ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЕТНОПОЛІТИЧНА СУБ’ЄКТНІСТЬ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

Основний зміст РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність теми дослідження, показує ступінь розробки проблеми, визначає мету і дослідницькі завдання, об’єкт, предмет а також методологічну основу дослідження, наукову новизну отриманих результатів, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи, а також положення, що виносяться на захист.

У розділі 1 «Теоретико-методологічні засади дослідження етнополітичної суб’єктності громадських організацій етнічних меншин України» проаналізовано головні напрями наукових досліджень, дотичних до проблеми з’ясування етнополітичного статусу громадських організацій етнічних меншин України, а також визначені теоретико-методологічні засади дослідження цієї проблеми. Зокрема, у першому підрозділі – «Основні напрямки історіографії громадських організацій етнічних меншин України» – зазначено, що обрана тема знаходиться на перетині різноманітних напрямків політологічних досліджень та споріднених наукових дисциплін. Це теорія націй, національних відносин і націоналізму, етнополітологія, етносоціологія, етнопсихологія, теорія громадянського суспільства, теорія та практика громадської активності та самоорганізації тощо. З’ясовано, що різноманітні аспекти міжнаціональних відносин і життя етнічних меншин в Україні є предметом зацікавленості багатьох дослідників різних наукових напрямків. У тому числі плідно розвиваються етнополітологічні та етнодержавознавчі дослідження.

Проблема захисту прав меншин у міжнародному праві та в законодавстві окремих держав, зокрема й України, активно досліджується такими авторами, як А. Абашидзе, І. Бліщенко, М. Дьячков, В. Кулик, Н. Макаренко, А. Мартиненко, В. Мицик, В. Нікітюк, А. Осіпов, К. Рушковська, Т. Сенюшкіна, С. Черниченко, М. Шульга, Р. Якемчук та ін. Етносоціологічною школою (В. Євтух) ґрунтовно досліджуються правничі, культурологічні та соціологічні аспекти етнополітики в Україні та система етнополітичного менеджменту, в якій значна увага приділяється місцю і ролі громадських організацій етнонаціональних меншин. Державна етнокультурна політика в Україні докладно розглянута А. Леоновою.

Теоретико-методологічні засади вітчизняної етнополітології розглядаються у працях О. Антонюка, І. Кураса, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, О. Майбороди, Л. Нагорної, Л. Шкляра. Важливим є визначення поняття етнополітики, а також кола її суб’єктів та їх місця в системі етнополітичних відносин.

Основний напрямок досліджень школи етнодержавознавства, започаткованої Ю. Римаренком, – національні аспекти державотворення, концепція національної державності і національно-державного будівництва. Політико-правові основи етнодержавотворення досліджують також Д. Шелест і М. Юрченко, І. Онищенко. Етнонаціональні чинники державотворення аналізує Л. Шкляр. Концептуальні засади визначення етнополітичних чинників державотворчих процесів в Україні є предметом дослідження О. Антонюка.

Теоретичні проблеми політизації етнічності досліджуються О. Картуно­вим. Етнічні меншини є об’єктом досліджень у працях М. Панчука і О. Калакури. Політологічні проблеми етно і націогенезу є предметом наукової зацікавленості І. Онищенко. У розрізі етноконфліктології міжетнічні відносини в Україні досліджують В. Котигоренко, О. Маруховська, О. Кривицька, А. Кіссе. Правовий вимір становища національних меншин в Україні став об’єктом докладного дослідження Л. Рябошапки.

Проблеми формування української політичної нації, серед яких – і проблема інтеграції етнічних меншин, – досліджуються такими авторами, як Я. Дашевич, В. Крисаченко, О. Нельга, А. Орлов, О. Хорошилов. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні в політологічному вимірі розкриваються у працях М. Обушного, І. Онищенко, О. Майбороди, В. Ребкало, М. Степико, Л. Панасюка. Дослідження з українського націоналізму та української національної ідеї проводили Я. Грицак, П. Кононенко, І. Кресіна (в контексті етнополітологічного аналізу української національної свідомості), В. Кулик, І. Курас. Проблема етнонаціональної ідентичності аналізується в працях І. Вільчинської, О. Волкогонової та І. Татаренко, О. Кривицької, Л. Нагорної, М. Обушного, Г. Палій, Ю. Шинкаренко.

Останнім часом почали з’являтися окремі роботи, які безпосередньо присвячені діяльності громадських організацій етнічних меншин незалежної України. Можна назвати відповідні розділи в монографіях В. Котигоренка, Л. Рябошапки; праці М. Багмет і Л. Ляпіної, А. Лагутіна, Н. Макаренко, С. Мітряєвої. Окремим регіональним або етнічним спільнотам та діяльності відповідних громадських організацій присвячені праці О. Куць, В. Лісничого та Ю. Куц, І. Кононова, Н. Пашиної, І. Фольварочного, А. Круглашова, М. Черепаня, М. Зана, О. Мальця, М. Губогло і С. Червонної, М. Кирюшка і О. Бойцової, О. Яременко і О. Левцун, В. Орлика, В. Григорьянц, В. Нагірного, О. Наймана, Л. Чернової, В. Наулка, О. Парфенова, Г. Сушка, С. Келара, В. Коробова, А. Момрика та ін. Формам політичної участі етнічних меншин України присвячені праці А. Лагутіна, Г. Луцишин, Г. Потеряйко. Зокрема, в дисертації Г. Потеряйко досліджені особливості політичної суб’єктивації етнічних меншин. Преса етнічних меншин України стала предметом дослідження Ю. Колісника. Важливим елементом історіографії проблеми етнополітичної суб’єктності громадських організацій етнонаціональних меншин України є роздуми та свідчення лідерів національно-культурних товариств і об’єднань.

У другому підрозділі – «Концептуальні основи етнополітичної суб’єктності громадських організацій етнічних меншин України в контексті проблематики етнічної і політичної нації» – визначено поняття етнополітичної суб’єктності, яке, по-перше, відносить нас до сфери етнополітики, тобто системи міжнаціональних відносин, в яку включені як первинні суб’єкти – етноси і нації, так і вторинні – державні та недержавні структури, діяльність яких так чи інакше торкається сфери реалізації інтересів етнічних спільнот; а по-друге, в понятті „суб’єктність” імпліцитно міститься усвідомлено-діяльнісний компонент, який орієнтує на аналіз природи тих вторинних суб’єктів етнополітики, які виступають представниками інтересів етнічних спільнот – зокрема, громадських організацій (в широкому розумінні – і громадсько-політичних, і власне політичних) етнічних меншин.

Зазначено, що існування громадських організацій, що представляють інтереси етнічних меншин в інонаціональній державі, породжує кілька теоретичних проблем, від розв’язання яких, зрештою, залежить практичне ставлення до цих організацій з боку держави та суспільства, а також їх власне поводження в суспільно-політичному житті. Ці проблеми фокусуються у питання про те, як в умовах розбудови національної держави поєднати можливість збереження і захисту на громадсько-політичному рівні етнокультурного розмаїття.

Методологічні засади теоретичного аналізу етнополітичної суб’єктності громадських організацій етнічних меншин полягають, перш за все, у визначенні висхідної концепції нації – етнічної або політичної. Виявляється, що, по-перше, між тією чи тією концепцією нації і відповідним розв’язанням проблеми визначення місця і ролі етнічних громад у суспільстві немає жорстко детермінованого зв’язку. Концепція етнічної нації, начебто, не повинна передбачати збереження національно-культурних анклавів (навіть не в територіальному значенні), оскільки, скоріш за все, буде тяжіти до моноетнічності; проте виявляється, що нація, яка сама мала досить великий досвід буття упослідженою національністю, до певної міри може зрозуміти інших, коли вони опиняються щодо неї в такій самій позиції. Щодо концепції нації політичної, то, зважаючи на зв’язок відповідної теорії з концептами демократії та громадянського суспільства, слід було б чекати принаймні толерантного ставлення до реалізації етнокультурних прав громадян; проте реалізація цих прав вочевидь суперечить інтегруючій у своїй основі ідеї політичної (громадянської) нації. Таким чином, вибір концепції нації ще не є достатньою умовою для передбачення тієї політики, яка буде проводитися носіями відповідних теоретичних настанов до етнічних меншин.

З іншого боку, слід враховувати складність і розмаїтість існуючих сьогодні концепцій нації. Як у вітчизняній, так і в західній етнополітичній науці останнім часом зроблений значний крок уперед в напрямку розробки відповідної методології. У підрозділі проаналізовані основні концепції нації: раціоналістична, «комунікативна», етатистська, етнологічна (етніцистська), інструменталістська, а також основні парадигми націогенезу (за Е. Смітом) – модернізм, переніалізм, примордіалізм та етносимволізм. Щодо теорій нації та націоналізму, які розвивались українськими політичними мислителями, то зазначено, що вони стосувались майже винятково проблеми самовизначення української нації, і йшлося при цьому не про проблему «національної меншини», а про «право нації на самовизначення». При цьому важливу роль відігравало політичне розуміння нації – але не у протиставленні її як спільноти громадян, що забувають свою етнічну ідентичність, власне етносу, а саме як державно-політичної форми розвитку етносу, – фактично йдеться про етноцентричне розуміння політичної нації.

У розділі  2 «Етнічні спільноти у громадянському суспільстві: проблема національно-культурної корпоративності» досліджено загальнотеоретичні проблеми, що пов’язані із співвідношенням громадянської і етнонаціональної структуризації та інституалізації суспільства.

У першому підрозділі “Ренесанс  етнічної ідентичності: діалектика мультикультуралізму і національної ідеї» – зазначено, що явище «етнічного ренесансу», яке було діагностовано західними етнополітологами в 70–80-х роках, набуло поширення і в країнах Східної Європи, зокрема торкнулось й України. Його особливості тут пов’язані із запізненням процесу становлення відповідних політичних націй і національних держав. Відповідно, в цих умовах загострюється проблема інтеграції етнічних меншин в поліетнічну політичну націю, набуває нового забарвлення питання етнічної (національної) ідентичності.

Наголошено, що проблема інтеграції етнічних меншин в  політичну націю включає в себе багато складових і, відповідно, робить багатовимірною діяльність відповідних громадських організацій, які представляють їхні інтереси. Йдеться передусім про проблеми об’єктивного характеру – економічні, соціальні, культурні, побутові та ін. Але те, як ці питання ставляться, яка атмосфера утворюється навколо відповідних проблемних ситуацій і, відповідно, як вони вирішуються, – багато в чому залежить і від факторів суб’єктивних, тобто – від рівня самосвідомості етнічних груп та їхніх лідерів. Дослідження етнічної (національної) самосвідомості останнім часом набули нового забарвлення і розвиваються переважно як комплексні гуманітарні дослідження етнічної (національної) ідентичності, які містять у собі психологічні, соціологічні, культурологічні, політологічні, філософські аспекти.

Етнічна ідентичність виступає як подвійна характеристика: з одного боку, в ній акцентується увага на національних цінностях, що мають етнічне коріння (мові, традиціях, культурі), з іншого, на загальногромадянських цінностях – національному інтересі, національній безпеці тощо. З цього можна зробити висновок, що формування подвійної етнонаціональної ідентичності у представників етнічних меншин – доволі складне завдання, оскільки національна ідентичність не може бути повністю звільнена від етнічного компонента.

Втім, теоретичний аналіз дає підстави стверджувати, що ренесанс етнічної ідентичності може відбуватися паралельно з трансформацією етнічних фрагментів соціуму в єдиний етносоціальний та етнополітичний організм – громадянське суспільство, органічною складовою якого може бути національно-культурна корпоративність. У сучасному суспільстві актуалізується проблематика полікультурності (мультикультуралізму), у тому числі – в країнах колишнього СРСР у зв’язку із переосмисленням ідеї «багатонаціональної держави». Переорієнтація Заходу на визнання полікультурності була визнанням неспроможності національних асиміляторських проектів і стала повчальним епізодом в розвитку теоретичних уявлень про хід культурних процесів.

У другому підрозділі «Національно-культурна корпоративність у громадянському суспільстві в контексті співвідношення громадянського і етнічного націоналізмів» розглянуто основні сучасні підходи до визначення громадянського суспільства в контексті етнополітичної проблематики. Проблема співвідношення громадянського суспільства і національних спільнот по різному розглядається в сучасній політології і політичній філософії, що віддзеркалюється на певних коливаннях у визначенні позицій окремих держав та міжнародних організацій щодо проявів етнічного націоналізму. Західні демократії погоджуються з тим, що принаймні деякі форми націоналізму меншин є законними і краще з ними примиритися, аніж їх придушувати. Відповідно, діяльність громадських організацій національних меншин розгортається у контроверзі громадянського та етнічного націоналізмів, і їх виправданість, з точки зору формування політичної нації, пов’язана саме зі знаходженням розумного консенсусу цих форм самоідентифікації.

У третьому підрозділі «Діалектика індивідуальних і колективних прав в історико-правовому вимірі захисту прав етнонаціональних меншин» на підставі історичного і політико-правового аналізу встановлено, що міжнародна і національні політико-правові системи захисту прав етнічних меншин розвиваються в річищі розв’язання діалектичної суперечності між концептами індивідуальних і колективних прав, і знаходження «золотої середини» між наданням привілеїв спільнотам, яким загрожує небезпека асиміляції, з одного боку, і етнічно нейтральними конституціями (фактично – ігноруванням етнічних розбіжностей) – з іншого. У цьому контексті принциповим, але досі до кінця не з’ясованим залишається питання правової дефініції поняття «національна (етнічна) меншина» та деяких інших, споріднених з ним понять. На сьогодні вже існує досить розвинена, хоча й далеко не досконала, міжнародно-правова система захисту прав національних меншин, яка передбачає, зокрема, й захист їх прав на створення власних громадських організацій.

У розділі 3 «Легітимація та інституціалізація етнополітичної суб’єктності етнічних громад України» досліджено еволюцію українського законодавства (на тлі розвитку міжнародного права) у питанні легітимізації етнополітичної суб’єктності етнічних меншин, а також розглянуто етапи та форми інституалізації громадських організацій етнонаціональних меншин в Україні. У першому підрозділі «Сучасна етнонаціональна палітра українського суспільства та генезис громадських організацій етнічних меншин України» проаналізовано етнічну складову українського суспільства та динаміку її розвитку як чинника суспільної активності у сфері етнополітики. Результати всеукраїнського перепису населення 2001 року підтверджують поліетнічний склад українського суспільства. Проте порівняння з попереднім переписом дає підстави для висновків про те, що в умовах незалежної України формується тенденція до моноетнічності, яка виявляється в підвищенні популярності домінантної етнічної ідентифікації. Натомість ідентифікація, що пов’язана з колишньою домінуючою нацією (або скоріше «новою історичною спільнотою» – радянським народом), що втратила нині свої переваги і перетворилась на етнічну меншість, стала, відповідно, менш популярною.

Втім, досить високий відсоток другої національності у населенні країни – 17 % росіян – і її величезний відрив від інших етнічних меншин (жодна з яких не перевищує 1 %) може бути підставою для того, аби віднести Україну до біетнічних країн. Додаткові аргументи для цього дає те, що майже 15 % відсотків українців вважають рідною російську мову, а загалом російськомовне населення України становить майже 15 млн., або 30 %. У республіці склалась бікультурна ситуація, коли українській етнокультурній групі протистояла етнокультурна група, орієнтована переважно на російській варіант євразійської, слов’яно-православної цивілізації, – це майже всі росіяни, російськомовні українці, відносно нечисленні національні меншини, в середовищі яких російськомовність дорівнює в середньому 50 %, а у деяких досягає 70–80 %. У Криму і на Сході України російська етнокультурність (російськомовність) є переважаючою для всіх етнічних спільнот.

При розгляді етнічного складу населення України звертається увага на поняття «етнонаціональна структура» (В. Євтух і В. Трощинський) і визначення таких елементів етнонаціональної структури українського суспільства: український етнос (українська етнонація); етнічні групи – серед них з невизначеним статусом (корінні народи або національні меншини – гагаузи, караїми, кримські татари та кримчаки) та національні меншини; представники окремих етносів. Проте, виокремлення 19 національностей, яким можна надати статус національних меншин (а також ще чотирьох етносів, які претендують на статус корінних народів) не може, на думку авторки дисертації, вважатись остаточним і категоричним. Перелік національних меншин може корегуватись з кількох позицій: 1) доцільності включення до цього переліку росіян як фактично рівнообщинної нації; 2) не включення до переліку представників тих чи інших груп представників етносів, зокрема – доволі потужних вже сьогодні іммігрантських етносів (китайці, в’єтнамці, афганці тощо); 3) визначення статусу етносів, які претендують на статус корінних народів; 4) можливості визнання як національних меншин субетнічних утворень (наприклад, русинів).

Зазначено, що між тими етнічними організаціями, які існували за часів царату чи радянської влади, і тими, які існують сьогодні, і майже стовідсотково виникли вже після здобуття незалежності, або, максимум, напередодні цієї події, генетичного зв’язку практично немає. Але типологічно такі інституції подібні. В дореволюційний період в Україні (як в її російській частині, так і на теренах Австро-Угорщини) існувала досить широка практика створення національних громадських організацій (релігійного, просвітницького, культурного, благодійного та інших напрямків), а також політичних партій. До революції 1917 року найвищий рівень самоорганізації, включаючи політичні об’єднання, демонстрували єврейські і польські громади. Саме вони, а також росіяни, отримали особливі права за Законом УНР «Про національно-персональну автономію» від 9 (22) січня 1918 р. Цей Закон і досі залишається цікавим і актуальним експериментом із створення схеми культурно-національної автономізації, заснованої на створенні загальнодержавних екстериторіальних етнонаціональних об’єднань громадян.

З перших років радянської влади стала формуватися суспільна думка про національні меншини як політично ненадійну силу, «п’яту колону», про їхні зв’язки з різними «контрреволюційними центрами». Власне, з приходом радянської влади починається своєрідна процедура заміни громадсько-політичних організацій, так би мовити, ворожого класового характеру, на нові, суто пролетарські. Паралельно створювалась інфраструктура державного керування етнонаціональними процесами (національно-територіальне будівництво). Але політика коренізації вже в середині 30-х років змінилася політикою боротьби з «національними ухилами», результатом якої стало практично повне знищення будь-яких проявів не тільки національно-територіальної, але і національно-культурної автономії національних меншин.

У тоталітарному суспільстві громадські організації етнічних спільнот або відсутні, або діють під жорстким контролем держави. Демократія надає свободу для самовираження і публічної діяльності, яку етнічні активісти насамперед спрямовують на організаційне гуртування своїх спільнот. Національно-культурні організації в Україні почали створюватися наприкінці 80-років минулого століття з метою об’єднання зусиль представників тієї чи іншої національності в Україні для збереження та розвитку своєї етнічної, культурної, мовної самобутності. Ці процеси підтримувались українськими націонал-демократами.

Можна виділити три етапи становлення та розвитку національно-культурного руху в Україні. Перший охоплює період з кінця 80-х до середини 90-х років. Низка причин, серед яких потреба у захисті прав та інтересів представників своєї етнічної групи, реалізації її культурних потреб, бажання залучити підростаюче покоління до рідної мови, традиційної культури, можливість спілкування з представниками своєї етнічної групи, спонукали в цей період представників етнічних меншин, які проживали в Україні, створювати свої  громадські організації. Розпочинається процес легітимації національно-культурного руху: проведення установчих зібрань, затвердження програм і положень, статутів, організаційне будівництво, реєстрація Міністерством юстиції України.

Другим етапом у становленні й розвитку національно-культурних товариств можна вважати період з середини 90-х років ХХ ст. до перших років ХХІ ст. Намітилася тенденція відцентровості та роздробленості національно-культурних товариств. Їхня діяльність, особливо в центрі, дедалі більше набувала формально-представницького характеру, зростала кількість національно-культурних товариств однієї й тієї ж етнічної групи. Негативно впливала на ситуацію часта реорганізація у структурі центральних органів державної влади та зміна його керівництва. Дослідження, які були проведено у той час, у тому числі за участю авторки дисертації, фіксували низький рівень задоволеності представників національних меншин діяльністю своїх громадських організацій. Характерною рисою розвитку національно-культурного руху в Україні з кінця 90-х стає організаційно-ресурсне об’єднання окремих національно-культурних товариств для вирішення спільних проблем. Створюються міжетнічні за складом асоціації, конгреси, спілки.

Найхарактернішою рисою третього, або сучасного етапу розвитку громадських організацій національно-культурного спрямування є більш широка і активна їх участь у вирішенні загальнодержавних проблем, утвердження себе у ролі партнера держави у розробці та реалізації етнонаціональної політики. Ще однією з характерних рис є та значна увага, яку національно-культурні товариства приділяють формуванню у суспільстві атмосфери міжетнічної толерантності. Етнічні громадські організації за 15 років новітньої історії України пройшли шлях від організацій, головним призначенням яких була консолідація за етнічною ознакою, до реальних суб’єктів процесу формування сучасної української нації. Але великий потенціал, який вони на цей час мають, реалізується ними далеко не повною мірою.

У другому підрозділі «Типологічне позиціювання національних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства» зазначається, що етнічні спільноти як суб’єкти соціально-політичних відносин, як носії соціальних інтересів, мають виразну специфіку, що позначається на характері тих інституцій, які представляють їхні інтереси. Класифікація етнічних організацій має будуватися у двох площинах: по-перше, крізь призму загальної класифікації організацій громадянського суспільства, зокрема громадських організацій, по-друге, як класифікація власне етнічних інституцій з точки зору характеру їх відповідності традиційному чи громадянському суспільству, рівню політизованості, етатизації чи релігійності, організаційних форм та переважаючих інтересів. Також слід враховувати декілька різних критеріїв класифікації громадських об’єднань. По-перше, за рівнем політизованості (чи місцем у політичній системі) (політичні партії, громадсько-політичні організації, громадські організації за інтересами). По-друге, за рівнем комерціалізації (некомерційні та неприбуткові організації, благодійні фонди, кооперативи). По-третє, за характером організованості (партії, рухи, організації). По-четверте, за ступенем ієрархії (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації; первинні організації чи їх об’єднання, асоціації). По-п’яте, за напрямком діяльності (сферою інтересів) (професійні, демографічні, творчі, спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні. По-шосте, за рівнем стабільності (постійно діючі або тимчасові).

Зважаючи на структурний підхід, можна говорити про такі форми представництва етнічних інтересів. По-перше, це органи самоврядування. Йдеться, очевидно, про найбільш політизовану й водночас інкорпоровану в структуру державної влади форму репрезентації етнічності. Втім, характер співвідношення національного самоврядування і державної влади може бути різним. Тільки на прикладі української історії можна розрізнити принаймні три варіанти такого співіснування: національно-територіальна автономія як елемент територіально-політичного устрою держави (національні сільради, райони чи навіть суб’єкти федерації); органи представництва національно-культурної або національно-персональної автономії (наприклад, Національні Збори та Національна Рада – за законом УНР про національно-персональну автономію), які існують у межах конституційно-правового поля; нарешті, самочинні органи національного самоврядування, що не визнанні офіційно, але тією чи іншою мірою конфліктують з існуючою державно-політичною структурою (наприклад, Курултай та Меджліс кримськотатарського народу). Національно-культурна автономія – це законодавчо оформлене право етнічних груп на збереження і розвиток своєї культурної, мовної, релігійної самобутності, утворення своїх громадських об’єднань, користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови, розвиток національно-культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо.

Друга форма етнічного представництва – національні політичні партії. Формування та діяльність національних політичних партій є яскравим проявом процесу політизації етнічності, в якому дослідники виділяють три основні етапи: а) набуття політичної свідомості; б) політична мобілізація; в) вихід на політичну арену. Безперечно, існування національних політичних партій (підкріплене, як правило, ідеологічно, тобто сформованою націоналістичною ідеологією) означає наявність вагомого конфліктогенного потенціалу в поліетнічному суспільстві. Актуалізована національна ідея, яка отримує партійно-політичний механізм регенерації, не може не тяжіти до більш або менш радикальної вимоги самовизначення. Отже, національні політичні партії можуть бути суворим викликом і випробуванням для демократичного громадянського суспільства з точки зору потенційної загрози його розколу.

По-третє, репрезентація етнічних інтересів може відбуватись у формі неполітичних громадських організацій національних меншин – національно-культурних товариств, земляцтв, спілок, громад тощо. Спрямованість діяльності таких організацій може бути досить різноманітною, хоча переважаючою є культурницька, і це цілком зрозуміло, адже саме в галузі культури насамперед відбувається актуалізація етнічного інтересу. Відповідно, подібні організації як правило тісно пов’язані з різноманітними національними культурними та освітніми установами (художніми колективами, національними навчальними закладами, органами преси тощо).

Серед різноманітних національно-культурних товариств часто зустрічаються організації, які поєднують у собі риси етнічної і демографічної громадської організації. Класифікація громадських об’єднань має брати до уваги також їхній місцевий, регіональний або загальнодержавний статус. Практика знає не тільки моноетнічні об’єднання регіонального чи загальнодержавного рівня, які включають «первинні» осередки, але й об’єднання (спілки) національно-культурних товариств, до яких входять організації, що представляють інтереси різних національностей.

У третьому підрозділі «Легітимація громадських організацій етнічних меншин в Україні» проведено аналіз українського законодавства та імплементованих норм міжнародного права на предмет конституювання громадських організацій національних меншин, визначення їхнього статусу та функцій. Вперше в українському правовому полі національно-культурні товариства як суб’єкт права з’являються в Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 року). Важливим кроком у легітимізації громадських організацій національних меншин стало прийняття Закону України «Про національні меншини в Україні» (25 червня 1992 р.). У ньому, зокрема, поруч з суб’єктом «національні культурні товариства» з’являється суб’єкт «громадські об’єднання національних меншин». Зміна суб’єктності відобразила і зміну обсягу прав, що надаються цим організаціям. Крім суто культурних прав, вони отримали право впливати на прийняття державних та політичних рішень, тобто право демократичної участі. Деякі правники звертають увагу на те, що в законодавстві немає згоди щодо ідентичності з юридичної точки зору понять «національні громадські об’єднання», «громадські об’єднання національних меншин», «об’єднання громадян». Проведений аналіз дає змогу стверджувати, що національно-культурні товариства є певним різновидом громадських організацій національних меншин, які можуть утворюватися і заради діяльності в інших сферах, не тільки в культурній.

Розвиток українського законодавства щодо громадських організацій національних меншин відбувався в цілому паралельно або вслід розвитку відповідного міжнародного права. Зокрема у 1992 р. ухвалено важливий міжнародний акт – Декларація Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин. Декларація чітко визначала право осіб, що належать до меншин, «створювати свої власні асоціації та забезпечувати їх функціонування». Зазначимо лише, суб’єктами права (зокрема у закордонних контактах та отриманні державної допомоги) тут є власне «особи, що належать до меншин», а не їх асоціації, які з’являються скоріше як продукт реалізації певного права, аніж дієвий механізм та суб’єкт цієї реалізації.

Загалом така тенденція простежується і в інших міжнародних документах. Наприклад, у Рамковій конвенції про захист національних меншин (1995) наголошується саме на правах «осіб, які належать до національних меншин», зокрема на їхніх правах на свободу асоціацій. Водночас документ Копенгагенської наради Конференції з питань людського виміру НБСЄ (1990 р.) прямо підкреслює важливу роль неурядових організацій у вирішенні питань, що стосуються національних меншин і конкретизує загальне право на свободу асоціацій як право осіб, що належать до національних меншин, створювати власні організації чи асоціації, надавши цим об’єднанням права консультативного голосу при визначенні державної політики щодо захисту етнічної, культурної, мовної й релігійної самобутності національних меншин. Декларація Гельсінкської зустрічі на найвищому рівні держав-учасниць НБСЄ (1992 р.) підтверджує право осіб, що належать до національних меншин, відстоювати свої права як на індивідуальній основі, так і разом з іншими, зокрема в рамках політичних партій та асоціацій. У цьому ж напрямку працюють Лундські рекомендації експертів ОБСЄ про ефективну участь національних меншин у суспільно-політичному житті (1999 р.), згідно з якими «ефективна участь національних меншин у суспільно-політичному житті є однією з найважливіших складових мирного демократичного суспільства». Рекомендації 1201 (1993 р.) Парламентської Асамблеї Ради Європи у проекті додаткового протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини щодо осіб, які належать до національних меншин, першим серед «реальних прав» осіб, які належать до національної меншини, називає право створювати свої організації, винятково з політичними партіями. Варшавські рекомендації, що сприяють участі національних меншин у виборчому процесі (2001 р.), розглядаючи можливості діяльності організацій національних меншин, зазначають, що обмеження прав відповідних асоціацій зазвичай базується на інтересах національної безпеки. Хоча держави можуть заохочувати об’єднання, що утворюються на міжобщинній основі, вони також мають гарантувати національним меншинам право на створення на законних підставах організацій, основаних на общинному принципі.

Подальший розвиток політико-правового статусу громадських етнонаціональних організацій в Україні може бути пов’язаний із нововведеннями щодо впровадження структури національно-культурної автономізації. У зв’язку з цим у підрозділі аналізуються відповідні законопроекти, які знаходяться на розгляді Верховної Ради України.

Проведений аналіз українського законодавства дає можливість зробити висновки про постійне розширення політико-правового статусу інституціонального представлення прав національних меншин. Умовно ці зрушення можна позначити такою схемою: національно-культурні товариства – громадські організації національних меншин – національно-культурні автономії. Сформоване законодавче поле забезпечує необхідні умови для подальшого зростання активності етнічних меншин та їхніх громадських об’єднань як у захисті своїх культурних, мовних, освітніх та інших прав, так і в загальнодержавних громадсько-політичних справах, чому сприяє існуюча структура дорадчо-консультативних рад при органах державної влади.

У четвертому підрозділі «Державна етнополітика і етнополітична суб’єктність громадських організацій етнічних меншин України» аналізуються існуючі у вітчизняній літературі два підходи до тлумачення поняття «етнополітика». Одні автори вважають єдиним суб’єктом етнополітики державу. Інші говорять про сукупність суб’єктів етнополітики, до яких включаються зокрема і громадські організації національних меншин. Втім, зовнішня протилежність двох означених підходів насправді не є такою вже категоричною. Певною мірою її можна пояснити об’єктивно існуючою подвійністю в розумінні того, що таке політика взагалі. З одного боку, в більш вузькому значенні, політика – це курс, тобто вибір мети і постановка завдань, засоби і конкретні дії їх досягнення та вирішення. Етнополітика у цьому розумінні є одним із напрямків державної політики, який стосується міжетнічних відносин. Проте суб’єктом етнополітики у цьому розумінні можуть бути не тільки держави, а й інші актори міжнаціональних відносин, зокрема неурядові організації. З іншого боку, політика може розглядатись як сфера життєдіяльності людей, пов’язана з реалізацією їхніх суспільних інтересів та ідеалів за допомогою державно-політичної влади. Етнополітика як сфера – це сукупність міжнаціональних відносин з приводу реалізації етнічних інтересів, вузловими точками якої є держава та інші інституції, які так чи інакше представляють, захищають чи торкаються інтересів етнічних спільнот.

Державна етнополітика, зокрема відносно громадських організацій етнічних меншин, будується на тому безперечному факті, що започаткування конструктивного діалогу органів державної влади і місцевого самоврядування з національно-культурними товариствами, проведення спільними зусиллями різних культурно-просвітницьких заходів сприяє збереженню міжнаціонального миру і злагоди, запобіганню різноманітним проявам ворожнечі або нетерпимості до осіб, які належать до іншої національності. Пріоритетна увага надається питанням вдосконалення положень чинного законодавства у царині міжнаціональних відносин і підготовки нових законодавчих актів. За підтримки держави функціонують загальноосвітні навчальні заклади, класи, факультативи і недільні школи, де вивчають мови представників різних національностей, створюються центри національних культур і самодіяльні художні колективи, функціонують засоби масової інформації на рідних мовах.

Проте державна політика відносно національних меншин не завжди є послідовною. Яскравим прикладом цього є численні реорганізації центрального державного органу, відповідального за цей напрямок роботи. Посиленню взаємодії національно-культурних товариств з органами виконавчої влади сприяє діяльність представницьких рад представників громадських організацій національних меншин, створених при Президентові України (з травня 2006 р. – Рада з питань етнонаціональної політики), Держкомнацміграції і обласних державних адміністраціях.

Кожен суб’єкт у цій етнополітичній сфері проводить свою політику, визначену певними ідеалами і інтересами тієї спільноти, яку він представляє. Сфера етнополітики постає таким чином, як складний візерунок різноспрямованих векторів діяльності багатьох гравців різної сили, серед яких, звичайно, держава є чи не найсильнішим і найвизначальнішним, але не монополістом, а таким, що має зважати на дії як різноманітних неурядових інституцій всередині країни, так і – між іншим – із політикою міжнародних (як міждержавних, так і неурядових) організацій. Власне, первинним суб’єктом етнополітики є сама етнічна спільнота, але така суб’єктність спочатку є латентною. Перетворення її на реальний суб’єкт політичних відносин ґрунтується на можливостях самовідтворення, однією з умов якого є, за словами В. Б. Євтуха, наявність конституційної наповненості меншин – наявність у них інституцій (організацій культурного, політичного, соціального плану, засобів масової інформації, культурно-мистецьких, навчальних закладів, які готують кадри для етнічних меншин тощо), які сприяють зміцненню зв’язків усередині меншини й забезпечують життєдіяльність.

Ступінь участі громадських організацій національних меншин в етнополітичних відносинах залежить від характеру організацій. Найвищою вона є у етнічних політичних партій. Досить високою вона є також у тих організацій (або об’єднань), які спеціально налаштовані на представництво інтересів національних меншин перед владою. Зокрема це можуть бути представницькі органи національних меншин, органи національно-культурної або національно-персональної автономії. Мінімальною є участь різноманітних національно-культурних товариств, створених для задоволення конкретних культурних, освітніх та інших потреб, які, проте, ступенем своєї зацікавленості також не можуть не впливати на владу. Участь етнічних меншин у прийнятті державних рішень можлива або через органи національного представництва, або через консультативні інституції при органах влади різного рівня.

Форми і механізми участі громадських організації етнічних меншин в етнополітичних процесах досить різноманітні. Найактивніші полягають у безпосередній участі у виборчому процесі та парламентській чи урядовій участі у владі. Механізмом такої участі можуть бути етнічні політичні партії, які беруть участь у політичній боротьбі нарівні з іншими політичними силами. Втім, можливі й преференційні механізми, що забезпечують політичне представництво етнічних меншин на державному рівні або на рівні місцевого самоврядування. У виборчих процедурах можуть застосовуватись або право висування кандидатів у депутати від етнічних громадських організації, або впровадження системи квотного представництва, тобто резервування депутатських місць для представників етнічних меншин, або створення спеціальних виборчих округів, які б забезпечували обрання таких представників. Важливою формою участі національно-культурних об’єднань у формуванні державної етнополітики є безпосередня участь їх представників як народних депутатів у формуванні відповідної законодавчої бази.

Створення політичних партій за етнічним принципом є досить поширеним явищем. Для їх появи необхідно кілька основних умов: по-перше – наявність у державі нетитульних націй, які досягли досить високого рівня самоідентифікації та самоорганізації; по-друге, переважно унітарний характер державного устрою, або недостатній рівень автономізації, яка задовольняла б самоврядні потенції нетитульних націй. Саме ця невідповідність між рівнем національної самосвідомості, високою самооцінкою власної здатності до самоврядування, з одного боку, і обсягом такого самоврядування, який дозволяється центральною владою – з другого, є збуджуючою силою, яка політизує національний інтерес. Національна багатопартійність в Україні існує і може зростати, хоча вагомих успіхів на виборах етнічні політичні партії поки що не здобували. Альтернативою залишається активна взаємодія громадських організацій етнічних меншин із впливовими політичними партіями і блоками. Певні гарантії можна передбачити й тут, наприклад, закріпити в партійних списках квоти для представників меншин із рівномірним розподілом цих кандидатів за списком.

Активною формою участі громадських організацій етнічних меншин у формуванні етнонаціональної політики є сьогодні контакти з міжнародними організаціями у справах моніторингу етнонаціональної політики.

У п’ятому підрозділі «Кількісні параметри зростання, організаційна структура та принципи побудови громадських організацій етнічних меншин та їхніх об’єднань» представлена узагальнена динаміка зростання кількості громадських організацій етнічних меншин за роки незалежності України. Станом на липень 2005 року їх налічується вже 1582 (беручи до уваги місцеві осередки республіканських організацій), з них 45 – з всеукраїнським статусом. Практика громадянської активності в Україні має поки що малий досвід, адже за часів тотального одержавлення (чи точніше партизації) суспільства за радянських часів така діяльність навряд чи може розглядатись як незалежна. За роки незалежності багато що змінилось, але поки що рано говорити про достатню організаційну зрілість та суспільну впливовість існуючих в Україні громадських ініціатив.

Аналіз статутних документів, результати анкетування керівників громадських організацій національних меншин свідчать, що всі вони мають схожі мету та завдання. За організаційною формою, метою та завданнями своєї діяльності переважна більшість цих організацій є моноетнічними національно-культурними товариствами, або, іншими словами, громадськими організаціями національно-культурного спрямування. Як правило, вони не мають фіксованого членства. Юридична адреса переважної більшості організацій – це домашня адреса їх керівника.

Фінансування діяльності організацій національних меншин, згідно з чинним законодавством здійснюється за рахунок власних коштів – членських внесків. Але розміри членських внесків майже в усіх організаціях мають скоріше символічне значення. У процесі діяльності вказані організації отримують систематичну і досить вагому державну допомогу. Суттєву фінансову допомогу національно-культурні товариства отримують також від своїх етнічних батьківщин, міжнародних фондів та окремих меценатів.

Розвиток громадянської активності етнічних меншин веде до урізноманітнення форм цієї активності – від переважно культурницьких та етнографічних до, з одного боку, багатофункціональних громадських (громадсько-політичних), а з іншого – до вузькоспеціалізованих професійних, демографічних тощо. Відбувається також вертикальна структуризація громадських організацій етнічних меншин, побудована на трьох основних рівнях – всеукраїнському, обласному та місцевому. Втім, внутрішня організація цих інституцій здебільшого не відзначається міцністю. Перш за все, у своєму фінансуванні вони залежать переважно від державної допомоги, а також, як правило, від підтримки етнічних батьківщин або (якщо таких батьківщин немає) від міжнародних організацій та фондів. Загалом це створює ситуацію залежності, коли організаційні структури змушені спрямовувати свою діяльність на реалізацію інтересів своїх членів з оглядкою на своїх спонсорів, а між інтересами самих етнічних спільнот і тих, хто дає гроші на їх організацію, може виникати суперечність.

У розділі 4 «Основні напрямки і специфіка діяльності громадських організацій етнічних меншин України» зазначено, що особливості становлення і діяльності громадських організацій різних етнічних спільнот, що проживають в Україні, визначаються, перш за все, історичним спадком їх національної історії, а також особливостями розселення і зв’язків з історичною батьківщиною.

У першому підрозділі – «Специфіка становлення і діяльності громадських організацій основних етнічних спільнот» розглянуто особливості становлення і діяльності найбільш численних та організованих етнічних меншин України. Зокрема, зазначено, що специфіка російського національного руху в незалежній Україні пов’язана, перш за все, зі складним процесом адаптації до нового соціального статусу етнічної меншини. Очевидний факт зникнення колишньої єдиної країни та інтенсивні процеси самостійного розвитку її колишніх частин, перш за все Росії та України, поставили українських росіян перед складним вибором. Цей вибір дуже складний, оскільки ґрунтується на деградованій національній свідомості, яка власне тільки тепер починає формуватися заново. Дилема, перед якою опинились українські росіяни, – це, коротко кажучи, вибір між російським і українським патріотизмом. При обговоренні питань стратегії етнонаціонального розвитку України, характеру української нації та статусу національних меншин, представники російських організацій виступають за встановлення верхньої кількісної межі для визначення національної меншини, що надало б змогу відрізнити досить велику російську спільноту від інших, значно менших етнічних груп, за визнання росіян другою державотворчою нацією, за надання російській мові статусу другої державної або офіційної мови, тощо. У цих умовах, поряд із реалізацією власне культурних інтересів, на перший план у діяльності російських громадських інституцій виходять політичні аспекти діяльності, зокрема в тій частині, яка стосується захисту мовно-освітніх і культурних прав російського населення. Слід пам’ятати також, що російські організацій виступають, як правило, від імені не стільки етнічних росіян, скільки від імені більш широкої спільноти російськомовних українців, людей російської культури (українців за етнічним походженням та представників інших етносів).

Кримськотатарські громадські і громадсько-політичні організації намагаються вирішувати проблеми власного народу як проблему виняткову, відмінну від проблем інших національних меншин України, і тому не дуже активно беруть участь у спільних заходах та координації діяльності з організаціями, що представляють інші етноси (інколи співпрацюють в організації культурних заходів із організаціями волзьких татар). Натомість у самому кримськотатарському соціумі розвивається організаційна мережа, яка представлена інституціями різного типу і напрямку діяльності – від представницьких органів, релігійних об’єднань і політичних партій до культурних, молодіжних, жіночих, професійно спрямованих організацій.

Багато схожого є в історичній долі і сучасному стані, а отже, і в особливостях діяльності етнічних громадських організацій угорської і румунської меншин України, які відрізняються перш за все значною компактністю проживання, високим рівнем мовно-етнічної ідентифікації і розвиненими, в тому числі й політичними контактами з історичними батьківщинами. Певну напругу викликає прагнення румунських організацій, в дусі політики Румунії відносно Молдови, поставити під сумнів самостійне існування молдовських громадських організацій та молдовської меншини загалом.

Для польських товариств України характерним є встановлення тісних стосунків з історичною батьківщиною. До Польщі їздять на стажування польські медики, педагоги; молодь і діти відпочивають у польських спортивно-оздоровчих таборах, а студенти – навчаються у польських університетах. Слід зауважити, членство в польських організаціях, як правило, жорстко прив’язане до національності. Відповідно польський уряд надає значну фінансову допомогу діяльності польських національних товариств.

Євреї мають чи не найдавніші історичні корені громадської самоорганізації. Можна сказати, єврейські общини існують в Україні стільки, скільки тут живуть євреї. У часи перебудови євреї чи не першими з етнічних меншин почали утворювати (легалізувати?) організаційні форми національно-релігійного життя. Щоправда, специфіка полягала в тому, що перебудова багатьма євреями розглядалася лише як відкриття дверей до повернення на історичну батьківщину – дверей, які за радянських часів були зачиненими. Відповідно, одразу формувалися два типи єврейських організацій: одні ставили традиційні національно-культурницькі завдання, інші – одразу були налаштовані на алію, розглядаючи ті чи інші форми культурно-релігійного відродження лише як підготовку до еміграції. Особливістю єврейського національно-культурного руху є також тісний зв’язок із зарубіжними єврейськими організаціями (перш за все США та Ізраїлю), і досить часто – вирішальний вплив суто фінансових інтересів, на догоду яким можуть експлуатуватись інтереси національні. При цьому власне єврейський національно-культурний рух, як правило, не схильний до політизації, але, певною мірою пов’язаний з великим капіталом, може потрапляти у непрості стосунки з владою. Сьогодні євреї мають в Україні найвищий рівень самоорганізації серед національних меншин.

Є підстави говорити про досить високий рівень самоорганізації представників ромської (циганської) етнічної групи в українському суспільстві. Ромський рух сьогодні відзначається спеціалізацією окремих організацій з особливим наголосом на правозахисну тематику. Політика поки що не є сферою активності ромських організацій, хоча їхня політизація згодом не виключена. Ромська спільнота взагалі відзначається не дуже поважливим ставленням до державних кордонів, натомість для неї характерний досить високий рівень солідарності між частинами ромського народу, які проживають у різних країнах. Питання про якусь територіальну автономію ромів досі серйозно не ставилося, проте на рівні місцевого самоуправління процеси автономізації цілком можливі.

У підрозділі проаналізовані також особливості діяльності молдовської, болгарської, грецької, татарської, білоруської, німецької, корейської та інших етнічних меншин України.

Останнім часом з’являються організації мігрантських спільнот, які раніше не були характерними для України – в’єтнамців, китайців, афганців, африканців. Організовані вони переважно за типом земляцтв. Мета їхньої діяльності відрізняється від мети об’єднань, заснованих етнічними меншинами з громадян України – це, перш за все, правовий захист своїх членів. Вже зареєстровані й діють кілька організацій з всеукраїнським статусом, проте ці організації мало контактують з іншими організаціями етнічних меншин та їх об’єднаннями.

У другому підрозділі «Мовно-освітня складова діяльності національно-культурних товариств України» з’ясовано, що головним напрямком діяльності громадських організацій етнічних меншин (які в основній більшості залишаються національно-культурними товариствами), як і основним сегментом об’єктного поля державного етнополітичного менеджменту в Україні залишається етнокультурна сфера. Як лідери етнічних общин, так і держава опікуються розширенням можливостей етнічних меншин у користуванні та навчанні рідними мовами, підтримкою національних культурних традицій і забезпеченням умов сповідування своєї релігії, підготовкою національних культурно-освітніх кадрів, організацією національних навчальних закладів, сприянням розвитку видавничої справи, випускові радіо- і телепрограм національними мовами тощо.

Першими кроками у цьому напрямі стали ще на початку 90-х років минулого сторіччя спільні відзначання традиційних національних свят і пам’ятних дат в історії етнічної батьківщини. Вони згуртовували представників тієї чи іншої етнічної групи, збирали та за допомогою мови об’єднували представників усіх поколінь. З часом діяльність національно-культурних товариств, спрямована на збереження рідної мови, стає різноманітнішою, охоплюючи все більше коло учасників. Серед заходів, які проводяться, дедалі  більшого значення набувають святкування пам’ятних  дат у культурному житті народу, з нагоди річниць поетів і письменників, діячів мистецтва і культури. Їм присвячуються творчі вечори та виставки книг, конференції та конкурси. Важливим етапом у збереженні мовної палітри суспільства можна вважати заснування на початку 90-х років за ініціативи національно-культурних товариств і підтримки держави газет мовами єтнічних меншин.

Незмінно актуальною для всіх національно-культурних товариств від часу їх заснування є діяльність, спрямована на реалізацію права вивчати та здобувати освіту рідною мовою. Динаміка розвитку національної освіти в Україні за останні роки показує, що насправді в Україні відбувається зменшення частки навчання мовами етнічних меншин. Відсоток шкіл з українською мовою навчання за 5 років зріс з 75,5 % до 81, а частка учнів, що навчаються українською мовою – з 65 % до 75. При цьому відповідне зменшення стосується, найперше, російськомовного навчання, тоді як кількісні показники навчання мовами інших етнічних меншин більш-менш стабільні. інтенсивного розвитку національна освіта набуває в регіонах зі значною часткою представників етнічних меншин.

У третьому підрозділі «Діяльність національно-культурних товариств України в культурно-інформаційній сфері» на прикладах конкретної діяльності громадських організацій національно-культурного спрямування України у сфері культури показано, що вони здатні плідно працювати над розв’язанням проблем, що пов’язані з реалізацією прав етнічних меншин, задоволенням їхніх мовно-освітніх, культурних та інформаційних запитів. У цій діяльності національно-культурні об’єднання прагнуть поглиблювати взаємоповагу та взаєморозуміння між представниками усіх етнічних груп населення українського суспільства, сприяти інтеграції їх у суспільство зі збереженням кожним з них своєї самобутності, намагаються на практиці перетворювати етнокультурне розмаїття в багатство українців, як політичної нації. Аналіз змісту та форм діяльності громадських організацій національно-культурного спрямування дає можливість зробити висновок щодо ролі цих організацій у суспільстві як важливого чинника формування громадянського суспільства і збереження демократичних цінностей української держави.

Важливе місце в діяльності будь-яких громадських організацій посідає інформаційне забезпечення. Тут є два основні шляхи – або використовувати існуючі засоби масової інформації, або створювати власні. Зрозуміло, більш-менш регулярне висвітлення власної діяльності, а також виконання комунікативної функції в межах відповідної етнічної громади можливі лише за наявності власного органу, який, до того ж, видається власною мовою. З іншого боку, не кажучи вже про фінансово-організаційні проблеми подібних проектів, орієнтація на власні етнічні видання, як і на власний повний цикл національної освіти, може призвести до певної ізольованості етнічної общини, до обмеження можливостей її представників, перш за все молоді, повноцінно інтегруватися в суспільство. Тому, незважаючи на багато в чому оптимістичну кількісну статистику, проблеми розвитку преси етнічних меншин залишаються проблемами високого рівня складності. Розв’язання таких проблем потребує постановки питання не стільки про збільшення кількості видань етнічних меншин, скільки про вироблення механізмів забезпечення їхньої участі у формуванні загального інформаційного поля країни.

У четвертому підрозділі «Роль громадських організацій у забезпеченні етнокультурного діалогу та формуванні атмосфери міжетнічної толерантності» визначено, що характерною рисою діяльності національно-культурних товариств України та їх об’єднань (Асоціація національно-культурних об’єднань України, Конгрес національних громад України та ін.), є формування толерантності в міжнаціональних відносинах, особливо в галузях освіти та інформації, розробка та реалізація спеціальних цільових програм. Це організація літніх таборів толерантності для дітей і юнацтва, проведення всеукраїнських уроків толерантності в навчальних закладах усіх рівнів, круглих столів, семінарів, присвячених проблемам журналістської етики у висвітленні цієї делікатної теми, підготовка та надання пропозицій до органів державної влади щодо удосконалення нормативно-правової бази регулювання міжетнічних відносин.

Етнокультурна сфера життя української нації тісно пов’язана з релігійно-конфесійною. Зважаючи на делікатність сфери духовного життя і негативний вплив відомих міжнародних подій, національно-культурні товариства проводять інформаційно-просвітницьку роботу разом з релігійними організаціями: тематичні семінари, зустрічі з духовними лідерами релігійних громад, участь у проведенні релігійних свят представників різних конфесій.

Актуальність постановки питання про впровадження норм толерантності та взаємоповаги визначається, на жаль, непоодинокими фактами порушення цих норм. Окремі факти складаються в загальну картину поступового поширення в суспільстві рис недовіри до інших націй, ізоляціонізму та навіть ксенофобії. Останнім часом проблема порушення толерантності в міжетнічних відносинах все частіше переходить у площину такого ганебного явища, як антисемітизм. Питання антисемітизму в політичному житті України сьогодні стає не стільки предметом соціального дискурсу, скільки зміщується у площину політичної проблематики.

Формування толерантності в міжетнічних відносинах – це не тільки проблема державних інститутів. Характер і культура міжетнічних і міжконфесійних відносин великою мірою залежить від людей, які впливають на суспільну свідомість. Це, перш за все, педагоги, журналісти і політики. Громадські об’єднання етнічних меншин неодноразово виступали із зверненнями до політичних партій і виборчих блоків із закликом не допускати у своїх агітаційних матеріалах і пропагандистській діяльності посягань на національну та релігійну гідність своїх політичних опонентів, уникати будь-яких проявів расизму і ксенофобії, не спекулювати у передвиборчих дискусіях на гострих і проблемних питаннях міжетнічних відносин.

У розділі 5 «Проблеми інтеграції та політизації діяльності громадських організацій етнічних меншин України» аналізуються внутрішньоетнічні та міжетнічні інтеграційні процеси в побудові громадських інституцій, а також проблеми, пов’язані з політизацією цих структур.

У першому підрозділі – «Пошуки форм загальнодержавного етнонаціонального представництва і національно-культурної автономізації» – звстановлено, що однією з основних проблем в житті етнонаціональних меншин України є розпорошеність їх організаційних структур, відсутність єдиних центрів, які б могли представляти інтереси етнічних громад на загальнодержавному рівні. Внутрішнє життя таких великих і впливових етнічних громад, як росіяни, євреї, німці та ін. супроводжують болючі розколи. У той же час, досвід етнічних громад вже дає приклади плідного пошуку форм загальнодержавного етнонаціонального представництва, в тому числі на рівні національно-культурної автономізації, досі законодавчо не визначеної в Україні.

Всеукраїнський статус мають 7 структур росіян. І з’їзд росіян України (1999 р.) не зміг виконати об’єднуючої функції – навпаки, він скоріше стимулював роз’єднання. Спроби перебрати на себе роль єдиного центру російської спільноти з боку «Російської общини України», або Руського Руху України також виявились невдалими. Безумовно, розпорошеність організаційних структур росіян не сприяє підвищенню їхнього авторитету та успіху діяльності, тому спроби якщо не об’єднатись, то координувати зусилля продовжуються.

Перші єврейські організації почали виникати ще в Радянському Союзі в часи перебудови. Втім, від самого початку для них актуальною була проблема розпорошеності і суперечок. Сьогодні 7 єврейських організацій мають всеукраїнський статус, але між собою вони не завжди мають добрі відносини.

Досвід етнічної самоорганізації свідчить, що реальною альтернативою національно-територіальної автономізації України може бути подальший розвиток громадських організацій етнічних меншин у напрямку формування загальноетнічної представницької піраміди. При цьому перспективними є конкретні адресні програми розвитку окремих етнічних меншин як неінституціональної форми культурної автономії, побудованої на принципі конкуренції між громадськими організаціями; у той час як форми інституалізації національно-культурної автономії поки що не визначились не тільки у законодавчому полі, але й у практиці етнічних громад.

У другому підрозділі – «Досягнення, втрати та перспективи міжетнічної інтеграції громадських організацій етнічних спільнот» – з’ясовано, що з другої половини 90-х років активно впроваджується ідея створення регіональних органів (асоціацій, рад, спілок), які координували б діяльність національно-культурних товариств, сприяли обміну досвідом. Для громадських організацій національно-культурного спрямування стає характерним організаційно-ресурсне об’єднання. У підрозділі проаналізовано досвід таких загальноукраїнських інтеграційних проектів щодо організацій етнічних меншин, як Рада національних товариств, Міжнаціональний форум України, Конгрес національних громад України. Особлива увага приділена досвіду створення і функціонування Асоціації національно-культурних об’єднань України, в діяльності якої авторка дисертації бере безпосередню участь.

Саме за ініціативи Асоціації національно-культурних об’єднань України в останні роки проводяться регулярні форуми представників етнічних меншин – Всеукраїнська нарада керівників національно-культурних товариств з питань реалізації прав національних меншин України (2002 р.), І та ІІ Всеукраїнські Асамблеї національних меншин України (2003 та 2004 р.).

Форми міжетнічної консолідації та координації діяльності громадських організацій етнічних меншин залишаються поки що невизначеними, хоча саме вони постають як реальне втілення ідеї міжнаціонального миру і злагоди, толерантності та полікультурності. Втім, можна говорити про певну тенденцію до формування більш прозорих, вільних від державного втручання, але таких, що відіграють активну громадську роль інституцій, які б могли мати реальний вплив на визначення державної етнополітики.

Досвід інтегративних процесів у середовищі організацій етнічного спрямування в останні роки свідчить про те, що міжетнічні об’єднання поступово перетворюються на ефективну і впливову силу етнополітики, завдяки якій етнічні меншини мають більше можливостей донести свої проблеми і сподівання до державної влади. В умовах нереалізованості у повному обсязі моделі національно-культурної (персональної) автономії, а також відсутності державно-представ­ницьких структур, що відображали б поліетнічність населення України, такі об’єднання стають чи не єдиною формою акумуляції та представництва спільних для всіх етносів інтересів, а також розв’язання проблем міжетнічних відносин.

Натомість курс на політизацію подібних інтегративних структур, як засвідчує практика, поки що приносить мало дивідендів, скоріше навпаки – може привести до загострення проблем у надто чутливій міжетнічній сфері. Поки що не набула достатньої підтримки ідея створення спільної партії, яка представляла б інтереси всіх етнічних меншин (хоча такий досвід є в інших країнах – наприклад, у Чехії). Поліетнічні громадські об’єднання шукають свою нішу в суспільному житті, адже вони здатні вирішувати більш широкі завдання, ніж суто культурницькі програми. Одним із таких нагальних спільних завдань останнім часом стала протидія спробам зруйнувати міжнаціональний мир в Україні шляхом поширення відверто ксенофобських ідей.

У третьому підрозділі – «Проблема політизації громадських організацій етнічних меншин у контексті формування української політичної нації»  проаналізовано досвід етнонаціональних відносин в Україні, який засвідчує, що надмірна політизація етнічних інтересів призводить, як правило, до ускладнення цих відносин, проте мало сприяє реальному втіленню інтересів національних спільнот. Це показано на прикладах діяльності Руського Руху України та його «політичного ядра» – Партії «Руський Блок», а також інших проросійських політизованих структур; політизації кримськотатарського руху викликала вже в 1993–94 роках в Криму чи не найсерйознішу в історії незалежної України етнополітичну кризу; політичного розколу в середовищі угорських громадських організацій; політичної підтримки Румунією румунських громадських організацій в Україні; діяльності Партії мусульман України.

Процеси надмірної політизації етнонаціонального життя часто провокуються недостатньо ефективним етнополітичним менеджментом влади, і у свою чергу провокують внутрішні суперечки в етнічних спільнотах при розв’язанні проблеми монополізації права представництва їх інтересів на політичному рівні.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины