НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ ТОМАША МАСАРИКА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКА КОНЦЕПЦІЯ ТОМАША МАСАРИКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі автор обґрунтовує актуальність дослідження, показує ступінь наукової розробки проблеми, зв’язок з науковими темами, мету і завдання дослідження, формулює наукову новизну одержаних результатів, їх прак­тичне значення.

У першому розділі «Теоретичні й методологічні засади зарубіжного та вітчизняного масариковознавства» з’ясовано підходи вітчизняних та зарубіжних учених до висвітлення поглядів Т.Ґ. Масарика, його політичної діяльності. Незважаючи на широку історіографічну базу, автор аналізує ті праці учених, в яких використано методологічні підходи, започатковані Т.Ґ. Масариком. Адже вони відтворюють найбільш повну картину його способу мислення. У монографії автором вперше запропонована періоди­зація розвитку масарикознавства. Перший період з 1882 до 1914 р., другий – 19141918, третій – 1918–1938, четвертий – 19391968, п’ятий – 19691990, шостий – з 1991 р. донині. На думку дисертанта, така періодизація відоб­ражає інтерес науковців до теоретичної спадщини та політики Президента ЧСР. Аргументуючи нижню хронологічну межу сучасного масарикознавства, автор підтримує думку Ф. Соукупа, який розглядає приїзд у 1882 р. Т.Ґ. Масарика із Відня до Праги як нову чеську революцію. Дисертант дово­дить, що в цей час масарикознавство виникло як реакція тогочасної чеської інтелектуальної і політичної еліти, що дістало вираження в численних статтях та наукових розвідках, на позицію професора Т.Ґ.Масарика щодо достовірності Краледворського і Зеленогорського рукописів. Саме так званий «рукописний бій» став початком дискусії про суть чеського питання.

Як показано у монографії, центральними проблемами, навколо яких була зосереджена увага науковців та політиків, були: вироблення Т.Ґ. Масариком політико-правових засад національної програми; створення основ націо­нальної державності та вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на тактику дій Президента; роль його теоретичних поглядів у створенні законодавства й основних засад Конституції; вироблення основних засад етнополітики та правового статусу національних меншин; вплив Президента на становлення демократичних інститутів Чехословацької республіки. Автор відзначає, що саме дані проблеми поділили дослідників на два табори – критиків і прихильників національно-державницьких ідей та політичної програми. У дослідженні використано порівняльний аналіз при розгляді праць, написаних у різні періоди, що уможливило встановлення моментів наступності й новизни, спільних і відмінних рис у підходах до оцінки національної програми Масарика.

У результаті аналізу чинного законодавства, міжнародно-правових актів, праць і численних промов Президента Т.Ґ. Масарика автор поділяє погляди чеських дослідників В. Курала, П. Махачека, М. Сладека в питанні про те, що основним завданням і метою національної політики було утворення вільної, демократичної спільноти громадян без поділу за національними ознаками. Водночас, аналізуючи праці Е. Броклової, Р. Вашека, Й. Гарни, архівні матеріали, автор висловлює думку, що, відстоюючи мир і стабільність у державі, Президент у своїй політиці не міг не враховувати націоналістичні настрої деяких чеських політичних партій і націоналізм німецької меншини, а також тиск справа німецьких партій і тиск зліва, з боку комуністів, які підігрівали німецький і словацький сепаратизм.

Для аналізу поглядів Масарика на українське питання автор спирався на праці українських дослідників О. Бочковського, М. Болдижара, Е. Балагури, І. Вовканича, С. Віднянського, О. Довганича, І. Короля, М. Палінчака, М. Кірсенка, І. Євсеєнка, В. Худанича, О. Хланти, С. Федака та ін.

У монографії зазначається, що саме у міжвоєнний період відбувся процес становлення наукового масарикознавства, оскільки тоді були сформовані методологічні підходи до висвітлення практичного значення ідей Т.Ґ. Маса­рика для становлення демократичних інститутів та розвитку першої Чехо­словацької республіки. Серед значної кількості праць автор виділяє лише ті, які завдяки їх науковому характеру зберігають свою значущість і нині, – роботи Ф. Пероутки, Е. Бенеша, Я. Гербена, ЯБріце, Я. Фішера, К. Стлоу­кала, Ф. Вейра, Я. Гоетзела.

Дисертант зазначає, що у 195080-і роки напрями дослідження не зазнали істотних змін, змінилися лише методологічні підходи до аналізу політико-правових поглядів Масарика. Попри вплив марксистсько-ленінської методо­логії та комуністичної ідеології масарикознавство в цей період продовжувало розвиватися, а це лише підтверджувало значущість постаті Масарика для розвитку політичної науки. В дослідженні доводиться, що притаманний для науки тих часів класовий підхід до оцінки парламентської демократії у працях З. Нойбауера, В. Ванечека, К. Лацо, Я. Шмераля та радянських вчених Г. Сухомлінової, Е. Фірсова, А. Клеванського об’єктивно сприяв актуалізації проблеми організації влади в перехідний період.

Якісно новий етап розвитку масарикознавства розпочався в 1990-і роки. Характерною рисою шостого етапу є звернення дослідників до витоків чеської державності та спадщини першого Президента ЧСР Масарика, зокрема систематизація і видання збірників його праць. Дисертант зазначає, що в наукових дослідженнях даного періоду зустрічаються діаметрально протилежні оцінки постаті Масарика (праці Е. Броклової, Е. Когака, М. Беднаржа, В. Кадліца, З. Карніка, Я. Опата, Д. Янчіка, Е. Кубу). Якщо чеські філософи Е. Когак, М. Беднарж вважають його ледь не месією, носієм істини та справедливості, то, на думку З. Карніка, прагматизм і реалізм Масарика не убезпечили його від певних прорахунків на різних етапах. У цей час зростає інтерес дослідників до ідейної спадщини Масарика. Автор від­значає, зокрема, праці М. Болдижара, Ю. Бисаги, С. Віднянського, М. Карма­зіної, О. Картунова, М. Кірсенка, І. Кресіної, В. Ярового. Досліджуючи теоретичні засади зарубіжного та вітчизняного масарикознавства, автор не тільки віддає належне доробку попередників, а й пропонує власні підходи до дослідження поглядів Т.Ґ. Масарика.

У другому розділі «Філософські і правові засади національно-дер­жавного будівництва» автор аналізує основні чинники визначення Т.Ґ. Масариком нових ціннісних засад національної держави, які б стали джерелом внутрішньої сили та еволюційних перетворень людини, суспільст­ва, держави. У першому підрозділі «Томаш Ґарріг Масарик про духовно-етичні засади розвитку держави і права» обгрунтовано, що філософсько-правові погляди вченого на державу, право та суспільство слід розглядати як своєрідний синтез духовної та етико-плюралістичної течії Просвітництва, пов’язаної з чеською релігійною традицією. При цьому остання розгля­дається як своєрідне поєднання філософського раціоналізму та справжнього духовно-релігійного натхнення. Дисертант доводить, що причину суспільних зрушень Масарик шукав у моральних підвалинах людського життя, де значну роль посідає релігія. Саме на релігійній основі виникли, на його думку, американська демократія і законодавство. Тому, беручи за зразок побудови ЧСР американську демократію, Масарик враховував не тільки реформа­торські традиції чехів, а й те, що республіка і демократія повинні спиратися на моральність, піддав критиці марксизм за його економічний детермінізм і пов’язав розвиток освіти, мистецтва і науки з релігією.

У монографії показано, що саме з місця релігії у суспільному житті, духовній культурі Т.Ґ. Масарик виводить особливу історіософську і полі­тичну концепцію, згідно з якою релігія є формою суспільної свідомості й складовою національної та загальнолюдської культури. Дисертант доводить, що свою релігійну позицію вчений визначав як теїстичний гуманізм, або релігійну демократію, яка є вираженням концепції природного людського духу. Релігійна демократія – це духовна позиція, що ґрунтується на євро­пейській філософській традиції та християнстві, вона розглядалася Маса­риком як тривалий глобальний напрям, якого слід дотримуватися в сенсі політич­ному, забезпечивши відокремлення церкви від держави, релігійну терпимість тощо. Звідси випливає висновок: аналізуючи морально-етичні засади держави і суспільства, Масарик не тільки подав оригінальну схему історії релігії, а й висунув ряд концептуальних положень щодо моральних прин­ципів еволюційних перетворень людини і суспільства, моральних цінностей як основи гуманізму і гуманітарної Європи третього тисячоліття.

У другому підрозділі «Місце та роль церкви в державно-правовому механізмі» автором аналізуються погляди Масарика на церкву як інституцію і політичну реальність, яка відіграла важливу роль у забезпеченні моральних цінностей держави і права. Як політична й освітня організація церква зберегла дух універсалізму всесвітньої Римської імперії і запозичила зразки державної організації. У монографії розглядаються погляди Масарика на взаємовідносини церкви і держави в європейській історії – суперечності між світською і світсько-духовною владою. Вчений вважав, що могутність держави зростала не лише в міру відходу від церкви, а завдяки альянсу з нею. Особливу увагу автор звертає на оцінку Масариком Реформації, яка покінчила з релігійно-церковним політичним аристократизмом, завдяки чому утвердилися парламентаризм, демократія й права людини і громадянина. Оскільки держава і право побудовані на моральній, релігійній основі, то Масарик прагне проаналізувати глибину цих взаємовпливів, щоб визначати стратегію розвитку державно-церковних відносин у ЧСР. Дисертант зазна­чає, що, враховуючи сильні позиції церкви, Масарик розглядав створення сприятливих умов для її діяльності як одне з важливих завдань розбудови національної держави. Вивчаючи досвід вирішення релігійного питання в сусідніх країнах, він дав негативну оцінку більшовицькому Декрету в Росії про відокремлення церкви від держави та засудив використання при цьому силових методів. У дослідженні стверджується, що погляди на релігію і місце церкви в державно-правовому механізмі дали можливість Масарику заручитися підтримкою церкви в утвердженні у ЧСР демократії.

У третьому розділі «Проблеми співвідношення нації і держави у політико-правовій теорії Томаша Масарика» автор зосереджується безпо­середньо на аналізі ученим національно-державної складової політичного процесу, підкреслює її демократичний характер, спрямованість на досяг­нення державного суверенітету, розвиток нації, утвердження її міжнародно-правової суб’єктності. У першому підрозділі «Філософсько-правове обґрун­тування Т.Ґ. Масариком теорії нації» автор у ході аналізу еволюції поглядів ученого на націю виходить на виокремлення національного інтересу як основи для формування стратегії розвитку національної держави. Автором проаналізовані праці ученого, в яких прослідковується еволюція його поглядів на націю – від чеського романтичного націоналізму до інтерпретації гердерівської і ренанівської моделей нації. У дослідженні зазначається, що Масарик пов’язував проблему визначення сутності нації з визнанням її політичного та міжнародного статусу, тому нація постає як один з критеріїв визнання незалежності держави. Автор вважає, що теорія нації Масарика, незважаючи на чимало посилань на Гердера щодо нації як природної організації людства і держави як штучного утворення, значно ближча до ренанівських ідей. Основний наголос у ній робиться на тих рисах, які мають не природний, антропологічний, а культурний характер. Як показано в монографії, важливу роль у консолідації нації Масарик відводив націо­нальній ідеї. Ця ідея розумілася ним не як зразок національної ідентичності й образ нації, а як інструмент у руках представників нації в реалізації світової місії. Оскільки ж ставлення до національної ідеї мало характер морального обов’язку, то вона була тим чинником, який визначав поведінку представ­ників нації. У дослідженні акцентується увага на своєрідному підході Масарика до процесу розвитку нації у контексті зміни національної ідеї: еволюція нації полягає у розвитку самої національної ідеї, поєднаному з одночасним поступовим втіленням її в життя. Щодо інших чинників – полі­тичних, економічних тощо, то вони мали для Масарика суто інструмен­тальний характер, оскільки підпорядковувалия реалізації мети, якою був розвиток чеської національної специфіки, що виражалася у культурних явищах. У дослідженні зазначається: оскільки Масарик пов’язував демо­кратію з різним доступом народів до культурної спадщини, то поступ національної ідеї, демократичної за своєю суттю, сприяв поширенню освіти й спрощував доступ до неї, а отже, вона сприяла суспільному розвитку всіх соціальних верств. При цьому велику роль у творенні високої культури учений відводив національній еліті, позаяк її інтелектуальна активність безпосередньо впливає на розвиток нації, формуючи її духовну основу. Успіху в розбудові національної держави можна досягти лише тоді, коли вдасться осягнути справжній зміст ідеї нації і коли втілюватимуться в життя національні ідеали.

У дослідженні спростовується думка деяких дослідників, що повоєнна програма побудови незалежної ЧСР була програмою побудови чехосло­вацької політичної нації, або політичної нації більшості. Використовуючи поняття «етнічна нація» і «політична нація», дисертант з’ясував, який зміст вкладав Масарик у термін «політична нація». Якщо під «політичною нацією» розуміти просто загал громадян держави, то – у контексті прагнення до повного усвідомлення чехословаками їх громадянської суб’єктності, за що самовіддано боровся Масарик, – цей термін можна було б вважати вдалим. Однак тут швидше за все йдеться про проект держави її громадян, а не нації.

Дисертант доводить, що національні інтереси Масарик розглядав не як ідеологічну форму, а як основу для формування стратегії розвитку. Утвердження національних інтересів він вважав комплексною працею, в процесі якої для вироблення тактики політичних дій на відбудову власної держави національна еліта враховує як культуру, так і політику, право, економіку. Автор зазначає, що погляди Масарика на націю є повчальними для української еліти, яка негативну «свободу від» (від імперського спадку) і досі вважає змістом національних інтересів Української держави.

У другому підрозділі «Національний принцип і обґрунтування теорії малої нації» автором досліджено пошук ученим шляхів вирішення націо­нального питання і обґрунтування протилежної ідеології лібералізму точки зору на дане питання. Осмислюючи місце і роль чеської нації у європейській та світовій історії, Масарик аналізує погляди чеських будителів, доктрину австрославізму й ті теорії, які були вироблені під впливом ідеології лібералізму. В дослідженні доводиться, що акцентація уваги на гумані­стичній складовій чеської національної ідеї не дає підстав говорити про тотожність теорії нації Масарика і ліберального гуманізму. Масарик не сприймав лібералізм через його революційний гуманізм, оскільки вважав його таким, що протистоїть чеському гуманістичному ідеалу. Дисертант довів, що саме логіка ліберальної інтерпретації прав нації позначилася на праві націй на самовизначення, яке було оголошено загальною нормою, що привело до неоднозначності формулювань даного права щодо народів, поневолених Австро-Угорською імперією. Таке тлумачення і практичне вирішення проблем національних меншин було викликане занепокоєнням лібералів розгортанням боротьби за свою незалежність та державність, в якій вони вбачали загрозу стабільності в Європі та світі.

У третьому підрозділі «Концепція малої нації Томаша Масарика» відзначається, що Масариком була розроблена цілісна концепція малої нації, яка об’єднує цілий комплекс значень терміна. Методологічно дану проблему Масарик розглядає крізь призму гуманізму, як типову для слов’янських народів, що перебували у складі двох імперій. Практичні аспекти розв’язання проблеми нечисельної нації вчений розвиває в дусі чеських будителів. Водночас, як відзначає дисертант, він відходить від культурного аспекта збереження самобутності слов’янських народів та робить акцент на полі­тичному вирішенні проблеми. В основу визначення поняття «мала нація» Масарик поклав низку критеріїв. Визначальний з них – кількісний, відпо­відно до якого «малою нацією» є така, розвиток якої «зустрічає серйозні перешкоди на своєму шляху внаслідок відсутності достатньої кількості рук і голів, що не дає їй здобути економічну незалежність». При цьому Масарик розглядає цей фактор як сприятливий для демократії, адже невелика чисель­ність нації сприяє частішим контактам та інтенсифікації суспільного життя.

Як відзначається у монографії, у повоєнний період поняттю малої нації Масарик надає геополітичного і загальноєвропейського значення. Адже національний принцип, що дістав втілення у 14 пунктах В. Вільсона, вимагав від країн-переможців дотримання національної рівноправності. Саме з цього часу проблема малої нації пов’язується Масариком зі зміною геополітичної ситуації у повоєнній Європі. Визначення нації як малої чи великої залежало від геополітичного чинника. Без перебудови на національних демократичних засадах усього європейського простору не можна сподіватися на вирішення жодної іншої проблеми. Це питання, на думку Масарика, було ключовим для вирішення як політичних, так і інших проблем малих народів. У дослідженні заперечується точка зору О. Бочковського щодо цієї проблеми. Під малою нацією Масарик розумів несамостійну націю, яка не панує над своєю долею, є об’єктом, а не суб’єктом власної історії. Це не обов’язково слід пов’язувати з наявністю чи відсутністю у неї власної державності. Можуть існувати малі нації, які мають суверенні держави, і великі, які не мають таких. Відтак, за Масариком, вміння бути великим народом – це лише здатність задовольнити вимоги, які він ставить перед собою. Це також мистецтво вмілої їх постановки. Вважаючи, що політична незалежність для нечисельної нації є важкодоступною, Масарик запропонував неполітичні засоби досягнення незалежності – економічні й культурні. В дослідженні підкреслюється, що такий підхід сприяв самоорганізації, зміцненню організаційного потенціалу національної ідеї, вищим втіленням якої виступає національна держава.

У четвертому підрозділі «Національність та гуманістичний ідеал» вста­новлюється взаємозумовленість національного чинника та гуманістичного ідеалу в тлумаченні Масарика. Акцентується увага на тому, що вчений вважав появу національного фактора у політичному житті поворотним пунк­том європейської історії. Національний принцип став новою організаційною засадою Європи, прийшовши на зміну династичному принципу. Екстрапо­люючи національний принцип на чеське питання, Масарик розробив програму національного відродження на національних та гуманітарних засадах. Він висловлював думку про те, що гуманістична та національна ідея єдині, й на цій основі дійшов висновку, що саме гуманність подолає суперечності індивідів, класів, держав та націй, релігій та відмінностей в освіті. Національна ідея була і є, на думку Масарика, ідеєю свободи. Адже про справжню рівноправність можуть говорити тільки вільні співроз­мовники. Таке бачення привнесло в теорію європейської соціал-демократії нову проблему паралельності національного та соціального чинників. Уче­ний розглядав соціалізм та пропагований ним інтернаціоналізм як противагу національному егоїзму та шовінізму, оскільки інтернаціоналізація капіталу, робітничого руху, науки була незаперечним феноменом сучасності.

Доведено, що на початку Першої світової війни Т.Ґ. Масарик пов’язував національну рівність з подоланням національних суперечок. Незаперечною передумовою такої рівності він розглядав розпад Австро-Угорщини та організацію всіх народів Європи на нових гуманістичних засадах. Відтак нероздільна єдність національного та гуманітарного дали йому можливість закласти ще на початку ХХ ст. ідейно-правові підвалини об’єднаної Європи.

У п’ятому підрозділі «Держава і нація» висвітлюється проблема спів­відношення держави і нації у концепції Масарика. У монографії показано, що ключовим моментом узгодження взаємних культурних та політичних інтересів між націями та державою він вважав перетворення Австро-Угорської імперії на федерацію рівних націй. Національний принцип у поєднанні з тогочасними тенденціями розвитку людства розглядався ним як основа державотворення. Погляди Масарика на національну державу були своєрідною комбінацією принципу національностей та більшості, що відповідає законам демократичного суспільства. Майбутня Європа має будуватися на основі національного принципу. Але у перші роки Республіки, з ослабленням німецько-чеських внутрішньодержавних суперечностей, позиція Масарика змінюється. Він відходить від теоретико-правової проб­леми «національна держава – держава національностей» і виступає за прагматичний підхід до вирішення проблеми меншин, намагаючись включити їх у політичний процес на демократичних засадах, створивши основи ефективного самоврядування.

У шостому підрозділі «Федерація та автономія як форми існування національної держави» автор доводить, що погляди Масарика на федералізм, автономію, незалежність пов’язані з теоретичним обгрунтуванням політич­ного та правового статусу чеських земель у складі Австро-Угорської імперії. Федерація, на його думку, мала ґрунтуватися на поєднанні принципів персо­нальної і територіальної автономії. Зокрема, пропонувалось об’єднання земель корони з урахуванням їх історичних, етнографічних та економічних особливостей. Кожна з груп земель мала свою законодавчу та виконавчу владу. Що стосується богемських земель, заселених чехами, німцями та поляками, то пропонувалось утворити одну земельну групу з єдиною законодавчою та виконавчою владою. Такий підхід був продиктований прагненням зберегти цілісність чеських земель, а тому принцип персональної автономії замінений територіальною автономією.

З утворенням федерації пов’язувалось вирішення і мовного питання. Масарик наполягав на введені єдиного двомовного управління у всій Богемії чеською і німецькою мовами. На його думку, двомовність доцільна на рівні всієї землі, а не на локальному чи регіональному рівні. Актуальність мовного питання спонукала його запропонувати для всіх представницьких органів земель створити національні курії, згода яких була б обов’язковою при прийнятті відповідних законів. Мовне питання виступає у Масарика як символ глибокої економічної, соціальної та культурної проблеми, вирішення якої вимагало реформування австрійської влади шляхом її децентралізації. Отже, органічна гармонізація політичної автономії та централізму виступають у Масарика невід’ємними елементами державного існування.

У сьомому підрозділі «Від автономії до національної держави» дослід­жується проблема пошуку Масариком шляхів вирішення німецької націо­нальної проблеми після проголошення ЧСР. Він відходить від ідеї змішаної територіально-персональної автономії, висловлюється за поділ держави на округи з економічною та культурною самостійністю. Але Конституція 1920 р. встановила республіканську форму правління. Територія країни проголошувалась єдиним і неподільним цілим, а автономна Підкарпатська Русь – її невід’ємною частиною. Автор аналізує політико-правову практику ЧСР щодо комплексного вирішення проблеми вибору форми державного устрою і тісно пов’язаного з нею національного питання. Конституційна комісія розглядала автономію лише в аспекті захисту національностей у новій національній державі (чехів та словаків), що не було співзвучним концепції Масарика, хоча його висловлювання щодо державного устрою ЧСР не дають чіткої відповіді на це питання. Спочатку вчений висловлює думку про національний характер нової держави, посилаючись на демо­кратичний принцип більшості, згодом стверджує неможливість створення національної держави.

У монографії зазначається, що серед усіх держав-правонаступниць Австро-Угорщини ЧСР була найпрозорішою в ставленні до національних меншин: дотримувалася міжнародних зобов’язань, гарантуючи національним меншинам право на освіту, створення об’єднань, свободу слова та віросповідання. І в цьому неабияку роль відіграв Т.Г.Масарик.

У восьмому підрозділі «Право на самовизначення» показано, що до Першої світової війни Т.Ґ. Масарик самовизначення розглядав як політичну вимогу самостійного національного розвитку всередині імперії. Виходячи з того, що право на самовизначення має два аспекти – внутрішній і зовнішній, розуміння його в цей період політичної діяльності Масарика було на користь внутрішньодержавної автономії.

У дев’ятому підрозділі «Суб’єкт права на самовизначення та його межі» автор доводить, що центральним питанням у концепції права на само­визначення є питання про суб’єкт даного права. Масарик виходив з того, що це лише питання часу, доки на місці держав у міжнародному масштабі правовими суб’єктами стануть нації. Визначаючи націю як носія права на самовизначення, він стверджував, що вона неспроможна діяти як колектив та реалізувати своє право. Тому вона посилається на призначених нею пред­ставників, які виступають тимчасовими органами нації. Отже, принцип національностей і право на самовизначення, який базується на ньому, отримали після Першої світової війни новий розвиток, але при цьому не був визнаний абсолютним міжнародним максимумом. У монографії зазнача­ється, що Масарик розмежовував право на самовизначення усіх націй та лише певної частини. Певна меншина, навіть численна, нацією не є і не може посилатися на право на самовизначення, якщо це суперечить інтересам більшості. Таке порівняння інтересів суб’єктів права на самовизначення, що ґрунтується на принципі більшості, неприйнятне щодо всієї нації, проте Масарик посилався на принцип більшості, що обмежувало право меншості й не відповідало сутності права на самовизначення. Це свідчило про те, що цей принцип слугував виключно політичним цілям – забезпечення єдності ЧСР.

У четвертому розділі «Політичні проблеми національно-визвольних рухів у слов’янських країнах» висвітлюються концептуальні засади вирішення слов’янського питання через створення теорії національно-виз­вольного руху та практики національно-визвольної боротьби слов’янських народів, зокрема чеського. У першому підрозділі «Слов’янське питання в концепції Масарика» акцентується увага на тому, що дослідження слов’янства Масариком ґрунтувалося на власній, новітній для того часу методології. Спираючись на потенціал філософського реалізму та крити­цизму, застосовуючи соціологічний аналіз, учений поставив проблему слов’янофільства на грунт наукової об’єктивності.

Автор показує, що для наукового дослідження національних проблем Масарик виробив дев’ять методологічних правил (три «загальні засади», п’ять «спеціальних принципів» і один «найособливіший»). Їх структуризація дає змогу виокремити такі концептуальні засади: 1) рівноправність всіх народів; 2) наявність національних особливостей кожного народу, які потре­бують всебічного дослідження; 3) духовність і дух народу та кожної особи, відсутність окремої національної етики; 4) при вивченні слов’янських народів не можна робити швидких узагальнень; слов’янськими є лише ті ознаки, які однаково спільні для всіх слов’янських народів; 5) неможливість беззастережного екстраполювання історичних висновків на сучасність; 6) необхідність психологічно-історичного аналізу творів національних письменників для вивчення життя народів, а не політичних чи воєнних подій; 7) порів­няльно-історичний аналіз розвитку народів; 8) вивчення впливу оточення і природи на людину і народи; 9) з політичних і національних міркувань штучне створення національних відмінностей зайве; політичний розвиток зумовлений багатьма іншими чинниками.

Основна концептуальна ідея Масарика – це нежиттєздатність слов’яно­фільської ідеології, яка визнавала православ’я основою об’єднання всіх слов’янських народів. Автор доводить важливість тези Масарика про розвиток слов’янських народів у органічній єдності з Європою, що під­тверджує ідею взаємозбагачення європейських культур. У політико-правовій оцінці Масариком національно-визвольного руху слов’янських народів важливе місце посідав аналіз впливу російсько-австрійських відносин, а також двох ідеологічних форм – австрославізму і русославізму на провід­ників чеського національно-визвольного руху.

У другому підрозділі «Т. Масарик про ідеологію панславізму та дер­жавну політику Росії» зазначається, що Масарик обґрунтував особливий шлях розвитку Росії та менталітету російського народу, неможливість допомоги Росії у національно-визвольній боротьбі слов’янських народів. Підкреслюється, що вчений розглядав ідеї слов’янської взаємності й русофільства лише як допоміжний засіб.

Учений вбачав суть політики панславізму в прагненні політичного контролю над рештою слов’янського світу. Проблему панславізму він розглядав крізь призму ідеології расизму, що дало йому можливість чи не першому серед учених і політиків зрозуміти суть так званої «російської ідеї». Зокрема, він акцентує увагу на тому, що в основі російської політики щодо слов’янських країн лежать геополітичні інтереси. Щодо долі панславізму в повоєнній Європі, то політичний панславізм є утопією. Автор робить висновок про те, що саме реалістичний, позбавлений емоційності підхід до історії та культури слов’янських народів дав можливість Масарику вибу­дувати політико-правову доктрину, в якій історія слов’янства гармонійно пов’язана з гуманізмом і новітнім розвитком Європи.

У третьому підрозділі «Томаш Масарик про державотворчі процеси в Україні в першій половині ХХ століття» автор зазначає, що національно-державницька концепція Масарика викликала інтерес дослідників україн­ської політичної еміграції 2030 років, яка осіла у Чехословаччині. Масарик значну увагу приділяв українському питанню, зокрема як депутат австрійського парламенту активно виступав за національно-культурні права українців у Галичині. На його (слідом за Гердером) думку, Україна мала стати новою Грецією. Масарику особливо були близькі визвольні прагнення українського народу, оскільки збігалися із завданням чеського національного руху. Під час державницьких змагань українців він активно співпрацював з провідними діячами Центральної Ради М. Грушевським, В. Винниченком, С. Петлюрою, О. Шульгіним. Водночас проголошення IV Універсалом незалежної України йшло врозріз з його планами федералізації Росії, а тому, з огляду на інтереси чеської визвольної акції, Масарик дотримувався нейтралітету щодо внутрішньополітичної боротьби на території Російської імперії. Хоча Українська держава, що межувала з ЧСР, виявилася вигід­нішою для реалізації слов’янської ідеї, аніж більшо­вицька Росія. На основі аналізу політики Масарика щодо України у 19171920 рр. автор монографії робить висновок: вона була зумовлена націо­нальними інтересами ЧСР. І хоча в цілому симпатії Масарика були на боці України, він підтримав ідею федералізації Російської імперії та включення до неї України.

П’ятий розділ «Розвиток президентом Т.Ґ. Масариком теорії та практики розбудови демократичної держави» присвячений систематизації та структуризації основних положень концепції демократичної держави Масарика. У першому підрозділі «Соціально-політичний та гуманістичний зміст демократії» дисертантом встановлюється, що вчений розумів демократію як цілісну систему. Він до розуміння демократії вводить елементи правової антропології, стверджує, що демократія – це точка зору на життя, яка полягає в довірі до людей, в людяності. Основою демократії є вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного само­управління. Вводячи до демократії людський вимір, учений обґрунтовує еволюційний шлях демократії, яка історично виникає з теократії та розви­вається у релігійну демократію. Концепція релігійної демократії, її обґрун­тування через природний людський дух дає змогу стверджувати близькість Масарика до феноменологічної школи.

Автор доводить: щодо демократії і розв’язання завдань перехідного періоду Масарик створив систему критеріїв. Головними з них є: характер і зміст цивілізаційних, культурних, політичних та інших традицій, наявність або відсутність демократичного досвіду; вплив зовнішнього фактора, який підтримує або перешкоджає внутрішнім трансформаціям; стан соціально-економічної, політичної, культурної та інших сфер у вихідних точках політичної трансформації; характер процесів розпаду старої системи влади; принципи зміни і рекрутування політичних і економічних еліт; специфіка нових політичних інститутів і шляхів їх розбудови; тактика політичних акторів, які здатні впливати на трансформаційні процеси.

У другому підрозділі «Прямі та представницькі компоненти демо­кратії» автор зазначає, що ідеальною формою організації влади Масарик вважав безпосередню владу та управління народу. Але, розуміючи немож­ливість практичного втілення цієї ідеї, він обґрунтовує концепцію пред­ставницької демократії: конституційна та законодавча влада знаходиться в руках народних представників, які обрані на загальних та рівних виборах і від довіри до яких залежить діяльність уряду. Парламентаризм ґрунтується на принципі верховенства народу та його праві контролювати та змінювати уряд. Порівнявши концепцію парламентаризму Масарика з концепціями Г. Єллінека та Ж.-Ж. Руссо, автор дійшов висновку, що Масарик дає власне обґрунтування: сучасний парламентаризм та конституціоналізм базуються на релігійній ідеології. Філософію та політику Нового часу він визначає як протестантськи спрямовану, адже саме протестантські країни і народи сприяють розвитку демократії. Розглядаючи вибори як одну з форм участі громадян у демократичному врядуванні, Масарик наголошує на необхідності інтенсивної освіти мас, позаяк виборці повинні обрати найкваліфікованіших представників. Підвищення рівня освіти населення та формування інтелек­туальної еліти є ключовим моментом утвердження демократії, запобігання перетворенню її на олігархічну корпорацію.

У третьому підрозділі «Проблема взаємодії законодавчої та виконавчої гілок влади у парламентській системі» зазначається, що Масариком була розроблена власна варіація теорії поділу влади. Вона спиралася на узагаль­нений досвід парламентаризму європейських країн. Глава уряду та його члени мають обиратися парламентською більшістю, яка може висловити уряду недовіру та розпустити. Концепція Масарика щодо організації інсти­туту глави держави еволюціонує від класичної парламентської республіки з виключно представницькими повноваженнями президента до розширення його компетенції у сфері виконавчої влади, а також легітимізації інституту глави держави шляхом проведення всенародних виборів. Аналіз консти­туційних актів 19181920 рр. дав змогу автору виявити концептуальні ідеї організації інституту президентства у ЧСР. Так, президент був наділений повноваженнями, близькими до американської системи, яка надавала йому право накладати вето на закони Підкарпатської Русі та рішення постійного комітету. Деякі положення були запозичені з англійської конституції: скликати, відкладати засідання двох палат парламенту, проголошувати їх закриття та розпуск. Водночас це право було обмежене тим, що президент не міг розпускати парламент у період останніх шести місяців терміну його роботи. Президент також мав право призначати та звільняти міністрів, проте був позбавлений законодавчої ініціативи, і його основна функція як глави адміністрації полягала у збереженні її незалежності від політичних впливів.

Теза про необхідність залучення до управління державою політично освічених та високопрофесійних кадрів висловлена в більшості праць Масарика. Його парадоксальна, на перший погляд, думка про те, що немає демократії без адміністрації, наповнюється смислом: не може бути адміні­страції без освіти. Без належної освіти і культури неможливо подолати політичний антропоморфізм. Напівосвіченість є не тільки характерною озна­кою перехідної доби, а й її найбільшою небезпекою.

Автор також досліджує законотворчу діяльність Масарика, зокрема низку нормативних актів, які наділяли уряд надзвичайними повноваженнями у галузі економіки та правоохоронної діяльності. Розширення повноважень він розглядав як засіб запобігання розпаду молодої держави. Характерно, що чехословацькі закони про розширення повноважень уряду були затверджені парламентом, а тому мали конституційний характер. На основі аналізу досвіду правового регулювання кризових ситуацій у ЧСР дисертант стверджує можливість розширення поля діяльності уряду та органів виконавчої влади у перехідних суспільствах.

У четвертому підрозділі «Політичні партії у парламентській демокра­тичній системі» розкриваються погляди Масарика на роль і місце полі­тичних партій у парламентській демократії. Партії він розглядав як невід’ємний елемент парламентаризму, а витоки партійного життя вбачав у самій природі людини: вона відображає політичні відносини та здатна впли­вати на зміну державного ладу. Прагнучи забезпечити участь в управлінні державою всіх верств суспільства, Масарик підкреслював, що кожна партія, якщо вона визнає політику держави і саму державу, має право на участь в її управлінні, і це є її обов’язком. Державницька ідея має бути осново­положною у діяльності партій. Перед ними Масарик ставив головне завдання – відстоювання державної незалежності. Політична ж стабільність держави залежить від здатності політичних сил створити парламентську більшість, знайти компроміс та виробити єдину точку зору.

Шостий розділ «Формування Т.Ґ. Масариком політико-правової доктрини відродження та розбудови чеської держави» присвячений аналізу формування Масариком державно-правової ідеології ЧСР. У пер­шому підрозділі «Природне та позитивне право як регулятори суспільних відносин» автор встановлює, що Масарик дотримувався природно-правової концепції праворозуміння, в основу права покладав мораль та спра­ведливість. Право розглядається ним як сукупність етичних цінностей, які виступають соціальними регуляторами, – справедливості, порядку, моральності тощо. Дисертант доводить, що Масарик вважав первинними етичні правові ідеали, котрі забезпечують умови людського існування, тоді як нормативно-правові акти, встановлені державною законодавчою владою (позитивне право), – другорядними. Розглядаючи природне право як вічне, невіддільне, абсолютне право особи, вчений вказує, що визнання людини абсолютною цінністю є моральною аксіомою права. Центральним поняттям, котре, на думку Масарика, розкриває сутність права, є справедливість. Справедливість він ототожнює почергово з любов’ю, моральністю, гума­нізмом. Автором встановлено, що звернення Масарика до природного права було зумовлено розгортанням національно-визвольного руху чеського народу за самовизначення. Вчений обґрунтовує природне право не з релі­гійної точки зору, а з етичної, посиланням на соціологічні факти – рівень цивілізації та самобутність чеської нації. Наголошуючи на моральних засадах права, учений об’єднав у рамках юридичного праворозуміння вчення про природне право і філософсько-правову концепцію, аби дати юристам можливість краще пізнати правову дійсність, визначити ступінь справед­ливості й забезпечити верховенство права.

У другому підрозділі «Т.Ґ. Масарик про роль історичного та природного права у формуванні державно-правової ідеології» встановлюється, що Масарик виступив проти ідеалізації історичного права як основи боротьби за відродження національної державності. Добре обізнаний з німецькою філо­софсько-правовою думкою тієї доби, він звернув увагу чеських політиків на те, що жоден із представників німецької філософії не відкидав теорії природного права. У монографії з’ясовано, що звернення в ході визвольної боротьби до чеського державного історичного права було викликане об’єктивними причинами: чеський рух розвивався на етнічній території, яка повністю перебувала у складі однієї імперії.

У третьому підрозділі «Ідеології як складова частина політико-правових доктрин» аналізується вплив тогочасних ідеологій – марксизму, анархізму та соціалізму на формування державно-правових поглядів Масарика. Автор монографії показує, що, визнаючи державну організацію суспільства природ­ним явищем, Масарик вбачав у анархізмі форму крайнього індивідуалізму, який неправомірний морально і теоретично вже тому, що прирівнює окрему особу до Бога. Соціалістичний рух він розглядав як один з гуманістичних рухів новітньої доби, позаяк його ідеали братерства визначали характер нових відносин між народами. Щодо марксизму, то він був тим напрямом соціалізму, який декларував справжній, а не утопічний гуманізм. Однак при схвальному в цілому ставленні до названих концепцій вчений піддає їх критиці з позицій природно-правової теорії. Масарик заперечує перетво­рення у марксизмі людини на пролетарську масу. Він стверджував, що марксизм за своєю суттю антиіндивідуалістичний, і це його серйозний недолік, піддав критиці інші положення марксизму, зокрема первісність економіки щодо свідомості, ототожнення суспільства і держави. На думку вченого, рушійною силою світової історії є цілий комплекс явищ – релігія й церква, мораль (звичай), мистецтво, наука і філософія, держава й право, національність і мова, господарство й суспільні установи, біологічна органі­зація населення. Тому держава не є відображенням економічних відносин, як це стверджує марксизм. Учений через гуманізм прийшов до демократії і соціалізму як форми діяльності задля здійснення вищого, релігійно-етичного ідеалу.

У четвертому підрозділі «Соціалізм як форма організації політичної влади та держави» аналізується модель соціально орієнтованої демокра­тичної держави, вибудована Масариком. Автором з’ясовано, що, критично оцінюючи марксизм та заперечуючи комунізм, учений досить виважено ставиться до соціалізму, відкидаючи лише окремі його напрями. Піддаючи критиці філософські основи соціалістичної теорії, він, проте, погоджується із соціалістами у питанні про соціальні реформи, зокрема щодо врегулювання прожиткового мінімуму, запровадження соціального страхування, ліквідації безробіття. І хоча вчений не дає визначення терміна «соціалізація», проте низка його положень дає змогу зробити висновок про те, що Масарик розглядав її у широкому та вузькому значеннях: як процес руйнування старої держави, що протистояла індивіду, й охоплює всі сфери людської діяльності, сприяє залученню широких верств до активного політичного й суспільного життя; як публічний контроль над економічним життям. Отже, соціалізація держави, за Масариком, – це всебічна демократизація, що випливає з етич­ного принципу суспільної справедливості, а відтак стратегічна мета. Харак­терно, що Масарик розглядав соціалізм як науку, а не форму соціальної організації. В цьому сенсі соціалізм виступає як вчення про гуманність, що створює свої форми господарювання, суспільства і власності. Автор дово­дить, що, не створивши власної цілісної концепції соціалістичного суспільст­ва, Т.Ґ. Масарик вказав на суттєву роль культурного і етичного чинників у розбудові держави, розробив модель соціально орієнтованої, демократичної держави.

У сьомому розділі «Розвиток президентом ЧСР Т.Ґ. Масариком теорії пере­хідного періоду» розкриваються положення Масарикової теорії демокра­тичних перетворень у перехідний період. У першому підрозділі «Проблема співвідношення легітимних і нелегітимних методів зламу старих державних структур» показано, що теорію ненасильницького, еволюцій­ного, демократичного перетворення Масарик обґрунтовує на основі аналізу соціально-політичної та правової природи європейських революцій. І хоча він визнавав право на революцію як природне право людини, проте вважав такий шлях неприйнятним для чехів. На його думку, революційні методи мають бути замінені систематичною реформаторською роботою. Водночас революція як засіб боротьби проти влади, з етичного боку, є не тільки допустимою, а й необхідною, якщо мета розумна і моральна.

У другому підрозділі «Т.Ґ. Масарик про вплив внутрішнього та зовніш­нього чинників на форму правління в перехідний період» зазначається, що питання про майбутню форму ЧСР Масарик розглядав, ураховуючи позиції як держав-союзниць у Перший світовій війні, так і провідних політичних партій країни. Встановлено, що відповідно до настроїв частини населення державна програма перед початком війни характеризувалася «монархічно-роялістичною» спрямованістю. Масарик не вважав монархію запереченням демократії, а лише перехідною формою до неї, розглядав монархію як історично вихідний базис для демократичного розвитку країни. Після Лютневої революції 1917 р. у Росії питання про монархічну форму правління майбутньої чехословацької держави, яке розглядалось у тісному взаємо­зв’язку з російською династією, втратило актуальність. Аналізуючи наслідки російської революції та воєнно-політичну ситуацію, Масарик дійшов виснов­ку про республіканську форму майбутньої держави. У монографії з’ясовано, що війна й геополітичні зміни в Європі уможливили крутий поворот від австрославістської орієнтації до політики розбудови національної держави. Отже, питання майбутньої форми держави Масарик пов’язував здебільшого із зовнішнім фактором. Проте вирішальну роль він відводив внутрішньо­політичному чиннику.

У третьому підрозділі «Критика більшовицької теорії та практики державного і суспільного розвитку» встановлюється, що Масариком було здійснено ґрунтовний аналіз більшовицької теорії, яка має лише деякі елементи марксизму, а здебільшого поєднує бланкізм, синдикалізм й анар­хізм. Учений піддав критиці диктатуру пролетаріату, називав її диктатурою над пролетаріатом, партійним переворотом, абсолютистським режимом меншості, олігархією. Водночас він намагався з’ясувати роль мас у соціальних перетвореннях і дійшов висновку, що тільки освічені індивіди здатні здійснювати соціальні революції парламентським, ненасильницьким шляхом. Масарик звертав увагу на положення Маркса: у культурних країнах соціальна революція може і повинна здійснюватися парламентським шляхом, а не шляхом насильства і терору. Відтак низький рівень освіти та культури народних мас і напівосвіченість більшовицьких вождів сприяли перекручен­ню теорії марксизму, що позначилося на практиці будівництва соціалістичної держави. Форму державного правління у вигляді диктатури пролетаріату, більшовицьку державу, позбавлену економічного і духовного підгрунтя, Масарик назвав терористичною і чисто політичною. Автор доводить, що вчений теоретично обґрунтував приреченість більшовизму. Він вважав, що російський більшовизм не є кінцевою стадією людського розвитку, яку Маркс передбачив як органічне завершення всього історичного розвитку. Адже, за Масариком, основою політики як окремих керівників, так і суспіль­ства в цілому має стати визнання абсолютної цінності людського життя.

Враховуючи реалії ХХ ст., Масарик зробив важливий висновок, який не втратив своєї актуальності у третьому тисячолітті: за умов економічної взаємозалежності всіх країн і народів неможливо одній країні проти волі інших країн провести глибоку реформу. Інтенсивна соціалізація і комунізм порушують міжнародні інтереси. 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины