СХІДНЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я В СИСТЕМІ РЕГІОНАЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі “Східне Середземномор’я в історико-цивілізаційних вимірах” виокремлено предмет і мету дослідження, подано його методологію, міститься огляд використаних джерел та літератури, здійснено політолого-фактологічний аналіз еволюції субрегіону.

Аналізується політологічна оцінка українськими науковцями стратегічних інтересів України в субрегіоні, який, як підкреслюється, “не обтяжений конфронтаційними проблемами (щодо України – А.В.) і має значний потенціал для розгортання активних дій... Економічним підґрунтям тут є значно більші можливості для взаємовигідної торгівлі та втілення масштабних економічних проектів... Населення низки близькосхідних країн зростає найбільшими темпами, що ставить країни Близького Сходу перед проблемою харчового забезпечення, яку їм важко самостійно вирішити. Така ситуація є сприятливою для України з точки зору просування на ринки Близького Сходу продовольчих товарів...  Україна зацікавлена у створенні тут нових структур безпеки.., оскільки завдяки цьому зменшуються міграційні потоки в напрямку Європи, дієвішими стають заходи по боротьбі з наркобізнесом та організованою злочинністю”.

Звертається увага на наукову дискусію, що триваює, щодо правомірності вживання терміну “демократія” до країн субрегіону, і до яких саме, а також щодо політичної оцінки основних тенденцій регіонального розвитку в контексті спільного історичного минулого (т.зв. “гідравлічне суспільство” або “східна система влади”). На конкретних прикладах продемонстрована актуальність і нині тези, що “гідравлічне суспільство” як інституційне утворення збереглося. Введення в дію певних технічних новацій здійснювалося одночасно зі збереженням квазі-гідравлічних звичаїв в суспільстві. Останнє, однак, не заперечує існування зусиль в напрямку демократизації місцевих суспільств, що є частиною їх всеохоплюючої модернізації, яка, через цивілізаційні та історичні особливості здійснюється неповно і непослідовно.

Коротко викладено огляд політичної, історичної, країнознавчої зарубіжної наукової літератури щодо розвитку субрегіону та його перспектив. Аналізується роль психологічних і соціальних стереотипів та залишків політичних систем і політичної культури часів перебування Східного Середземномор’я в складі єдиних держав (імперій), насамперед, халіфату та Османської імперії.

Далі йдеться про необхідність пошуку адекватного наукового інструментарію для безпомилкового класифікування  існуючих в субрегіоні політичних систем. На думку автора, в даному випадку хибною була б спроба робити це за формальним “конституційним форматом”, тобто здійснювати оцінку процесу прийняття владних рішень згідно з існуючою конституцією чи законодавством. Особливо наочні щодо цього приклади Лівії, Сирії, АРЄ, Ізраїлю. Через це серед багатьох варіантів обрано підходи до класифікування Л.Маєра за так званим “політичним форматом”, насамперед, тому, що відмінності між “писаним” і реальним процесами прийняття політичних рішень в регіоні дуже значні.

Послідовно розглянуті ці процеси в Лівії, АРЄ, Ізраїлі, Йорданії, Лівані, Сирії та Палестинській Автономії з наведенням великої кількості фактологічного матеріалу з праць місцевих політологів (АРЄ, Сирія, Ізраїль, Ліван, ПА) та відомих сходознавців (політологів, соціологів) зі США, Великої Британії, Франції, України, РФ. Широко цитуються періодичні наукові видання та ЗМІ. Особлива увага приділена критиці практики обмеження прав і свобод громадян, стримування громадської активності.

Простежується система правової та політичної сегрегації в ізраїльському суспільстві. Зокрема, наведено маловідомі у вітчизняній політології документи про дискусію між керівництвом США та Ізраїлю щодо правомірності поширення суверенітету чи громадянства Ізраїлю на євреїв, незалежно від їх громадянства чи місця перебування, що має і прикладне значення для законодавства та практики громадянства в Україні. Докладно висвітлено масштаби та проаналізовано причини поширення ісламістської загрози, насамперед, в Палестинській Автономії, Йорданії, АРЄ.

Перша проблема має пряме відношення до пошуку шляхів розв’язання близькосхідного (арабсько-ізраїльського) протистояння, бо, по-перше, суперечить фактичному поліетнічному і поліконфесійному характерові держави Ізраїль. Ігнорування існуючих реальностей на законодавчому рівні призводить до повсякденної сегрегації, що є одним з джерел відчуження, протистояння аж до збройного опору і тероризму. По-друге, в ізраїльському суспільстві під впливом теорії “євреїзації” культивується примат сили над міжнародним правом, зокрема, силові підходи до вирішення питання окупованих палестинських територій (Західний Берег та Сектор Газа).

Друга проблема окреслена в розрізі існуючого в усіх арабських країнах субрегіону політичного дискурсу стосовно шляху розвитку суспільства і виводу його із стану відносної маргіналізації в сучасній світ-системі. Йдеться про реальну секуляризацію арабських суспільств, але не на засадах жорстких заборон (на зразок сирійської чи ліванської) чи етатизації релігійних структур (АРЄ), а шляхом поступової деполітизації мусульманської ієрархії та інституцій і шляхом дистанціювання держави від релігійних структур аж до базового рівня. Перші обережні кроки в цьому напрямі помітні в АРЄ та Йорданії. Альтернативою, що пропонується ісламістами, була б ісламізація держави на зразок невдалих спроб “відродження халіфату” в Ірані, Афганістані, Судані. В цьому зв’язку аналізуються класичні роботи сходознавців-регіоналістів К.Віттфогеля, В.Полка, Дж.Робертса, Ф.Кхурі, а також політологічні чи соціологічні дослідження Дж.Девіса, В.І.Нагайчука, С.Е.Ібрахіма, Дж. Лаффіна, Т.Фрідмана, А.Коена, Р.Макрідіса, Д.Шиплера, І.Харіка, Аль-Новайхі. Коротко подано характеристики окремих впливових ісламістських структур.

Другий розділ “Стратегічні імперативи України в субрегіоні” присвячено дослідженню домінант субрегіональної політики, що формується за умов нетрадиційних викликів і загроз в сфері класичної безпеки, перегляду торговельно-економічних та енергетичних можливостей, екологічної та гуманітарної кризи, що загострюються. Тема розкривається під кутом зору інтересів України.

Як пріоритетна складова досліджуваної проблематики у першу чергу аналізуються традиційна і новоокреслена складові внутрішньої та зовнішньої політики держав Східного Середземномор’я та політичні мотиви цих пріоритетів.

Простежена подібність або близькість усвідомлення внутрішньополітичних викликів арабськими країнами субрегіону, зокрема, пов’язаність ісламістської загрози з соціально-економічною стабільністю і активне педалювання на реальних проблемах протагоністами у політичному процесі. Ісламістська загроза має ґрунт і в Ізраїлі з огляду на сегрегаційну теорію і практику, однак наразі  відсутня  серед його арабського населення через суворі заходи безпеки і тотальний контроль з боку держави. Протиріччя вирішується шляхом політичного самоусунення арабських громадян Ізраїлю.

Зовнішньополітичні інтереси держав субрегіону натомість значно більше відрізняються між собою, що в підсумку є однією з причин відсутності тут формальних інтеграційних утворень, на зразок Союзу арабського Магрибу чи Ради країн Затоки.

Далі за концептуальною логікою розділу визначено основні загрози і виклики субрегіонові у сфері безпеки як в її класичному розумінні (військова і військово-дипломатична складова), так і сфері т.зв. “м’якої безпеки ” або “нових викликів”. Двома ключовими факторами, що спричиняють нестабільність ситуації в регіоні, визначено нерозв’язаність ізраїльсько-арабського протистояння (зокрема, відсутність мирних угод Ізраїлю з Ліваном, Сирією, триваюча окупація Західного Берега і Сектора Гази) та наявність у Ізраїля, єдиної держави на Близькому Сході, зброї масового знищення та засобів її доставки. В цьому полягають причини того, що Близький Схід і, насамперед, Східне Середземномор’я є найбільш насиченим у світі місцем за рівнем озброєнь і найбільшим покупцем зброї на душу населення (до 40% зброї, що легально продається на міжнародному ринку, придбано на Близькому Сході). Мілітаризація субрегіону має руйнівні наслідки для його економіки і соціальних умов.

Досліджено і продемонстровано прямий зв’язок між зростанням соціальних проблем і мілітаризацією. Країни субрегіону значно випереджають і країни Західного Середземномор’я – члени САМ, і країни Аравійського півострова, члени РКЗ (крім Саудівської Аравії) за рівнем витрат на оборону, натомість поступаються за рівнем витрат на освіту та охорону здоров’я. Проаналізовано і питання про основних постачальників зброї в субрегіон та місце України, про наявність і потенціал набуття тут ЗМЗ, про участь в угодах з роззброєння та контролю над озброєннями. Вперше в українській політології досліджено ядерний потенціал Ізраїлю і вплив цього фактора на ситуацію в субрегіоні, зокрема як реальну причину стриманості решти країн щодо участі в угодах і режимах контролю на озброєннями.

У сфері “м’якої безпеки” дисертант вивчав проблему тероризму (як в ретроспективі, з огляду на побутову конотацію “араби, мусульмани = терористи”, так і в сучасних умовах), яка в субрегіоні має свою специфіку і характеризується в арабських країнах неоднозначним сприйняттям в правлячих колах та в масах населення. Показано, що практика пояснення причин насильства з боку арабів/мусульман щодо громадян інших країн, насамперед Ізраїлю, США  як на території держав субрегіону так і за його межами фактично триває, натомість відсутня послідовна і всеосяжна державна освітня та роз’яснювальна політика боротьби проти тероризму і його ідеології. Водночас силові заходи проти тероризму посилюються. Аналіз наукової літератури показує, що європейські (Дж.Робертс), американські (Д.Шиплер), російські (К.Поляков, А.Хасянов) автори однаково розуміють сенс проблеми, яка полягає в “спробах влади робити ставку, насамперед, на силове вирішення проблем” (К.Поляков, А.Хасянов), тоді як вихід насправді полягає в подоланні “зростаючої автократії держави, присутності корупції, несправедливості” (Абдель Алі Мохамед).

Іншими розглянутими викликами є нелегальні (кримінальні) транскордонні трансакції, зокрема, торгівля людьми, торгівля наркотиками, торгівля зброєю, а також незаконні фінансові операції, відмивання грошей та пов’язана з ними корупція. Українські громадяни мають причетність до цих викликів.

Загалом доведено і констатується, що безпекова проблематика в Східному Середземномор’ї представлена надзвичайно широким спектром загроз, які в багатьох випадках взаємопов’язані, обтяжені історичними, ідеологічними і конфесійними факторами, а у військовій площині – проведенням за історично короткий час серії кривавих спустошливих війн. Рівень її гостроти зростає і залишається головною перешкодою для нагальних трансформацій.

Спеціально виокремлено такий суттєвий чинник загальної системи національних інтересів України у Східному Середземномор’ї, як  складні й суперечливі процеси  інтеграційного характеру. Зокрема, досліджено перспективи субрегіональної економічної інтеграції, базисом якої могли б стати зближення держав Східного Середземномор’я з СОТ, участь в Євро-Середземноморському процесі, елементи арабської економічної інтеграції, та, в її межах, субрегіональне зближення, багатосторонні торговельні союзи та зони вільної торгівлі. Приділено увагу новому чинникові інтеграції та дезинтеграції на політичній карті субрегіону – прямому економічному втручанню США, зокрема у формі ідеї швидкого створення зони вільної торгівлі США - Близький Схід до 2012 року. Всі згадані аспекти проаналізовані під кутом зору поточних і стратегічних інтересів України.

В наступній частині дисертації дисертант зосереджується на виявлені соціо-політичних та гуманітарних чинників, що не сприяють посиленню торговельно-економічної присутності України та на демонстрації перспективності проникнення на енергетичний ринок субрегіону.

З цією метою подано політико-економічний огляд стану субрегіонального ринку (протягом останніх двадцяти років з концентрацією на останніх двох роках), фіксуються ключові проблеми – економічна стагнація, безробіття, обтяжені безпеково-конфліктною складовою, вирішення яких можливі, за висновком цільових досліджень Світового Банку та Програми розвитку ООН, через лібералізацію економіки та розвиток торгівлі. Небажання політичних еліт субрегіону йти на обґрунтовані і перевірені в багатьох країнах заходи лібералізації пояснюється неусвідомленням невідкладності і безальтернативності викликів. Здебільшого застосовуються половинчасті рішення, які в підсумку лише поглиблюють протиріччя в суспільстві.

Представлення енергетичних можливостей й перспектив регіону та виклад можливої участі України в їх реалізації базуються на баченні розвитку і використання енергетичного потенціалу для Близького Сходу і Східного Середземномор’я, зокрема, як стратегічного, а, тим самим,  ключового політичного питання. Саме з наголосом на політичних засадах і з огляду на значимість безпекової складової в субрегіоні переважно приймаються рішення економічного характеру. Тут же обґрунтовано нову для вітчизняного сходознавства тезу про перспективність газового сектору Східного Середземномор’я, що змінює політичний контекст відносин арабських країн з Ізраїлем, та можливість використання цього фактору Україною. Енергетична проблематика опрацьована на базі джерел Організації країн-експортерів нафти, субрегіональної статистики та спеціалізованих енергетичних видань, що вперше вводяться в український науковий обіг.

Окремо проаналізовано стан торговельної практики та економічних зв’язків України з субрегіоном і виявлено сфери, в яких віддача могла б бути більшою.

У вітчизняній науковій літературі лише побіжно згадується і раніше не обґрунтовувалась теза про необхідність агресивного розвитку торговельно-економічних зв’язків з регіоном в короткотерміновій перспективі, насамперед, в двох сферах: металургійно-металообробній та сільськогосподарській. Доцільність концентрації зусиль саме тут пояснюється, в субстантивному плані, станом стагнації місцевих економік, яка, в свою чергу, викликана політикою недопущення на місцеві ринки конкурентної дешевої промислової продукції та послуг (метал і металовироби, електрообладнання, хімічні продукти, зернові, олія, сільськогосподарське обладнання тощо). З метою штучного захисту місцевих виробників шляхом політичного замовлення ухвалюються “антидемпінгові” рішення проти українських постачальників (метал), або вживаються бюрократичні та “санітарні” заходи щодо українських постачальників агропродукції.

Подальша увага автора зосереджується на аналізі політичних та дотичних до політики причин, через які загалом досить поширені способи вирішення екологічних та гуманітарних проблем в країнах, що розвиваються, не знаходять в субрегіоні адекватного застосування. Одним з пояснень є відсталість (а в ряді випадків відсутність) в них громадянського суспільства, яке могло б стати “джерелом тиску” на урядові структури. Як і в ряді інших субрегіональних “больових точках”, обтяжуючим елементом, насамперед, у питаннях використання і розвитку водних ресурсів й міжнародних річок, залишається проблематика безпеки (близькосхідний конфлікт).

У третьому розділі дисертації “Детермінанти становлення дво- і багатосторонніх відносин України з державами Східного Середземномор’я”  розглядається історична близькість України до субрегіону внаслідок тривалого перебування в орбіті однієї цивілізації (антична, еллінізм) чи однієї імперії (Римська, Візантійська, Оттоманська), що вибудувало унікальні історичні зв’язки. Показано, що це підґрунтя, а згодом активна участь саме українських фахівців в індустріалізації всіх арабських країн СС уможливили швидке визнання незалежності України та розвиток з нею договірно-правової бази й торгівлі. У випадку з Ізраїлем сприяючим фактором стала присутність в цій країні впливової групи вихідців з України (6-8% населення). На цій основі базувалося активне зовнішньополітичне, торговельно-економічне та гуманітарне проникнення України в Східне Середземномор’я вже в перші роки державності, а згодом й спроба однієї з небагатьох масштабних політико-дипломатичних ініціатив у формі проведення на території України серії зустрічей/переговорів між сторонами близькосхідного протистояння в форматі “інтелектуалів - НУО”. Ініціатива не реалізувалась з об’єктивних та суб’єктивних обставин, проте суттєво зміцнила політичну репутацію та ділові зв’язки України в субрегіоні, стала фундаментом подальшого розвитку близькосхідного вектора української політики в цілому.

Досліджено реакцію впливових в світі та в субрегіоні держав на появу на місцевій політико-економічній арені нової впливової держави і зроблено висновки стосовно можливої модернізації дій України в цьому зв’язку. Зокрема є ознаки посилення конкуренції з Україною з боку виробників промислової продукції (Російська Федерація, КНР, Індія, ФРН) та агропродукції (США, Франція, Австралія). Уміла протидія такій реакції стримується, зокрема, відсутністю підготовлених кадрів.

Активність України в політико-дипломатичній сфері, зокрема щодо розв’язання ізраїльсько-арабського протистояння, сприймається в субрегіоні стримано, водночас відстежується на постійній основі всіма місцевими і глобальними учасниками і спонсорами.