ДЕРЖАВНА ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ



Название:
ДЕРЖАВНА ЕТНОКУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі автор обгрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує  ступінь її наукової розробки, визначає мету і дослідницькі завдання, предмет і об’єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади державної політики у сфері етнокультурного розвитку України здійснено аналіз наукової літератури за темою дисертації. Дисертантка обґрунтовуює теоретико-методологічні підходи до аналізу  державної політики у сфері етнокультурного розвитку.

На основі порівняльного аналізу концептуальних засад державної політики в  етнокультурній сфері в Україні та інших державах автор  уточнює зміст низки базових понять етнополітології, етнодержавознавства і теорії державного управління. У роботі визначено сукупність основних принципів державної етнокультурної політики, розкрито сутність механізмів формування і реалізації  державної політики в етнокультурній сфері.

У першому підрозділі “Стан наукового дослідження проблеми” проведений автором аналіз літератури за темою дисертації засвідчив: у суспільній свідомості поступово утверджується розуміння того, що етнонаціональні (традиційні) системи культурних цінностей відіграють важливу роль у суспільному розвитку. Особливе значення мала розробка українськими вченими концептуальних підходів до аналізу в цілому етнонаціональних процесів, етнокультури як саморегульованої системи, проблем реалізації державної етнонаціональної політики,  методології дослідження процесів етнонаціонального розвитку, врахування етнонаціонального фактора в ході суспільних реформ.

Ці проблеми досліджуються у працях О.Антонюка, В.Євтуха, О.Картунова, І.Кресіної, І.Кураса, О.Май­бо­роди, П.Надолішнього, В.Наулка, В.Панібудьласки, М.Панчука, М.Пірен, І.Пономарьова, І.Попової, Н.Побєди, В.Ребкала, Ю.Римаренка, Ф.Рудича, В.Трощинського, Л.Шкляра, М.Шуль­ги та ін. Важливе значення мають висновки, що містяться у працях попередніх поколінь українських та російських учених - О.Бочковського, В.Вернадського, М.Грушев­ського, Л.Гумільова, М.Драгоманова, наукові положення, сформульовані сучасними російськими нау­ковцями –  Р.Абдулатіповим, Е.Баграмовим, М.Губогло, В.Тишковим, О.Чи­чановським, В.Михайловим, іншими зарубіжними вченими, зокрема У.Кімліком та Е. Смітом.

Так, праці Ю.Римаренка дали змогу здійснити методологічну пере­орієнтацію у досліджуваній сфері наукового знання, розширити й поглибити етнополітологічні погляди, впровадити етнодержавознавчі підходи. Теоре­тико-методологічний аналіз зарубіжних етно­політичних концепцій здійснив О.Картунов, політологічний аналіз етнонаціональних чинників державотворення – Л.Шкляр. Методологічні проблеми етно-та націогенезу розкриті І.Оніщенко. Проблемам  формування етнополітики на сучасному етапі присвячені праці О.Антонюка. Основні характеристики і напрями еволюції української  національної свідомості як духовного феномена нації розкриті в працях І.Кресіної. Деяки аспекти взаємозумовленості розвитку етносу, нації, особи і держави аналізує в своїх працях С.Римаренко. Теоретична модель етнонаціо­нальної зумовленості процесу розбудови нової системи врядування в контексті становлення громадянського суспільства в Україні розроблена П.Надолішнім.

За результатами аналізу науково-теоретичних напрацювань щодо процесу розвитку і функціонування етносоціальної культури як саморегульо­ваної системи (В.Скуратівський) можна стверджувати, що він здійснюється на трьох основних рівнях: об’єктивної саморегуляції на основі функціо­нування суспільних, зокрема національних і міжетнічних, відносин; регулювання розвитку етносоціальної культури інститутами і засобами гро­мадян­ського суспільства, його основними структурами; свідомого, внутріш­нього саморегулювання особистістю свого етносоціального потенціалу, її самореалізації. Отже, соціальне регулювання, поглиблення свідомих само­регульованих засад у формуванні та розвитку етносоціальної культури, перетворення її на фактор нормалізації, гармонізації національних та міжетнічних відносин означає насамперед максимально повне використання всіх об’єктивних механізмів саморегуляції.

Визначенню основних тенденцій розвитку сучасної соціокультурної ситуації в українському суспільстві, розкриттю суперечностей реалізації державної політики України у сфері культури  присвячене дисертаційне дослідження В.Карлової.

Загально­теоретичне та методологічне значення для аналізу проблем державної політики в  етнокультурній сфері мають праці  В.Авер’янова, В.Бабкіна, В.Бакуменка, М.Головатого, В.Князєва, О.Мироненка, М.Михальченка, І.Надольного, Н.Нижник, Ю.Шемшученка та ін.

Однак, незважаючи на великий обсяг літератури, спеціальне дослідження стану, місця і ролі етнокультурної політики в розвитку українського суспільства на сучасному етапі поки що не проводилося. Залишаються недостатньо вивченими низка актуальних проблем дієвості державного впливу на процеси етнокультурного відродження в контексті становлення громадянського суспільства і тенденцій глобалізації, відповідності державно-владних механізмів рівню  етнокультурної мобілізованості, територіальній та екстериторіальній самоорганізації етнічних спільнот, а також особливості етнокультури як об’єкта політико-правового регулювання. Потребують поглибленого наукового аналізу концептуальні засади багатокультурності як підсистеми суспільства, інституційного чинника розвитку українського соціуму.

