Політичні детермінанти інноваційного розвитку України в умовах глобалізації: ідеологічний та соціокультурний аспект

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, розкриваються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертаційної роботи, її методологічні засади, визначається наукова новизна дослідження, відображається теоретичне і практичне значення та форми апробації результатів дисертаційної роботи.

Перший розділ "Теоретико-методологічні проблеми дослідження детермінант інноваційного розвитку суспільства" присвячено вивченню та уточненню понятійно-категорійного апарату дослідження, викладу загальної методики й конкретних методів дослідження, визначенню сутності політичних детермінант інноваційного розвитку України. Висвітлено еволюцію наукової думки і поглядів провідних вчених на предмет та інструментарій дослідження, окреслено питання, які залишилися невирішеними у розв'язанні наукової проблеми: розробці теоретико-методологічних засад забезпечення інноваційного розвитку України на основі застосування інноваційних стратегій та технологій.

На підставі аналізу наявних наукових надбань з проблем інноваційного розвитку автором робиться висновок, що на сьогодні в теорії превалює функціональний підхід, згідно з яким інноваційний розвиток розглядається як: парадигма політичного, економічного, соціокультурного та іншого розвитку суспільства. У такому контексті поняття парадигма розуміється не просто як нова наукова концепція чи теорія. Ідеться про значно більше – про нові світоглядні засади, нову культуру мислення, про базові принципи сучасного світосприйняття. Узагальнюючи погляди попередників, автор виділяє дві класифікаційні ознаки інноваційного розвитку: перша ‑ взаємодія технологічних інновацій і людських цінностей; друга ‑ перебудова організацій та інститутів. Погоджуючись, у цілому, автор обґрунтовує недостатність цих підходів для сучасної інноваційної стратегії нашої держави. Він, зокрема, доводить необхідність: структурного оновлення української політичної системи та формування культури й ідеології суспільства на засадах постіндустріального розвитку; інтеграції освіти – науки – культури – системи управління процесами розвитку в єдину національну інноваційну систему відповідно до глобальних тенденцій.

Розкриваючи основи загальної методології дослідження, поряд із загальноприйнятими її базовими принципами, дисертантом обґрунтовується необхідність більш широкого застосування принципу детермінізму: керованість та прогнозованість суспільних трансформацій в умовах природних еволюцій і соціальних катаклізмів багато в чому залежить від того, наскільки успішним буде теоретичне пізнання причинно-наслідкових та функціональних зв'язків, що притаманні соціуму і визначають динаміку його розвитку та соціальної стабільності.

В роботі розглядається інноваційний розвиток як пріоритет нашої країни, спрямований на забезпечення довгострокового сталого розвитку. Пропонуючи стратегію інноваційного розвитку, він виходять з того, що Україна, яка має великий інтелектуальний і науково-технологічний потенціал, може і повинна орієнтуватися на науково-технологічні моделі сталого розвитку, пов’язані саме з використанням чинників інтелектуально-освітнього потенціалу, розвитку науки й інноваційної активності політичних інституцій.

Виходячи з того, що головним системним компонентом інноваційного розвитку виступають інноваційні знання, інтелектуальний потенціал держави – це фактор культурного, економічного та соціального прогресу, який поки що важко враховується, але дедалі більше цінується. Винаходи, знахідки, передовий досвід котирується тепер на рівні, а може й вище, ніж нафта, руда та інші дарунки природи.  

Це означає, що інноваційну політику держави не можна розглядати на одному рівні з іншими напрямами державної політики, такими як розвиток промисловості, соціальної сфери тощо. У інноваційного сектора принципово інша функція – бути вектором і прискорювачем розвитку всіх інших сфер суспільства та держави.

Отже основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови політичної системи й утвердження України як високотехнологічної держави.

Не менш актуальним є, на думку автора, дослідження сучасних світових глобалізаційних процесів. Глобалізація, інформаційна революція, інтеграційні тенденції в Європі і в світі, боротьба з тероризмом, міграційні процеси тощо засвідчують, що практично кожна з держав змінює параметри своєї загальної і політичної життєдіяльності. Стабільність локального соціуму стала величиною достатньо умовною. Дослідження інноваційного розвитку глобалізованого суспільства стало завданням гострим, актуальним і практично значущим. Останнє потребує нового типу світової політичної інтеграції, нових норм і технологій, формування яких є однаково важливим завданням для всіх країн, які вступають у відповідні взаємовідносини.

Автор робить висновок що, інформаційні технології дають новий імпульс для пошуку парадигми майбутнього суспільства. Йдеться, насамперед, про комплекс інноваційних технологій, що вносять нові принципи організації в політичну сферу людської діяльності, надають новий імпульс суспільного розвитку, істотно змінюють характер взаємовідносин. Сутність епохи глобалізації та інформаційної революцій й потреба в інноваціях ‑ це спосіб цивілізаційної реалізації людського потенціалу інформаційного суспільства.

У другому розділі – "Поняття, сутність та основне протиріччя інноваційної діяльності" - розглядаються сутність інноваційної діяльності, фундаментальні цінності, на основі яких можлива розробка інноваційної стратегії розвитку суспільства. Підкреслюється, що на сучасному етапі розвитку країни, в умовах динамічних перетворень, що відбуваються останнім часом в Україні та у світі, назріла необхідність переосмислення пріоритетів державної політики у сфері формування інноваційних стратегій визначення шляхів розбудови громадянського суспільства.

Інновації розглядаються через призму інноваційної діяльності і визначається як кінцевий результат, що втілився у вигляді нового політичного мислення, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного у практичній діяльності, або в новому підході до суспільного розвитку. Неодмінними властивостями інновації є науково-технічна новизна та виробнича застосовність. Інновації можуть бути як політичні, соціально-економічні, так і культурно-освітні, організаційно-управлінські, техніко-технологічні тощо. Автор доходить висновку, що інноваційний розвиток суспільства ‑ це радикальна зміна напряму розвитку, яка багато в чому заперечує увесь попередній досвід. Вона являє собою не що інше, як глобальні революційні зміни суспільного розвитку.

Загальний аналіз інноваційного процесу, переконує, інноваційні стратегії повинні розроблятися з урахуванням традицій і культури конкретного суспільства. Саме тому, що в будь-якій культурі, хоча й різною мірою, містяться і традиційний, й інноваційний шари, і складається синергетична інноваційного розвитку. У цьому контексті культура виступає як єдність наступності та відновлення, що припускає, з одного боку, використання культурних цінностей, накопичених предками, а з іншого, – зміна існуючих традицій і відторгнення того, що більше не відповідає духу часу. Тобто, можна говорити про культуру як про взаємовплив і протиборство традиції й інновації. І якщо не завжди перемагає традиція, то, у крайньому разі, вона зберігається у глибині суспільного буття. Ми легко можемо уявити собі суспільство, що живе без чи майже без інновацій – такі всі традиційні культури, але уявити собі суспільство без традицій неможливо.

У дисертації проводиться думка про те, що за всієї своєї опозиційності і традиція, й інновація взаємозалежні і взаємообумовлені до такого ступеня, що часом їх складно диференціювати: адже жодна інновація ніколи не залишається нововведенням протягом довгого часу саме так, як жодна традиція не є традицією "споконвіку", а виникає спочатку як інновація. Саме в умінні приймати та засвоювати інновації і полягає життєздатність традиції.

В розділі поставлено питання про відносини суспільства і держави, показано як вони впливають на інноваційний процес. У дослідженні підкреслюється, що інноваційний розвиток в Україні не має певної спрямованості. Залишається невирішеним питання про мету та ідеал суспільно-політичних змін. З огляду на це, на перший план висувається проблема саме політичної трансформації суспільства, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку всього українського соціуму.

Обґрунтовується думка, що інноваційні стратегії є напрямом розвитку суспільних відносин і водночас забезпеченням підвищення негентропійності владних відносин. Її сутність полягає в еволюційному запровадженні нових прогресивних форм організації політичного життя та раціоналізації влади шляхом комплексного поєднання соціально-економічних та духовно-культурних чинників суспільної системи. Усі нові тенденції та нові стратегії життєдіяльності закладають підвалини особливого типу цивілізаційного прогресу, що, очевидно, відрізнятиметься від попереднього техногенного розвитку. Зараз важко конкретизувати в деталях шляхи та засоби майбутніх змін глибинних цінностей техногенної культури, адже головне те, що має відбутися примирення нововведень і природноствореного. Процес становлення нової соціальної теорії можна досить умовно поділити на два етапи – концепція постіндустріалізму та саме інформаціоналізму.

Погоджуючись з тим, що концепція "інформаційного суспільства" розкриває принципово важливу рису постіндустріального суспільства ‑ зростаючу роль інформації в житті суспільства, автор вважає, що головним фактором подальшого суспільного розвитку буде використання інновацій у формі створення національних інноваційних систем.

Розглядаючи політичні, духовні та соціально-економічні реалії як політичні детермінанти інноваційного розвитку України, необхідно зазначити, що за існуючих умов, коли стратегічні цілі мають бути орієнтирами для вибору способів виходу з кризового стану (вибір моделей державотворення, реструктуризації економіки) при визначенні стратегічних цілей України необхідним є аналіз не тільки внутрішніх потреб, а й світових тенденцій розвитку, інтересів гравців на міжнародній політичній арені. Але недосконала політика стосовно відродження української економіки є не єдиною причиною поглиблення кризового стану в Україні. Іншою причиною є відсутність орієнтованої на перспективу політики самої української влади, її невміння побудувати стратегію подолання кризи, ефективно використати іноземну допомогу. Особлива увага має бути приділена внутрішнім проблемам (клани, мафіозні, злочинні угруповання тощо), які, як правило, перебувають у "тіні", що не заважає їм мати корупційну мережу в органах влади і тим самим нейтралізовувати дії проти себе.

У третьому розділі "Історичні, соціально-економічні та політичні передумови обрання Україною інноваційної стратегії розвитку" проведено комплексне дослідження історичних, політичних та соціально-економічних передумов обрання Україною інноваційної стратегії свого розвитку.

Розглядаючи історичні передумови інноваційного розвитку як одну з політичних детермінант стабільної держави, зазначено, що інновації виступають об'єктом національного розвитку суспільства. Конкретні історичні події і глобальні процеси, що відбувалися на території Східної Європи наприкінці XIX – на початку XX ст. призвели до ґрунтовних розробок на ниві українства як європейського явища.

Аналіз праць політиків і науковців, які вивели розробку цієї проблеми на новий фундаментальний рівень. (М. Драгоманов, М. Грушевський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов) свідчить, що вони започаткували формування української політичної нації, відродили традицію державності, перевели у практичну площину ідею соборності та ін. Географічне розташування розглядалося дослідниками і практичними політиками як "остання лінія", "культурний кордон", "буферна зона", що захищає Європу від гегемоністичних претензій Росії, постійного та потужного азійського тиску.

Саме тут, на думку автора, і виявляється геополітична роль України, при виборі напрямів інноваційного розвитку. Україна повинна, відшукуючи та реалізуючи свої потенційні переваги, збалансувати політичні, гуманітарні, соціально-психологічні, макро- та мікроекономічні фактори, визначити та забезпечити оптимальні траєкторії подальшого розвитку, а також знайти свій напрям здобуття гідного місця на світовому ринку, посідаючи провідну позицію у тих сферах економічної діяльності, де для цього ще є умови. Проте нерозвиненість соціальної структури, невизначеність панівних ідей, домінуючих цілей розвитку суспільства зумовлює нерозвиненість організаційних структур, які відображали б інтереси відповідних верств населення та мобілізували б його на вирішення поставлених завдань.

Автор доводить, що недосконалістю та неналежним виконанням законів гальмується розв’язання проблеми зменшення обсягів тіньової економіки, зокрема, через недосконалість податкової системи; загострюється проблема боротьби з корупцією тощо. Тому нині українська держава має остаточно визначитися з пріоритетами та концептуальними засадами інноваційного розвитку країни, вдосконалювати нормативно-правову базу для встановлення норм і правил взаємовідносин між державними інституціями й суб’єктами інноваційної діяльності, а також із вибором прямих та (чи) опосередкованих методів підтримки інноваційної діяльністю з метою її активізації. Структурні політичні перетворення ще не відповідають вимогам інноваційної моделі розвитку, зорієнтованої на реабілітацію гуманістичних цінностей, повернення до першооснов людського буття та культурного поступу, розумну взаємодію людей на основі їхньої творчої співпраці і внутрішньої, детермінованої обов’язком і совістю поваги до Закону, Порядку і Справедливості.

Проведений аналіз розвитку процесів у сфері політичних інноваційних процесів через призму потенційних загроз безпечному суспільному розвитку дав можливість відзначити значні масштаби наслідків штучного стримування і глибокого спотворення розвитку суспільства за радянських часів, що нині виявляються в гальмуванні становлення інститутів громадянського суспільства, в суперечливому, переважно деструктивному впливові влади на перебіг суспільно-політичних процесів та ін.

До того ж спроба побудови політичної системи західного взірця, про яку мріяли та за якою діяли реформатори першої хвилі, виявилася неможливою. Модель майбутньої української державності, на думку автора, слід вибудовувати на основі власних здобутків і помилок, з урахуванням історії, традицій, звичаїв українського народу, органічно поєднаних із неперехідними цінностями культурного генофонду та помножених на інноваційний досвід сучасної цивілізації.

Нині в Україні домінують негативні політичні процеси, що супроводжуються антагоністичними політичними суперечностями, скандалами і конфліктами. Чи не найважливішою ознакою діяльності минулих та діючої влади є те, що в Україні склався специфічний тип "демократії" – бюрократично-кланова. Групи бюрократії, клани мають великі можливості використовувати права і свободи для боротьби між собою, поливати брудом один одного через засоби масової інформації, навіть знищувати суперників політичними та терористичними методами. Саме вони призводять до нестабільності у суспільстві, спонукають до нарощування ентропії, що суттєво загрожує національній безпеці країни. У дисертаційному дослідженні логічно виокремлюється засоби формування політичної культури особистості як важливі стабілізатори суспільства в цілому.

Отже, ураховуючи історичні, соціально-економічні та політичні передумови інноваційного розвитку України, слід зазначити, що стратегія інноваційного розвитку має спиратися на досвід західних країн, власний довготривалий прогноз динаміки світових політичних та економічних відносин, унікальні цивілізаційні та соціокультурні основи української нації.

У четвертому розділі "Політичні проблеми системного характеру інноваційної стратегії України" обґрунтовано необхідність системного характеру інноваційної стратегії України, окреслені головні суперечності періоду незалежного розвитку, визначені характеристики політичної, соціальної, економічної, екологічної, інформаційної сфер життєдіяльності суспільства, а також заходи щодо захисту національних інтересів, першочергові завдання та визначення пріоритетів розвитку України, а також основні напрями досягнення системності інноваційних стратегій в українському суспільстві.

Аналізуючи системні перетворення за часів незалежності обґрунтовано, що головним здобутком є демонтаж основних підвалин командно-адміністративної системи, що ігнорувала об’єктивні закони розвитку, загальнолюдські цінності, а спиралася виключно на особливе специфічне, передусім на класовий підхід і пропонує розрізняти життя суспільства (сукупність створених членами суспільства історичних, економічних, демографічних та інших передумов для подальшого розвитку та забезпечення їх життєдіяльності) та життя окремої особи (використання створених умов з метою задоволення власних потреб).

Становлення нової поліпшеної системи та ринкової економіки супроводжувалося кризовими явищами. Проте, специфіка економічної кризи 1991-1999 pp. (на відміну від сьогодення), на думку автора, полягає в тому, що це криза трансформаційного змісту. Значить, вона була інструментом розвитку, а не деградації – засобом радикального інноваційного оновлення політичної системи, що існувала раніше, омолодження всього комплексу суспільно-політичних відносин. Реформи стали своєрідним механізмом суспільного порятунку, виходом на нові рівні розвитку, утвердженням фундаментальних принципів цивілізаційної людської життєдіяльності – свободи вибору, дії, відповідальності. І незважаючи на прорахунки в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах було створено всі атрибути державності та здійснено переорієнтацію її основних політичних функцій, певним чином упорядковано зовнішню політику.

Головні суперечності періоду незалежного розвитку, вважає автор, виникали передусім через безсистемне здійснення реформ. Найбільших втрат Україна зазнала на початковому етапі реформ, адже вони розгорнулися без будь-якого обґрунтування, не було навіть суто теоретичних уявлень про шляхи їх здійснення. Відповідно ідеологія стартового періоду звелася до сумно відомого з історії принципу – спочатку зламати, зруйнувати все до основи, а потім розпочати спорудження нового з нульової позначки. У цьому разі не було враховано головний постулат суспільного процесу – наступність розвитку.

Як наслідок подальші спроби проведення політичної й економічної модернізації здійснювалися методологічно необґрунтовано та безсистемно. Політика й економіка замість взаємного посилення часто суперечила одна одній, чим ослаблювала трансформаційний процес. Тому реформи швидко стали втрачати свою конструктивну спрямованість і незабаром викликали структурну розбалансованість економіки – рекордна гіперінфляція 1993 р. та обвальне 25-відсоткове падіння ВВП. Ситуація загострювалася через жорстке протистояння виконавчої та законодавчої гілок влади, розбалансованість економічних перетворень із соціальною політикою, часту зміну управлінських еліт, посилення впливу олігархічного капіталу та його прагнення підпорядкувати владні структури та ін. Постійні коливання між стратегічними партнерами, що часто були пов’язані зі зміною владних структур, також позначалися на трансформаційних процесах усередині країни.

Погоджуючись із думкою українських дослідників, що необхідною умовою визначення інноваційних стратегій розвитку є аналіз суспільних потреб, їх систематизація (а не узагальнення), формулювання у вигляді цілей процесу розвитку України, автор робить висновок, що мають бути визначені також бажані характеристики політичної, соціальної, економічної, екологічної, інформаційної сфер життєдіяльності суспільства, що забезпечували б системність і поступовість такого переходу.

Обґрунтовується принципова новизна постіндустріальної цивілізації, яка полягає в тому, що її розвиток здійснюється в напрямі поступового перетворення сумарної цілісності світу на структурну цілісність. А головна особливість розвитку структурної цілісної системи полягає в тому, що елементи, які її конституюють, дедалі більше підпорядковуються цілому. Вони вступають у нові взаємозв’язки, що диктуються цим цілим, перебудовуються згідно законам його функціонування та розвитку. Формування структурної цілісності сучасного світового процесу супроводжується подальшим посиленням ролі і значимості загально цивілізаційних принципів розвитку. Останні набувають статусу верховенства, беруть на себе провідну функцію у визначенні загальної траєкторії суспільно-історичного прогресу. На цьому ґрунті відбувається зближення різних суспільно-політичних систем.

Обґрунтовуючи переваги системності інноваційного розвитку, автор вбачає їх в поєднанні політичних, економічних, гуманітарних, соціально-психологічних, макро- та мікроекономічних чинників та інституційних передумов. В роботі окреслені чинники та передумови системності інноваційного розвитку, це зокрема: політичні передумови системності інноваційного розвитку, які пов’язані з виробленням загальнодержавної стратегії та тактики інноваційних перетворень, створенням законодавчої бази для їх забезпечення, організацією та контролем за їх упровадженням у життя та модернізацією всієї політичної системи; інституційні передумови інноваційного розвитку, полягають у розбудові інфраструктури інноваційної діяльності на державному та регіональному рівнях; економічні чинники системності інноваційного розвитку, пов’язані зі здійсненням нової хвилі економічних реформ, націлених передусім на корекцію наявної моделі економічного зростання та підвищення енергетичної безпеки нашої держави; гуманітарний чинник відіграє значну роль у забезпеченні системності інноваційного розвитку; соціально-психологічний чинник. Важливу роль у забезпеченні інноваційного розвитку відіграють макроекономічні, мікроекономічні та інституційні чинники.

На підставі аналізу праць вітчизняних учених зазначається, що будь-яка стратегія розробляється на основі виділення базових національних інтересів та цінностей. Система національних інтересів має, з одного боку, загальний, універсальний характер, притаманний усім країнам, з іншого ‑ унікальний специфічний, властивий лише окремій державі набір елементів. Ця система розвивається внаслідок еволюційного розвитку інтересів її підсистем, їх взаємозв'язків, а також зовнішнього впливу. Ступінь їх організованості визначається кількістю та різноманітністю взаємозв'язків її елементів. За високого ступеня організованості система є досить стабільною, вона мало залежить від зовнішніх збуджень, хоча зміна будь-якого її елементу може призвести до зміни інших елементів чи системи загалом. Виділяються основні напрями досягнення системності інноваційних стратегій. До них належать: формування єдиної ідеології державотворення; виховання управлінської (керівної) еліти; сертифікація (паспортизація) ресурсів; визначеність у стратегічному партнерстві; забезпечення поступовості і спадкоємності процесу; повернення обличчям до науки й освіти, духовності як чинників інноваційного поступу.

Досліджуючи суб'єктивні фактори формування системи інноваційних стратегій робиться висновок, що вони повинні розглядатися як базовий об'єкт вироблення стратегій розвитку України і бути орієнтирами політичного і суспільного розвитку, значною мірою впливати на визначення його напрямів і пріоритетів. Окреслення дійсних пріоритетів в інноваційній політиці держави, пов’язані, насамперед, із розумінням владними структурами першорядних глобальних стратегічних цілей, отже потреб та інтересів системних перетворень в Україні, суті та основних принципів побудови концепції і моделі цих перетворень.

У п'ятому розділі "Ідеологія сталого розвитку як духовна основа інноваційної стратегії" розглядається роль ідеології в житті суспільства, обґрунтовано методологічні принципи розробки та реалізації ідеологічної доктрини українського державотворення як стратегії суспільного розвитку, проведено дослідження сучасної парадигми сталого людського розвитку.

Розглядаючи ідеологію як частину духовного життя суспільства, яка відображає характер суспільних зв’язків з формами діяльності та мислення, доводиться, що сучасні ідеології, спираючись на інформаційні технології, з одного боку, ‑ володіють поширеним впливом на свідомість людей і можуть використовуватися як засіб маніпулювання поведінкою мас, а з іншого – можуть здійснювати поширення ідей в інтересах суспільства, національного відродження, озброєння населення системним баченням суспільних завдань сталого розвитку, показ шляхів і засобів їх вирішення.

На основі аналізу наукових праць низка західних та вітчизняних учених зроблено висновок, що практична ідеологія повинна бути фундаментом політичного життя, слугувати якісному перетворенню суспільного життя нації, а також виконувати керуючу роль щодо політичної поведінки і діяльності громадян. Ідеологія розглядається як наука про ідеї, закони мислення, котра подібно до фізики, математики, зоології є філософською наукою та слугує теоретичному і морально-педагогічному знанню.

Відомо, що у 50-х роках ХХ ст. низка провідних учених виступили з концепцією "кінця ідеології". Але вже у 70-ті роки була висунута ідея реідеологізації, ‑ повернення до визнання цінностей і мобілізуючої ролі ідеології в суспільному житті, оскільки взаємодія і розвиток різноманітних соціальних груп у диференційованому соціумі потребує існування специфічних цінностей, ідеалів, норм, мови, які репрезентує саме ідеологія. Глобалізаційні виклики продиктували необхідність процесу реідеологізації з притаманними йому особливостями й інноваціями, який став синонімом відродження аксіологічного (ціннісного) підходу до соціальних взаємодій, а одночасна увага редіологізації до людських ціннісних орієнтацій підсилила міфологічні компоненти ідеології. Як наслідок сформувалося дві тенденції у процесі реідеологізації. Одна, неоконсервативна версія, пов'язана з посиленням ідеологічного компонента у процесі національно-культурної інтеграції; у цьому разі ідеологія надає зміст традиції, традиція ж освячує ідеологію. Інша, ліберальна, версія ставить завданням формування нової "глобальної ідеології" як основи планетарної єдності.

Нині норми міжнародного права, а відповідно й конституції демократичних правових держав, у тому числі України, вимагають ідеологічної різноманітності: як економічної, політичної, релігійної тощо. Тобто демократична правова держава не може визнавати жодну ідеологію обов’язковою та насаджувати її в суспільстві. Проте в роботі обґрунтовується позиція, що без певної системи ідей украй важко визначити мету, завдання та напрям подальшого розвитку країни. Вихід із цього уявного протиріччя полягає в тому, що кожна ідеологія відносно конкретної особи, громадянина, дійсно не повинна носити обов’язкового або примусового характеру, але, держава як суб’єкт політичних відносин повинна мати власну ідеологію, як загальну стратегією її суспільного розвитку.

Погоджуючись з іншими науковцями у тому, що брак державної ідеології не є корисним для суспільства, оскільки ігнорує природу і такі загальні функції ідеології, як інтегруюча, мобілізуюча, регулююча й організаційна стверджується, що відсутність загальнодержавної ідеології також сповільнює державотворчі процеси та гальмує духовно-культурний розвиток нації. Тому в основі суспільного розвитку будь-якої країни мають знаходитися певні загальнодержавні ідеологічні принципи, причому саме ідеології як стратегії національно-державного розвитку, а не засобу штучної задеілогізованості всіх складових суспільного життя.

Виходячи з сучасної ситуації, коли ейфорію деідеологізації всіх сфер суспільного життя невдовзі замінив ідеологічний вакуум і стало очевидним, що процеси державотворення, які розпочалися у країні, вимагають чітких, теоретично обґрунтованих орієнтирів внутрішньої та зовнішньої політики, що, як виявилося, неможливо почерпнути безпосередньо з повсякденного досвіду чи інтуїтивних здогадок, а настанова української громадсько-політичної та наукової думки на деідеологізацію невдовзі обернулася витвором найгіршого варіанту ідеології – ідеології некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду обґрунтовується необхідність формування державної ідеологічної доктрини соціального консенсусу та національної консолідації. Ідеологія української держави за своїм змістом має бути інтегративною – синтезувати кращі досягнення основних течій вітчизняної і світової суспільно-політичної думки, позитивний досвід націотворення різних народів. Змістовно та функціонально вона має виступити водночас й ідеологією соціального самоствердження, ідеологію розвитку громадянського суспільства та самореалізації особистості. Інший шлях пошуку загальнонаціональної ідеологічної доктрини, який намагалися і досі прагнуть наслідувати окремі українські політики, – відродження власних ідеологічних традицій нині не на часі, тому що найбільш ідейно продуктивними для сьогодення та такими, що відповідають менталітету українського народу, вважаються концепції українського консерватизму та націоналізму. Сьогодні ж в Україні реідеологізаторська тенденція втілюється в пошуках національної ідеї, у прагненні побудувати патріотичне суспільство, в бажанні прилучити країну до досягнень світової цивілізації.

При цьому слід ураховувати, що Україна перебуває в перехідному періоді свого розвитку. Нині демократична, соціальна і правова держава лише будується, громадянське суспільство лише стверджується, тому єдиною можливою орієнтацією суспільства, становлення якого відбувається одночасно з пошуком оптимальної моделі суспільно-економічного, політичного та соціокультурного розвитку, є ідеологія сталого людського розвитку. Без міцної опори на ідеологію сталого людського розвитку, –молодої ідеології, завданням якої є розробити модель розвитку XXI ст., ‑ найкращі реформи економіки, науки, освіти, інноваційної сфери не дають бажаних результатів, оскільки вони є похідними від головного – стратегічного визначення шляхів розвитку держави.

Отже ідеологія сталого людського розвитку, яка б визначала сукупність духовних, соціальних, економічних, політичних процесів, що розгортаються у країні, з метою досягнення гармонійного розвитку людини, суспільства, економіки та навколишнього середовища, має усі шанси стати духовною основою інноваційної стратегії розвитку українського суспільства.

У шостому розділі – "Наука і освіта в системі та процесі реалізації інноваційних стратегій" - розглядається роль науки і освіти як невід’ємної складової механізму реалізації стратегій інноваційного розвитку й основні цілі освіти та методи навчання й виховання, що стимулюють творчість, ініціативу, самостійне і критичне мислення учнів та студентів; обґрунтовується необхідність переходу на інноваційну модель зростання і впровадження економіки знань та перспективи інноваційних модернізацій. Стратегія інноваційного розвитку України вимагає якісно нової парадигми, тобто вихідної концептуальної схеми, моделі постановки проблем, методів їх розв’язання, нової орієнтації у дослідженнях проблем соціально-економічного розвитку, що, у свою чергу, вимагало часу для накопичення необхідної інформації, її осмислення та формулювання перших рекомендацій для політиків та урядовців.

Одним із визначальних факторів інноваційного розвитку в умовах сьогодення є здатність країн приваблювати інтелект. Автор посилається на наукові роботи в яких доведено, що країни з квітучою економікою продовжують розвиватися тому, що серед інших факторів вони контролюють і створюють знання ‑ найтвердішу валюту сьогодення. Тому необхідність удосконалення та підвищення ефективності державної політики у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва України з урахуванням інтеграційних пріоритетів держави, як невід’ємної складової механізму реалізації стратегії інноваційного розвитку національної економіки, видається на сьогодні недостатньо науково розробленою проблемою, що й обумовлює актуальність теми дослідження.

Головною передумовою інноваційного розвитку України, є високий науко-технологічний потенціал держави, оскільки наука – стратегічний ресурс економічного розвитку кожної цивілізованої держави, особливо за сучасних умов. Відомо, що розвиток фундаментальної і прикладної науки визначає глобальний конкурентний успіх високих технологій. Наявність технологій – але без фундаментальної і прикладної науки – робить будь-який успіх нестійким і тимчасовим. Успіхів у технологіях дедалі частіше досягає той, хто не повторює чуже, а створює щось нове своє, спираючись на технологічні принципи, що виростають зі "своєї" науки. Визнані у світі власні наукові школи й унікальні технології з розробки нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніки, фізики низьких температур, ядерної фізики, електрозварювання, технологій у галузі комунікацій і зв’язку, здатних забезпечити розвиток сучасного високотехнологічного виробництва передусім визначає інноваційний потенціал нашої держави.

Проте зростання диспропорцій у науково-технічній інфраструктурі (старіння наукових кадрів, дослідно-лабораторного оснащення, фінансування) обмежує можливості створення інноваційного продукту, придатного для комерційної реалізації на внутрішньому та зовнішньому ринках; організація науково-технічної інфраструктури, фінансового забезпечення та менеджменту стає дедалі менш придатною для реалізації великих інноваційно-інвестиційних проектів, поступово переорієнтовується на виконання дрібних, периферійних проектів і завдань.

Процеси глобалізації та інформатизації зумовлюють те, що гуманітарні знання, рівень освіти, її практична орієнтація стають життєво важливими складовими будь-якого суспільства і повинні розглядатися як необхідне джерело для вироблення інноваційних стратегій подальшого розвитку і суспільства, і держави. Успіх інноваційних перетворень, інноваційний розвиток суспільства неможливі без радикальних змін у системі освіти. Освіта подається як галузь навчання, що має вплив і затребувана протягом усього життя, її цілі не обмежуються лише пізнанням, а стосуються цінностей і поведінки. У роботі автор посилається на фахівців, які стверджують, що в Україні система освіти слабо зорієнтована на формування у молоді загальноцивілізаційних цінностей, виховання громадянина демократичної держави, а навчально-виховний процес недостатньо спрямований на формування демократичного світогляду. Серйозною перешкодою на шляху модернізації науки і освіти є розрив між теоретичними знаннями та повсякденною соціальною практикою.

У зв’язку з цим істотно зростає роль методологічних, системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального й осмисленого оперування з різноманітними знаннями та даними з метою розв’язання нових, нестандартних проблем. У цій новій парадигмі найголовніше місце відводиться аналітичним здібностям ученого чи педагога, тобто його спроможності шукати і знаходити необхідну інформацію, точно формулювати проблеми та гіпотези, вбачати в сукупностях даних певні закономірності, знаходити розв’язання складних міждисциплінарних задач.

Отже, Україні потрібна стратегія випереджального інтелектуально-інноваційного розвитку. Саме він може забезпечити справедливі та рівні можливості для всіх народів (народностей) щодо генерування нових технологій, знань, нової інформації як першоідеї будь-якого розвитку – світового, національного чи регіонального. Від рівня освіти, науки, їх ефективної інтеграції залежать нині всі атрибути інформаційного суспільства, а також компоненти інформаційної економіки.

У сьомому розділі – "Культурне підґрунтя інноваційних стратегій" - розглядаються теоретичні та емпіричні проблеми і механізми функціонування та формування культурної сфери суспільства, здійснена спроба аналізу культурного коду політичної системи сучасної України, оскільки політична система – це унікальна й регулююча система, що забезпечує єдність функціонування всього суспільства на основі використання державної влади.

Зміст культурної спадщини, традиційної культури визначають як різні зовнішні, так і внутрішні чинники історичного розвитку суспільства. Суть проблеми полягає в тому, що український народ, який століттями перебував під зверхністю чужих держав, по-перше, не міг розвинути достатньою мірою ті якості, які притаманні суверенному суб’єкту політичного життя, а, по-друге, набув рис, властивих підневільному, колоніальному народові. Серед внутрішніх чинників на особливу увагу заслуговують загальний стан соціального середовища та вплив на культуру наявних політичних процесів. Адже формування культури суспільства передбачає обов’язкове врахування "наскрізних", перевірених віковим досвідом ідей та цінностей народу, зокрема його менталітету як особливого заряду духовного досвіду і традицій. Ґрунтовний аналіз культури неможливий без урахування існуючих традицій та досвіду поколінь. Будь-яка культура будується на історичних традиціях суспільного розвитку. Сталість динаміки культурних явищ визначається якістю історичних традицій. На основі традицій і знань, ідеології та психології в суспільстві виникають і функціонують норми діяльності, які можна вважати константами поведінки суб’єктів соціального простору. Рівень розвитку свідомості і характер існуючих суспільних норм діяльності визначають культуру і поведінку особистості, рівень її культури. На рівень, стан, тенденції і перспективи розвитку культури істотно впливає ментальність народу.

Для сучасного українського суспільства вкрай важливо забезпечити превалювання загальнолюдських цінностей над класовими, запобігаючи, таким чином, формуванню у населення конфронтаційно-опозиційного мислення на рівні ”свій – чужий”. У цьому контексті особливе місце відводиться політичній культурі як частині загальної культури суспільства, що формується в політичному житті народу протягом всієї його історії і є похідною від політики. У широкому розумінні політична культура – це базисні знання про суспільство, які визначають ціннісні орієнтації, політичну поведінку на рівні суспільства, групи, особи. У вужчому розумінні – це культура політичного мислення і політичного спілкування, культура поведінки політиків і населення як суб’єктів політичного процесу.

Інноваційна перебудова вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі й значення в житті суспільства та відповідальних дій згідно з власними переконаннями і цінностями. Намагання звільнитися від спадщини тоталітаризму в політиці та національній самосвідомості поки не мають в Україні бажаного успіху, зокрема через несформованість у суспільстві системи цінностей, моделей та зразків поведінки, характерних для демократичної політичної культури.

Досліджуючи суб'єктивні фактори життя особистості, необхідно зазначити, що посилення хаотичності розвитку соціальної системи детермінує поширення у суспільній свідомості ірраціональних цінностей, мотивів і потреб, намірів та дій (синергетичний принцип дезорганізації). Вона проявляє себе у різкій поляризації думок і оцінок, у домінуванні нереалістичних надій, фантазій, утопічних ідеалів щодо можливих сценаріїв майбутнього розвитку суспільства, у розростанні в різних, особливо люмпенізованих групах містичного світогляду, а також у посиленні сприйняття радикальних і деструктивних закликів. В Україні ця залежність виявляється у нестабільності суспільної думки, зміні настроїв, можливості маніпулювання суспільними цінностями, формуванні загального скепсису та довіри до владних інституцій. Як наслідок, для значної частини населення стане нормою девіантна поведінка, що вкрай негативно вплине на стан захищеності національних інтересів.

Отже культура суспільства формується, виховується та має бути предметом цілеспрямованого, виваженого державного впливу. У демократичному суспільстві вона є необхідним наслідком державницького, систематичного, методично й концептуально обґрунтованого, позаідеологічного освітнього впливу на всі верстви населення. Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що рівень розвитку культури постає підґрунтям інновацій та інноваційних стратегій у суспільстві. Побудова моделі інноваційного суспільства передбачає аналіз об'єктивних і характерних критеріїв розвитку культурних складових нової постіндустріальної інформаційної економіки.

У восьмому розділі – "Управління інноваційними стратегіями як проблема практичної політики" - розглядається методологія, закони, принципи, методи, технології та особливості управління інноваційними процесами та фактори підвищення рівня управління ними.

Підкреслюється, що в умовах інноваційного розвитку актуалізується проблема управління інноваційними стратегіями. Основа такого управління будується на певних методологічних засадах. В основу таких засад покладені різноманітні футурологічні підходи до пізнання майбутнього; закони політико-прогностичної діяльності; базові принципи прогнозування інноваційних процесів – альтернативність і ймовірність; типологія прогнозів.

Процес управління інноваційними стратегіями є логічним продовженням інноваційного процесу і має спиратися на методологію соціального управління. В основі управління інноваційними стратегіями лежать наукові підвалини процесу управління, до яких належать закони, принципи, методи та технології управління, а також мистецтво управління, яке полягає в умілому поєднанні різноманітних стилів управління з урахуванням особливостей політичного, економічного та соціального розвитку суспільства, особливо суспільства, що трансформується.

До наукових підвалин управління, що можуть бути застосовані в процесі управління інноваційними стратегіями належать закони, принципи, методи та технології управління, які ґрунтуються на теоретичних підвалинах процесу соціального управління. Останнє базується на загальнолюдському характері практичної політики, є відображенням інтернаціоналізації суспільного життя, яка проявляється в умовах процесу матеріального єднання людства, що постійно розвивається. Саме ця обставина і є головною у підході до управління інноваційними стратегіями розвитку суспільства. До її властивостей як об’єкта управління, слід віднести насамперед особливості методів управління інноваційними стратегіями, процес формування інноваційних стратегій, наявні організаційні форми системи управління процесом, темпи розвитку процесу і, зрештою, рівень розвитку суспільної формації.

Забезпечення стабільного управління інноваційними стратегіями належать виключно до прерогативи держави, а тому діяльність органів державного управління повинна спрямовуватися, насамперед, на формування інноваційних стратегій розвитку України. 

Обґрунтовується, що управління інноваційними стратегіями соціально-політичного розвитку, особливо в суспільствах трансформаційного типу, потребує, з одного боку, врахування історичного досвіду і традицій конкретно взятого суспільства, з іншого боку, логіка застосування системного методу пов'язана із врахуванням цивілізаційного досвіду, який свідчить, що модернізація охоплює всі сфери суспільства. Інноваційний розвиток, поряд із притаманною йому власною специфікою, виступає синтезуючим, оскільки однією з основних його характеристик є забезпечення структурних і якісних змін не лише в політиці, а й у економічній, соціальній, культурно-духовній та інших сферах, створюючи цим самим умови для збереження стабільності внутрішньої консолідації суспільства.

Подальше становлення інноваційних орієнтацій суспільства залежатимуть від багатьох факторів, як то: результативність функціонування політичного режиму, впливовість політичних партій, формування консолідуючої основи українського соціуму та забезпечення достатнього рівня інформованості його членів для відповідальної і раціональної участі в управлінні державою.

У дисертації детально аналізуються методологічні основи управління як процесу впорядкування систем шляхом забезпечення їх цілісності та підтримання заданого режиму.

На основі проведеного аналізу автором запропоновано модель результуючого управлінського впливу на інноваційні процеси, виходячи з аналізу потенційних та реальних соціальних проблем. Це дало змогу обґрунтувати основні принципи управління інноваційними стратегіями.