ОСОБЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ОСОБЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкрита методологічна основа та його практичне значення, наведені головні положення, що виносяться на захист, подано інформацію про апробацію результатів та структуру дисертації.

Перший розділ «Теоретичні засади дослідження етнополітичних конфліктів» - складається з трьох підрозділів і стосується аналізу етнополітичного конфлікту як суспільно-політичного явища, його структури та типології. Окреслені теоретичні підходи до дослідження етнополітичного конфлікту та проаналізована джерельна база дослідження.

У підрозділі 1.1. - «Поняття та сутність етнополітичного конфлікту» - вказується на те, що в науковій літературі існує багато визначень етнополітичного конфлікту, аналізується джерельна база та ступінь наукової розробки дослідження феномену етнополітичного конфлікту. Дисертант вказує на те, що головною особливістю етнополітичного конфлікту є те, що він стосується етнічної та політичної сфер суспільного життя, при цьому домінуючою є політична складова, а саме боротьба за владу.

У прагненні відобразити специфіку етнополітичних конфліктів автор дослідження чітко розмежовує поняття «етнічний конфлікт» та «етнополітичний конфлікт». На думку здобувача, підстави для такого ототожнення є лише з точки зору визначення причин виникнення етнічного конфлікту та його різновидів. Якщо ж звернути увагу на особливості реалізації сторонами конфлікту своїх інтересів, то виявиться, що етноси далеко не завжди вдаються до необхідності боротьби за владу, до сепаратизму. Дослідник вважає, що етнополітичний конфлікт є видом етнічного конфлікту, який, поєднуючи низку характеристик різних, інших, етнічних зіткнень, все ж за своїм змістовним навантаженням є ширшим, аніж етнічний конфлікт.

Конфліктологічна проблематика становила інтерес вже для античних філософів. У своїх працях вони актуалізували такі проблеми як стосунки між етносами, останніми та державою, нерівноправне становище етносів у суспільствах. Це були такі античні філософи як Платон, Арістотель, Анаксимандр, Геракліт, Ксенофонт. В Добу Відродження особливий інтерес викликають праці Н.Макіавеллі, Ж.Бодена. Вагомий внесок у становлення та розвиток етнополітичних концепцій зробили представники епохи Просвітництва, такі як Ф.Бекон, Г.Гроцій, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо. Вагома роль у розвитку етнополітичних концепцій належить німецьким філософам таким, як І.Кант, Г.Гегель, Й.Гердер.

Разом з тим слід зазначити, що дослідження конфліктів, незважаючи на значний інтерес з боку мислителів та дослідників, все ж тривалий час мали в значній мірі фрагментарний характер. Лише кінець XIX - початок XX ст. став періодом активізації досліджень конфліктів, періодом, який поклав початок системності у дослідженнях такого феномену як конфлікт. Основи сучасної конфліктології були закладені такими видатними конфлітологами як Л.Козер, Р.Дарендорф, К.Боулдінг, Й.Галтунг, Л.Крисберг, М.Амстуті, Дж.Бертон.

Отже, у науковій літературі, присвяченій конфліктологічній проблематиці, сформувалось два протилежних напрями у дослідженнях конфліктів: перший тлумачить конфлікт як аномалію, відхилення від нормального розвитку суспільства що виникає внаслідок посилення диференціації у соціумі; другий - розуміння конфлікту як механізму розвитку суспільства. Відповідно до цього підходу позитивна функція конфлікту полягає у забезпеченні модернізації, рівноваги та збереження соціальних систем.

У підрозділі 1.2. - «Структура етнополітичного конфлікту» - головну увагу зосереджено на структурних елементах етнополітичного конфлікту. Автор зауважує, що для діагностики конфлікту та пошуку методів його врегулювання визначальним є визначення його предмета, суб'єкта та об'єкта. Предмет конфлікту - це те, з приводу чого виникає конфлікт між сторонами. Етнополітичний конфлікт, як і будь-який інший, не є статичним. Осмислення сутності, походження і виникнення етнополітичного конфлікту неможливе без аналізу його структури. З'ясування структури конфлікту дозволяє виявити не лише склад його елементів, але й особливості їхнього зв'язку та взаємодії. Автором виділяються такі структурні елементи етнополітичного конфлікту як цілі, інтереси, конфліктна свідомість.

Автор зауважує, що етнополітичний конфлікт - це складна система зі значною кількістю елементів. Підставою для розрізнення основних та не основних елементів можуть слугувати суб'єктно-об'єктні відносини, які створюють каркас соціальних явищ. Суб'єкт є невід'ємним елементом будь-якого соціального явища, але на думку автора його не можна ототожнювати з «учасником конфлікту». Суб'єкт має набір необхідних ознак, здійснює визначальний вплив на якісний стан етнополітичного конфлікту.

Дослідник особливу увагу привертає до об'єкта, що являє собою сутнісний системоутворюючий елемент етнополітичного конфлікту. Сутнісною властивістю об'єкта конфлікту є його неподільність. Саме ця властивість і створює між об'єктом та суб'єктами такі стосунки, за яких кожен з суб'єктів має претензії на монопольне володіння об'єктом. Така ситуація, очевидно сприяє виникненню протистояння між суб'єктами конфлікту. В якості об'єктів етнополітичних конфліктів, виступають політична влада, матеріальні цінності (земля, природні ресурси) та духовні цінності (культура, мова). Недоступність або відчутний дефіцит у володінні такими об'єктами кожна з конфліктуючих сторін схильна сприймати як загрозу свого існування, життєдіяльності.

У підрозділі 1.3. - «Типологізація етнополітичних конфліктів» - автор зосереджує увагу на такій проблемі як типологія етнополітичних конфліктів, а також розглядає функції етнополітичного конфлікту.

Етнополітичні конфлікти різноманітні та багатогранні. Проте, таке різноманіття потребує систематизації, оформлення у межі певної типології. Адже остання є важливим засобом теоретичного аналізу етнополітичного конфлікту, її зміст полягає у тому, що, здійснюючи всебічний аналіз етнополітичного конфлікту, вона дає можливість виокремити об'єктивно властиві йому ознаки та риси, глибоко пізнати специфіку конфлікту. Типологія дозволяє з'ясувати й найбільш загальні та найбільш суттєві характеристики етнополітичного конфлікту, визначити місце, роль та значення етнополітичного конфлікту як цілісного явища у системі етнополітичних відносин. Автором були проаналізовані різні підходи до типології етнополітичних конфліктів, зокрема, таких відомих вчених як А.Садохін, Я.Етингер, Л.Дробижева, А.Большаков, А.-Х.А.Султигов, Г.Лапідус, У.Юрі, О.Маруховська. Розглянувши різні підходи щодо типології етнополітичних конфліктів, автор спробував їх узагальнити.

Функціональний аспект етнополітичних конфліктів передбачає врахування декількох моментів, і, перш за все, визначення функціональної ролі етнополітичних конфліктів у соціально-політичному житті суспільства. Дисертант погоджується з тим, що правомірно виокремлювати дві функції будь-якого виду конфлікту: позитивну (конструктивну) і негативну (деструктивну). Конструктивна функція етнополітичного конфлікту конкретизується тим, що етнополітичний конфлікт є джерелом розвитку. Він не дозволяє системі етнополітичних відносин, що склалась, набути застиглого стану. Етнополітичний конфлікт спонукає її до змін і розвитку. Тож, набуваючи форми кризи, етнополітичний конфлікт стимулює зміни у етнополітичній сфері. Також автором аналізуються інші функції етнополітичного конфлікту, такі як інформаційна, інтеграційна, стимулювання активності людей, зниження «синдрому покірності».

Другий розділ - «Основні конфліктогенні чинники етнополітичних конфліктів» - складається з 4 підрозділів. В ньому автор розглядає зв'язок конфліктогенних чинників та методів врегулювання етнополітичних конфліктів. Автор наводить перелік конфліктогенних чинників у демократичних та трансформаційних суспільствах.

У підрозділі 2.1. - «Аналіз причин виникнення етнополітичних конфліктів» - автор доводить, що вивчення і теоретичне осмислення етнополітичних конфліктів вимагає всебічного підходу до них, з'ясування усіх притаманних їм рис і властивостей, специфічних особливостей. Одним з ключових завдань вивчення етнополітичних конфліктів є з'ясування конфліктогенних чинників та причин етнополітичних конфліктів. Автор погоджується з думками науковців - О.Картунова, В.Котигоренка, О.Маруховської, В.Перепелиці, які розмежовують поняття «причина» та «конфліктогенні чинники» конфліктів. Але розведення понять «причина конфлікту» і «конфліктогенний чинник» зовсім не відкидає факт наявності тісного взаємозв'язку між ними.

Автор стверджує, що конфліктологічна парадигма складає загальну теоретико-методологічну основу досліджень з моделювання, моніторингу та менеджменту конфліктів, що виникають у різних сферах життєдіяльності будь-якого суспільства і покликана органічно поєднати теоретичні та практичні підходи щодо їх аналізу та регулювання. У зв'язку з цим в якості основних завдань їх аналізу конфліктологічна парадигма розглядає виявлення конфліктогенних чинників та детермінант, котрі викликають подібні ситуації, а також розробку «соціальних технологій», що їх регулюють.

Тож, відповідно до сучасної конфліктологічної парадигми, згідно з якою існує тісний взаємозв'язок між конфліктогенним чинниками і детермінантами, з одного боку, та методами й формами врегулювання конфліктів з іншого, вагомого значення набуває проблема визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів.

У підрозділі 2.2. - «Ідеологічна складова етнополітичних конфліктів» - автор зосереджує увагу на питанні визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів. З метою його ґрунтовного дослідження автор даного дисертаційного дослідження вважає за доцільне визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів здійснювати крізь призму певного розмежування - трансформаційні суспільства та суспільства усталеної демократії.

Посилаючись на практику функціонування трансформаційних суспільств, констатується той факт, що найчастіше етнополітичні конфлікти проявляються саме у такого роду суспільствах. На відміну від суспільств розвиненої демократії, у трансформаційних суспільствах подібні конфлікти набувають найбільшого ступеню загострення і здебільшого належать до насильницького типу.

Процес глобальних суспільно-політичних зрушень завжди супроводжується відчутними трансформаціями у соціокультурному житті. Для трансформаційних суспільств характерними є докорінні зміни та перетворення, передусім, на ідеологічному рівні. Основне змістовне навантаження трансформаційних перетворень на ідеологічному рівні полягало у руйнації старої панівної ідеологічної системи і формування нової системи суспільно-політичних цінностей та орієнтацій. Новітні тенденції щодо оформлення нової ідеології у трансформаційних суспільствах мають певні специфічні ознаки. З одного боку, вони ґрунтуються на критиці, запереченні комуністичної ідеології. Найбільш яскраво дана ознака проявляється у новостворених незалежних державах, колишніх радянських республіках. З іншого боку, спираються на тезу про те, що в сучасних умовах ідеологія втратила історичне лідерство у формуванні нормативно-символічної системи, а її можливості обмежено лише частковою трансляцією інтересів громадян. Подібна думка аргументується серед іншого й тим, що перехід західних суспільств від цінностей виживання до цінностей добробуту посилює впевненість у завтрашньому дні, а отже, зводить нанівець потребу у системі, яка б гарантувала «світле майбутнє», і вочевидь, зумовлює зменшення ролі та значення ідеології, відсуваючи її на політичну периферію. Така ознака превалює у країнах Східної та Центральної Європи.

Таким чином, до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів слід віднести ідеологічний чинник, який істотно вплинув на психологічні особливості людини та суспільства в цілому, які перебувають на етапі переходу від тоталітаризму до демократії.

У підрозділі 2.3. - «Надмірна толерантність як шлях до ескалації етнополітичних конфліктів у демократичному суспільстві» - в контексті питання щодо виокремлення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів крізь призму соціокультурної сфери життя соціуму автор аналізує ситуацію, яка склалася у західних державах, що належать до кола розвинених демократій з високим рівнем соціально-економічного розвитку.

Дослідник доводить, що феноменальний соціально-побутовий успіх західних країн частіше кваліфікується як провідне джерело майбутніх, й частково сучасних деформацій. Робиться припущення щодо певної невідповідності тих позицій, в яких у якості основного конфліктогенного чинника етнополітичних конфліктів визначається низький економічний розвиток суспільства, відповідно до покращення економічної ситуації, яка кладе край зубожінню населення та пом'якшує різного роду антагонізми, зумовлює зменшення конфліктів. Дана позиція має сенс лише частково і здебільшого є правомірною стосовно трансформаційних суспільств. Що ж стосується країн розвиненої демократії, то така позиція, щонайменше викликає сумніви з приводу її достовірності.

Дисертант стверджує, що до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів у країнах західної демократії належить надмірна абсолютизація позитивної ролі толерантності з одночасним нехтуванням раціональної, позитивної ролі насильства в конкретно-історичних умовах.

У підрозділі 2.4. - «Етнічність як фактор конфліктності» - автор до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів долучає етнічний чинник, який набуває такої якості за умови, якщо етнічні відмінності використовуються з метою характеристики тих сил, які здійснюють боротьбу за владу. При цьому наголошується, що етнічність як конфліктогенний чинник етнополітичних конфліктів вирізняється різноманітністю свого прояву. Така різноманітність, передусім, пов'язана з різновидами самого етнополітичного конфлікту.

В контексті проблеми, що покладена в основу даного розділу не можна оминути увагою й поняття «соціально-культурна дистанція». Поняття соціальної дистанції дозволяє визначити міру подібності чи неподібності, близькості або ж відчуженості соціальних груп, які в підсумку впливають на їх соціально-політичні орієнтації. В якості ще одного конфліктогенного чинника етнополітичних конфліктів автор виділяє великий ступінь соціально-культурного дистанціювання між етнонаціональними групами.

Третій розділ - «Шляхи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні» - складається з 3 підрозділів і досліджує методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні протягом вісімнадцяти років незалежності.

У підрозділі 3.1. — «Етнонаціональна політика та етнополітичний менеджмент як основа регулювання етнополітичних конфліктів» — автор стверджує, що взаємозв'язок між етнічністю та політикою в Україні постійно посилюється, набуваючи все більш очевидного, безпосереднього характеру.

Дослідник стверджує, що особливості етнополітичних конфліктів та методи врегулювання проблем у сфері міжетнічних, міжнаціональних відносин пов'язані з діяльністю держави, її інститутів та територіальних структур. У поліетнічних соціумах, до яких належить й українське суспільство, державне втручання у життя суспільства дуже рідко сприймається як етнічно нейтральне, тобто таке, що у рівній мірі торкається потреб та інтересів усіх етнонаціональних спільнот, які мешкають у межах конкретної держави. Особливості процесу врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні не в останню чергу визначаються політикою, яка власне й регулює етнополітичні відносини — «етнонаціонатьною політикою». Автор стверджує, що Україні необхідно створити власну етнонаціональну політику, що зумовлено низкою об'єктивних чинників: незалежне існування України, поліетнічний склад населення; активізація етнополітичного процесу із широким залученням до нього структурних етнокомпонентів вітчизняного соціуму - української нації та етнонаціональних меншин; необхідність узгодження інтересів, потреб, формування рівноправних стосунків між етнічними групами, подолання політичних, соціально-психологічних, культурно-мовних й інших наслідків деформації етнополітичної сфери в минулому; інтеграція в українське суспільство депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; наявність інтенсивних, в тому числі й зовнішніх, міграційних потоків, які чинять вплив на соціально-політичну, економічну, етнодемографічну ситуації в нашій державі.

В контексті проблеми, що досліджується, дисертант не оминув увагою питання, пов'язане зі становленням в Україні етнополітичного менеджменту. Від моменту набуття Україною статусу суверенної, незалежної держави до переліку її обов'язків додався серед багатьох інших обов'язок реалізації та узгодження інтересів і потреб етнонаціональних спільнот у принципово нових вимірах та пріоритетах порівняно з її радянським існуванням. Основна мета етнополітичного менеджменту визначається створенням такої системи, яка б оптимально сприяла розвитку та зміцненню етнонаціональних спільнот, своєчасного реагування та розв'язання проблем і суперечностей, які виникають у сфері етнополітичних відносин. В сучасних умовах серед пріоритетів етнополітичного менеджменту в Україні повинні постати соціально-економічні та політичні інтереси етнонаціональних спільнот.

У підрозділі 3.2. - «Основні методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні» - проаналізовано основні методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні та особливості їх застосування.

Передусім автор зазначає, що, на відміну від загальної тенденції розширення функцій держав, перетворення останньої на могутню регулюючу силу, з моменту проголошення незалежності, Українська держава обрала дещо інший напрямок своєї діяльності щодо етнонаціональної сфери. До останнього часу вище керівництво держави притримувалось практики політичної невизначеності, неоднозначності своїх позицій. Здебільшого, при поясненні такої поведінки посилаються на особливості та специфіку національного менталітету, або ж недостатній практичний досвід в умовах незалежного, самостійного існування України.

Дослідник стверджує, що до особливостей врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні належить метод «уникнення конфлікту». В основу останнього покладена принципова відмова з боку влади помічати існуючі етнічні відмінності; закріплені демократичні принципи національної політики мають суто декларативний характер. Реально існуюча етнонаціональна диференціація українського соціуму не має свого інституційного втілення у системі влади, повноцінно не відображена основними учасниками політичного процесу.

Важливим чинником відносної стабільності в Україні стала достатньо зважена національна політика українського керівництва в тому аспекті, що воно не вдалося до «революційного» сценарію українізації. Іншими словами, особливість врегулювання та упередження етнополітичних конфліктів в Україні виявляється у застосуванні певних форм і методів так званої «рефлексивної політики». В основу останньої покладено розуміння національних почуттів інших етносів та прагнення уникнути радикальних націоналістичних ідей.

Поодинокі реакції, які маємо змогу спостерігати з боку української влади, на проблеми, що постійно виникають у Криму, дають підстави стверджувати, що наша держава в якості методів запобігання та врегулювання етнополітичних конфліктів застосовує методи «ситуативної рефлексії» та «ситуативних поступок». Останні не дозволяють повністю розв'язати проблеми, а лише, з одного боку, на відносно не тривалий час знижують рівень їх гостроти, з іншого - переводять їх у латентний стан, де вони накопичуються, і за певних умов здатні вибухнути з новою силою, спровокувавши гострий етнополітичний конфлікт, врегулювати який буде надзвичайно складно.

У підрозділі 3.3. - «Адекватна виборча система як засіб макропопітичного регулювання етнополітичних конфліктів» - автор стверджує, що одним з макрополітичних методів запобігання та врегулювання етнополітичних конфліктів у стані латентної, а також відкритої стадії його перебігу може бути адекватна виборча система. Безумовно, не можна категорично стверджувати, що вибори як такі неминуче призводять до змін, чи, принаймні, здатні їх прискорити, проте вибори та виборча система належать до переліку найбільш дієвих демократичних інструментів, які здатні змінити рівень стабільності та ступінь представництва в політичній системі суспільства.

Необхідність заміни старої (змішаної) новою (пропорційною) виборчою системою не в останню чергу обґрунтовувалась тим, що впровадження саме пропорційної виборчої системи дозволить запобігти явищу повного усунення етнонаціональних меншин від процесу прийняття рішень. У зв'язку з цим варто підкреслити, що існує чимало свідчень того, що пропорційна система кращим чином забезпечує представництво етнічних груп у системі влади. Стосовно України, варто відзначити, що пропорційна виборча система, не вирішила питання повноцінного представництва етнонаціональних меншин, натомість ще яскравіше підкреслила існуючий розкол українського суспільства по лінії Захід - Схід. Серед причин подібної ситуації перш за все слід виокремити відсутність потужних політичних партій, в основу діяльності яких покладені питання, пов'язанні з етнічною проблематикою. Разом з тим, наявність таких партій зумовлює значну фрагментацію партійної системи, що в підсумку може призвести до ситуації, коли кожна етнонаціональна група буде представлена власною партією, відповідно кожна партія спиратиметься на підтримку лише однієї етнічної групи. Проте відсутність в країні потужних етнічних партій уможливлює використання етнічних проблем, які існують у вітчизняному соціумі лише як засіб власного політичного утвердження та боротьби за владу. Показовим прикладом у цьому плані є загострення мовного питання в аспекті надання російській мові статусу другої державної в Україні під час проведення передвиборчих кампаній та зниження рівня гостроти навколо даної проблеми у поствиборчий період.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины