ПОЛІТИКА: взаємодія реальності і міфу

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ПОЛІТИКА: взаємодія реальності і міфу
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі „Методологія дослідження політики як рушійної сили суспільного розвитку і технологій маніпуляцій свідомістю” здійснено аналіз провідних теоретичних та методологічних підходів до розуміння політики з огляду на зміну як політичних процесів, так і парадигм її пізнання. Зважаючи на суттєві трансформації в системі політичних цінностей українського суспільства, значну увагу приділено з’ясуванню ролі міфогенези та міфологічної свідомості в структурі політичної теорії.

Підрозділ 1.1. „Джерельна база та методологічні підходи до дослідження політики як рушія суспільного розвитку” присвячено системному аналізу наукових джерел з проблем розвитку політики з метою подальшої розробки та вдосконалення методологічних підходів, категорій і понять, які розкривають і пояснюють її сучасний стан та особливості.

Необхідність повноцінного та всебічного розгляду проблеми спричинила до групування джерел інформації, внаслідок чого джерельну базу дослідження склали: 1) наукові праці вітчизняних і зарубіжних авторів; 2) публіцистичні і художні твори з соціально-політичної тематики, матеріали дискусій суспільствознавців, політичних і громадських діячів, Інтернет-ресурси; 3) програми і статути політичних партій України, дані про їх діяльність, агітаційні матеріали суб'єктів виборчих процесів; 4) результати соціологічних досліджень тощо.

Зазначається, що загальнотеоретичним підґрунтям для вивчення феномена політики можуть слугувати праці Платона, Аристотеля, Цицерона, Н. Макіавеллі, Т. Кампанелли, Т. Гоббса, Р. Декарта, Дж. Локка, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса, М. Вебера, В. Леніна, М. Бердяєва, М. Бухаріна, А. Грамші, О. Конта, Т. Парсонса, К. Ясперса, М. Хайдеггера, Б. Рассела, Ж. Сартра, Г. Маркузе, Р. Арона, Д. Белла, З. Бжезинського, С. Хантінгтона та ін. При цьому політика здебільшого аналізується в онтологічному, пізнавальному, функціональному, регулятивному, прогностичному, цивілізаційному та інших аспектах.

Для розуміння політики як рушія суспільних змін вагомим здобутком стали численні роботи радянських вчених (М. Дьомін, В. Келле, М. Ковальзон, Ф. Константинов, М. Мітін, Б. Паригін, О. Спіркін, О. Уледов, Д. Чесноков, В. Афанасьєв, І. Бичко, М. Біккенін, В. Журавльов, Е. Ільєнков, В. Куценко, М. Лашина, М. Михальченко, Т. Ойзерман, Є. Осічнюк, П. Пічугін, Ю. Плетников, Ф. Рудич, М. Сапожников, В. Ядов та ін.).

В Україні системні дослідження сучасної політики починаються наприкінці 1980-х рр.

Аналізу проблем політичних трансформацій, політичної влади, ідеології, політичних цінностей, політичної культури тощо присвячені праці українських вчених В. Андрущенка, В. Бебика, М. Головатого, В. Горбатенка, М. Кармазіної, Ф. Кирилюка, В. Князєва, В. Котигоренка, В. Кременя, І. Кресіної, А. Кудряченка, І. Кураса, В. Литвина, А. Лоя, В. Ляха, М. Михальченка, Л. Нагорної, А. Пахарєва, Ю. Пахомова, М. Розумного, Ф. Рудича, В. Солдатенка, Д. Табачника, В. Ткаченка, М. Тарасенка, П. Толочка, Ю. Шаповала, Л. Шкляра, С. Шпорлюка, П. Шляхтуна, М. Шульги, В. Якушика та ін.

Важливе місце в дослідженнях політики як способу мислення і практиної діяльності відводиться в працях О. Бабкіної, В. Беха, В. Бакірова, І. Варзара, В. Журавського, Ю. Левенця, О. Майбороди, О. Мироненка, М. Мокляка, М. Обушного, М. Панчука, М. Поповича, М. Рибачука, С. Римаренка, В. Солдатенка, С. Телешуна, А. Толстоухова, В. Храмова, М. Хилька та ін.

Вивчення різних аспектів політики дозволило окреслити нові тенденції та особливості, насамперед проблему співвідношення політики і міфу, ролі міфу у розробці і здійсненні політики („політична міфологія”). Політична міфологія, таким чином, виокремилася у відносно самостійну галузь політичної науки. Вітчизняні дослідники підхопили естафету Ж. Сореля і почали досліджувати не тільки міф як такий, а політичний міф як результат інтелектуальної і громадської діяльності, як засіб політичних маніпуляцій, як спосіб осягнення політичного світу. Якщо в радянські часи міфи здебільшого вивчалися в етнокультурному та релігійному аспектах, то пострадянські представники філософської і політичної науки зосереджуються на соціальних і політичних міфах. Цей феномен досліджують, зокрема, В. Андрущенко, В. Бебик, М. Головатий, В. Горський, О. Донченко, М. Кармазіна, Ю. Левенець, І. Кресіна, В. Королько, В. Матвієнко, М. Михальченко, М. Обушний, Г. Почепцов, Ю. Романенко, З. Самчук, Ю. Шаповал, Ф. Шульженко та ін.

У сучасній науковій літературі поняття „політичний міф” стає важливим інструментом дослідження політики, свідомості людей, політичної поведінки лідерів, еліт. Разом з тим, використання цього поняття в системі категорій політичної науки розширило його значення і в філософських, і в психологічних науках, не змінюючи ключової ознаки міфу – його „легендарності”, яка надає йому виняткової усталеності попри те, що міф більше спирається на віру, аніж на логіку. Міф розглядається як феномен сучасної політики, як фактор розвитку сучасної політичної свідомості. Міфологія постає як предмет соціально-філософського аналізу, вивчаються функції соціально-політичного міфу, процеси міфологізації свідомості в сучасному суспільстві, досліджується вплив несвідомого на формування політичного простору, політична мова як засіб маніпулятивного впливу (Л. Зубрицька, Д. Арабаджиєв, О. Садовніков, А. Ставицький, Д. Усов, О. Локаш, В. Петренко) тощо.

В цілому системний джерелознавчий аналіз проблем політики засвідчив її багатоаспектність, збереження та поглиблення певних традиційних напрямків політичної науки (дослідження універсальної сутності політики та політичних відносин), а також виокремлення нових галузей, зокрема політичної міфології. Всі вони так чи інакше зорієнтовані на вивчення, а відтак вирішення широкого кола проблем: політичної влади, політичної організації суспільства, діяльності політичних суб’єктів, взаємовідносин політичних класів, соціальних груп, еліт, прав і свобод громадянина тощо.

В дослідженнях політики та її взаємодії з міфами застосовуються як „старі” методологічні підходи – інституціональний, нормативний, біхевіористський, структурно-функціональний, дискурсивний, так і відносно нові – цивілізаційний, синергетичний, глобалістський тощо. Головне полягає в тому, щоби при застосуванні будь-якої комплексної плюралістичної методології можна було залишатися в межах наукового пізнання, аби вибір предмету і методів дослідження політики, побудова гіпотез і концепцій, а також їх використання забезпечувалися методологічно як спосіб раціонального вибору шляху пізнання. Ірраціональні, штучні методології не дадуть позитивного результату.

Таким чином, вивчення джерельної бази та методологічних підходів до дослідження політики дало змогу дійти висновку про доцільність розгляду окремих аспектів становлення і розвитку теорії політики, зважаючи на динамічні зміни як у суспільстві, так і в політологічних підходах до його вивчення. Наукові розвідки засвідчують формування нових значеннєвих відтінків категорії „політика” у зв’язку з розширенням дослідницького інструментарію, отриманого в результаті взаємозбагачення галузей політичних досліджень, зокрема, соціології політики, психології політики, політичної міфології. Остання, разом з політичною ідеологією, стає суттєвим чинником трансформації, модернізації або докорінного перегляду засад політики на тому чи іншому історичному етапі. Власне тому й виникає потреба простежити динаміку основних ідей, пов’язаних з розвитком політики, зважаючи на суттєві перетворення в українському суспільстві та брак комплексних досліджень з проблем сучасної політики.

У підрозділі 1.2. „Генеза поглядів на політику як суспільне явище: ключові моменти зміни парадигм пізнання” з’ясовується науковий потенціал основних політичних теорій з метою виокремлення типологічних ознак у розумінні сутності політики як суспільного явища, що, в свою чергу, дозволяє визначити ключові зміни парадигм у розумінні політики.

Використання ретроспективного-порівняльного аналізу виявилося продуктивним для виокремлення політичних парадигм з урахуванням історичних особливостей та відмінностях у передумовах соціальної онтології. Еволюцію поглядів на політику проаналізовано, виходячи з загальнометодологічної тези „політика як парадоксальний предмет соціального пізнання”. Йдеться про врахування особливостей політики, яка, з одного боку, утворює ядро функціонування держави, з іншого – політика завжди має ціннісний супровід, пов’язаний з політичним ідеалом (свобода, справедливість тощо), якого важко досягнути в реальних політичних процесах. У результаті парадоксальність політики полягає в тому, що про неї говорять як про певну фундаментальну очевидність нашого соціального досвіду і, водночас, як про те, що постійно „ухиляється” від раціонального осмислення і практичного втілення. Крім того, наукові розвідки свідчать про тенденцію дослідження політики здебільшого в двох аспектах – її розглядають або в термінах „реальної політики”, тобто шляхом редукції усієї політичної сфери до владно-примусових відносин, або як певний ідеал, як політику заради політики.

Зважаючи на вищезазначене, в роботі виокремлено концепції, в яких значною мірою дотримано співвідношення „ідеального” та „реального”, що уможливило вияв сутнісних ознак взаємозв’язку політичних інститутів і суб’єктів, їх ставлення до влади та владних відносин, а також відмежування політики від не-політики. Це концепції: „політика: держава на службі у „блага” (зародження політичної філософії як теоретичного підґрунтя для вибору оптимальної форми правління, етикоцентрична модель політики (Платон, Аристотель); „політика як інституційна форма досягнення соціального консенсусу” (індивід як вихідна абстракція політичного мислення, ідея природного права, ідея суспільного договору, концепція розподілу влади (Г. Гроцій, Ш. Монтеск’є, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо), „марксистський проект розчинення політичного в соціальному” (людина як сукупність суспільних відносин, абсолютизація суспільного буття, суспільної свідомості, політичне відчуження пов’язано з класовою ідентичністю, скасування політики як такої, її розчинення в соціальному (К. Маркс) та сучасні концепції реполітизації (переосмислення статусу політичного суб’єкта, зміна соціально-політичної онтології з вертикально-ієрархічної (заснованої на фіксації усталених та відносно замкнених соціальних груп) на горизонтально-сітьову (динамічна соціальна суб’єктність – А. Бадью, С. Жижек, Ж. Рансьєр).

У підсумку виокремлено принципи, що лежать в основі основних парадигм пізнання світу політики: етикоцентристської (під політикою розуміють мистецтво управління як гармонізацію суспільних і нтересів в ім’я Блага Цілого); інституційної (політика виступає у вигляді інституційного механізму забезпечення прав індивідів згідно з передумовою їх рівності); парадигми революційної деполітизації (політику парадоксально розуміють як технологію самоскасування) і зрештою, парадигми лівої реполітизації (передбачає радикалізацію егалітарного принципу і радикалізацію принципів демократії). Серед описаних парадигм на сьогодні видаються актуальними класична ліберальна парадигма, яка не втратила свого потенціалу і продовжує визначати політичне мислення сучасної західної цивілізації та парадигма реполітизації, що актуалізує проблему соціальної справедливості.

Разом з тим слід зауважити, що розглянуті парадигми не вичерпують горизонтів політичного мислення, а відтак і формування нових політичних теорій, якщо враховувати бурхливий розвиток процесів символізації політики. Взаємодоповнення і взаємовплив цих парадигм у подальшому визначатиме розвиток і співвідношення політичних теорій та політичних практик в сучасних державах, в тому числі і в Україні.

У підрозділі 1.3. „Міфогенеза в системі політичної теорії” розкриваються тенденції, що істотно впливають на розвиток як політичних відносин, так і теорій, що їх пояснюють, у зв’язку з актуалізацією політичної міфології.

Підкреслюється, що сучасна політична теорія набуває нових ознак внаслідок актуалізації символічного дискурсу. Важливими теоретичними складовими для розуміння політичних процесів стають такі поняття, як політична свідомість, політичні цінності, політична культура тощо.

Хоча теоретичні основи розуміння міфу та його ролі у різних сферах суспільної діяльності закладалися ще в „класичних” концепціях (Платон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, А. Шопенгауер, А. Бергсон та ін.), однак і досі не існує загальноприйнятого трактування цього феномена. Відомі на сьогодні концепції міфу (світоглядна, філософська, культурологічна, просвітницька структурна, соціологічна, соціально-психологічна, символічна, політологічна, технологічна, універсальна тощо) розглядають різні аспекти „міфологічного буття”. Зокрема, політологічна концепція тлумачить міф як вияв волі до влади; як відображення в індивідуальній і масовій свідомості політичної реальності та основних суспільних цінностей (Ж. Сорель, Е. Кассірер, К. Мангейм та ін.). Дослідження свідчить про незавершеність формування міфогенези, зважаючи на багатоаспектність поняття „міф”, на його постійне переосмислення представниками різних епох та різних галузей знань. Втім набагато важливішим з теоретико-методологічної точки зору видається вияв особливостей як самого міфу, так і суспільних перетворень, які безпосередньо впливають на зміну усталених та створення нових концепцій міфу.

Поняття „політичний міф” в сучасній науковій літературі стало важливим інструментом пізнання політичної свідомості, політичної поведінки тощо. Крім того, політичний міф є не лише істотним елементом політичної культури суспільства – він детермінується історичною та соціальною пам’яттю, традиціями, нормами й цінностями, моделями суспільних взаємин, що позначається на діяльності політичних суб’єктів.

У дослідженні підкреслюється, що сучасна політична міфотворчість вносить певні корективи у розвиток традиційних галузей політичного знання. Так, політична ідеологія під впливом трансформації міфологічних парадигм набуває нових ознак – аж до ототожнення ідеологічних принципів та вкорінених в суспільну свідомість політичних міфологем. Таке розуміння бере початок у „хибній свідомості” (соціологія знання), коли світогляд не створює, а лише відображає реальність, щоправда, не завжди адекватно. У такий спосіб міф мотивує політичну дійсність і водночас стає її складовою. Отже, спостерігаємо дві тенденції у співіснуванні політичної ідеології та політичної міфології. Перша – процеси символізації політичної реальності дедалі більше уможливлюють поєднання в одну систему ідеологічних та міфологічних конструктів. При цьому слід мати на увазі, що політичні міфи довговічні в силу їх архетипної основи. Друга − сучасний міфологічний дискурс тяжіє до протиставлення міфології та ідеології.

Політичний міф певним чином моделює дійсність, містифікує політичну реальність, утворюючи своєрідний структурний елемент свідомості – міфологічну свідомість, яка дозволяє спростити складний світ політики завдяки цілісному і гармонійному світосприйняттю, заснованому на вірі, а не на логічному знанні з його внутрішніми суперечностями.

Особливістю сучасних політичних міфів є, з одного боку, тенденція до створення нових міфів внаслідок утвердження нових суспільних явищ (формування політичного ринку, трансформація інституту багатопартійності, віртуалізація політичних процесів), а з іншого – міфи стають технологічною складовою управління (маніпулювання) суспільною свідомістю.

В ситуації невизначеності напрямів стратегічного розвитку держави, посилення суперечливих тенденцій в суспільстві зростає потреба в захисних механізмах, які сприятимуть збереженню цілісності соціуму. Таку функцію може виконати політичний міф. Його використовують як для конструювання політичних символів, так і для адаптації „символічного товару” на політичному ринку.

Саме тому перспективними, на думку автора, є проблеми узагальнення досвіду новітньої міфотворчості та побудови сучасної класифікації політичних міфів; співвідношення політичних технологій і міфотехнологій, зокрема створення політичного бренду; комунікативний потенціал сучасних політичних міфів; дослідження політичних міфів як підґрунтя створення концепцій державотворення, національної ідеї тощо.

Підрозділ 1.4.Роль міфологічної свідомості у розумінні політики висвітлює особливості сучасної міфотворчості, її вплив на формування світу політичних цінностей, політики як такої та їх теоретичне узагальнення.

Серед основних ознак сучасної політичної діяльності відзначається послаблення її раціональних засад. Залежно від конкретної соціально-політичної ситуації, цілей, очікувань масової свідомості, політики створюють міфи, які дозволяють заповнити ціннісний вакуум новими духовними дороговказами. Останні можуть перетворитися на дієву ідеологію, або стати реальним підґрунтям для формування нової ціннісної парадигми. Політична міфотворчість стає складовою моральної орієнтації в політичному просторі. Продукуючи символи і значення, міф наповнює політичні процеси новим культурологічним змістом, внаслідок чого змінюються пріоритети, а відтак і взаємовідносини влади з громадськістю.

Підкреслюється, що міф поєднує раціональне і ірраціональне знання, він є характерною рисою історичної пам’яті народу і сучасних оцінок природного і соціального світу. Опертя на суспільну психологію з усіма її вадами і сильними сторонами робить міф стійким і гнучким, особливо коли він набуває ознак предмета віри і легенди. В стародавніх суспільствах міф як еквівалент науки претендував на цілісність знання. В сучасних формах він здебільшого стає формою позитивної і негативної творчості, коли знання свідомо витісняється псевдознанням (міфологізація суспільного життя, лідерів, окремих подій).

Останнім часом спостерігається посилення процесу символізації політики, а відтак і формування нового розуміння ідеології, за допомогою якої можна проаналізувати це символічне середовище. Неоднозначне тлумачення ідеології та її сучасного статусу не в останню чергу викликане тим, що не існує теоретичної моделі, завдяки якій можна було б системно інтерпретувати ідеальну сферу політики. Такі поняття, як „суспільна свідомість”, „цінності”, „переконання”, „комунікації”, „дискурс” тощо, відображають лише окремі аспекти політичної активності людини. Для формування цілісної світоглядної системи необхідно конструктивно поєднати ідеологію з іншими формами суспільної свідомості. У протилежному випадку вони почнуть витісняти одна одну. Йдеться, зокрема, про політичну ідеологію і політичну міфологію, які стають справжніми „конкурентами” у символічному світі політики.

Період своєрідного ціннісного „вакууму”, коли одні ідеї і теорії втратили актуальність, а інші ще не сформувалися, є найсприятливішим для міфологізації політики. Ідеології, лише як раціональної конструкції, недостатньо для успішної реалізації політики, досягнення політичних цілей. Потреба сучасної людини в цілісному і зрозумілому баченні світу породжує (відроджує) міф. Привабливість тієї чи іншої ідеї, ступінь її сприйняття суспільством прямо залежить від рівня її міфологічності.

Ще одним сприятливим чинником для актуалізації міфології стає розширення віртуального простору. З появою новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій цей процес набув нових ознак: віртуальне середовище виокремилося в структурі політичних комунікацій, а сам „віртуал” став своєрідним споживачем інформації, яка формує відповідний „віртуальний дискурс”. Таким чином, формується новий тип символічного буття людини, культури, соціуму, символічна діяльність людини розширюється й значно посилюється. Відтак віртуальність стає основою всіх інших світів (у їх потенційній формі). Виникає сприятливий грунт для створення нових міфологем, які швидко поширюються віртуальним середовищем, схвально сприймаються віртуалами та опосередковано впливають на некористувачів мережевого простору.

Іншими словами, політичні суб’єкти, виходячи з наявних ресурсів (інтелектуальних, технологічних, інформаційних тощо), можуть використовувати різні механізми символізації і на їх підставі вибудовувати свої комунікаційні стратегії. При цьому слід мати на увазі, що політичні міфи довговічніші завдяки їх архетипній основі. Ідеології не є усталеними, вони з часом переглядаються. Крім того, в процесі політичної соціалізації людині притаманно змінювати свої ідеологічні переконання.

Узагальнення закономірностей існування сучасних політичних міфів у суспільній свідомості дало підстави для визначення особливостей їх функціонування. По-перше, міфи існуватимуть завжди, оскільки вони неодмінна складова суспільної свідомості. Міфологічна свідомість, як і раніше, є формою пізнання світу. По-друге, міф – це своєрідна синергія, де поєднуються свідоме і несвідоме, колективне та індивідуальне, минуле і майбутнє, реальне та ідеальне буття. По-третє, за влучним висловом М. Головатого, міф „повинен мати певні ознаки тотальності”. Це означає, що міфологізовані ідеї з часом стають надбанням суспільної свідомості. По-четверте, спостерігається тенденція до створення нових міфів внаслідок утвердження нових суспільних явищ. По-п’яте, все частіше політичний міф використовується для маніпуляції суспільною свідомістю.

Таким чином, міфотворчість стає однією із сутнісних ознак мислення сучасної людини, а існування особистості у штучно створеному просторі політичних міфів стає характерним явищем суспільно-політичного життя. Зрештою міфологічна свідомість тісно переплітається з політичною свідомістю, а відтак перетворюється на складову політики. Це свідчить, з одного боку, про посилення взаємодії реальності і міфу в політичних процесах, з іншого – призводить до технологізації політики.

У підрозділі 1.5. Конкретно-історичний підхід в аналізі технологій політичної маніпуляції розкривається маніпулятивний потенціал політичних технологій, у тому числі і політичної міфотворчості.

Укорінення міфологічних конструктів у політичній культурі актуалізує проблему впливу на політичну свідомість громадян, зокрема поширення маніпулятивних технологій. З технологічної точки зору, маніпуляція є процесом, окресленим у часі й поділеним на певні етапи: розробка загальної моделі чи сценарію маніпуляції; реалізація моделі; застосування маніпулятивних виграшів. Така послідовність збігається з логікою так званих „антикризових міфологем”, які використовуються для формування нової світоглядної парадигми, і „вдалі знахідки” яких можуть надовго залишатися у свідомості пересічних громадян. В епоху мас-медіа можливості застосування маніпулятивних технологій зростають. Противагою їм може бути лише аналітичний підхід до самого феномена політичної маніпуляції, дослідження теоретичних і практичних основ маніпулювання суспільною свідомістю.

Технологія політичного маніпулювання базується на систематичному впровадженні в свідомість людей ідеологічних, політичних, соціальних міфів. Причому феномен політичної маніпуляції не є продуктом лише нашого часу і практикується не тільки в суспільстві, побудованому на ліберальних принципах ринкової конкуренції та особистої свободи. Цей феномен існував протягом усієї людської історії, з того моменту, коли влада з метою своєї легітимації була змушена втягувати у свою гру населення, впливаючи на його настрій, як батогом прямого насильства, так і медяником маніпулятивних технологій.

На підтвердження вищезазначеного, у дослідженні виокремлено історичні форми політичних маніпуляцій, а саме: доідеологічні (усі види технологій, чий вплив на масову свідомість не опосередковується ідеологічною мовою, а носить безпосередній характер політики прямої дії); ідеологічні, які відрізняються особливим типом соціально-політичного дискурсу. Різновидом маніпулятивного ідеологічного дискурсу можна назвати політичний міф, хоча специфіку останнього визначає діаметрально протилежна деполітизуюча настанова. До постідеологічних форм маніпулювання суспільною свідомістю віднесено різноманітні прояви віртуалізації політичного життя, деідеологізацію та виникнення трансполітичних феноменів, з рештою мас-медійні виклики.

Серед факторів, що сприяють розвитку і розгортанню маніпулятивних технологій, а відтак загрожують інформаційно-психологічній безпеці особистості і національній безпеці в цілому виокремлено: існування соціально-психологічних станів, так званих „ціннісних криз”; поширення маніпулятивних технологій в політичних комунікаціях; з більшення кількості суб'єктів, що використовують технології маніпулювання та засоби інформаційного впливу; недосконалість законодавчого регулювання у сфері убезпечення суспільства від впливу маніпулятивних технологій тощо.

Другий розділ „Пострадянська політика – взаємодія творчості і міфотворчості” присвячено аналізу зміни парадигми політичного мислення, з’ясуванню політики перехідного періоду та вияву „перехідної” специфіки України крізь призму взаємодії політики і міфів.

У підрозділі 2.1. „Перехід від одномірного марксистсько-ленінського розуміння політики до плюралізму – зміна політичного мислення” проаналізовано особливості процесів у інтелектуальній і духовній сферах періоду „перебудови”, причини та наслідки концептуального переосмислення політики на теренах колишнього СРСР.

Увагу закцентовано на переході зі сфери ідеологічної замкненості у простір політичної відкритості (за терміном К. Поппера), на формуванні засад політичного плюралізму. Концептуальний аналіз доводить складність цього процесу у зв’язку з тим, що постійно з’являлися сили, які прагнули лише косметичного ремонту системи без відмови від соціалістичної утопії. Виокремлено декілька етапів цього процесу, а саме: десталінізація, деленінізація, демарксизація і, нарешті, деутопізація (хоча в реальності ці етапи частково збігалися в часі).

Десталінізація охоплювала поверхневий прошарок реконструкції авторитарного соціалістичного проекту, при аналізі якого підлягали критиці технології політичного терору та репресій. Процес деленінізації здебільшого не виходив за межі тези про „спотворення” гуманістичної соціалістичної ідеї і, по суті, прирівнював В. Леніна до Й. Сталіна. Процес демарксизації вимагав переходу від морального осуду жорстокості авторитарного соціалізму до з’ясування глибинних причин того, чому у межах марксистського проекту людина була лише об’єктом колективного цілого (суб’єктом вона могла стати лише за умови бюрократично-вождистського залучення до реалізації вчення, замкненість якого передбачала підкорення вождю, одностайність та принципову неможливість плюралізму). Деконструкція утопічного мислення продемонструвала приналежність марксизму-ленінізму до універсального утопічного проекту, коріння якого сягає часів Платона. Важливість більш абстрактного універсально-типологічного підходу, висунутого у 1980-ті роки, полягала в тому, що в ньому аналізувався не стільки зміст конкретного утопічного вчення (марксизм, ленінізм тощо), скільки утопічна форма, яка незалежно від змісту завжди дає однакові результати.

Кожна з виокремлених стадій цього процесу (десталінізація, деленінізація, демарксизація, деутопізація) вказує на рівень та якісні ознаки так званої переорієнтації – від критичного переосмислення окремих політичних технологій (політичний терор і репресії) до спроб ревізії ідей марксизму-ленінізму та нового їх тлумачення в нових суспільних умовах.

Подальший розвиток постсоціалістичної державності засвідчив, що політичного плюралізму неможливо досягти простою відмовою від спадщини К. Маркса і В. Леніна. Більше того, демократичні перетворення у багатьох постсоціалістичних державах стали доказом того, що процес деутопізації суспільної свідомості не завершився, а відтак формується сприятливий грунт для політичної міфотворчості.

Підрозділ 2.2. „Політика перехідного періоду – об’єднання нових зразків політичного мислення і нових міфів” розкриває особливості пострадянських політичних реформ та на їх підставі формування нового світоглядного підґрунтя для пояснення демократичних трансформацій, а також вияв рівня міфологізації нового політичного мислення.

Вирішення проблеми пошуку адекватної наукової методології для пояснення та аналізу трансформаційних процесів супроводжувалося, з одного боку, неоднозначністю теорії перехідних періодів через використання різних термінів (перехідний процес, перехідний етап, перехідне суспільство тощо). Втім необхідність виокремлення перехідних періодів для ґрунтовного дослідження продиктована важливістю порівняльного аналізу різних етапів політичної історії. Остання свідчить про певну повторюваність суспільних подій та явищ, які проявляються саме в перехідні періоди.

В роботі представлено основні міфологеми перехідного періоду: фольклорний міф про „погану владу”; неоліберальний месіаністський міф про ринкову економіку як царство Добра і Свободи; транзитологічний міф; націонал-патріотичний міф; реставраційний міф та бюрократичну утопію.

Перший, так званий фольклорний міф характеризувався простими ознаками та здебільшого відтворював архаїчні моделі. Цей міф став зворотним боком радянського владного патерналізму. Уявлення про те, що влада піклується про своїх громадян були симетричні міфу про відчуження від влади та породженням однієї й тієї ж структури свідомості. У цьому контексті ненависть до влади – своєрідний емоційний реванш за те, що влада „не любить їх”. В результаті на владу спрямовувались проекції уявлень про неї як про основне джерело народних негараздів.

Другий, неоліберальний міф базувався на необхідності укорінення на пострадянських теренах основних демократичних і ринкових цінностей. Створений за класичною схемою дуальності світу (стихійність/планування, індивідуалізм/колективізм, справедливість/несправедливість, свобода/патерналізм), він все ж залишився міфом, тому що створювався для абстрактного індивіда, а не для конкретної соціальної спільноти, зокрема, української.

Виокремлено транзитологічний міф, тому що цей концепт передбачав парадоксальний статус суспільства, яке зупинилося між минулим і майбутнім, але його теперішнє існування супроводжується численними політичними проблемами. Це, в свою чергу, сприяло концептуальному вакууму внаслідок певних труднощів ідентифікації таких соціальних утворень. Більше того, західний неоліберальний та пострадянський квазимарксистський дискурс перепліталися у постулаті перехідного періоду, в якому поєднувались ознаки „темного минулого” та паростки „світлого майбутнього”.

 Процеси переосмислення національної самосвідомості спричинили до життя націонал-патріотичний міф, який водночас актуалізував розвиток націоналістичних концепцій, етноцентризму. Створення таких міфів було відображенням як прогресивних (вироблення національного проекту розвитку), так і регресивних (несприйняття демократичних принципів) тенденцій. На користь останнього свідчить і поширення так званих реставраційних міфів, які пропагували повернення до радянського ладу, апелюючи до його об’єктивних здобутків у багатьох сферах суспільного життя. Натомість пострадянська політики викликала хаос, суспільні протиріччя, погіршення рівня життя тощо.

Завершенням зазначеного „міфологічного ряду” стала бюрократична утопія, яка сьогодні відома під назвами „керована демократія” або „суверенна демократія”. Як різновид етатизму, що перебуває у внутрішній опозиції до принципів демократії і політичного плюралізму, ця утопія виявилась антитезою транзитологічній утопії. Якщо прихильники транзитологічного сценарію уявляли стан і роль чиновників як „погану” номенклатуру, то бюрократична утопія прагнула довести свою історичну та „вирішальну” місію у процесі нової постсоціалістичної розбудови. У такій міфології для її головного суб’єкта – управлінської еліти – основною світоглядною передумовою стає уявлення про владу як про певну субстанцію, константну й самототожну. Для еліти було необхідно виробити й відповідну ідеологію, на зразок тієї, яка в радянські часи обґрунтовувала роль комуністичної партії як „керівної та спрямовуючої сили”.

В цілому аналіз політичних міфів перших років перехідного періоду допоміг виявити певні теоретичні прогалини, пов’язані з недостатністю концептуальних координат для адекватного розуміння політичної ситуації. Внаслідок цього концептуалізація здійснювалась або за моделлю майбутнього, або за моделлю минулого. Частковою альтернативою цих моделей стала апологетика теперішнього, здійснена в ідеологічній сакралізації чиновницького статус-кво. Разом з тим, усі новостворені міфи (фольклорний, неоліберальний, транзитологічний) не перетворилися на дієву ідеологію, яка могла б стати підгрунтям формування нової політичної парадигми та принести відчутні результати, а саме сформувати нову систему політичних цінностей.

Підрозділ 2.3. „Специфіка перехідного періоду в Україні крізь призму політичного аналізу реальної політики і міфів” висвітлює розвиток вітчизняних трансформаційних процесів, з’ясовується сутність якісних змін, притаманних сучасному етапу розвитку української державності та українського суспільства.

Перехідний період в Україні є складним і суперечливим процесом, який утруднюється невизначеністю цілей суспільного розвитку. Набутками цього періду стали: розвиток правових засад нової політичної системи (прийняття Конституції України, законів про вибори народних депутатів України, Президента України, про функціонування політичних партій, громадських об’єднань, органів місцевого самоврядування тощо), політичний плюралізм (впровадження інституту багатопартійності), набуття досвіду нової політичної активності („помаранчева революція” 2004 року) тощо. Серед вад пострадянської політики відзначається недостатня сформованість чітких політичних орієнтирів, а відтак і брак позитивної практики в реалізації політичних реформ. Результатом є слабкі в ідеологічному плані теоретичні конструкції, що не сприяє набуттю дієвого політичного досвіду.

Натомість виникають утопічні проекти, які відвертають увагу громадськості від справжніх причин гальмування політичних реформ. Цьому певною мірою слугують і новостворювані політичні міфи. Міфи про демократизацію влади, про розвиток партійної системи та інститутів громадянського суспільства залишаються міфами, незважаючи навіть на певну їх легітимацію правовими засобами.

Принципово важливим для розуміння сутності й особливостей української політичної ситуації є визнання того, що зміни політичного класу в країні фактично не відбулося, незважаючи на зміну режиму, появу нових осіб в уряді й передачу істотної долі влади в руки лідерів великого приватного бізнесу й криміналу.

Міфологічне сходження до „вершин демократії” в Україні поки що характеризується слабкістю інститутів громадянського суспільства, у тому числі й політичних партій, повільним формуванням нової політичної еліти, здатної консолідувати суспільство, неефективною взаємодією гілок влади, що сприяє розвитку „керованої демократії” тощо.

Політичні (революційні) події кінця 2004 року відкривали демократичні перспективи для розвитку України, втім завершилися простою зміною представників політичної влади. На сьогодні спостерігається протиборство різних центрів влади, що свідчить про незавершеність формування політичної системи. Політичні партії перетворюються на пасивних виконавців вказівок вищих посадових осіб.

Міфологізованим виявляється і реформування інших сфер суспільного життя. В економічній, соціальній, культурній царині виникають нетривкі, аморфні, спотворені форми. Прикладом може слугувати так званий національний капіталізм, який отримав назву „номенклатурний” і насправді нічого спільного не має із західним продуктивним підприємництвом.

Сучасна українська політична наука іноді також потрапляє під вплив політичної міфотворчості. За таких обставин продукуються певні квазітеорії, створені на замовлення певних політичних лідерів чи інституцій. Політична наука може піддатися „пізнавальній кон’юнктурі” (як, наприклад, сталося з постмодернізмом) або змінити напрям розвитку під ідеологічним і політичним тиском влади

У третьому розділі „Українська політика у світлі модернізаційного і глобалістського, наукового і міфологічного підходів” здійснено концептуальний аналіз процесів політичної трансформації, модернізації та глобалізації. На цій підставі визначено проблеми і перспективи національної політики, формування української моделі цивілізаційного розвитку.

Підрозділ 3.1. „Політична трансформація, модернізація і глобалізація: етапи становлення парадигм сучасної політичної науки” присвячено аналізу новітніх тенденцій у розвитку політичних процесів з метою вдосконалення теоретико-методологічного інструментарію для пояснення української політики.

Зазначається, що пошук адекватної наукової парадигми набуває в сучасних умовах важливого значення. Відтак необхідно враховувати, що будь-яке нове явище світового масштабу породжує не лише адекватні наукові гіпотези, концепції, теорії, але й численні позанаукові пророцтва, міфи, які використовуються в політичній боротьбі як на національному рівні, так і у світовому масштабі.

Вказується на доцільність використання понять „трансформація”, „модернізація”, „глобалізація”, які утворюють певну категорійну матрицю для опису сутності та особливостей сучасних цивілізаційних перетворень.

Зокрема, в політичній сфері трансформаційні процеси здійснюються в напрямах формування системи влади на правовій основі; забезпечення законодавчого, конституційного розвитку країни; удосконалення системи виборів; створення інституту парламентаризму; реформування судової системи; формування інституту місцевого самоврядування; створення партійної системи і розвитку політичного плюралізму; функціонування незалежних засобів масової інформації; формування нової політичної еліти тощо. Ці трансформації відображають модернізаційну політичну стратегію – рух до демократії. Незважаючи на багатоаспектність процесів демократичних трансформацій, їх слід розглядати як ланки єдиного глобального процесу демократизації.

Доцільність застосування теорії модернізації у політологічному аналізі зумовлена тим, що, по-перше, вона наголошує на якісних характеристиках процесів суспільної трансформації, а по-друге, процес модернізації слід розуміти ширше в плані докорінних змін, оскільки модернізація поширюється не тільки на процеси переходу від традиційних суспільств до сучасних, але й на процеси вдосконалення сучасних суспільств. За аналогією з розвитком техніки і технологій, будь-який механізм, у тому числі й соціальний, будь-яку технологію, наприклад, можна поліпшувати, удосконалювати, робити функціонально ефективнішими. Тому модернізаційний підхід варто використовувати для політологічного аналізу, поширювати на зміни сучасних „західних” і „незахідних” суспільств.

Фінансово-економічна криза внесла певні корективи не лише в оцінку успіхів модернізаційних процесів, але й перекреслила міфи щодо реалізації світових проектів демократизації, „вільного ринку”, світової фінансової системи. Навіть проект Європейського Союзу став піддаватися сумніву. Поступово втрачають популярність міфи про політичну ефективність міжнародних інституцій (ООН, ЮНЕСКО, МВФ, Світовий банк тощо). Все це є свідченням того, що при реалізації модернізаційних проектів необхідно враховувати національні особливості країн, які стали на шлях модернізації.

Ця теоретико-методологічна настанова важлива для опису і здійснення процесів модернізації в Україні у двох аспектах. По-перше, вона вказує на неможливість розробки і застосування проекту модернізації без урахування історичних, геополітичних умов, сучасної специфіки функціонування усіх сфер суспільного життя. По-друге, слід враховувати, що в сучасному світі існують різні теоретичні і практичні моделі модернізації. І якщо перший аспект значною мірою визнається і частково враховується при розробці модернізаційних проектів в Україні, то другий майже не береться до уваги.

Це не означає, що теорія модернізації як інструмент аналізу сучасних суспільних трансформацій має бути відкинутою. Скоріше, вона не повинна бути єдиним, універсальним інструментом аналізу соціальних змін. Вона має бути відкритою теорією і застосовуватися відповідно до змін як у соціальній реальності, так і в теоретико-рефлексивних формах її осмислення.

Суттєвим доповненням новітніх теорій слугує теорія глобалізації, яка визначає перехід людства на якісно новий ступінь — від національно-державної фази до транснаціональної фази суспільств і постіндустріальної, інформаційної фази суспільного розвитку в цілому. Процеси глобалізації утворюють розгалужене проблемне поле політики, крім того, стають предметом дослідження різних наук – соціальних, гуманітарних, природничих. Така універсалізація дає підстави для оцінки дискурсу глобалізації як відносно нової наукової парадигми, яка стає умовою адекватності соціального пізнання тенденціям і вимогам сучасної реальності. Глобалізація стає джерелом для формування сучасних політичних міфів.

Зважаючи на те, що в Україні не було своєчасно створено дієвих соціальних засад для демократичних перетворень, на сьогодні актуальним залишається узагальнення досвіду суспільних трансформацій постсоціалістичних країн і врахування його в процесі вироблення дієвої національної політики. При цьому необхідно взяти до уваги попередній досвід вітчизняних модернізаційних проектів. Водночас будь-які демократичні перетворення не матимуть успіху, якщо здійснюватимуться всупереч глобалізаційним процесам, якими охоплені практично всі сфери суспільного життя. Спроби створення інтеграційної моделі розвитку (поєднання національних і світових тенденцій) сприяють розвитку міфотворчості, котра, як правило, актуалізується в період суспільної, а відтак світоглядної невизначеності.

Підрозділ 3.2.Міфотворчість як процес формування політичної свідомості і політичного буття в сучасній Україні” розкриває чинники використання політичних міфів як засобу впливу на масову свідомість, маніпулювання нею, невід'ємну складову сучасного політичного управління.

Міфотворчість в Україні за сучасних умов виявляється через низку нових міфологем – „відродження”, „європейський вибір”, „помста старшому братові”, а також через архаїстику – відродження козацьких традицій, звернення до джерел трипільської культури, язичницького міфу тощо. В сучасних умовах Україна балансує між пошуками шляхів свого „відродження” та „європейським вибором”, що стає ще одним міфом. У масовій свідомості європейський вибір набуває міфічного образу раю та безпроблемного життя. Проте втілення європейського вибору виявляється набагато складнішим, ніж творення міфу про нього.

Означену дилему – „національне відродження” чи „європейський вибір” – можна вирішити, створивши умови для гармонізації процесу національної самоідентифікації і зовнішніх (політичних) впливів, через збереження і розвиток національного в контексті глобалізації. На українських теренах питання національної свідомості в сучасних умовах свідчить про існування проблеми світоглядно-ціннісного розколу України на східну і західну. Ця проблема потребує глибокого аналізу процесів, що відбуваються, їх всебічного вивчення, розробки і реалізації комплексного вирішення протиріч.

Акцентується увага на тому, що міфотворчість стала невід'ємною складовою політичних технологій. Таким чином, стихійна міфотворчість замінюється свідомим конструюванням міфів. Найяскравішим прикладом у цьому плані стає передвиборча міфотворчість. Передвиборчі кампанії здебільшого супроводжуються міфами: „про свого хлопця”; „про героя, месію”; про „недоцільність змін”; „переможець вже відомий” („від мого голосу нічого не залежить”) тощо. Виокремлення міфологічної складової виборчих кампаній дає змогу розширити теоретичні уявлення про політичні процеси в цілому і практику політичних виборів зокрема. Аналіз перебігу виборчих кампаній свідчить про використання результатів соціологічних опитувань для підживлення існуючих і побудови нових політичних міфів. При цьому однаковою мірою використовуються як реальні, так і сфальсифіковані результати опитувань громадської думки.

У періоди соціальних потрясінь і криз актуалізуються процеси ціннісного переосмислення політичних подій, що і стає підґрунтям для міфотворчості. З’являються нові міфи, за допомогою яких політичні актори намагаються заповнити певний ціннісний „вакуум”. У цьому контексті кризовий період сприяє наростанню ціннісних конфліктів. З іншого боку, в кризових умовах, а відтак і суттєвого знецінення авторитету держави, розвінчуються міфологеми про ефективне та швидке вирішення суспільних конфліктів і проблем (міф про єдину демократичну команду, створену за часів „помаранчевої революції”; міф про українську опозицію; міф про сформовану партійну систему, яка спроможна делегувати своїх представників для управління державою; міф про чемпіонат „Євро-2012”, який об'єднає зусилля українців та влади у розбудові економічної і соціальної інфраструктури; про „євроінтеграцію вже найближчим часом”, і, нарешті, міф про дієву та ефективну владу в Україні).

Обов’язковим елементом творення нових міфологем є образ „месії”, „спасителя”, „героя”, який швидко та в потрібному напрямі реалізує антикризові програми з найбільшою вигодою для пересічних громадян. „Спаситель” є важливим творчим архетипом, оскільки він відповідає уявленням людини про краще майбутнє. У ролі „спасителя” може виступати не лише окрема особистість – це може бути якась об’єднавча ідея (наприклад, євроінтеграція для багатьох країн Східної Європи після 1989 року).

Зважаючи на те, що сучасна українська політика все більше „технологізується”, а політична символіка стає важливим елементом реалізації політичної влади, роль політичних міфів зростає. Система позитивних символів, яка складає основу міфотворчості, може використовуватися для здійснення позитивних суспільних змін. Політичний міф може бути задіяний як запобіжний механізм руйнування соціуму: пропонуючи суспільству приклади для наслідування, він сприяє формуванню певної моделі позитивної (наприклад, антикризової) поведінки.

Хоча міфи є своєрідною реакцією на динамізм суспільних трансформацій, проте передбачити наслідки їх впливу на масову свідомість без глибокого аналізу і своєчасного коригування трансформаційних процесів практично неможливо.

У підрозділі 3.3. „Становлення глобалістського підходу до національної політики: протиріччя української моделі цивілізаційного розвитку” розглянуто труднощі застосування сучасних загальнотеоретичних підходів до аналізу української політики та окреслено шляхи створення вітчизняної моделі розвитку з урахуванням глобалізаційних процесів.

Ключовою проблемою для України при виробленні власної моделі цивілізаційного розвитку стає долучення до процесів глобалізації при збереженні статусу держави перехідного типу.

Засадниче стратегічне протиріччя української моделі цивілізаційного розвитку полягає у застосовуванні „траєкторії переслідування”, намаганні наздогнати найбільш розвинуті країни світу шляхом запозичення і відтворення західних зразків і стандартів життя. Така стратегія не видається ефективною, а відтак існує потреба її вдосконалення.

При розробці модернізаційних проектів розвитку українського суспільства доцільно враховувати глобалізаційні зміни у всіх сферах життя. Так, особливого значення набуває оцінка стану і перспектив розвитку комунікативних можливостей суспільства. Україна поки що залишається на узбіччі глобальної цивілізації, зважаючи на те, що доступ до Інтернету ще не розглядається як складова права людини на інформацію. Втім без руху у цьому напрямі наша країна безнадійно відстане від глобалізованого світу, в якому доступ до новітніх інформаційних технологій поступово стає невід’ємним атрибутом політичних комунікацій і визначає якість відносин між державою та громадянським суспільством.

Ще однією складовою майбутньої стратегії має стати якісне оновлення виробничої сфери відповідно до світових стандартів і вимог часу. Декларативно це завдання визнається надзвичайно важливим, але його реалізація ще не стала предметом цілеспрямованої державної політики.

Інша проблема, яка потребує теоретичного осмислення і практичного вирішення полягає в особливостях нинішнього періоду державотворення, коли внаслідок процесів глобалізації роль національних держав змінюється, і територіальний принцип суспільно-політичної організації частково поступається місцем екстериторіальному.

Крім того, при розробці української моделі цивілізаційного розвитку варто використати досвід впровадження принципів соціальної держави, використовуючи відповідні апробовані моделі (ліберальна або англосаксонська, консервативна або континентально-європейська та соціал-демократична або скандинавська”). Насправді задекларована українська модель соціальної держави наближається до континентально-європейської, тим часом фінансове її забезпечення здійснюється за сумнозвісним залишковим принципом, відтворюючи, по-суті, ліберальну модель, але без її механізмів-противаг – численних „батутів” і „сіток безпеки”.

Таким чином, формування нової державної політики має базуватися на перманентному принципі адаптації до суспільних, у тому числі політичних змін. Йдеться про проблему підвищення ефективності влади, раціоналізацію політичної системи, забезпечення прав і свобод громадян, утвердження процесів реальних демократичних перетворень, тобто вирішення цілого комплексу проблем економічного, соціального, культурного, освітнього і власне політичного характеру. Останнє передбачає, насамперед, забезпечення ефективної взаємодії гілок влади.

Ще одним важливим чинником демократизації українського суспільства є формування і розвиток громадянського суспільства, яке гарантуватиме контроль за діяльністю органів влади; стимулюватиме політичну участь пересічних громадян; забезпечуватиме дотримання їх прав і свобод; вдосконалюватиме механізми зворотного зв’язку влади з громадськістю тощо. Важливим напрямом і невід’ємною складовою розвитку громадянського суспільства є формування політичної нації. Нагальним питанням у формуванні і розвитку української політичної нації, залишається брак чітко артикульованої і усвідомленої всіма громадянами національно-державної ідеї, шляхів вирішення мовного питання, подолання культурних розбіжностей між різними регіонами України, розбіжностей, що існують у сприйнятті і оцінках попереднього історичного досвіду, у баченні перспектив і шляхів цивілізаційного розвитку України тощо.

Отже, суттєвими протиріччями у моделі цивілізаційного розвитку України є: залучення до процесів глобалізації при збереженні статусу держави перехідного типу; невідповідність внутрішньонаціональних і зовнішніх умов глобалізації; розвиток глобальної мережі Інтернет та відставання національних політичних комунікацій від цієї системи; незбалансованість гілок влади України, нерозвиненість інституцій громадянського суспільства тощо. Вони зумовлюються, передусім, непослідовністю державної політики реформування суспільства відповідно до національно-державних інтересів і загальних вимог глобального цивілізаційного розвитку. У зв’язку з цим становлення глобалістського підходу до національної політики є важливою теоретико-методологічною передумовою подолання вищезазначених протиріч. Такий підхід передбачає вироблення системи інструментів і засобів для комплексного вирішення національних проблем розвитку, насамперед реформування політичної системи і формування стратегій державотворення з урахуванням, по-перше, відповідного позитивного досвіду країн розвинутої демократії та можливістю його застосування в українських умовах, по-друге, реальних ризиків та їх ймовірних наслідків стосовно входження України у глобалізований світовий простір.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины