МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
МІЖЕТНІЧНА ВЗАЄМОДІЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

  У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено її зв’язок з науковими програмами організацій, об’єкт та предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, наукову новизну, теоретичне значення та практичне застосування, методи дослідження, а також висвітлено характер апробації.

У першому розділі – „Основні теоретико-методологічні аспекти вивчення міжетнічної взаємодії. Джерельна база дослідження” – констатовано, що останньою  є архівні й частково опубліковані документи. Серед перших – документи органів влади й матеріали, що висвітлюють діяльність політичних акторів. Документи такого характеру опрацьовано в Державних архівах Івано-Франківської, Волинської, Львівської, Рівненської, Тернопільської областей, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Центральному державному архіві громадських об’єднань України, Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, а також Архіві Актів Нових у Варшаві.

Важливим джерелом для вивчення міжетнічної взаємодії є етнічна преса. За критерієм інформативності найзначимішими є газети „Діло”, „Нова Доба”, „Новий час”, „Републіка”, „Chwila”,  „Życie Wołynia”, а також часописи „Sprawy Narodowościowe”, „Biuletyn Polsko-Ukraiński”, які спеціалізувалися на висвітленні проблем міжетнічної взаємодії в Польщі.

Своєрідним дзеркалом оцінки реалій, у яких перебувають групи, виступає суспільно-політична література. У формі агрегованих партіями завдань, реалізація яких сприяла б зміні становища „своїх”, вони відображені в їхніх програмах, листівках та зверненнях, пропагандистських виданнях, а також публіцистичній літературі. З-поміж останньої особливо важливими є праці тих, хто претендував на статус етнічних лідерів чи бодай складав ядро найактивніших членів партійних чи громадських інституцій. У дисертаційному дослідженні використано також мемуарну літературу.

У розділі проаналізовано основні корпуси праць, у яких аналізується проблема міжетнічної взаємодії. З-поміж робіт зарубіжних учених найзначимішими є праці С.Ліпсета й С.Роккана, В.Боттеро й К.Пренді, А.Рьоммєлє, Б.Андерсона, Е.Геллнера, Е.Д.Сміта, І.Берліна. В їхніх роботах визначено фактори стратифікації суб’єктів етнополітичної сфери та їхніх структурних розмежувань. Враховуючи відмінність характеру переживань різнопорядкових груп, їх відображення в етностатусних ідеологіях, вчені Заходу досліджують проблему націоналізму. Водночас, з огляду на те, що каталізатори міжетнічної взаємодії криються в колективних інтересах, власне – бажанні груп утримати свої домінуючі позиції або ж прагненні позбутися панування інших, особливу увагу вчених Європи та США привертає соціальний конфлікт. Його вивченню присвячені роботи Р.Дарендорфа, Л.Козера, Р.Коллінза, Д.Зенгхааса, Р.Преторіуса, Р.Уілсона, Т.Р.Гарра та ін. Особливе місце з-поміж цих праць посідає дослідження В.Хеслі, яка узагальнила домінуючі серед вчених Заходу підходи в оцінці причин етнічних рухів.

Зосереджуючи увагу на всіх суб’єктах етнополітичної сфери, зарубіжні вчені приділяють значну увагу проблемам атитюдів етнонаціональних спільнот, їхнім діям та етнополітиці держав. Цим проблемам присвячені роботи Дж.Рекса, Н.Дж.Смелзера, Е.Мендельсона, Е.Яна та ін. Серед цих праць багатогранністю проаналізованих проблем, серед яких етнополітика держав, помітно виділяються монографії Дж.Ротшильда та Р.Брюбейкера.

На розробку теоретичних положень міжетнічної взаємодії радянськими вченими суттєво вплинув ідеологічний монізм, що панував у СРСР. З-поміж проблем, які досліджувалися ними (зокрема, Ю.Бромлеєм, Ф.Горовським, Л.Лавровою та ін.), - типологія етнічних процесів. Намагаючись теоретично обґрунтувати „зближення й взаємопроникнення” етнонаціональних спільнот, вчені СРСР (В.Скуратовський та ін.) зосередили увагу на розробці проблеми культури міжетнічного спілкування. Інновації ж на кшталт „формування соціалістичних національних відносин” сприяли абсолютизації постулату інтернаціоналізації як визначального принципу радянської методології.

Інший тематичний комплекс формують праці, що мали за мету так звану „критику буржуазних концепцій”. Вони – непереконлива й кон’юнктурна спроба довести еклектичність суджень учених Західної Європи й США, які, водночас, опосередковано сприяли знайомству з їх теоретичним доробком (наприклад, концепціями, що присвячені вивченню взаємодії домінуючої та підпорядкованих груп) науковців СРСР. Разом з тим твердження про „безконфліктність” радянського суспільства призвело до зосередження уваги на конфліктах внутрішньогрупових, появи численних публікацій про „дружбу і співпрацю народів СРСР”.

З-поміж робіт пострадянських учених з проблем міжетнічної взаємодії чільне місце посідають дослідження науковців Росії. Епіцентром їхньої уваги є міжетнічний конфлікт (роботи О.Здравомислова, В.Тішкова, О.Ахієзера, Б.Краснова, А.Ямскова й ін.). З-поміж цих праць особливо помітними є монографія А.Глухової – теоретико-методологічне осмислення дискурсу політичних, у т.ч. й етнічних конфліктів, та дослідження Г.Солдатовою явища міжетнічної напруги, яка, згідно висновку вченої, охоплює всі етапи міжгрупових суперечностей.

Загалом пострадянська етнополітологічна думка репрезентує різні напрями теоретичного осягнення міжетнічної взаємодії. Досліджуються, зокрема, основоположна для неї дихотомія „ми – вони”, етностатусна ідеологія, політична культура й етнокультурні міжгрупові контакти, місце міфу в ідеології політичних акторів тощо.

Вітчизняний внесок у розробку теоретичних положень міжетнічних процесів розмежовано як за характером студій (праці політологів та істориків), так і за хронологічним принципом. Це зумовлено тим, що окремі елементи дискурсу міжетнічної взаємодії розроблялися (здебільшого опосередковано) сучасниками досліджуваних подій. З-поміж них – О.Бочковський, В.Старосольський, Ю.Вассиян, Д.Донцов, В.Липинський, Я.Олесницький, М.Сціборський, С.Томашівський, В.Целевич та ін. Важливі теоретичні й концептуальні положення з досліджуваної проблеми містяться в працях сучасних вітчизняних учених. Зокрема, В.Євтуха, О.Майбороди, О.Картунова, І.Кресіної, В.Котигоренко, Л.Нагорної, С.Римаренка, М.Шульги, Ю.Мацієвського та ін.

Доробок українських учених з проблеми міжетнічної взаємодії доповнюється працями істориків (Ю.Сливки, С.Макарчука, О.Зайцева, В.Кугутяка О.Павлишина, Н.Стоколос, Ю.Крамара та ін.). Більшість із них, за влучним спостереженням Р.Коллінза, „…є певною мірою теоретиками конфлікту з тієї простої причини, що драматичні факти історії, які вони описують, складаються з боротьби, чвар і незгод”. Щоправда, на відміну від праць польських та інших західних учених (зокрема, А.Хойновського, М.Папєжинської-Турек, В.Вєжбєнца, О.Бергманна, В.Паруха, Е.Коко, В.Міха, Н.Арндта) роботи вітчизняних науковців здебільшого обмежуються аналізом взаємодії українців і поляків.

Праці зарубіжних і вітчизняних учених визначають ті принципи й положення, які стали теоретичною і методологічною основою для аналізу міжетнічної взаємодії в обраному хронотопі. Фокусуючи увагу на етнополітичній поведінці як її основному формотворчому чиннику, вони трактують групи, з одного боку, як цілість, з другого, як такі, чиї експектації та цілі виявляються в діяльності сформованих в їхньому середовищі політичних акторів. Спільно з державою вони формують спектр суб’єктів етнополітичної сфери, в той час як соціум постає поділеним на „своїх” і „чужих” внаслідок структурних розмежувань, функціональності в будь-якому етнополітичному організмі простору соціокультурної дистанції.

Остання, в якій лінії розмежування є рівновеликими, хоча й виконує в умовах етнічних відмінностей демаркуючу функцію, проте не виступає безпосередньою передумовою конкуренції груп та загострення їхніх стосунків. Конфлікти виникають внаслідок депривації етнонаціональних спільнот, політизації їхнього невдоволення. Воно, з одного боку, - результат порівняння становища групи як у горизонтальному, так і вертикальному „зрізах”, яке є закономірним елементом оцінки суспільних реалій підпорядкованими групами в тих поліетнічних державах, у яких функціонує ранжована система міжетнічних відносин, з другого – їх прагнення змінити існуючий статус-кво. Відтак поруч із об’єктивним співіснуванням етнонаціональних спільнот у межах певного етнополітичного організму, яке є результатом їх спільного громадянства, ініціативи принаймні однієї з груп зумовлюють функціональність протидіючого процесу. Суб’єкт-суб’єктні стосунки його учасників є варіантами етноконтактних ситуацій, що виникають як сукупність обстоювання групами в поліетнічних державах своїх інтересів, цілей, захисту чи спроб ліквідації існуючих статусів, відтак – виконання певних ролей.

Незважаючи на варіативність концепцій аналізу етнонаціональної політики держав зарубіжними та вітчизняними вченими, вона оцінюється за критеріями розподілу нею різного роду обмежених ресурсів, створення/консервації системи (не)рівності шансів для реалізації різними групами ціннісних можливостей і диференційованого ставлення до їхніх культурних ресурсів.

У другому розділі – „Західноукраїнська етнополітична сфера: суб’єкти і тенденції” – аналізується етносоціальна структура населення регіону, пріоритети етнонаціональної політики держав, які в різний час інституціоналізувалися на західноукраїнських землях чи включали до свого складу їх окремі частини, а також артикульовані партіями етногрупові інтереси та стратегії їх захисту.

Зокрема, проаналізовано етносоціальний склад населення регіону, констатовано відмінність між ареальним та дисперсним характером проживання українців, поляків, євреїв та інших імміграційних меншин, соціальну неструктурованість більшості етнонаціональних спільнот, що проживали на західноукраїнських землях. Беручи до уваги лінії соціального розмежування між містом і селом та культурний поділ праці, з’ясовано функціонування в західноукраїнській етнополітичній сфері міжетнічної дистанції в її соціальному й етнопсихологічному дискурсах.

Аналізуючи пріоритети етнонаціональної політики держав, констатовано, що в умовах трансформаційних процесів вони виступали інституційним засобом для втілення інтересів тих етнонацій, які здобули дефіцитні ресурси. Ця тенденція  протягом міжвоєнного періоду функціонує перманентно, що підтверджується етнополітикою Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях.

У дисертації з’ясовано тотожність ініціатив держав у сфері етнонаціональної політики, що виявилася в наступній тріаді: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності та досягнення стабільного функціонування їх політичних систем. З огляду на розбіжності в сприйнятті держави „своїми” й „чужими”, засобом для реалізації цих цілей стала легітимація влади. Успіхи й невдачі в реалізації останньої, інтеграції суспільства на засадах спільних цінностей проаналізовано на прикладі позиціонування різних етнонаціональних спільнот у виборчих кампаніях до Українських національних зборів у північно-західних землях (грудень 1917 р.), Української Національної Ради в Галичині (листопад 1918 р.) та польських національних зборів (листопад 1922 р.).

Держави, за винятком Галицької соціалістичної радянської республіки (ГСРР), для спонукання етнічних меншин до легітимації влади презентували схожі стратегії. Поруч із формалізованою відповіддю на питання про обрану їх політичними елітами етнополітичну модель, законодавство модерних держав визначало „правила гри” суб’єктів міжетнічної взаємодії, способи легітимного захисту ними своїх групових інтересів тощо. Важливу роль відведено також захисту прав етнічних меншин. Він постає не тільки значимим елементом правового поля новоутворених держав, але й засобом кореляції етнополітичної поведінки „чужих”. При цьому розробка такого законодавства, яке сприяло б мінімізації міжетнічної напруги й суперечностей, є бажаною для держав, але не їх самоціллю. Адже за певних умов (зокрема – застосування владою сили) потенціал міжетнічного антагонізму може бути тимчасово „заглушений”, власне – герметизований у самому собі, що сприяє усталенню хоч і конфронтаційної, проте стабільності. Натомість головним з-поміж пріоритетів держав у сфері етнонаціональної політики виявилося запобігання зазіханню етнічних меншин на владу, нейтралізація їх сепаратизму.

Незважаючи на різницю в ставленні етнічних еліт українців і поляків до принципів багатокультурності, як Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), так і Друга Річ Посполита постала перед імперативом формування поліетнічної політичної спільноти. Це, як і необхідність об’єднання громадян незалежно від їхньої етнічності в реалізації спільного проекту майбутнього, окреслило завдання формування подвійної етнонаціональної свідомості етнічних меншин.

Враховуючи різницю агрегованих етнічними партіями завдань, що зумовлена монополізацією влади одним із суб’єктів міжетнічної взаємодії й усталенням його субординаційних стосунків з „чужими”, у розділі проаналізовано номіновані політичними акторами „ми”-інтереси та стратегії їх захисту. Вони, враховуючи різний статус груп, означені очевидною амбівалентністю: партії, що постали в середовищі титульних етносів, обстоювали інтереси держави, інші ж, які об’єднували етнофорів з числа етнічних меншин, - захищалися від їхнього диктату. В умовах етнізації політики й міжетнічних суперечностей це зумовило функціональну роль етнічних партій як конфліктних груп.

Спільність артикульованих політичними акторами українців і поляків завдань (зокрема, етнополітичний ренесанс) простежується лише на початку трансформаційних процесів. Після інкорпорації Другою Річчю Посполитою західноукраїнських земель сповідувані більшістю польських партій стратегії набули імперських ознак. Це твердження аргументується, з одного боку, асиміляторськими проектами щодо слов’янських етнічних меншин ендеків, їх прагненнями макіавеллістськими методами посилити т.зв. „польський стан посідання” на західноукраїнських землях та забезпечити умови для домінування в них польської культури тощо, з другого, - бажанням змусити емігрувати з Польщі євреїв.

Хоча, на відміну від ендеків, які обстоювали ідеал моноетнічної держави, польські консерватори, представники лівих і центристських сил нації-держави виступали за запровадження територіальної автономії на західноукраїнських землях та надання національно-культурної автономії дисперсним меншинам, вони, за винятком поодиноких партій (наприклад, Незалежної селянської партії, комуністів), заперечували право українців на політичне самовизначення. Не поділяючи намірів праворадикалів асимілювати їх, обстоюючи платформу конституційного захисту прав етнічних меншин у питанні розподілу основного економічного ресурсу регіону – землі, ці партії керувалися здебільшого інтересами виключно центральної етнічної групи.

Її пріоритети, що сфокусувалися в ідеях, за тодішнім політичним лексиконом, т.зв. „державної асиміляції” (тобто завдання формування подвійної етнічно-громадянської ідентичності „чужих”) і державного солідаризму, склали основу політичної платформи пілсудчиків. Їх переорієнтація на „консолідацію національну” засвідчила курс влади та нової проурядової коаліції на ліквідацію існуючих у польській державі соціокультурних підсистем, мінімізацію впливу етнічних меншин на суспільно-політичні процеси.

Різні стратегії в питанні досягнення цілей етнонації, розбіжності в сповідуваних методах їх реалізації та трактуванні сутності міжетнічного інтеракціонізму зумовили формування демократичної та радикальної течій українського етнонаціоналізму. Речники останньої, як і польські націоналісти, трактували конфлікт іманентним єством міжетнічної взаємодії. Водночас представники обох течій українського етнонаціоналізму відмежувалися від тих партій, що визнали анексію Польщею західноукраїнських земель. Аналізуючи фактори, що зумовлювали позицію останніх, констатовано захист конформістами, як і іншими українськими партіями, етнокультурних ресурсів групи, їхню одностайність у різкій критиці існуючої в Польщі системи розподілу економічних ресурсів.

Захист культурних символів та економічних інтересів визначали сутність завдань, що агреговані й політичними акторами імміграційних етнічних меншин – євреїв, росіян, до певної міри (враховуючи домінуючу чи тривалу аполітичність) чехів і німців. Вони, як у часи існування українських держав, так і після їх падіння, намагалися порозумітися з центральною владою, сприяти інтеграції „своїх” у новопосталі етнополітичні організми на найсприятливіших для них умовах.

У розділі стверджується, що міжетнічна соціокультурна дистанція, як і зумовлена культурними ресурсами спільнот світоглядна, соціокультурна дихотомія „свій – чужий”, є факторами, які зумовили етнічний принцип політичної структуризації етнофорів. Етнічні партії виступали інструментом внутрішньогрупової інтеграції, а їхня діяльність, що відобразила політизацію „ми”-переживань, характеризувалася нонконформізмом (за винятком угодовців) у захисті прав „своїх”, що й спричинило превалювання в міжетнічній взаємодії на західноукраїнських землях суперечностей і конфліктів.

У третьому розділі – „Міжетнічна взаємодія в умовах трансформаційних процесів” – аналізується етнополітична поведінка її суб’єктів, стратегії центральних влад періоду державно-політичних змін та культура міжетнічної взаємодії. Зокрема, у дисертації з’ясовано детермінантні фактори політизації етнічностей, які класифіковано як сталі та ситуативні. До перших віднесено, по-перше, імпліцитні механізми етнічності, які спонукали ініціативи українців, поляків та євреїв, спрямовані на здобуття державності, по-друге – етнополітику українських і польської держав, які, реалізовані в атмосфері зростаючої політичної самосвідомості етнофорів, викликали захисну протидію етнічних меншин. Натомість ситуативні детермінанти визначено реакцією окремих етнічностей на імпульси-виклики двоякого характеру. З одного боку, тих, які мають безпосереднє етнічне „авторство” й спрямовувалися на реалізацію конкретних завдань, з другого – як результат незалежних від суб’єктів західноукраїнської етнополітичної сфери суспільних реалій.

Визначальний фактор, що вплинув на характер етнополітичної поведінки груп у час краху імперій, - наявність/відсутність їх претензій на здобуття дефіцитних ресурсів, зокрема – влади. Намагання українців і поляків встановити свій політичний контроль у регіоні призвели до їх воєнно-політичного конфлікту. При цьому політична поведінка етнофорів з числа обох етнонацій позначена амплітудою коливань від активної участі в етнічних рухах чи навпаки, протиставлення новій владі чи інертного споглядання за інституціоналізацією в регіоні нових етнополітичних організмів. Тим часом для дисперсних етнічних меншин, які демонстрували здебільшого інтеграційну етнополітичну поведінку, транзитивний стан став часовим простором для адаптації в нових суспільно-політичних реаліях.

Досліджуючи характер етноповедінки за критерієм домінуючих на груповому рівні тенденцій, які визначаються за превалюючими формами реакції-відповіді етнонаціональних спільнот на зовнішні щодо них виклики з метою охорони групових інтересів і цінностей, констатовано, що її визначальними ознаками були: 1 – участь українців і поляків у державно-інституційному, статусно-рольовому конфлікті та самоусунення від нього інших етнонаціональних спільнот; 2 – нонконформізм претендуючих на здобуття політичного контролю над Східною Галичиною етнонацій у час вирішення проблеми її державно-правового статусу на міжнародній арені; 3 – мобілізація сил, спрямованих на здобуття етнічними меншинами повноти громадянських прав.

Етнополітичну поведінку українців і поляків періоду їх воєнно-політичного конфлікту, із врахуванням контроверсій у визначенні її основних типів за характером, цілями й методами, визначено як нонконформістсько-наступальну. При цьому констатація самого факту війни між претендуючими на здобуття обмежених ресурсів етнонаціями слугує апріорним свідченням такої їх етноповедінки, яка на первинному рівні характеризується активністю, на вторинному – конфліктністю, почасти – агресивністю. Враховуючи ж те, що після поразки Української Галицької Армії (УГА) й укладення Ризького мирного договору більшість українців захищали свої інтереси легітимними методами, превалюючою ознакою їх етнополітичної поведінки в умовах анексії західноукраїнських земель Польщею визначено нонконформістсько-захисну.

Відмінну – пасивну – етнополітичну поведінку демонстрували впродовж трансформаційних процесів інші спільноти. Одні з них (німці, чехи, певний час – росіяни) виявляли інертність чи аполітичність, тим часом як євреї – агреговану етнічними лідерами й політичними акторами позицію нейтралітету у воєнно-політичному конфлікті. Разом з тим, враховуючи послідовність у захисті етнічними меншинами своїх прав та інтересів, їх політичну поведінку класифіковано як нонконформістсько-захисну, а росіян такою, що поєднала ознаки як наступального і захисного нонконформізму (відповідно – антикомуністичний і монархічний рухи, боротьба за етнічні права), так і конформізму, що виявився у декларації Російським народним об’єднанням лояльності його членів до Польщі.

Відмінності в домінантах етноповедінки суб’єктів міжетнічної взаємодії – наслідок різних цілей, які в час краху імперій намагалися реалізувати етноареальні й дисперсні спільноти. Певна ж схожість їхніх стратегій визначилася після набуття ними нових/старих статусів у результаті завершення воєнно-політичного міжетнічного конфлікту. Точки перетинання у вимогах етнічних меншин – домагання запровадження автономії в її територіальному та національно-культурному варіантах, громадянського рівноправ’я тощо – як і необхідність захисту від агресивної етнонаціональної політики держави стали передумовою ситуативної співпраці підпорядкованих груп. Визначальна перешкода, яка стала на заваді досягнення їх політичного консенсусу в подальшому, - розбіжність у ставленні до Польської держави.

Стратегію держав у сфері етнонаціональних відносин періоду трансформаційних процесів проаналізовано в трьох політичних ситуаціях: 1 – в умовах збройного міжетнічного територіального конфлікту, 2 – у час невизначеного переможцями в світовій війні державно-правового статусу Східної Галичини, 3 – в умовах анексії західноукраїнських земель Польщею. З’ясовано, що в першій з них етнополітика держав спрямовувалася на ліквідацію етнічного сепаратизму, а права етнічних меншин нерідко трактувалися похідними від їхньої політичної лояльності. Упродовж вироблення країнами Антанти рішення стосовно долі східної частини Галичини держава-окупант реалізувала низку спрямованих на експорт заходів, які мали сприяти здобуттю прийнятної для Польщі відповіді на питання про державно-правову приналежність регіону. Водночас вона включила його населення до участі в загальнодержавних акціях. У третій з визначених політичних ситуацій держава діяла як суверен, що забезпечило їй можливості для завершення процесу інкорпорації західноукраїнських земель, переходу до застосування принципів етнізації політики.

У дисертації з’ясовано, що стратегія етнонаціональної політики в умовах інституціоналізації держав є сублімованим відображенням ними цілей колишніх антиколоніальних етнічних рухів. Відтак спільними для них, за винятком ГСРР, виявилося забезпечення преференцій новопосталим націям-державам у всіх сферах суспільного життя, яке супроводжувалося формалізацією прав етнічних меншин. Здійснюючи таку нормативно-регулюючу функцію, держави тим самим намагалися спонукати їх визнати іноетнічну владу.

Етнополітика польської та українських держав суттєво відрізняється за двома параметрами: готовністю створити оптимальні умови для збереження культурних ресурсів етнічних меншин та (не)застосуванням принципів міжетнічної субординації. Першого досягнуто завдяки проголошенню Центральною Радою закону про національно-культурну автономію, його включенню до Конституції Української Народної Республіки (УНР) та впровадження інституту екстериторіальної автономії в ЗУНР. Остання застосувала принципи інституційного гарантування прав етнічних меншин, законом про вибори запровадила етнічні квоти в законодавчому органі республіки.

Натомість державна етнонаціональна політика Польщі періоду парламентської демократії характеризується запровадженням субординаційних міжетнічних відносин. Їх складові – етнократія, застосування владою своєрідних стандартів щодо етнічних меншин, які конструювалися за критерієм їх політичної лояльності тощо. З огляду на це констатується відмінність стратегій держав та втілюваних ними етнополітичних моделей. Державна політика УНР і ЗУНР у сфері етнонаціональних відносин базується на засадах консенсусу, а Другої Речі Посполитої – конфронтації. За втілюваними моделями перші класифіковано як громадянські держави, другу – як державу, що націоналізується. Лише після коректив, внесених у стратегію влади пілсудчиками, етнополітична модель Польщі тимчасово еволюціонувала в бік держави поліетнічної.

У дисертації з’ясовано культуру міжетнічної взаємодії в умовах трансформаційних процесів. Її структуру визначено як сукупність оціночної орієнтації, політичної культури та засобів, які використовуються етнофорами й політичними акторами у взаємодії з „чужими”. Враховуючи особливу роль держав у конструюванні архітектоніки культури міжетнічного інтеракціонізму, проаналізовано їх законодавчі акти, декларації урядів тощо. Вони трактуються засобами донесення до суб’єктів політичних процесів тих принципів, що обираються елітами груп у царині етнонаціональної політики. Водночас втілення ними конкретних стратегій засвідчило розрив між трансльованими етнічними лідерами принципами культури взаємодії груп та її безпосередньою практикою.

Враховуючи зміну політичних ситуацій, у міжетнічному інтеракціонізмі часів трансформаційних процесів виокремлено той його тип, який означено культурою міжетнічної взаємодії періоду воєнно-політичного конфлікту. На елітарному рівні вона включала ініціативи, спрямовані на його врегулювання, спроби залучення „чужих” до співпраці з етнонаціями, які претендували на здобуття обмежених ресурсів тощо. Хоча терпимість щодо них нерідко виявляли окремі етнофори, груповий рівень міжетнічної взаємодії характеризується нонконформізмом. Вияви його поведінкових форм різняться в залежності від ситуацій, проте базуються на спільному знаменнику ізоляційної етнополітичної поведінки.

Визначальний формотворчий критерій характеру міжетнічної взаємодії – методи захисту групових інтересів – не змінюється й після завершення воєнної фази етнічного конфлікту. Класифікуючи ініціативи й дії етнічних меншин в обстоюванні своїх інтересів у новій політичній ситуації як діалогово- та ненасильницько-захисні, констатовано превалювання в етноповедінці поляків їх радикально-наступального антиподу.

Ця тенденція виявилася в етнонаціональній політиці Польщі, яка здебільшого ігнорувала вимогами етнічних меншин. Іншу практику – консультації, досягнення консенсусу різностатусних етнонаціональних спільнот, демонстрували Центральна Рада, Директорія УНР і ЗУНР, протягом 1926-1935 рр. – Польща. Різні етнополітичні моделі держав та засоби, що використовувалися ними й титульними етносами для їх втілення, відображають як відмінності цінностей, так і етнополітичної поведінки, які в комплексі й визначали культуру міжетнічної взаємодії.

У четвертому розділі – „Міжетнічні компроміси періоду „санації” – з’ясовано їх амбівалентну природу. Вона виявляється, з одного боку, в ініціативах суб’єктів міжетнічних процесів, з другого – у взаємодії в беземоційному стані, т.зв. „безликому соціальному порядку”, який є наслідком низької активності міжетнічних контактів або ж їх відсутності. Таке взаємоігноруюче співіснування груп класифіковано нейтральним модулем міжетнічних компромісів. Водночас поява контактів поміж ними чи їх активізація призводить до аберації нейтральних стосунків у нову якість.

Досліджуючи інтеракціонізм різностатусних етнонаціональних спільнот, констатовано, що з часу приходу до влади пілсудчиків платформою компромісу нації-держави з етнічними меншинами обрано курс на формування поліетнічної політичної спільноти. Засобами її конструювання трактувалися спонукання державно-громадянської ідентичності „чужих”, їхня подвійна лояльність. З-поміж ініціатив влади, які мали сприяти гармонізації взаємин поляків з етнічними меншинами, - залучення останніх до участі в проурядовій міжпартійній коаліції, налагодження комунікативних каналів між колишніми учасниками воєнно-політичного конфлікту, сепаратні угоди уряду з політичними акторами українців та євреїв тощо.

Констатуючи об’єктивні передумови міжетнічних компромісів,  наголошено на значимості готовності до порозуміння з підпорядкованими групами титульного етносу. Водночас, з урахуванням функціонування автостереотипу польського месіанізму, що призвів до культуртрегерства нації-держави та поєднався з комплексом переможця у війні, висновується, що подолання синдрому упередженості (як і у випадку із гармонізацією взаємодії рівностатусних груп) залежить від низки факторів. Зокрема, спроможності етнічних лідерів скоригувати настрої стосовно „чужих” у лоні власної групи, здатності останньої долати пастки необ'єктивності, продукувати спільні переживання з тими, хто зазвичай чи в конкретній політичній ситуації уособлював опонента чи супротивника.

Враховуючи фактор етностатусних інтересів, проаналізовано специфіку оцінки адресованих групам ззовні пропозицій. Так, прийнятність вертикально-висхідних ініціатив оцінювалася нацією-державою у вузькій шкалі пріоритетів збереження територіальної цілісності держави й національного суверенітету, відповідності пропозицій етнічних меншин їх конформістсько-інтеграційній етнополітичній поведінці. Натомість індикатором прийнятності для підпорядкованих етнонаціональних спільнот вертикально-низхідних починань є критерій відповідності пропозицій титульного етносу перспективі інтеграції підпорядкованих груп в етнополітичний організм, умов, за яких вона має відбуватися. Відтак досягнення міжетнічних компромісів/консенсусів залежить з-поміж іншого від прийнятності пропозицій для „чужих” (проблема ступені загрози їх груповим інтересам), готовності до поступок (сповідування кредо „ми”+„вони” інтереси), їх меж, компенсації „своїм” від зміни існуючого статус-кво чи альтруїстської відмови від неї.

Більшість агрегованих польськими політичними акторами варіантів врегулювання міжетнічних суперечностей – не стільки платформи компромісів, скільки камуфльований (в інших випадках – відкритий) ультиматум „чужим”. Його прийняття етнічними меншинами трактується компромісами безвиході та, враховуючи джерело їх артикуляції, компромісом сили. Водночас констатовано, що значна частина ініціатив польських партій та держави, як і пропозиції росіян, що загрожували перетворенню українців у етнічних маргіналів, є псевдокомпромісними за своєю сутністю, імітацією прагнення до міжетнічного консенсусу.

Для імміграційних етнічних меншин єдино можливий шлях досягнення компромісу з поляками – дотримання ними інтеграційної етнополітичної поведінки. Водночас українці після втрати державності обстоювали той варіант політичного консенсусу з титульним етносом, який базувався на їхній участі в державному управлінні й запровадженні автономії в регіоні їх ареального проживання. Рівночасно задля здобуття паритетних з нацією-державою прав всі без винятку етнічні меншини домагалися створення оптимальних умов для збереження власних культурних ресурсів. Це визначає головний критерій в їхньому баченні умов компромісу різностатусних етнонаціональних спільнот: інтеграція в державу на правах рівноправних суб’єктів політичної нації.

Досліджуючи інтеракціонізм рівностатусних етнонаціональних спільнот з’ясовано, що характер їхніх стосунків коригувався фактором розбіжностей інтересів українців та імміграційних меншин, їхніх взаємних реакцій на спроби одного з суб’єктів міжетнічної взаємодії досягти цілей, які суперечать інтересам інших підпорядкованих груп, а також (не)готовності останніх чи їхніх представників захищати „вони”-інтереси. Значимим є й політичне позиціонування дисперсних спільнот, яке зумовлювало характер реакції автохтонної етнічної більшості західноукраїнських земель.

У дисертації розкрито об’єктивні та суб’єктивні причини, що перешкоджали реалізації чи усталенню співпраці рівностатусних груп. З-поміж комплексу перших – природне превалювання в етногруповій свідомості „ми”-інтересів, відтак – неготовність більшості етнофорів-„своїх” здійснювати поступки на користь „чужих”, перманентність патових для дисперсних етнічних меншин ситуацій вибору, коли їхньої лояльності щодо себе одночасно домагалися як поляки, так і українці. Серед суб’єктивних причин – відсутність агрегованої політичними акторами етнічних меншин платформи комплексного врегулювання їхніх проблем у Польщі, політичної волі імміграційних спільнот щодо підтримки справедливих вимог українців та тієї політичної культури, яка б враховувала наслідки двостороннього партнерства для третьої сторони.

Етнополітична поведінка підпорядкованих груп засвідчила, що з двох основних платформ, на яких вони могли досягти компромісу, - співпраця в розбудові держави й протиставлення їй, остання виявилася неприйнятною для євреїв, росіян, чехів, німців. Водночас відсутність спільних масштабних кампаній етнічних меншин, спрямованих на їхню інтеграцію в польський етнополітичний організм на правах його рівноправних суб’єктів, взаємної підтримки в цьому процесі свідчить, що їхня співпраця була ситуативною й не визначала домінуючої тенденції в дво- чи багатосторонній взаємодії.

            У п’ятому розділі – „Міжетнічні суперечності й конфлікти” – висновується, що їхніми передумовами є протиставлення одних суб’єктів інтеракціонізму прагненням інших, яке фокусується в діалектиці (взаємо)заперечення „вони”-устремлінь. Ініціативи етнонаціональних спільнот, спрямовані на зміну/збереження суспільних реалій свідчать як про їхню відмову від взаємодії на засадах існуючих „правил гри” чи навпаки – їх захист, так і про намір запобігти досягненню прийнятних результатів конкуруючою стороною.

Досліджуючи міжетнічні суперечності за сферами їх прояву, проаналізовано етносоціальні, ціннісні й етнополітичні конфлікти. Враховуючи те, що останні виникають внаслідок конкуренції ідеологій „своїх” і „чужих”, практичного втілення предмету їхніх переживань, вивчено конфлікти інтересів, цінностей та адаптації. Визначальною детермінантою перших є прагнення українців до етнополітичного ренесансу й протиставлення йому держави й поляків. Їхнє протиборство за відновлення/збереження суверенітету над західноукраїнськими землями – свідчення функціональності фактору контролю над територією як каталізатора міжетнічних суперечностей. Це підтверджується короткочасною польсько-чеською конфронтацією, зумовленою підтримкою Варшавою німецької агресії проти Чехо-Словаччини.

Комплекс причин конфліктів інтересів доповнюється намаганнями влади й частини польських партій асимілювати етнічні меншини (за винятком євреїв), їхнім захистом своїх культурних ресурсів. Значимими для виникнення міжетнічних суперечностей стали відмова польського уряду від виконання умов т.зв. Малого Версальського трактату й обстоювання дискримінованими спільнотами міжнародного контролю за реалізацією Польською державою їхніх прав і свобод, відмінності у виборі зовнішньополітичних союзників суб’єктами міжетнічної взаємодії. Про це свідчить негативна реакція євреїв на спроби, з одного боку, уряду Польщі, з другого, - окремих українських політичних акторів, налагодити співпрацю з Німеччиною, українсько-єврейська конфронтація, спричинена розбіжністю оцінок стосовно надання автономії Карпатській Україні. Реакція українців, чехів та євреїв на загрозу „своїм” з боку тоталітарних режимів у державах, де проживало основне ядро чи частина етнонаціональної спільноти, відображає варіативність причин конфліктів інтересів, що суттєво коригували міжетнічні стосунки.

Причинами адаптаційних суперечностей трактується відмова уряду Другої Речі Посполитої від запровадження територіальної автономії, якої домагалися українці, обстоювання низкою польських партій твердження про моноетнічний характер держави, їхнє прагнення розв’язати єврейське питання на засадах еміграціонізму, що було підтримане центральною владою наприкінці 1930-х рр., небажання останньої й титульного етносу забезпечити рівноправність етнонаціональних спільнот в ухваленні кардинальних рішень з проблем розвитку держави.

У дисертації запропоновано виокремлювати з-поміж етнополітичних суперечностей ті, що зумовлені неприйняттям політичних символів конкуруючих груп, класифікувати їх елементом семіотичних суперечностей/конфліктів. Правомірність такого судження підтверджується боротьбою поляків зі створюваним українцями культом борців за державність.

Етносоціальні суперечності й конфлікти – результат протидіючого процесу, в якому етнічні меншини конкурують з рівно- чи різностатусними спільнотами з метою захисту групових інтересів, а водночас виступають противниками етнополітики держави. Це зумовлено, зокрема, оцінкою українцями аграрної реформи як реалізації нею адресно-преференційних ініціатив для задоволення експектацій поляків, що обмежили можливість їхньої участі в перерозподілі основного економічного ресурсу західноукраїнських земель. Неприйняття українцями ініціатив влади відображається в оцінці осадництва не тільки акцією внутрішнього колоніалізму, але й такою, що вирішує власне політичні завдання – позбавляє їх можливостей реалізувати максимальну мету етнонації. Палітра зумовлених ініціативами держави міжетнічних суперечностей в етносоціальній сфері доповнюється обмеженням нею можливостей етнічних меншин на гідне задоволення цінностей благополуччя (зокрема, фізичних благ і здобуття вищої освіти).

Діяльність кооперативів стала джерелом загострення міжетнічних стосунків, поглиблення напруги між етнонаціональними спільнотами загалом. Номіновані лідерами цих етнічних організацій завдання з врегулювання значимих для груп проблем у бажаній для них конфігурації стали важливими складовими елементами економічних (етно)націоналізмів. Всуціль раціональні, вони, суголосно тенденціям у Центрально-Східній Європі міжвоєнного періоду, містили й елемент негрошового рівня кóристі. Він виявився, зокрема, у витісненні поляками з професійних союзів євреїв.

У розділі констатовано, що поглиблення міжгрупових суперечностей зумовлене спробами поляків та українців змінити існуючий культурний поділ праці в регіоні завдяки здобуттю домінування в економіці міст. Перші намагалися в такий спосіб посилити свої соціально-економічні позиції в південно-східних воєводствах країни, другі трактували інтеграцію в ремісництво й сферу послуг імперативом для подолання їх соціальної неструктурованості.

      Із врахуванням мобілізації поляків та українців задля здобуття домінування в економіці міст та захистом євреями своїх позицій у них, у дисертації запропоновано виокремлювати протомодернізаційний варіант у модернізаційній концепції міжетнічних суперечностей і конфліктів. Це зумовлено тим, що конкуренція трьох етнонаціональних спільнот відбувалася в реаліях патріархальної економічної структури регіону й детермінувалася не тільки намаганнями нації-держави й етнічної більшості регіону посилити свої етнічні сектори в торгівлі й виробництві, але й перетворити міста в форпости розвою їхніх культур. Водночас антологія антагонізму засвідчує розширення учасників міжетнічної конкуренції від дво- до тристороннього формату, участь у ній як рівно-, так і різностатусних спільнот, поліпредметність їхніх суперечностей.

Враховуючи значимість етнополітичної поведінки українців для коригування міжетнічних стосунків, а також особливості їх взаємодії з представниками нації-держави й євреями, за фактором учасників етносоціальних суперечностей і конфліктів на західноукраїнських землях визначено два етапи. Перший – довготривалий період, коли головними їх фігурантами виступали поляки й українці. Другий припав на 1930-ті рр., коли відбувся конфлікт останніх з євреями на селі. Його причини крилися в боротьбі українців із шинкарством, єврейською торгівлею, почасти – спробах витіснення з ринку праці євреїв-ремісників. Йшлося, власне, про присутність „чужих” у західноукраїнських селах. Боротьба із ними, враховуючи застосовані методи, призвела до еволюції міжетнічної конфронтації в актуалізований українсько-єврейський етносоціальний конфлікт.

У розділі проаналізовано ціннісні суперечності й конфлікти. Їх головним джерелом визначено етноконфесійний фактор. Його функціональність проаналізовано на трьох рівнях: у взаєминах церкви з владою/державою, внутрішньоконфесійних та міжцерковних стосунках. У контексті останніх проаналізовано вплив на міжетнічну взаємодію неоунії, ревіндикації, „навернення” православних у римо-католицизм. Наслідки першої трактуються такими, що спровокували етноконфесійний конфлікт, інших – атмосферу міжконфесійної конфронтації, засвідчили факт використання владою релігії як додаткового засобу асиміляції тих етнічних меншин, що сповідували християнство.

Ініціативи центральної влади в сфері етноконфесійних та міжцерковних взаємин – відображення конструювання її позиції під кутом зору інтересів держави. Свідчення цьому – як її позиціонування в названих вище кампаніях (зокрема, підтримка в утворенні „Римо-Католицького Костелу Східного обряду”), так і створення перешкод у поширенні роботи на північно-західні українські землі греко-католицького єпископату, сприяння в набутті Православною церквою автокефалії, яка розглядалася засобом для нейтралізації впливу Російської православної церкви на громадян Польщі тощо.

 Внутрішньоконфесійний аспект міжетнічної взаємодії розкрито на прикладі конкуренції українців і росіян у Православній церкві. З’ясовано, зокрема, ставлення останніх до її автокефалії й проблеми мови богослужіння. Латентна природа суперечностей двох етнонаціональних спільнот трактується їх конкуренцією за здобуття/збереження контролю над нею, протистоянням довкола питання про етнічний характер Православної церкви.

З-поміж інших причин міжетнічних соціокультурних суперечностей – курс влади на асиміляцію українців, задля чого нею використано (як, наприклад, на Волині) регіональну політику. Значимий елемент, який гальванізував ціннісні суперечності між різностатусними етнонаціональними спільнотами, - мова. Намагання дискримінованих груп захистити цей вагомий культурний ресурс стали одним з каталізаторів їхньої етнополітичної мобілізації. Така тенденція яскраво відобразилася в боротьбі етнічних меншин за школу з рідними для них мовами навчання й тими суспільними цінностями, які б відповідали їхнім „ми”-інтересам. Вона доповнилася вимогами збільшити кількість закладів освіти, що фінансувалися б з державного бюджету, розширення можливостей етнічних меншин у здобутті середньої, професійної та вищої освіти.

Латентну сутність ціннісних суперечностей і конфліктів між різнопорядковими етнічними суб’єктами взаємодії визначено як результат конкуренції (етно)націоналізмів, що виникає внаслідок захисту етнічними меншинами своїх культурних ресурсів, отже – намагань зберегти простір соціокультурної дистанції, з одного боку, та спроб влади й поляків зруйнувати її шляхом нав’язування „чужим” „ми”-цінностей, з другого.

Змагальний характер взаємодії притаманний і окремим рівностатусним спільнотам. Він виник, зокрема, як реакція українців на акультурацію євреїв. В умовах їх конфронтації з поляками й екстраполяції етнокультурних процесів у політичну сферу, навіть інтегративна форма акультурації євреїв сприймалася українцями як опосередкована підтримка ними пануючої етнонаціональної спільноти.


 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины