ННД та Західної Європи, що сприяє залученню перших до членства в інститутах безпеки, а других – до стратегічного інтен­сивного партнерства. А ще виробляються демократичні традиції зовнішньої політики, які базуються на принципах спів­робітництва й виключення війни як засобу вирішення між­державних суперечок (Б.Рассет, З.Маоз, А.Кідд). Потрібно також згадати й інституційний вплив трансфо­рмаційних процесів у посткомуністичному регіоні на створення системи безпеки. Ситуація суспільної нестабільності та слабкості інститутів держави та громадянського суспільства стимулює розвиток існуючих і створення нових структур безпеки. Вже існуючі інститути змушені міняти цілі та характер своєї діяльності, розширюючи функції та географічну сферу відпо­відальності (Д.Стюарт, Г.Ікенберрі). Одним із наслідків прискорення інституційного розвитку є формування взаємовідносин країн регіону на основі демократичних принципів і під контролем існуючих інститутів (М.Уолфелд). 

В другому підрозділі “Систематизація підходів української політичної думки” узагальнено теоретичні доробки вітчизняних вчених, і, зокрема, онауковлення зовнішньої політики і безпеки України, створення надійної концептуальної бази для вироблення політичних рішень. Аналіз засвідчує, що у першій половині 90‑х рр. у зовнішній політиці домінували концепції – балансування, багатовекторність і нейтральність в силу невисокого рівня міжнародної суб’єктності України. З середини десятиліття ситуація починає змінюватися й у контексті появи тенденцій до відтворення полярного характеру системи міжнародних відносин (інтеграція Центральної Європи із Заходом та певна ізоляція Росії), Київ поступово зміщує акценти від політики балансування між провідними учасниками – акторами міжнародних відносин (зокрема Заходом і Росією) до більш активного окреслення своїх інтересів у регіоні Центральної та Східної Європи й на терені колишнього СРСР.

Зупиняючись на конкретних школах і проблематиці досліджень у сфері міжнародних відносин і безпеки, дисертант виділяє низку провідних наукових центрів та основні напрямки діяльності. В  контексті дисертаційної роботи, автор насамперед зосередився на: концептуальних підходах до проблем зовнішньої політики та безпеки (теоретичні аспекти формування, природа і характер системи міжнародних відносин, концептуальні засади безпеки, роль міжнародних інститутів та окремих держав у системі тощо); відносинах України з європейськими та євроатлантичними інститутами (ОБСЄ, НАТО, ЄС), а також з окреми- ми найбільш важливими державами (США); безпеці у відносинах з Росією та державами пострадянського простору тощо. У цьому сенсі на особливу увагу заслуговує фундаментальний доробок наукової школи Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка на чолі з професором В.А.Манжолою.

Із загальнотеоретичних праць варто виділити дослідження О.Бодрука, в яких розглядаються напрямки формування систем безпеки в умовах сучасних процесів розвитку міжнародної систе- ми. В ньому зазначається, що внаслідок глобальних трансформацій формуються принципово нові риси світового порядку – деякі міжнародні процеси існують лише у вигляді суперечливих тенденцій, постійно виникають нові виклики і загрози міжна- родній стабільності, однак головні напрями розвитку країн світу тісно пов’язані з формуванням сучасного простору безпеки. На думку С.Толстова, міжнародний режим 90-х рр. нестійкий і перехідний, оскільки формується під впливом двох суперечливих тенденцій: створення однополярності США та класичної системи балансу у межах багатополюсної системи. Для визначення сучас- ної міжнародної системи справді найбільш придатний термін “постбіполярність”, а характер перехідного режиму можна роз- глядати як “симбіоз монополюсного та поліцентричного устроїв”.

Вітчизняні дослідники відзначають вплив окремих держав на систему міжнародних відносин загалом та її регіональні сегменти зокрема. Як вважає Б.Канцелярук, упродовж кількох останніх років зросла роль Росії внаслідок укладення альянсу Москва-Захід із кінцевою метою створення окремого євразійського центру сили. Можливість створення такого альянсу, за його аргумен- тацією, базується на об’єднанні силових і ресурсних потенціалів РФ і США.

Аналізуючи функціонування європейських та євро­атлант­ичних інститутів, більшість авторів відзначають позитивний вплив західних країн і міжнародних інститутів на загальний рівень стабільності на пострадянському просторі. Дослідники зазначають, що діяльність Заходу сприяє посиленню рівня безпеки України загалом і в пострадянському регіоні зокрема. Мова, перш за все, йде про надання гарантій безпеки після ліквідації ядерної зброї, реформування збройних сил за стандартами НАТО (О.Сенченко, О.Томашевич).

Відносини України з окремими державами також становлять помітний пласт наукових праць. Найбільша кількість досліджень присвячена стосункам зі Сполученими Штатами Америки як єдиною супердержавою-глобальним лідером. Особливістю даних праць є аналіз відносин з США крізь призму стратегічного партнерства (Є.Камінський, І.Коваль). Тематика безпеки у займає чільне місце в дослідженнях українсько-російських відносин, зважаючи на значний різноплановий вплив північно-східного сусіда на українське суспільство. Більшість дослідників підкрес- люють відсутність послідовної продуманої стратегії Києва стосовно Російської Федерації (М.Нечай, І.Ніколаєнко). Рівень відносин із країнами СНД як на двосторонньому рівні, так і через спільні структури – вагомий індикатор реальної сили та впливу української держави. Більшість дослідників звертають увагу на необхідність вироблення та здійснення чіткого й продуманого курсу стосовно країн СНД і зайняття більш активної позиції стосовно ситуації на пострадянському просторі. Вказується, що Україна може зайняти важливе місце як одна із держав-гарантів і виробників безпеки в регіонах конфліктів (Придністров’я, Абхазія, Нагірний Карабах), зокрема, в якості учасника миротворчих зусиль (О.Левченко, В.Леонов, Л. та Ю.Скороходи).

Значна увага в роботах вітчизняних фахівців присвячується діяльності міждержавних інститутів на пострадянському просторі. Дослідники відзн­ачають їх суперечливий вплив на безпеку України. Так, створені структури сприяють збільшенню рівня безпеки через колективні дії стосовно загроз, а також інституціалізацію відносин і врегулювання суперечностей. Але ж вони є і засобом тиску та домінування для Російської Федерації.

Отже, розвиток процесів у системі міжнародних відносин у цілому знайшов адекватне висвітлення у зарубіжній та вітчизня- ній літературі. Концептуальні підходи зарубіжних дослідників базуються переважно на основі двох провідних теоретичних шкіл – реалізму та ідеалізму з їхніми розгалуженнями: неореалізму, неофункціоналізму та нормативної теорії. Серед проблематики досліджень потрібно виділити питання формування системи міжнародних відносин та її важливого компоненту – безпеки.

Аналіз концептуальних засад вітчизняних досліджень засвідчує, що впродовж останнього десятиліття спостерігається певна еволюція від реалістичних і неореалістичних концепцій ранніх 90-х рр. до ліберальних теорій, особливо функціоналізму та неофункціоналізму початку ХХІ століття. Більшість дослідників відзначають наявність фрагментації світу на основі поділу між групами держав, а також визнають політико-економічне та геостратегічне домінування Заходу. На думку більшості вчених, зовнішня і безпекова політика України базувалася на складній і динамічній багатовекторності, в основу якої було покладено  прагнення до інтеграції в євроатлантичні структури, дотримання політичної рівноваги і економічної вигоди у стосунках з інститутами та країнами пострадянського простору з одного боку, а також отримання гарантій безпеки від стратегічних партнерів з іншого.   

У третьому розділі “Політична безпека в євроатлантичному просторі та нових незалежних державах: сутність, структура, основні механізми й актори” розглядаються різноманітні аспекти  формування та діяльності інтегрованої системи безпеки. У пер- шому підрозділі “Міжнародна та регіональна безпека в контексті глобальних політичних процесів” аналізується  сутність і харак- тер політичних процесів, що справляють вплив на політичну безпеку. Перший з них – це наростання глобальних викликів та загроз на межі ХХ-ХХІ століть, породжених переважно нерівномірним соціально-економічним та політичним розвитком людст- ва. Тероризм, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, неконтрольована міграція, демографічна криза, перспектива пору- шення договорів про нерозповсюдження тощо руйнують існуючі механізми безпеки, і, водночас, стимулюють їх вдосконалення. Це відбувається шляхом реструктуризації системи у вигляді зміни співвідношення сил окремих суб’єктів та інститутів, а також їх механізмів і процедур діяльності. 

Підвищення рівня глобальних і регіональних загроз справляє суперечливий вплив на процеси формування інте­грованої системи безпеки. З одного боку, саме існування таких загроз примушує держави об’єднуватися та поступатися частиною суверенітету. Іншою стороною впливу загроз на процеси формування інтегрованої системи безпеки є підвищення впливу держав-гегемонів, що вдаються до односторонньої (unilateral) політики у сфері безпеки,  виправдовуючи свої дії необхідністю негайної реакції на існуючі загрози, зважаючи на  занадто по­віль­ну забюрократизовану або консенсусну процедуру прийняття рішень. Подібна поведінка гегемона здатна відштовхнути наявних і потенційних партерів і, як наслідок, – підірвати довіру і функціональну спроможність стру­ктур безпеки.

На початку ХХІ століття одним із проявів глобальних процесів стабілізації, що справляє визначальний вплив на характер еволюції міжнародної системи та її безпекового компонента, стала вкрай складна проблема цивілізаційної консолідації, сутність якої полягає самовизначенні держав на основі спільної історії, духовних цінностей, релігії  і т. ін., а також створенні від- повідних інституційних форм. Адже світ поступово перетворюється на конгломерат цивілізацій, між якими виникають численні складні зв’язки та стосунки співробітництва-суперництва.

Кожна цивілізація в залежності від сукупної сили та обсягу контролю над ресурсами намагається здійснити гомогенізацію власного цивілізаційного простору або, іншими словами, консолідуватися. Головну роль у процесі консолідації відіграє провідна держава, яка намагається поряд із загальноцивілізаційними ціля- ми досягти й  власних, геостратегічних.

Одним із найбільш помітних процесів другої половини ХХ – початку ХХІ століть стала трансформація моделей суспільного розвитку. Цілком можна говорити про кризу демократичної моделі суспільної організації у світі і певний ренесанс авторитаризму. Кризові явища демократичної форми правління та конкретних моделей демократії також впливають і на проблеми безпеки. По-перше, культурно-цивілізаційна детермінованість демо­кратії ускладнює (хоча й не виключає) формування інтегрованих інститутів безпеки, до яких поряд із країнами Заходу входять і держави Азії й Африки. По-друге, в екстремальних умовах суспільного розвитку безпека зводиться переважно до військово-політичних чинників і застосовується у жорстких формах. По-третє, невизначеність перехідних суспільств або “нестача демократії”, що спостерігається, зокрема, на терені колишнього СРСР, знаходить свій вияв у слабкості молодих держав і нестабільності політичних режимів. По-четверте, демократична процедура прийняття рішень досить часто призводить до розколу політичних еліт як усередині країн, так і на міжнародному рівні, що викликає неузгодженість позиції демократичних держав і помилки при обранні стратегії стосовно авторитарних режимів, і в такий спосіб, підвищує рівень кон- фліктності у світі.

Незважаючи на труднощі та проблеми демократичного суспільного розвитку, саме демократична форма правління най- більш прийнятна, оскільки вона, по-перше, створює найвищу ступінь легітимності діяльності спільних інститутів, яка дозволяє з меншими матеріальними та політичними втратами брати участь у військово-політичних акціях, що викликають суспільні супе- речки; по-друге, відбувається адаптація національних інститутів без­пе­ки перехідних країн до демократичної практики функціонування.

Другий підрозділ “Сутність та концептуальні основи формування політичної безпеки” аналізує феномен глобальної і регіональної безпеки загалом та політичної безпеки зокрема. З концептуального погляду безпека – це складне комплексне явище, що поділяється на тематичні компоненти (політичний, військовий, екологічний, економічний, культурний тощо), за характером середовища (національна чи міжнародна), а також за ознакою принципової основи та принципів досягнення (колективна безпека, кооперативна безпека, всеосяжна безпека, співтовариство безпеки і т. ін.).

За характером середовища безпека поділяється на національну й міжнародну.  Міжнародна безпека – це такий стан системи, при якому гарантується зовнішня складова національної безпеки кожної держави, а також практично виключається загроза війн і воєнних конфліктів у процесі вирішення міжнародних та регіональних суперечностей. Вона передбачає наявність сукупності спеціальних інститутів, механізмів і юридичних гарантій, що існують між її учасниками (державами) та спрямовані на забезпечення її стабільного існування й розвитку.

Безпека визначається режимом, під яким розуміють принципи, норми, правила і процедури прийняття рішень, що відображають погоджену точку зору акторів стосовно тієї або іншої сфери міжнародних відносин. В рамках Євроатлантичної підсистеми склалося співтовариство безпеки, що є найвищим з точки зору легітимності й ефективності типом режиму безпеки і спирається на ідеологічно-культурну спорідненість. В регіоні ННД існує режим колективної безпеки, що є почасти рештками високоінтегрованої структури безпеки колишнього СРСР, а також інсти- туційною реакцією на нові регіональні загрози і виклики. Якщо ж вести мову про систему загалом, то тут формується режим на основі співробітництва, який переважатиме впродовж кількох найближчих десятиліть. Він спирається на принцип загальної участі і допускає наявність неформальних інститутів та широку автономність його учасників. Іншим визначенням, що майже тотожне вищезгаданому і під яке підпадають регіональні компоненти безпеки, може бути “міжнародний політичний регіон”, що формується у певних географічних зонах, зокрема, у Східній Європі. Воно не зовсім тотожне співтовариству безпеки, оскільки передбачає дещо меншу ступінь інституціалізації і в ньому можуть бути присутніми держави, які не беруть участь у діяль- ності основних інститутів

В процесі створення інтегрованої системи безпеки основну роль відіграє саме політичний тематичний компонент (вимір), який полягає у забезпеченні безпеки шляхом створення й вико- ристання меха­нізмів держави та міждержавних інститутів для підтримання миру й стабільності як на національному, так і на регіо­нальному та глобальному рівнях.  Політичний вимір безпеки має внутрішній і зовнішній аспекти. У першому випадку мова йде про наявність адекватних механізмів і процедур для успішної взаємодії державних інститутів і громадянського суспільства з метою узгодження інтересів. Зовнішній аспект політичного виміру зводиться до створення й відпрацювання інституційних механізмів для гармонізації інтересів держав у системі міжна- родних відносин.

Політичні еліти країн пострадянського простору поки що не виробили спільної концептуальної основи для створення структур безпеки, які б задовольняли всіх потенціальних учасників. З одного боку, молоді пострадянські держави поки що не здатні повністю забезпечити власну безпеку і зацікавлені в інституційній допомозі ззовні. Водночас, імпорт демократії та зближення із Заходом загрожує стабільності перехідних суспільств та владному становищу посткомуністичних еліт, зорієн- тованих на авторитарну модель суспільного розвитку.

Найбільш продуктивний пошук концептуальної основи формування та функціонування інтегрованої системи безпеки може бути здійснено в рамках ліберальної школи, зокрема, нео- функціональної та нормативної концепцій. Незважаючи на суттєві концептуальні відмінності, обидва напрями не лише конкурують, але й доповнюють один одного при виробленні підходів до аналізу процесів у галузі безпеки в євроатлантичному просторі та країнах колишнього СРСР.

Виходячи з основних положень неофункціоналізму, на першій фазі процесу  інтеграції відбувається так звана секторальна інтеграція. На наступному етапі відбувається ефект перетікання (spillover). Після створення спільних структур у певних сферах (переважно економічних), інтеграція як процес набуває власної внутрішньої динаміки, розповсюджуючись і на інші галузі. Співробітництво в найменш контраверсійних секторах поступово поширюється на суміжні й більш складні для взаємодії. Отже, відбувається spillover, тобто перетікання інтеграції з однієї сфери до іншої.

Можна виділити таке явище, як міжінституційне перетікання, тобто інтеграція у певних сферах однієї інституції: вийшовши на певний високий рівень у рамках однієї інституції, вона впливала на іншу інституцію, стимулюючи появу і розвиток схожих функцій. У цьому плані діяльність НАТО була одним із чинників, що сприяли появі у 90-ті рр. ефекту міжінституційного переті- кання у вигляді делегування функцій у безпековій сфері в Євросоюзі, коли держави-члени ЄС сформулювали спільну оборонну й безпекову політику та почали створювати власні спільні збройні сили. Концептуальні підходи до західноєвропейської інтеграції, вироблені на основі неофункціональних теорій, можна застосувати  при виробленні створення інтегрованої системи безпеки країн Заходу і нових незалежних держав, оскільки цей процес починає набувати рис перетікання. З одного боку, поглиблення військової співпраці сприяє розвитку економічних зв’язків, з іншого – спільні економічні інтереси тягнуть за собою удосконалення інституційних механізмів у сфері безпеки. 

Після завершення холодної війни впливове місце в інструментарії дослідників стала займати нормативна концепція, заснована на застосуванні певних стандартів і моральних принципів до різних аспектів міжнародних відносин (зокрема поведінки держав і політиків, прав і обов’язків держав, етики війни й миру, права на інтервенцію, справедливості у відносинах, прав людини тощо). Ціннісний аспект є особливо важливим при виробленні політики по створенню інтегрованої системи безпеки з перспективою формування єдиного цивілізаційного простору, оскільки він суттєво впливає на трансформацію політичної та адміністративної культури пострадянської еліти. У цьому контексті акцентування уваги західними політиками саме на нормативних аспектах означає сприйняття партнерів як потенційних союзників і членів однієї цивілізаційної групи.

Неофункціоналізм і нормативізм у різній мірі формулюють і впливають на політику Західної Європи і США та створених ними інституцій, котрі є основними зовнішніми учасниками процесу безпеки на пострадянському просторі. Ці концепції справляють зростаючий вплив на дизайн системи безпеки. Упродовж 90-х рр. Європа, у залежності від конкретної ситуації в регіоні та політичних особливостей власного розвитку, стосовно пострадянського простору використовувала комбінацію неофункціональних і нормативних підходів. У коротко - та середньотерміновій перспективі, у політиці Західної Європи стосовно країн колишнього СРСР переважатимуть неофункціональні підходи. Зокрема, будуть розроблятися й апробуватися структури та механізми обмеженої взаємодії у рамках сусідства. Підходи США щодо безпеки на пострадянському просторі відрізняються від європейських, оскільки у них переважає нормативний підхід. Це особливо яскраво проявилося в “доктрині Буша”, яка передбачає активний інтервенціонізм під приводом боротьби з тероризмом. 

Стосовно підходів пострадянських еліт, то нормативна теорія при виробленні політики у галузі інтеграції використовується менше, ніж неофункціоналізм. По-перше, офіційно пострадянські держави не відкидають моральні чинники у політиці, але вкладають в них власний зміст, відмінний від західного ліберального трактування. По-друге, особливість проблем у сфері безпеки на перший план ставлять питання стабільності через створення ефективних спеціалізованих структур безпеки.

Третій підрозділ “Структурування системи міжнародної безпеки в регіональному вимірі: Євроатлантична і Євроазійська підсистеми безпеки” зосереджується на структурі системи міжна- родної безпеки в регіональному і субрегіональному вимірах. Зараз глобальна система безпеки має принаймні кілька компонентів-підсистем, що вирізняються між собою за рівнем інституціалізації та механізмами і в перспективі можуть сформувати єдину високоінтегровану підсистему. Це означатиме створення спільних нових, чи швидше за все, концептуальну та структурну трансформацію вже діючих структур безпеки для захисту довготривалих геостратегічних інтересів країн Заходу та пострадянського простору, що поступово зближатимуться аж до рівня положень Статті 5 Хартії НАТО, що передбачає консолідо- ваний взаємний захист країн-членів у разі зовнішнього нападу.

Перша, Євроатлантична підсистема, охоплює в себе держави Західної, Центральної та Південно-Східної Європи (а також країни Балтії) або, іншими словами, членів і кандидатів у члени НАТО і ЄС, котрі історично та ментально зараховують себе до атлантичної християнської цивілізації. Вона є однією з найбільш важливих для розвитку глобальної системи, оскільки включає міждержавні інститути та провідні країни світу, що справляють основний вплив на розвиток міжнародних відносин у цілому. Від того, наскільки успішним буде її інституційна адаптація до нових викликів, значною мірою залежатиме характер глобальних трансформацій.

Друга, Євроазійська підсистема, складається з Російської Федерації та країн-учасниць Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) з Європи, Центральної Азії та Закавказзя, а також країн-членів СНД, які не беруть участь у вищезазначеній структурі. В деяких аспектах безпеки на ad hoc основі частиною підсистеми може вважатися Китай та інші члени ШОС. Вона, на відміну від євроатлантичної підсистеми, не має суттєвого впливу на глобальні процеси, проте її роль помітно зростає не лише на пострадянському просторі, але й на азійському континенті. 

Наступні чинники визначають характер та особливості обох підсистем. Першим чинником можна назвати рівень інституційної організації обох підсистем, що є значно вищим у Євро- атлантичної підсистеми на відміну від фрагментованої Євроазійської підсистеми. Другим чинником є рівень потенціалів підсистем, що характеризується помітним дисбалансом на ко- ристь Заходу. Третій чинник впливу на стосунки підсистем – структура, принципи та характер взаємодії складових елементів підсистем, тобто держав. Схожість у структурі полягає у тому, що в обох підсистемах є домінуюча держава (США і Росія), що часто виступає від імені своєї групи, і тому виникає враження, що спільні питання безпеки вирішуються на рівні керівництва країн-лідерів. Часто держава-гегемон використовує ресурси та інститути підсистеми для задоволення власних геополітичних інтересів, зокрема, що об'єктивно послаблює ефективність підсистем у сфері безпеки, викликаючи періодичні кризи серед її учасників.

Обидві підсистеми знаходяться в процесі багатопланової взаємодії, кінцевою метою котрої є взаємна інтеграція з метою адаптації до нових викликів міжнародній безпеці. На даному етапі мова йде про партнерську взаємодію, а не повне об’єднання. Провідна роль у цьому процесі відводиться Заходу, але, зрозуміло, що створення інтегрованої системи неможливе без активного залучення впливових акторів на пострадянському просторі. Серед напрямів перспективної співпраці можна виділити миротворчу та мироустановчу діяльність, здійснення поліцейських та безпеко- вих функцій у процесі будівництва держав (nation-building) тощо.

 Четвертий підрозділ “Інституційні механізми та провідні актори” досліджує політичні аспекти діяльності провідних міжна- родних інститутів та найвпливовіших держав у сфері формування системи безпеки. Досвід діяльності західних міжнародних інститутів (НАТО, ЄС і ОБСЄ) засвідчив, що їх успіх базується на постійній підтримці з боку провідних держав, чіткій концепту- альній основі та відпрацьованих структурах і механізмах функціонування. Усі вказані критерії тісно пов’язані з процесом створення інтегрованої системи безпеки. По-перше, США та Росія зацікавлені у створенні і підтримці  інституційних форм власного впливу на глобальному та суб-регіональному рівнях. По-друге, в засадничих документах інститутів (НАТО і ЄС) чільне місце займає поширення діяльності на нові регіони та розширення функцій. По-третє, внутріструктурні трансформаційні процеси передбачають розширення функцій із урахуванням потреб безпеки сусідніх регіонів.  

У процесі функціонування виникла спеціалізація окремих інститутів. Північноатлантичний Альянс поступово перетворюється на військово-політичну складову системи безпеки. Євро- союз формується як інструмент забезпечення економічної безпеки з поступовим розширенням функцій на інші компоненти та, відповідно, інституційним зближенням з НАТО. ОБСЄ найбільш успішно виконує роль форуму для обговорення загальних питань безпеки, а також інструменту утвердження та зміцнення демократії і верховенства права у посткомуністичних країнах.    

Стосовно інститутів безпеки в регіоні нових незалежних держав (ДКБ, ОДКБ, ШОС), на їх створення та функціонування справляли вплив два чинники: це процеси всередині пост- радянських суспільств, що стимулювали появу інституцій, в яких домінувала Росія, та, водночас, вплив Заходу, який намагався сприяти інституціалізації у сфері безпеки, заснованої на демократичних принципах та балансі інтересів усіх учасників. Створена інституційна база, зокрема ОДКБ, є загалом адекват­ною і відносно ефективною, зважаючи на характер та глибину процесів у цьому регіоні. Слід також відзначити, що вказана організація виконує не лише функції зовнішньої, але й внутрішньої безпеки її членів, намагаючись відвернути зміну політичних режимів. Подібні обов’язки покладаються й на Шанхайську організацію співробітництва. Водночас новий цикл демократизації об’єктивно сприяє руйнуванню створеної під егідою Росії інституційної бази безпеки і виникненню та розвитку гібридних інститутів (ГУАМ і СДВ), які виконують роль проти­ваги експансії Росії та демократизації пострадянського простору.

Впливові держави також справляють значний вплив на процес формування інтегрованої системи безпеки. США є головним зовнішнім учасником системи безпеки у євроатлантичному регіоні і на пострадянському просторі, елементом Євроатлантичної та частково Євроазійської підсистем, зважаючи на військову присутність та вплив на діяльність окремих інститутів. Аналіз показує, що для успішної діяльності у цій сфері Сполученим Штатам потрібно досягти концептуального консенсусу з європейськими союзниками стосовно геостратегічних інтересів в різних регіонах, і, особливо, в нових незалежних державах, а також переглянути зовнішню і безпекову політику в бік зменшення в ній чинників односторонності та гегемонії.

Російська Федерація є основою Євроазійської підсистеми безпеки. У стратегічному плані вона зацікавлена у створенні інтегрованої системи безпеки, проте існують розбіжності з основними партнерами, зокрема, США. У концептуальному і практичному плані Росія намагається зберегти військово-політичний і економічний контроль над пострадянським простором, отримавши від Заходу згоду на виконання функцій регіонального гегемона, при цьому зберігаючи значну незалежність в процесі прийняття рішень у сфері безпеки не лише на пострадянському просторі, але й у рамках Євразії. Загалом, Росія виконує стабілізуючу роль в регіоні нових незалежних держав, проте наслідки цього є досить суперечливими.   

Останній, четвертий розділ “Україна у новостворюваній інтегрованій системі безпеки ХХІ століття” розглядає місце і роль нашої держави у створенні та діяльності системи безпеки. Україна, зважаючи на географічне положення, економічний потенціал та історичні особливості формування, знаходиться на стику обох підсистем безпеки, що формуються на початку ХХІ століття в євроатлантичному просторі та на терені колишнього СРСР. Процеси в системі міжнародних відносин дають Україні можливість посісти впливове місце в Центрально-Східній Європі та Євразії в якості “з’єднуючої ланки” між Євроатлантичною й Євроазійською підсистемами безпеки.

У першому підрозділі аналізується європейська політика України у сфері безпеки. Відзначається, що основний акцент робиться на зближенні з євроатлантичними інститутами аж до повноправного членства. Найбільш успішно просувається співпраця з НАТО, в ході якої Україна, будучи одним із найактивніших партнерів Альянсу,  вийшла на стадію початку Програми набуття членства. На новий рівень вийшли стосунки у сфері безпеки з ЄС, котрий прийняв рішення про залучення України до поліційних та миротворчих операцій. Також Київ постійно співпрацює з ОБСЄ як у галузі зміцнення демократичних процедур і механізмів всередині країни, так і у процесі врегулювання регіональних конфліктів.

Українсько-американські відносини від початку 90-х рр. знаходилися у центрі уваги дипломатії України. Київ завжди розглядав свого заокеанського партнера в якості якщо не основного, то, принаймні, одного з основних зовнішніх гарантів національної безпеки. Стосовно бачення Україною ролі і місця Сполучених Штатів в процесі формування та функціонування пан-європейської безпеки, необхідно виділити такі ключові тези. По-перше, українська політична еліта виходить з того, що США є беззаперечним світовим лідером і державою-гегемоном на регіо- нальному рівні. Тому Вашингтон поряд з відповідними інститутами Заходу повинен взяти на себе основний тягар при будівництві системи безпеки в Європі і Євразії. По-друге, Укра- їна готова розділити цей тягар з Вашингтоном, беручи активну участь у створенні та діяльності безпекових інститутів “під патронатом” США. Прикладом цьому може бути ГУАМ. З американського боку повинні бути постійна зацікавленість, полі- тична воля, організаційна та фінансова підтримка. Також, опираючись на американську допомогу, Україна прагне взяти на себе функції посередника чи кризового менеджера. По-третє, Сполучені Штати розглядаються гарантом підтримання геополітичного плюралізму на пострадянському просторі і запорукою неможливості здійснення реінтеграції імперії в тому чи іншому вигляді. 

Відносини з країнами Центрально-Східної Європи набувають все більшого значення у контексті процесів на континенті. На початку 90-х рр. Україна не мала детально сформульованих пріоритетів у політиці стосовно країн Центрально-Східної Європи, яка носила переважно мінімалістський характер і обмежувалася створенням нормативно-правової бази двосторонніх відносин. Згодом Україна поступово залучалася до регіональних об’єднань у рамках ЦСЄ. У 1996 її прийнято до центрально­євро­пейської ініціативи, а український президент став постійним учас­ником зустрічей лідерів країн регіону. Наприкінці 1997 р. досягнута домовленість про приєднання Києва до Центрально- європейської зони вільної торгівлі (CEFTA). Проте загалом Укра- їна не була серед пріоритетів східних сусідів (за винятком Польщі), які активно здійснювали процес приєднання до НАТО і ЄС. Водночас, підтримка країн ЦСЄ сприятиме прискоренню інте­грації України до євро-атлантичних структур.

Іншим важливим напрямом політики України у сфері безпеки є стосунки з країнами пострадянського простору, зважаючи на те, що основні загрози йдуть саме звідси. Основне місце належить Росії, яка виступає найвагомішим і водночас найпроблемнішим чинником безпеки. Для успішної взаємодії обох держав у складі інтегрованої системи безпеки необхідно перевести їх на основу повноправного партнерства. З цією метою необхідно провести концептуальний перегляд відносин і відмовитися від старих стереотипів. Спільною базою взаємодії може бути діяльність по підтримці безпеки у Північному Причорномор’ї, розвиток енерге- тичної безпеки і приєднання до енергетичної системи Європи тощо.

У відносинах з іншими новими незалежними державами Україна займає більш вагоме місце. Зокрема, посилився вплив у врегулюванні Придністровського конфлікту в Молдові. Окремим напрямом зовнішньої й безпекової політики став регіон Причорномор’я, Кавказу і Центральної Азії, що знаходиться на перетині політичних регіонів та цивілізацій і, при цьому, відіграє роль поставника енергоресурсів. Аналіз показує, що причорноморський регіон має загалом адекватну інституційну структуру безпеки з розвинутим військовим компонентом, до якого входять країни-члени НАТО і ОДКБ. Потенційні загрози можуть виходити від сусідніх країн Близького Сходу та Південно-Західної Азії. Україна реально може зайняти помітне місце у військовому компоненті як третя за потенціалом держава регіону. Цю спроможність демонструє участь ЗС України в коаліційних військах в Іраку. Разом із тим, причорноморський регіон має значний потенціал в якості розбудови елементів “м’якої безпеки”. Це стосується розвитку транспортної (включно з трубопровідним) інфраструктури та спільних економічних проектів тощо.

Південний Кавказ тепер являє собою найбільш нестабільний регіон із потенціалом розгортання міждержавних військових конфліктів. Україна може впливати на ситуацію в регіоні як учасник відповідних міжнародних та регіональних інститутів. Крім цього, її внесок у підтримання та зміцнення безпеки на Кавказі міг би полягати у таких формах: відправленні службовців для місій військових спостерігачів ООН і ОБСЄ (що вже робиться); наданні миротворчих контингентів під егідою згадуваних інституцій та, можливо, НАТО у рамках програми партнерства; виконанні посередницьких функцій між сторонами конфліктів. Загалом Північний Кавказ та Центральна Азія можуть відіграти важливу роль при створенні інтегрованої системи безпеки, проте для цього необхідні узгоджені зусилля впливових зовнішніх гравців, зокрема Сполучених Штатів і Росії. Україна ж поки що не має ресурсів для помітного посилення власного впливу.

Останній підрозділ “Україна як виробник безпеки в Європі і на пострадянському просторі” аналізує внесок України в якості проду­цента безпеки. На даному етапі наша держава знаходиться у стані переходу від переважно споживача до виробника безпеки, швид­кість якого залежить як від активності політичної еліти, так і від особливостей формування пан-європейської системи безпеки. Про це свідчить поглиблення участі України у Програмі парт­нерства з НАТО. Реальна можливість підвищити свою роль як вкладника в безпеку континенту виникає у зв’язку з розширенням НАТО-ЄС. Україна стає важливим чинником забезпечення стабільності східних рубежів Євросоюзу і партнером у боротьбі з незаконною міграцією, контрабандою зброї, наркотиків, радіо­активних матеріалів тощо. У контексті зміни політичної влади на початку 2005 р. Україна може виступати ключовим партнером і союзником ЄС на пострадян­ському просторі. Перспективним напрямом діяль­ності в якості виробника безпеки багатьма дослідниками вважається остаточне інституціювання Співдружності демократичного вибору, а також активізація ГУАМ, котрі могла б частково долучитися до врегу­лювання регіональних конфліктів та зміцнення “м’якої безпеки”.