У другому пірозділі “Сутність державної політики у сфері етнокультурного розвитку та концептуальні підходи до її формування і реалізації” дисертантка переконливо доводить, що сутність державної етнокультурної політики полягає у відродженні етнічної самосвідомості й збереженні духовної і матеріальної культури етносів, сприянні розвитку їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, забезпеченні інформаційних, культурних, освітніх потреб, у створенні умов для активного включення всіх етнокультур у духовне життя суспільства. У дисертації використовується поняття “державна політика у сфері етнокультурного розвитку” (“державна етнокультурна політика”), яке означає діяльність держави у сфері етнокультурного розвитку та міжетнічних культурних відносин. Тобто державна етнокультурна політика органічно зв’язана з державною етнополітикою і культурною політикою держави. Вона має відображати духовні інтереси усіх складових української політичної нації та  української діаспори. Українська нація, національні меншини є одночасно суб’єктами етнона­ціональної, а отже, етнокультурної політики.

Державна політика у сфері етнокультурного розвитку, її формування і реалізація мають базуватися і на загальносистемних принципах: гуманізму, демократизму, публічності, науковості, законності тощо. Особливе значення має дотримання спеціальних принципів - багатокультурності; самоцінності етнокультур; єдності прав та обов’язків громадян і їхніх спільнот щодо задоволення етнокультурних інтересів; орієнтації носіїв культур на загальнолюдські духовні цінності. Вони корелюються із проголошеними міжнародною спільнотою такими принципами культурної політики в постіндустріальному суспільстві, як сприяння розвитку етнічної та національної ідентичності, культурному і мовному розмаїттю; підтримка творчості та ін.

Для аналізу процесів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку важливе значення мають наукові категорії, які розкриваються дисертантом у третьому підрозділі “Поняття комплексного механізму формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку”. Особливість процесу реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку полягає, зокрема, в тому, що він здійснюється переважно у формі регулятивного впливу з обмеженим використанням адміністративних методів. Спираючись на наведені у розділі тлумачення  змісту  поняття “механізми державного управління”, автор обґрунтовує комплексний механізм формування і реалізації державної етнокультурної політики як сукупність засобів і способів  цілеспрямованого впливу держави на вирішення питань збереження культурної самобутності етносів і  забезпечення інтеграції етнокультур в єдиний культурний простір України. Виокремлено соціально-політичні, соціально-психологічні, правові, економічні, організаційні, інші механізми реалізації державної етнокультурної політики.

За природою основних параметрів організаційного процесу виділено організаційно-структурні, організаційно-технічні, організаційно-економічні, організаційно-адміністративні й комплексні організаційні механізми. Введено в науковий обіг поняття організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної етнокультурної політики. Його зміст автор визначає як систему органів державної влади, державних установ і організацій, їх функцій, а також відповідних органі­заційних взаємозв’язків, призначення якої - забезпечити цілісний державно-управлінський вплив на сферу етнокультурного  розвитку. Теоретико-методологічну основу функціонування й удосконалення організаційно-функціональної структури державної політики у сфері етнокультурного розвитку, крім загальних принципів (системності, поділу влади, демократизму, прозорості, правової упоряд­кованості, наукової обґрунтованості та ін.), становлять три підгрупи організаційно-технологічних принципів: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні.

В організаційно-функціональній структурі державної етнокультурної політики визначено три рівні: вищий – Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України; центральний – центральні органи виконавчої влади; місцевий – органи влади Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації. На центральному і місцевому рівнях обгрунтовано створення розгалуженої мережі підвідомчих установ і закладів культури.

Порівняльний аналіз розроблюваних в Україні  проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку з аналогічними чинними зарубіжними документами показав, що одним із найсуттєвіших їх недоліків є   недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і особливо – відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації.

За результатами проведеного у  розділі аналізу зроблено висновок, що наукова проблема, яка зумовлена об’єктивною суспільною потребою і актуалізована відсутністю відповідних ґрунтовних теоретичних розробок, потребує дослідження на основі  системного підходу.

У другому розділі “Особливості сучасного етапу етнокультурного розвитку в Україні” визначаються загальні тенденції і регіональні особливості етнокультурного розвитку країни; висвітлюється процес  формування мережі етнокультурних об’єднань і центрів, аналізуються причини політизації етнокультурного розвитку; розглядаються соціокультурні проблеми міграції, актуальні питання облаштування й адаптації осіб, депортованих за національною ознакою, та їх нащадків, що повертаються в Україну.

У першому підрозділі “Етнокультурні регіони та фактори їх формування” на основі  результатів дослідження регіональних особливостей України автор визначає основні чинники, що впливають на звичаєво-традиційну сферу духовно-культурного життя її регіонів. Дисертантка, розширивши діапазон регіоноутворюючих факторів (етнічний, історичний, соціокультурний, культурно-освітній), аналізує їх стан на сучасному етапі за такими ознаками, як мова, традиційна культура, освіта, наука. З  огляду на поглиблення  процесів регіоналізації і підвищення ролі регіонів у суспільно-політичному та етнокультурному житті,  а також розуміння культурно-освітнього фактора як одного з визначальних випливає, що етно­культурний регіон – це територія, яка відрізняється від інших територій за різноманітністю культурних виявів, сукупністю та інтенсивністю взаємозв’язаних етнічних елементів, структур, відносин, що її утворюють.

Вивчення культурного життя регіонів дало змогу виявити його поліфонічність. Доведено, що культурний розвиток регіонів залежить від рівня їх розвитку, державного сприяння йому, утвердження в суспільстві толе­рант­ності й поваги до культури, історії, мови, традицій різних етносів при збереженні інтегруючої ролі української культури. Українське суспільство може успішно розвиватися лише за наявності достатніх внутрішніх можливостей регіонів та за державної підтримки їх культурної різноманітності, базуючись на принципах самодостатності, рівно­прав­ності, гармонізації соціальних відносин, на традиційних культурних регу­ляторах, а  також за умови недопущення рецидивів протистояння чи ігнорування самоцінності культурних архетипів локального середовища регіонів.

Відтак одним з актуальних завдань державної влади на сучасному етапі є формування і проведення якісно нової державної регіональної політики.  Державна регіональна політика – це складова не тільки соціально-економічного, а й етнонаціонального, етнокультурного розвитку країни, тісно пов’язаного із здійсненням адміністративної реформи та вдосконаленням адміністративно-територіального устрою.

У другому підрозділі “Тенденції і особливості розвитку культур етнічних та субетнічних спільнот” дисертант переконливо доводить,  що в етнокультурному русі спостерігаються як позитивні тенденції, так і певні суперечності. Відбувається інтенсивний процес формування громадських організацій:   етнокультурних товариств, асоціацій тощо.

До сталих тенденцій в етнокультурному русі автор відносить: пробудження почуттів національної гідності й упевненості меншин у творчих силах своїх етносів; зародження масового аматорського художнього руху, створення професійних театрів і мистецьких колективів національних меншин; розвиток мережі національних шкіл, організація класів і груп, відділень і курсів у спеціальних навчальних закладах; запровадження на телебаченні й радіо передач та друкованих органів мовами національних меншин. Етнокультурні центри (громадські організації, які репрезентують один з механізмів культурно-національної автономії і новий тип культурно-дозвільної організації, що ставить перед собою завдання культурної консолідації певного етносу, відродження, розвитку і популяризації духовної культури різних етнічних спільнот) стали відігравати роль авторитетних інститутів громадського управління етнокультурними процесами.

Процеси етнокультурного розвитку тісно взаємозвязані з  етнополітичними. На базі етнокультурних об’єднань із всеукраїнським статусом утворюються об’єднання, які формують  субпредставницькі органи, включають фінансові та комерційні струк­тури, налагоджують тісні зв’язки з різними міжнародними організаціями та    дипломатичними службами зарубіжних країн. На передній план у загальному етнокультурному русі виходять соціально-економічні проблеми, що зумовлює новий перерозподіл сил між політичними партіями і блоками, що представляють різні етнічні групи.

Дисертантка відзначає суттєве відставання чинної нормативно-правової бази від стрімкого розвитку самоорганізації етнічних спільнот. Серед інших факторів, що справляють негативний вплив на етнокультурну ситуацію, автор  називає невирішеність питання щодо  забезпечення етнокуль­турних товариств фінансовими  та іншими ресурсами. Тобто  політизація етнокультурного руху відбувається не лише внаслідок активного пошуку етнічними спільнотами  адекватних форм культурного самовизначення, а й через неповне і несвоєчасне задоволенням їх потреб, зокрема матеріально-фінансових.

Соціокультурне регулювання міграційних процесів, подальше впровадження у державну та суспільно-корисну практику концепції міграційної політики розкриваються дисертанткою у третьому підрозділі “Соціокультурні проблеми міграції” Автор відзначає, що на духовності, культурі, світогляді, політичному і соціально-еконо­мічному житті регіонів і країни в цілому істотно позначаються міграційні процеси. Їх соціокультурне регулювання полягає у створенні належних умов для життя, праці, культурної діяльності, відпочинку, залученні фінансових коштів як на будівництво житла, так і на розвиток соціально-культурної інфраструктури, відродженні й розвитку культури та освіти, збереженні національної самобутності, мови й культури різних категорій мігрантів. Адаптація, інтеграція та облаштування репатріантів здійснюються згідно з довгостроковими програмами, затвер­дженими постановами Кабінету Міністрів України.  Це  Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на період до 2005 року (постанова Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 № 618); Програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвиток їх культури та освіти (постанова Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 № 29); Програма сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді на 2002-2005 роки (постанова Кабінету Міністрів України від 25 січня 2002 № 88).

Реалізація комплексних заходів, пов’язаних з вирішенням зазначених проблем, стосується сприяння процесу соціально-економічного та етнокультурного розвитку раніше депортованих громадян, розробки нормативно-законодавчої бази та створення правових умов для їх реабілітації, захисту прав етнічних меншин, збереження їхньої національної самобутності, мови й культури. Й, нарешті, прийняття Закону України “Про відновлення прав осіб депортованих за національною ознакою” (проект, 2003).

Потребує поглиблення співпраця з потенційними країнами-донорами, міжнародними організаціями та благодійними фондами у розв’язанні проблем депортованих. У грудні 2000 року за участю Міністерства закордонних справ і Держкомнацміграції було проведено ряд міжнародних конференцій з питань надання допомоги в облаштуванні депортованих, які повертаються  в Україну; ролі міжнародних організацій та донорських інституцій у вирішенні проблем інтеграції в українське суспільство осіб, депортованих за національною ознакою з території Криму (пройшла за сприяння Генерального управління з соціальних питань та охорони здоров’я Ради Європи). Відбулися зустрічі з  експертами Міжнародної організації міграції з питань співробітництва, у засіданні міжвідомчої групи з вивчення питань щодо приєднання України до європейської конвенції “Про правовий статус трудящих-мігрантів” (м. Київ, 2002).

Під егідою ООН була розроблена Програма розвитку та інтеграції Криму, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців реалізує низку програм, спрямованих на задоволення нагальних потреб біженців та репатріантів.

Незважаючи на здійснювані заходи, подальше впровадження в державну та суспільно-корисну практику концепції міграційної політики в соціокультурному контексті та міграційної програми як механізму її реалізації потребує більшої уваги. Сьогодні проблемами міграції в Україні опікуються вісім міністерств та інших органів виконавчої влади, що суттєво ускладнює на практиці управління міграційними процесами, недостатньо уваги приділяється соціокультурним аспектам міграції. Тому для їх вирішення було б доцільно створити єдину потужну Державну міграційну службу України, що звільнило б окремі органи виконавчої влади від виконання не властивих їм функцій. Потрібна єдина автоматизована система обміну інформацією між відповідними органами влади, а також із профільними службами держав ЄС, інших, насамперед сусідніх, країн.

У третьому розділі “Етнокультура в системі міждержавного співробітництва” розкриваються сутність закордонного українства як складника світового українського культурного простору та особливості співпраці з українською діаспорою; досліджуються напрями співробітництва України із зарубіжними країнами в культурній сфері;  аналізуються можливості договірних засад у розвитку міжнародного співробітництва щодо збереження етнокультур.

Як зазначає дисертантка у першому підрозділі “Закордонне українство як складник українського світового культурного простору” задоволення етнокультурних і мовних потреб українців, які перебувають поза “ядром” українського етносу, є одним з найважливіших напрямів державної етно­культурної політики. Проведення трьох всесвітніх форумів українців продемонструвало, що фактично формується глобальний український культурний простір. У розділі систематизовано й узагальнено настрої і очікування української діаспори, що обумовлені  історично, виокремлено проблеми збереження етнічної ідентичності українців у різних частинах світу.

За роки незалежності у налагодженні культурно-освітніх і мистецьких зв’язків з українською діаспорою відбулися помітні зрушення. На основі міжнародних домовленостей Україна протягом 90-х років минулого століття організовувала в зарубіжних країнах культурно-мистецькі фестивалі, образотворчі виставки, гастролі професійних колективів представників різних етносів країни, надавала практичну допомогу художнім колективам українців за кордоном. В Україні проводилися фестивалі народної художньої творчості закордонних українців. У розвитку культурних зв’язків України із зарубіжними країнами важливу роль відіграла створена в 90-і роки ХХ ст. Українська всесвітня координаційна рада.

За результатами узагальнення очікувань українських громад у Росії та в інших державах пострадянського простору щодо забезпечення їх етнокультурних потреб дисертантка визначила найсуттєвіші з них. Це організаційна, правова, фінансова допомога з боку влади країн їх проживання у забезпеченні діяльності культурних, освітніх і наукових осередків; випуск періодичних видань та налагодження книговидавничої справи, заснування центрів українського мистецтва в місцях компактного проживання українців; організація українських радіо- і телепередач у регіонах; створення   механізмів широкого залучення потенціалу закордонних українців до розвитку Української держави, підтримки з її боку ініціатив, спрямованих на збереження етнокультурної самобутності світового українства.

У  другому підрозділі “Розширення культурного співробітництва України із зарубіжними країнами та міжнародними організаціями” визначені нові підходи до організації міжнародного культурного обміну як загальнодержавної проблеми, що активізують підтримку Україною заходів щодо відродження культури закордонних українців і сприятимуть розвитку етнокультур на теренах України. Йдеться, зокрема, про державну підтримку в Україні громадських національних осередків - членів Міжнародної організації з народної творчості (IOV), Міжнародної музичної ради (IMC), Міжнародної організації фольклорних фестивалів (CIOFF), які працюють під патронатом ЮНЕСКО. Співробітництво за програмами цих неурядових організацій має охопити широкий спектр міжнародних симпозіумів, конференцій, робочих семінарів, проведення культурно-мистецьких заходів. Це сприятиме розширенню можливостей для залучення інтелектуального, культурно-мистецького потенціалу країни до міжнародної співпраці; зміцненню культурно-творчих, освітніх і наукових зв’язків України із світовим співтовариством.

Автор доводить, що розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, є одним з важливих факторів застосування комплексного підходу до налагодження взаємовигідного економічного, політичного та культурного співробітництва з іншими державами і водночас сприяє такому співробітництву.

У третьому підрозділі “Міжнародні договори як чинники розвитку співробітництва у сфері етнокультури”автор зазначає, що з огляду на  європейський вибір України особливого значення набувають дво- та багатосторонні угоди України з  державами, де проживають українці, й державами, що є етнічними батьківщинами національних меншин України. Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу потребує запровадження нових засад транскордонного співробітництва, розширення субрегіональних зв’язків, розробки механізмів співробітництва в рамках єврорегіонів, де етнокультурний фактор відіграє провідну роль. До пріоритетних напрямів міжнародної співпраці дисертантка  відносить  також запобігання сучасним загрозам для традиційних культур, мінімізацію негативних впливів ринку і процесів глобалізації на культурну сферу життя суспільства.

У четвертому розділі “Програмно-цільовий підхід до реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку” відповідно до пріоритетів державної політики у сфері етнокультурного розвитку визначаються завдання щодо її реалізації. Розкривається сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком Аналізується практика реалізації державних програм розвитку української культури і культур національних меншин, програм сприяння вирішенню проблем закордонного українства; пропонуються шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового управління етнокультурним розвитком.

У першому підрозділі “Пріоритети державної політики у сфері етнокультурного розвитку і завдання щодо її реалізації. Сутність програмно-цільового підходу в управлінні суспільним розвитком” на основі аналізу стану розвитку культури в контексті етнонаціональної політики Української держави, її інфраструктури автор уточнює пріоритети державної політики у сфері етнокультурного розвитку. Відповідно визначено, що діяльність органів державної влади має бути спрямована на вирішення таких основних завдань:  відродження та розвиток культури українського етносу в межах України;  задоволення культурних потреб національних меншин у країні;  підтримка прагнення як східної, так і західної української діаспори щодо збереження етнічної ідентичності;  забезпечення міжнаціональної культурної взаємодії, взаємоповаги і толерантності у відносинах між представниками різних етносів; розвиток інфраструктури  етнокультурної сфери.                           

Одним з найважливіших принципів державного регулювання в етнокультурній сфері  за умов становлення громадянського суспільства є принцип демократизму. Прийняття рішень у царині культури та їх реалізація передбачають  залучення громадськості. Фахові оцінки та громадська думка мають обов’язково враховуватися в діяльності державних органів і установ. На цьому принципі ґрунтуються: Державна програма розвитку культури на період до 2007 року; Державна програма відродження й розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994-2000 рр.; Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року, інші цільові програми. Їх сутність і значення полягає у забезпеченні загальноукраїнського культурного поступу, збереженні духовної спадщини, культурному відродженні етнічних спільнот в Україні та української діаспори.

            Водночас за останні роки при певному поліпшенні фінансування культурної сфери не відбулося принципового перегляду зобов’язань держави щодо обсягів надання культурних послуг населенню. Проблема невідповідності розмірів фінансування культури і державних зобов’язань  гарантованих законодавством, реальним потребам суспільства в цілому та етнічних груп залишається невирішеною. Продовжує скорочуватися мережа установ і закладів культури і мистецтва, чисельність   їх   працівників,   особливо   в  сільській місцевості. За роки незалежності кількість цих організацій зменшилася майже на три тисячі. Рівень оплати працівників культури і мистецтва на 2004 р. склав лише 60 відсотків  середнього показника заробітної плати по народному господарству.

У другому підрозділі “Цільові програми розвитку української культури і культур національних меншин” обґрунтовано ефективність програмно-цільового підходу, який забезпечує цільову спрямованість етнокультурної політики і  взаємозв’язок завдань державної політики  з реальними ресурсами.  Наведено класифікацію державних цільових  програм за різними підставами. Автор зазначає, що у перші роки незалежності в загальнодержавних документах питання відродження і розвитку культур етнічних спільнот були позбавлені необхідної конкретизації, а їх спектр був звужений. Більшість заходів, що намічалися, мали половинчастий чи навіть ортодоксальний характер, не були системно організовані й не мали належного ресурсного забезпечення. Завдяки ж цільовим програмам об’єднуються організаційні та  фінансові ресурси органів державної влади, органів місцевого самоврядування і громадських організацій національних меншин, забезпечується координація дій суб’єктів етнокультурної політики у досягненні узгоджених цілей.

Аналіз етнокультурних програм, незважаючи на суттєві недоліки,  свідчить про  доцільність у сучасних умовах проведення роботи з етнокультурного відродження передусім на основі програмно-цільового підходу. Світовий досвід підтверджує, зокрема, що пріоритети державної політики в сфері етнокультурного розвитку повинні мати переважно середньостроковий характер, визначатися реаліями суспільно-економічного життя і тими завданнями, які держава і суспільство вважають за першочергові для розв’язання на певному етапі.

Дисертантка визначає ключові проблеми, для вирішення яких доцільно розробити цільові програми різного рівня, а також шляхи подальшого вдосконалення програмно-цільового підходу в розв’язанні проблем етнокультурного розвитку. Йдеться про  більш чітке визначення пріоритетів та ієрархії цілей; удосконалення процедури відбору проблем для вирішення програмними методами; забезпечення комплексності розроблюваних заходів, їх економічної обґрунтованості; об’єднання  фінансових і матеріальних ресурсів, пошук джерел позабюджетного фінансування; узгодження загальнодержавних і регіональних завдань; здійснення своєчасного, за результатами моніторингових досліджень, коригування програм тощо. На регіональному рівні завдання етнокультурного розвитку вирішуються в межах загальних програм розвитку культури і спеціальних програм щодо розв’язання проблем певних етнічних спільнот.   Узагальнення практики реалізації цих програм (Автономна Республіка Крим, області) дало автору можливість визначити комплексний механізм  проведення культурної політики на регіональному рівні,  рекомендувати як один із шляхів удосконалення державного регулювання етнокультурного розвитку технологію соціально-культурного проектування. В дисертації показано, що такий механізм включає: 1. Інфраструктуру культури: організаційні структури, які утворюють систему державного регулювання культурного життя і практичної реалізації завдань етнокультурної політики (державні органи, установи культури). 2. Матеріальні, фінансові, кадрові, інформаційні ресурси. 3. Соціальні механізми і процедури: правові; економічні; ідеологічні; соціально-психологічні.  4. Технології: а) технологія соціально-культурного проектування; б) менеджмент і маркетинг; в) Public  relations, фандрайзинг, реклама та ін. Соціально-культурне проектування  (СКП)   визначається   автором як специфічна  технологія,  що   являє    собою конструктивну, творчу діяльність, сутність якої полягає в аналізі проблем і виявленні причин їх виникнення, виробленні цілей і завдань, що характеризують бажаний стан об’єкта, у розробці шляхів і засобів досягнення мети.

Як зазначає дисертантка у третьому підрозділі “Національні програми сприяння вирішенню проблем діаспори за кордоном”, розуміння української діаспори як серйозної та важливої сили в розвитку контактів з країнами проживання українців стане фактором морально-психологічного зближення всіх українців, їх консолідації. Налагодити співробітництво з українською діаспорою на основі чіткої системи взаємовідносин, зміцнити авторитет України у світовому співтоваристві шляхом підвищення ролі української діаспори у країнах проживання, використати інтелектуальний, культурний і науковий потенціал української діаспори для прискорення ринкових реформ в Україні, розширити міжнародно-правову базу захисту інтересів закордонних українців.

Першою державною програмою була “Українська діаспора на період до 2000 року”(1996). Згідно з програмою укладалися  міжвідомчі договори про співробітництво у галузях економіки, науки, культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення, видавничої справи, туризму і спорту з урахуванням інтересів Української держави. Вивчалися питання про можливості відкриття консульських установ у місцях компактного проживання українців за кордоном, сприяння обласним державним організаціям у розробленні двосторонніх програм співробітництва між прикордонними областями України та відповідно Росії, Білорусі, Молдови, функціонування культурно-інформаційної інфраструктури національних меншин. Великий розділ програми “Українська діаспора на період до 2000 року” склали заходи із духовно-культурного обміну.

Важливим напрямом став розвиток галузевого співробітництва України з країнами поселення української діаспори. Підписано угоди про галузеве співробітництво, договори про партнерську співпрацю.  Підписано також декілька  протоколів стосовно російсько-українських консультацій в галузі задоволення культурно-освітніх та інформаційних потреб українців, що  проживають в Російській Федерації.

Нова Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 року (2001) спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, залучення їх  до участі в процесах, що відбуваються в Україні, шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України.

Програма передбачає захист і підтримку закордонних українців через різноманітні міжнародні організації, зміцнення зв’язків етнічних українців з батьківщиною свого походження, створення умов для достатньо вільного відвідування України етнічними українцями-громадянами інших держав. Передбачено прийняти нормативно-правові акти зі створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні, інших важливих питань. У Законі України “Про правовий статус закордонних українців” враховано досвід інших держав щодо нормативного врегулювання подібних питань.

Підсумки виконання державних програм  свідчать, що кожен з її пунктів вимагав детальної розробки, планування, певного стратегічного підходу та розрахунків. Тому її слід було розглядати не як жорстку, усталену систему заходів, а як таку, що потребувала  конкретного, гнучкого підходу з можливістю щорічного коригування відповідно до реальних потреб та актуальності цих заходів, з урахуванням фінансових можливостей. Зусилля міністерств, відомств і організацій  України не були скоординовані задля втілення в життя програм,  підтримки та розвитку зв’язків із співвітчизниками. Втілення в життя намічених заходів потребувало не тільки планування, а й певного стратегічного прогнозу, більш гнучкого підходу до визначення реальних потреб і можливостей, насамперед, фінансових. Мало що було зроблено для налагодження й розвитку соціально-економічного співробітництва з діаспорними організаціями, у першу чергу щодо створення в Україні та місцях компактного проживання українців за кордоном спільних підприємств, розвитку зв’язків між українськими підприємствами та підприємствами інших держав, на яких переважно зайняті українці, розвитку між ними взаємовигідної кооперації відповідно до законодавства кожної з цих держав; залучення інвестицій української діаспори до економіки України; організації центрів ділового співробітництва; створення системи спеціалізованих банків, фондів, комерційних структур з метою сприяння розвитку соціальної і культурної сфери українців, які проживають за кордоном.

У п’ятому розділі “Удосконалення правових та організаційно-структурних механізмів формування і реалізації державної політики  у сфері  етнокультурного розвитку” аналізується вітчизняна нормативно-правова база у сфері етнокультурного розвитку і обґрунтовуються  основні підходи щодо її подальшого вдосконалення. Автор визначає напрями оптимізації діяльності центральних і місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування щодо сприяння етнокультурному розвитку. Дисертанткою запропо­новані заходи щодо вдосконалення  механізмів взаємодії органів державної влади  з етнокультурними громадськими організаціями, міжнародними, у тому числі  неурядовими, організаціями,   посилення наукового і кадрового забезпечення реалізації  державної етнокультурної політики.

Дисертантка розглядає у першому підрозділі “Правова база регулювання міжнаціональних культурних відносин: ключові проблеми і шляхи вирішення” відповідну правову базу із питань забезпечення рівних прав і можливостей представників усіх етнічних спільнот у сфері культури, яка створюється відповідно до принципу верховенства міжнародного права щодо національного законодавства. Спираючись на міжнародний досвід, Україна формує  правові засади регулювання міжетнічних відносин. У цілому за останнє десятиріччя в Україні ухвалено понад 300 нормативно-правових актів з питань культури. Українські законодавчі акти високо оцінені  такими  авторитетними міжнародними організаціями, як ООН та ОБСЄ.

Однак, з огляду на нові суспільні реалії, законодавство України про культуру  не можна вважати достатнім для забезпечення етнокультурних потреб. Нормативні акти  не завжди  узгоджені між собою, а нерідко суперечать одне одному. Зокрема, положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з нормами, що закріплюють  державну монополію в галузі культури. Дисертантка відзначає невідповід­ність законодавства України окремим  положенням Європейської хартії регіональних мов або мов меншин; факти невиконання органами державної влади   чинних законодавчих актів; порушення конституційних прав громадян у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури. Недостатньо враховані етнокультурні інтереси в законах, які регулюють соціально-економічні відносини, що унеможливлює реалізацію задекларованих прав.

                Автор показує, що актуальною залишається необхідність визначення правових засад екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот, введення представницьких органів національних меншин у політико-правове поле, вироблення правових механізмів взаємодії між цими органами і органами державної влади та місцевого самоврядування.

Автор доводить, що відсутність достатньо ефективних правових механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку стимулює  процес політизації етнокультурних процесів, що, у свою чергу, призводить до загострення конкуренції між лідерами громадських організацій національних меншин за домінування в національному русі, до перебирання на себе функцій органів виконавчої влади тощо.

У процесі вдосконалення правових механізмів державного регулювання процесів етнокультурного розвитку вирішального значення мають набути сучасні  правові норми державної підтримки культури і забезпечення  впливу суспільства на формування  державної політики у сфері культури, її реалізації. Удосконалення чинних законів і прийняття нових повинно супроводжуватися розробкою і прийняттям відповідних підзаконних актів. Застосування норм міжнародного права має здійснюватися з обов’язковим урахуванням специфічних умов України.

У другому підрозділі “Оптимізація організаційно-функціональної структури формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку автор доводить, що система органів державної влади, що склалася за роки незалежності, в цілому забезпечує формування і реалізацію політики у сфері етнокультурного розвитку. Дисертантка аналізує діяльність Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, які визначають концептуальні засади і формують правове поле державної політики у сфері етнокультурного розвитку, розробляють і затверджують державні програми, здійснюють контроль за діяльністю центральних і місцевих органів державної влади, дотриманням законодавства  щодо забезпечення етнокультурних прав як органічної частини прав людини і громадянина. Розглядається діяльність створених в їх структурі профільних підрозділів. 

Дисертантка досліджує практику реорганізації організаційно-функціональної структури державного регулювання етнонаціональних процесів на центральному рівні. Зазначено, зокрема, що впродовж  90-х  років минулого століття назва і статус центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики змінювалися практично щорічно, причому всупереч чинному законодавству. Черговий раз ліквідований у 1999 році Державний комітет України у справах національностей та міграції був відновлений Указом  Президента України від 13 вересня 2001 року. Він посідає ключове місце в реалізації державної етнокультурної політики.

                Особлива роль у реалізації державної етнокультурної політики відведена Міністерству культури і туризму України. Утворення в його  структурі  відділ культури етносів України та української діаспори (2001 р.) помітно підсилило вплив цього центрального органу виконавчої влади на процеси етнокультурного розвитку. Певні позитивні  зміни намітилися  і в діяльності деяких інших державних і недержавних інституцій, насамперед Міністерства юстиції України, Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії наук України, Товариства “Україна-Світ”, що сприяє подальшому зростанню їх впливу на реалізацію державної політики у сфері міжетнічних, етнокультурних відносин.

                Порівняльний аналіз положень про  Державний комітет України у справах національностей та міграції, про Міністерство культури і мистецтв України, про Міністерство освіти і науки України засвідчує взаємодоповнюваність їх функцій і завдань. Тобто існує певна передумова для координації діяльності цих центральних органів виконавчої влади в реалізації державної етнокультурної політики. Хоча, як відзначає автор, ця передумова недостатня.         

У положеннях про інші центральні органи виконавчої влади, а також у статутних документах всеукраїнських організацій (творчих спілок і товариств) не відображено  їхні конкретні, специфічні функції щодо участі у реалізації державної етнокультурної політики, зв’язків з українцями, які проживають за межами України. Тобто  залишається невирішеним  питання про оптимальний розподіл функції державного регулювання етнокультурного розвитку по управлінських функціях центральних органів виконавчої влади, компетенція яких поширюється, зокрема, на соціально-економічну, інформаційну, інші сфери  життя суспільства. На думку дисертантки, більш чітко належить розподілити повноваження Держкомнацміграції України і Міністерства культури і мистецтв України у напрямку посилення ролі останнього щодо формування і реалізації етнокультурної політики. Доцільно створити на базі Держкомнацміграції України єдину потужну Державну міграційну службу України, що звільнило б окремі органи виконавчої влади від виконання невластивих їм функцій.

Багатоаспектний комплекс завдань, що постає перед Україною у  вирішенні завдань етнокультурного розвитку,  налагодження взаємовідносин з українською діаспорою вимагає підвищення ефективності діяльності місцевих державних адміністрацій у цьому напрямі. Йдеться про  підвищення ролі обласних, міських (Київ, Севастополь) державних адміністрацій як регіональних і районних як субрегіональних координаційних центрів у сфері регулювання етнокультурних процесів. При запровадженні нової моделі місцевого самоврядування зростатиме роль їх органів у реалізації культурної політики у цілому й етнокультурної зокрема.

За роки незалежності України при органах влади сформовано розвинену мережу координаційних і консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики. Координаційним органом на всеукраїнському рівні є Рада представників громадських організацій національних меншин України при Президентові України.  Рада відповідно до покладених на неї завдань готує пропозиції щодо формування державної етнонаціональної політики, аналізує стан, тенденції та перспективи етнонаціонального розвитку України, розглядає проекти законів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, цільових програм, готує щодо них пропозиції. Консультативно-дорадчим органом при Президентові України є також Рада представників кримськотатарського народу. Проблеми реалізації етнокультурних прав дістають відображення у діяльності Комісії при Президентові України з питань громадянства.

Консультативно-дорадчі органи представників національних меншин функціонують також при Держкомнацміграції України (2003 р.) та місцевих органах виконавчої влади. Діяльність цих органів спільно з органами виконавчої влади спрямована на аналіз  проблем громадського життя етнічних спільнот і підготовку на основі його результатів пропозицій щодо формування етнонаціональної, етнокультурної політики, вироблення відповідних управлінських рішень як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях.

Консультативно-дорадчі органи забезпечують взаємодію органів влади з “третім сектором” у цілому. В Україні, за різними оцінками (2003 р.), існує близько 40 000 зареєстрованих недержавних організацій (НДО). Формуються організаційні механізми взаємодії органів державної влади з міжнародними (у тому числі неурядовими) організаціями, організаційні механізми транскордонного співробітництва тощо.

Як зазначає дисертантка у третьому підрозділі “Наукове і кадрове забезпечення діяльності органів державної влади в контексті розвитку етнокультурних процесів, дієвість правових, організаційних та інших механізмів формування і реалізації державної політики у сфері етнокультурного розвитку, їх удосконалення тісно пов’язано з подальшим розвитком наукових досліджень у даному напрямі та посиленням кадрового потенціалу органів державної влади. Наукові сили, які здійснюють дослідження проблем розвитку національних меншин і української діаспори, зосереджені у багатьох  наукових центрах. Однак, як показано в дисертації,  не вистачає належної координації у проведенні цих досліджень, взаємної зацікавленості органів влади і науковців у постійній співпраці.

Відповідні посади в органах влади мають обійняти фахівці, спроможні враховувати особливості етнокультурних процесів як об’єктів регулятивного впливу. Перепідготовку і підвищення кваліфікації державних службовців обласної і районної ланок для системи культури здійснює Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв Міністерства культури і туризму України; підготовку магістрів державного управління за спеціалізацією “управління культурою” - Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України. Як зазначається у дисертації, створення сучасної системи перепідготовка і підвищення кваліфікації управлінських кадрів у сфері культури потребує здійснення заходів, передбачених Комплексною програмою підготовки державних службовців, документами з питань адаптації інституту державної служби до стандартів країн Європейського Союзу.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины