ЕФЕКТИВНІСТЬ УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВАМИ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Теоретичні основи удосконалення вироб­ничо-економічної діяльності підприємств вугільної промисловості” викладено теоретико-методологічні засади системного підходу до ефективності управління як цілеспрямованого процесу структурних змін у вугільній промисловості в умовах формування ринкових відносин. Це дозволило визначити предмет дослідження – підприємства і процес управління ними відповідно до особливостей вугільної галузі.

У даний час постає нагальна необхідність у проведенні досліджень, результати яких дають можливість прогнозувати поводження цілісної системи при змінах її структурних складових. У дисертації доведено, що такий підхід постає пріоритетним у вуглевидобувній промисловості при акціонуванні й переході на корпоративне управління. Це обумовлено значною залежністю галузі не тільки від соціально-економічних процесів, а й від природних гірничо-геологічних умов родовищ вугілля. У дисертації системний підхід розглядається як метод, який використо­вується у дослідженні.

Проблема підвищення ефективності управління на всіх рівнях потребує від держави виконання ролі економічного партнера щодо промислових підприємств і галузі в цілому. Тому ринкові реформи у вугільній промисловості повинні здійснюватися в умовах домінуючої ролі держави, але із соціальною спрямованістю щодо галузі й забезпеченістю належної частки вуглевидобувних підприємств на ринку вугільної продукції.

Згідно з проведеним дослідженням зміна форм власності у вугільній промисловості обумовлена необхідністю переходу від надмірного централізованого відомчого і монополізованого управління економікою з боку держави до ринкових відносин. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. Завдяки зміні форм власності суспільство має можливість одержати ефективний механізм господарювання. Проте, як свідчить практи­ка, виникненню тієї чи іншої форми власності передують нормативні акти держави.

Інший напрямок реалізується у формах “приватизація - деприватизація” або “націоналізація - децентралізація”. Економічні реалії постсо­ціалістичних країн пов’язані з процесами “роздержавлення - приватизація”. В Україні приватизацію слід розглядати як процес, ефективність якого можна оцінювати за прибутковістю приватизованих підприємств.

Авторське визначення сутності проведеної приватизації полягає в тому, що відбулася не реальна приватизація, і навіть не роздержавлення, а просто “віддержавлення”, тобто значна частина власності була відділена від держави як власника. Новий власник не враховував інтереси суб’єктів господарювання, хоча саме інтереси є першочерговими для мотивації господарської діяльності. Цей аспект у процесі економічного реформування в Україні було проігноровано, що призвело до багатьох негативних соціально-економічних наслідків. Новий власник замість удосконалення виробництва, збільшення його об’єктів і підвищення ефективності на базі оновлення виробництва, реалізував мету необґрунтованого використання прибутків у своїх корисливих цілях. Наслідком цього явища стало глибоке перекошення інтересів, що мало негативний вплив на процес приватизації – не відбулася галузева й технологічна реструктуризація національної економіки. Також виникли проблеми щодо інвестиційних можливостей при проведенні подальших грошових варіантів приватизації.

Базуючись на аналізі розвитку цінової та дотаційної політики у вугільній промисловості в 90-х роках, розкрито її галузеві особливості, які характеризуються спробою проведення ринкових реформ і зміною економічних взаємин між управлінськими органами і виробниками. Їх наслідком стало розбалансування системи цін на вугільну продукцію, недосконалість порядку надання окремим групам шахт державної підтримки, посередництво різного роду приватних структур, а також паліативні методи взаєморозрахунків.

На цей час державну дотацію у вугільній галузі отримують 150 шахт, хоча мають відносно благополучні гірничотехнічні умови. Однак величина цих дотацій обмежена й у багатьох випадках не забезпечує покриття витрат на заробітну плату. Втручання в цей процес комерційних банків із непомірними процентними ставками за кредити погіршує фінансовий стан шахт.

Відособлена державна підтримка з держбюджету на технічний розвиток шахт складає тільки половину необхідних ресурсів і часто використовується на поповнення обігових коштів. Відмічене породжує новий процес – передачу окремих шахт вітчизняним чи іноземним інвесторам. Останні гарантують зі свого боку проведення технологічного переоснащення і реалізацію за вільними цінами вугілля. У роботі доведено, що такий підхід можливий тільки для дуже обмеженого переліку шахт з особливо сприятливими гірничо-геологічними умовами. Ці шахти використовують рентну складову прибутку, яка належить державі. Взагалі ж такий підхід може призвести до подальшого розба­лансування ціни на вугільну продукцію, до збитків на підприємствах енергетики і металургії. У цьому питанні авторське визначення таке: тимчасове поповнення держбюджету таким шляхом не зможе компенсу­вати подальший занепад галузі й пов’язані з цим нові збитки для держави. А вирішення актуальних галузевих проблем у середньо­строковій перспективі може бути досягнуто тільки завдяки підвищенню ефективності управлінської діяльності державних органів за напрямами:

негайна перебудова загальної структури управління вугільною промисловістю;

припинення невпорядкованої діяльності у сфері регулювання цін і держдотацій на окремих шахтах, збагачувальних фабриках, їх групах за показниками рентабельності або збитковості;

припинення незаконної діяльності будь-яких посередників із недержавною формою власності, що “перекачують” кошти підприємств і держави у власну кишеню; при цьому повинні суворо каратися протекціонізм і корупція;

створення системи стимулювання підприємств за економію витрат виробництва і розкриття внутрішніх резервів, що протидіяло б прагненню завищувати витрати заради збільшення величини дотацій;

визнання державою необхідності держпідтримки підприємств галузі в середньостроковій перспективі;

оплата вугільної продукції, яка передана державі на її замовлення для внутрішніх і зовнішніх запасів (з урахуванням якості), за діючими у даний час світовими цінами, з направленням отриманих коштів вугільним об’єднанням (концернам), що зобов’язані регулювати внутрішні фінансові потоки;

здійснення збуту “вільної” вугільної продукції та матеріально-технічного постачання вугільних об’єднань на основі маркетингових досліджень власними збутовими і постачальницькими органами за дого­вірними цінами з одночасним визначенням величини держпідтримки;

узгодження величини держпідтримки, так само як і рівнів договір­них цін, з галузевим органом при виконанні деяких умов: пільгового продажу вугілля окремим споживачам або виконанні держзамовлення;

здійснення, при поліпшенні економічного стану підприємств галузі, кредитної політики держави і вимог банківських структур у сфері техніко-технологічного розвитку підприємств на зворотній основі;

зміна статусу середньої ланки галузі шляхом формування концернів, що стало б способом реалізації ефективної системи ціноутворення і держдотацій.

У дисертації доведено, що залежність вугільних підприємств від стану надр родовищ вугілля визначає необхідність особливого порядку роздержавлення і приватизації тільки тих, які доцільні з боку національних інтересів держави. Для останньої важливо не тільки закриття безперспективних вуглевидобувних підприємств, зниження навантаження на бюджет унаслідок зміни форми власності, але й диверсифікованість напрямків реалізації прав держави при здаванні надр у концесію, передачі прав на управління приватним компаніям, уведенні корпоративного управління. Теоретично визначено, що системне впорядкування економічних відносин підприємств вугільної промисло­вості на основі змін форм власності й удосконалення ціноутворення неможливо без реструктуризації управління. Як показано в дисертації, остання припускає посилення ролі держави і концернів в організації процесу вуглевидобутку. Саме вони створюють можливості взаємодії держави і ринку в цій специфічній галузі господарства. Однак системна реорганізація вимагає глибокого дослідження стану галузі, визначення реальних тенденцій і специфіки проблем її функціонування.

У другому розділі “Умови функціонування підприємств вугільної промисловості”  визначено, що занепад вугільної галузі протягом 90-х років, незважаючи на деякі “сплески” активності в останні роки, призвів до деградації виробничого апарату і фінансового стану значної більшості вугільних підприємств і допоміжних виробництв. Зусилля держави щодо усунення цих явищ було спрямовано на прийняття законодавчих актів і урядових постанов, на структурну перебудову системи управління галуззю, на розробку низки короткострокових і перспективних програм реформування фінансового стану підприємств, на проведення окремих ринкових перетворень.

В аналітичних розробках техніко-економічного розвитку вугільної промисловості України за роки її незалежності, які здійснено в дисертації, виділено два етапи розвитку – до і після 1996 р., тобто року піку системної кризи галузі. Уперше за останні 47 років практично всі основні техніко-економічні показники галузевої економіки виявилися близькими до рівня 1950 р. А це був період, коли промайнуло всього 5 років після руйнівної другої світової війни. Капітальні вкладення за 1990-1996 рр. у галузі знизилися в 3,7 рази. Частка бюджетних коштів у них скоротилася більш ніж у 4 рази, з 82,9% до 19,7%. На вуглевидобувні підприємства було покладено ще і функції капітального будівництва за рахунок власних коштів, що у багатьох випадках обумовлювало суттєве зниження рівня освоєння нормативної виробничої потужності. При щорічній проектній вартості відповідних обсягів капітальних робіт у розмірі 1,0-1,2 млрд. грн. освоювалося тільки 150-170 млн. грн., або 12-15%. Це зумовлювало небезпечне старіння основних виробничих фондів і несло пряму загрозу життю і здоров’ю десяткам тисяч шахтарів.

Поступове поліпшення деяких основних техніко-економічних показників роботи вугільної промисловості України почалося з 1997 р. Істотними недоліками господарської діяльності є:

недостатній рівень держпідтримки галузі з бюджетних коштів;

низький рівень фінансування галузевої науки (48% до плану) і незадовільне вкладання капіталу (31,8% до плану);

низькі темпи будівництва нових підприємств і технічного переоснащення діючих;

наявність багатьох невирішених технічних, економічних, еколо­гічних і соціальних питань, пов’язаних із реструктуризацією шахтного фонду і закриттям шахт;

недостатній обсяг серійного випуску нової гірничої техніки;

безпідставне зниження цін на вугільну продукцію з боку шахт, у зв’язку з чим значна частина прибутку від реалізації вугілля перетікає в кишені “посередників”.

Важливою задачею для держави і суб’єктів господарювання є зміна типу управління економікою. Однак адміністративне управління поки що неповністю здало свої позиції, його значення ще суттєве. Покупець і споживач тісно взаємодіють у підприємництві і бізнес-плануванні. Автор дотримується тієї точки зору, що бізнес-план є квінтесенція всіх документів, що визначають прогноз розвитку конкретного підприємства, у тому числі будь-яких інвестиційних проектів.

Ступінь об’єктивності оцінки ефективності управління промисловими підприємствами залежить від того, наскільки раціональне управління. Збитковість підприємства не означає обов'язково, що воно позбавлено можливості пристосуватися до ринків капіталу і робочої сили. Підприємство може переконати партнерів, показати їм, що його можна і потрібно економічно оживити, якщо здійснити інвестиції. Якщо бізнес-проект покаже, що відродження всебічно обґрунтоване і гарантує прибуток, партнери з ринку капіталів підуть на інвестиційні витрати. Можливості вирішення цієї проблеми різноманітні.

Оскільки в умовах ринкових відносин державні адміністративні органи не можуть здійснювати всеосяжне управління власністю, цей процес доцільно демократизувати, передавши частину повноважень, у тому числі й інвестиційних, у регіони. Останні ближчі до суб’єктів економіки, тому їх взаємодія більш надійна. Це особливо вірно стосовно вугільної промисловості.

Основним напрямком удосконалення системи управління підприємствами вугільної промисловості повинно стати забезпечення економічної зацікавленості держави, регіонів і окремих інвесторів у реалізації конкретних програм і проектів їх розвитку. Кошти держпідтримки повинні направлятися на кращі шахти, збагачувальні фабрики, де вони реально будуть сприяти підвищенню або збереженню досягнутого рівня видобутку і збагачення вугілля. Механізмом вибору таких шахт повинно стати довгострокове замовлення, яке формується на основі національної потреби народного господарства України у вугіллі різного призначення. Ця загальна потреба реально відбиває не тільки необхідні обсяги і якість постачання, але і можливості потенційних споживачів у своєчасній оплаті за вугілля, що замовляється ними. Вихідним виступає виробничий потенціал самої галузі.

У третьому розділі “Джерела ресурсів і потенціал галузі на перспективу” обґрунтовано, що вугілля є основним енергоносієм в Україні, а на кожному етапі розвитку її економіки виникає суворо визначена потреба в обсягах видобутку вугілля різного призначення. Відхилення від потреби у вугіллі в той чи інший бік характеризується зайвими витратами, недовикористанням виробничого потенціалу інших галузей промисловості й сільського господарства, погіршенням екологічної ситуації, незадоволенням деяких потреб.

У дисертації обґрунтовано необхідність розробки програми розвитку вугільної галузі на довгострокову перспективу, орієнтовану на можливість забезпечення економічного зростання національної еконо­міки власною конкурентоспроможною вугільною продукцією, зменшення залежності держави від імпорту паливно-енергетичних ресурсів і гарантування на цій основі необхідного рівня енергетичної безпеки держави. У зв’язку з цим слід передбачити необхідні бюджетні інвестиції для завершення будівництва і спорудження нових шахт і розрізів, реконструкцію і технічне переоснащення найбільш перспективних вугільних підприємств, підготовку нових горизонтів і видобувних ділянок, забезпечення поточної ефективної державної підтримки галузі, особливо на необхідний розвиток обсягів виробництва.

У дисертації доведено, що в подальшому розвитку інвестиційної діяльності вугільної промисловості необхідно інвестування двоякого роду: на створення нових робочих місць у нових секторах економіки і на відповідне навчання і консультування працівників, що вивільняються. Проте інвестиційна політика держави і регіонів залишається не зовсім обґрунтованою економічно. Загальне твердження про необхідність фінансування для вирішення соціально-економічних проблем має потребу в суттєвому уточненні. А справа полягає в тому, що чим нижче ресурс інвестування, тим важливіше, гостріше задача його ефективного використання.  Її вирішення містить відповідь на питання, хто і де:

формує інвестиційні ресурси;

здійснює державну політику розподілу ресурсів, адекватну району (контингенту) їх формування;

проводить державну політику розвитку традиційно депресивних регіонів за цілями, реалізація яких підкріплена відповідними програмами і відповідальністю адміністрацій, керуючих ними;

виконує економічну волю регіонів у створенні й використанні інвестиційних ресурсів;

здійснює обґрунтування відповідної політики і програм державного та регіонального рівнів.

Доведено в роботі, що створення програм потреби у твердому паливі є найважливішою складовою механізму, що регулює виробничу і фінансово-економічну діяльність народного господарства в цілому і вугільної промисловості України зокрема. Визначення реальної величини потреби у вугіллі різного призначення значною мірою залежить від інвестиційних можливостей регіонів України. Формування ресурсів інвестування й ефективного їх використання передбачає надання більшої економічної самостійності регіонам і вимагає принципової зміни інвестиційної політики держави, а саме перетворення регіонів у виробників і споживачів інвестиційних ресурсів. Регіони вносять різний вклад в економічні результати розвитку суспільства країни. При цьому інвестиційні можливості неадекватні внескам. У роботі було встановлено ранги областей за рівнем обсягів виробництва товарів і послуг, а також за участю регіону у валовому внутрішньому продукті України. Відзначено протиріччя між економічною роллю регіону в країні і його можливостями у соціальному забезпеченні, насамперед робочими місцями. Основна причина протиріччя – згортання вуглевидобутку і розрахунок на істотну частку бюджетних ресурсів, які держава, акумулюючи їх у центрі, на даний час ще не може ні ефективно зібрати, ні ефективно витратити.

У четвертому розділі “Концепція реорганізації структури управління галуззю” обґрунтовано необхідність реорганізації управління вугільною промисловістю, визначено основні вимоги до адекватності системи управління галуззю умовам ринку.

У процесі освоєння ринкових методів господарювання потрібна адаптація до нових умов правових форм управління промислових підприємств. Загальний підсумок неефективної організаційно-управ­лінської реструктуризації та нераціональної державної політики стосовно галузі – збитковість функціонування, за найрідшим виклю­ченням, більшості вугільних підприємств. Собівартість 1 тонни вугілля, що видобувається, у середньому на 30% перевищує ринкові ціни і продовжує зростати. Так, собівартість вугілля за підприємствами Донецької області з 1997 по 2000 р. збільшилася в 1,3-1,8 рази. У дисертації доведено, що становище, яке склалося в галузі, вимагає проведення негайних заходів щодо її реструктуризації, що повинне бути адекватним реформуванню системи управління. Остання спрямована на досягнення таких глобальних цілей: формування економічних стимулів підвищення ефективності виробництва; залучення приватних капіталів для фінан­сування розвитку підприємств галузі; зниження рівня відповідальності держави за стан справ і становище трудового колективу на кожному підприємстві; підвищення відповідальності керівників усіх рівнів за ефективність функціонування підприємств галузі. Нова система управління дозволить органічно поєднати переваги адміністративного й економічного управління, що дозволить досить упевнено адаптуватися до складних умов переходу до ринкових відносин.

У дисертації запропоновано провести комплекс заходів для реабілітації вугільної промисловості через впровадження нового механізму ціноутворення. Це дозволяє усунути протиріччя між вартістю і ціною продукції до рівня, що забезпечує розширене відтворення. Пропонується механізм спеціальної надбавки до тарифів на електро­енергію, уведення компенсаційних виплат на вугільну продукцію, диференційованих по регіонах, а також механізм гірничої ренти й інших заходів, що забезпечать реструктуризацію боргів вугільної промисло­вості. Державну бюджетну підтримку вугільної промисловості пропонується зберегти, але направити її винятково на інноваційний розвиток галузі й капітальне будівництво.

Розроблено необхідні методичні підходи до трансформації діючої системи управління. Підходи засновано на реформуванні відносин власності з метою залучення інвестицій у діяльність найбільшої кількості суб’єктів господарської діяльності вугільної промисловості.

У дисертації обґрунтовано, що реорганізація управління вугільною промисловістю ефективна при дотриманні таких загальних прин­ципів: максимальне розвантаження вищої і середньої ланок від оператив­ного управління; створення відносно невеликої кількості структур середнього рівня з включенням до їх складу вуглевидобувних, вугле­переробних і інших підприємств, безпосередньо (технологічно й органі­заційно) пов’язаних із видобутком і збагаченням вугілля. При цьому варто враховувати не тільки територіально-виробничий чинник, але й можли­вість досягнення максимальної економічної вигоди; покладання на струк­тури середнього рівня всіх економічних функцій, які сприяють зниженню витрат виробництва, підвищенню якості й асортименту продукції.

У п’ятому розділі “Методологія вибору оптимальної структури управління вугільною промисловістю” розроблено концептуальні положення оцінки інвестиційної привабливості підприємств галузі, заходи щодо оптимізації складу вугільних компаній і структури середньої та вищої ланок управління. Запропоновано методи оптимізації програм розвитку вугільної промисловості.

Доведено, що стає очевидною перша найважливіша задача удосконалення управління галуззю – реформування відносин власності з метою залучення частки капіталу в діяльність найбільшої кількості суб’єктів вугільної промисловості.  Доцільно весь діючий шахтний і вуглепереробний фонд розподілити на деяку кількість груп із позицій їх привабливості для приватизації чи інвестування. Критерієм формування однорідних груп вугільних підприємств приймається їх прибутковість за визначений проміжок часу – не менше терміну окупності капітальних вкладень. Такий методичний підхід дозволяє об’єктивно диференціювати діючі вугільні підприємства з позицій фінансового потенціалу і привабливості для інвестування, обумовлених шляхом оцінки їхньої ринкової вартості.

У свою чергу показник прибутковості є основою для встановлення необхідності залучення державних дотацій і їхньої величини, достатньої для простого чи розширеного відтворення. Класифікацію вугільних підприємств за фінансовими ознаками наведено на рис. 1.